Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ

Гроссвізен – спокійне, мальовниче містечко – прокидався од сну. Починався погожий ранок. Перше проміння сонця виглянуло з-за пагорків, які чорніли край небосхилу. Пробігаючи розлогі, порізані ровами поля й луки, воно зазирало у вікна низеньких будиночків. Після ранкового обходу повертався додому молочник. Торохтіння його візка відбивалося гучною луною од стін, порожні пляшки дзвінко побрязкували, коли колеса підскакували на вибоїнах стареньких вуличок. Клубочачись над коминами, ліниво повзли вздовж дахів пасма диму і лагідно підіймалися вгору. Вузькі покручені вулички, середньовічний костьол і оздоблені старовинними вивісками будиночки створювали атмосферу статечного міщанства й тихого спокою. Рани од війни вже загоєно, руїни розчищено, споруджено нові будинки, реставровано архітектурні пам'ятки; перед брамою костьолу з'явилася нова блискуча чорна дошка з прізвищами «Синів Гроссвізена», які загинули в 1939–1945 роках.

На вокзал, що містився на околиці міста, завернув короткий пасажирський поїзд. Заскреготавши гальмами і попихкуючи парою, зупинився біля перону. З вікон вагонів виглядали пасажири, кілька чоловік вийшло. Веснянкуватий підліток у синьому мундирі викотив з багажної візок, завалений ящиками. З контори вийшов заспаний начальник станції. Нерішуче постояв, потім рушив до паровоза.

Поліцейський, що вартував на вокзалі, перервав свою розмову з касиром і глянув на пасажирів, які прямували до виходу. Раптом погляд його спинився на Шелі, що спускався сходинками вагона. Пильно придивився до нього: карі очі, вилицюватий, од правого кутка рота до самісінького носа шрам – це він! Одяг і чемодан виказували нетутешнього. Поліцейський кинувся до кімнати чергового. Зняв трубку телефону і набрав номер.

– Говорить Меррік. Чоловік, про приїзд якого я мав повідомити, дві хвилини тому вийшов із ганноверського поїзда.

– Справді? Як він одягнутий? – почулося в трубці.

– Спортивний костюм з коричневого твіду, біла сорочка, смугаста краватка, коричневі туфлі. Багаж? Жовтавий шкіряний чемодан.

– Гаразд, це все?

– Усе.

– Спасибі.

Поліцейський Меррік поклав трубку і повернувся на перон, задоволений, що виконав свій обов'язок.

Шель оддав біля бар'єра квиток і вийшов з вокзалу. Він не квапився. Якщо Траубе працює, то не вийде з дому до сьомої. Шель мружив очі від різкого сонячного проміння, роздивлявся довкола, намагаючись упізнати хоч якісь знайомі деталі – адже він був тут п'ятнадцять років тому. Дивлячись на тихі одноповерхові будиночки, Шель подумав, що місто було тоді більше й жвавіше, хоч це могло йому тільки так видаватися.

Обминаючи робітників, які поспішали на роботу, він з легкою неприязню слухав мову, що збуджувала прикрі спогади. Велика дошка, заліплена кольоровими афішами, привернула його увагу. Зупинився. Міський театр показував «Die Rauber» Schillera»[9]9
  «Розбійники» – п'єса Ф. Шіллера.


[Закрыть]. Реклами: «OVOMALTINE FOR DEIN KIND – FOR DICH! DIE BESTE ZIGARETTE ERNTE 23»![10]10
  Овомальтіне для твоєї дитини – для тебе! Найкращі сигарети «Ернте 23» (нім.).


[Закрыть] На всю широчінь дошки тягнувся напис: «MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA!»[11]11
  Зупинись, випий кока-кола (нім.).


[Закрыть] Оголошення з емблемою Залізного Хреста закликало колишніх учасників східної кампанії на загальні збори. «Mit Auszeichnungen»[12]12
  З нагородами (нім.).


[Закрыть], – наказувала об'ява.

З бічної вулички пахло кавою. Червоні літери запрошували до «Joe's Milch Bar»[13]13
  Молочне кафе (нім.).


[Закрыть]. Шель, зайшов, сів біля маленького круглого столика і замовив сніданок.

Приміщення було чисте. Вздовж стіни стояли два автомати. Один продавав цигарки, другий програвав пластинки з записами популярних бойовиків.

