Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

– Я можу її забрати, – Джонсон показав пальцем на Кароліну, – чи вона вже стала твоєю власністю?

– Кароліна вирішить свою долю сама.

– Справді? Скільки ти заплатив їй за ніч? Дивлячись на твою улесливу пику, гадаю, що ціна була висока!

– Пауль! – Кароліна раптово підвелася. – Хіба я питаю тебе, скільки ти платиш за візит до своєї секретарки? Ти не можеш мати претензій до мене…

– Це він наговорив тобі дурниць, так? Від такої каналії можна всього чекати.

– Може, неправда? – спитала вона агресивно.

– Це не має значення.

– Джонсон! – втрутився інспектор. – Повторюю востаннє: скажи, чого ти сюди прийшов, і забирайся геть!

Американець глянув на Грубера.

– Я попереджав тебе – не чіпляйся до Кароліни! – відказав він, цідячи слова крізь зуби. – Ти визнав тоді свою помилку… Тепер у мене лише одне бажання: наплювати тобі в пику!

– Геть звідси! Негайно! – зарепетував Грубер. – Забирайся геть!

Шель помітив, як Джонсон одвів руку назад. «Ударить…» – подумав він з дивним почуттям. Кароліна нерішуче відступила.

Удар був блискавичний. Грубер зойкнув і зігнувся, але за мить уже схопив суперники в обійми, намагаючись повалити його. Джонсон не міг вирватись і вдарив інспектора в голінку. Обидва скаженіло покотилися по підлозі. Грубер силкувався стиснути американця за горло, а той, вчепившись п'ятірнею в волосся німцеві, бив його головою об підлогу.

– Та зробіть же щось, ради бога! – благала Шеля перелякана Кароліна. – Вони повбивають один одного!

– Ні! – відказав Шель. – Це їхня справа…

Грубер протягло завив. Кароліна і Шель перезирнулися. Джонсон душив інспектора і, сопучи, хотів стати колінами йому на груди. Німець навмання молотив кулаками. Рантом він підігнув ноги і з усієї сили відіпхнув суперника. Джонсон упав горілиць, перекинувши стіл і стілець, що стояли позад нього.

І одразу схопився. З щоки текла кров, комір сорочки був роздертий, обличчя викривила гримаса люті. Коли Грубер, відсапуючись, підвівся, американець одним стрибком підскочив до нього і кулаком щосили ударив у набрякле обличчя. Німець зойкнув і, притискуючи долоні до рота, важко упав на спину.

Кароліна вп'ялася нігтями Шелю в руку. Він мимохіть пригорнув жінку до себе. Джонсон не зводив очей з Грубера. Стояв над ним і, важко дихаючи, стежив за кожним його рухом. Німець сперся на лікті, несвідомо глянув довкола, зітхнув і знепритомнів.

Американець повернув голову. Зиркнув спідлоба на заплакану дружину.

– Перестань, – мовив спокійно. Потім однією рукою поставив стіл, стілець і сів. – Негідник! – пробурмотів уже без люті. – Думав, що це йому минеться.

Журналіст узяв Грубера під пахви і потягнув на тахту. Обличчя німця було відразливе – кругом синяки, шкіра в кількох місцях розірвана, очі підпухли.

Шель підійшов до Кароліни.

– Подбайте, будь ласка, про інспектора, треба привести його до пам'яті.

Жінка слухняно підвелася й вийшла з кімнати. За хвилину повернулася з мискою та рушником. Шель запалив дві сигарети і одну всунув у рот американцеві. Джонсон жадібно затягнувся.

– Одчини вікно, Джоне, – сказав він. – Провітри цю стайню.

Шель відсунув завіску і прочинив віконниці. В кімнату дихнуло приємною прохолодою.

Кароліна намочила рушник і приклала компрес Груберу до лоба. На столику біля тахти стояла пляшка й дві чарки. Шель наповнив їх.

– Випий.

– Брр! – здригнувся Джонсон, відставляючи порожню чарку. – Що ж далі, Джоне?

– Почекаємо, поки Грубер отямиться.

– Дурниці! Фріц нам не потрібен. Давай оглянемо його квартиру. Може, знайдемо той чемодан чи папери, якщо вони справді у нього. – Джонсон важко підвівся, підійшов до розчиненого вікна і глибоко вдихнув повітря.

– Починаймо, – сказав він, роздивляючись навкруги. – Спершу цю кімнату.

– Немає жодного сліду, – озвався Джонсон після двадцяти хвилин марних пошуків.

