Текст книги "95-16"

Автор книги: Ян Рудзький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Увагу Шеля привернула сяюча вітрина радіомагазину. На темному оксамиті лежали не більші за коробку з-під сигар приймачі, в глибині стояла велика, з червоного дерева шафа, в якій містилися радіоприймач, телевізор і програвач. «Kaufe immer das Beste – NUR ОРТА LOWE»[38]38
  Купуй лише найкраще – тільки оптику Льове (нім.).


[Закрыть], – закликала реклама. Ліворуч стояв магнітофон, над яким висіло пояснення умов продажу в кредит. Шель пригадав ранкову розмову в поліції і новітній спосіб протоколювання показань. «Може, вони мали рацію, не сказавши про мікрофон?» Коли людина не знає, що її свідчення записують, вона не вибирає слів, а якщо відповіді протоколюються, – мимоволі втрачаєш невимушеність, уникаєш певних пікантних справ, старанно зважуєш кожен вислів. Шель пильно придивлявся до магнітофона. Він уже давно мріяв купити такий апарат; бачив подібні у Вроцлаві й Варшаві… Глянув критично на ціну: 650 марок. Маєток!

– Дорогі? – спитав худорлявий, присадкуватий чоловік, що стояв осторонь. Його жваві очі ковзнули по одягу Шеля. – Навіть коли ви захочете купити в кредит, то вам вліплять такий процент, що й радість од покупки пропаде.

– Справді?

– Авжеж! Минулого тижня був у мене такий магнітофон вдома, у цьому магазині їх дають напрокат. Моя теща дуже балакуча, а коли я підсунув їй під ніс мікрофон, вона не змогла вимовити й слова. Ми захлинались од сміху, навіть Труда, тобто моя дружина, не втрималась.

– Цікаво!

– Ще й як! – незнайомець глянув на електричний годинник за склом вітрини. – О, вже пізно! Треба на роботу. Вибачайте! – і задріботів далі.

Забувши про балакучого перехожого, Шель знову заглибився в свої думки. До проблем, які щойно виникли, треба було підходити надзвичайно обережно…

На певній відстані за Шелем ішов Нойбергер. Німець не зводив очей із журналіста, ступаючи за ним мов тінь. Було тепло, таксист упрів, але не відставав.

Десь опівдні Шель зайшов до ресторану «Під соколом». Пообідавши, неквапливо рушив до Джонсона.

Нойбергер, як тільки. побачив, куди прямує журналіст, заскочив до найближчого таксофона і набрав номер 95–16.

– Нойбергер, – сказав. – Після лікарні поляк швендяв по місту, оглядав вітрини. Пообідав «Під соколом», а тепер подався до прокурора Джонсона. Мені можна повертатися додому?

– Йдіть додому і лишайтеся там, поки не дістанете нового доручення.

– Гаразд.

– Це все?

– Усе.

Німець повісив трубку і, витираючи піт з лоба, полегшено зітхнув.

У садку Шель помітив, як на вікні легенько гойднулася завіска. Та поки йому відчинили, довелося чекати кілька хвилин. Джонсон привітав його радісним «як ся маєш» і повів у кімнату.

– Кароліна пішла до знайомих, – сказав він, відкриваючи пачку сигарет. – Зрештою, вона не в найкращому гуморі, розхвилювали вчорашні пригоди. Вранці я просив Візнера поговорити з нею завтра.

– Я радий, що ти не сприйняв близько до серця вчорашню пригоду з Грубером. Почував себе винним.

Джонсон махнув рукою.

– Негайне втручання було просто необхідне, – мовив. – Не слід звірятися на почуття. Сподіваюсь, усе владнається.

– Добре. Відсутність Кароліни дасть нам змогу поговорити відверто, Пауль. Я маю намір завтра вранці виїхати з Гроссвізена, але перед цим мені хотілося б обговорити деякі питання.

– Я теж про це думав. Закурюй. Вийду на хвилинку до кухні й заварю каву. Пробач.

Лишившись на самоті, Шель знову замислився над словами Лютце. Вони показували справу зовсім в іншому світлі, можна було навіть подумати, що вони дають саме той ключ до замка таємничої скриньки, якого він стільки ждав. Раптом у кутку кімнати щось тихо задзеленчало. Шель здивовано оглянувся. На підвіконні, запнутий завіскою, стояв телефон. Журналіст хутенько підвівся і, стежачи, чи не йде Джонсон, підняв трубку.

