Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– Меншість, хоч і з одного чоловіка, не рівнозначна безумству. Є правда і є брехня. Людина, яка воює за правду, виступаючи навіть проти більшої сили, це ще не маніяк.

– О, поняття правди відносне. Я також страждав у німецькому концентраційному таборі. Проклинав німців, їхню пиху, безпощадність, жорстокість. Був Нюрнберг, і що ж? Найжорстокіші злочинці загинули швидкою смертю, інші побули кілька років у комфортабельних в'язницях, тепер уже здебільшого на волі, дістали вигідні пости. Тисячі по попали й ніколи не попадуть до рук так званого правосуддя. А деяких реабілітували, паче їхні брудні грішки – це висипка, і досить помастити маззю, щоб вона зникла. Після війни есесівці витравлювали витатуйовану під рукою цифру, що вказувала групу крові, а сьогодні? Оглянься. Залізний хрест, витатуйований нуль, лицарські хрести – це почесті. Правда, Джон, це брехня, – він підвівся і заходив по кімнаті.

Шель задумався. З якою метою Джонсон усе це говорить? Може, хоче звести до тієї замаскованої пропозиції, яку висловив під час першої їхньої розмови в «Червоній шапочці»?

– Я визначав їм іншу міру покарання, – вів далі американець. – Вони довгі роки оплачуватимуть моє мовчання, ніколи не маючи певності, що їхня таємниця не буде викрита. Чудова кара! СС – гауптштурмфюрер Вальтер Грубер, доктор СС Бруно Шурікке, Нойбергер, Земмінгер і чимало інших змушені працювати на мої примхи. Ха-ха-ха!

– Леон Траубе!

Джонсон різко обернувся.

– Леон міг загинути в таборі, як і тисячі інших. Завдяки звичайнісінькому випадку лишився живий. Діставши папери доктора Менке, він хотів прокричати всю правду світові і помститися на одному катові. А може, хотів побачити своє фото в газеті… Ідіот! Я робив усе, щоб переконати його в нерозсудливості, у безглузді такого наміру. Коли зважити, що Траубе все одно прожив би не більше як півроку, то, виходить, я звільнив його від страждань і, напевне, від багатьох розчарувань. Я не міг дозволити, щоб він через свої егоїстичні примхи поламав мені все. Леон перехитрив мене, віддавши чемодан Лютце, але не досяг тим чогось великого. – Джонсон зупинився перед Шелем. – Сподіваюся, тепер ми зрозуміли один одного?

– О, так. Я чудово розумію тебе, але це не означає, що виправдую умисне вбивство.

Джонсон зіщулив очі, важко сперся руками на стіл і подався вперед.

– Ти все ще засуджуєш вчинок, який був необхідний і за таких обставин доцільний?

– Я міг би зрештою зрозуміти поведінку щодо Менке та інших з вашої компанії, хоч і вона негідна й заслуговує на осудження, але щодо Леона… Ми були друзями, він звернувся до мене по допомогу в такій слушній справі.

– Слушній з його точки зору!

– Щодо цього не будемо дискутувати. Для кожного з нас життя має певну мету, до якої ми прагнемо різними шляхами. Для тебе світ – це джунглі… – Шель завагався.

– Дрібноміщанський спосіб мислення, – Джонсон підійшов до вікна. – Поглянь на місто. Близько сімдесяти тисяч чоловік спить зараз спокійно. Кожен, безперечно, має якусь мету, кожен любить і ненавидить, у кожного є сподівання й турботи. Сімдесят тисяч чоловік! Вчаться, працюють, плодять дітей, п'ють, галасують, хворіють і вмирають на маленькому клаптику землі, який хтось назвав Гроссвізеном. Ти приїхав сюди, чужий, і вперто намагаєшся довести свою правоту. Кому? Тим, хто спить у пропотілих спідніх сорочках, бюргерам, їхнім гладким жінкам, немічним дідуганам? Яке тобі діло, що один з них помре, загине внаслідок нещасливого випадку чи його вб'ють? Леон був одним з таких. Сірий, нічого не значущий, нікому не потрібний чоловічок; згас, промайнув безслідно.

Журналіста дратували роздумування американця, але він не виказував себе.

– Леон залишив спадщину, – мовив.

– Пару дірявих шкарпеток, протерті штани й старі чоботи.

– Леон залишив незакінчену справу.

– Я починаю втрачати терпіння, Джоне. Ти не хочеш зрозуміти, що в нашій дійсності ідеалістам і романтикам немає місця.

