Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

– Ото ж то й є, помер! – пробурмотів Шель з невиправданою перекірливістю. – Мене цікавить, одначе, як він пояснив би свого листа, коли б жив.

– Можливо, його дух прийде опівночі до тебе і розкриє секрети! – пожартував американець.

– Слухай, Пауль, не подумай, що я дріб'язковий, але як пояснити, що Леон покінчив самогубством, знаючи про мій приїзд? Адже він ждав мене.

– Не вимагай од мене, щоб я розумів поведінку психічно хворої людини. Такі індивіди в афекті діють всупереч будь-яким принципам логіки.

– Нехай так. Але ж Леон вислав два листи, і один з них не дійшов. Чи це не примушує замислитися?

– Ми не знаємо, чи він справді вислав два. Міг тільки так написати, щоб надати своїм словам більшої ваги. Зваж: сто марок були для нього великою сумою, двісті – майже недосяжною. Я певен, що він вислав лише той лист, якого ти одержав.

– Можливо, – погодився Шель трохи скептично. – Лишається ще тільки одне питання.

– Слухаю.

– Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, – зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… – почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. – А втім, це не істотно, – сказав. – Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?

– Звичайно! Я сам доручив його найкращому в місті лікареві і платив за лікування.

– Якийсь Нанке чи Мінке…

– Доктор Менке. Він не тільки чудовий терапевт, але й видатний психіатр.

– Пані Гекль казала ще… – почав Шель і замовк. Що міг знати Джонсон про якогось старого п'яницю? Згадка про ці незначні деталі не мала ніякого сенсу. – Отже, справу Леона Траубе вважати закінченою? – запитав він за хвилину.

– О, з цілковитою певністю. Адже у нас достатньо власних проблем. Шкода, що ми не підтримували зв'язку, тебе не спіткало б таке розчарування.

– Хтозна… – Шель глянув у пронизану снопом світла гущавину парку. – Досить про Леона, побалакаємо про приємніші справи.

– Коли так, передаю тобі слово, – з смішною покірливістю сказав Джонсон.

– Знаєш, Пауль, справжня мета моєї подорожі – це зібрати матеріал для репортажу про ФРН.

– З якоїсь певної галузі?

– Ні. Мені хотілося б поповнити загальні враження коротенькими сценками з щоденного життя і, можливо, додати щось про асиміляцію переселенців…

– О, це питання досить делікатне. За останні роки сюди прибуло багато людей, які дістали статус репатріанта на підставі свого національного походження. Вони приїхали, заохочувані мріями про високі ренти, відшкодування і загальний добробут. Це – одна з найсерйозніших проблем.

– У поїзді я чув розмову про тимчасовий табір поблизу Гроссвізена.

– Є такий. Він міститься на Веберштрасе. Ти хотів би піти туди?

– Якщо це можливо…

– Вхід не заборонений, але у тебе виникне неправильне враження. Цей табір не є гордістю нашого міста.

Вони розмовляли ще кілька хвилин, потім рушили до міста тією ж дорогою, що й прийшли. Перед будинком суду Джонсон сказав:

– На жаль, я мушу повернутися в контору, сьогодні у мене суд. Початок призначено на тринадцяту годину. Давно вже я ні з ким не розмовляв так щиро. Шкода, що раніше не знав про твій приїзд.

– У мене ж не було твоєї адреси, щоб повідомити.

– Звичайно.

Прощаючись, Джонсон запросив Шеля на вечір до себе.

– Не знаю, чи сподобається тобі у нас, – зауважив він. – Це залежатиме від багатьох речей…

Шель ішов назад приголомшений. Не міг зібрати докупи свої думки і враження. «Так завжди в житті буває, – філософствував він. – Людина до чогось готується, складає плани, наперед обмірковує ходи, а потім усе складається інакше – треба імпровізувати і давати собі раду за непередбачених обставин».

Траубе! Велика таємниця виявилася лише плодом хворої фантазії. Можна було б з цього сміятися, коли б не трагічне закінчення. Він глянув на годинника: скоро перша. Час обідати.

Зайшов до їдальні, де пропонували «швидкі, дешеві страви». У довгастому приміщенні майже нікого не було. На високому стільці сиділа жінка, яка, видно, зачіскою намагалася бути схожою на Бріжіт Бардо. Вона обвела Шеля швидким оцінюючим поглядом і знову втупила очі в меню, яке висіло високо над буфетом. Ліворуч, біля «музичної шафи», стояла молода пара. Дівчина розмірено жувала гумку, хлопець у шкіряній куртці кинув до отвору автомата дрібну монету. Шель помітив, як вибрана пластинка впала на обертовий диск, а механізм спустив ручку адаптера. «Pur immer dein…»[22]22
  Назавжди твій (нім.).


