Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

– Ні, навіть цікаво, але про це пізніше. Скажи, як у тебе скінчилося в суді?

– Е, так собі. Під кінець дійшло до короткої словесної сутички з адвокатом, ми сперечалися доти, поки суддя не відклав справу. Я повернувся додому раніше, ніж думав.

Джонсон глянув на двері. Веселу міну змінила холодна посмішка.

– А от і Кароліна, – сказав він.

Шель підвівся.

Дружина Джонсона була надзвичайно вродлива. Під блідо-зеленою вовняною сукнею вимальовувався гнучкий стан, чудові стрункі ноги. Густі чорні кучері надавали її витонченому личку ще більшої чарівності, сині очі яскріли веселістю.

– Ян Шель, з Польщі, – Кароліна, моя дружина, – познайомив їх Джонсон.

Усміхаючись, Кароліна подала маленьку руку. Шель згадав турботи Джонсона і визнав у думці, що врода цієї жінки безперечно має привертати увагу чоловіків. Коли всі сіли, Джонсон сказав:

– Сподіваюся, ми щось вип'ємо перед вечерею? Кароліно, шеррі, правда? А ти, Джоне?

– Байдуже, Пауль, аби холодненьке.

– Гаразд, – виходячи, Джонсон увімкнув телевізор.

Зручніше вмощуючись, Кароліна поклала ногу на ногу.

– Ви давно знайомі? – спитала.

– Давненько. Ми зустрілися за обставин, які надали нашому знайомству особливого значення.

– Пауль згадував про це, – сказала вона, зацікавлено дивлячись на Шеля. – Ви приїхали з Польщі?

– Я поляк.

– Німці не дуже симпатизують вам.

– Я думав, що ви… – боячись бути нетактовним, він замовк на півслові.

– Німкеня? О, ні! Я народилася й виховувалась у Швейцарії.

Джонсон приніс тацю з наповненими чарками. Мовчки поставив її на столику і заходився настроювати телевізор.

– Цікаво, чи ти пізнав Гроссвізен? – спитав він, регулюючи зображення. – Місто розрослося, там, де були руїни, тепер знову стоять будинки, споруджено чимало нових.

– Я уявляв собі, що тут просторіше. Мені хотілося б, якщо дозволить час, оглянути місце, до був наш підвал. Чи, може, цю територію забудовано?

– Ні, там парк. Жоден з колишніх власників не об'явився, і земля перейшла у власність держави.

На екрані телевізора з'явився оркестр: грали увертюру до «Каліфа з Багдада». Джонсон повернувся до столу.

– Вип'ємо! – запропонував він. – Пляшка охолоджувалася три години.

Підняли чарки. Джонсон подав шкатулочку з сигаретами.

– Оті ліворуч – американські, праворуч – англійські.

Запаливши сигарету, Шель спитав Кароліну:

– Дозвольте нам вернутися на хвилинку до минулого? Є кілька питань, яких ми не встигли до кінця обміркувати сьогодні вранці.

– Охоче послухаю вас, але з умовою, що згодом ми поговоримо про справи приємніші, – відказала вона.

– В уяві Кароліни, – вставив Джонсон, – далеке минуле зв'язане з бомбами, трупами і кров'ю.

– Фе, противний, – скривилася Кароліна.

– Обіцяю скоротити розмову про воєнні переживання до мінімуму, – хутенько запевнив Шель. – Зрештою, це не таке вже істотне. Я приїхав до Гроссвізена в зовсім іншій справі. Бачите, нас тоді було троє…

– Кароліна не знала Леона, – зауважив Джонсон.

– А шкода? – звернулася вона до Шеля.

– Не думаю. Він був досить похмурий тип.

– Ох! – заклала руки за голову Кароліна.

– Пауль, – почав Шель, – а після мого від'їзду з Гроссвізена не сталося нічого такого, що мало якийсь зв'язок з підвалом?

– Не розумію твого запитання. Що ж могло статися?

– Коли ми вибралися звідти, обвалилася стеля, засипавши ґанок і вхід. Невже й досі ніхто не пробував витягти з підвалу скрині, чемодани та інші речі?

Джонсон задумався.

– Справді, якісь невідомі пробралися через руїни і зруйнували частину підвалу. А вже значно пізніше був наказ обшукати все, забрати цінні речі, а також… – він кинув погляд на дружину, – ідентифікувати трупи. Після того руїни зрівняли з землею.

– А ти ніколи не цікавився, що було в тих скринях і чемоданах, які ми тоді транспортували?

