Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Вони дивилися один на одного, як два фехтувальники перед змаганням. У кімнаті запала неприємна тиша. Нарешті Менке повільно пригладив сиву бороду і спокійно кинув:

– Ви верзете нісенітниці! – Потім підвищив голос: – Може, ви ще спробуєте довести, що я ношу штучні вуса, фальшивий ніс і парик?

– Це все, що ви можете сказати?

– О, ні. Я не знаю, власне, хто ви і чого сюди приїхали, але можу дати вам добру пораду: у нас, в Німеччині, кожна людина, як правило, займається власними справами і не соває свого носа, до чого їй нема ніякого діла.

– Чудова промова, докторе Менке. Чи мені називати вас Шурікке? Кат Шурікке? Різник Шурікке?

– Ви намагаєтесь вивести мене з рівноваги? – злісно засміявся Менке. – Можете не старатися. Чого ви взагалі до мене прийшли? Чому не звернулися в поліцію?

– Леон Траубе загинув при незрозумілих обставинах. Перед смертю він звернувся до мене по допомогу. Я приїхав надто пізно, щоб одвернути нещастя, але досить рано, щоб помститися за нього, тобто допомогти схопити його вбивцю. Я певен, що мій товариш не покінчив самогубством. Поліцію, звичайно, буде повідомлено.

– У вас нема ніяких доказів, щоб підтвердити свої вигадки.

– Вистачить, коли буде доведено, що Менке – це відомий «Людожер» з Вольфсбрука.

– Доведено? Чим? Як?

«Він знає, що папери згоріли», – подумав Шель.

– Справою займуться компетентні представники влади. Свідків, мабуть, не бракуватиме, – відказав журналіст ухильно.

– Зрештою, у вас є ці папери, правда? – глузував Менке. – Я можу глянути на них?

– Навіщо? Хіба ви не пам'ятаєте своїх канібальних дослідів? Експерименту «Солона вода», приміром? – Шель підвівся. – Досить гратися в піжмурки. Я відчуваю глибоке задоволення від думки, що зможу помститися за страждання нещасних. Звістка, що колишній кат Вольфсбрука на шибениці, дасть мені велике задоволення. За час од ухвали вироку і до його виконання ви матимете можливість вивчити всі симптоми страху на власній персоні. Ха-ха-ха! Автоексперимент божевільного доктора!

– Це ви збожеволіли, – просичав Менке, вп'явшись у журналіста безбарвними очима. – Так! Ви з'їхали з глузду! Звернулися до мене по допомогу… о дванадцятій годині ночі. Почали верзти казна-що, а потім перейшли до образ і рукоприкладства. Я змушений вас заспокоїти…

Шель одступив.

– Звичайно, – вів далі Менке. – Ви багато вистраждали під комуністичним режимом… У Німеччині почуття свободи так вас приголомшило, що багаторічна депресія і гнітючий страх внаслідок надто різкої зміни привели до душевної хвороби. Ми повинні вас вилікувати…

Шель намагався стримати тремтіння рук. Гіпнотичний погляд доктора примушував підкоритися його волі; бліді, величезні, несамовиті очі були нерухомі. Журналіст збагнув, що нічого не доб'ється. Становище ставало небезпечним. Він ступив крок до дверей:

– Не розумію, у чому ви хочете мене переконати. Зволікання нічого не дасть. Прокурор Джонсон усе знає…

Менке не звертав уваги на його слова.

– Ми повинні вас вилікувати, – повторив він. – Прошу вас заспокоїтись… – Доктор крок за кроком наступав на журналіста.

Шель несподівано обернувся і рвонув двері, що вели до передпокою. Але невідомо звідки перед ним виріс, глузливо посміхаючись, Гюнтер.

– Куди це так спішно? – спитав він, штовхаючи журналіста назад у кімнату.

– Стережи його, Гюнтер, – лагідно промовив Менке.

– Я ж казав, що він з дуриною, докторе…

– О, легкий приступ, нічого серйозного. Зробимо хворому укол, а тоді подумаю, що діяти далі.

– Докторе Менке, – сказав голосно Шель, ледве зберігаючи спокій, – попереджую вас, що, як польський громадянин…

– Не цвіріньчи, громадянин! Глянь, що в мене в руці, і будь ввічливий.

Журналіст обернувся. Помічник доктора стискав товсту гумову палицю. Було видно, що він тільки й чекає нагоди, аби пустити її в хід.

– Стережи його, – повторив Менке й квапливо зник за дверима.