[Закрыть] – пролунав з гучномовця нудотний тенор.

Після обіду Шель подався розшукувати Лютце, про якого згадала фрау Гекль. По дорозі оглядав вітрини, часом зупинявся і читав торговельні реклами.

На певній відстані за ним помалу їхало таксі. Табличка «Вільно» була спущена. Шофер пильно стежив за журналістом, який ні про що не здогадувався.

Бункер містився на околиці міста. Величезне залізобетонне склепіння височіло над землею. Сіра, мовчазна згадка про війну… Біля входу Шель зупинився, щоб очі звикли до мороку. Темрява помалу розсіювалася. Зверху крізь отвір чи якусь щілину прохоплювався тоненький сніп світла. Журналіст поступово розрізняв предмети: велику прямокутну коробку, що скидалася на шафу, і низькі нари, поруч з якими стояла скриня. Біля одної стіни притулився збитий з дощок стіл. Сині, високі стіни неприємно вражали пусткою і проймали підвальною холоднечею.

– Гер Лютце!

Голос одбився від стіни глухою луною. Ніщо не ворухнулося, ніхто не відповів. «Напевно, у місті», – подумав журналіст.

Він вийшов на шосе і безпорадно оглянувся. Поблизу нікого. Тільки здалеку їхав хтось на велосипеді. День був теплий, погожий, від полів, що хвилювалися жовтавою зеленню, линули приємні пахощі. Шель глянув на безхмарну блакить, і йому стало трохи сумно: таке самісіньке небо простягається далеко звідси, над Польщею…

Велосипедист під'їхав ближче. Шель розпізнав мундир поштаря. Містка сумка лежала на багажнику.

– Вибачте!.. – гукнув журналіст, підходячи.

Листоноша, згорблений, сивоголовий чоловік, спинився.

– Слухаю.

– Я шукаю пана Лютце. Дома його немає, – показав Шель на бункер. – Може, ви знаєте, де він працює і коли повертається?

– Лютце? Жартуєте! Такі не працюють. Це відомий п'яниця!

– Мені дуже треба побачитися з ним. А часу мало…

– Спробуйте дізнатися про нього в трактирі «Під короною» або «Під соколом». Якщо він роздобув кілька пфенігів, то, напевно, там пропиває їх. – Поштар окинув Шеля зацікавленим поглядом. – Ви нетутешній…

– З Вроцлава.

– О, я родом з Ополя, – зрадів старий. – Ви приїхали сюди назавжди?

– Ні, лише на сім днів.

– Я мешкаю в Гроссвізені вже чотири роки. – Старий завагався. – Переїхав до ФРН з дружиною та сином у 1956 році, – додав він, непевно позираючи на Шеля. – Ви вперше тут?

– Ні, я був у Гроссвізені п'ятнадцять років тому. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук.

– Ага! – листоноша заклопотано крутив кермо. – Пробачте, що забираю у вас час. Може, підемо до міста разом? Цікаво, як там у нас тепер?

Вони помалу йшли вздовж шосе. Шель відповідав на запитання старого поштаря і сам слухав його оповідь.

– Цілий рік ми сиділи в пересильному таборі, – розповідав той. – Важко було з квартирою і роботою. Тутешні люди не люблять нас, вони думають, що ми відбираємо у них заробітки.

– А де ви працювали в Ополі?

– До сорок п'ятого був керівником відділу в арбейтс-амті[23]23
  Біржа праці.


[Закрыть], потім дістав посаду бухгалтера в конторі Червоного Хреста. Робота гарна, спокійна, але знайомі намовили нас виїхати до Західної Німеччини.

– Ви задоволені?

Старий знизав плечима.

– Нема чого жалкувати, пане. Що зроблено, того вже не повернеш. Найгірше було в таборі. Мою дружину все так розчарувало, що вона стала сварлива, на все нарікає, з усього бідкається. Син ходить до школи. Записався до Bund Deutscher Jugend[24]24
  Спілка німецької молоді (нім.).


[Закрыть]. Але, мабуть, це вас не цікавить?

– Навпаки! Дуже цікавить! Ви не могли дістати роботу за своєю професією?