– Джон! Сподіваюся, ти не підозрюєш мене в тому, що я ходив з киркою й лопатою, аби дістати з руїн якісь там консервні банки з тушонкою?.. Бо що ж могло бути у тих ящиках, як не вкрадені з табору продукти? Натомість я скажу тобі цікаву річ, про яку дізнався оце недавно зовсім випадково. В'язнів, які транспортували скрині, після повернення до табору мали знищити, розумієш?

– Чому?

– Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.

– А конвой?

– То були довірені есесівці. А втім, невідомо, яка б доля їх спіткала. Подумай, чоловіче, як нам пощастило ході! Коли б не та влучна, кинута у слушний момент бомба…

– Ти був би ще одною «жертвою кривавої війни», – закінчила Кароліна, стримуючи позіхання.

Шель непевно всміхнувся.

– А ви? – спитав. – Що ви робили в той час?

– Вас це справді цікавить? Ходила до п'ятого класу початкової школи в Урі.

– Важко уявити вас дівчинкою з кісками, що біжить до школи з ранцем, у якому торохтить пенал. Але повернімося до наших спогадів.

Кароліна скривилась і почала уважно розглядати замок на неприступних скелях.

– Що сталося з братами Шурікке? – спитав Шель.

– Виїхали до Іспанії. У них був, як виявилося, значний рахунок в одному з мадрідських банків.

– Передбачливі.

– Так, крайсляйтера Шурікке вже немає в живих, два роки тому помер у Барселоні від інфаркту. Його брат тішиться спокійною старістю. На жаль, нічим його звідти витягти. Нищимо тих негідників, де тільки можемо, проте ще багато уникнуло кари.

– Отже, у підвалі не було ніякої похмурої таємниці, лише запаси консервів?

– Наскільки мені відомо. Чому ти питаєш?

– У мене була сьогодні цікава, швидше – неприємна зустріч з якимсь Лютце.

– Ганьба Гроссвізена, – сказала Кароліна. – Випиймо за його здоров'я! – Вона підвелася, розгладжуючи сукню. – Будь ласка, розливайте собі. А я приготую щось поїсти, ви, мабуть, зголодніли? – Не чекаючи відповіді, Кароліна вийшла, наспівуючи мелодію, яку саме грали по телевізору.

Шель скоса зиркнув на неї. Джонсон помітив його погляд і неспокійно поворухнувся.

– Зустріч з Лютце не могла бути приємною, але скажи, чим вона цікава? – спитав він хутенько.

– Лютце був добре знайомий з Леоном, правда?

– Вони зустрічались, а що їх єднало, – Джонсон розвів руками, – бог їх знає. Це зовсім протилежні характери. Один гіркий п'яниця, зацікавлений тільки в тому, щоб роздобути грошей на пляшку шнапсу, а другий психопат, май на увазі, непитущий.

– А проте Леон довіряв Лютце.

Джонсон кивнув головою:

– Наскільки я знаю, так.

– Лютце, коли я зустрів його, був сильно напідпитку, тому важко назвати нашу спробу порозумітися розмовою. Але в його белькотінні мене здивувала одна деталь: він сказав: «Леон залишив чемодан, чемодан з підвалу». На жаль, більше нічого не пощастило з нього витягнути. Я одвіз його до бункера. Там у п'яниці стався шалений припадок, і він, мабуть, спить і досі. Що могли означати його слова, Пауль?

– Це справді цікаво! – американець задивився на екран телевізора. – Цікаво! – повторив він. – Невже Леон щось вигріб? Однак підвалів багато. Ми ж поєднуємо ці слова з «нашим» підвалом.

– Леон же був з нами.

– Справді, не розумію. Варто пошукати в бункері цього чемодана.

– Не думаю, щоб ми знайшли його там, якщо він взагалі є.

– Тоді де ж?

– Не знаю. Мене більше цікавить, що може бути в чемодані і чи має це якийсь зв'язок із смертю Леона.

– Припущення, ніби Леон відкрив щось важливе, а потім наклав на себе руки, не логічне.

– Маєш рацію, Пауль. Дивне самогубство нашого приятеля заперечує всі можливі теорії. Єдиний вихід – добути у Лютце цього таємничого чемодана.

– У тебе є який-небудь план?

– Я залишив Лютце записку, що хочу з ним поговорити. Він знає моє прізвище, мабуть, Леон казав йому про мене. Сходжу до нього.

На порозі з'явилася Кароліна.

– Ви й досі не скінчили? Тоді розмовляйте і їжте, – сказала вона, ставлячи на стіл тарілки з хлібом, шинкою, холодним м'ясом та різними іншими апетитними закусками.