– Ця дискусія вже набридає. Отож забирай цей ключ і повертайся у свої джунглі.

– А ти вранці побіжиш до Візнера… Вважаєш мене за дурника і думаєш, що я дозволю тобі це зробити?

– А що ж ти, якщо можна спитати, зробиш, щоб відвести мене від цього?

Джонсон іронічно засміявся:

– Гадаєш, я сказав усе це, не будучи певним, що таємниця залишиться між нами? Цього разу ти недооцінив мене. Хочеш знати, що я зроблю? Будь ласка. Після того, як ти пішов сьогодні ввечері, я подзвонив до Візнера і запросив його на приватну, конфіденціальну розмову. Між іншим, я дав йому зрозуміти, що ти зробив мені несподівану пропозицію. Я не сказав точно, в чому справа… Досить було зацікавити його. А потім з'ясується, що Ян Шель, журналіст із Польщі, приїхав до Німеччини головним чином з метою вербування агентів до шпигунської роботи.

Шель підхопився з стільця.

– Що ти верзеш?

– О, бачиш? Спершу, як ти безумовно догадався, я хотів запропонувати тобі співробітництво з нами. Тепер становище змінилося. За новою версією сьогодні після обіду у нас була інша розмова. Знаючи мене і моє становище, ти намовляв мене збирати господарську, політичну та військову інформацію… Деталі неістотні. Помітивши мої вагання – а може, я категорично відмовився, – ти вигадав історійку про вбивство Леона і загрожував, що звинуватиш мене у цьому вбивстві. Наївні аргументи, але чого більше можна сподіватися від польського агента? Побачимо, кому власті повірять, тобі – випадковому туристові з Польщі, чи мені – давньому працівникові суду, відомому і поважному громадянинові Гроссвізена.

– Але ж це очевидна нісенітниця! – обурено вигукнув Шель.

– Звичайно! Для нас це нісенітниця, для світу – сенсація! Попереджаю, коли ти хоч пікнеш про нашу розмову, то справа не кінчиться тільки тим, що тебе арештують і через кілька тижнів вишлють назад у Польщу… – Глузливо посміхаючись, Джонсон пильно стежив за журналістом.

– Хіба тобі не доведеться підтвердити вигадану історію?

– Звичайно! Я подбав і про це. Один шофер таксі заявить, що ти звернувся з такою ж пропозицією і до нього, Ельзі, моя секретарка, скаже, що підслухала нашу розмову в канцелярії, й підтвердить мої слава. Нарешті, моя дружина…

– Кароліна? Незважаючи на її негативні риси, у мене склалося враження, що вона нездатна на таку підлість.

– Її підтримка буде компенсацією за колишні провини, – промовив Джонсон. – Усе це – пошана, яку маю від людей, і сенсаційне звинувачення, підкріплене показаннями свідків, переконає власть, що твоя місія… безчесна. – Він узяв ключ, що лежав на підвіконні. – Певен, що мій сьогоднішній план буде дійовішим. – Американець зміряв Шеля поглядом з ніг до голови. – Але ти можеш послухати доброї поради, виїхати першим же поїздом з Гроссвізена і забути про все, що бачив і чув.

Джонсон попрямував до дверей, відчинив їх і вийшов. Шель сів до столу. Він був приголомшений. Гнітюче почуття безсилля не давало можливості зібратися з думками.

П'ятниця 16 вересня була сірою і душною. Клубочилися, ліниво повзли на захід сині хмари. Холодний вітер зривав листя з дерев, віщуючи близький кінець теплих днів.

Шель прокинувся перед дев'ятою годиною. Голова була важка, він не виспався. Широко позіхаючи, потягнувся. Кінчиками пальців помацав побите обличчя. Скалічені губи опухли.

Одягаючись, журналіст пригадував останню ніч. В голові снували різні думки, плани, здебільш нездійсненні. Мав намір поговорити з комісаром Візнером, переконати його в своїй правоті, хотів описати події і надіслати листа після від'їзду з Гроссвізена. Здавалося, способів чимало, але, старанно обміркувавши, він одкинув усі як нереальні. В нинішній ситуації аргументи Джонсона були незаперечні. Власті ФРН, – не кажучи вже про громадську думку, – не повірять полякові. Коли він не знайде якогось незвичайного виходу з цього прикрого становища, то доведеться виїхати з Гроссвізена переможеним.

Раптом у голові народився фантастичний план. Ідея зринула невідомо звідки і зразу ж витіснила всі попередні.

