Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Ян Рудзький
95-16

_{Переклад з польської Б. ДАЩЕНКА, Б. ЧАЙКОВСЬКОГО}

_{Художнє оформлення В. Є. САВАДОВА}

ПІДВАЛ

раубе знав, що має померти. Останні години перетворили туманну підозру на жахливу певність. Перелякано озираючись навколо, він нервово потирав вологі долоні… На душі ставало дедалі тривожніше.

Траубе лежав на ліжку одягнутий, навіть у черевиках. Не роздягався, бо соромився свого худого, анемічного тіла і не хотів, аби чужі руки одягали його, чужі очі дивилися на нього. Зрештою, все це вже не має значення, але…

У кімнату закрався синій морок, затемнив кутки, оповив стіни присмерком. Крізь віконниці проникала луна далекого дзвону. Мідний відголос ударів вібрував у пустоті, мовби невідомий дзвонар відраховував останні секунди. Передчуття біди й тривоги було таке сильне, що Траубе аж занудило. Його погляд, досі прикутий до латунних кульок ліжка, помандрував на кольорову олеографію: водяний млин, струмок, сад з кущами троянд…

П'ятнадцять років Траубе не звертав на цю мазанину уваги, лише тепер помітив її огидність. Глянув у куток: на шпалерах, де затікало, утворилися брудні, коричневі плями. Він здригнувся і заплющив очі. Глибоко в грудях щось здавило, і Траубе закашлявся. Спочатку це було тихе покашлювання; подразнюючи горлянку, воно швидко переросло в сухий, скрипучий кашель. На якусь мить хворий, задихаючись, майже втратив свідомість.

Коли приступ минув, Траубе витер вологі куточки рота, подивився на долоню – кров.

– Отак, – сказав пошепки, але не зміг розвинути думку далі. – Отак, – повторив беззвучно. Складаючи руки ніби для молитви, глянув на тьмяне світло лампочки, що звисала на побіленому проводі з середини стелі. В маленькій скляній кульці відбивалася темна рама вікна. «П'ятнадцятка», – подумав Траубе. Фрау Гекль не дозволила б користуватися більшою… Убогість, скнарість, злидні на кожному кроці. Так було п'ятнадцять років!

Траубе оселився тут випадково, сподіваючись незабаром перебратися. Минали дні, тижні. Він звик і лишився, хоча ніколи не переставав вважати цю квартиру за тимчасову. Згодом придбав необхідні речі і з дня на день чекав невідомо чого. Затяжна хвороба останніх років пригасила рештки енергії. Намір розпочати нове життя ставав нереальним.

Намагаючись подолати новий вибух кашлю, Траубе почав згадувати давні події.

… Рік 1945. Тоді в усьому була надія і мета. З тайників пам'яті виринули згадки: табір, Шель, Джонсон, наліт, завивання сирен…

Траубе полинув думками в минуле. Ось він сидить у кузові грузовика. Їх було четверо – сірі, змарнілі, у полинялих смугастих куртках. Скоцюрбившись, вони сиділи навпочіпки між ящиками. Навпроти розвалився кремезний солдат у чорному мундирі. Тримаючи в руках автомат, він дивився на в'язнів тупим і нібито розгубленим поглядом. Не важко було відгадати, що його непокоїло: фронти і кордони III імперії скорочувалися з кожним днем!

Грузовик навантажили ящиками і чемоданами з особистими речами доктора Бруно Шурікке, якого в таборі називали «Людожером».

Шурікке був особою загадковою. Він жив у довгому білому бараці, де проводив наукові досліди. В'язні цікавили доктора лише як піддослідний матеріал, і що особливо дивно – майже ніхто з них ніколи не бачив «науковця», ніхто – крім тих, кого вартові забирали у білий барак. Про досліди, які там робив доктор Шурікке, ширилися неймовірні чутки. Інколи крізь дерев'яні стіни долинали стогін і несамовиті крики. «Людожер» працює!» – шепотіли стривожені в'язні.

Вночі, як тільки долинув гуркіт далекої канонади, доктор Шурікке почав збиратися в дорогу. В здійсненні таємних планів йому допоміг брат, крайсляйтер Шурікке, власник великої вілли в містечку Гроссвізен, недалеко від табору.

