Текст книги "Дядечко на ім’я Бог"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Ще одна користь від подорожі – навіть найбільше місто світу перестає бути географічною таємницею. Якщо, звісно, не слабувати на останню фазу просторового кретинізму, який, наприклад, охопив мене в Алеппо. Усе просто – дивися на мапу і рухайся, якщо не зрозуміло – не бійся перепитати. По мосту Галата, з якого рибалки довгими вудками день і ніч ловили рибу й тут же продавали (рекомендую покуштувати в ресторанах під Галата-бридж свіжої смаженої сардини – пальчики оближеш!), я повернувся в Азію. Орієнтуючись на вежу Галата, я пішов прямою широкою вулицею на площу Таксім. У Туреччині невдовзі мали відбутися парламентські вибори, тож по дорозі мене добре розважили агітаційні машини з мегафонами, прапорці, афіші, тобто все, що супроводжує цю подію.

На площі купа нахабних голубів клювала крихти хліба з бруківки. Трохи погулявши, я побачив нібито знайому постать... ого! – товстуна Володю з Полтави! Того самого, що втік від мене в Алеппо, сприйнявши за рекетира. Він купував солодкі пряники біля французького культурного центру, тобто так само, як і голуби, якимось чином намагався підхарчуватися місцевими хлібобулочними виробами.

– Привіт! – Я підійшов зі спини і міцно взяв його за лікоть. Він повернувся, вираз обличчя не варто й описувати. – Не бійся, дідько тебе забирай! – Я усміхався якомога щиріше. Видно, це в мене не дуже добре виходило, бо Володя знову сіпнувся.

– Пусти! – Я відпустив. Вовине обличчя посиніло, руки трусилися.

– Тихо! Ти що, здурів? – Я вирішив трохи наїхати на нього, щоб привести до тями. – Усе нормально! Я не рекетир, я студент, розумієш?

– Мені зле, – раптом сказав він, – мабуть, чимось отруївся. Дуже нудить. Чесно.

«Бреше, – подумав я, – просто ліпить горбатого!»

– То якого чорта ти жереш пряник? Викинь! – Але Вова дбайливо засунув пряник до спортивної сумки. – Ти де живеш?

– Султан-Ахмет, у готелі.

– Ти сам тут?

– Ні, з батьком і дядьком. От вийшов прогулятись, не варто було ту шаурму їсти...

– Назву готелю, адресу пам’ятаєш?

– Ні!

– Та не трусись ти так бога ради! Я тебе не з’їм! Або кажи адресу, або я пішов...

– Ось, тут записано, – він нарешті вийняв із кишені зім’ятого папірця. Я глянув у мапу – справді, Султан-Ахмет, але на іншому від мого готелю боці.

– Гаразд, сядь тут, відпочинь.

Ми сіли на лавочку і стали спостерігати за голубами. Я згадав «Весняну квітку» і розсміявся. Потім згадав Марину, яка, наче вогнеметом, за п’ ять хвилин випалила всі мої сентиментальні спогади про Іко. Треба ж такому...

– Чому ти смієшся?

– Тому що смішно. А ти за готель скільки платиш?

– А чому ти питаєш?

– Цікаво. Я, наприклад, плачу десять баксів. А ти?

– Двадцять.

– Господи, як ви тільки торгуєте? – Я справді здивувався. – У Стамбулі вже колись бував?

– Так, уже вшосте – ми завжди там зупиняємося.

– Ідіоти! Так розкидатися грошима! – А що я міг йому ще сказати з цього приводу? Такі безглузді розтрати не вкладалися в мене у голові.

