Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

– Цей незвичайно докладний опис відповідає щонайменше чверті мешканців Гроссвізена, – сказав інспектор ущипливо, звертаючись до Джонсона й Шеля. – Чи ви не помітили чогось особливого? – питав він далі переляканого чиновника, – Може, каблучка на його пальці, може, годинник або шрам?

Залізничник похнюпив голову:

– Ні, пане інспекторе, я не припускав, що тут щось не гаразд.

Люди, що стояли поруч, звернули на них увагу і почали прислухатися до голосної розмови. Шель, який досі поводився пасивно, нараз нахилився над прилавком:

– Ви кажете, ніби той чоловік знав, що всередині чемодана?

– Такі правила. Коли хто загубить квитанцію, то може одержати багаж, розказавши, що в ньому є.

– Що було в тому чемодані?

– Папери.

– Які папери? Чемодан був не замкнений? Який він?

– Чемодан був не замкнений, а лише перев'язаний ремінцем… Невеликий, старенький, з коричневої фібри. Папери були в однакових сірих папках.

– Ви відкривали папки?

– Ні, той пан сказав: «У чемодані двадцять чотири сірі папки з порядковими номерами на обкладинках». Я гадав, що цього досить для іденфікації.

– І-ден-ти-фі-ка-ці-ї, – поправив Грубер, акцентуючи склади. – Після того, як оглянули папки, ви закрили чемодан і віддали тому чоловікові?

– Так, я справді думав…

– Добре, добре! Ваші думки нас зовсім не цікавлять! У вас є розписка про одержання?

– Є, – квапливо ствердив старий, виймаючи з-під прилавка книжку з пошарпаними краями. Розгорнув її.

Шель глянув через плече інспектора. Підпис був, звісно, нерозбірливий.

– Не щастить нам, Пауль, – сказав він. – Вириваємося, наче мухи з павутиння, а якісь невидимі нитки зв'язують усі наші рухи.

– Гм, – промимрив Джонсон, відпихаючи книжку пальцем. – Що ж далі, інспекторе? – спитав.

– Спробуємо знайти негідника, який узяв чемодан. І якщо вкрав його…

– Ви вбачаєте іншу можливість?

– Сумніваюся, що чемодан належав Лютце.

– Ми ж пояснювали, як він попав до його рук! – нетерпляче вигукнув Шель.

– Здогади без конкретних доказів, – сказав інспектор байдуже. Глянув на людей, які стежили за ними, потім на старого залізничника, що прислухався до їхньої розмови, і додав: – Пропоную повернутися в машину і там поговорити без свідків. Тут більше ні про що не дізнаємось і нічого не допитаємося.

Вони хутенько вийшли і сіли в машину. Грубер звернувся до Шеля:

– Версію про чемодан ви чули від Лютце, правда?

– Від нього.

– Він був у нетверезому стані?

– Так.

– Ви не думаєте, що будувати свої теорії на базіканні цього п'яниці важко?

– А ви хочете вмовити мене, що вся ця історія неправдива? – сказав Шель різко.

– Не хочу вас умовляти, але я надто давно служу в поліції, щоб звіритись фантазії.

– Не можу сперечатися з представником місцевої влади. Зрештою, коли ви певні, що останні події є лише збігом обставин, то важко розраховувати на якісь наслідки, – сказав Шель, роздратований пасивністю інспектора.

– Наскільки мені відомо, – промовив Грубер, – ви журналіст. У вашій роботі є тенденція до вишукування сенсацій на кожному кроці.

– Натяк на…

Джонсон торкнувся його плеча:

– Спокійно, Джоне. Інспектор Грубер не знає обставин справи. Я теж спочатку не вірив, що за цим криється щось більше. Оцінюючи останні події, я переконався, що слідство треба розпочати негайно. Ми повинні розшукати того, хто збив Лютце і хто взяв чемодан з камери схову. Знайти папери надзвичайно важливо.

– Коли така ваша думка, прокуроре, то ми зробимо все, що в наших силах, – мовив інспектор офіціально.

– Лишаю справу в ваших руках, – сказав Джонсон до Грубера. – Може, варто було б послухати Лютце, хоч, правду кажучи, я не вірю, що це дасть щось нове.

– Я пошлю в лікарню когось із комісаріату, – інспектор одвернувся. – Поїхали, Гайнц! – наказав. – Куди вам, панове? – спитав, коли машина рушила.

– Я заїду в контору. Треба попрацювати годинку-дві над поточними справами, – озвався Джонсон. – А ти, Джоне? Сподіваюся, ти побудеш у нашому чудовому місті щонайменше до з'ясування справи?