Траубе зітхнув. Він бачив себе на грузовику, що мчав тихим шосе поміж зелених полів та гайків. Небо було бліде й чисте. Коли вони під'їжджали до житлових блоків, які межували з полями, завила сирена. До неї приєдналося ще кілька. Одні розпочинали зловісне виття глибоким басом, інші розтинали повітря пронизливим скавучанням. Сирени виводили свою жалібну пісню під самісіньке небо і посилали її вдалину, понад широку панораму рівнини.

«Це вони летять, вони!» – подумав тоді Траубе і весь зіщулився, щоб ніхто не помітив його захоплення. Конвоїр неспокійно зиркнув угору, потім міцніше стиснув автомат і втупив погляд у закляклих в'язнів. Шофер наддав газу. Ящики й чемодани підскакували на вибоїнах дороги. Шосе вело через головну вулицю містечка. Жителі були не дуже схвильовані тривогою, в місті панувало пожвавлення. Грузовик промчав мимо кількох автомашин з солдатами вермахту, минув тінявий парк.

Вілла крайсляйтера Шурікке стояла на околиці міста. Коли машина спинилася перед будинком, солдати скочили на землю й заходилися відкривати задній борт грузовика. На ґанок вийшла стара, суха жінка.

Есесівець віддав честь:

– Heil Hitler! Der Transport aus dem Lager, Frau Schuricke![1]1
  Хайль Гітлер! Це транспорт з табору, фрау Шурікке (нім.).


[Закрыть]

– Danke, laden sie bitte aus[2]2
  Спасибі, вивантажуйте, будь ласка (нім.).


[Закрыть], – відказала вона.

– Raus, raus! Ausladen![3]3
  Мерщій, мерщій! Вивантажуйте! (нім.).


[Закрыть] – загорлали солдати, розмахуючи автоматами.

В'язні почали зносити ящики у підвал. Сирени змовкли. Здалеку долинав приглушений гул.

– Schnell! Schnell![4]4
  Швидко! Швидко!


[Закрыть]

В'язні бігали так швидко, як тільки дозволяли їм охлялі ноги. Важко дихаючи, безсило бурмотіли прокльони…

Картини далекого минулого виринали в стомленій уяві хворого Траубе надзвичайно виразно. Він губився у спогадах, лякаючись тієї жахливої ночі.

Шофер повернувся в кабіну машини. Один в'язень видирався назад у кузов. Конвоїр підганяв до підвалу трьох інших, нав'ючених рештою багажу. Сухорлява дружина крайсляйтера стояла у вестибюлі, її кістляві пальці нетерпляче барабанили по одвірку.

Траубе, ледве тягнучи два чемодани, був саме на східцях, що вели до підвалу, коли надворі оглушливо загуркотіло. Зенітна артилерія почала смалити ураганним вогнем. Почулися вибухи бомб, канонада дедалі дужчала. Здавалося, якась велетенська кузня працює на всю потужність. Раптом повітря розітнув новий вибух; затріщало, падаючи, дерево, обвалилася стіна. Хтось протягло крикнув.

Траубе кинуло вниз, він ударився колінами об кам'яну підлогу. На зігнуті плечі посипався щебінь. Навколо було зовсім темно. У носі щипало від пилу, в роті було повно піску. Траубе витер обличчя і обтрусився. У вухах шуміло, крізь цей шум він почув глуху гарматну стрілянину, розриви снарядів. Обережно простягнув руку, розчепіреними пальцями торкнувся тонкого тикового полотна.

– Wer bist du?[5]5
  Хто ти? (нім.).


[Закрыть] – спитав він.

Невідомий ворухнувся, голосно сплюнув.

– Номер 14 232, – відповів лаконічно. За мить додав: – Шель. А ти хто?

– Леон Траубе.

Схрещуючись у темряві, їхні голоси звучали зовсім невиразно. Кілька секунд в'язні замислено мовчали.

Гострий кашель вихопився з легенів і повернув Траубе до дійсності. Од раптового приступу виснажене тіло аж засіпалося. Жадібно хапаючи повітря, хворий витер повні сліз очі і довго лежав, покірно чекаючи, поки минеться нестерпний біль. Пульс бився дедалі сильніше, кволий організм жив залишками колишньої енергії, яка от-от могла вичерпатись до краю.