На сусідній вулиці ми сіли на рейсовий автобус, який ішов до Галата-бридж. Людей у салон набилося чимало – я пройшов усередину, а Вова лишився стояти ближче до виходу. Хвилин за п’ять автобус раптом різко звернув до тротуару і зупинився, люди загомоніли, а Володя, з останніх сил усіх розштовхуючи, поліз до дверей. Я так зрозумів, що в нас проблеми, – і кинувся за ним. Невже цей бовдур знову тікає? Клятий товстун, однаково спіймаю! Але коли я вискочив, наче корок із пляшки, з автобуса, то зрозумів – не до жартів. Вова лежав на асфальті: ноги під переднім колесом, голова на бордюрі, обличчя посиніло, а губи – такі білі губи лише в мерців. Він знепритомнів і, судячи з усього, віддавав дух. Я приклав вухо до грудей – товстун майже не дихав, підняв повіки – зіниць не видно, закотилися кудись під лоба. Я ледь витяг його на тротуар – кілограмів сто сорок живої ваги. «А якщо помре? Прямо тут? Ні страховки ж, ні хріна немає!» – чомусь подумав я. Яка ще до біса страховка в «Човника»! З автобуса на нас дивилися здивовані і перелякані люди. Вони бачили двох іноземців, один із яких явно помирав, а другий лив йому на обличчя мінеральну воду і давав ляпаси. «Вставай, паскудо!» – крикнув я йому просто в рот, з якого вже пішла піна. Раптом з автобуса, який майже рушив, вискочила дівчина. «Я лікар!» – крикнула вона, витерла білою хустиною губи собі й Володі і почала робити штучне дихання. Пройшло не більше двадцяти секунд, як той розплющив очі й підвівся, блимаючи на навколишній світ. «Чому я тут сиджу?» – «Це я тебе хочу запитати, чому ти тут сидиш?!» – Ми допомогли йому піднятися і вклали на лавочку. Ох, і важкий! «Тобі краще?» – «Набагато. Схоже, все минулося», – відповів товстун і тут же побіг блювати за автобусну зупинку.

Поки Вова приходив до тями, я познайомився з туркинею ближче. Її звали Дерія. Вона, на відміну від більшості її земляків, непогано володіла англійською, саме цього року закінчувала медичний університет.

Я гаряче подякував за допомогу, сказав турецькою «дякую» – «тешекюр» – і залишив адресу, телефон і мейл. Не скажу, що вона мене зацікавила як жінка, а от її суто людяні якості здивували.

– Чому ти це зробила?

– Через тебе, – Дерія знітилася й опустила очі. – Через твій колір волосся й очі. Я бачила, як ти ллєш на свого друга воду, як б’єш по обличчю, як підняв на секунду очі і з відчаєм подивився на людей в автобусі... Я побачила світлі очі. Це мене вразило, і я вирішила допомогти. Я не могла тобі не допомогти.

– А якби в мене були темні очі?

– Твій друг однаково б не помер – звичайне легке отруєння, на яке миттєво зреагував організм. Мабуть, у нього хвора печінка. Зараз йому стане краще, – Дерія усміхнулася. – Якби в тебе були темні очі, я б уже давно сиділа в гуртожитку і готувалася до іспитів. І річ не власне в тобі, – вона трохи знітилася, – річ у тому, що в Туреччині людей зі світлими очима і світлим кольором волосся вважають, ну, як би сказати точніше, красивими і внутрішньо, і зовнішньо. Багато хто спеціально фарбує волосся і носить світлі лінзи.

Справді, я помітив у Туреччині таку тенденцію. Світло-фарбованих людей чимало, особливо жінок бальзаківського віку та молоді.

– Тобто вважається, що тюрки, наші пращури, мали саме такий вигляд.

– Зрозуміло. Не має жодного значення. Головне, Вова вижив. – Я показав рукою на свого земляка, колір очей і волосся якого був, скоріше, схожий на звичайний турецький, ніж на класично тюркський. Буває ж таке – іноді тобі на допомогу приходить навіть колір очей!

Товстун, здається, вже зовсім прийшов до тями: обличчя вирівнялось, погляд повеселішав, – він сидів і мовчки пив мінералку, інколи усміхаючись на нашу бесіду, хоча й не розумів жодного слова. Якщо чесно, налякав він мене добряче. Та думаю, головний висновок, який він зробив після цієї пригоди, – що я не рекетир. Хоча не факт.

Ми попрощалися з Дарією і спіймали таксі, на якому я щасливо доправив товариша до готелю і здав родичам. Готель, між іншим, у них удвічі гірший за мій. А все через те, що вони весь час намагаються оселитися серед земляків. У моєму готелі, наприклад, живуть лише турки, зате він удвічі дешевший і вдвічі чистіший. І вдвічі безпечніший.