– Міг сховати папери десь в іншому місці, але не думаю, щоб він це зробив. Адже збирався виїжджати з Гроссвізена… – Шель глянув на тахту.

Очі Грубера були заплющені, але дихав він уже спокійніше. Кароліна міняла компрес.

– Треба заглянути в машину, – запропонував журналіст непевно. – Якщо там нічого не знайдемо, зачекаємо, поки опритомніє. Ключі, мабуть, у нього.

Він підійшов до німця і обшукав його кишені.

– Є! – потрусив Шель в'язкою ключів.

Обидва вийшли на шосе. У машині знайшли ковдру і кілька газет. Журналіст відчинив багажник, просунув усередину руку й зразу ж торкнувся пальцями нерівної поверхні фібрового чемодана. Намацав ручку.

– Є щось? – спитав Джонсон.

– Є! – задоволено відповів Шель і вийняв чемодан. – Нарешті ключ до розв'язання загадки у наших руках.

Вони повернулися до кімнати, несучи невеликий, зім'ятий чемодан. Кароліна сиділа в кріслі й стежила за ними з неприхованою цікавістю. Передчувала, що наближається переломний момент в її житті, тільки не знала, чи сприятливим буде для неї закінчення цієї пригоди.

У чемодані лежали акуратно складені звичайнісінькі картонні сірі папки. Шель узяв верхню і нетерпляче розв'язав тасьми.

– Experimente und Forschungen zur Feststellung des Wesens und der Ursacheder Angst[35]35
  Експерименти і досліди для встановлення суті і причини переляку (нім.).


[Закрыть], – здивовано прочитав журналіст заголовок першої сторінки. – Теіl 1. Drohung Stimulus und die Konsequenzen[36]36
  Розділ 1. Стимулювання загрози та її послідовність (нім.).


[Закрыть].

– Ти розумієш? – спитав Шель у Джонсона.

– Поки що не дуже.

За кілька хвилин Шелю здалося, що він поринув у світ, повний жахливих фантазій. Педантично написані речення з старанно розставленими розділовими знаками свідчили про неймовірні, приголомшливі страхіття. Шель переглядав текст аркушів. Часом не розумів деяких формулювань, не замислювався над складними діаграмами й численними розрахунками, губився в силі-силенній визначень, висновків та складних діагностичних описів.

«Органічний стан, що характеризує страх, викликаний адреналіном, – читав він. – Піддослідний об'єкт: жінка слов'янської раси, років 26, фізична кондиція задовільна».

По цьому йшов перелік періодично збільшуваних доз та спостереження наслідків.

«Надмірно швидкий пульс, похолодіння рук і ніг, дрижання кінцівок… Об'єкт знервований і збуджений».

Кілька інших експериментів, сухі коментарі.

«Докази, одержані внаслідок цих дослідів, заперечують периферальну теорію емоцій і свідчать на користь теорії центральної…

Спроби викликати страх погрозою, що спирається на неправдоподібності… Наслідки негативні… Відсутність реакції. Спроби, що базуються на дійсній погрозі, наприклад, страх перед смертельною інфекцією… Наслідки позитивні. Досліди під час проведення цих заходів показують: серцебиття, високий тиск крові, швидке, спазматичне дихання…»

Далі:

«Докладний опис реакції індивіда після зачитання смертного вироку… Тиск, пульс, перспірація… Вирок скасовано на другий день – зміна фізичних реакцій. Висновки… Смертний вирок підтверджено… реакція… Погроза… страх… страждання – реакція».

«Досліди над градацією страху, викликаного умовами, які об'єкт звик поєднувати з фізичним болем… Висновки. Створення умов, що супроводили ситуацію, яка викликала надзвичайно страшні наслідки, достатньо, аби мати прояви переляку… Безпосередня погроза скалічення. Імпульсивне прагнення втечі… Досліди над реакцією об'єкту, позбавленого свободи руху, під час завдавання болю – в протиставленні до реакції людини, яка в ідентичній ситуації має можливість оборони».

«Поступове посилення страху може викликати рід божевілля». – І тут же – один з численних записів на полях: «Провести докладніші досліди в цьому питанні».