– Жартуєте! Лише через півроку я став за сторожа магазину. Потім випала робота з кращою оплатою, але дуже важка – на консервній фабриці. І тільки знайомий допоміг влаштуватися листоношею. Про посаду в конторі нічого й думати. Молодь настроєна особливо вороже. Нас часто називають «ді поляцен», а то майже завжди «ост-дойч»…

Зупинившись біля трактира «Під короною», старий подав Шелю руку.

– В дивні часи ми живемо, пане. Невідомо, кого за це звинувачувати, ясно тільки одне – найгірше завжди простій людині. – Він попрощався і поїхав, низько зігнувшись над кермом.

Шель не знайшов Лютце в трактирі «Під короною». Розпитуючи перехожих про дальшу дорогу, журналіст незабаром спинився біля оточеного віковими дубами трактиру «Під соколом».

Невеличкі вікна замріяно дивилися на зелень палісадника. Над відчиненими дверима висів герб: оточений штандартами сокіл. Кам'яні пристінки підпирали стіни. Будиночок скидався на немічного старця, що, забутий світом, дрімав у затінку крислатих дерев.

Шель ступив з похмурого ґанку прямо до великої кімнати, де було повно диму і пахло пивом. З цікавістю озирнувся: масивні балки перерізали низьку стелю, проміння сонця, пробиваючись крізь віконця, освітлювало столи і лавки під стінами. Кілька чоловік голосно розмовляли, попиваючи пиво; праворуч од входу хтось сьорбав суп. Приземкувата корчмарка, витираючи прилавок, глянула на Шеля.

Журналіст підійшов до буфету.

– Я шукаю пана Лютце. Може, він…

Жінка показала великим пальцем на куток:

– Онде сидить.

Обернувшись, Шель помітив згорблену над столом спину. Незнайомець був одягнений у потертий сірий піджак. Важко спирався ліктями на стіл, сховавши обличчя в долонях; посеред столу перед ним стояла порожня чарка. Шель ступив до нього.

– Лютце?

Той мляво підвів голову. Неголене обличчя було схоже на висушене яблуко: зморщене, безбарвне; очі налиті кров'ю, затуманені чоловічки дивилися без будь-якого виразу.

– Лютце? – повторив Шель.

Повіки п'яниці звузилися. Він намагався розпізнати людину, що стояла поруч. Не пригадуючи нічого отупілим мозком, він схилив голову, байдужий до всього, що діється навкруги.

«Справді, дивний приятель, – подумав Шель. – Фрау Гекль мала рацію…»

Він сів і легенько штовхнув незнайомця.

– Лютце, – сказав над самісіньким його вухом. – Якщо ваше прізвище Лютце, то я хотів би поговорити з вами про Леона. Про Леона Траубе!

Ці слова пробилися до свідомості п'яного. Він випрямився і подивився на журналіста.

– Я приїхав до Леона, розумієте? Кажуть, ви були друзями?

– Хто ти такий? – голос був низький і хрипкий.

– Ян Шель, із Вроцлава.

– Звідки?

– З Польщі, я приїхав до Леона, – чітко повторив журналіст, сподіваючись, що його слова викличуть у затуманеному алкоголем мозку якийсь відгук.

– Ага! – пробурмотів Лютце і гучно гикнув.

– Ви знали Леона?

– А що? – буркнув Лютце, не виявляючи ні крихти зацікавленості до розмови.

– Леон був моїм приятелем.

– Леон? Чого ти хочеш від Леона? Відчепись од нього… Що він зробив тобі? Ти… ех… – Він кашлянув і зразу ж захлинувся від кашлю. Хапаючи губами повітря, простягнув руку до чарки, що стояла перед ним, підніс її до рота, перехилив і, не відчувши на розпухлому язиці сподіваного смаку, розчаровано скривився.

– Niks! Verfluchter Dreck![25]25
  Нічого. Прокляття! (нім.).


[Закрыть] – вилаявся Лютце і відвернувся до стіни.

Шель подав знак корчмарці, що придивлялася до них, замовив «чвертку» і попросив чарку. Жінка з упередженням глянула на п'яницю, презирливо потягнула носом і відійшла за прилавок. Шель запалив сигарету. Одержавши пляшку, він наповнив чарки.

– Шнапс, Лютце!

Скуйовджена голова жваво підвелася, очі пожадливо втупились у чарку. П'яниця миттю вихилив її.

– Добре! – причмокнув він і витер рот долонею. Потім зацікавлено зиркнув на свого сусіда.