Він хутенько одягнувся і, насвистуючи, спустився сходами. Як і гадав, двері до кухні відчинилися, і з-під розпатланого волосся на нього глянули цікаві очі хазяйки.

– Добридень, пане Шель. Сподіваюсь, ви добре спали?

– Добридень, фрау Гекль! Дякую, спалося чудово. Повітря в Гроссвізені дуже корисне для мене. Шкода, що доводиться покинути це гостинне місто.

– Виїжджаєте?

– На жаль, – завагався Шель. – Але спочатку одне прохання до вас…

Хазяйка ширше прочинила двері.

– Яке?

– Я чекаю знайомого. Маю обговорити з ним деякі справи. Чи ви не приготуєте нам чаю?

– Оце й усе? Охоче. Коли він прийде?

– Думаю, що за годину. Я буду дуже вдячний за клопіт, звичайно, матимете винагороду.

– Е-е-е, – вона махнула рукою, – нема про що говорити. Коли ви їдете?

– Близько першої.

– Ага, – кивнула фрау Гекль. – Сподіваюся, ви все владнали?

– Звичайно, люба пані Гекль, звичайно!

Виходячи з дому, Шель помітив на протилежному боці вулиці чорну машину. З-над розгорнутої газети незнайомець у темно-синьому костюмі пильно стежив за ним.

Коли журналіст повернув за ріг, автомобіль тихенько поїхав слідом. І далі Шель весь час на певній відстані чув монотонне гудіння мотора.

Джонсон застерігав себе від можливих несподіванок. За поляком стежили зовсім не криючись, отже, вороги певні своєї переваги.

Журналіст міркував, як позбутися небажаного переслідувача. Згадав, що, гуляючи по місту, бачив невеликий прохід для пішоходів, і попрямував у той бік.

Незабаром він прискорив ходу і несподівано повернув у вузький коридор між двома магазинами. Позаду заскреготіли гальма, грюкнули дверцята машини і хтось швидко затупотів. А Шель вийшов на іншу вулицю і озирнувся. З лівого боку під'їздило таксі. Журналіст спинив його і сів позаду шофера.

– Прямо, – сказав.

Незнайомець, що стежив за ним, вибіг на тротуар, спинився, гнівно глянув услід таксі і побіг назад.

– Спиніться, будь ласка, – велів Шель водієві. – Я хотів їхати до приятеля на Ейхенштрасе, – пояснив він, – але згадав про іншу, важливішу справу. Прошу, під'їдьте до дванадцятого номера і дайте два короткі сигнали. Мій товариш вийде і повернеться з вами до міста. Плата, звичайно, наперед, – Журналіст подав п'ять марок, не чекаючи відповіді, вискочив на тротуар і зник під склепінням найближчої брами.

За кілька секунд чорна машина виїхала з-за рогу. Побачивши таксі, незнайомець наддав газу і промчав за ним.

Шель усміхнувся і, не гаючись, пішов до радіомагазину, де, як сказав йому вчора балакучий перехожий, давали устаткування напрокат.

– Магнітофон? – перепитав продавець, молодий худорлявий чоловік з кучерявою чуприною. – Авжеж, даємо напрокат. Прошу посвідчення або довідку з роботи. Застава – одна чверть ціни, плата – чотири марки за перший день і дві за кожний наступний. Шель вийняв паспорт.

– Ви іноземець? – продавець завагався. – Ми даємо напрокат тільки…

– Я залишу більшу заставу. Мені дуже потрібен магнітофон. Ось вам дві марки, – він поклав гроші на прилавок. – Це майже половина суми.

– Гаразд, – згодився продавець, оглядаючи паспорт. – Ваша адреса в Гроссвізені?

– Ейхенштрасе, 12, у фрау Гекль. Я поверну апарат через дві години. Стрічку хотів би взяти собі.

– Звичайно! – продавець нахилився і вийняв з-під прилавка невеличкий коричневий чемодан. Ставлячи його перед журналістом, відкрив і почав пояснювати, як користуватися приладом.

– Мікрофон треба встановлювати на відстані 20–50 сантиметрів од джерела звуку.

– Яка максимальна відстань?

– Близько трьох метрів, але запис тоді буде дуже слабкий. Якщо вам треба записати розмову кількох осіб, рекомендую особливо чутливий мікрофон.

– О, так! Дуже прошу.

Продавець порався біля апаратури.

– Стрічки вистачить на півгодини, правда?