«Експеримент «Солона вода», проведений спільно з доктором Р. Групу людей позбавили їжі, дають лише солону воду… Ознаки фізичної кондиції, аналіз сечі й крові, виконаний доктором Р. Меморандум про зміни емоціонального стану…»

На чолі Після виступили краплини поту; день по дню – біль, жах… Слова і цифри почали плутатися, втрачати значення. Імпульси… Стимули… Рефлекси… Автопсія… Об'єкти… Реакції… Із списаних сторінок віяло стражданням, каліцтвом, смертю. Останній аркуш кожного експерименту було скріплено печаткою концентраційного табору Вольфсбрук і підписом лікаря: д-р Бруно Шурікке. Шель одсунув папку і витер обличчя носовичком. Глянув на Джонсона, заглибленого в читання.

– Що за кошмар! Я повернувся в минуле, – тихо мовив. – Забув, де перебуваю, знову переживаю переклички, чую крики наглядачів, знову голодний і кволий… – Він здригнувся. – Це, – Шель показав на чемодан, – неймовірно.

– Прибираючи барак доктора Шурікке, я не раз бачив стільці з держаками для голови, рук і ніг, – згадав Джонсон. – Бачив різні предмети та інструменти, але не замислювався тоді, навіщо вони. Досить було інших турбот.

Шель кивнув головою.

– Тепер усе це ясно, – вів далі американець. – Перед нами – плоди дослідів пана доктора, дослідів, під час яких, – він стверджує це власним підписом, – позбавлено життя щонайменше кілька десятків чоловік. – Джонсон заходився складати папки в чемодан.

– Маєш рацію, Пауль. Я починаю розуміти, як воно сталося. Цей чемодан ми в багажі привезли з табору до вілли крайсляйтера. Доктор Шурікке не хотів нищити такого цінного для нього матеріалу. Важко тільки сказати, як усе це дістав Леон, – може, вигріб чемодан з-під руїн. Але одно певно: здобувши ці папери, Леон відчув себе в небезпеці.

– Знову теорії! – вигукнув Джонсон. – Адже він міг прийти до мене.

– Очевидно, був переляканий і не знав, що робити. Безперечно, він хворів на манію переслідування і скрізь бачив лише ворогів. А втім, не хочу заперечувати його здогадів. Грубер, представник влади, знав про цей чемодан і при першій же нагоді привласнив його замість того, щоб передати до слідства… Але хтось інший зацікавився цим чемоданом куди більше, ніж інспектор. Я не можу ще збагнути причин Леонової смерті. Передчуваючи небезпеку, він звірив таємницю Лютце, людині, яку вважав своїм приятелем. Хто з них придумав однести чемодан у камеру схову, мабуть, з часом дізнаємося. Не думаю, щоб пригода з Лютце була випадковою. Можливо, його хотіли тільки налякати, що, зрештою, вдалося чудово. Яку роль відіграв у цьому Грубер…

Джонсон, глянув убік.

– Можеш запитати його, – сказав.

Інспектор стежив за ними з-під опухлих, примружених очей. Побачивши чемодан на столі і почувши слова Шеля, він догадався, що сталося.

Шель зиркнув на Кароліну. Вона одвернулася до вікна і стояла мовчки, здавалося, зовсім не слухаючи їхньої розмови.

Джонсон присунув стілець ближче до тахти.

– Кажи, Вальтер, усе, що знаєш про цей чемодан.

Інспектор облизав опухлі губи.

– Він у вас, – пробубонів хрипко. – Нема сенсу вишукувати нові проблеми.

– Справа дуже складна, – втрутився Шель, – щоб лишати її на самоплив. У Джонсона і в мене чимало запитань, на які ми хочемо мати відповідь.

Грубер скривився.

– Я поки що інспектор поліції. Слідство проведу так, як вважатиму за потрібне, – сказав він, намагаючись говорити якомога авторитетніше.

– Дурниці! – Джонсон підвівся з стільця. – Нахабна поведінка щодо Кароліни й мене – це справа приватна, але спроба привласнити собі чемодан – злочин, вчинений офіцером поліції. Слідством у цій справі займеться прокуратура. Інспектором поліції ви будете лічені години, ручаюсь.

Грубер неспокійно поворухнувся:

– Невже ми не можемо порозумітися? У кожного бувають помилки. Не сталося нічого такого, чого не можна було б владнати.

Шель помітив, що Кароліна помалу обертається. Відчув зневагу до інспектора.

Джонсон якусь мить роздумував.

– Грубер, що ви знаєте про Леона Траубе? – спитав він.

Той потер підбите око.

– П'ять днів тому прив'язав до віконної рами мотузку, всунув голову в петлю і стрибнув униз.

– Це й ми знаємо. А от мій приятель твердить, що Траубе наклав на себе руки за дуже підозрілих обставин.