– Леон Траубе, – терпеливо нагадав Шель.

– Чого тобі треба від нього? – Очі старого пестили пляшку.

– Леон був моїм другом.

– У нього не було друзів, – пробелькотів Лютце і, позираючи спідлоба на незнайомого, що його пригощав, спитав: – Хто ти такий, га?

– Шель. Я приїхав з Польщі, щоб побачитися з Леоном.

Лютце намагався збагнути зміст розмови, проте не міг склеїти докупи розкиданих думок.

– Леона вже немає, – пробурмотів він нарешті і, боязко озираючись, додав тихіше: – Вони вбили його.

Шель налив півчарки і сказав:

– Леон покінчив життя самогубством.

На обличчі п'яниці з'явилася хитра гримаса.

– Dreck![26]26
  Погань (нім.).


[Закрыть] – він жадібно ковтнув горілку. – Хто ти такий? – спитав він з наполегливою впертістю.

Журналіст повторив своє прізвище.

– Шель… Шель… – здавалося, Лютце копається в пам'яті. – Леон знайшов чемодан, – сказав він раптом.

– Який чемодан?

– Шель, га? У мене є щось для тебе, – намагаючись всунути руку в кишеню, він погойднувся і впав би з лавки, якби не міцне плече журналіста. – Леон залишив чемодан для тебе, – белькотів п'яниця, завзято копирсаючись у кишенях.

– Який чемодан?

– Чемодан… з підвалу. Це була золота людина! – не знаходячи того, що шукав, Лютце сперся ліктями на стіл і, дивлячись кудись у простір, жалібно повторив: – О, золота людина! – Він важко похитав головою. Великі п'яні сльози покотилися вздовж носа.

Шель оглянув відвідувачів трактиру. Кілька чоловік, що сиділи поодаль, скоса поглядали на них. За одним столиком гладкий, благодушний німець, махаючи люлькою, розказував анекдоти.

– Шель, – мурмотів Лютце, – Леон залишив щось…

– Що? Кажи, чоловіче, що? – журналіст втрачав терпіння.

П'яниця нахилився до нього:

– Чемодан з підвалу, – прошепотів таємничо.

Шель зморщив чоло, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Підвал… чемодан… вбивство Леона… Згадував різні епізоди п'ятнадцятилітньої давності, що могли б пояснити слова Лютце. Справді, вони тоді несли якісь ящики й чемодани. Але який зв'язок могло це мати зі смертю Леона? Шель не міг зв'язати тих давніх подій з трагедією останніх днів.

– Хто вбив Леона? – спитав він з притиском. – Хто?

Чоловічки п'яниці заяскріли злістю.

– Вони! Дізналися про чемодан… Але вони не захопили його! – Лютне стукнув кулаком по столу, у горлі забулькотів неприємний сміх.

– Хто це «вони»? – стиха мовив Шель.

Але Лютце не дочув питання. Булькотіння сміху раптом змінилося сильною гикавкою. Худе тіло старого аж затіпалося. Бурхливо й гучно вдихаючи повітря, чіпляючись руками за стіл, він намагався втримати рівновагу. На обличчі з'явився вираз болю й безпорадності.

Шель дивився на п'яницю з непереборною огидою. Корчмарка вийшла з-за прилавка.

– П'є з самісінького ранку. І де тільки він бере гроші. – Якусь мить жінка мовчала вагаючись. – Чим я можу вам допомогти? – спитала нарешті.

– Коли б ви покликали таксі, я б одвіз його додому, – відказав Шель.

– Ви, мабуть, нетутешній? Пробачте, – додала вона швиденько. – Це не моя справа. Його всі знають як гіркого п'яницю.

– Я чув про це, але все одно буде краще, коли він повернеться додому.

– Добре, спробую перехопити таксі, – погодилася корчмарка виходячи.

Приступ гикавки минав. Важко дихаючи, Лютце намагався щось сказати, але з горла вихоплювалися лише невиразні звуки. Журналіст нетерпляче поглядав на двері.

– Прошу, таксі чекає! – гукнула корчмарка.

Розплатившись, Шель допоміг п'яному підвестися і, скоріше тягнучи його, ніж ведучи, вийшов з трактиру. Шофер таксі пильно глянув на пасажирів і неохоче відчинив дверцята.

– Сподіваюся, він не забруднить машини?

– Я заплачу за все, – заспокоїв його Шель, впихаючи Лютце на заднє сидіння.