Кельнерка принесла каву, булки, масло. Шель їв і думав про зустріч з Леоном. Враження, яке справив на нього Гроссвізен, трохи розвіяло песимістичні роздуми, викликані дивним листом. Леон, певний, що люди – погані, мав схильність перебільшувати негативні риси кожного явища.

Журналіст поснідав, розплатився і, розпитавши про дорогу до Ейхенштрасе, де жив Траубе, вийшов.

За десять хвилин він спинився перед двоповерховим, сірим од часу домом. Криві потріскані сходинки вели до критої бляшаним дашком брами. Шель натиснув кнопку дзвінка. У глибині будинку почув приглушене шарудіння, а за хвилину – кроки в коридорі. Зсередини крутнули ключ у замку, і на порозі з'явилася жінка років під шістдесят. Мишиного кольору волосся було сколоте на потилиці. Зморшки на обличчі у неї, здавалося, наповнені брудом і курявою.

Шель вклонився:

– Добридень! Перепрошую за такий ранній візит, але мені хотілося б побачити пана Траубе, поки він ще не пішов нікуди.

Стара сперлася рукою на одвірок і глянула на прибулого зацікавлено, ніби зважувала в думках слова відповіді. Не міняючи пози, відказала:

– Траубе? Його вже тут нема.

– Він переїхав?

Відповідь була зовсім несподіваною:

– Ні, помер.

У першу мить Шель не знав, що сказати. Жінка стежила за ним вичікуючи.

– Адже… але ж… він писав мені, – почав спантеличений Шель. – Просив приїхати до нього, чекав на мене…

Стара мовчки знизала плечима. Внизу, в коридорі, хтось мугикав «Кримінальне танго».

– Коли це сталося?

– Три дні тому. Поховали вчора. Ви його родич?

Шель завагався.

– Ні. Ми були добрими знайомими.

– Ви не німець? – допитувалася жінка, оглядаючи його одяг і позираючи на чемодан.

– Я приїхав з Польщі.

– Ага. І вас пустили?

– Як бачите.

Запала хвилина турботливого мовчання. Стара жінка, певно, чекала, що Шель піде собі.

– Чи не могли б ви сказати мені, як це сталось? Я одержав листа від нього… Знаєте, він ждав мене… – повторював Шель, вражений несподіваною звісткою.

Вона ще раз обвела його пильним поглядом і, відступивши, промимрила:

– Ну то заходьте. Я не можу тут стояти, бо лишила молоко на плиті.

Шель мовчки пішов за господинею. Жінка ввела його в кухню, звідки нудотно пахло підгорілою капустою. Тут панував надзвичайний гармидер. На столі височіли гори немитого посуду, навколо плям і залишків їжі було повно мух, гладкий кіт вилизував горщики, що стояли під раковиною.

– Сідайте, будь ласка, – запросила жінка, підходячи до газової плити.

Шель озирнувся. На стільцях валявся одяг. Відставивши чемоданчик, поляк зняв з одного стільця брудні черевики і сів.

– Що б ви хотіли про нього знати?

– Якомога більше. Бачите, фрау…

– Гекль.

Шель вклонився:

– Моє прізвище Шель.

– Гм, – буркнула жінка.

– Я знав Леона Траубе ще з часів війни. Ми разом були в концентраційному таборі у Вольфсбруку. Коли прийшли союзники, я повернувся до Польщі, а Леон лишився тут. Ми листувалися, він знав, що я приїду…

– Ага, – взялася в боки жінка і, опускаючи очі, з удаваним смутком мовила: – Траубе повісився.

– Що?!

– Ви ж чуєте, повісився. На гаку від занавісок. – Фрау Гекль вимкнула газ під горнятком, що стояло на горілці. – А знаєте, перед тим я бачила тривожний сон. Мені снилося, що випали зуби – це неодмінно віщує клопіт! Сни завжди збуваються! Вранці, підмітаючи сходи на другому поверсі, я побачила, що двері в його кімнату прочинені. Постукала, але ніхто не озвався: я ввійшла і… – жінка скривилася, – побачила його. Це було жахливо. Вирячені очі, з відкритого рота стирчить фіолетовий язик. Ой леле! До смерті не забуду! Потім наскочила поліція… Вчора бідолаху поховали. На кладовище прийшло всього кілька чоловік. Родичів у нього не було, мати померла зразу ж після війни, – розповідала вона зворушено.