– Але ж факти… факти очевидні! – здивування Грубера видавалося щирим. – Земмінгер допитував хазяйку, фрау Гекль, я читав рапорти. Самогубець був невиліковно хворий. Не бачу…

– Гаразд, облишмо Траубе. Що сталося з Лютце?

– Попав під машину і лежить у лікарні. Земмінгер розмовляв з ним перед обідом. Немає сумніву, що йдеться про звичайнісінький нещасливий випадок.

– Попав? – запитав Шель скептично.

– Це все, що я знаю.

– Бачиш, Джоне? – сказав американець. І порадив: – Пропоную відкласти розмову до завтра. Так ми нічого від нього не дізнаємося. Мій шеф, прокурор, має більші здібності в цьому. А втім, – кивнув головою на інспектора, – може, він і правду каже.

– Звідки у вас чемодан? – спитав Шель, не звертаючи уваги на слова приятеля.

Грубер обурився.

– З якої рації цей полячок допитує мене? – крикнув гнівно.

Джонсон став перед ним і стиснув кулаки.

– Говори!

Презирлива гримаса викривила рот Грубера.

– Я наказав одержати його на вокзалі.

– Кому? – наполягав Шель.

– Одному з моїх людей.

– Звідки він знав, що в чемодані?

– Я сказав.

– А ви звідки знали? – Шель також підвівся і схилився над Грубером.

– Мені сказав…

– Хто? Хто, псякрев?

– Не знаю. – Грубер безпорадно знизав плечима. Побачивши недовірливі й грізні обличчя, він квапливо додав: – Справді не знаю. Сьогодні вранці у мене відбулася дивна телефонна розмова. Хтось запитав, чи не хочу я заробити тисячу марок. Спочатку я думав, що з мене глузують, і хотів покласти трубку, але незнайомець мовив: «Покличте чергового і спитайте, чи не передали йому листа на ваше ім'я. Якщо лист уже є, візьміть його – в конверті 250 марок». Справді все так і було. Я взяв трубку і повідомив, що гроші є. Тоді незнайомий сказав: «Мене цікавить одна річ, дуже важлива особисто для мене. Ви згодні допомогти?» Я відказав, що це залежить од суті пропозиції. «Добре, – згодився той. – У Лютце є чемодан із старими науковими документами. Ці речі не його, Лютце здобув їх хитрістю, я хотів би, щоб ви якось забрали цей чемодан і сховали, доки я не надішлю когось по нього». Подумавши трохи, я згодився, і невідомий описав мені чемодан, розказав, що там є. «У двадцяти чотирьох сірих папках зберігаються папери – наукові дослідження в галузі психофізіології. Коли все буде зроблено, ви негайно одержите ще 750 марок». – Інспектор витер губи рукою.

– Що далі? – спитав Шель.

– За кілька хвилин після цієї розмови один з моїх підлеглих повідомив, що описаний чемодан справді лежить у камері схову на вокзалі. Я наказав забрати його звідти. Саме тоді подзвонили з прокуратури. Я знав, що мушу вдатися до якихось хитрощів, щоб не віддати чемодан і одержати обіцяні гроші. Розіграв невеличку комедію… От і все.

Шель мовчки дивився на інспектора. Чи можна йому вірити? Несподівана красномовність насторожила журналіста. Спершу треба було силою витягати кожне слово, тепер він, не задумуючись, виклав усю історію. Те, що німець сказав, видавалося б логічним, коли б не деякі неточності. Проте важко знайти зачіпку і довести суперечливість у його словах, коли знаєш дуже мало фактів. Зате підтвердилось інше: є людина, зацікавлена у цих паперах. А це надзвичайно важливо.

Шель глянув на Грубера. Чому він не оддав документів? Чому хотів виїхати з Гроссвізена? Журналіст відновив у пам'яті розмову, підслухану в «Червоній шапочці».

– Що ти думаєш про все це, Пауль?

– Ви відкривали чемодан? – спитав Грубера американець.

– Я перевірив тільки, чи є папки. Але не заглядав до них. Зрештою, я й не розуміюся на цих справах…

– Спитай, Пауль, чому він хотів виїхати з Гроссвізена, – втрутився Шель.

Грубер сів.

– Що за вигадка? – обурився інспектор.

– Кароліна могла б підтвердити мої слова…

Джонсон обернувся до дружини. Та глянула на Шеля.

– Я не знаю, що ви маєте на увазі і хто вам про це сказав, – озвалася вона тихенько.