– Звісно, мені хотілося б знати, що все це означає.

– Заходь до нас, коли тільки матимеш бажання. Буду дома близько третьої, – додав Джонсон, виходячи біля будинку суду.

– Гаразд, загляну ввечері.

– А тепер що робитимеш?

– Не думав про це. Поснідаю, тоді, мабуть, вернуся додому і трохи відпочину.

– З радістю підвезу вас, – запропонував Грубер. – Де ви живете?

– На Ейхенштрасе, але я б не хотів…

– Дрібниці! – інспектор тут же звернувся до Джонсона: – Як тільки я щось узнаю, прокуроре, зразу ж сповіщу вас. До побачення.

– До побачення.

Дорогою на Ейхенштрасе інспектор розпитував Шеля про враження від перебування у ФРН та про його плани. Намагався також дізнатися, що зв'язує його з Джонсоном. Коли доїхали до місця, він сказав:

– Знаєте, під час війни я два роки пробув у Бреслау, мені хотілося б почути, що там діється тепер. Може, зустрінемося при нагоді і погомонимо за кухлем пива?

Шель ще не встиг обміркувати всі деталі, але починав догадуватися, що між тінями, які рухалися довкола нього, напевно, є відомі йому особи. Лютце… Менке… Грубер… Хтось із них знає багато більше, ніж говорить. Чиє обличчя покрито маскою? Глянув на інспектора. Той чекав, усміхаючись.

– Охоче, дуже охоче, – сказав Шель, відчиняючи дверцята машини. – Щоправда, я не знаю міста, але в «Червоній шапочці» уже був. Коли не заперечуєте, зустріньмося там сьогодні ввечері близько дев'ятої. Не пізно?

– Ні, чудово! Отже, до побачення! – інспектор подав Шелю спітнілу руку. – Не забувайте ж – о дев'ятій! Поговоримо про Бреслау…

Неспокійна ніч і ранок стомили Шеля – він упав на ліжко й одразу ж заснув. Спав до першої. Прокинувшись, почав думати про дивне сплетіння подій. Відчував, що мимоволі опинився в колі небезпечної конспірації. Журналіст усвідомлював, що він як поляк не може розраховувати на симпатії місцевих жителів і, якщо доведеться звернутися до властей, – на їхню безсторонню допомогу. З цієї хвилини надумав діяти обережніше й хитріше. Він не знає ще своїх суперників, отже, треба стерегтись і пильно стежити за людьми, з якими зустрічатиметься. Міркував, чи це була єдина мета невідомого – здобути оті папери, і чи не зникне він тепер, забравши з собою усю таємницю.

Згодом Шель встав, умився. Дістав з чемодана документи і сховав їх у портфель. Потім висунув шухляду, ще раз переглянув папірці, які там лежали. Трохи подумавши, сунув їх разом з рецептами в кишеню. Не дуже замислювався, чому так діє, але передчував, що краще не лишати в кімнаті ніяких папірців.

Шель був на сходах, коли фрау Гекль висунула з кухні розпатлану голову і почала розпитувати, чи йому по треба чогось і як йому подобається Гроссвізен.

– Ви все владнали успішно? – поцікавилася.

Журналіст промимрив щось і не зупиняючись вийшов із затхлого коридора на вулицю. Розпитавши дорогу, він незабаром опинився перед міською лікарнею. Пояснив портьє мету свого візиту і рушив до палати, в якій лежав Лютце.

Голова пораненого була забинтована. Обличчя бліде. Він лежав горілиць, втупившись у стелю широко розплющеними очима.

– Ваше прізвище Шель? – спитала охайна сиділка, присуваючи стілець до ліжка.

– Так, це я.

– Хворий питав про вас. Не стомлюйте, будь ласка, його довгою розмовою. Перед обідом уже був хтось із поліції, – додала вона пошепки. – Лютце дуже кволий, у нього був серйозний шок.

– А крім цього?

– Переламано двоє ребер і розбито голову. Полежить у лікарні не більше тижня. Таким завжди… – Вона прикусила язик. Непевно глянула на гостя і відійшла до хворого, що нетерпляче кликав її.

Шель схилився над ліжком.

– Ви впізнаєте мене?

Лютце якийсь час мовчав. Пильно дивився на прибулого, немов зважував щось у думках і не міг вирішити.

– Шель? – сказав нарешті.

– Шель. Ми говорили з вами вчора, не знаю, чи пам'ятаєте?

– Вчора було дуже, дуже давно, – простогнав Лютце.