У Шеля було таке враження, ніби він дивиться на екран і бачить фільм, у якому всі кадри невиразні, розпливчасті. Не міг збагнути суті цієї звістки: Леон – і самогубство! Як це зрозуміти? Правда, з неймовірною подією можна було пов'язати неясні слова Леонового листа. Тут, безумовно, сталася якась трагедія, а він, Шель, приїхав занадто пізно…

– Я не думала, – вела далі фрау Гекль, скориставшися з мовчанки гостя, – що такий спокійний і ввічливий квартирант може бути таким жорстоким. Уявіть, скільки клопоту він завдав мені і скільки це мені коштувало здоров'я! Я вдова й ледве зводжу кінці з кінцями, а це надовго може зіпсувати репутацію. Я розумію, що він був хворий і нещасний, але ж вішатися, та ще в моєму домі…

– Леон хворів?

– Хіба ви не знаєте? Три роки хворів на сухоти. Бідолаха намучився страшенно! – Жінка витерла краєм фартуха вдавану сльозу. – Лікарі не покладали на нього великих надій, але так покінчити з собою – це щось ненормальне. Він жив тут п'ятнадцять років, мав би якось зважити на репутацію самотньої жінки.

Рудий кіт, вилизавши горщики, неквапливо підійшов до Шеля і почав тертися об його ноги. Той мимохіть погладив кота. Звістка про Леонову хворобу була зовсім несподівана. Невиліковна хвороба могла зрештою довести до трагічного кроку, але як пояснити тривожний лист і те, що Траубе, знаючи про його приїзд…

– Леон працював? – спитав Шель, перебиваючи однотонну зливу слів господині.

– Останнім часом ні. Колись працював у податковому відділі міського управління, потім жив на допомогу хворим. Два місяці майже не виходив із своєї кімнати. Пан Траубе був приємним і спокійним квартирантом…

– Хтось доглядав його? Були у нього приятелі чи знайомі?

– Я ж кажу вам. Жив дуже самотньо, нікуди не ходив. У нього теж мало хто бував, крім лікаря і пана Пауля, ну, і того мерзенного п'яниці – Лютце. Де вони познайомилися – цього я вже не знаю. Таких треба…

– Де він живе?

– Хто?

– Лютце.

– Живе? Вештається з одної харчевні до іншої! – Губи їй скривила злісна гримаса. – Кажуть, ви в Польщі маєте неабиякий клопіт з п'яницями, га?

Шель не відповів на її запитання.

– Але ж Лютце повинен десь спати, – наполягав він на своєму.

– Коли не спить у в'язниці, то живе в бункері за містом. Колишнє бомбосховище. Навіщо це вам?

– Я приїхав, щоб зустрітися з Леоном. А тепер мені хотілося б поговорити про нього принаймні з його знайомими.

Він вийняв пачку «Гевонтів» і запропонував сигарету жінці. Вона заперечливо похитала головою. Шель запалив сам. Сполоханий димом кіт чкурнув назад під раковину. Хтось збіг сходами. Фрау Гекль прочинила двері в коридор:

– Guten Morgen, Herr Heinrich![14]14
  Доброго ранку, пане Генріх (нім.).


[Закрыть] – гукнула вона.

– Mor'n[15]15
  Доброго ранку.


[Закрыть], – пролунала лаконічна відповідь.

– Гарний день, правда? – І, не чекаючи на відповідь, фрау Гекль зачинила двері. Демонстративно потягнула носом: – Це польські сигарети?

– Польські.

– Смердять.

– Гм, – проковтнув ущипливе зауваження Шель. – Отже, Лютце був приятелем Леона?

– Ех, у п'яниці тільки один приятель на всьому світі – повна пляшка шнапсу. Ха-ха-ха! – зареготала жінка, радіючи з власного дотепу.

Не знайшовши попільнички, Шель непомітно струснув попіл на брудну підлогу.

– А той Пауль, про якого ви згадували?

– О, це дуже культурний пан. Він приходив не часто, але, мабуть, знав Леона Траубе давно, вони були на «ти». Я думаю, що Траубе позичав у нього гроші. О так, це дуже порядний пан. Він працює в суді…

– Як його прізвище? Пауль – це, певно, ім'я?

– Так, його прізвище Джонсон.

– Що? Якої він національності?! – вигукнув Шель, підскочивши з стільця.

– Американець, а може, англієць, – відповіла Гекль непевно.