– Ясна річ, – пробубонів Шель. Він розумів, що Кароліна старається уникнути неприємностей. Відчуваючи на собі запитливий погляд Джонсона, журналіст зауважив: – Не варто над цим сушити голову, у нас є важливіші справи. Як і коли невідомий мав намір зв'язатися з вами?

– Я ж казав: хотів, щоб чемодан був у мене доти, поки він когось надішле по нього.

– Але так і не надіслав?

– Не знаю, я не заходив у комісаріат.

– Чому?

– У мене були інші плани.

– Які? – допитувався Шель.

Грубер стиснув губи. Журналіст подивився на Джонсона. Той підвівся.

– Облишмо його, Джоне. Їдьмо до мене, там поговоримо спокійно.

– Сумніваюся, щоб ми дістали таксі в цьому районі.

– Я певен, що пан інспектор позичить нам свою машину. Ключі в тебе, правда? – не чекаючи відповіді, Джонсон узяв чемодан. – Ходімо! А ти, Кароліно?

Обминаючи тахту, жінка намагалась уникнути погляду Грубера. Шель виходив останній; він не зміг стриматись і ущипливо кинув:

– Бажаю панові інспектору доброї ночі та приємних снів.

Зачиняючи двері, журналіст почув вульгарну лайку. Усміхнувся. Таємничий ворог помалу втрачає контроль над своїми маріонетками. Нитки, якими він досі так справно керував, плутаються дедалі більше.

НЕСПОКІЙНА НІЧ

Джонсон приготував бутерброди і каву. Кароліна сказала, що в неї болить голова, і пішла в свою кімнату.

– Не знаю, чи варто ще раз читати ці жахливі звіти, – мовив американець, наливаючи каву. – Ми вже знаємо, що це наслідки канібальських дослідів доктора IIIурікке, і тепер нам треба обговорити дальші свої плани.

– Шурікке! Ось та людина, яка справді може цікавитись цими паперами. Але ж він у Барселоні, правда? – спитав Шель.

– Утік до Іспанії зразу ж після капітуляції Німеччини. Здається, живе там і досі. – Джонсон підсунув тарілку, пригощаючи друга.

Рантом у журналіста майнула блискавична думка. В пам'яті підсвідомо виникла малесенька деталь, зовсім незначна і невиразна, майже невловима. Він зосередив усю волю, намагаючись поєднати відомі вже факти з цим невловимим спогадом, але клапті найрізноманітніших думок, що мов блискавки пронизували мозок, відганяли одна одну, не давали зосередитись.

Джонсон підставки чашку.

– Однесу завтра цей чемодан у контору і розкажу все прокуророві. Тоді вирішимо, що робити з Грубером.

– Леон писав у своєму листі: «Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб'ють мене», – сказав Шель, немовби міркуючи вголос. – І все-таки хтось дізнався.

– Чи варто до цього повертатися? Завтра справою займуться криміналісти.

– І ще Леон писав: «Не можу нікому вірити», – вів далі журналіст. – Останні події майже спростували теорії про його неосудність. Доктор Менке… – Шель замовк, У голові знову майнув на якусь мить раптовий здогад.

– Не думаю, щоб Менке мав якесь відношення до цього.

– Ні… Якщо зробити логічні висновки з останніх подій, то вийде, що ниточки ведуть до одного й того ж.

– А саме?

Шель не відказав. Напружував мозок, намагаючись пов'язати докупи ці слабенькі ниточки підозри.

– Є! – вигукнув раптом і жваво підвівся. – Загляньмо ще раз до чемодана. Я хочу впевнитися, хочу щось перевірити…

– Що?

– Помітки на полях! Однаковий почерк… Хочу порівняти цей почерк…

– З чим? – спитав Джонсон, відкриваючи чемодан.

Шель вийняв з портфеля рецепти, які взяв у Леоновій кімнаті, потім розв'язав верхню папку. Перегорнув кілька аркушів і, знайшовши на одному з них написані від руки помітки, поклав поруч рецепти. Схожість була безперечна. Закінчення «ке» у підписах, хоч прізвища Пули й різні, зовсім не відрізнялися.

– Ось порівняй! Це – рецепти доктора Менке, які я знайшов у Леоновій кімнаті. Той самий почерк! – Шель підвівся, збуджений відкриттям. – Менке і Шурікке – це одна і та ж особа!

Джонсон похитав головою.

– Неймовірно! Мешкає тут багато років. Справді, почерк схожий.

– Пауль, ти ж бачив його в таборі. Повинен пам'ятати, який він.