Їхали недовго. Лютце поводився спокійно, лише на поворотах безсило сповзав убік. Коли машина спинилася, Шель розплатився, дав водієві чайові і потягнув обважнілого п'яницю до темних дверей бункера. Лютце вже не стояв на ногах. Шель поклав його на нари, потім запалив сірника і, помітивши свічку, що стояла на ящику, засвітив її. Глянув на Лютце. Той лежав, заплющивши очі, дихаючи важко, але розмірено.

– Лютце!

Очманілий чоловік не озивався.

– Лютце! Прокинься, холера! – гукнув Шель, трясучи його за плече.

Важкі повіки Лютце поволі піднялися.

– Що таке?

– Це я, Шель, друг Леона.

– Бідний Леон! – промимрив той.

– Що сталося з Леоном? – Шель голосно акцентував кожний склад. Бетонне склепіння відлунювало уривки слів.

Лютце відказав лише за хвилину:

– Замордували його!

– Хто, Лютце? Хто?

– Вони. – Рука непевно піднялася, вказуючи пальцем кудись у глиб сховища. – Та Леон їх обдурив, ха-ха-ха!

Стіни завторили божевільним реготом.

– Леон був… був… – Обличчя алкоголіка раптом стало блідо-жовте, розширені від жаху очі дивилися на щось біля входу.

Шель здригнувся. Рвучко обернувся – світлий квадрат входу був порожній.

– Щодо… – відкинувся Лютце назад. З його грудей вихопився схожий на скавучання стогін, який перейшов у протягле, нелюдське виття. Лютце почав качатися на нарах, скоцюрблені пальці шарпали ковдру, одяг, ноги конвульсивно сіпалися, ніби в якомусь страшному танці. Полум'я свічки неспокійно затремтіло.

Шель якусь мить виряченими очима дивився на цю сцену, потім, отямившись, безпорадно відступив на крок. Лютце корчився немовби від страшенного болю. Стиснуті кулаки молотили повітря, викривлений рот запінився. Сині, тремтячі губи почали складати невиразні фрази:

– На поміч… Великий боже… Жахливі волохаті павуки… Скрізь павуки… О боже!

Потім усе перейшло в незрозуміле белькотіння, і знову – жахливий крик.

Шель з відразою дивився на розтерзану людську подобу. Огидне видовище викликало в ньому водночас і презирство, і жалість.

Пароксизм минув раптово. Скиглячи, Лютце безсило лежав на нарах, скоцюрблений, важко дихаючи, тремтячи всім тілом. Шель підійшов до хворого і поклав долоню йому на чоло. На спітнілих скронях прискорено тіпався пульс. Лютце образливо вилаявся і відіпхнув його руку.

Несподівано п'яниця сів і, дивлячись туманними очима кудись у далечінь, знову почав белькотіти уривками:

– Дайте мені спокій… Не буду… – Він глибоко зітхнув, а потім завів гнусаво: – Упокой, господи, його душу… Не журись, не знайдуть, – потішав за мить не знати кого. Зрештою виплюнув із себе потік грубої лайки і впав на нари.

Шель якусь хвилину ще спостерігав хворого. Припускаючи, що Лютце залишиться щонайменше кілька годин у стані глибокого запаморочення, підійшов до столу, вийняв з кишені записну книжку, видер аркушик і написав:

«Пане Лютце! Мушу неодмінно поговорити з вами! Я мешкаю на Ейхенштрасе в Леоновій кімнаті. Прийду сюди завтра вранці близько дев'ятої. Будь ласка, почекайте на мене. Ян Шель».

Він поклав записку біля свічки, погасив світло і вийшов з понурого сховища.

Повертаючись до міста, Шель намагався зв'язати докупи минулі події. Джонсон твердив, нібито Леон збожеволів. Лютце, хронічний алкоголік, не та людина, слова чи п'яні бредні якої можна брати серйозно. Що ж ховалося за цим усім? Як, де і від кого можна взнати правду? Він не знав у місті нікого, крім Джонсона, але той ставився майже скептично до його сумнівів та припущень.

Шель вийшов на одну з центральних вулиць міста, роздумуючи, як згаяти вільний час. Біля зеленого скверика, зупинився і, дивлячись на мідний пам'ятник Гете, згадав ще одну людину, яка могла б щось розповісти про Леона – лікар, доктор Менке.