– Якщо це вас не втомить, мені хотілося б запитати вас про деякі речі.

– Що ви хочете?

– Леон дав вам чемодан?

– Чемодан?

– Той, який ви кілька днів тому занесли до камери схову на вокзалі. Квитанцію яро зданий чемодан ви надіслали на мою адресу.

– Звідки ви знаєте?

– Не знаємо, догадуємося.

– Хто?

– Прокурор Джонсон, інспектор поліції Грубер і я.

Лютце заплющив очі і стиснув куточки рота. Хворий, що лежав на сусідньому ліжку, голосно застогнав. Зашаруділи тихі кроки сиділки.

– Не знаю, що було в чемодані, – відказав Лютце пошепки. – Леон хотів, щоб я віддав його вам. Не знаю, що в ньому було.

– Чому ви надіслали квитанцію поштою?

Лютце мовчав.

– Що ви можете ще сказати про Леона?

– Він повісився.

– Вчора ви були іншої думки.

– Справді? Що я казав учора?

– Що Леона вбили.

– Хто його вбив?

– О, до біса! Про це я хотів узнати від вас.

– Від мене? Я нічого не знаю.

– Пане Лютце! Леон Траубе був моїм другом, ви можете довіряти мені.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі.

– Ви бачите, де я опинився? – тихо обізвався Лютце.

– У лікарні.

– Отож і воно, що в лікарні!

– Пане Лютце, всю справу взяла до своїх рук поліція, вам уже ніщо не загрожує…

– Ви взяли чемодан?

– Ні, він якось дивно зник з камери схову. Хтось прийшов, сказав, що в ньому є, і забрав перед самісіньким нашим приїздом.

– Отож і воно! – повторив Лютце.

Журналіст був розчарований. Він розраховував на допомогу цієї людини і ошукався у своїх сподіваннях. Лютце, заляканий тим, що сталося, боявся говорити відверто. Шелю раптом стало ніяково. Від нього нічого не залежить, він тут зовсім самотній, безсило тупцяє на місці, а чиїсь очі невідомо звідки весь час стежать за ним. Куди б він не звернувся, до чого б не доторкнувся, все лопається, наче мильні бульбашки.

Дивлячись на безкровне обличчя хворого, Шель шукав способу зламати вперте мовчання. Доктор Менке ні в чому не допоміг, перед умовленою зустріччю Лютце попадає під машину, квитанцію про здачу чемодана в камеру схову приносить поштар, чемодан зникає, старий чиновник на вокзалі твердить, що нічого не знає, а тепер Лютце відмовляє в допомозі. Шель безпорадно стиснув кулаки.

– Пане Лютце! – сказав він. – Ви можете бути цілком певні, що я збережу таємницю. Ви – єдина людина, яка може допомогти мені розв'язати цю заплутану справу. Вірте мені. Чого Леон хотів од мене? Чому наклав на себе руки? Де шукати справжньої причини його смерті?

Лютце облизав пошерхлі губи.

– У вас немає іншої турботи?

– Це все, що ви можете мені сказати?

– Ні, не все. Я дам вам добру раду: нікому не вірте і якнайшвидше виїздіть із Гроссвізена.

Шель усе ще не здавався.

– Хто на вас наїхав?

– Машина.

– Хто?

– Не знаю.

– Чому ви надіслали квитанцію поштою, а не чекали до ранку?

Хворий пильно глянув на журналіста.

– Ніч довга… – відказав і одвернувся.

Шель зрозумів, що нічого більше не доб'ється. Підвівся.

– Вам щось треба?

– Спокою і… півлітра чистої, – прошепотів Лютце.

Бар'єр, що перетинав велику кімнату посередині, відгороджував місце для відвідувачів од столів поліцейських-вартових. У повітрі стояв нудотний сморід тютюнового диму. Входячи, Шель одразу ж помітив поліцейського, який супроводив інспектора Грубера вранці.

– Знову зустрічаємось, – обізвався журналіст, підходячи до бар'єра.

Поліцейський підозріливо глянув на нього.

– Ви були з нами на вокзалі? – сказав він непевно.

– Авжеж. Потім разом їхали на Ейхенштрасе, – нагадав Шель.

– Справді. Ви прийшли поговорити з інспектором? На жаль, його немає, поїхав кудись зразу ж після вокзалу і досі не повернувся.

На столі вартового задзвонив телефон.

– Polizeiamt[32]32
  Поліція (нім.).