(Ніхто не зможе тебе так круто підставити, як земляк. Від своїх можна чекати будь-чого. Один із найсумніших висновків, який я зробив за кілька років мандрів. Цікавий у нас народ. У чомусь навіть підлий. Таких ще пошукати.)

Чорне море. Пароплав. Україна.

Одеса. Дівки. 23—25.03.

Пароплав «Глорія» йшов зі Стамбула до Одеси 36 годин. Я вперше перетинав море, взагалі – я вперше перетинав таку велику воду. Майже весь час я проспав у тісній каюті на верхній полиці. Сусід, немолодий казах, стирчав на палубі й стеріг новенькі «Ауді-4», яких віз чи не з десяток.

Мій новий знайомий, товстун Володя з батьком та дядьком, наскільки я зрозумів, вояжем до Сирії і Туреччини були цілком задоволені. Увечері ми обмили це діло в барі. Вовік від отруєння, здається, повністю оклигав, так що горілку хлистав нарівні з усіма. Гарний антисептик. Я випив лише склянку мінералки, у яку додав сто грамів білого вина, і намагався не думати, що за кілька годин прибуду на Батьківщину. Так я гасив нервове збудження й бажання прискорити плин часу. Такий неприємний стан називається очікуванням, а я хотів, щоб пароплав теж став частиною подорожі. Тоді час спливає непомітно і природно.

Найгірше враження залишили наші жінки. Коли пароплав підходив до Одеси, вони, ігноруючи накази старпома, цілком заповнили собою і валізами вузький коридор до виходу на палубу. До порту лишалося не менше години, і моряки, голосно матюкаючись, перестрибували і протискувались через гамір і речі, але жінки не здавалися, навпаки, продовжували витягувати одну валізу за іншою. Я ще раз подумав, що в ісламі є багато чого раціонального. Важко навіть уявити таку ганебну поведінку арабської жінки.

Митницю описувати зовсім не хочеться. Усі тягнули важкі валізи, тому я з наплічником до пункту перевірки прийшов першим. Співробітниця митниці довго ставила якісь безглузді питання, копалася в речах, але найбільше вразило лихе обличчя. Що я їй зробив? Скрізь, де б я не бував, до мене ставилися краще, ніж на Батьківщині. То за що мені любити цю державу?! Нарешті, зрозумівши, що я не «човник» і взяти нема чого, вона зневажливо жбурнула паспорт на стіл і відпустила. Я вийшов із порту. Чудова погода, тепле весняне сонце, небо чисте і ясне. Салям алейкум, Батьківщино!!! Салям, Одесо! Мені хотілося стати на коліна і поцілувати землю, чи то пак, брудний запльований асфальт. Можливо, саме його запльованість й утримала мене від такого безглуздого вчинку.

Придбавши квиток на потяг до Києва і лишивши наплічника в камері схову, я пішов вештатися по Одесі. Колись ми приїздили сюди з друзями на День дурня. Але тепер я звертав увагу на інше: на храми, чиї золоті й сині бані височіли над центром міста, – і дивився в небо. Чому? Не знаю, мабуть, звичка. Будь-який мандрівник чомусь передусім намагається побачити в незнайомій країні культові споруди. Певне, з них простіше починати наближення.

Я посидів на Дерибасівській і попив чаю. Бурда – ніякого порівняння з нормальним чаєм! Поруч ходили молоді дівчатка в коротких картатих спідницях і гетрах майже до колін, мабуть, така тепер мода. Я подивився на них лише хвилину, не більше, коли відчув, що мій рот наповнюється слиною, а лібідо закликає в бій. Мені хотілося підійти, взяти за руку і... Оголене молоде тіло жінки – яка ж це радість для ока! Тепер я розумів арабів, які майже весь вік живуть серед вдягнутих з ніг до голови жінок, приїжджають до України, а тут таке!