Шель попросив пробачення і вийшов до ванної. Миючи руки, він чув, як Кароліна хазяйнувала на кухні. З кімнати долинав голос Джонсона. «Розмовляє сам з собою?» – подумав журналіст.

Коли Шель повернувся до кімнати, американець саме засував фіранку на вікні.

– Сідай, Джоне, і покуштуй наших ласощів, – запросив він приятеля.

– Просто з банок, – додала Кароліна.

Чоловіки, захоплені своїми думками, їли швидко. Випили пляшку сухого вина, і настрій трохи поліпшився. Кароліна заходилася прибирати з столу.

– Даю вам ще чверть години на розмову, – сказала вона. – Через двадцять хвилин гратиме оркестр Карла Богландера. Оскільки мій чоловік танцює лише тоді, коли замість гвіздка ударить молотком по власному пальцю, оголошую вас своїм партнером… О, знаю, знаю! – вигукнула вона, побачивши нерішучість Шеля. – «З мене поганий танцюрист», – хотіли ви сказати. Охоче дам вам безплатний урок. – Тримаючи в руках гору тарілок, додала: – Отже, розмовляйте! Один, два, три!

Джонсон над силу всміхнувся.

– Що ж, користуймось з наших п'ятнадцяти хвилин, – сказав Шель. – Матимеш час завтра вранці?

– Щоб відвідати Лютце?

– Еге ж.

– Звичайно, піду з тобою. Справа починає мене інтригувати.

– Чудово! Слухай далі. Я був сьогодні також у доктора Менке.

– У нього? Чого?

– Хотів дізнатися щось нове про Леона.

– І що ж вельмишановний доктор Менке?

– Що це за людина, Пауль?

– Старий дивак, який уподобав собі театральну позу достойного патріарха. Безумовно, компетентний і заможний лікар.

– Гм, він прочитав мені коротеньку лекцію про Леонову хворобу. Говорив складно, стисло і дуже впевнено, але…

– Але що?

– Його очі… А втім, це неважно!. – Шель загасив недопалок і глянув на зосередженого хазяїна. – Я відрекомендувався докторові як Ян Шель з Польщі. Сказав, що був другом Леона Траубе і що ти міг би підтвердити мої слова. В розмові Менке спитав, чи я керуюсь інтуїцією. Я відповів, що в мене є шосте почуття, тоді він саркастично зауважив, що це необхідно для моєї професії. Це мене дивує. Розумієш, Пауль? Доктор Менке, якого я бачив уперше в житті, знає про мою професію!

– Ти не спитав його звідки?

– Ні, звичайно.

– Дивно, дуже дивно, – Джонсон задумався. Раптом стукнув себе по лобі: – Леон міг йому сказати, що чекає на твій приїзд, а при цьому згадав, хто ти такий. Адже Лютце теж знав про тебе.

– Справді, – згодився Шель. – Ти маєш рацію. Але якщо він уже чув про мене раніше, то чому спитав, чи в Гроссвізені хтось може ствердити мою особу?

– О, Менке – це старий позер і формаліст!

– Є ще одна справа.

– Слухаю.

– Я зустрів у саду доктора дивного індивідуума…

– Звичайно, Гюнтера, садівника, шофера і взагалі праву руку старого.

– Нахаба. Поводився страшенно зухвало.

– Мене це не дивує. На нього скаржаться докторові майже щодня.

– Чому ж Менке не вижене його?

– Їх щось зв'язує, але я не знаю подробиць. Гюнтер сліпо слухається старого.

– Чи Менке…

– Не обмовляйте дорогих відсутніх, – сказала, входячи, Кароліна. – Який страхітливий злочин вчинив той сивоголовий паяц?

Шель глянув на неї. Жінка спинилася, збагнувши його подив. Запала хвилина неприємної мовчанки. Джонсон сидів похмурий, гнівно стиснувши куточки вуст.

– Ми говорили про доктора Менке, – бездумно сказав Шель, аби розвіяти поганий настрій.

– Я чула. У Гроссвізені його називають святим Миколаєм з риб'ячими очима.

– Дуже влучне порівняння!

– Він намовляв мене, щоб я була його партнером у вертепі, в образі чорта…

– Ідеальна для тебе роль, – буркнув Джонсон. – Можу позичити тобі роги.

– Не хвилюйся, старенький! – заспокоїла його дружина. – Я вигадала цю казочку, щоб витягнути вас із того підвалу.

Вона підійшла до Після і легенько поклала йому руку на плече, коли той спробував підвестися.