Навколо було темно, в будинку панувала гнітюча тиша. Траубе відчув себе цілком самотнім. І, щоб скоротити безнадійне чекання, він знову повернувся в крашу давніх вражень.

Підвал. Пробираючись через гори щебеню, Траубе і Шель спіткнулись об нерухоме тіло конвоїра. Тремтливі пальці легко вгадали цупку матерію мундира і шкіряний ремінь. Не задумуючись, чи солдат живий, в'язні вийняли у нього з кишені сірники. При блідому вогнику побачили завалений уламками стіни, тиньком і цеглою підвал, засипані сміттям сходи, що вели вгору, і грізні глибокі тріщини на стелі. Траубе засвітив ще одного сірника і схилився над німцем. Безформна глиба бетону розчавила йому голову. Скоцюрблені, мов кігті, пальці стискали чорний автомат.

В кутку застогнав третій в'язень, якого придавило величезним чемоданом. Коли Траубе і Шель витягли його, той сів і, обхопивши руками голову, почав жалібно скиглити: «Get me out… get me out!..»[6]6
  Визволіть мене… визволіть мене!.. (англ.).


[Закрыть]

– Що він верзе? – спитав Шель.

– Хоче, щоб його визволили, – кинув Траубе. – Це американець Джонсон. Він працював у бараці доктора Шурікке прибиральником.

Оглядаючи підвал далі, в'язні помітили прохід, що вів кудись у глибину. Важкі металеві двері були вибиті, на тріснутому одвірку теліпався видертий замок.

В'язні переступили поріг, зацікавлені й стривожені. Масивні двері, що охороняли цей прохід, могли. навіяти різні припущення. Проте тривога була марною, приміщення виявилося зручно обладнаним сховищем. Засвітивши свічки, що стирчали у тригранному ліхтарі, вони роздивлялися довкола. В кутку стояли два ліжка, над ними містилася невелика бібліотечка, посередині сховища – крісельця й стіл; попід стінами тяглися полиці, заставлені банками консервів, бутлями і пляшками. Ні про що не забуто: тут були навіть радіоприймач, велика посудина з водою і примус.

Далі спогади спливали в пам'яті стомленої людини не зв'язаними між собою уривками.

Знадвору не долинав жоден звук, вони припускали, що бомба дощенту знищила будинок, а їх вважають за мертвих. З часом напруження минало. Американець отямився і ходив понурий з кутка в куток. Шель розгадав, як діє вентиляційна система: свіже повітря ринуло в підземелля крізь металеву трубу в стелі. Для трьох в'язнів світ, одгороджений товстелезними стінами підвалу, набрав свого звичайного вигляду. Адже йде війна. Скрізь бомби, трупи, і про них забули. Переконавшись, що радіоприймач працює від акумулятора, вони уважно слухали повідомлення з фронтів, потім спали, коли відчували втому, або гаяли час у тривалих розмовах.

Траубе чудово пам'ятав худе, але завжди веселе обличчя Шеля. Поляк розказував про життя в окупованій Варшаві, про свої знегоди й злигодні. Гітлерівці схопили його, коли він ніс зброю для оборонців гетто. Шель пройшов крізь горнило гестапівського пекла, аж поки виснажений, побитий і змучений опинився в товарному вагоні поїзда, що мчав на захід. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук не зламав гарту молодого поляка. Ні голод, ні знущання не могли похитнути його віри у щастя і скоре закінчення воєнного кошмару.

Пауль Абель Джонсон належав до зовсім іншої категорії людей. Худий довгань з високим лобом і довгим носом, що звисав на тонкі губи, був скептичний і байдужий до всього. Він служив навігатором в ескадрі бомбардувальників. Поблизу Ганновера вискочив з палаючого «Дакота», якось добув цивільний одяг і вирушив сам один на захід, сподіваючись дістатися до Франції. Проте його затримав патруль німецької жандармерії і відправив у табір Вольфсбрук.

Буркотливому навігаторові пощастило. В січні 1945 року, через місяць після арешту, комендант табору надумав вивчати англійську мову з допомогою американця. Уроки мали відбуватися таємно, тому Джонсона призначили на роботу в барак доктора Шурікке. Щовечора в'язня відводили в контору коменданта, а на ніч замикали в одиночці.