– Намагаюся пригадати зовнішність доктора Шурікке. Але я бачив його лише кілька разів. Це був чоловік середнього віку, широкоплечий брюнет, не мав ні бороди, ні вусів. Їй-богу, я не можу сказати напевно, що йдеться про одну й ту ж особу, – він раптом повернув голову і завмер.

– Що там? – прошепотів Шель.

– Шарудіння за вікном, – так само пошепки відказав Джонсон.

Вони прислухалися. Здалеку долинали притишені звуки музики, голоси і сміх; десь проїхала машина, але поблизу панувала тиша.

– Е-е-е, напевно, тобі почулося, – обізвався журналіст, відчуваючи якийсь неспокій.

– Можливо.

– Що ж далі?

– Треба повідомити поліцію.

– Подумаймо передусім, який зв'язок мав Менке із смертю Леона? – мовив Шель, кладучи руку на картонну папку.

– Наскільки я пригадую, він був тоді в Гамбурзі на з'їзді психіатрів. Моя секретарка щось казала про це. Я міг би перевірити.

– Гм. Знаєш, Пауль, я сподівався, що коли ми знайдемо цей чемодан, то все одразу стане зрозумілим. – Шель заходився креслити пальцем на столі вісімки. – Так, ти маєш рацію, поліція негайно повинна зайнятися доктором. Бо інакше…

– Тсс! – перебив його американець, прислухаючись. – Все-таки у саду хтось є. Я чув шелест за вікном. Лишайся тут і вдавай, що розмовляєш зі мною, а я обережно вийду надвір.

Джонсон навшпиньки ступив до дверей і тихенько прочинив їх.

– Грубер не сказав нам правди, – вів далі Шель у порожній кімнаті, намагаючись говорити нормальним голосом. – Але я не думаю, щоб він був ініціатором чи головною пружиною в цій афері. Адже він хотів виїхати з Гроссвізена, залишити службу… Очевидно, розраховував на щедру винагороду. Можливо, мав намір шантажувати доктора, для якого ці документи були справою життя, або…

Раптом знадвору почулося якесь борюкання і стишені вигуки: «Джоне! Джоне!»

Шель вибіг у сад. Було темно. Обабіч доріжки росли кущі. Праворуч замаячила невиразна тінь. Шель напружив зір. Потім усе довкола нього завирувало. Швидкий, тупий удар в тім'я – і журналіст, хапаючись витягнутими руками за повітря, осунувся на землю.

Вологий холод на чолі трохи гамував біль, що аж свердлив голову. Шель помалу опритомнів. Розплющив очі, але побачив лише невиразні контури. Рояль, шафа з книжками, схилене обличчя Кароліни… Було таке відчуття, ніби він приплив до цієї кімнати з іншого світу, який лежить десь глибоко внизу.

– Кароліно!

– О, нарешті! – вона сіла скраю на тахті і поклала долоню хворому на щоку. – Я починала вже хвилюватися. Хотіла викликати лікаря…

– Пауль! Де Пауль?

– Лежить у спальні. Ні, нічого серйозного, – випередила вона його запитання. – Мені вже набридло перев'язувати ваші гулі. Краще було б просто напитися до нестями.

Шель спробував усміхнутися. Це знову викликало біль.

– Псякрев! – вилаявся він.

Кароліна мовчки поклала новий компрес на голову.

– Що сталося? – спитав журналіст.

– Звідки ж мені знати? Я залишила вас тут, проковтнула таблетку люміналу і незабаром міцно заснула. Розбудив мене якийсь гармидер, наче хтось грюкав дверима. Прокинувшись, я почала прислухатися, чи ви ще розмовляєте. У квартирі було тихо. Тоді я вийшла подивитися, що ви робите. Кімната була порожня, а вас я знайшла в садочку. Ви лежали долілиць, витягнувши руки вперед. Пауль – на спині, уткнувшись головою в айстри. Притягла вас додому. Не встигла отямитись, як побачила, що надворі щось горить. Я побігла туди і… вгадайте, що горіло?

Шель зиркнув на стіл: чемодана не було. Кароліна перехопила його погляд.

– Хтось розпалив вогнище з отих ваших паперів. Нічого не пощастило врятувати. Коли я прибігла, догоряли останні сторінки.

Шеля охопила лють. Він підвівся і, хоч у голові паморочилось, кинувся з кімнати. Вітер порозносив попіл од паперу по всьому подвір'ї. На закопчених камінних плитах чорнів обгорілий чемодан. Журналіст сердито штурхонув його ногою.