– Пане Гюнтер, – Шель спробував умовити німця, – доктор – воєнний злочинець. Він був лікарем у концентраційному таборі. Вбивав людей. У нас є докази…

– Не цвіріньчи! – палиця блискавично описала в повітрі коло. – Я знаю, як поводитися з божевільними, довести?

Минуло кілька хвилин. Шель нерухомо стояв, кусаючи губи. Незабаром повернувся Менке, несучи маленьку металеву скриньку. Поставив її на столі.

– Закачай йому рукав, Гюнтер.

– Ви не маєте права! Як ви смієте…

Вони підійшли до журналіста. Два швидкі, сильні удари палицею в біцепси паралізували руки. Перш ніж Шель зрозумів, що діється, йому вже закачали рукави піджака й сорочки вище ліктя. Гюнтер став позаду і стиснув його, мов лещатами. Доктор Менке відламав шийку ампули. Наповнив шприц.

Шель у розпачливому зусиллі напружив м'язи. І в цю мить голка вп'ялася йому в руку. Він заціпенів, зрозумівши, що далі опиратися марно. Доктор Менке зробив укол.

Раптом пролунав приглушений дзвінок. Доктор насупив брови.

Знову дзвінок, упертий, наполегливий.

– Гюнтер, поглянь, хто там.

Шель відчув, як його охоплює безсилля. Ноги стали наче ватяні, думки плуталися. Він спробував зосередити погляд на чомусь одному. Глянув на картину в темній рамі. Побачив укриті снігом першини гір, хмари. Хвиля кволості затьмарила зір. Коліна затремтіли, журналіст похитнувся. Менке підтримав його і підтягнув до найближчого крісла. Шель підпер голову руками. Нелюдським зусиллям волі боровся проти повної втрати свідомості. «Може «Людожер» не встиг?..» Але ця думка вмить розтанула, нова хвиля непритомності затьмарила все. Він почув швидке тупотіння, гучні, збуджені голоси. Однак не міг підвести голову, яка, здавалося, важила кілька тонн.

– Наполягали… негайно… впустити…

– Що ж…

Решту замінило нерозбірливе шарудіння. Потім роздратований голос додав:

– Прийшов…

Дотик долоні.

«Кароліна?» – зринуло десь у найвіддаленішому куточку мозку.

– … зробили?

Він чув уривки речень, але не розумів їх. Спокійний, переконливий голос доктора. Тривалі хвилини повної порожнечі. Знову квапливі кроки. Голосна розмова. В голові гуло, ніби десь поблизу шумів і гурчав водопад. Двері грюкнули. На мить опритомнів.

– Що це означає, Менке?

Шель пізнав цей голос!

– … приступ… укол…

– Кароліна… негайно!

Потім нав'язливий, докучливий туман окутав його. Розпачливим зусиллям волі Шель намагався вирватися з кошмарного безсилля.

– Джоне! Ти чуєш мене, Джоне?

Шель спробував підвести голову. Крізь щілинки повік побачив, мов крізь забруднені вікна, кілька постатей. Розмовляли збуджено. До нього долинали уривчасті голоси – Менке щось доводив, Джонсон гнівно відповідав йому, Кароліна стояла біля Шеля. Він відчував на плечі її руку. Жінка про щось питала. Злегка кивнув головою, хоч не розумів, чого вона хоче. Незабаром шум голосів віддалився і затих. Кілька секунд було зовсім тихо.

Раптом пролунав притишений постріл. Потім – другий, третій. Шель сперся на стіл, трусонув головою, щоб розігнати заціпеніння, яке сковувало його рухи, і ступив кілька непевних кроків до дверей. Та коліна підігнулись, і він безвладно осунувся на підлогу.

Не знав, скільки тривало запаморочення. Коли його посадили і влили у рот якийсь гострий напій, туман, що застилав розум, трохи розвіявся. Шель розплющив очі. Джонсон підтримував його збоку, а навпроти навколішки стояла Кароліна з пляшкою в одній руці і чаркою в другій.

– Ще одну! – сказала вона.

Міцний напій підбадьорив. Шель з допомогою Джонсона підвівся.

– Пауль, дай сигарету, – прошепотів Шель і, зручно вмостившись у кріслі, затягнувся димом. Намагався зібрати докупи розпорошені думки. Вплив наркотика помалу минав. – Ху, це було не дуже приємно.

– Як ти почуваєш себе, Джоне?

– Не знаю, чи в мене голова на плечах, чи молотарка. Що трапилось?

– Уже все гаразд.