– Пане асистент прокурора, – звернулася до чоловіка. – Ти забув свої обов'язки, чарки порожні.

Джонсон підвівся.

– Що питимеш? Бенедиктин, шеррі, бренді чи горілку Смірноффа?

– Для мене шеррі, my dear[27]27
  Мій любий (англ.).


[Закрыть], – замовила Кароліна.

Коли чоловік вийшов з кімнати, вона кокетливо глянула на гостя:

– Після скількох чарок ви «розкручуєтесь»?

– Як коли. П'ю рідко, але витримую чимало. Не знаю, чи доцільно занадто «розкручуватися»?

– Хто вовка боїться… – фамільярно підморгнула Кароліна.

Шель відчув неспокій. Не хотілося бути причиною сімейних чвар. З скрутного становища його вивів хазяїн. Джонсон повернувся і, ставлячи келишки та пляшки на стіл, запитав:

– Льоду чи води?

– Прошу чистої.

– Авжеж, – завважила Кароліна, – ви, поляки, не розбавляєте горілку.

Диктор оголосив наступний номер програми:

– Зараз перед камерами телебачення виступить відомий оркестр Карла Богландера.

– За здоров'я «святого Миколая»! – сказала Кароліна, подаючи келишки.

Кімнату заповнила ритмічна мелодія «Ля Кубани». Чудовий напій пройняв Шеля приємним теплом. Кароліна глянула на нього, запрошуючи до танцю. Темпераментна музика збуджувала фантазію. В кімнаті стало душно.

… Шель лежав на ліжку н похмурій кімнаті на Ейхенштрасе. Крізь відчинене вікно легенько дихай свіжий вітерець, ворушив злинялу занавіску.

Іншим разом монотонний шум заколисав би Шеля, та після сьогоднішніх подій сон його не брав. У голові, мов у калейдоскопі, виринали і зникали картини, враження, тривожні роздуми сунули один за одним і гинули, щоб поступитися місцем іншим, які пливли широкою хвилею спогадів.

Кароліна! Молода, красива, струнка… Вони танцювали цієї ночі так, ніби їх уже ніщо ніколи не могло роз'єднати. І тільки тоді, коли змовкли звуки останнього танго, неохоче повернулися до столика.

Шель глибоко вдихнув повітря. Гнітила думка, що своєю поведінкою він образив Джонсона. Пауль багато пив, ставав дедалі буркотливішим і зрештою перейшов на вперте, гнівне мовчання. Пізно вночі провів Шеля додому. Обмінялися фразами ввічливості і холодно розсталися перед дверима. Американець пішов насуплений і апатичний. Шель жахнувся: чорти надали Гроссвізен, Пауля, Лютце… «Завтра ж виїду звідси, і все скінчиться», – вирішив він. У голові шуміло, думки плуталися. Меблі втрачали контури, картина з водяним млином перетворилася на безформну пляму…

Засинаючи, Шель знову подумав про Кароліну.

КОРИЧНЕВИЙ ЧЕМОДАН

Минала тиха ніч. Переслідуваний видіннями, які лише у сні може творити фантазія, Шель перевертався з боку на бік. Стомлений і розбитий, прокинувся само тоді, коли марно намагався втекти від павукоподібної потвори з величезною головою і виряченими очима. Весь у тумані сонного кошмару, він ледве приходив до пам'яті. У скронях страшенно боліло, язик був пухлий і шорсткий.

Коли Шель встав, сонце піднялося вже високо і мінилося теплими відблисками на підвіконні. Голячись і одягаючись, він думав про вчорашній день. Цікаво, що дасть візит до бункера? Чи знайшов Лютце записку? Чи взагалі він пам'ятає про їхню зустріч?

А в цей час на кухні фрау Гекль якийсь чоловік у темно-синьому костюмі оглядав зім'ятий голубий конверт.

– Ще не виходив? – спитав підозріливо.

– Ні. Повернувся пізно вночі, тепер спить. Десять хвилин тому я проходила повз його кімнату. Нічого не чути…

– Гм. Немає відправника…

– Марки теж немає. Довелося заплатити листоноші тридцять пфенігів, сподіваюся, віддасть?

– Що робив учора?

– Вранці збирався до пана Джонсона. Повернувся десь близько першої ночі. Не знаю, де був і що робив.

– Перевірте ще раз, чи не прокинувся. Не треба, щоб він мене тут бачив.

– Ну, гаразд. Цілий день бігаю вгору і вниз…

Коли фрау Гекль вийшла, незнайомець ступив до вікна і притулив конверт до шибки.