– Звісно. Я дам вам квитанцію на 200 марок. Точно розрахуємося тоді, як ви повернете апарат, – продавець накреслив кілька слів і цифр на маленькому жовтому талончику. – Будь ласка, підпишіть отут, – показав місце. – Дякую, бажаю хорошого запису. До побачення.

Шель був задоволений. Для здійснення плану лишалися дрібниці. Він зайшов до магазину канцприладдя, купив великий аркуш пакувального паперу і загорнув магнітофон.

– Скажіть, будь ласка, де поблизу є електротехнічний склад? – спитав Шель продавщицю.

– За кілька кроків звідси.

– Ах, «Гоерлігер». Я був там. На жаль, у них немає матеріалу, який мені потрібен. А якийсь інший магазин є?

– Звичайно. Крамничка на Бруннештрасе. Друга вулиця праворуч, поряд з продуктовим магазином.

Журналіст пройшов повз великі вітрини, де стояли піраміди коробок з барвистими ярликами, на зразок американських. У маленькій крамничці Шель купив двадцять метрів тонкого проводу й інше необхідне для його задуму знаряддя.

Повернувшись на Ейхенштрасе, журналіст заходився встановлювати магнітофон. Це забрало більше часу, ніж він гадав. Відшукав розподільну коробку. Над дверима, біля олеографії з водяним млином, від неї протягнув провід униз до дверей, а звідти вздовж одвірка на підлогу, до ліжка, нарешті приєднав до магнітофона. Перевіривши, чи доходить струм до апарата, Шель натиснув клавіш «Empfang»[39]39
  Прийом (нім.).


[Закрыть], потім заховав мікрофон під матрацом і засунув чемодан під ліжко. Став посередині кімнати і почав роздивлятися, шукаючи слідів, які могли б викликати підозру. Ледь помітний провід над дверима. Оце й усе, що свідчило про будь-які зміни. Шель одкрутив вимикач, розрізав один провід, що вів до магнітофона, і, дотягнувши його кінці до контактів, поставив кришку на місце. Потім виліз на стіл і викрутив лампочку.

– Генеральна репетиція, – пробурмотів, спускаючись на підлогу.

Шель натиснув вмикач біля дверей; почувся рівномірний шум під ліжком – отже, котушки крутяться. Журналіст вимкнув струм і накрив магнітофон ковдрами. Повторив пробу, прислухався. Цього разу не почув ніякого шурхоту.

Запаливши сигарету, Шель спустився вниз на кухню. Хазяйка сиділа біля столу, переглядаючи журнал.

– О, ви вже повернулися? – вигукнула вона здивовано. – Я не чула, коли ви ввійшли.

– Оце саме повернувся, – збрехав Шель. – Можна мені скористатися з телефону?

– Прошу, він у коридорі, – підходячи до дверей, фрау Гекль показала апарат. – Ви знаєте номер?

– Не зовсім певен. Я хочу подзвонити до свого приятеля Джонсона. Здасться, 95–16?

– Не знаю, – відказала хазяйка. – Я не знаю номера пана Джонсона.

Шель одвернувся. Жінка стояла осторонь, не збираючись іти.

– Пауль? Це я, Шель… Слухай, я передумав. Від’їжджаю по обіді… Так, але перед тим хочу побачитися з тобою… Ні, нічого нового. Я гадаю, що між нами не повинно бути недомовок… Чудово! Якщо можеш, приїзди на Ейхенштрасе. Укладу речі й чекатиму на тебе… Коли? О тринадцятій з хвилинами… – журналіст поклав трубку.

– Прийде через кілька хвилин, – сказав Шель хазяйці. – Ви не забули про моє прохання?

– Звичайно, ні! – вона подалася на кухню.

Коли Джонсон зайшов до кімнати Шеля, той сидів біля столу, захопившись вивченням розкладу поїздів.

– Сідай, будь ласка, Пауль, – показав рукою на ліжко. – Я тільки запишу час відходу поїздів з Бруншвіку.

– Повертаєшся до Польщі?

– Пробуду два дні у Франкфурті, зберу матеріал, необхідний для репортажу, а потім – додому.

Американець сів на ліжку, підозріливо придивляючись до Шеля.

На сходах почулися кроки. Хтось постукав. Джонсон насупив брови й запитально глянув на журналіста.

– Це пані Гекль з чаєм, – пояснив Шель. – Прошу! – додав голосніше і підійшов до дверей.