«Можливо, не буде нічого нового, – думав він, – але хоч зроблю все, що в моїх силах, аби з'ясувати цю справу, – коли тут є що з'ясовувати».

Шель спинив таксі, яке тихенько проїздило повз нього, і дуже здивувався, коли побачив того самого шофера, з яким нещодавно їхав.

– Знов зустрічаємося, – сказав журналіст, поглядаючи крізь відчинене вікно.

– Справді! – усміхнувся водій. – Бензин дорогий, от я й чекаю, поки хтось поїде назад. Власне, я повертаюся додому, але можу ще вас одвезти. Сідайте, будь ласка. Вам куди?

– Мені б хотілося потрапити до доктора Менке, але я не знаю його адреси. Ви не чули, де він мешкає?

– Чув! Це один з найкращих лікарів у Гроссвізені. Ви почекаєте півхвилинки? – спитав шофер. – Я б хотів повідомити дружину, що спізнюся на обід.

– Прошу, я не кваплюсь.

Водій увійшов до будки таксофона, що стояла поблизу, причинив засклені двері, зняв трубку і набрав номер. Слухаючи, стежив за Шелем.

– Алло! 95–16?

– Так, – почулося в трубці.

– Говорить Нойбергер. Везу чоловіка в коричневому костюмі до доктора Менке.

– Добре. А як ви уладнали справу з Лютце?

– Він узяв гроші й напився. Чоловік, за яким я стежу, очевидно, шукав його, знайшов у трактирі «Під соколом» і через якийсь час одвіз непритомного до бункера. Повертаючись назад, спинив мене і сказав, що хоче поїхати до доктора Менке. Тепер чекає в машині.

– Це усе?

– Усе.

– Гаразд. Одвезіть його до доктора, а тоді можете зайнятися власними справами.

Нойбергер повернувся до таксі.

– У моїй роботі не можна точно визначити часу, – пояснював, – от я й повідомляю Фрідль, коли приїду. У неї тоді є час приготувати щось…

Їхали вони кілька хвилин. Зупиняючи машину перед білим старосвітським будинком, водій сказав:

– Приїхали. Доктор Менке приймає, здається, до шістнадцятої години.

Шель поглянув услід таксі, потім відчинив хвіртку і враз опинився в розлогому, старанно прибраному садку. На посипаному червоним гравієм півколі, перед самісіньким будинком, порався середній на зріст кремезний чоловік років тридцяти п'яти. У нього було світле, коротко підстрижене волосся і надзвичайно мускулясті плечі та руки. У спортивних штанях, в сорочці з підкатаними за лікоть рукавами, він скидався на міцного юнака. Чоловік підняв секатор і нагнувся над кущем. Зачувши кроки, він випростався і козирем глянув на Шеля.

– Куди? – спитав.

– Я хотів би побачити доктора Менке.

– У нього дві руки, дві ноги і одна голова. В зоологічному парку можна оглянути цікавіші екземпляри.

Шель спинився, вражений нахабством блондина. А той, спідлоба дивлячись на журналіста, крутив у руці ножиці.

– Чого ждеш, голубе? Дати тобі двадцять пфенігів на автобус?

– Ви, мабуть, один із психопатичних пацієнтів доктора? – спокійно поцікавився Шель.

– Психо… що? – збагнувши, що прибулий кепкує з нього, блондин грізно посунувся до нього. – Шукаєш бійки?

– Гюнтер! – різкий, авторитетний голос вплинув на того, як батіг.

Шель побачив стару, сувору на вигляд жінку в чорному скромному вбранні.

– Добридень, – звернувся до неї журналіст. – Доктор дома?

– Доктор прийме вас у кабінеті, прошу, заходьте, – сухо відказала жінка і, обернувшись, рушила в будинок.

Шель опинився у великій приймальній. «Доктор Менке користується, безумовно, великим успіхом, – подумав він, дивлячись на пухкий сірий килим, великі крісла і важкі портьєри, – все підібрано в гармонійних тонах». У дверях з'явилася медсестра. Шель повторив своє прохання.

– Ви домовилися про годину консультації? – спитала вона.

– Ні, я в Гроссвізені проїздом. Справа, що мене привела сюди, приватна.

– Ваше прізвище?

– Ян Шель.

– Почекайте, будь ласка.

Незабаром жінка повернулася.

– Заходьте, доктор чекає.