– Цікаво, хто це відправив, – промимрив. – Приїхав учора. Майже нікого тут не знає… – Чоловік вдивлявся в конверт, намагаючись розібрати його зміст. – Добре заклеєний, – ствердив сам до себе. – Щось друковане… Квитанція… Gepack Aufbewahrung Grosswiesen…[28]28
  Камери схову Гроссвізена (нім.).


[Закрыть] Нерозбірливі літери. Цифри. Певно, дата. Предмет: EIN KOFFER[29]29
  Чемодан (нім.).


[Закрыть], – читав по літерах. – Цікаво.

Почувши кроки, незнайомець знову сів на стілець.

– Прокинувся, – сказала, входячи, фрау Гекль. – Швендяє по кімнаті і бубонить щось тією незрозумілою мовою. Зараз, мабуть, спуститься.

– Тоді прощавайте. Ось лист. Якщо цей полячок принесе сьогодні якийсь багаж, можливо, чемодан, прошу делікатно дізнатися, що в ньому. Розумієте, ніколи не знаєш, чого можна чекати від цих «туристів» із-за залізної завіси. Треба бути пильними…

– Звичайно. Ви можете на мене розраховувати. Я ще не забула, що мій син загинув під Варшавою…

За кілька хвилин після цієї розмови Шель вийшов з кімнати. Фрау Гекль чекала на нього в коридорі.

– Добридень, пане! – гукнула з удаваною сердечністю. – Добре спалося?

– Спасибі.

– У мене є щось для вас, – вона вийняла з кишені фартуха голубий конверт.

– Для мене? Від кого?

– Не знаю. Листоноша приніс вранці. На конверті не було марки, довелося заплатити. Ви вчора повернулися пізно, то я не хотіла вас будити. Чи добре це я зробила?

– Добре, спасибі, – нетерпляче перебив її Шель. Здивовано оглянув конверт. Хтось невправно – журналіст ледве розібрав – надряпав карлючками адресу: «Ян Шель, Гроссвізен, Ейхеиштрасе, 15». Прізвища відправника не було… – Добре, – повторив він. – Скільки я вам винен?

– Тридцять пфенігів. Можете заплатити згодом, при нагоді. Сподіваюся, нічого поганого?

– Думаю, що ні. Прочитаю дорогою. Даруйте мені, поспішаю.

– Якщо зможу вам чимсь допомогти, прошу сказати! – крикнула фрау Гекль навздогін.

– Звичайно!

Прямуючи до центра міста, Шель розірвав конверт. Всередині була квитанція на одержання ручного багажу з вокзальної камери схову. У першу мить він не зрозумів, що означає ця дивна посилка. Потім збагнув. Лютце! Адже це він учора згадував про чемодан. Прізвище й адресу знав. Але чому надіслав квитанцію поштою, коли сьогодні мали зустрітися? Шель зиркнув на годинника: вісім годин п'ятдесят хвилин. До зустрічі з Джонсоном лишалося десять хвилин. На вокзал уже не встигне. Зрештою, краще піти туди разом з американцем; невідомо, що в тому чемодані, а при одержанні багажу можуть виникнути труднощі.

Шель оглянув квитанцію уважніше. Чемодан здано чотири дні тому, тобто зразу ж після Леонової смерті. Лютце, – якщо це він здавав багаж, – одержав його, безумовно, від свого приятеля. Не хотів тримати у себе. А може й боявся когось, і тому відніс до камери схову? Чи Леон розказав йому про свої відкриття? Навіщо ставити собі питання, на які немає вичерпної відповіді!

Журналіст прискорив ходу. Джонсон чекав його в умовленому місці біля ратуші. Стояв, обернувшись спиною до бруківки, і дивився на сажотруса, який піднімався на дах.

– Добридень, Пауль. Як почуваєш себе?

– О, ти вже тут! – американець кисло всміхнувся. – Нічого, а ти?

– Вранці боліла голова, але вже ліпше; сподіваюся, що й твій поганий настрій минув?

– Поганий настрій?

Шель глянув йому в очі:

– Послухай, Пауль, ми були вчора трохи напідпитку, може, ти побачив дещо в неправильному світлі.

– Маєш на увазі Кароліну та її відверті залицяння до тебе? – Джонсон махнув рукою. – Ти з нею танцював, а я з нею спав, – сказав він грубо. – Часом чоловік буває лише замінником… – додав з гримасою. – Але краще облишмо це. Поїдемо чи підемо до бункера?

– Поки що цей візит відкладається.

– Чому?

– Пам'ятаєш мою розповідь про вчорашню зустріч з Лютце? Він згадував про чемодан…

– Авжеж, саме тому ми зібралися поїхати до нього.