Хазяйка зайшла до кімнати, несучи на таці розмальовані квіточками чашки. Шель сперся рукою на одвірок і непомітно великим пальцем натиснув вимикач.

– Добридень, пане прокуроре! – привіталася стара й поставила тацю на столі.– Я принесла чай…

– Пані Гекль ділова жінка, – сказав Шель. – Господарювання в такому великому домі потребує, напевно, багато сили.

– Е-е-е, – зніяковіла вона, – даю собі раду.

– Сподіваюся, що прикрий випадок з Леоном Траубе помаленьку забувається?

– У пана Траубе не багато було знайомих, – зітхнула хазяйка, витираючи руки брудним фартухом. – Ніхто про нього не згадує. Але все це дуже неприємно.

– Особливо для вас, пані Гекль, як хазяйки доходного будинку, – сказав Шель.

– Нічого не вдієш, так сталося, – нетерпляче втрутився Джонсон. – Може, на тому світі він щасливіший.

– Може, – відказав журналіст. – Дуже вдячні вам за чай, фрау Гекль. Прокурор Джонсон, певно, відвідає вас з часом…

– О, дуже прошу! – вигукнула жінка, виходячи. – Якщо у вас буде час, пане прокуроре, прошу заглянути.

Коли фрау Гекль вийшла, Шель, – щоб заощадити стрічку, – вимкнув магнітофон. Записана розмова з фрау Гекль давала можливість встановити місце і осіб.

– З якої рації я мав би її відвідувати? – здивувався Джонсон. – Що це за ідея?

– Ах, я сказав це аби щось сказати, – запаливши сигарету, Шель сів на край столу. – Знаєш, Пауль, я все ще не можу збагнути, як це сталося. Мабуть, даремно ми піддалися спалаху нервів. Треба було обговорити справу спокійно. Тієї ночі я оцінював деякі речі надто квапливо, тепер дивлюся на них розсудливіше.

Джонсон не приховував свого здивування.

– Ще півгодини тому я був певен, що ти задумав якийсь підступ. Навіть вжив певних заходів, щоб запобігти можливим несподіванкам.

Шель розсміявся.

– Даремні побоювання. Я вмію міркувати об'єктивно. Подумавши над твоїми словами, дійшов висновку, що в минулих подіях справді не варто далі копатися. – Він підвівся і почав ходити по кімнаті. – Я намагався уявити Леона з твоєї точки зору… Що тут багато говорити – визнаю: ти мав рацію, хоч і не без деяких застережень.

– Яких? – спитав Джонсон. Обличчя у нього прояснилося.

– Я все-таки не згоден, що треба було знищувати Леона. Чому б не вплинути якось на нього, умовити його? – Шель сперся плечима на одвірок, знов увімкнув магнітофон.

– Траубе, як я вже казав, мав намір використати своє відкриття на шкоду моїм інтересам, – мовив Джонсон і, відсунувши чашку, знову сів на ліжко.

– Справді, якби Леон Траубе був живий, то міг би тобі зашкодити, – підтримав Шель.

– Я не знаю, що він міг би зробити. В тому становищі краще було б, щоб він мовчав.

– Ми вже говорили про це. Пробач, я для заспокоєння цікавості хочу спитати тебе ще про одну річ.

– Про що?

– Леон Траубе знав, що його чекає, коли ти прийшов до нього в ту ніч?

Джонсон знизав плечима.

– Може й не знав, що йому загрожує, але, певно, передчував.

– Чому в такому разі не спробував утекти або принаймні покликати на допомогу?

– Чому, чому! Він знав, що за ним стежать, і розумів, що втеча даремна.

– Боявся?

– Звичайно! Припускаю, що в останні хвилини життя він радо перевів би назад стрілки годинника, аби виправити вчинені помилки. Може… Його смерть не була б необхідною, коли б він сказав, де сховав папери.

– Ти не думав, що Леон міг комусь віддати папери?

– Ні. Я знав, що він чекає тебе. Це була, зрештою, одна з причин… його смерті.

– Яка роль Шурікке в цій справі?

– Доктора цікавили документи, йому було байдуже, як я добуду їх.

– Він залишив справу в твоїх руках?

– Звісно, але поводився зухвало. Дав мені зрозуміти, що платить і вимагає. Май на увазі, коли б я здобув ці документи без розголосу, Менке заплатив би мені куди більше.

– Все ще не розумію, навіщо ти вбив і доктора Шурікке.