– Менке?

Джонсон скривився.

– Не варто про нього.

– Звичайно, не варто про нього. Як самопочуття? – спитала Кароліна, сідаючи навпроти Шеля.

– Таке враження, ніби по мені походив рубель. Але найгірше позаду, ви прибули вчасно.

– Коли я опритомнів і Кароліна переказала твої слова, я був певен, що ти підеш до Менке. Кароліна наполягала, щоб я взяв її з собою. Вона любить сенсації. Все інше ти чув.

– Небагато. Я перебував у стані майже повного заціпеніння. Здається, ніби хтось стріляв, чи, може, це була галюцинація?

– Ні, тобі не ввижалося…

Надворі загуркотів мотор. Кароліна підвелась і відійшла вбік.

– Скажи, нарешті, що сталося? Де Менке? Втік?

– Мертвий.

– Що?!

– Ми вийшли в сад. Гюнтер кинувся зненацька на мене; я стріляв, захищаючись…

У цю мить пролунав дзвінок.

– Поліція. Я повідомив, – сказав Джонсон, прямуючи до дверей.

– Що ви думаєте про все це? – спитала Кароліна, коли вони лишилися вдвох.

Здивований запитанням, Шель підвів голову:

– Про що саме?

– Ви вважаєте справу закінченою?

– Не знаю. Мені важко зосередитись. Останні години були наповнені важливими подіями. Все так заплутано…

– Доктор Менке – це і є горезвісний Шурікке?

– Безсумнівно.

– Що ви думаєте робити далі? Все закінчено чи ні?

– Не певен.

Кароліна глянула якось дивно, але не сказала більше нічого.

У кімнату ввійшов Джонсон з високим чоловіком у сірому костюмі. У незнайомця було сиве волосся, широкий рухливий рот, іронічний погляд; голова на могутніх плечах видавалася зовсім маленькою.

– Комісар поліції Візнер, – представив незнайомого Джонсон. – А це мій приятель Шель.

Вони привітались.

– Я чув про вас, – обізвався Візнер. – Ви зробили неабияку сенсацію для нашого тихенького містечка, правда, Джонсон? Давненько не піднімали мене о цій порі з ліжка. О, прекрасна дама також тут? Ви цікавитесь криміналістикою?

– Ні. Я тут для того, щоб збільшити вашу аудиторію і захоплюватись, коли ви працюєте.

– Дякую! – Візнер обернувся до Шеля. – Розкажіть, будь ласка, про все, що сталося з вами після приїзду до Гроссвізена.

Переборюючи втому, Шель, нічого не приховуючи, оповів про події останніх днів. Комісар замислено дивився перед себе. Слухав уважно, не перебиваючи.

– Дещо мені й досі незрозуміло, – закінчив Шель.

– Наприклад?

– Наприклад, чого Менке знищив папери, а не забрав собі? Щоб спалити їх – потрібен час. Це риск, хтось міг побачити його.

– Правильно. Мабуть, він розгубився і хотів якнайшвидше позбутись обвинувачувального матеріалу. Іще щось?

– Важко пригадати в цю мить… Що ви зробите з інспектором Грубером?

– Одержавши рапорт Джонсона, я наказав арештувати інспектора. Двоє поліцейських поїхали до нього додому. Я ніколи не пророкував цій людині великого майбутнього, тому останній його «подвиг» мене зовсім не здивував. Натхненником цієї афери був, безперечно, Менке, він же Шурікке. Думаю, що Грубер переглянув папери і догадався, чого вони варті. Вирішив майнути з Гроссвізена і шантажувати заможного доктора. Зрештою, побачимо, що він скаже під час слідства. Справа ця неприємна, але чи… пощастить уникнути розголосу? – з останніми словами він звернувся до Шеля. Журналіст вдав, що не розуміє.

– Цікаво, звідки Грубер знав, що Менке – це Шурікке? – пробурмотів поляк. – Не забувайте, будь ласка, – додав голосно, – що власне проти нього немає ніяких речових доказів. Звинувачення базується тільки на наших словах.

– Це мені відомо. Але, по-перше, Грубер не знає, що папери знищено, по-друге, ми матимемо зізнання поліцейського Земмінгера, якого інспектор посилав на вокзал по чемодан. До речі, щодо Лютце. Ви твердите, що нещасний випадок підготовлено навмисне. Хто, на вашу думку, переїхав цю людину?

– Напевно, Гюнтер, помічник доктора. Мене тільки дивує, звідки він знав, що Лютце має зустрітися зі мною.