«Пауль Абель Джонсон! – зрадів Шель. – Якщо це третій з підвалу, то він, безумовно, знає, що спричинилося до трагічної смерті Леона».

– Він працює в суді? – перепитав Шель.

– Так, у прокуратурі.

Шель замислився, що робити далі. Він планував побути кілька днів у Гроссвізені, однак тепер вирішив лишитися тут щонайбільше до завтра.

– Фрау Гекль, – сказав він, – кімната Леона ще вільна, правда?

– Звичайно, адже ніхто…

– Гаразд, – сказав нетерпеливо. – Може, ви дозволите мені оселитися в ній на день чи два? – І, помітивши її вагання, додав: – Я заплачу наперед.

– Що ж, добре, – згодилася фрау Гекль, – тільки я могла б запропонувати вам іншу.

– Дякую, але, якщо це не має значення для вас, я волів би жити в Леоновій кімнаті.

– Як хочете. Ходімте, я покажу вам її.

Вони вийшли на площадку, а звідти рипучими сходами піднялися на другий поверх. Фрау Гекль зупинилася в кінці коридора, відчинила двері і, злякано зиркнувши на вікно, вагаючись, увійшла в кімнату. Шель окинув поглядом убоге вмеблювання. «Отже, це тут!..» Освітлене сонячним промінням вікно привертало до себе увагу. За брудними шибками виднілися приватні садки, дерева, в яких уже подекуди жовтіло листя. Десь голосно кудкудакали кури. Прозора, ідилічна картина природи викликала розчарування і смуток. Шель одвернувся.

– Гаразд, фрау Гекль. Трохи відпочину, тоді залишу тут свого чемодана і спробую зустрітися з паном Джонсоном. Не знаю, коли повернуся, можливо пізно.

– О, можете не турбуватися, двері не замикаються аж до півночі, потім уже доводиться дзвонити. Охоче відчиню вам. Коли щось треба, то кажіть, будь ласка, – торохтіла Гекль, час від часу позираючи на вікно.

– Добре, дякую.

Відчиняючи двері, господиня кивнула на замок:

– Коли будете йти, міцно потягніть за клямку, інакше не зачиниться. Отак, – показала. – Пан Траубе останнім часом завжди замикався, бо протяг відчиняв двері, – додала вона, виходячи.

Шель полегшено зітхнув, чуючи, як віддалялися кроки Гекль. Сів, закурив сигарету і глянув на вкритий плямами стіл.

Траубе хворів три роки. Коли стан його здоров'я погіршав, Леон відмовився од роботи і жив, одержуючи допомогу для хворих. З листа видно, що він цікавився якоюсь загадковою справою, кульмінаційним пунктом котрої було несподіване відкриття. Справа та, очевидно, не пов'язана з хворобою, бо інакше Траубе згадав би про це. Отже, фізичні недуги можна відкинути як малозначні. Два місяці тому Леон, здобувши «надзвичайно важливу річ», – як він писав, – надіслав два листи, хоча – це треба мати на увазі, – дійшов тільки один. Пишучи два листи, Траубе, певно, враховував, припускав, що хтось захоче йому перешкодити. Виходить, матеріал, який у нього був, являв для когось небезпеку. Два тижні тому він, Шель, сповістив друга про свій приїзд. Міркуючи логічно, Леон мав чекати його, але сталося щось несподіване й страшне: Траубе покінчив самогубством майже напередодні приїзду свого приятеля. Що ж примусило його зробити цей розпачливий крок?..

Журналіст пригасив недопалок, підвівся і тепер уже докладніше оглянув кімнату. Ліжко, оздоблене латунними кульками, стіл, стільці, шафа та емальований умивальник з глечиком для води – оце й усе умеблювання. На стіні висіла олеографія, що зображала водяний млин. Сподіваючись знайти який-небудь слід, що допоміг би з'ясувати таємницю, Шель заходився обшукувати кімнату.

Не помітивши нічого підозрілого в ліжку, він одчинив шафу. Порожньо. Зазирнув під газети, якими було застелено полиці, виліз на стілець, щоб глянути на шафу зверху. Зняв олеографію і відхилив картон, що притискував картину до скла. Закінчуючи марні пошуки, повернувся до столу і витягнув шухляду. В ній лежали проспекти протитуберкульозної консультації і старе запрошення на зустріч колишніх в'язнів з табору Вольфсбрук. Шель поставив шухляду на столі. Між задньою стінкою і днищем помітив запхнуті в тріщину дві прямокутні картки. Хвилюючись, вийняв їх, але то були тільки рецепти якогось лікаря Карла Менке на популярні заспокійливі ліки. Шель кинув папірці назад до шухляди. Ще раз перевірив кожну дрібницю. «Звичайно, поліція забрала особисті речі померлого», – подумав Шель, розпаковуючи свій чемодан.