– 95–16? – спитав хтось на другому кінці проводу.

– Так, – відповів Шель, не роздумуючи.

– Це я, Земмінгер. Годину тому приїхали юрисконсульт Різгаупт і полковник Гелерт. Я був присутній при попередній розмові. Все складається добре.

– Мгм, – пробурмотів Шель, прислухаючись до звуків на кухні. Там бряжчав посуд – американець ставить його на тацю.

– Було б непогано, якби цей поляк негайно виїхав. А з тими двома дамо раду. Різгаупт…

У коридорі почулися кроки. Шель швидко поклав трубку і, розуміючи, що вже не встигне повернутися на місце, зупинився перед маленькою шафою з порцеляновими фігурками.

– Милуюся твоєю колекцією, – сказав він Джонсону, коли той увійшов до кімнати.

– Це скарби Кароліни, – відповів американець, ставлячи на столик тацю з чашками. – Добре, що місцеві антиквари продають переважно меблі. Колекціонування дрезденських фігурок – це добре захоплення. Але…

На вікні знову задзеленчало. Американець зморщив лоба.

– Телефон, – пояснив. І нерішуче додав: – Нехай собі дзвонить.

– Може, щось важливе? – спитав Шель і зразу ж пожалкував: повторний сигнал міг означати, що Земмінгер хоче закінчити розмову.

На щастя, Джонсон, зв'язаний присутністю гостя, вирішив не відповідати. За кілька секунд дзеленчання стихло.

– Шеф дав мені два дні відпустки, – сказав Джонсон, наливаючи каву, – головним чином, з нагоди твого приїзду, а також для відпочинку після тривожних подій.

– Поблажливий шеф. У тебе є які-небудь відомості з «поля бою»? Я вранці бачив Гюнтера. Просив замовити за нього слівце.

– О, забудь про нього!.. Грубера обвинувачуватимуть у незаконному привласненні чемодана, а також у спробі шантажу. Вину довести неважко, і він одсидить два або чотири роки, якщо, – додав, трохи подумавши, – адвокатові не пощастить добитися пом'якшення вироку. Так чи інакше, його поліцейська кар'єра закінчилася.

Шель кивнув головою.

– Грубер поводився нерозважливо, – сказав. – Його плани були наївні, а ходи надто очевидні. Але не можна звинувачувати лише його. Адже він, мабуть, виконував чиєсь доручення. Був тільки пішаком.

– Ти маєш на увазі старого Менке? – Джонсон скоса глянув на журналіста.

– Не тільки доктора. Я дедалі більше переконуюсь, що й той не був «головою». Кілька дрібних інцидентів свідчать про те… – Шель урвав, ніби підшукуючи слова. – Перед тим, як прийти сюди, я знову бачився з Лютце.

– Ну? І що ж цей п'яниця? Не втік що з лікарні?

– Лютце боїться чогось. Я не почув від нього сенсаційних новин, але з того, що він сказав, зробив висновок.

– Цікаво! Тепер ти матимеш змогу відповісти собі на загадкові питання, до яких так часто звертався.

– А хіба тебе не цікавить розв'язання загадки?

– Ще й як! Я побудував теорію… Але, прошу, говори. Цікаво, якими шляхами ти дійшов своїх висновків.

– Не можу пригадати, коли в мене зародилася підозра, що я оточений муром правдоподібної брехні. Дещо зацікавило мене одразу ж, як я прибув на Ейхенштрасе. Те, що Леон вчинив самогубство перед самісіньким моїм приїздом, було щонайменше дивним. Фрау Гекль сказала, що Леон завжди замикав свою кімнату. Проте, накладаючи на себе руки, лишив двері відчиненими. У цьому була суперечність. Пізніше я дізнався, що ти живеш і працюєш у Гроссвізеиі. Чому Леон не звернувся з своїм клопотом передусім до тебе? Це питання лишилося на першому місці серед проблем, яких ставало дедалі більше. Він, очевидно, усвідомлював, що виїхати з Польщі до Західної Німеччини – справа нелегка. І все-таки чомусь звернувся по допомогу до мене, а не до тебе. Це стало ще більш незрозумілим, коли я почув, що ти працюєш у прокуратурі, отже, він мав би звернутися до тебе навіть тоді, коли б ви були зовсім мало знайомі.

– Леон згадував про якісь таємничі відкриття. Але я не сприймав цього всерйоз, та, зрештою, він майже завжди закінчував свої висновки недомовками. Знаючи про його психічну хворобу, я не надавав справі особливого значення, вважаючи ті проблеми вигаданими. Безперечно, я образив його своєю поведінкою.