[Закрыть], – відказав вартовий. – Інспектор? Ні, кажу вам втретє, не знаю, куди поїхав, і не знаю, коли повернеться! – Він поклав трубку. – Нахаба якийсь, – пробурмотів. – Допитується від самісінького ранку.

– Мені зовсім не обов'язково бачити інспектора, – повів Шель далі перервану розмову. – Я тільки хотів запитати.

– Слухаю.

– Я приїхав до Гроссвізена вчора і пробуду тут, очевидно, ще день, а може, два. Не знаю, чи треба мені прописуватись, як ви гадаєте?

– На три-чотири дні? Не треба. Зрештою, інспектор вас знає.

– От і добре, спасибі, – подякував Шель і, зробивши нерішучий жест, ніби хотів уже йти, додав: – П'ять днів тому мій приятель, Леон Траубе, покінчив самогубством. Я хотів би знати, хто у вас вів цю справу і, якщо це можливо, поговорити з ним. Може, покійник залишив якісь речі?

– Те, що Траубе залишив, не має ніякої цінності. Клуночок з одягом, книжками і особистими речами лежить у нас на складі. Справу вів асистент інспектора Грубера, слідчий Земмінгер. На жаль, його немає.

– Дуже вам вдячний.

Шель вийшов з поліцейського участку і попрямував до «ІПнайдере Люнх Штубе». Замовив омлет і каву. Їв і думав, аналізуючи кожну деталь дивовижної і заплутаної історії.

Весь вільний час після обіду Шель провів у таборі для переселенців на Веберштрасе. Ці відвідини справили на нього надзвичайно сумне враження.

Вишикувані рівними рядами бараки колишньої військової частини вермахту вміщали близько 400 чоловік. Журналіста зустріли зацікавлено і з недовір'ям. Розмова стала невимушеною тільки через якусь годину. В кожній розповіді чулося одне й те саме: розчарування по приїзді, виснажливі формальності, бюрократизм розпоряджень, неприязнь місцевого населення і – ніяких надій на майбутнє.

Люди жили в цьому таборі місяців по дев'ять, але іноді, траплялося, й роками. Літні майже не сподівалися дістати роботу, молоді мріяли виїхати за океан – у Канаду, Австралію…

Під пласкими дахами занедбаних бараків мешкали байдужість, пригніченість і… ностальгія.

На місто опускалися сутінки. Прямокутні вікна яскріли жовтим світлом. На фасадах будинків сяяли і мерехтіли неонові написи:

TRINK COCA-COLA… «SUNIL» WASCHT WEISS… NUROPTA LOWE T. V![33]33
  Пийте кока-кола. «Суніл» чисто вимиває. Тільки оптом (нім.).


[Закрыть]

Монотонно шуміли автомобілі і моторолери, з ресторанів линули звуки музики. Надходила спокійна, погожа ніч. Жителі Гроссвізена сиділи в пивних, гуляли на вулицях, спочивали біля відчинених вікон своїх будинків.

Шель повільно прямував до парку, де містився ресторан «Червона шапочка». Ішов і думав, що дасть йому зустріч з Грубером. Може, той проллє хоч трохи світла на загадкову справу? Може, слідство дало якісь наслідки?.. В парку журналіст ще здалеку почув голоси, сміх, музику. Над терасою і довкола саду висіли гірлянди штучних квітів, кольорові лампочки та ліхтарики: барвисте світло просвічувало крізь листя дерев. Поблизу стояло кілька машин.

Шель уповільнив ходу. Якщо інспектора ще немає, то він от-от має надійти.

На просторій терасі танцювали в ритмі каліпсо. Завивання саксофона й глухі удари бубна зринали в темний парк. Оркестру не видно, він, певно, був усередині приміщення.

Шель оглянувся. До ресторану саме під'їхало дві машини – малий «фольксваген», а за ним чорний «оппель». З першої вийшла молода пара, з другої інспектор.

Якось несвідомо Шель зупинився. Не знаючи чому, він раптом вирішив на кілька хвилин відкласти зустріч.

Грубер перевірив, чи добре замкнув дверцята машини, і попрямував поміж столиків. Пильним поглядом окинув танцюючих, потім обійшов терасу і зник у ресторані.

Журналіст рушив за ним. Зупинився біля дверей і обережно зазирнув усередину. Оркестр розмістився в затишній ніші праворуч. Приміщення було невелике. Уздовж стін тяглися кабіни, відгороджені стінками з розмальованої геометричним орнаментом тканини. Туї та пальми, скупе світло бра створювали враження відокремленості.