Виходячи з кімнати, він якусь хвилину вовтузився з клямкою. «От лихо! Адже фрау Гекль попереджала, що замок зіпсований».

На сходовій площадці Шель раптом спинився. У думці зародилася туманна, але дедалі більша підозра. Господиня сказала, ніби того дня, коли Леон повісився, двері його кімнати були прочинені. Але ж Траубе жив тут п'ятнадцять років, він, звичайно, знав вади свого замка і зачиняв двері цілком механічно. Збираючись покінчити життя самогубством, він, мабуть, не залишив би двері відчиненими. Отже, хтось інший, хто не знав про зіпсований замок і не зумів добре зачинити двері, був у цій кімнаті після смерті Леона, але перед тим як прийшла фрау Гекль. Хто? Безумовно, людина, яка хотіла знищить те, чим володів Траубе.

Шель розумів, що його міркування мають дуже непевну основу, проте й самогубство видавалося дивним. Він вирішив, не гаючи часу, відвідати Джонсона.

За кілька хвилин після того, як Шель вийшов, до будинку на Ейхенштрасе завітав високий, кремезний чоловік у темно-синьому костюмі. Фрау Гекль зустріла його вигуком здивування.

– Я проходив мимо, – пояснив той, – і зайшов спитати, що у вас чути.

– Давнє лихо. Безперервна тяжка праця з ранку до ночі, – відповіла жінка, витираючи мокрі руки фартухом. – Сідайте, будь ласка.

– Ні, ні. Я ж на службі, ніколи. У вас уже хтось найняв кімнату покійного квартиранта?

– Та що ви! Багато води спливе, поки хтось там оселиться. Тобто… – додала нерішуче, – на два дні найняв цю кімнату знайомий Траубе.

– Знайомий?

– Якийсь полячок приїхав до нього.

– До кого?

– До Леона Траубе. Був розчарований, почувши про смерть Траубе.

– Не питав, як це сталося?

– Я сказала, що він хворів на сухоти.

– Що ще?

– Цікавився, чи в Траубе були знайомі. Я сказала, що ні – крім Лютце і пана Джонсона. Питав, де Лютце мешкає і де працює пан Джонсон. Пана Джонсона він, здається, знає особисто і має намір завітати до нього.

– Пішов з дому?

– Так, десять хвилин тому.

– Ви сказали йому, де мешкає Лютце?

– Звісно, в бункері.

– Більше ні про що не питав?

– Ні.

Захожий поклав долоню на клямку.

– Приємно з вами балакати, але я мушу йти. Може, загляну до вас завтра, коли дозволите.

– Звичайно! Дуже прошу. Старої жінки всі цураються…

Власник таксі, Фріц Нойбергер, відсунув порожню чашку на середину стола і підпер нею складену навпіл газету.

– Знов уся перша сторінка про це кляте Конго, мовби нічого цікавішого немає на світі, – пробуркотів він.

– Фріц, – покликала раптом дружина, – тебе до телефону!

Нойбергер одклав газету, підвівся і вийшов до передпокою.

– Нойбергер слухає.

– Говорить 95–16. Негайно виїжджайте до бункера за містом, де живе Лютце. Зупиніться на певній відстані, аби він не помітив номера. Дайте йому десять марок і скажіть, що це «від приятеля – на горілку». Зрозуміло?

– Звичайно! – по-лакейськи запевнив Нойбергер.

– Потім поверніться в місто і станьте перед будинком суду. Зверніть увагу на чоловіка, зріст якого приблизно 172 сантиметри, темного блондина з шрамом від правого кутка рота до носа, одягненого у спортивний костюм з коричневого твіду й білу сорочку. Очевидно, він виходитиме з помічником прокурора, Джонсоном. Ви знаєте його?

– Так, з вигляду.

– Гаразд. Ми повинні знати про кожний крок чоловіка в коричневому костюмі. Прошу не спускати з нього очей. Рапорт складете телефоном після чотирнадцятої години. Все.

– Хто це дзвонив, Фріц? – спитала дружина Нойбергера, заходячи до передпокою.