– Чому ви поєднуєте цей випадок з вашою зустріччю?

– Лютце попав під машину в дуже зручний для доктора момент.

– Під час розмови з доктором ви не згадували про цю зустріч?

– Я спитав його, чи він знає Лютце…

– О, бачите! Цієї згадки було досить, щоб збудити підозру.

Шель кивнув головою.

– Ця справа нагадує картину, – сказав він, – де намальовано фон і тіні, а контури основних постатей лише накреслено.

– Розумію, – мовив Візнер, кидаючи на Шеля пильний погляд. – Іноді, коли дивишся на щось цілісне, то виникає враження, ніби в ньому чогось бракує, а чого саме – сказати не можеш.

До кімнати ввійшов низенький чоловік у білому кітелі.

– Доктор Штраль, – підводячись, коротко відрекомендував його Візнер.

Якийсь час вони розмовляли півголосом, а коли лікар вийшов, комісар звернувся до Джонсона:

– Може, ви повторите, що тут сталося після вашого приїзду?

– Будь ласка. Ворота відчинив Гюнтер, який мене знає. Я відчував, що тут не все гаразд і не звернув уваги на його протести, що вже пізно, а доктор спить. Ми – тобто моя дружина і я, – побігли вперед і зразу ж опинилися в бібліотеці. Джон Шель, опустивши голову, сидів за столом. Менке ховав у скриньку шприц. Я спитав, що сталося. Доктор пояснив, ніби Шель прийшов до нього з фантастичним обвинуваченням, казав, що він, Менке, небезпечний злочинець, а потім став надто агресивний, і лікар був змушений зробити йому заспокійливий укол. Коли ж я підтвердив слова мого приятеля, Менке втратив владу над собою, почав кричати, називав нас дурнями, звинувачував, що ми вигадали всю цю історію, аби видурити в нього гроші. Він не дозволив скористатися телефоном, і я запропонував йому піти разом зі мною до поліцейського участку, щоб з'ясувати все. Доктор погодився надзвичайно швидко. Ми вийшли в сад. Там ждав його помічник. Менке звернувся до нього: «Я йду в комісаріат, стережи квартиру». Не знаю, чи було це умовним гаслом, але Гюнтер одразу загородив нам дорогу, і вони обоє раптом накинулися на мене. На щастя, я встиг витягти пістолет. Хтось із них схопив мене за горло. Я кілька разів вистрелив. Менке упав, а Гюнтер утік. – Джонсон якусь мить помовчав, потім додав: – Оце, власне, і все. Комісар кивнув головою.

– Стріляєте влучно; Штраль ствердив, що всі три кулі застряли поблизу серця.

– Випадково, – пробубонів американець. – Мабуть, він так стояв.

– Шкода, що ви не повідомили нас одразу ж після того, як знайшли папери. Багатьох неприємностей можна було б уникнути… – Комісар глянув на годинник: – Вже пізно. Завтра вранці напишемо рапорт і поговоримо про все докладніше. Нам потрібні будуть і ваші показання, пані, – він глянув на Кароліну. – Гюнтера, інспектора Грубера і Земмінгера я допитаю сам. Уночі тут вартуватимуть двоє поліцейських. Це все, панове. Машина у вас є?

– Є.

– Гаразд. На добраніч, – інспектор вклонився Кароліні, махнув рукою Шелю і вийшов з кімнати.

– Я одвезу тебе додому, Джоне, – сказав американець. – Сподіваюся, з тебе вистачить пригод на сьогодні?

– О, цілком, – відповів Шель. – Ви надзвичайно спокійні, – звернувся він до Кароліни, яка мовчки слухала розмову.

– Просто я втомилась і хочу спати. Весь час думала, як добре було б трошки поспати в кріслі.

Вони вийшли в сад. Двоє поліцейських, голосно розмовляючи, прямували до будинку. Вдалині червоніли вогні машини Візнера.

Чорний «оппель» Грубера стояв біля воріт. Кароліна і Шель сіли на заднє сидіння. Джонсон завів мотор.

Дорогою вони обговорювали останні події.

– Менке повернувся з Іспанії до Німеччини, – розповідав Джонсон, уповільнюючи швидкість на повороті. – Відомо, що він жив там кілька років. Ми, певно, ніколи не дізнаємося, чому він так вчинив. Безумовно, розраховував на те, що його вже ніхто не впізнає. І в цілому не помилився. Єдине, що кинуло на нього тінь підозри, це схожість почерку. Випадок і твоя спостережливість, Джоне, спричинилися до його загибелі.