Квиток я купив у плацкарту. У вагоні смерділо туалетом, гучно волав Юра Шатунов про білі троянди, в сусідньому відділенні пили горілку, смачно матюкалися, намагалися співати пісні і битися. Глибоко переконаний – міністр залізничного транспорту має потрапити в пекло, одне з відділень якого, певне, має саме такий вигляд. Але найгірше – це люди. Після скромної, поважної, шанобливої до сторонніх поведінки мешканців Близького Сходу українці видавалися огидними. Я не бачив п’яних людей майже місяць і відвик від неадекватності, тож мені можна пробачити цю суворість в оцінках земляків. Я довго не міг заснути від гіркоти в роті – так було прикро за свою країну, хай як пафосно це написано. Я вдивлявся в прекрасні зелені краєвиди ранньої весни за вікном, у темно-сині річки й озерця, вдивлявся в нашу чорну землю, в наше високе ясне небо, в наше жовте сонечко і думав, що дядечко на ім’я Бог, якщо це, звісно, він, дав нам стільки прекрасного для життя, скільки не має переважна більшість людей на Землі. Ми маємо бути щасливими, але ми нещасливі. Чому? Може, нам забагато дали тут, тому потроху віднімають в інших сферах? Чи, може, нам дають, а ми не можемо або не хочемо елементарно простягнути руку – не кулак, а руку, відкриту долоню, – щоб узяти – і просто подякувати?.. За вікном пролітали стовпи електромереж, потяг зупинявся на станціях, я купував, щоб не ризикувати травленням, лише звичайні пиріжки – дуже смачні, з маком, 1.50 грн. за штуку, і мінеральну воду. В сусідньому купе продовжували пиячити й кричати. Я повернувся до божевільні. До своєї рідної божевільні. З мандрівки на самоті – просто сюди. І треба поспішити зайняти своє звичне ліжко, а потім дочекатися лікаря.

Мене не полишало стійке враження, що я був відсутній не три тижні, а якнайменше десять років.

Україна. Київ. Столиця моєї Батьківщини.

Звісно, скоро я до всього звик. Не було в нашому українському житті нічого такого страшного, як видалося одразу після повернення.

Я закінчив ремонт у квартирі. Це виявилось елементарним. На заощаджені в подорожі гроші я купив будівельні матеріали, поштукатурив і пофарбував стіни, поклав підлогу (ламінат) і таке інше. Така робота дарувала радість. Стару мапу світу я не викинув, а обережно згорнув і поклав у шухляду, натомість купив нову, сучасну, без СРСР, зате з Україною, на якій намалював маркером свій шлях і поставив прапорець у Делі – на майбутнє. Під час подорожі я схуд на 4 кг (не можу втриматися, щоб не додати: після двомісячної подорожі по Індії, Непалу та Бангладеш, яку я здійснив наступного року, я схуд ще на 10 кг).

Через тиждень після повернення в «44» я зустрів Антона – колись ми разом тягали кабелі на ТБ. Виявилося, що він тепер на творчій роботі. «Давай до нас, нам конче потрібні автори!» – покликав Антон після третього дрінку «Ред Лейбл». Я подумав і погодився, а чому б і ні? Так що тепер я придумую сценарії для гумористичних шоу на телебаченні, тож не дивуйтесь, що вони такі тупі. Але платять непогано.

Бірма народила цуценят, аж чотирьох. Я не знаю, чи щаслива вона від факту материнства, але я точно радів, незважаючи на неабиякий клопіт. Цуценята мали попит – їх досить швидко розкупили. Одного я подарував Ромчику, Віриному малому. Він такий прикольний, дуже розумний і кмітливий. Я про малого, а не про цуценя. Хоча цуценя також прикольне: грайливе, але слухняне – виросте гарний пес.

У мами також усе гаразд. Вона більше не вживає слово «інфантильний», і взагалі, здається, нарешті визнала в мені дорослу людину. Незламно б’ється в міськраді за вигідні земельні ділянки під будівництво й опікується Вірою і Ромкою. Навіть після того, як вони переїхали, мотається туди-сюди на машині, як тільки випадає час. Мені здається, їй не вистачає поруч онука. Щодо мене, то тут я не просунувся ні на крок. Не щастить поки що. Я б із задоволенням одружився з Вірою, та обставини ще не склалися, хоча я і не полишаю надії. Певне, я кохаю, але не певен, кого або що саме – Віру чи наші підліткові спогади? Зате у брата Андрія і його дружини Злати народився син. Племінника назвали Збігневом і охрестили у варшавському костьолі, тобто він став католиком, як і матір. Андрій не заперечував: «Яка різниця? Головне, що тепер мій син – громадянин Польщі, тобто громадянин Європи!» Сам Андрій польського громадянства ще не отримав, але за цим із таким тестем діло не стане. Словом, у нас утворилася прекрасна багаторелігійна родина: батько – мусульманин, мама – просто мама, брат – бізнесмен, племінник – католик.