– Знову невдача! Знову! – сопів він.

На порозі з'явилася Кароліна.

– Чи варто так нервувати? – спитала вона.

– Варто! Ви не розумієте! Папери були надзвичайно важливі.

– Мені здається, вони завдали вам досить клопоту. Може й добре, що все так скінчилося.

– Ви не розумієте! – повторив Шель уперто, намагаючись перебороти роздратування.

– Гаразд. Я не розумію багато чого. Не розумію, наприклад, звідки ви взнали, що я поїхала з Грубером?

Не відповідаючи, Шель знизав плечима, глянув ще раз на почорнілий чемодан і повернувся до кімнати.

– Можна бачити Пауля?

– Звичайно, але не знаю, чи він опритомнів.

Вони зайшли до спальні. Джонсон одягнений лежав на ліжку. Дихав важко, але розмірено, мов людина, яка міцно спить.

– Що ж, – сказав Шель півголосом, – доведеться вам і далі бути сестрою-жалібницею.

– А ви?

– Я маю владнати дещо важливе. Злочинець, напевно, готується втекти.

– Шукати вітра в полі? Непоправний! Хіба не краще відпочити на зручній тахті і поговорити з Кароліною про справи, яких вона не розуміє? – манірилася Джонсонова дружина.

Шель подивився на американця:

– За інших обставин я радо зробив би це.

– Гарбуз?

Вона починала його дратувати. Після прикрої зустрічі у Грубера Кароліна втратила привабливість.

– Зрозумійте мене правильно, – сухо мовив Шель. – Я охоче посиджу з вами, але тільки після того, як уладнаю деякі невідкладні справи.

– Ух! Чи не могли б ви написати це красиве речення на папірці? Я подумаю над його змістом, а може, навіть вивчу напам'ять.

Шель лишився непохитним.

– Вітайте Пауля і перекажіть йому, що я стерегтиму звіра. Спасибі за гостинність і компреси.

Кароліна провела його до хвіртки.

– На добраніч, Кароліно!

– Шкода, – зітхнула жінка.

Прохолодне повітря освіжило Шеля. Головний біль і слабість минали. Він ішов спокійно, дихаючи на повні груди. Кроки відлунювали між стінами мовчазних будинків. Торкнувся пальцями забитого місця – зліплене запеченою кров'ю волосся прикривало велику пухлину.

Шель заглянув у ресторан, освітлений неоновими вогнями. Барвисті, по-модерному розмальовані стіни, буфет, пляшки, блискуча машина для заварювання кави. Скляні двері не глушили гомону голосів та синкопів джазу. На високих стільцях сиділо кілька юнаків у шкіряних куртках. Гальбстарке – згадав він визначення німецьких хуліганів. Великий годинник на стіні показував двадцять три години сорок п'ять хвилин.

На перехресті Шель розпитав чергового поліцейського про дорогу і незабаром опинився на вулиці, де жив доктор Менке. Ліхтарі блідо освітлювали сірі плити тротуару; високо в темно-синьому небі мерехтіли незліченні зорі. Скрізь панував нічим не потривожений спокій. Минаючи залізні ворота, Шель окинув поглядом похмурий сад і тихий будинок з темними вікнами.

– Дивно! – пробубонів сам до себе. – Чи я не спізнився?

Він перейшов вулицю і зупинився у під'їзді одного з будинків. Одвернувся, запалив сигарету. Затуляючи вогник долонею, придивився до темряви. На вулиці не було живої душі. Шель ще раз пригадав події минулого вечора – особливий збіг обставин та несподіваних пригод.

Звідки Грубер знав, що чемодан на вокзалі? Чому інспектор поліції поводився так нерозсудливо?

Роздуми Шеля перервав гучний дзвін. Рівномірні удари годинника линули над містом. Журналіст кинув недопалок на землю і затоптав. Обмірковуючи складне становище, в яке він попав, журналіст дійшов висновку, що вранці треба повідомити про незвичайні події представника Польського агентства преси в Бонні.

«Менке – Шурікке. Якщо я не помиляюся, – думав Шель, – то ця історія стане сенсацією світового масштабу. Часом варто ризикувати».

Раптом він помітив, що поруч стоїть Гюнтер. Німець цинічно посміхнувся.

– Злякав шпика, ге?

Шель стримався.

– Чого вам треба? – спитав.

– А ти чого тут шукаєш? – Гюнтер підійшов зовсім близько до журналіста.