– Мабуть, і Леон щось підозрював.

– Але Менке його лікував. Якби Леон знав, хто такий цей доктор насправді, він повідомив би власті.

– На жаль, Леон також забрав свою таємницю в могилу.

– Ще є чимало незрозумілого. У Менке, безперечно, була чудово організована розвідка. Він знав усе – і про чемодан, і про папери, знав навіть, де…

Шель відчув руку Кароліни на своєму плечі. Вона легенько притягнула його до себе й прошепотіла:

– Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині.

Шель здивовано глянув на неї.

Тим часом машина зупинилася перед будинком фрау Гекль.

– Зустрінемося завтра в комісаріаті, – кинув Джонсон на прощання. – Увечері, сподіваюсь, усе вже буде скінчено. Спи спокійно.

Шель вийшов з машини. І перш ніж натиснути кнопку дзвінка, довго сушив собі голову над тим, що сказала йому Кароліна.

95–16

Ранок був ясний, небо чисте. Зрошені вранішніми випарами чагарі й дерева тішили око буйною, хоч уже й жовтавою зеленню. Сонце заливало сади світлом, на траву лягли довгі, лагідні тіні дерев та огорож.

Спираючись на підвіконня, Шель дивився в далечінь, намагаючись збагнути дедалі очевиднішу, але таку жахливу правду. В голові то виринали, то знову зникали розпорошені спогади і думки. Він бачив табір, колючий дріт, чув тихе шепотіння про звірства «Людожера»; в пам'яті поставали незабутні сцени: підвал, хворобливий Леон, буркотливий Пауль… Минуло п'ятнадцять років, а здається, що все це відбувалося нещодавно… Смерть Леона за таких дивних обставин. Логічна послідовність подій обривається і плутається. В новій картині повно тіней… Тіні…

Шель почував себе, як людина, що після довгих пошуків знайшла цінну скриньку, але не може заглянути всередину, бо не має ключа. На всі питання були відповіді, з'ясовано всі проблеми, а проте ці, здавалося б, точні відповіді не задовольняють і не можуть розвіяти його підозрінь. «Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині». Як розуміти ці дивні слова?

Шель облизав пошерхлі губи і запалив сигарету. Терпкий смак диму повернув його до дійсності. Глянув на годинника: кілька хвилин після дев'ятої. «Час до Візнера, – згадав. – Але спочатку подзвоню до Михалінського в Бонн».

На пошті Шель попросив якнайшвидше з'єднати його з бюро ПАП[37]37
  Польське агентство преси.


[Закрыть]. Телеграфістка передала замовлення на центральну станцію. Чекаючи розмови, журналіст роздивлявся велику дошку, на якій висіли численні оголошення про обмін квартир, продаж будинків, магазинів і машин, а також пропозиції людей, що шукали роботу.

А в цей час телефонні проводи в Гроссвізені передавали коротку розмову:

– З дому пішов на головний поштамт.

– Чого?

– Замовив спішну розмову з Бонном.

– З Бонном?

– Я записав номер: 3–42–29.

– Гм. Гаразд, спасибі.

Через десять хвилин телефоністка сказала Шелю:

– Центральна станція повідомила, що номер 3–42–29 у Бонні не відповідає.

– Цього не може бути! Там завжди хтось є.

– Зачекайте, я спробую викликати ще раз…

– Ні, – заперечив журналіст. – Не думаю, щоб це мало сенс. Дякую.

Виходячи з пошти, Шель кілька разів обернувся, але не помітив нічого підозрілого.

У приймальні комісаріату він побачив Гюнтера. Поруч сидів поліцейський. Помічник доктора втратив бундючність. Нахилившись, він сидів, втупивши погляд у підлогу. Костюм на ньому був пом'ятий, волосся скуйовджене. Побачивши журналіста, Гюнтер зніяковів, потім зробив рукою такий рух, ніби хотів затулити обличчя.

– О, знову зустрічаємось! – гукнув Шель, уповільнюючи ходу.

На його подив, Гюнтер відповів по-польськи:

– Так склалося, це не моя вина. Я робив все, що він мені наказував.

– Звідки ви знаєте польську мову?

– Я народився в Горчицях. Був шарфюрером у дивізії СС «Галичина».

– З арештованими не можна розмовляти! – втрутився поліцейський. – Тим більше чужою мовою.

– Я хочу цього пана про щось попросити, – сказав Гюнтер.