У кабінеті, куди ввійшов журналіст, усе виблискувало чистотою. Пробиваючись крізь голубуваті завіски, сонячне світло створювало в приміщенні приємну, прохолодну півтемряву. За масивним столом сидів статечний, сивий чоловік. Біла борода, вуса й кущисті брови надавали його обличчю добродушного виразу. Старий скоріше був схожий на мудреця чи патріарха, ніж на служителя сучасної медицини.

– Сідайте, будьте ласкаві, – запросив він, показуючи. на стілець біля столу, – Чим можу служити? Сестра сказала, що ви в Гроссвізені проїздом.

– Так, пане докторе, – Шель подумав, чи не розповісти про випадок в садку, але, трохи подумавши, вирішив промовчати. – Мій візит не пов'язаний з медичною консультацією. Я просив би вас поінформувати мене в одній динній, інтригуючій справі.

– Прошу.

– Я приїхав до Німеччини на прохання свого приятеля Леона Траубе. Мені сказали, що він був вашим пацієнтом.

Лікар мовчки кивнув головою.

– Приїхавши, я дізнався про його смерть. У розмові з моїм знайомим з'ясувалося, що покійний хворів на психічний розлад. Чи могли б ви, докторе, сказати про це щось докладніше? Незважаючи на деякі відомості, я не зовсім певен, що тільки невиліковна хвороба Леона Траубе була причиною його самогубства.

Доктор Менке на хвилину замислився.

– Я ніколи не розказую стороннім про своїх пацієнтів, – мовив поволі. – Хто міг би підтвердити, що ви добре знали небіжчика?

– Пауль Джонсон, помічник прокурора, може поручитися за мене.

– О, це ім'я добре відоме в Гроссвізені. Дякую. Уточніть, прошу, своє питання, і я охоче відповім вам.

– Мене цікавить історія хвороби Леона Траубе.

– Застарілий, невиліковний туберкульоз легенів і – що з цього випливає – кровотечі, фізичне виснаження. На грунті перевтоми й виснаження виник розлад нервової системи. Дослідження, проведені за останні три місяці, показали депресивний психоз. Хворий дедалі частіше почував себе пригнічено, втратив віру в себе, став підозріливий, у нього виникла манія переслідування, – без запинки, з легким гонором розповідав сивий лікар, добродушно всміхаючись.

– Розумію, – сказав Шель. – Бачите, я одержав від нього тривожного листа. Хоч я й знаю, що його писала людина хвора, проте не можу позбутися неясної підозри, що цей лист – щирий і правдивий. Важко уточнити здогад, не маючи речових доказів. Я думаю, чи не міг бути причиною його самогубства якийсь шок, і сушу собі голову, де знайти відповідь.

Доктор Менке слухав уважно, дивлячись прямо в лице співрозмовника. По якійсь хвилині Шель відчув неспокій. Десь в глибині мозку виник невиразний спогад. Здавалося, він уже був колись у такому стані… Раптом тьмяні контури давньої події загострилися, образ постав у пам'яті надзвичайно виразно: змія!

Шель провів долонею по скронях. Був тоді ще дитиною… Прогулянка до зоологічного парку… засклений терарій… написи, що викликали легке тремтіння: гримуча змія, чорна мамба, кобра… Боязкі погляди в нерухомі, безбарвні очі в пласких трикутних черепах. Враження збереглося, асоціація викликала тривогу: зіниці людини, що сиділа навпроти, були такі ж скляні на вигляд і позбавлені життя, як у… змії!

Одразу ж відігнав од себе неприємні думки, бо збагнув, що лікар звертається до нього.

– … створюють довкола себе атмосферу недовір'я й тривоги, хоч зовнішня поведінка тих індивідів не викликає у випадкового спостерігача ніяких сумнівів. Виявлені у Траубе симптоми були характерними проявами психозу. Його лист, безумовно, є нагромадженням сенсаційних інсинуацій, драматичних висновків і таємничих сугестій. Хіба не так? – Лікар усміхнувся, але очі лишалися холодні, без виразу.

– Може й так, – неохоче згодився Шель.

Він втрачав певність. Візит до цього «мага» не давав сподіваних наслідків, хоча журналіст і сам не знав, на що, власне, розраховував. То все видавалося незначним, то знову…

– Траубе знав, що я приїду до нього, – сказав Шель. – Хіба це не повинно було вплинути на нього позитивно і до деякої міри заспокоїти? Чому він заподіяв собі смерть перед самісіньким моїм приїздом?