Я ж охрестився не тому, що різко повірив у Бога. Ні. Це сталося майже випадково, але що таке випадок? Закономірність, тільки в профіль – мене запросили стати хрещеним батьком. Я не відмовився з однієї причини: неможливо бути частиною цілого, не ставши цілісним. Так казав Магомет. Байдуже, яка саме конфесія прийме мене в обійми, – і лише під час хрестин з’ясувалося, що це УПЦ КП. От і чудово, вони розмовляють українською, а я відчуваю до цієї мови все більше симпатії, хоча сам продовжую спілкуватися російською. Це така сама шкідлива звичка, як і куріння. Інколи я відчуваю себе геополітичним байстрюком – народжений в СРСР російськомовний українець. Схоже на вирок, особливо, коли деякі падлюки та ідіоти вважають, що українська мова – індульгенція будь-якого злочину. Інколи, дивлячись на таких, я хочу крикнути: «Пришийте мені, будь ласка, хвіст! Мені – і мільйонам українців, які розмовляють російською!» Проте якби я ходив на вибори, то обов’язково б голосував за яких-небудь ультранаціоналістів. Як на мене, децл здорового фашизму не завадить такому великому шматку лайна, як українська політика.

Останні роки свого життя я уявляю приблизно так: заробити трохи грошей, вийти на пенсію і відкрити невеличкий бар. Чисто для себе і друзів – маленький закритий клуб, у якому б ми могли інколи зібратися випити по кухлю пива і подивитись гарний фільм. Навіть не треба, щоб бар приносив прибуток – достатньо нульового балансу...

Тему батька ми з мамою не порушували. Сам я цієї розмови не починав, а мама, мабуть, вирішила, що час ще не прийшов. Я здогадуюся, але те, що не сказано вголос, не є доконаним фактом. І я не хочу нічого стверджувати і нічого спростовувати. Тож між нами існує багато чого необговореного. Можна назвати це таємницею, але це всього-на-всього небажання загострювати ситуацію. Хай поки буде так, як є, а там побачимо. Усе буде добре, як співає Славко Вакарчук, – і я в це вірю.

А щодо дядечка на ім’я Бог, то наші стосунки й досі складаються непросто. У мене й далі до нього багато питань. У нього до мене, боюся, також.

Мама

Так часто стається: люди, може, навіть і близькі люди, перебувають далеко одне від одного, і їм здається, що при зустрічі знадобиться не менше ніж два дні і дві ночі, щоб розповісти про те, що вони робили й відчували, але коли вони нарешті зустрічаються, їм вистачає десяти секунд, щоб сказати найважливіше. Потім до кімнати заходить мовчання. Інколи через те, що розповідати справді нема чого – їхні довгі дні й ще довші ночі розлуки насправді були заповнені порожнечею, а не пам’яттю чи мріями. Інколи через те, що приходить розуміння, що недоречно, а може, навіть і небезпечно, розповідати про свої почуття або вчинки. Інколи через те, що десять секунд справді багато і більше казати й не треба, бо в тому, що вони вже сказали одне одному: «Я так скучив за тобою!» – сконцентровані всі думки, всі події, всі відчуття, весь світ. Цих кількох слів досить. І коли цих кількох слів досить, то вважайте, ви щаслива людина. Хай і ненадовго.