– Мені доведеться повідомити комісара, – опирався конвоїр.

– О, лише кілька слів!

– Добре, добре, але говоріть по-німецькому.

– Чого ви хочете? – спитав Шель.

– Попросити у вас вибачення за свою поведінку.

– Що ще?

Гюнтер одвернувся.

– Я робив усе, що він мені наказував, – повторив Гюнтер. – Він казав, що мене посадять у тюрму, бо я служив в СС. Тепер мене й так посадять. Ви вже там не говоріть про мене погано, – Гюнтер показав на двері кабінету.

– Не думаю, щоб мої слова мали вплив.

Німець знову втупив погляд у підлогу.

– Я тільки прошу, – сказав він покірливо.

Шель постукав і зайшов.

– Вітаємо! Ми чекали на вас! – вигукнув комісар Візнер, підводячись з-за столу. – Пан Джонсон уже розповів про все. Ми оце міркуємо, чи не можна розкопати підвал зруйнованого будинку крайсляйтера Шурікке.

Американець стомлено подав руку приятелеві. Під очима у нього були сині півкола, зморшки на лобі стали глибшими.

– Сідай, Джоне, – сказав він, – і розказуй.

– Починайте, будь ласка, від того часу, коли ви попали до концентраційного табору Вольфсбрук, – попросив Візнер. – Особливо нас цікавить, що ви знали про доктора Шурікке, тобто Менке, під час перебування його в тому таборі.

– На це питання точніше відповість Джонсон. Адже він працював у «білому бараці», як називали в таборі лабораторію доктора.

– Так, так. Це я знаю. Але, може, ви додасте якісь деталі? Сьогодні після обіду я чекаю на представників департаменту юстиції з Бонна. Мені хотілося б зробити якнайдокладніший рапорт. Прошу!

Шель почав довгу розповідь. Він намагався не минути нічого, хоч чужою мовою йому важко було точно передати свої враження. Докладно розповів про той ранок, коли вони залишили табір, про сховище в підвалі і про незабутній день визволення. Коли журналіст згадав про лист від Леона, комісар попросив показати його. Шель узяв портфель.

– Дивно, – пробубонів, заглядаючи в усі куточки, – не можу знайти. Не розумію, куди він запропастився…

– Може, ви лишили його в кімнаті?

– Ні, напевно, ні! – сказав Шель розгублено. – Усі мої папери зі мною. Зникнення листа – ще одна з багатьох нез'ясованих загадок.

– Коли ви бачили листа востаннє?

– Коли? – Шель задумався. – Після приїзду в Гроссвізен. Потім уже не пригадую.

– Шкода. Розповідайте, будь ласка, далі.

Через годину, випаливши чималу кількість сигарет, журналіст трохи охриплим голосом закінчував свою оповідь.

– Я не зовсім знепритомнів, – говорив він про події останньої ночі. – Однак був безсилий що-небудь зробити. Чув лише уривки розмови. Коли отямився, Пауль сказав мені про смерть доктора. Ви приїхали на кілька хвилин пізніше.

– Ви кілька разів згадували про якісь підозри. Чи не можна окреслити їх докладніше?

Шель замислився. Він обмірковував загадкові події ще дорогою до комісаріату і впевнився, що туманні здогади, виражені словами, видаються незначними, коли не наївними.

– Не варто до цього повертатися, – мовив журналіст. – Я повинен ще переконатися…

– Як хочете. Тоді ви підпишете протокол, і ми передамо справу до вищої інстанції.

– Який протокол?

Шель здивовано глянув на Візнера. Ніхто начебто не записував його розповіді.

Візнер засміявся.

– Застосовуємо новітні методи. Тут, – він показав на великий абажур лампи, що стояла на письмовому столі, – міститься мікрофон. Ваш голос записано в канцелярії на стрічку. Зараз друкарка перепише показання. Магнітофон у нашій роботі дуже цінне нововведення. Ми зберігаємо стрічки до закінчення справи, – на випадок сумніву чи протиріч у показаннях маємо незаперечний доказ: голос свідка або звинуваченого.

Шель незадоволено похитав головою: до початку розмови його не попередили про це. Запитально глянув на Джонсона.

– Ти ще говоритимеш з комісаром, Пауль?

– Мабуть, ні. Події цієї ночі я виклав у рапорті. Сьогодні вранці прийшов раніше, і ми все обговорили. Якщо ти скінчив, то ходімо разом.

Шель звернувся до Візнера:

– Протокол можна вже підписати?