– Клієнт, люба, – відказав він. – Виїду на кілька годин.

Минула дев'ята година, коли Шель підійшов до будинку повітового суду. Обвів поглядом суворі стіни з темно-червоної цегли, високі, готичні вікна, чорні літери «KREISG'ERICHTSAMT»[16]16
  Окружний суд (нім.).


[Закрыть] над входом і піднявся широкими сходами до залу. На покажчику зазначалося, що прокуратура міститься в кімнатах 8–10. Холодний коридор, пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei»[17]17
  Канцелярія (нім.).


[Закрыть]. Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.

Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:

– Ja? Was ist los?[18]18
  Ну? Що таке? (нім.).


[Закрыть]

Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором'язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.

– Невже очі не зраджують мене? – сказав він вагаючись. – Але ж… але ж… – щира усмішка осяяла йому обличчя.

За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.

– Шель! – вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. – Звідки ти взявся тут, чоловіче?

– Приїхав уранці поїздом.

– Оце-то так. Я скоріше б сподівався на сіамського короля… Чому ти не писав? А втім, це неважно! Покажись-но, який ти, старий! – Він потягнув Шеля ближче до вікна. – Ого, змужнів…

– Гаразд, гаразд! – засміявся Шель. – Ми обоє постаріли на п'ятнадцять років, ти також «змужнів» Пауль.

– Так, час іде. Говори, що ти робиш, де живеш – в Англії, в Штатах чи, боронь боже, за тією залізною завісою?

– Саме за нею, Пауль, але зовсім не «боронь боже». Вже чотирнадцять років я живу у Вроцлаві і дуже задоволений своєю долею. А ти?

– Що я роблю і де застряв – ти сам бачиш. Чи задоволений? Про це важко сказати в кількох словах, по-різному буває… Але ж іди сюди, сідай… Ні! Знаєш що, я пропоную залишити цю смердючу канцелярію і десь поговорити спокійно. Чи ти, може, стомився?

– Ні, сидіти мені зовсім не хочеться. Ходімо!

Джонсон звернувся до секретарки:

– Я вийду в місто, Ельзо. Підготуй акти справи «Стейнер проти Клейнбаха». Якщо хтось мене питатиме, скажи, що повернуся десь близько полудня.

Секретарка кивнула головою, побіжно глянула на Шеля і одвернулася до машинки.

Шель і Джонсон вийшли в теплий ранок. Шель, зрадівши такому зичливому прийомові, на мить забув про трагедію Леона і пов'язані з нею здогади. Погода була чудова, небо веселило чистою блакиттю.

– Ти снідав? – спитав Джонсон.

– Снідав.

– Тоді ходімо до парку. Спокійно поговоримо, там ніхто не вирячуватиме на нас очі.

Шель здивувався, чому Джонсон не запрошує його до себе додому. І, немов угадуючи його думки, американець сказав:

– Я живу в невеличкій віллі за містом, але моя дружина не належить до тих, хто розпочинає день рано, а я б не хотів, щоб од безладдя в квартирі у тебе склалося погане враження про наш дім.

– Ти одружився?

– Авжеж.

– Вітаю.

– Дякую. Звичайно, я запрошую тебе після полудня і на вечір. Ти залишишся у нас скільки хочеш. А тепер розказуй докладно про все, що робив останні п'ятнадцять років.

Вони повільно йшли центром міста, де в цей час панувало пожвавлення.

Багато людей віталися з Джонсоном, отже, він користувався в місті популярністю або щонайменше був особою відомою. В парку, серед густої зелені, Шель розказував про свої переживання, труднощі, працю та успіхи.

Джонсон уважно слухав, розпитував про все докладно, але тактовно. Поглядаючи на нього збоку, Шель відзначив у думці, що американець змінився на краще. Важко було пізнати в ньому того буркотливого і замкненого в собі в'язня з табору Вольфсбрук. Він досконало володів німецькою мовою, розмовляв повільно, хоча з тією старанністю, що характеризує людей, які вивчили чужу мову в зрілому віці.

Вони підходили вже до кінця великого парку. Дерева тут росли рідше. Далі розкинулися осяяні сонцем поля.

Біля стежки стояла табличка з написом: MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA[19]19
  Зупинись, випий кока-кола (нім).


[Закрыть].

– Тепер ходімо ліворуч, – запропонував Джонсон. – Недалеко звідси є ресторан з верандою. О цій порі там не буде відвідувачів.