Оркестр перестав грати. Танцюристи, сміючись і розмовляючи, поверталися до своїх столиків. Інспектор вмостився на високому стільці за півкруглим баром і щось сказав кельнерці. Жінка всміхнулась у відповідь, кокетливо погрозила пальцем і поставила перед ним наповнену чарку. Сидячи, Грубер увесь час намагався зазирнути в найближчі кабіни. Потім глянув на годинника, випив горілку, вийняв з кишені монету й поклав на прилавку. Збирався вже піти, коли з низьких дверей в кінці залу вийшла Кароліна.

Чоловіки, що стояли біля буфету, перервали розмову. Хтось тихенько свиснув, навіть Шель мимоволі затамував подих.

Кароліна, розуміючи, яке враження справила на присутніх, ніби вагаючись, зупинилася на мить. Глибоко декольтована сукня з зеленої тафти облягала її струнку постать. Граючись сумочкою, жінка повільно озирнулася.

Грубер надто жваво, як на нього, скочив із стільця і, широко всміхаючись, підійшов до Кароліни. На її обличчі з'явився раптом вираз незадоволення й розчарування. Подала йому руку, й інспектор кумедно нахилився.

«Знайомі! – подумав Шель. – Власне, це не дивно». Не виходячи з своєї схованки, він чекав, що буде далі.

Грубер, мабуть, щось запитав, бо Кароліна похитала головою. Поліцейський кивнув кельнерові, що стояв неподалік. Той миттю підійшов, вислухав його, а потім відсунув заслону окремої кабіни. Грубер взяв Кароліну під руку.

Низький звук саксофона розітнув задимлене повітря. Акордеоніст пробіг пальцями по клавіатурі, ударник надав усьому ритм повільного вальса.

Шель підійшов до кельнера і замовив пляшку вермуту. Сказав принагідно, що жде знайому, і зайшов до кабіни, рядом з тією, де були Грубер та Кароліна. Взявши вино, присунувся ближче до тонкої стінки й почав пильно прислухатися.

– … танцювати? – почувся голос інспектора.

– Мабуть, ні. Я втомилася, та зрештою, мені й тут добре, – відказала Кароліна.

– Коли вам тут добре, то що мені казати? – зітхнув Грубер.

– Не перебільшуймо, інспекторе!

– Колись ми називали одне одного на ім'я… Кароліно?

– Справді, Вальтер.

– Як це чудово звучить у твоїх вустах: Вальтер! О, не дивися на годинника! Невже ти так поспішаєш до того полячка?

– Приємний хлопець.

– Е-е-е, дивний тип. Невідомо, чого він сюди приїхав. Вештається, винюхує, втручається не в своє діло, нарешті, домовляється і має нахабство не прийти.

– Ти розчарований?

– О, Кароліно!

– Може, шукає тебе в саду?

– Мав прийти о дев'ятій, – рішуче мовив Грубер. – Коли спізнився, то нехай собі шукає. Мені він не потрібен. Сподіваюся, тобі теж?

– Вчора видався такий галантний і романтичний!

– Цей фрукт – і романтизм? Мабуть, шукав пригоди. Знаємо таких.

– А ти, Вальтерку, чого шукаєш?

– Кароліно! Мої почуття до тебе глибокі й щирі. Я завжди вбачав у тобі ідеал жінки…

– О, ля, ля! Я вже мала докази тих щирих, глибоких почуттів.

– Для тебе я міг би зробити все! Я знаю, що ти нещаслива.

– Уже кілька місяців ти про мене й не згадував, звідки ж ця раптова дбайливість?

– За останній час багато що змінилось. У мене є певні плани, я покінчу з жалюгідним існуванням, що вів досі, і розпочну таке життя, про яке завжди мріяв.

– Ти хочеш пограбувати банк?

– Не жартуй, я цілком серйозно!

– Гаразд, гаразд, Вальтерку. Розкажи краще про свої плани, бо я лусну з цікавості.

– Незабаром я матиму солідну суму грошей і стану незалежний. Найближчим часом, певно, виїду з Гроссвізена.

– Вип'ємо за успіх!

– До повного щастя, – підхопив Грубер, – мені не вистачає лише, щоб ти…

– Вальтер! Я ж заміжня!

– Джонсон?.. Він так захопився своєю секретаркою, що, мабуть, не дуже шкодуватиме, коли ти покинеш його. Це не пусті слова, Кароліно. Твій чоловік вчащає до Ельзи надто часто!

– Ельзи? Цієї сухопарої фарбованої блондинки? Це… гидко! – її приємний голос раптом пролунав дуже гостро.