– Я не сподівався, що ти підеш до нього того ж вечора. Потім, коли втручання властей стало неминучим, я не знав, як він поводитиметься після арешту. Допитом зайнялися б, певна річ, досвідчені криміналісти. Зрештою, сам факт, що він стільки років жив під оком властей, міг кинути на мене тінь підозри. А його смерть припинила всякі шукання.

– Просто ти рятував власну шкуру.

– Можна сказати й так.

– Дуже спритний хід, Пауль.

– Я не міг допустити, щоб ця справа набула розголосу.

– А Лютце знає, що ти… шеф цієї… організації? Чи він догадується, за чиїм наказом було організовано випадок з машиною?

– Навіщо ці питання, Джоне? Адже…

– Знаю, знаю, але вчора все це звучало інакше. Сьогодні ми розмовляємо щиро, відверто.

Джонсон глянув на нього підозріливо.

– Чи не збираєшся описати все у своїй пресі? Там ти міг би дозволити собі це!

– Пауль! Я ж цілком усвідомлюю, що історія надто фантастична, аби хтось міг повірити в неї. Я не маю ніяких доказів для підкріплення своїх звинувачень, приміром, лист Леона, який ти передбачливо спалив разом з паперами, що описували досліди доктора Шурікке. Ти був дуже скрупульозний, Пауль, знищуючи всі докази. Тепер лишається тільки твоє слово проти мого. – Шель непомітно глянув на годинника: стрічка магнітофона крутилася вже п'ятнадцять хвилин. – А навіщо ці пояснення? Я питаю, бо не люблю загадок, які сам не можу відгадати.

Джонсон схвально кивнув головою.

– Запам'ятай: твої слова проти моїх. Пам'ятай також про вчорашню пересторогу, – якщо ти почнеш мутити воду, я звинувачу тебе в намаганні завербувати мене до шпигунської діяльності. Навіть якщо ти надумаєш викрити цю справу після повернення до Польщі, я поясню свою мовчанку нашою давньою дружбою. Матиму, звісно, догану, що своєчасно не доповів про твої пропозиції, але на цьому все закінчиться. Не забувай, що мої звинувачення підтвердять кілька свідків.

– Яких, кажеш, я теж намовляв до шпигунства?

– Які принаймні зроблять те, що я накажу.

– Ще раз визнаю, що ти дуже спритно обдумав весь план дії, – Шель глянув на годинника. – Я мушу готуватися до від'їзду, – додав він. – Вір мені, Пауль, у певному розумінні я заздрю тобі. Я живу на зарплату, ледве зводжу кінці з кінцями, а ти живеш на проценти. Але тепер, знищивши доктора Шурікке, ти, мабуть, втратив одне з головних джерел прибутків?

– Одне з багатьох, – американець підвівся. – Я не відчую цього, є інші.

– А ти не боїшся, що інспектор Грубер може тобі зашкодити?

– Він нічого не знає. Міг зашкодити докторові Менке… Але я знайду спосіб попередити його, що краще тримати язика за зубами.

– А Візнер?

– Службист! – Джонсон іронічно скривився. – Навіть коли б він щось запідозрив, то воліє не наражатися на небезпеку.

– Словом, прокурор Пауль Джонсон з Гроссвізена після двох убивств лишився чистий і матиме змогу й надалі піклуватися – за плату, звісно, – про своїх націстських підопічних.

– Маєш рацію. А на тих, що намагатимуться нам шкодити, завжди знайдемо управу.

– Дуже вдячний тобі, Пауль, за таку щиру розмову… Сьогодні 17 вересня, – кинув Шель байдуже, – отже, через три дні я буду вдома.

– Сьогодні 16 вересня, – виправив Джонсон.

– Справді! П'ятниця, 16 вересня 1960 року. Вітай од мене Кароліну.

– Щасливої дороги, Джоне, – Джонсон подав йому руку.

Шель на якусь мить завагався, але теж подав американцеві руку і провів його до дверей. Хвилину прислухався і, впевнившись, що гість уже на вулиці, вийняв магнітофон з-під ліжка. Квапливо перекрутив стрічку, натиснув ґудзик, на якому стояло «ЗВУК». З гучномовця полинув тихий шум і тріск, схожий на рипіння пружин. Шель покрутив ручку підсилювача. Раптом на всю кімнату пролунав жіночий голос: «Добридень, пане прокуроре! Я принесла чай». Журналіст притишив звук. «Пані Гекль ділова жінка», – почув трохи змінений власний голос. Схилившись над магнітофоном, він не звернув уваги на шарудіння біля дверей. Коли в двері постукали, він підхопився і в першу мить не знав, що робити. Опам'ятавшись, хутенько натиснув клавіш «стоп», закрив кришку магнітофона і заквапився до дверей.