Шель не згадував про Леона. Він вважав, що, перш ніж зачепити цю загадкову справу, слід дати Джонсону можливість сказати щось про себе.

Ресторан «Червона шапочка» привітав гостей великими барвистими грибками-парасольками. Прямо на траві стояли столики й стільці, огороджені типом, майстерно сплетеним з галуззя молодих беріз.

Вони сіли. Джонсон замовив два великі кухлі пива. Ще якусь хвилину Шель розповідав про себе, а тоді, згадавши нарешті про свою місію, сказав:

– Тепер твоя черга, друже. Розкажи про світло й тіні свого життя.

Джонсон витер носовичком рот і задумався. Шель дістав сигарети, пригостив приятеля.

– Не знаю, чи сподобаються тобі.

– Не палив цього сорту, і взагалі звик до «Камели», може, закуриш?

Шель узяв сигарету, через стіл підніс американцеві запаленого сірника. Затягуючись димом, Джонсон сказав несподівано люто:

– У мене все кінчалося невдачею! Мушу признатися, що я з деякою заздрістю слухав твою оповідь. Я теж пробував, і не раз, влаштувати собі життя спокійне й таке, що давало б задоволення. Але, на жаль, чимало літ мене переслідує клята невдача. Все, що видавалося дуже цікавим і дохідливим, завжди кінчалося гірким розчаруванням. – Він кілька секунд мовчав, пригадуючи. – Перші роки після війни обіцяли аж надто багато. Після табірних страхіть світ був чудовий, отже, я повністю користався з нагод, які мені випадали, радів із свободи і авторитету. Німці були надзвичайно покірні. Їхній світогляд складався з слів: «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»![20]20
  Так точно, пане! Звичайно, пане!


[Закрыть] Темношкірий солдат для запопадливих визнанців расизму був силою більшою, ніж недавній крайсляйтер. Німкені теж ставилися надзвичайно прихильно до всіх, хто носив мундир.

– Чому ти не повернувся в Штати, Пауль? – спитав Шель.

– Чому?! Я був би там одним із безлічі нікому не потрібних людей. Тут, у Німеччині, становище складалося інакше. Працюючи в верифікаційній комісії, я відчував глибоке задоволення від можливості вирішувати долю тевтонських «надлюдей». «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»! тривало до 1950 року. Потім цивільна влада перейшла до німців, державні посади теж. Саме тоді я познайомився з Кароліною, сімнадцятилітньою красунею, повною темпераменту танцюристкою з нічного клубу в Ганновері. Мені здавалося, що вона – втілення усього, чого тільки чоловік хоче бачити в жінці. Через місяць ми одружилися. – Джонсон глибоко затягнувся димом. – Ми надумали залишитися в Німеччині. Це збіглося з пропозицією американського «Army Jntelligence 02»[21]21
  Військова розвідка (англ.).


[Закрыть]. Мені запропонували бути зв'язковим офіцером. Цей «статус кво» лишався без змін, розумієш? – він глянув Шелю в очі. – Тільки це абсолютно між нами, Джон. Занадто багато нас зв'язує, щоб ми крилися один перед одним з такими речами. А втім… – він кілька секунд помовчав, – при нагоді ми обміркуємо деякі можливості краще порозумітися.

Здивований Шель раптово підвів голову, але Джонсон говорив далі:

– До війни я вивчав право, тому завдяки деякій допомозі зверху мені дали посаду помічника прокурора. Тут я можу спостерігати все, що діється навкруги… Але досить про це. Основна робота і функції, які я виконую між іншим, мене цілком задовольняли б. Ускладнення виникли через невдалий вибір подруги життя. – Перехопивши погляд Шеля, він кивнув головою. – Так, саме Кароліна. Це зла і безсердечна жінка, яка не знає ні етики, ні будь-яких загально прийнятих моральних норм. Вона фліртує з кожним зустрічним… – У голосі Джонсона бриніла гіркота і розпач. Він говорив швидко, немов випльовував щось дуже неприємне. – Я намагався уладнати справу, просив, доводив, погрожував. Кароліна щоразу клянеться, що послухає мене, кається, але ідилія триває не довго. Не думай, що я хочу виплакатися на твоїх грудях. Я не розповідав би про це першому-ліпшому. Люди здебільшого цього не розуміють. Тобі я вірю.