На запитання Траубе і Шеля Джонсон відповідав неохоче. Розмова з ним ускладнювалася тим, що американець слабенько володів німецькою, а Траубе знав англійську не настільки, щоб вільно вести з ним бесіду. Вечорами Джонсон захоплено слухав повідомлення з Лондона. Це були ті хвилини, коли на його похмурому обличчі з'являлася схожа на посмішку гримаса. «They’re comming»[7]7
  Вони йдуть!.. (англ.).


[Закрыть] – ділився він звістками. У відповідь на запитливі погляди Шеля і Траубе намагався пояснити: «Ідуть інгліш енд раши, ідуть на Берлін, сі?» Найчастіше невдалі спроби порозумітися закінчував помахом руки.

Коли радіо сповістило, що Радянська Армія підходить до столиці Німеччини і західний фронт теж недалеко, Шель виліз на стілець і, приклавши вухо до отвору вентиляційної труби, спробував вловити хоч які-небудь звуки, що свідчили б про бої. Ввечері дев'ятого дня він прислухався кілька хвилин до тривожної тиші, а потім замахав руками і скочив на землю, гукаючи:

– Постріли! Знаєш, Траубе? Жахлива стрілянина!

Джонсон догадався з жестів, про що йдеться, виліз і собі на стілець, приклав вухо до труби.

– Yes! – підтвердив жваво. – They're fighting![8]8
  Так! Вони б'ються! (англ.).


[Закрыть]

Тихий шелест біля вхідних дверей урвав нитку спогадів. Хворого Траубе опанувало тупе чуття страху. Він намагався відновити в пам'яті картини минулих подій… Джип, Джонсон, який жує гумку… Руїни… Гаряче какао.

Ні! Неправда! Лишилася тільки ніч. Повна тривог і самотності ніч!

Десь рипнули сходи. Траубе спробував переконати себе, що це лише оманливі передчуття, але жах не покидав його. Переляканий, вслухався у тривожну тишу. Якусь мить навіть подумав про порятунок. Хотілося вискочити з темної кімнати й цього жахливого будинку, бігти навмання, аби тільки втекти! Та гаряче прагнення втечі зразу ж пригасила крижана хвиля немочі.

Він лежав мов очманілий, важко дихаючи. Повітря з посвистом вихоплювалося з грудей, зуби були зціплені. Траубе знав, що втеча не має сенсу…

На сходах, перед його дверима рипнула суха дошка. Він хотів підвестись, але не вистачило сил. З гіркотою подумав про дивну зрадливість тіла, яке завжди стає немічним, коли потрібно так багато сили.

Ручка в дверях обернулася. Виснажене обличчя хворого скривила смертельна тривога. Трохи підвівся на ліктях. Серце гупало, наче молот. З легенів вихопився схожий на ридання стогін.

Траубе знав, що має померти…

Шель запалив сигарету, згасив сірника і, затягуючись димом, вів далі свою розповідь:

– Нам було важко. Під руками – ніякого знаряддя. Ми не знали, скільки того щебеню, яким засипало сходи. Здавалося, що йому нема кінця-краю. Як тільки ми відкидали кілька цеглин, мов з величезної лійки, сипалося знову й знову. До того ж потріскана стеля щохвилини могла обвалитися.

Шель стомлено протер очі:

– Що тут багато говорити, ми працювали мов очманілі, щоб якнайскоріше вийти нагору. Підвал раптом видався нам тим, чим він фактично й був: могилою. Могилою, з якої треба було за всяку ціну вибратися. Після тридцяти шести годин пекельної праці я відчув подих свіжого повітря. Все інше – то вже дрібниці. Ми прокопали досить великий отвір, і я обережно виліз нагору. Навколо лежало величезне згарище і руїни, розбиті будинки, понівечений сад, поламані й попалені дерева. Там, де колись тяглася вулиця, люди в запорошеному одязі закидали на гострі виступи стін канати, потім, ухопившись за ті канати, тягнули їх, поки не падала стіна, здіймаючи хмари пилу. Неподалік стояв зелений джип, біля якого двоє чорних мов смола американських солдатів, голосно сміючись, жартували з високою грудастою німкенею. Ми вилізли з руїн, Джонсон підбіг до солдатів, гукаючи по-англійському: «Не стріляйте, ми – в'язні!»