– Хто там? – голосно гукнув Шель.

– Це я.

Журналіст пізнав фрау Гекль.

– Одну хвилинку, я саме одягаюся.

Він штовхнув магнітофон під ліжко, швидко зняв піджак і, розв'язавши галстук, підійшов до дверей.

Хазяйка обвела кімнату неспокійним поглядом. Не помітивши нічого підозрілого, оглянула Шеля, що зав'язував краватку.

– Переодягався. Скоро їду.

– Ах, шкода, – зітхнула жінка. – Не знаю, чи знайду нового квартиранта. – Фрау Гекль прибрала чашки і, щось мимрячи, вийшла.

Шель знову вийняв магнітофон, прослухав стрічку до кінця і, задоволений виразним записом, почав збирати та упаковувати речі. Потім зняв тимчасові проводи, зробив усе, як було раніше, і вийшов з кімнати.

Сплативши по рахунку, попрощався з хазяйкою і рушив до магазину, в якому брав напрокат магнітофон.

– Уже? – привітав його задоволений продавець. – Це справді дуже швидко. Сподіваюся, магнітофон склав іспит?

– Відмінно, – заповнив Шель. – Проте у мене с ще одне прохання до вас. Я записав коротеньку розмову з мешканцями табору на Веберштрасе. Ці записи будуть потрібні для радіопередачі. Щоб надати відтінок автентичності, а також підкреслити послужливість вашої фірми, я прошу вас сказати в мікрофон кілька слів. Наприклад: моє прізвище таке й таке, працюю там і там. Дня 16 вересня я віддав напрокат Янові Шелю магнітофон, який одержав назад того ж самого дня.

Молодий чоловік охоче погодився.

– Це буде передано по радіо? – спитав він.

– Думаю, що буде.

– О, це чудова реклама для нашої фірми!

Настроївши апарат для запису, Шель сказав:

– Дуже прошу вас підтвердити одержання магнітофона, взятого напрокат у вашій фірмі.

Продавець двічі кашлянув і голосно мовив:

– Мене звуть Вернер Менцль. Працюю в електротехнічній фірмі «Гоерлігер» в Гроссвізені. Пан Ян Шель взяв у пас напрокат 16 вересня 1960 року близько десятої години тридцяти хвилин магнітофон з стрічкою і повернув його через дві години.

– Щиро дякую, – сказав Шель і вимкнув апарат. – І, нарешті, останнє: я хотів би купити ще одну стрічку і переписати на неї цю програму. Напевно, ви маєте для цього якусь кімнатку?

– Звичайно, у нас є майстерня. Зараз там немає нікого. Я дам вам другий магнітофон…

Через сорок хвилин Шель прибіг на перон і, захеканий, скочив до вагона саме в ту мить, коли начальник станції подавав сигнал одправлення.

Агент поліції Альфред Земмінгер, одягнений, як звичайно, в службовий синій костюм, стояв біля вікна у кімнаті чергового і дивився на поїзд, що відходив од станції.

– Нарешті! – промимрив він полегшено.

Шель поклав чемодан на полицю, потім відчинив вікно. Будинки містечка пробігали дедалі швидше, стукіт коліс змінився монотонним стаккато. Джонсон… Кароліна… Менке… Обличчя і прізвища відходили в минуле, ставали спогадами.

Вечір 18 вересня застав Шеля на прикордонній станції в ФРН. Паровоз під'їхав на бічну путь, щоб поповнити запас води. Залізничники простукували осі, перевіряли вентилі й зчеплення.

– Orangen! Zigaretten! Coca-Cola![40]40
  Апельсини! Сигарети! Кока-кола!


[Закрыть] – вигукував продавець, штовхаючи перед себе великий хромований візок.

Шель прокинувся і широко позіхнув. Повітря в купе було душне й прокурене. Він виглянув у вікно. «Гельмштадт», – прочитав назву станції.

– Боже мій! – зітхнула німкеня, що сиділа навпроти. – Як я хвилююсь! Ніколи ще не була на тому боці.

В розчинених дверях з'явилося два чиновники митниці.

– Добрий вечір! Пред'явіть, будь ласка, паспорти!