– Коли я сьогодні вранці виходив з дому, мені вручили листа, в якому була квитанція на багаж у камері схову. – Шель вийняв з кишені бланк. – Прочитай.

Джонсон переглянув папірець. Зморщив лоба:

– Що ти про це думаєш?

– Припускаю, що це чемодан, якого Лютце одержав від Леона. Невідомо тільки, чому старий одніс його до камери схову. Дивно також, чого він не діждався ранку і сам не віддав нам квитанцію?

– А я зовсім не певен, що листа надіслав цей п'яниця, – зауважив американець.

– Тоді хто ж? Адже це він казав про чемодан!

– Не забувай, що Лютце був п'яний.

– Згоден. Проте можу битись об заклад, що це його чемодан. Передбачлива здача багажу до камори схову свідчить про те, що він когось боявся.

– А може, не довіряв сам собі?

– Може, тільки я ніяк не позбудуся думки, що все-таки є хтось, зацікавлений у цьому багажі.

Джонсон задумався.

– Я знаю всіх впливових осіб у Гроссвізені, – мовив. – Їхнє політичне минуле можливо й не бездоганне, але, беручи загалом, усі вони були дрібні рибки.

– Чому політичне? – здивувався Шель. – Може, йдеться про щось зовсім інше?

– А саме?

– Може, це звинувачувальні докази в якійсь кримінальній або… розвідувальній сфері; Леон міг відкрити щось дуже цінне. А втім, навіщо мучитися здогадами? Їдьмо швидше на вокзал, там побачимо, про що йдеться.

– Маєш рацію, – погодився американець. – Цією справою треба зайнятися грунтовно. Проте не можу вести пошуки на свій страх і риск. Коли справді за цим щось криється, то краще скористатися з допомоги поліції. До моєї контори недалеко. Ходімо. Я подзвоню в комісаріат і візьму когось на підмогу, добре?

Вони прийшли в приміщення суду, Джонсон запросив Шеля до кабінету прокурора.

– Старого немає, – пояснив він. – Поїхав до Ганновера і повернеться лише по обіді. Сідай.

Пауль присунув телефон, зняв трубку й набрав номер.

– Алло! Джонсон з прокуратури. З'єднайте мене, будь ласка, з інспектором Грубером.

Шель оглядав статуетку Феміди, що стояла на книжковій шафі.

– Добридень, інспекторе! Хочу попросити у вас допомоги в одній трохи заплутаній справі… Не можу розповісти всього по телефону… Тільки коротко. У Гроссвізені з'явився якийсь таємничий чемодан. Зараз він у камері схову на вокзалі. Є підстави припускати, що його вміст становить велику цінність. У мене квитанція… Попала до нас випадково. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб негайно поїхати на вокзал і одержати чемодан. Оскільки це перевершує мою компетенцію, я хотів би, щоб ми поїхали разом… Я в своїй конторі… Так, зачекаємо… Хто? Мій приятель, Ян Шель, який учора приїхав із Польщі… Гаразд, до побачення, – Джонсон поклав трубку.

– Приїдуть? – спитав Шель.

– Так, інспектор Грубер за кілька хвилин буде тут, і ми разом вирушимо на вокзал.

Вони запалили сигарети. Джонсон якийсь час бавився коробкою сірників.

– Знаєш, – раптом сказав він, – я думаю про те, як мало знав Леона. Він був замкнений. Мабуть, він і народився з образою, яку потім проніс через усе життя. Типовий скиглій. Перебування в таборі і прикрі переживання ще поглибили його вразливість… Я намагаюся знайти в минулому щось таке, що може мати зв'язок з твоїми спостереженнями.

– Чи не зв'язана ця справа з людьми, які його оточували?

– Леон працював у кількох установах, найдовше в міському управлінні. Його вважали сумлінним і чесним працівником, проте він ніде не нагрів собі місця. Просто не знаю, де шукати асоціацій, – Джонсон одвернувся до вікна.

– Чемодан з підвалу, – пробурмотів Шель, – лист з проханням про негайну допомогу, несподіване самогубство… Я згадав учора про відчинені двері Леонової кімнати, але, вважаючи ці підозри необгрунтованими, не хотів марнувати час на балачки.

– А тепер що думаєш?

– Відомо, що більшість самогубців накладають на себе руки в місцях безлюдних. Готуючись у свою останню путь, Леон, певно, зачинив двері. А вранці вони були відчинені.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Думаю, що хтось забрався в кімнату після самогубства Леона і щось звідти забрав.