– Тепер я знайшов причину. Мої пошуки утруднювало тільки те, що я не знав про Леонове відкриття. Непокоїла думка, чому Леон писав, що не може нікому довіряти. Відкидаючи ряд можливих пояснень, я завжди повертався до одного й того ж питання: чому він не вірив тобі? – Шель загасив сигарету, кинув погляд на зосередженого Джонсона і він далі: – Пояснення, ніби Леон був психопатом і уникав людей, спочатку приспало мої підозри. В розмові з тобою, а особливо під час побачення з доктором Менке, я здобув вичерпні відповіді майже на всі питання. Лютце був гірким п'яницею, психічно хворий Леон – мізантропом. Ти відштовхнув його своїм недовір'ям. Мабуть, я виїхав би з Гроссвізена на другий же день, коли б не випадок з Лютце і не зникнення чемодана з камери схову. Той, хто організував усе це, вчинив стільки промахів, що важко не помітити їх.

– Грубер справді поводився як ідіот, – сказав Джонсон, граючись попільничкою.

– Грубер стояв перед складною проблемою. Проте сцену на вокзалі він розіграв непогано. Але давай обговоримо події у хронологічному порядку. Перед умовленою зустріччю Лютце посилає листа і… попадає під машину. Потім починаються зовсім дивні речі. Вранці ти просиш інспектора поліції поїхати разом з нами до камери схову, а за хвилину перед нашим приїздом чемодан зникає. Грубер береться провести слідство. Лютце мовчить. Мої теорії сприймаються поблажливо.

– Але ж це лишилося…

– Можеш не пояснювати, Пауль. Я почав аналізувати спостереження і дійшов висновку, що нещасний випадок з Лютце був запланований, а єдиною людиною, яка знала про наступну мою зустріч з ним, був ти! Правда вимальовувалась дедалі ясніше, але це було настільки неймовірно, що я довгенько шукав найрізноманітніші пояснення для виправдання твоїх дій. Я не міг і не хотів повірити, що ти причетний до цієї справи.

Джонсон нахилився вперед.

– Не знаю ще, до чого ти ведеш, – мовив, – проте хотів би, щоб ти добре зважував свої слова. Трапляється, ми говоримо необачно, а згодом жалкуємо.

Шель глянув йому в очі.

– Невже ти справді думав, що я дозволю збити себе з пантелику такими очевидними трюками? Я старанно обміркував свої слова. Немає ніякого сумніву, що саме ти керував усією справою. Не Грубер, не Менке; вони були пішаками. Ти вів азартну гру, Пауль. Я не знав, до якої мети ти прямуєш і яких благ сподіваєшся, але смерть Леона була саме тою помилкою, яку раніше чи пізніше робить кожен злочинець, помилкою, яка вирішує його долю. – Шель на мить змовк, наче хотів, щоб американець збагнув усю глибину обвинувачення.

Обличчя Джонсона раптом змінилося, куточки рота опустилися, риси обличчя загострились.

– Ти приписуєш мені тяжкі гріхи, Джоне. Не розумію, як ти міг дійти цих жахливих висновків. Твої інсинуації бездоказові.

– Знаю, ти завжди намагався мати чудове алібі, керував спритно, з безпечної відстані. Та коли події почали розгортатися швидше, ніж ти це передбачав, коли ти втратив владу над ходом несподіваних пригод, а твоя безпосередня участь стала обов'язковою, я догадався, що це саме ти тримаєш у своїх руках усі нитки. Загляньмо в минуле. Працюючи в концентраційному таборі в бараку доктора Шурікке, ти безперечно мав його знати. Після війни ти оселився в Гроссвізені. Коли й чому Менке з'явився тут – мені невідомо. Певно, «Людожер» вважав, що небезпеки немає: борода вдало маскувала його, волосся посивіло… Ніхто, зрештою, не мав підстав запідозрити, що у статечного доктора таке злочинне минуле. Я припускаю, що, пізнавши Шурікке, ти надумав використати його таємницю для шантажу. Можливо, він сам запропонував тобі гроші за мовчання й опіку. Ці деталі для мене неістотні. Не думаю також, щоб Менке був єдиним джерелом твоїх прибутків.