– Бачиш? – вів далі Грубер. – Як інспектор поліції я чимало знаю. Давно вже поговорив би з ним, але я певною мірою підвладний йому і не можу собі цього дозволити. Зраджувати таку жінку, як ти! – додав з пафосом. – Та не журись! Постараємося змінити цей прикрий стан речей. Випиймо за краще майбутнє!

Шель запалив сигарету. «Інспектор обрав наївну й банальну тактику», – подумав він, міркуючи про те, чи справді щось подібне могло бути. Не уявляв собі флегматичного Джонсона, який фліртує з своєю секретаркою. Але це не мало значення. Інспектор чудово знав, яку принаду начепити на гачок. Шель вмостився зручніше і завмер, дослухаючись. Справа почала набирати цікавого повороту.

– Кароліно! Ми обоє на невідповідних місцях, – правив своєї Грубер. – Ти живеш з людиною, якій до всього байдуже, а я сиджу на нікчемній державній платні. Животіємо в цьому поганенькому містечку. Але скоро Вальтер Грубер покаже, на що він здатний!

– Пауль і Ельза! – гнівно повторила Кароліна. – Може, розкажеш докладніше про свої плани?

– Це діла надзвичайно делікатні і… дуже секретні, – озвався він тихо.

– І, напевно, суперечать законові.

– О, ні. Закон стоїть осторонь. Це щось подібне до торговельної угоди, в якій я диктую умови.

– А коли ж стануться ті великі зміни в твоєму житті?

– Сьогодні я здобув усі матеріали для здійснення своїх намірів, але ще не виробив плану дії. Після цієї, самою долею влаштованої зустрічі все залежатиме від тебе.

– Чим я можу допомогти, Вальтерку?

– Їдьмо звідси негайно, розпочнімо разом нове життя!

– А Пауль? Мін уже якось попереджав тебе, пригадуєш? Цього разу може вчинити щось жахливе.

– О, до біса з ним! Утішиться в обіймах своєї Ельзи. – Грубер ятрив Кароліні серце.

– Облиш про цю повію!

– Маєш рацію, це неприємно… Їдьмо зі мною, Кароліно! Буду…

– А ти певен, що твої таємничі плани пощастить здійснити?

– Я ще ніколи не був ні в чому так глибоко впевнений. Готувався до цього давно. А сьогодні щасливий збіг обставин дав мені в руки всі козирі. До деякої міри завдячую в цьому нашому надто цікавому полякові.

– Йому?

– Еге ж, приїхав і почав совати носа не в свої справи. Накоїв чимало клопоту, з якого Вальтер Грубер скористався з максимальною користю для себе.

– Нічого не розумію.

Інспектор грубо зареготав.

– Це дуже заплутані речі, моя люба, – сказав з ноткою погорди в голосі. – З часом, коли я оповім тобі все, ти дивуватимешся, як вдало я зумів це зробити. Те, що сьогодні попало мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали… Але ти не відповіла на моє запитання.

– Шель не дурний, – недоречно вставила Кароліна.

«Спасибі», – подумав журналіст.

– Що він має спільного з нами?

– Чому він домовився і не прийшов? Щось тут не так.

– Може, з ним що сталося? – сказав Грубер і нещиро засміявся. – Я зовсім по дивувався б: там, на Сході, на дорогах лише підводи.

Якийсь час вони мовчали.

Шель глянув на годинника. Близько десятої. Джонсон, напевно, тривожиться за Кароліну, та й він, Шель, не прийшов, хоч і пообіцяв.

– Не думай про нього, – вмовляв Грубер. – З таким ми завжди зарадимо! Я наказав Земмінгеру стежити за кожним його кроком. Коли б він щось вчинив, я зразу ж знав би про це.

– Навіщо ти домовлявся з ним?

– Хотів дещо вивідати у нього та й гадав, що він мені знадобиться в цьому ділі. Але після зустрічі з тобою, Кароліно, це вже не має значення. Скажи тільки одне слово, скажи, що поїдеш зі мною.

– Треба подумати.

– Кароліно, і ти можеш жити з чоловіком, який щовечора повертається від коханки? Ти, жінка надзвичайної краси, жінка, що заслуговує абсолютної любові і обожнювання…

– Не захлинайся словами, мій любий, і не пий так багато.

– Важко знайти слова, які б тебе переконали…

– Послухай, Вальтерку, мені здається, що тут не місце звіряти секрети.