Шель замислився, потім додав:

– Нам виділили квартиру, дали харчі і одяг. Джонсона, якого зразу ж визнали за героя, прославляли при кожній найменшій нагоді. Згодом його, здається, нагородили навіть якоюсь медаллю і підвищили по службі. Потім він почав працювати у верифікаційній комісії і перебрався в окрему квартиру. Наскільки мені відомо, Джонсон лишився в Німеччині.

Шель змовк. З вулиці долинав шум автомобілів, часом – скрегіт трамвайних коліс.

Головний редактор «Трибуни вроцлавської» уважно глянув на Шеля. Він знав його багате років і цінував як чесного, відданого своїй справі працівника. Роботу в редакції вони починали разом. Шель був тоді вуличним продавцем газет і репортером-початківцем. З роками виріс на редактора міжнародного відділу газети. Бесіда, яку друзі вели цього вечора, була пов'язана з від'їздом Шеля до ФРН.

Слухаючи його, головний редактор не міг позбутися настирливої думки, що той чогось не договорює, приховуючи у своїх спогадах якусь зовсім іншу й важливішу справу.

– А Траубе? Що сталося з ним? – спитав головний редактор.

– Траубе лишився тим меланхолійним павуком, яким фактично був завжди. Він ішов крізь життя обтяжений найскладнішими комплексами, хворів на всесвітню скорботу, ніс із собою якийсь ніким докладно не визначений смуток. Багатьох образ він зазнав ще в дитинстві, про яке оповідав нам у підвалі. Траубе походив з бідної родини: батько єврей, крамар; мати – сварлива німкеня, що не припиняла свого лементу ні вдень ні вночі.

Шель загасив сигарету.

– Батько Леона помер у 1938 році. Війна перервала навчання хлопця. В 1940 році його заарештували через якусь дрібницю. Мати, побоюючись за власну шкуру, стала ревною націсткою і зреклася дитини, що походила від «мезальянсу», тому син не називав її інакше ніж «жінка, що мене народила». Леон Траубе пережив концентраційний табір. Каліцтво і рани, яких він зазнав, були швидше духовними.

Шель якусь мить помовчав, а тоді раптово скінчив:

– Траубе лишився в Гроссвізені. Він писав до мене один чи два рази на рік. Останнім часом ми листувалися ще рідше.

– Ви провідаєте його?

– Коли буду в ФРН, то, певно, виберуся до Гроссвізена і зустрінуся з Леоном.

– Уже все оформили?

– Так, у мене є паспорт, віза, валюта і квиток.

– Від'їжджаєте завтра?

– О восьмій ранку.

Головний редактор підвівся.

– Шель, – мовив спокійно, – незважаючи на нашу довгу і, здавалося б, вичерпну розмову, у мене склалося враження, що ви не зачепили суті справи. Написання репортажу про ФРН, мабуть, не єдина причина вашої подорожі. Я не знаю, які у вас плани, але більш нічого не питатиму. Коли б ви хотіли про це сказати, то сказали б самі. Я певен, що ви не вчините там нічого нерозсудливого. – Помітивши протест, що зростав у очах Шеля, він похапцем додав: – Ні, я не мав на увазі, що ви можете лишитися там. Це було б…

– Ідіотизмом! – скінчив Шель усміхаючись. – Ви можете не турбуватися. Визнаю, є певні справи, які мене зацікавили, але вони настільки неясні, що немає потреби про них згадувати.

Головний редактор подав руку:

– Гаразд! Щасливої дороги вам.

Повільно прямуючи до трамвайної зупинки, Шель обмірковував події останніх днів. Завтра він покине Вроцлав. Відчув легкий, підсвідомий смуток. Шель звик до цього міста, полюбив його. Пригадалися бурхливі післявоєнні дні, коли він приїхав сюди чужий, нікому не потрібний. Перше враження не було приємним. У зруйнованому вокзалі юрмилися балакучі жінки, солдати, цивільні, недовірливо озиралися чоловіки з набитими усякою всячиною мішками й рюкзаками. В закапелках торгували консервами, цигарками, горілкою, приймачами – чим завгодно. Старі завсідники варшавських базарів, люди з Вишкова і Малкіні, з Кутна і Пйотркова давали тут волю своїм окупаційним звичкам.