Джонсон запалив сигарету. Його рука легенько тремтіла. Проте це була єдина ознака неспокою. Журналіст допив каву, теж запалив сигарету і повів далі:

– Все відбувалося б за планом, якби не Леон Траубе. Він якось добув чемодан з компрометуючими документами. Можливо, спочатку він не бачив зв'язку між цими паперами та доктором Менке, і тільки згодом, дізнавшись, хто такий Менке, збагнув важливість свого відкриття. Можливо, що він усе розповів тобі – такий логічний висновок. Коли ж побачив, що ти реагуєш не так, як він сподівався, – може, навіть запропонував йому гроші, аби мовчав, – усвідомив своє безсилля. Не знаючи, хто ще належить до ворожої конспірації, він звернувся по допомогу до мене. Леон надіслав два листи. Один з них попав до твоїх рук, і ти узнав про мій приїзд. Треба було діяти швидко. Ти не зміг умовити Леона віддати папери і, запобігаючи ускладненням, вирішив, що Леон повинен умерти. Що значило життя хворої, нікому не потрібної людини порівняно з дедалі більшими прибутками?

– Чоловіче! Леон же покінчив самогубством! Подумай, що ти верзеш!

– Дозволь, будь ласка, мені скінчити. Я вже сказав, що цих висновків дійшов після довгих і обережних міркувань. Леон замикався у своїй кімнаті, але тієї трагічної ночі ти приїхав, якось обдурив самітну людину і схилив Траубе до того, що він одімкнув двері. Може, Леон був у такому стані, що вже не думав про порятунок. Мене охоплює жах, коли я уявляю собі його останні хвилини. Безсилий, хворий, усіма забутий, він знав, що жити йому лічені години. А проте бідолаха залишив по собі слід. Передбачаючи, що має статися, він оддав дорогоцінний чемодан Лютце, про якого, – як правильно міркував Леон, – ніхто не здогадувався. Залишив також два, на перший погляд, невинних рецепти в шухляді стола, втиснувши їх поміж дном і задньою стінкою. Сподівався, що, може, я знайду їх там і що ці рецепти допоможуть розкрити таємницю. Це була одна з тисячі можливостей. А втім, не знаю, чи не залишив Леон і ще якихось слідів, які я прогледів або ж ви знищили, – Шель замовк, затягуючись димом сигарети.

– Фантазуєш, любий, – обізвався Джонсон. – На цій основі не можна, ти не маєш права будувати такі небезпечні звинувачення.

– Я й не сподівався, що ти з ними погодишся.

– Що ж далі, Шерлок?

– Події вчорашнього вечора підтвердили мої підозри. Сцена з Грубером свідчила на твою користь. Продажний поліцейський вирішив сам шантажувати доктора. Дізнавшись про це, ти втратив самовладання… Адже очевидно, що не тільки Кароліна викликала твою лють. Справи ускладнювались. Ти не міг перешкодити мені переглянути документи, які викривали злочини доктора, безперечно, твого підопічного.

– Що за нісенітниці!

– Те, що я кажу, побудоване справді на гіпотезах, але безумовно відповідає правді.

– Говори далі.

– Коли ми переглядали папери, ти вдавав, ніби чуєш якісь звуки. У мене чудовий слух, а проте я повірив тобі. Ти вийшов з кімнати, криком заманив мене в сад і ударив.

– Ти збожеволів! Це вже…

– Хвилиночку, вислухай мене до кінця. Коли я лежав непритомний, ти забрав чемодан, вийняв з мого портфеля лист Леона і все це спалив. Потім розбудив Кароліну, грюкнувши дверима, й ліг біля мене в садку.

– Фантастично! – Джонсон почав роздратовано притупувати.

– І ти знову зробив помилку. Кароліна сказала, що ти лежав на спині. А ти розповідав, що тебе ударили в потилицю. У таких випадках жертва падає завжди долілиць, Пауль.

– Запам'ятаю це собі на майбутнє! Ну, далі. Ти починаєш мене цікавити.

– Дізнавшись, що я хочу піти до Менке, ти подзвонив йому і попередив про мій візит. Гюнтер влаштував засідку. Коли я зустрівся з доктором, той уже знав, що небезпечні папери знищено. Все відбувалося так швидко, що ви почали робити помилку за помилкою. Лікар, переляканий можливою небезпекою, розгубився. Спроба приборкати мене провалилася. Шель – це не Траубе! Ліквідація – навіть коли б вона вдалася – не лишилася б непоміченою.

– Переоцінюєш себе, – іронічно зауважив Джонсон.