– Боюся, що ні, – мовив Візнер, – Якщо ваша ласка, зайдіть пізніше. Буду вам дуже вдячний.

– Гаразд! Зайду після обіду.

Шель приязно глянув на комісара. Відчував, що цій людині можна вірити. І згадав, що Кароліна казала про Візнера: здібний, освічений, міг би бути прокурором. Але його не вважають за «свого». Здається, він був колись в'язнем концентраційного табору…

– Ти задоволений перебігом справи? – перервав роздуми журналіста Джонсон, коли вони вийшли на вулицю. – Мені здається, що події останньої ночі поклали край цій неприємній історії.

– Правду кажучи, не знаю, що й думати. А втім, може, ти й маєш рацію. Мабуть, треба змінити знак питання на крапку.

Джонсон енергійно підтакнув.

– Такі справи завжди викликають сумнів, – сказав він. – Ми знаємо, що сталося, але не знаємо, як до цього дійшло; знаходимо більш чи менш переконливі докази, вгадуємо обставини, за яких відбувались окремі події, і ліпимо з них змістовне ціле. В даному разі збирати докази було особливо важко. Головні герої драми – Менке і Траубе – мертві. Зрештою, мабуть, нема потреби займатися цим далі – адже винуватець дістав заслужене покарання. – Помітивши вагання Шеля, він додав: – Приходь сьогодні до нас раніше. Може, хоч цей вечір буде по-справжньому спокійний і приємний.

– Добре, Пауль, дякую. Загляну до тебе по обіді. Адже завтра я виїжджаю з Гроссвізена. Мені ще треба побувати у Франкфурті, щоб зібрати й доповнити матеріал для репортажу.

Попрощавшись з Джонсоном, Шель попрямував у лікарню до Лютце. Час відвідин хворих був визначений на другу половину дня, але журналіста пропустили, коли він пояснив, що виїздить з міста.

Лютце почував себе краще. На обличчі, яке доти було сіре, просвічував слабенький рум'янець. Лютце дивився на Шеля з неприхованою цікавістю.

– Я думав, що ви забули, – сказав він.

– Про що? – спитав Шель, сідаючи край ліжка.

– Про горілку.

– Не забув, але не приніс. Мені б не хотілося порушувати правила лікарні.

– Тоді чого ж ви прийшли?

– Так важко догадатися?

– Важко!

– Лютце! Не прикидайтесь дурником. Мене цікавлять відомі вам факти. А щоб розвіяти ваші побоювання, я розкажу про останні події.

Хворий знизав плечима. Підібгав подушку, зручніше вмостився на ній, недовірливо усміхаючись, глянув на журналіста.

– Пригадаймо, що чемодан, який ви однесли на вокзал, дав вам Леон. Побоюючись, що хтось примусить вас сказати, де він, ви надіслали багажну квитанцію поштою. Після деяких труднощів ми розшукали чемодан. Папери, що були в ньому, свідчили про досліди доктора Шурікке на в'язнях табору Вольфсбрук. Порівнюючи писані рукою помітки на цих паперах з почерком доктора Менке, ми дійшли висновку, що це одна й та ж особа. Непередбачені події спричинилися до того, що папери загинули. А проте доктор дістав по заслузі. На жаль…

– Що на жаль? – вигукнув Лютце, підхоплюючись на ліжку.

– Доктор Менке загинув під час спроби втекти.

– Він мертвий?

– Мертвий. Справу веде комісар Візнер. Після обіду до Гроссвізена приїдуть представники з Бонна. Цього досить, щоб розв'язати вам язика?

– Чого, власне, ви хочете від мене? Менке чорти взяли, хоча й ждали того надто довго. Що лишилося ще нез'ясованим?

– Смерть Леона.

– Йому вже ніщо не допоможе.

– Коли ви бачилися востаннє?

Лютце втупив погляд у лампу, що звисала зі стелі, і мовчав.

– Чоловіче! – гукнув журналіст. – Намагаючись з'ясувати цю дивну справу, я, іноземець, встряв у неабияку історію, а ви, його приятель…

– Гаразд, гаразд! – перебив хворий. – Перестаньте філософствувати. Лютце не такий дурний, як дехто думає. Коли не хоче говорити, то, певно, так треба. Ви приїхали і поїдете, а я лишуся.

– Пане Лютце, – почав Шель знову, – можна укласти угоду: ви відповідаєте на мої питання або, ще краще – розказуйте все, що вам відомо, а потім разом погодимо, що і як робити далі, коли взагалі можна скористатися з цих відомостей.