Шель співчував Джонсону, хоч не знав, як виявити свої почуття.

– Говори відверто, Пауль, – сказав він. – Я розумію твої турботи і радий, що минулі роки не розірвали нашої дружби.

– Так… підвал! Мало хто знає, як зв'язують такі переживання! Щодо Кароліни… хотів просто попередити тебе. Я не певен, чи вона не випробовуватиме своїх трюків і на тобі, а мені не хотілося б, щоб це стало причиною…

– Облиш, Пауль, – перебив Шель. – У мене досить міцні принципи!

– Так, так, звичайно! – підтакнув Джонсон, протираючи очі.

Шель підняв кухоль і допив пиво. Його дивувало, чому Джонсон досі не згадав про Леона. «Мабуть, так захопився власними переживаннями, що просто забув про нього», – пояснював собі журналіст.

– Шкода, що ми не можемо після п'ятнадцяти років організувати зустріч усієї трійки, – сказав Шель, наводячи розмову на бажану тему.

Джонсон, хоч як вдавав неуважного, раптом глянув на співбесідника:

– На жаль, Джон, це неможливо. Не знаю, чи ти чув, Леона вчора поховали.

– Так, я був на Ейхенштрасе, розмовляв з хазяйкою, пані Гекль.

– І знаєш, як це сталося?..

Шель підвів голову. Граючись кухлем, сказав:

– Я листувався з Леоном.

– Справді? Він ніколи не згадував про тебе, був дуже скритний. Що ж він писав?

– Останцю звістку я мав від нього два місяці тому.

Шель вийняв листа. Подаючи його Джонсону через стіл, завважив:

– Прочитай і скажи, що ти про це думаєш.

Кельнерка, огрядна блондинка з веселими очима, підійшла до столика.

– Панове бажають ще пива?

– Як ти, Джон?

– Будь ласка.

– Принеси нам два світлих, Трудо, – попросив Джонсон.

Кельнерка одійшла, і він заходився читати листа. Закінчивши читання, недовірливо похитав головою.

– Фантастично! Бідний Леон!

– Як розуміти цей лист, Пауль? – спитав Шель, зацікавлено дивлячись на нього.

– Сподіваюся, це не єдина причина твого приїзду в Гроссвізен?

– Ні, але це значною мірою впливає на мій задум. Адже слова листа звучать як драматичне прохання про допомогу.

– Схоже. Можна мені прямо розповісти всю правду?

– Звичайно.

– Леон Траубе в останній період свого життя був психічно хворою людиною. Факт прикрий, одначе правдивий.

– Що? Як це сталося?

Білява кельнерка принесла запотілі кухлі пива. Поставила їх на картонні кружки і відійшла, погойдуючи боками. Друзі знову запалили.

– Леон був серйозно хворий, – говорив Джонсон. – Очевидно, він помер би що до кіпця року. Сухоти були тільки однією з багатьох причин психічної кризи Леона.

– Дивно, чому Леон ніколи в своїх листах не згадував про хворобу.

– Він був дуже скритний і недовірливий. Після війни ми перестали зустрічатись; я проводив час у зовсім іншому товаристві, він намагався знайти якусь мету в житті. Не думаю, щоб йому це пощастило. З роками Леона охопила особлива депресія, він одвернувся від світу і замкнувся в собі. Коли у нього виявили сухоти, остаточно скис. Дізнавшись про його скрутне становище, я одразу запропонував матеріальну допомогу. Спершу він одмовлявся, потім приймав її зовсім байдуже, мов якусь данину.

– Як ти пояснюєш його дивний лист, Пауль?

– На мою думку, де плід хворої фантазії. Уже півроку, як Леон долучився до якоїсь, на його думку, страшної таємниці. Вбачав довкола себе ворогів. Тобто хворів на манію переслідування. Боровся з привидами, нарешті піддався їм, втратив рештки здорового глузду і вчинив самогубство.

Шель слухав уважно. Висновки Джонсона мотивували дивний хід подій і розвіювали його сумніви.

– Гаразд, – сказав Шель, – але чи не можеш ти пояснити, що примусило Леона написати такого листа?

– Не знаю. Останнім часом він не був одвертий. Патякав про якісь «темні сили», що оточують його, проте дуже важко повторити ті похмурі монологи. Зрештою, Леон помер. Коли він і напав на слід якоїсь таємниці, то тепер ми вже не дізнаємось, про що йшлося.