– А ти недооцінюєш мене. Після твого приїзду, – вів далі журналіст, – між вами, певно, виникла гостра суперечка. Менке дорікав, що ти не зміг запобігти розкриттю таємниці.

– Гм, – пробурмотів Джонсон. – А що я на це?

– Історія ставала небезпечною. Рятуючи власну шкуру, Менке міг зашкодити тобі. Питання про його арешт було заздалегідь вирішене. Не в змозі передбачити, як обернеться слідство, ти волів зменшити риск і надумав усунути небезпечного свідка. Це був не найкращий вихід, бо ти втрачав одне з найкращих, джерел прибутків. Але треба було вибирати.

– Зробивши вибір, я його застрелив.

– Так, ти вбив його! – поправив журналіст. І здивовано підвів голову: двері в коридор поволі, ледь помітно, відчинялися.

– Неймовірна дедукція, Шерлоку, – мовив Джонсон. – Ти надто багато читав кримінальних книжок, а тепер дав волю своїй фантазії.

У щілині прочинених дверей з'явилося блідо обличчя Кароліни. Шель хотів піднестись, але передумав: навіть такий свідок може згодитися…

– Ти, безперечно, розумієш, що в тебе немає ніяких доказів для підтвердження цих абсурдних інсинуацій? – запитав Джонсон.

– Не маю ні часу, ні бажання утруднювати себе збиранням доказів.

– Можна спитати, що ти збираєшся робити?

– Я ще не думав про це.

– А чого хочеш од мене?

Шель знизав плечима. Він намагався не дивитися на двері; Кароліна прислухалася до їхньої розмови, і це дратувало його. Невідомо, чи можна розраховувати на неї.

– Я приїхав на прохання Леона, – сказав Шель, – отже, мені лишається тільки одне: розкрити обставини, за яких він помер.

– Кому? – гостро спитав Джонсон.

– Людям, компетентним у визначенні міри покарання.

– Простіше кажучи, ти хочеш передати справу до рук властей? – гнівно кинув американець. – Невже ти гадаєш, що я, завдавши собі стільки клопоту, тепер допущу до цього?

– Отже, ти визнаєш, що таки завдав клопоту? – кинувся в атаку Шель.

– Не визнаю нічого. Теорійки, які ти виссав з пальця, сприйматимуться щонайменше з поблажливою усмішкою.

– Побачимо. Принаймні я зроблю те, що вважаю своїм обов'язком.

– Дурню! – вигукнув Джонсон підводячись. – Ти справді думаєш, що я дозволю розголошувати ці казочки?

– Нічого не вдієш, Пауль, – відповів Шель спокійно. – На твоїй совісті уже два вбивства. Ти не маєш права безкарно знищувати людей, користуючись законом сильнішого. Ми живемо не в джунглях…

– Ми живемо в джунглях дикіших, ніж ти гадаєш. Для мрійників тут немає місця. Тільки сильні, безпощадні й жорстокі мають право на життя. – Голос його став хрипкий, очі звузилися до щілинок, майже зовсім ховалися в сітці глибоких зморщок. – Ти – наївний і простодушний. Належиш до тієї ж категорії, що й Леон… – Слова Джонсона перейшли в злий, гострий шепіт.

Настала хвилина тиші. Кароліна неспокійно поворухнулася. Тихий шелест привернув увагу Джонсона. Він різко обернувся. І в цю мить жінка зайшла до кімнати.

– Прошу пробачення, що так пізно повертаюся, – мовила ненатурально голосно.

Джонсон підозріливо зиркнув на неї.

– Ах, це ти!

Штучно усміхаючись, Кароліна підійшла до Шеля й почала стягувати рукавичку.

– Добрий вечір, – вона подала йому руку. – Мені треба було уладнати кілька справ, я не думала, що ви прийдете так рано.

– Нічого, – сказав Шель, опановуючи собою. – Ми говорили про цікаві речі, – зиркнувши через плече, він помітив, як Джонсон нервово пригладжує волосся.

– Напевно, знову сиділи в своєму підвалі? – Кароліна обернулася. – Чому в тебе така кисла міна, старий? Хочеш їсти, га? Піду приготую вечерю. Ви, звичайно, повечеряєте з нами?

– На жаль, не можу. Дуже стомився. Не гнівайтесь, прошу.

– Останні дні були для всіх нас надто виснажливі, – підтакнув Джонсон, намагаючись говорити звичайним голосом. – Не затримуватиму тебе, Джоне. Я теж ляжу сьогодні раніше.