Погляд хворого знову помандрував на стелю, обличчя втратило глузливий вираз. Напевно, Лютце обмірковував пропозицію.

– Я бачив Леона за кілька годин до смерті, – обізвався Лютце, не обертаючи голови. – Того вечора він приніс чемодан до мене і сказав: «Лютце, ти єдина людина в Гроссвізені, якій я можу довіритися. Недавно я вигріб ці папери з підвалу зруйнованого будинку. Це докази злочинів у Вольфсбруку». Я не дуже розумів, про що йдеться. Леон часто згадував ці справи, але ніколи докладно нічого не пояснював.

– Що було далі?

– Тоді він сказав: «Ці папери – динаміт, Лютце. Вони звинувачують людину, яка вбила десятки людей, а сама, напевне, живе й досі. Мені здається навіть, що я знаю, де вона мешкає». Я спитав, чому він не йде в поліцію, адже це їхня справа. Леон відповів: «Ти пам'ятаєш, Лютце, гестапо в Гроссвізені? Їх було двадцять, може, менше, може, більше. Таємна поліція, але всі їх знали, знали їхні прізвища і де вони живуть. Ті часи минули. Тепер уже немає гестапо, зате існує щось таке, про що люди майже не здогадуються. Існує така таємна організація, де навіть її члени не знають, хто, крім них, належить до неї. Більше нічого тобі не скажу, – закінчив Леон. – Чим менше ти знатимеш, тим краще для тебе. За кілька днів приїде сюди Ян Шель з Польщі. Запам'ятай це прізвище. Ян Шель – журналіст. Йому ти віддаси чемодан, тільки йому або комусь іншому, хто доведе, що приїхав од нього». Я запитав його, чому він сам цього не зробить. Леон сказав: «Я зробив волику дурницю і, напевне, поплачусь за це». Я подумав, що він у чомусь завинив і жде арешту. Більше нічого не питав. – Лютце помовчав кілька секунд, потім тихо додав: – Тієї ж ночі він помер.

– Пригадайте собі докладніше, що Леон казав про…

Біля дверей почулися швидкі кроки і хтось роздратовано запитав:

– Чому ви пускаєте відвідувачів о цій порі?

Шель обернувся. До ліжка підходив старий, лисуватий чоловік у білому кітелі.

– Дзвонив портьє, – непевно мовила сестра. – Він сказав, що цей пан в Гроссвізені проїздом і хоче попрощатися з хворим. Я думала… як виняток… – пояснювала жінка, безпорадно розводячи руками.

– Ніяких винятків, розумієте? Неподобство! – лікар гнівно зажестикулював. – Якщо персонал робитиме все, що заманеться, тоді визначення годин відвідин і оплачування портьє не має сенсу. Хворим потрібен спокій! – сердито кричав він. Потім звернувся до Шеля: – Прошу вас негайно залишити палату і прийти в час, визначений для візиту. А з вами, – він погрозив пальцем розгубленій сестрі, – ми ще поговоримо. Я подам рапорт.

– Ось вам і відповідь на ваше запитання, – півголосом пробубонів Лютце.

Шель підвівся.

– Пробачте, що я порушив правило, – сказав він спокійно. – Не треба так гніватися, я саме збирався йти. До побачення, пане Лютце. Дуже дякую за все, – Шель вклонився сестрі і під цікавими поглядами хворих вийшов з палати.

Годину чи дві журналіст ходив по місту. Заклопотаний, він ні на що не звертав уваги. Лише ритмічні солдатські кроки і голосна пісня вивели його із задуми.

По шосе йшла довга колона солдатів бундесверу. Шель мимоволі відступив до бровки і зупинився мов зачарований: стальні шлеми, сіро-зелені мундири, автомати; мундир капітана прикрашали стрічечки нагород…

– … ауф діх Лілі Марле-е-е-н! – горлали солдати.

– Айн! Цвай! Драй! Фір! – командував сержант.

Отямившись, журналіст з цікавістю глянув на перехожих. Вони майже не звертали уваги на солдатів, які марширували вулицею. «Воєнщина, псякрев!» – вилаявся в думці Шель. «Повертаються до давніх традицій», – писав Леон.

Згадка про покійного друга повернула Шеля до справи, яка тривожила його ось уже кілька днів. Він був майже певен, що на всі досі не з'ясовані питання є лише одна правильна відповідь. З величезної кількості спостережень, фактів і здогадів виникав переконливий висновок. І журналіст часом навіть жалкував, що попав у цю історію…