– Я хотів… поговорити з доктором, – сказав Шель мимоволі.

Той скривився, немов укусив лимон.

– Так пізно? Час для візитів давно минув.

– Я поранений, мені треба негайно зробити перев'язку… – Шель намагався знайти якийсь переконливий аргумент.

Гюнтер зареготав.

– Тому й ховаєшся по завулках? А може, ти хотів до нас вдертися? Ти шпик! Якби це від мене залежало, розквасив би я тобі пику, а потім покликав поліцейського, щоб посадити тебе в холодну. Ходімо!

Шель зрозумів, що бійка була б на руку ворогам, тому не звернув уваги на образу.

– Куди?

– Ти ж хотів поговорити з доктором?

Вони перейшли вулицю. Гюнтер відчинив хвіртку.

– Вперед марш! – наказав він.

Коли вони ввійшли в передпокій, Гюнтер спритно обшукав кишені журналіста.

– Так, артилерії немає! – він вказав на двері: – Там!

Шель натиснув ручку. В кімнаті не було нікого. Приміщення це правило, певно, за бібліотеку. Засклені, набиті книжками шафи стояли вздовж стін. Розсіяне світло рівномірно освітлювало всю кімнату. Посередині стояв низький круглий стіл, довкола нього – зручні крісла. Підходячи до полиць, Шель пробіг поглядом заголовки книжок: «Психологія страху і жорстокості», «Фізіологія нервової системи», «Реакція організму на біль, голод, переляк і гнів», «Про природу страху» та інші.

– Ви хотіли мене бачити? – входячи, запитав Менке.

Журналіст обернувся. Доктор, одягнений у довгий синій халат, був схожий на чарівника з казки.

– Чи хотів – це інша справа. Та коли я вже тут, можемо поговорити, якщо вас влаштовує час…

– Для вас це, здається, не має значення.

– Прошу вибачення, якщо я порушив ваш сон, – Шель кинув оком на доктора: довгий халат, повстяні туфлі. «Хитрий! Усе передбачив!»

– Будь ласка, сідайте, – Менке вказав на крісло. Трохи згодом спитав: – Певно, ви знову на шляху до таємниці, від якої кров холоне в жилах? Чим можу вам служити?

Шель оддав належне його вмінню володіти собою. Менке безперечно брав активну участі, у подіях цього вечора – і в нападі, і в знищенні небезпечних документів, а тепер приймає його спокійно, мов ні про що не знає.

– Під час першого візиту я питав вас, чи Траубе згадував колись про папери.

– Я відповів тоді, що Траубе хворів на галюцинації.

– Пам'ятаю цю відповідь. Але напери – не витвір хворої фантазії.

– Ні? Яке мені діло до того?

– Завдяки випадку я сьогодні ввечері знайшов чемодан з документами. Джонсон був при цьому.

Менке примружив очі, заклав ногу на ногу і, не відводячи погляду од журналіста, сказав:

– Слухаю вас, мені цікаво.

– Ви психіатр?

– Доктор медицини, психіатрія до певної міри – моє захоплення.

– Знайдені папери повинні зацікавити вас. Це опис незвичайних експериментів.

– Ви хочете запропонувати мені купити цей… матеріал?

– Ви розраховуєте на це?

– Можливо. Щоправда, спершу треба побачити товар.

– Ви не питаєте про автора.

– А хіба це важливо?

– Для вас – надзвичайно!

Брови доктора полізли вгору.

– Для мене? Та говоріть же нарешті зрозуміло! – вигукнув Менке роздратовано.

– Будь ласка. Автором названого матеріалу є доктор Бруно Шурікке.

– Я десь чув це прізвище, – сказав Менке, подумавши.

– Концентраційний табір у Вольфсбруку, – допоміг йому Шель.

Доктор махнув рукою.

– Якщо я правильно зрозумів, ви шукаєте покупця на матеріали про психологічні експерименти, проведені якимсь доктором Шурікке. Але не збагну, чому ви приходите з цим до мене, і до того ж опівночі?

Шель нахилився вперед.

– У кімнаті покійного Траубе я знайшов два рецепти, написані вашою рукою…

– Боже мій! Чи ви не п'яні? Яке відношення до всього цього мають мої рецепти?

– Спокійно, докторе. Ми з Джонсоном довели, що почерк, яким написано помітки на паперах з концентраційного табору, і почерк на рецептах – один і той же. Ми дійшли висновку, що доктор Менке і військовий злочинець Шурікке – це одна й та ж особа.