Якусь мить вони стояли мовчки один проти одного. Нарешті Шель сказав:

– Отже, на добраніч! До побачення! – і, кивнувши головою, попрямував до дверей.

– Проведи нашого гостя до хвіртки, Кароліно, – велів Джонсон. – Я прийму…

Коли вони проходили через сад, Кароліна прошепотіла:

– Я стояла мов закам'яніла, не знала, що діяти. Що це все означає? Що Пауль зробив?

– Ви не знаєте?

– Скажімо, догадуюся.

– Становище складне. Невідомо, як це закінчиться. Для Пауля можуть виникнути серйозні неприємності.

– Ах! Подумайте краще про себе!

– А що буде, коли… – він завагався.

Вона відгадала його думки.

– До монастиря не піду. Вже багато років батьки кличуть мене до Швейцарії Охоче поїду і ще охочіше залишуся там.

Дійшли до хвіртки.

– Бажаю вам, щоб усе склалося якнайкраще, – промовив Шель.

– Я дам собі раду.

Журналіст мовчки кивнув головою і вийшов на вулицю. Ступивши кілька кроків, обернувся. Кароліна стояла, спершись руками на хвіртку. Жінка видавалася тендітною і низенькою.

Біля повороту Шель випростався і вдихнув на повні груди свіже повітря. Відчував, як з тіла поволі спадає напруження.

НАЙНЯТИЙ СВІДОК

Ніч. 23 година 45 хвилин. Задушлива темрява огорнула будинки, вулиці й сади. Хмари, що повзли над містом, злилися в сіре, низьке склепіння. Час од часу схоплювався поривчастий вітер, гнув верхівки дерев і жалібно завивав у вітах. В хвилини, коли він завмирав, наставала моторошна тиша.

Шель нерухомо стояв біля вікна. Замислено дивився в темінь садів, прислухався до шурхоту сонного міста. Десь заскреготіли гальма. На околиці міста монотонно гавкав собака.

Північ. Металічний дзвін годинника застугонів, немовби вихоплювався з-під землі. Глухі удари вібрували в повітрі й пливли вдалину. Крізь шпарину між хмарами на мить продерся блідий місяць. Тіні від кущів і тинів вимальовувалися на землі гострими мертвими контурами. Потім знову темрява.

Журналіст знав, що цієї ночі йому не можна склепити ока. Він ждав – пильний, вразливий до кожного шелесту й шурхоту.

20 хвилин на першу. Вітер виводив свою жалібну пісню. В далекому будиночку жовтим світлом заясніло вікно. Гавкіт собаки змінився протяглим, лякливим виттям. Загурчав мотор автомобіля. В нічній тиші цей звук розлігся надзвичайно виразно. Морок тривожив, лякав непевністю. Виття собаки дратувало.

Шель вийняв з кишені зім'яту пачку сигарет. Запалюючи сірника, глянув на годинник. Минала перша. Дим сигарети віддавав терпкою гіркотою. Десь дуже далеко застукотіли на рейках колеса нагонів. Звук цей розбудив у журналіста легку ностальгію.

Раптом гучно задзеленчав телефон. Дзвенів настирливо, ніби закликав, наполягав. Хтось голосно й круто вилаявся. Внизу хтось швидко зачалапав. Шель прочинив двері і став на порозі. В коридорі було темно.

– Хто?.. Ах, це ви! Нічого, нічого… Так… Десь близько десятої… Ні, мабуть, не виходив… Звичайно. До завтра! – Фрау Гекль повісила трубку і пішла, бурмочучи щось собі під ніс.

Шель почув, як вона зачиняє двері. Повернувся в кімнату. Догадався, що говорили про нього. Догадувався також про значення пізнього дзвінка.

10 хвилин на другу. Надворі гнітюча тиша. Тільки приглушене цокання годинника і рівномірний пульс ритмічно відлічували час. Тьмяне жовте світло у вікні далекого будинку, яке приваблювало погляд журналіста, згасло. Шель відчув себе навдивовижу забутим і самотнім.

12 хвилин на другу. На сходах почулося тихе шарудіння, і Шель здригнувся. Завмер, прислухаючись. Вітер завивав боязко, ніби ридав. Виразно рипнула дошка східців – грізний, сповнений тривоги звук. Журналіст жбурнув цигарку за вікно. Саме так, мабуть, почував себе Леон, коли ждав замкнений у цій похмурій кімнаті, беззахисний і переляканий.