– Можливо, – сказав Джонсон, – але звідки та людина, яка, входячи, не вміла зачинити дверей, звідки вона знала, що Леон Траубе заподіє собі смерть саме тієї ночі?

– Маєш рацію! – квапливо погодився Шель. – Я оце подумав, що в чемодані можуть бути речі, які мали особисту цінність для померлого: якісь пам'ятки, дрібнички, цінні як згадка. Але яку роль у цьому відіграє Лютце? Чому він поводиться так дивно?

– Уявімо, що Лютце надіслав поштою квитанцію на багаж, щоб не зустрітися з тобою…

У двері постукали.

– Пане прокуроре, прийшов пан Стейнер, – повідомила секретарка.

– У мене справи, Ельзо.

– Він наполягає, хоче сказати вам кілька слів у спішній справі.

– Я почекаю в канцелярії, Пауль, – запропонував Шель.

– Гаразд, – неохоче згодився Джонсон. – Хай він зайде, Ельзо.

Зачиняючи двері за відвідувачем, секретарка спитала Шеля:

– Може, переглянете сьогоднішні газети? Будь ласка, ось «Дас Мекленбургер тагеблат» і «Гроссвізенер анцайгер».

Шель сів до столу і розгорнув місцеву газету. Переглянув заголовки політичних повідомлень, хутенько пробіг очима реклами, що займали більшість шпальт, однак зосередитися не зміг. Перегортав сторінку по сторінці. На останній звернув увагу на оголошення про весілля, повідомлення про народження, про смерть, не проминув і поліцейську хроніку. Всміхнувся, згадуючи, як кілька років тому сам складав таку ж хроніку для «Трибуни Вроцлавської».

Раптом усмішка застигла на його вустах.

«Минулої ночі, – читав Шель, – автомобіль збив жителя Гроссвізена Герберта Лютце. Це трапилося близько двадцять другої години. Машина не зупинилась, і досі її не знайдено. Герберта Лютце у тяжкому стані відвезено до міської лікарні».

В цю мить з коридору відчинилися двері, і до канцелярії зайшов кремезний чоловік. У нього була квадратна, висунута вперед щелепа, м'ясисті губи і високий лоб. Біляве волосся зачесане назад.

– Добрий день! Є прокурор Джонсон?

– У нього відвідувач, – сказала секретарка підводячись. – Може…

– О, привіт, інспекторе! – вигукнув Джонсон. – Ви прийшли вчасно. – Він попрощався з відвідувачем і представив Груберу свого приятеля.

Інспектор подивився на журналіста з помітною цікавістю. Подав руку.

– Вітаю,

– Пауль! – звернувся Шель до Джонсона. – Лютце в лікарні!

– Що-о?

– Учора ввечері попав під машину.

– Звідки ти знаєш?

– Прочитай, – він подав газету, вказавши пальцем на замітку.

– Справді, – сказав Джонсон за хвилину, хитаючи головою. – Бідний п'яниця!

– Може, ви поясните мені, про що власно йдеться? – втрутився Грубер.

– Джон приїхав у Гроссвізен, щоб відвідати Леона Траубе…

– Це той, що повісився п'ять днів тому?

– Той самий. Повідомлення хазяйки про те, що двері кімнати самогубця були не зачинені, викликало підозру у мого приятеля. Ця суттєва деталь послужила основою для інших домислів. Згодом Джон відшукав Лютце і хотів поговорити з ним про небіжчика. На жаль, Лютце був, як завжди, п'яний. В гарячці він сказав про якийсь чемодан. Після марних намагань порозумітися з п'яницею Джон залишив у бункері записку, що приїде сьогодні вранці. Виходячи з дому, Джон одержав листа – квитанцію на якийсь чемодан. Певно, той, якого Траубе чогось залишив Лютце. Ми вирішили просити поліцію про допомогу. Якщо все виявиться фальшивою тривогою, ми пробачимося перед вами і – пообідаємо разом.

– А випадок з Лютце? – спитав Шель.

– Ви знаєте щось про це, інспекторе?

– Авжеж, бачив рапорт, але не цікавився ним докладно. Випадок має щось спільне з вашою справою?

– Це залежить від того, що сховано в чемодані, і від багатьох інших речей.

– Якщо так, не гаймо часу. Їдьмо на вокзал!

Шель попрямував за інспектором. Справа видавалася серйознішою, ніж гадав журналіст. Лютце попав під машину безперечно після того, як вкинув листа у поштову скриньку. Він, мабуть, щось знав або передчував… Хтось зацікавлений в тому, щоб його знешкодити. А коли вже пущено в хід такі круті заходи, значить, Леонова таємниця для когось важлива й грізна. Але в тому, що відбувалося досі, дуже багато незрозумілого і суперечливого.