Величезна територія міста скидалася на лабіринт похмурих руїн. Від переважної більшості будинків лишилися тільки розмальовані тріщинами фрагменти стін або обпалені скелети димарів. На тротуарах і бруківці чорніли воронки од бомб, тут і там стирчали погнуті, покручені залізяки. Уламки снарядів поздирали з старих кам'яниць базару різьбу й фрески.

Шель здригнувся. Відганяючи прикрі спогади, глянув на темну воду міської канави. На спокійній поверхні вимальовувалися контури похилених дерев. Він минув ясно освітлені вітрини Товарного Дому і швидко пробіг Свидницьку вулицю. Перед клубом журналістів саме зупинилася «шістка». Шель зайшов до трамвая і спробував згадати провідну думку перерваних роздумів.

Розмова з редактором. Незважаючи на довіру, він не сказав йому справжніх причин і мети подорожі. Мета? Шель задумався. Досі уся справа починалася й кінчалася дивним і не зовсім зрозумілим листом, якого він одержав з Німеччини два місяці тому. Вийняв з портфеля складений навпіл білий конверт з написом:

Гер Ян Шель, Вроцлав, 8, вулиця Кленова, 12.

Розгорнув листа, безпідставно сподіваючись, що знайде не помічену досі, може, приховану в тексті звістку.

«Дорогий Яне, – писав Траубе. – Ти, напевно, здивуєшся, одержавши від мене довший ніж завжди лист. Ще більше здивуєшся, коли прочитаєш, що я прохаю тебе про допомогу. Ти, звісно, не забув про наші спільні тривоги у підвалі, тому я не посилатимусь на наше знайомство і не пояснюватиму, чого звертаюся з своїми справами саме до тебе.

Як тобі відомо, після закінчення війни я живу в Гроссвізені. Протягом останніх років побачив і зазнав чимало прикрощів ба навіть несправедливостей. Різні події передвіщають відродження давніх німецьких поглядів і традицій, але не про це я хотів писати. Мене заінтригувала одна нез'ясована і таємнича справа. Я витратив багато часу й енергії, щоб розв'язати цей гордіїв вузол. Недавно зовсім несподівано я відкрив щось жахливе. Справа надзвичайно важлива, але становище, в якому опинився, спричинилося до того, що я не можу нікому вірити. Знаю, що ти живеш у зовсім іншому світі, і лише до тебе можу звернутися по допомогу. Я хотів би, щоб ти приїхав до мене або, якщо це неможливо, прислав довірену людину. Повторюю: справа надзвичайно важлива!

Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб'ють мене, розумієш? Я боюся!

Пишу до тебе два листи однакового змісту. Надішлю їх з різних місцевостей. До кожного конверта вклав сто марок, щоб ти міг одразу ж по приїзді вільно себе почувати.

Моя адреса не змінилася. Прошу тебе, поспішай, не зважай на труднощі й перешкоди. Кожна година цінна!

Твій Л. Т.»

Шель повільно й старанно склав листа. Чотирнадцять днів тому він сповістив Леона про свій приїзд. Другий лист, про який згадував Траубе, не дійшов… Зрештою, нічого дивного – вкладати банкноти до тонкого конверта не дуже розумно. Важко об'єктивно оцінити значення невиразного листа. Справи, про які лише натякав Леон, стосувалися, очевидно, давноминулих днів.

Невідомо, чи пощастило б йому з'їздити до Німеччини, якби не випадкове доручення газети написати репортаж про життя, умови і економічний розвиток ФРН. Вибір упав на Шеля, бо він досконало володів німецькою мовою…

Трамвай під'їжджав до університету. Колеса заскреготіли на повороті. Фари таксі, що проїздило мимо, на якусь мить освітили сірі стіни будинків. Навпроти, в трамваї, Шель помітив сонні обличчя кількох робітників і статечний погляд гладкої матрони; дві дівчини, сміючись, розмовляли. про вечірню гулянку. Од думки, що через два дні він знову буде в Гроссвізені, який таїть у собі стільки спогадів, журналіст відчув особливе збудження.