На сходах запала тиша. Шель знав, що це фальшивий спокій. В уяві бачив схилену вперед голову невідомого, його пальці, що стискали поручні, і ноги, що обережно намацували кожну сходинку.

Шель швидко підійшов до ліжка, спритно розкидав постіль, поклавши одну подушку під ковдру. Шурхіт за вікном стих, вітер вщух, собака перестав вити; здавалося, що вся природа завмерла в чеканні. І тоді знову ледь чутно заскрипіли сходи: невідомий підіймався обережно, намагаючись уникнути будь-якого шуму.

Журналіст навшпиньках підбіг до дверей, став збоку і притулився до стіни. Невідомий зупинився. Секунди, що минали, видавалися століттями.

Раптом клямка тихенько зашаруділа, металева ручка почала помалу повертатися. Шель затамував подих і стис кулаки.

Двері відчинилися, майже притиснутий журналіста до стіни. Хтось темний крадькома перебіг кімнату, спинився перед ліжком і, секунду повагавшись, уп'явся лівою рукою в те місце, де мало бути горло сплячого. Права рука описала в повітрі півколо і раптом спинилася. Невідомий зробив кілька квапливих рухів, мовби шукаючи свою жертву, але збагнув, що його обдурили, і відскочив на середину кімнати.

Шель двома стрибками подолав відстань, яка їх відділяла, схопив нападника ззаду за горло і стиснув пальці.

Від несподіваного нападу невідомий спочатку розгубився, а потім спробував звільнитися. Та відчувши, що це йому не вдається, рвучко нахилився вперед, потягнувши журналіста за собою. Одразу ж випростався і, відхилившись, ударив його головою в підборіддя. Шель відчув солоний смак крові. Використовуючи хвилинне замішання журналіста, невідомий мов змія вислизнув з його рук. Од сильного удару в живіт Шель мало не зомлів. Застогнав і зігнувся. Непроханий гість стиснув йому горло. Перемагаючи біль, журналіст схопив суперника за великий палець, крутнувши його вниз. Невідомий випустив його. Важко дихаючи, журналіст намагався опанувати себе. Очі звикли до темряви, і він помітив, як суперник шукає щось на підлозі, мацаючи перед себе руками. Шель стрибнув уперед і вдарив нападника кулаком у скроню. Той зойкнув, упав на коліно, але зразу ж підхопився, вигнувшись мов кіт. Кілька секунд вони, важко дихаючи, стояли один проти одного.

Світло місяця на мить осяяло кімнату, і Шель упізнав шофера таксі. Саме в цю мить він згадав прийом, якого навчив його поручик командосів. Ступив нерішуче трохи вперед. Нойбергер кинувся на нього. Шель ухилився від удару. Коли ж опинився перед німцем, підняв коліно. Нойбергер зігнувся, як складаний ніж. Це був зручний момент, і журналіст ударив ворога ребром долоні по потилиці. Командоси називали цей прийом «убивання кролика»; такий удар міг бути смертельним. Важко застогнавши, німець повалився на підлогу.

В тиші, яка на мить запанувала, чулося тільки сопіння. Все це тривало не довше ніж дві хвилини. Ніхто з мешканців будинку не почув їхньої боротьби. Навіть падіння Нойбергера нікого не розбудило.

Шель торкнувся вимикача. Після кількох годин, проведених у темряві, електричне світло засліпило очі.

Нойбергер підхопився і, відштовхнувши журналіста, кинувся до дверей. За мить на сходах швидко затупотіло. Грюкнули двері.

Шель не думав про погоню. Був надто стомлений та й розумів, що виступати одному проти організованої групи немає сенсу. Озирнувся. Під столом чорніло щось продовгувате. Журналіст нахилився і підняв масивний французький ключ; зважив його в руці і поклав на підвіконня.

– Цікаво, як вони збиралися пояснити цей «випадок», – пробубонів Шель. Підійшов до вмивальника і опустив обличчя в миску з холодною водою. Це освіжило його. Ще раз намочив опухлі губи, кілька хвилин масував натерте горло. А тоді сів до столу і схилив голову на руки, щоб трохи зібратися з силами.

Намагаючись ступати якнайтихше, журналіст зійшов униз і при світлі сірника обвів поглядом коридор. Телефон стояв у маленькій ніші. Він набрав номер 95–16.

Джонсон відгукнувся негайно:

– Алло?

– Не пощастило, Пауль, – півголосом сказав Шель.

– Алло! Хто це? Що не пощастило?

– Це я, Джон. Живий і здоровий. Твій посланець не виконав завдання.