Перегортаючи документи Шеля, чиновник кинув погляд на фотографію й прізвище, потім уважно подивився на поляка; одвернувшись, прошепотів щось своєму товаришеві. Той зайшов до купе, докладно перевірив паспорт і за хвилину віддав його Шелю.

– Відкрийте чемодани! – звернувся чиновник до пасажирів.

Митники мимохідь оглянули багаж усіх пасажирів і дуже старанно обшукали чемодан журналіста. Не помітивши нічого підозрілого, вони вийшли з купе.

Коли проминув зазначений час від'їзду, а поїзд усе ще стояв на станції, Шель почав нервувати. Якась несподіванка могла зіпсувати старанно обдуманий план.

Смеркало, в поїзді ввімкнули освітлення. Нарешті після десятихвилинного запізнення до невгамовних вигуків продавця приєдналися голоси кондукторів:

– Зачиняйте двері! Від'їжджаємо!

Коли Гельмштадт лишився позаду, Шель відчув приємне полегшення. Він зручніше сів і почав згадувати… Після від'їзду з Гроссвізена провів день у Франкфурті-на-Майні, кілька годин у Бонні. Франкфурт зачарував його чудовими вітринами, пожвавленим вуличним рухом і веселою грою неонових вогнів. Пам'ятаючи про занедбаний репортаж, він намагався зібрати якнайбільше вражень.

В ніч напередодні від'їзду журналіст не заплющив очей. Він докладно описав події в Гроссвізені. Простими, стислими реченнями виклав причини, що схилили його до подорожі, візит на Ейхенштрасе, зустріч з Джонсоном, окремі інциденти з Менке, Грубером… Закінчив записку словами: «З огляду на обмежений час перебування в ФРН, а також зваживши на можливість неприхильного ставлення властей до справи Джонсон – Траубе, я вирішив продовжувати свою поїздку за планом і повернутись у визначений строк до Польщі. Якщо будуть потрібні глибші пояснення, я охоче вишлю їх поштою або на прохання властей ФРН і за згодою уряду Польської Народної Республіки знову приїду до ФРН».

Скориставшися з зупинки в Бруншвіку, Шель вислав копію записки на адресу комісара Візнера.

Після тривалої поїздки зупинки ставали дедалі частішими. Нарешті море будинків, лабіринти вулиць, Спандау – Берлін; поїзд в'їхав у величезний зал.

Шель провів ніч у маленькому готелі поблизу вокзалу. Рано-вранці він замовив на дев'яту годину дві телефонні розмови. Першу, з комісаром поліції в Гроссвізені, другу – з прокуратурою міста.

Час тягнувся нестерпно повільно. Запалюючи сигарету від сигарети, журналіст нервово ходив по маленькому вестибюлю, щохвилини поглядаючи на годинника. Рівно о дев'ятій телефоністка повідомила, що зв'язок налагоджено. Шель швидко ввійшов у кабіну. Після розмови з черговим поліцейським попросив покликати комісара.

– Алло! Хто говорить? – почув він голос Візнера.

– Ян Шель.

– Шель? Пане! Ця записка!.. Мені бракує слів. Це ж сенсація! Де ви? Звідки дзвоните?

– З Берліна.

– О! Не розумію, як це могло статися. Саме читаю про трюк із записом розмови…

– Ви одержали квитанцію з камери схову?

– Вона була разом з вашим листом. Я послав агента на вокзал. Не розумію, що це означає. Поясніть…

– Після запису розмови я запакував одну стрічку перед самим від'їздом і залишив її у камері схову в Гроссвізені. Квитанцію переслав вам.

– Ви сказали «одну»?

– Я записав на дві. Другу стрічку і рапорт віддав представникові ПАП у Бонні, панові Міхалінському, і попросив, щоб він прокрутив її сьогодні вранці уповноваженому міністерства юстиції. Таким чином я застрахував себе перед можливими спробами сфальсифікувати правду. Стрічку я віддав до камери схову через кілька хвилин після того, як вийшов із магазину «Гоерлігер».

– Ви подумали про все! А Джонсон казав, що ви агітували на користь… того… ну, ви знаєте… Я був змушений повідомити про все.

– Я враховував і це. Тому не забрав стрічку з собою, а лишив її у нашому агентстві преси.

– Ви далекоглядні!

– Події в Гроссвізені навчили мене обережності.

– Так, так. Звичайно.

– У вас є які-небудь особливі питання, пане комісар?

– У мене багато питань, але я ще не прочитав докладно вашої записки. Поки що повинен арештувати Джонсона. Треба владнати чимало справ.