– Ходімо звідси, тільки скажи куди. У мене малувато часу, було б добре залишити Гроссвізен ще сьогодні, але я не поїду без тебе. Хочу, щоб ти повірила в щирість моїх…

Далі Шель не слухав балаканини вже п'януватого інспектора. Він дізнався більше, ніж міг сподіватися. Чемодан у Грубера! Треба діяти швидко. Загасив сигарету, допив решту вина. Виходячи, кивнув кельнерові.

– Скільки?

Кельнер вивів на маленькій картці кілька цифр:

– Чотири п'ятдесят.

Шель дав йому п'ять марок і швидко вийшов з ресторану.

Поблизу стояло двоє таксі. Шель відчинив дверцята і, сідаючи, сказав шоферові:

– За кілька хвилин виїде звідси чорний «оппель». Ми поїдемо за ним.

– Що? Ви, може, з поліції? – водій скривився. – Я не хочу мати нічого спільного з такими справами. Візьміть собі іншу машину.

– Я не з поліції! Справа цілком приватна, даю вам слово!

– Хто ви такий? – шофер критично оглянув Шеля.

– Це не мас ніякого значення! Слово честі… – Шель замовк – до стоянки прямували Грубер і Кароліна.

Кароліна сміялася, інспектор жестикулюючи у чомусь переконував жінку. Вони підійшли до машини, і Грубер, вийнявши з кишені ключі, відімкнув дверцята.

Ця коротка сцена не лишилася поза увагою шофера:

– Поїду за подвійну плату, – сказав він хитро.

– Гаразд, – погодився Шель. – Тільки швидше, бо вони вже рушають.

Водій повернув ручку таксометра і завів мотор. За кілька секунд чорна машина проїхала мимо них, поволі виповзла на шосе і почала набирати швидкість.

Шель їхав на певній відстані за червоними вогниками. Водій мовчав, лише раз промимрив собі під ніс: «Але ж квапляться!» Зненацька журналіст подумав, як дивно використовує перебування у ФРН. Замість того, щоб піти в кіно, театр чи присвятити більше часу занедбаному репортажу, він «заприятелював» з хронічним алкоголіком, підслуховує розмову чужих людей… Грубер частково мав рацію: втручається не в свої справи. Буде прикро, якщо він устряне в якусь аферу. Треба розповісти про все Джонсону, нехай щось робить.

Їхали недовго. Незабаром опинилися на погано освітленій вулиці передмістя. «Оппель» несподівано став перед темним будинком, що ховався за деревами. Дізнавшись од водія, на якій вони вулиці, Шель назвав адресу Джонсона.

– Їдьмо якнайшвидше, – сказав. – Подвійна плата буде й далі.

За десять хвилин були на місці. Крізь занавіски на вікнах пробивалося світло. Шель глянув на лічильник, помножив суму на два, дав шоферові гроші і попросив зачекати. Пробігши сад, він натиснув дзвінок. Двері відчинив Джонсон.

– Це ти! – вигукнув він. – Я чекаю на тебе цілий день…

– Пробач, я не міг прийти раніше.

– Що сталося? – спитав американець, помітивши збудження Шеля.

– Слухай уважно, Пауль. Я був у «Червоній шапочці».

– А-а-а, сподіваюся, ти добре розважався. Там була і Кароліна?

– Облиш! Нема часу на сцени ревнощів. Я здогадуюсь, де чемодан, який зник сьогодні вранці з вокзалу. Хочу, щоб ти негайно поїхав зі мною. Боюся, що добути його буде нелегко.

– Де він?

– У Грубера. Оснабрюккерштрасе. Ти знаєш точну адресу?

– Знаю, але…

– Не гаймо часу, таксі чекає.

Джонсон грюкнув дверима і побіг за Шелем.

– Оснабрюккерштрасе, 34, – кинув він шоферові. – А тепер докладно розкажи, що сталося, – звернувся до Шеля. – Звідки в тебе ці сенсаційні відомості?

– Грубер хотів зустрітися зі мною сьогодні ввечері в «Червоній шапочці». Прийшовши туди, я побачив, що він розмовляє з Кароліною.

Джонсон нервово засовався.

– Випадково я почув частину їхньої розмови. Вони не помітили мене. Грубер намовляв Кароліну виїхати разом з ним із Гроссвізена, бо вони, мовляв, створені для кращого життя і таке інше.

– А Кароліна?

– Не думаю, щоб вона сприймала це серйозно. Скоріше, глузувала з нього.

– Коли пішли з ресторану?

– Двадцять хвилин тому.

– Далі.

– Грубер вихвалявся, що здобув сьогодні матеріали, які, – коли я добре зрозумів, – дозволять йому вчинити малий coup d'etat[34]34
  Державний переворот.