– Психопати часто діють у стані афекту. Вони втрачають самоконтроль, поводяться всупереч будь-яким нормам і чинять щось зовсім незрозуміле. Коли нервове подразнення минає, хворі часто не пам'ятають своїх вчинків, – голос лікаря був лагідний і переконливий.

– Чи це не означає, що Леон Траубе забув про надісланий до мене лист?

– Можливо.

– Але як він міг забути про мій приїзд, адже я повідомив його листовно? – не здавався Шель.

– Манія переслідування, певно, заступила в пам'яті всі інші ідеї.

Намагаючись уникнути погляду, що викликав неспокій, Шель опустив очі.

– А ви, докторе, не знаєте чоловіка на прізвище Лютце?

– Лютце? – щиро здивувався Менке. – Гіркий п'яниця?

– Він.

– Одного дня, коли поліція відводила отруєного алкоголем до в'язниці, мою увагу звернули на нього. Але не мав нагоди познайомитися з ним особисто, та й не збираюся робити цього.

– Лютце був близьким знайомим покійного.

– Хіба я відповідаю за добір знайомих пана Траубе?

– Лютце, безумовно, алкоголік, але, наскільки мені відомо, не хворіє на психоз, і він запевняв мене…

– Пане Шель! – різко перебив його лікар. – Я охоче говоритиму з вами про обставини, які передували чи сприяли смерті вашого приятеля, проте не почуваю себе компетентним вести дискусію з приводу поглядів чи вірувань незнайомих мені людей.

Здивований тоном лікаря, журналіст підвів голову:

– Докторе Менке, ваші пояснення були точні, зрозумілі і переконливі. Однак мені здається, що за трагедією Леона Траубе криються якісь нез'ясоваиі обставини, що перебувають у прямому зв'язку з його смертю. Досі я, на жаль, не зумів знайти факти, які б підтвердили мої підозри.

– Інтуїція? – сарказм лікаря був очевидний.

– Шосте почуття, – відповів Шель серйозно, дивлячись на Менке.

– Необхідне для вашої професії. Чим можу служити вам ще?

Повільно підводячись з стільця, Шель раптово спитав

– Траубе не згадував про папери?

Вираз обличчя лікаря змінився, повіки на мить прикрили нерухомі зіниці.

– Про які папери? – лікар нетерпляче зморщив лоба.

– Документи, акти?

Менке вп'явся поглядом в обличчя поляка.

– Авжеж, казав не тільки про папери, а й про кошмари, що його лякають, про полум'я, яке палить душу, про гномів, про привиди і темні сили, що чатують на його життя, – говорячи, лікар підвівся, обійшов письмовий стіл і спинився перед Шелем. – Боюсь, що я не задовольнив вашої цікавості?

– Навпаки, пане докторе, розмова з вами була надзвичайно повчальною. Дуже вам вдячний за те, що ви присвятили мені стільки цінного часу і пояснили мені таємниці медицини.

Вони подали один одному руки. Йдучи до дверей, Шель обернувся:

– О котрій годині помер Траубе?

Відповідь пролунала негайно:

– Між дванадцятою і першою ночі.

– Дякую, до побачення!

Виходячи з кімнати, журналіст відчував на собі погляд блідих, холодних очей. Він аж здригнувся…

Коли Шель натиснув кнопку дзвінка під табличкою з прізвищем, сонце вже сідало за дахи будинків. Заграва надвечір'я затопила безхмарне небо.

– Нарешті! – вигукнув Джонсон, подаючи гостеві обидві руки. – Я вже бідкався, чи не забув ти адреси. Прошу, заходь.

Кімната, до якої Джонсон ввів Шеля, була вмебльована не дуже вимогливо, хоч окремі предмети безсумнівно були цінні. Біля короткого рояля примостилася шафка з хрусталем, сріблом, статуетками з дрезденської порцеляни, за нею – стояк з кактусами. Круг низького столу тулилися обтягнуті коричневою шкірою крісла. Уздовж одної стіни – низькі полиці, заставлені книжками, судячи з обкладинок, переважно сенсаційно-детективними. В кутку кімнати виблискував екран телевізора. Над роялем висіла двометрова картина, на якій було намальовано скелясте підгір'я з величезним замком на тлі похмурого неба.

– Почувай себе як дома, Джон. Сідай. Кароліна скоро прийде, вона була в місті і десь там чепуриться. Може, скинеш піджак? У нас досить тепло… Ні? – Він підсунув сигарети й подав сірники. – Розказуй, як ти згаяв час пополудні? Сподіваюся, не нудьгував?