Мій син Остап майже нічого не розповідав про подорож. А я й не питала. Навіщо – я й так здогадуюся, що сталося, точніше, я знаю, що сталося – вони зустрілися. Ми з Тарасом, батьком Остапа, спланували все заздалегідь. Не вдаватимусь у деталі, чому і як так склалося, – це складна і нецікава для сторонніх історія ще одного кохання, приреченого життям. Тарас оселився в Сирії десять років тому, прийняв іслам, прибрав нове ім’я – став Магометом, одружився, в нього троє дітей. Та ми підтримували зв’язок; це правда, я й досі кохаю Тараса. Коли померла його матір – я їй допомагала потроху, як могла, – він приїхав ненадовго до України, але ж у кожного – своє життя... Ми не могли і не зможемо вирішити нашу проблему, бо вона – поза сферою раціонального, кохання – складна річ. Але між нами лишалися не тільки почуття – між нами лишався син, Остап, і Тарас дуже хотів налагодити зв’язок. Але розумієте, Остап – дуже специфічний хлопець, його реакцію завжди важко спрогнозувати, – і я боялася, що перша зустріч із батьком може бути й останньою. А мені хотілося, щоб вони спілкувалися: як батько і син, як дорослий батько і дорослий син – це важливо. От ми й придумали подорож. Чим би вона не закінчилася, вона однаково пішла б на користь Остапу, і ви самі бачите, що я не помилилася.

Тепер справа за Остапом: він знає, що батько живий, знає, хто він і де. Тепер він може сам обирати – спілкуватися далі, так би мовити, на побутовому рівні, чи ні. Хай там як, вважаю, що вчинила правильно.

Щодо вашої книжки, то я не змінила думки – ви робите велику помилку, намагаючись наліпити туди все підряд. Вам треба написати про жінок, лише про жінок, які рятують дітей. Ви ж знаєте, це – найвдячніша аудиторія, то хоча б із корисних мотивів... Та справа ваша. Вас, письменників, хіба зрозумієш, особливо українських...

Тепер я просто не знаю, що робити з теологічними сутичками в родині. На щастя, це відбувається нечасто, але в те, про що вони дискутують – життя, смерть, дядечко на ім’я Бог, що з нами буде далі, – я не втручаюсь. Мені й так усе зрозуміло. Господь боронить нас, хіба ні? За Андрія я спокійна. Я рада, що він виїхав до Польщі, в нашій країні тепер неспокійно, а Польща – все ж таки Євросоюз... Тепер я бабуся, і якщо стане зовсім скрутно, то поїду до Варшави няньчити онука – перестану бути Тетяною Леонідівною, а стану бабцею Танею. І це буде моє найголовніше і найприємніше ім’я за все моє життя.

Ми переживаємо за Віру, звісно. Я навіть не знаю, що сказати про її одруження з паном Х. Як чоловіка, що зробив круту кар’єру, став найвпливовішою людиною в країні, я, звісно, його поважаю, але, бачте, тут, у Києві, завжди знають трохи більше про те, що відбувається, і, головне, як відбувається: судові процеси, зникнення бізнесменів, раптові аварії політиків і журналістів... Він жорстока і замкнена людина... Я боюсь таких людей. Відтоді, як вони одружилися, і Віра, вважайте, стала чи не першою леді країни – щоправда, найпершу леді, яку ніколи не випускають на люди, хіба що на футбол, ми жодного разу не бачили. Віра навіть не зателефонувала, коли переїхала до Києва – лише прислала фотокартку. Так, ту саму, з нашим песиком... Спочатку я ображалася, а потім зрозуміла, що так краще. Неприємності, що почалися з нашим мером – тепер уже – колишнім мером, ви знаєте – йому дали п’ ять років, – торкнулися й мене. Я дала прокурору великого хабара, дуже великого, я навіть не хочу називати цифру... Тож ми тепер нічого не будуємо, взагалі – нічого не робимо, фірму зовсім знищено... Такі-от справи. Тому мовчання Віри – лише на краще, мені навіть на думку не спадало просити допомоги... Важко сказати, чи щаслива вона в шлюбі, здається, що так. Головне, її малий отримує максимально ефективне лікування. А як там складеться далі, яке в них майбутнє, важко передбачати... Пишіть про жінок, вони того варті – ось вам моя порада! Обов’язково напишіть про Віру і не обтяжуйте себе зайвими сподіваннями! Будь ласка!