[Закрыть] і значно поправити фінансове становище. Говорив досить туманно. Казав, наприклад, що я мимохіть допоміг йому відшукати цю золотоносну жилу.

– З усього цього ще не виникає, що він заволодів тими… паперами.

– Ні? Пам'ятаєш сцену на вокзалі?

– Звичайно!

– Запитання Грубера, які він ставив старому в камері схову, були на подив обережні й скупі. Мене це дивувало, адже він досвідчений інспектор… А ввечері він похвалявся: «Те, що сьогодні потрапило мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали…» Мабуть, тобі не треба нагадувати, що ми шукали? У розпорядженні Грубера поліцейські, детективи…

– Так-так, на перший погляд, усе збігається, але що ним керувало? Звідки він знав, що в чемодані? Чоловік, який одержав чемодан, знав, що в ньому.

– Це треба ще з'ясувати.

– Дурна ситуація! Буде клопоту, доки поясню своєму начальству, як усе це скоїлося.

Деякий час вони сиділи мовчки, поглядаючи на світло рефлекторів попереду.

– Грубер знайомий з твоєю дружиною? – спитав Шель.

– Залицявся колись до неї. Я з ним побалакав як слід. Він вибачився, і ми вважали справу закінченою.

– Гм. Скажи, Пауль, хіба не дивно, що інспектор цікавиться таким дрібним ділом, як одержання з камери схову чемодана? Я гадав, що він пошле когось із своїх працівників.

– Дивно? Ти не знаєш Грубера. Він дуже честолюбний і намагається старанністю доповнити певні недоліки в… – Джонсон глянув на шофера. – Розумієш, правда? Зрештою, той факт, що я просив… Моє становище значно вище, ніж його. Але після того, що ти сказав, я не знаю, чим він керувався.

– Номер 34? – перепитав водій, гальмуючи. – Це тут, де ми недавно були?

– Так, скільки? – мовив Джонсон, виймаючи гаманець.

Шель вийшов з машини. Чорний «оппель» ще стояв край шосе. Коли таксі від'їхало, Джонсон і Шель відчинили хвіртку і зайшли в сад. Спинилися перед низьким будиночком із сірої цегли. Через середину газона вела стежка, викладена світлим пласким камінням. Усі вікна, крім одного, ліворуч, були темні.

– Спробуймо зайти чорним ходом, – шепнув Джонсон. – Я не хочу, щоб він мав час приготуватися до нашого прийому.

Вони тихо обійшли дім і опинилися на маленькому подвір'ї. Джонсон натиснув ручку.

– Не замкнено. Іди сюди.

Зайшли до темного коридора. В будинку панувала тиша. З однієї кімнати крізь щілину пробивалася вузенька смужка світла. Навшпиньках вони підійшли до дверей. Джонсон різко пхнув їх.

Кароліна зиркнула на попрошених гостей широко розплющеними очима, підхопилася з тахти і розкрила рота, щоб закричати, але не змогла. Грубер пополотнів, вираз гніву й здивування на його обличчі змінився виразом переляку. Інспектор пригладив долонею скуйовджене волосся і зробив рух, ніби хотів підвестися.

Напружену тишу порушило сичання Джонсона:

– Ти, улесливий негіднику!

Грубер мовчав. Сидів похиливши голову, мов школяр, спійманий на гарячому. Кароліна нервово кусала губи.

Шелю стало шкода її. «Бідна Кароліна, – подумав він, – попала у таку халепу».

Джонсон не рухався. Мовчання ставало нестерпним. Грубер переміг страх і хрипло спитав:

– Чого вам треба?

Кароліна глянула на Шеля, ніби тільки тепер помітила його. Журналістові стало ніяково, але він витримав її погляд.

– Лицемірна каналія! – сказав Джонсон голосно, ступивши крок уперед.

Грубер випростався. Відчував, що повинен якось рятувати свою честь.

– Нема чого нервувати, – почав інспектор, непевно кліпаючи очима. – Можна поговорити…

– Заткнись! – буркнув американець, підходячи ближче.

Ніздрі інспектора роздулися, мускули на широкому обличчі почали дрижати, очі звузилися.

– Яке право…

Джонсон замахнувся. Лункий ляпас обірвав слова Грубера. Він заточився, обличчя його почервоніло. Стиснувши кулаки, намагався стримати збудження, потім скоса глянув на Шеля, що стояв нерухомо.

– Джонсон, – мовив здушеним од люті голосом, – ти поводишся, як тварюка. Говори, що маєш сказати, і забирайся звідси геть.