– Ти вважаєш, Пауль, що це випадкова катастрофа? – звернувся Шель до Джонсона, який ішов поруч.

– Досить дивний збіг обставин, проте, не забувай, ким був Лютце. Спершу я подумав, що все це влаштовано навмисне, але кому цей п'яниця міг заважати?

Спускаючись по сходах, Джонсон спитав інспектора:

– Чи він серйозно поранений?

– Хто, Лютце?

– Еге ж.

– Здається, його добряче пошматувало, кілька ребер зламано, докладніший огляд покаже, чи є ще якісь ушкодження.

Інспектор відчинив дверцята великого чорного автомобіля, кивком голови запросив Джонсона й Шеля сідати, і згодом додав:

– Переживе. А якщо й перенесеться на той світ, ніхто його не оплакуватиме.

Джонсон і Шель зайняли місця на задньому сидінні.

– Bahnhof[30]30
  На вокзал (нім.).


[Закрыть], Гайнц, – наказав Грубер поліцейському, що сидів за кермом.

– Чого ти такий пригнічений, Джоне? – спитав американець, коли автомобіль рушив.

– Ти скажеш, що я вигадую й фантазую, Пауль, але дивись: Леон, який хотів зі мною говорити, лежить на цвинтарі, Лютце, який щось від Леона одержав, у лікарні! Якщо повернемося назад і почнемо від того, що один з висланих листів не дійшов…

– А чи треба повертатися? Я ж пояснював тобі…

– Звичайно! Все можна пояснити.

Далі їхали мовчки.

Поліцейський він машину швидко й добре, біля вокзалу зробив різке півколо і зупинився перед головним входом.

– Чекай тут, Гайнц, – велів інспектор. – Ми довго не затримаємось.

У залі всі троє підійшли до великого вікна з написом «AUFBEWAHRUNG»[31]31
  Камера схову (нім.).


[Закрыть]. За широким прилавком стояв низький, трохи згорблений чоловік у формі залізничника.

– Прошу видати нам чемодан! – сказав Джонсон, подаючи багажну квитанцію.

Старий підніс квитанцію до очей. Потім подріботів між великими полицями і деякий час копався там. Повернувся стурбований.

– Це ви залишили цей багаж? – спитав Джонсона.

– Ні, чемодан приніс, певно, чоловік на прізвище Лютце.

– Цього чемодана тут уже немає.

– Що значить «уже немає»? – крикнув Грубер, спираючись руками на прилавок.

Заклопотано крутячи квитанцію, старий пояснив:

– Недавно тут був один пан і забрав його.

Шель не вірив власним вухам. «Адже це схоже на якийсь дикий фарс!» – подумав він.

– Хто міг забрати, коли у нас є квитанція! – гримав Грубер. – Я інспектор поліції. – Він ткнув під ніс безпорадному чиновникові своє службове посвідчення. – Розкажіть докладно, хто і як забрав чемодан.

Старий нервово провів пальцем по коміру сорочки, що відставала від худої шиї.

– Так, як я розповідав, пане комісаре. Десять чи двадцять хвилин тому прийшов чоловік і попросив видати йому чемодан, залишений тут чотири дні тому. «Квитанцію, – сказав він, – я загубив, але можу перелічити, що в ньому є». Він був такий самовпевненнй…

– Сто чортів! – Грубер почервонів од люті. – Відколи це багаж видається кожному, хто приходить без квитанції, але «самовпевненнй»? Скільки років ви працюєте?

– Двадцять шість, пане інспектор.

– Давно час перевести вас на пенсію! Який він, той «самовпевненнй» тип?

Старий кілька разів нервово ковтнув слину.

– Невеликий на зріст, дуже люб'язний…

– Чоловіче! – втрутився Джонсон. – Що означає «невеликий на зріст»? Метр шістдесят, шістдесят п'ять, сімдесят?

– Може, такий, як оцей пан, – показав залізничник тремтячим пальцем на ІІІеля.

– Метр сімдесят три, – уточнив інспектор. – Колір волосся?

– Блондин.

– Очі?

– Не знаю… Здається, сині… Ні, карі.

– Обличчя? Кругле, довгасте, яке?

– Здається, довгасте.

– Скільки міг важити?

– Начебто повний, вісімдесят або дев'яносто кіло.

– Як одягнений?

– У темно-синьому костюмі. Здається, біла сорочка і галстук… Точно не знаю, сюди приходить стільки людей…