– Який посланець? Якого завдання? – вигукнув американець.

– Шофер таксі. Він поспішав, навіть не відрекомендувався. Я думаю, що поліції, – коли я знайду справжніх поліцейських, – неважко буде відшукати його.

– Верзеш нісенітниці! Але я хотів би зустрітися з тобою, поки ти не зробив нової помилки. Буду в тебе за кілька хвилин.

Шель повернувся до кімнати й ліг. Через п'ятнадцять хвилин перед будинком зупинилася машина.

Швидкі кроки, стукіт у двері.

– На щастя, я ще не спав, – сказав Джонсон заходячи. – Після того, як ти пішов, до нас заглянув комісар Візнер. Ми проговорили до пізньої ночі.

– Мабуть, він пішов за кілька хвилин до того, як я подзвонив?

– Так, а чого ти питаєш?

– Алібі для тебе.

Погляд Джонсона впав на ключ, що лежав на підвіконні. Американець закусив губи. Потім зняв капелюха, кинув його на ліжко й сів.

– Оскільки ти переконаний, що я винен, далі мені ховатися нічого. Зрештою, ти не становиш ніякої небезпеки для мене.

– Ти забув, що я – не хворий і заляканий Леон.

– Дам і з тобою раду! – кинув Джонсон.

– Нерозумне засліплення. Твої погрози ні до чого. Ти дійшов до краю свого шляху і чудово це знаєш.

– Побачимо! На таких, як ти, завжди знайдеться батіг. Ти вчинив велику помилку, виступивши проти мене. Гра не варта такої ставки.

– Для мене чи для тебе?

– Твоїм вигадкам ніхто не повірить. Завтра все стане на свої місця. Я лишуся помічником прокурора, людиною поважною і всіма шанованою, а ти – нікому не потрібним туристом із-за тієї «залізної завіси».

– У тебе вистачить нахабства й далі відпиратися?

– Перед тобою – ні. На тебе я не звертаю уваги. Ніхто інший у ці вигадки не повірить.

– Це покаже завтра.

Настало коротке мовчання. Джонсон протер стомленим рухом очі. Шель пильно придивлявся до нього.

– Навіщо ти вбив Леона?

Американець хутко підвів голову.

– Він повинен був умерти.

– Чому, чоловіче? Чому?

Джонсон знизав плечима. Він здавався стомленим і скидався на того Пауля, з яким Шель провів незабутні години в засипаному підвалі.

– Чому? Так розвивались події. П'ять років тому у Гроссвізені з'явився Менке. Хоч він змінився, я пізнав його холодні, безбарвні очі. Припертий до стіни, доктор одмовлявся. Я хотів негайно віддати його в руки поліції. Та, побалакавши з ним, змінив цей намір. Менке відсидів би кілька років, а що мені з того? Задоволення? Щиро дякую! Кожен хоче вирватися з буденності життя. Менке давав мені деякі можливості. Навколо багато таких, як він. Ховаються під вигаданими прізвищами. Це переважно люди добре забезпечені. Менке знав кількох… Дай мені води.

Шель налив склянку й подав її Джонсону.

– Це він порадив мені створити певну організацію. Працюючи в прокуратурі, я міг гарантувати цим людям спокій, а в разі чого, попереджати їх про небезпеку. Що тут багато говорити – окупалося. Через кілька років кину все і почну нове життя в Америці. Тільки ідіоти тягнуть лямку, щоб на старості мати пенсію.

– А Грубер?

– Грубер був у контакті лише з доктором. Про мою участь не знав, хоч, напевно, догадувався, що є хтось там «на горі». Доручення Менке він виконував бездоганно. Тільки чемодан запаморочив йому голову. На щастя, він не знає, хто насправді був його хазяїном. Наша організація діє справно: Грубер має поплатитися за сваволю.

– Надзвичайно цікаво! – зауважив Шель.

– Не думай, що ти зможеш нам зашкодити. Нас багато, ми – скрізь. Я знав, коли ти приїхав до Гроссвізена, знав кожен твій крок, майже кожне твоє слово.

Шель слухав уважно, намагаючись усе запам'ятати.

– Леон Траубе, – нагадав він спокійно.

– Леон спершу звіряв мені свої секрети, але не хотів слухати розумних порад і почав розказувати речі, про які краще мовчати. Один час я нехтував цим, потім його вперта позиція почала непокоїти мене. Він був безумцем, меншістю, яка складалася з його одного.