Текст книги "Із Росії з любов'ю"

Автор книги: Ян Флеминг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

– Керім-бей гадає, що сьогодні ви забажаєте відпочити, сер. Я зателефоную вам завтра о дев'ятій ранку. В якому готелі ви хотіли б зупинитися, сер?

– У «Крістал-паласі».

– Дуже добре, сер.

Машина помчала широким сучасним шосе. Позад них, у затінку автомобільної стоянки, Бонд невиразно почув тріск, характерний для стартера моторолера. Звук йому нічого не сказав, і він зручно влаштувався на задньому сидінні, передчуваючи приємну поїздку до міста.

Розділ 14
Дарко Керім

Рано прокинувшись у своїй кімнаті тьмяного кольору в готелі «Крістал-палас» нагорі Пера, Джеймс Бонд насамперед почухав те місце на правому стегні, де й лоскотало, й свербіло водночас. Певне, вночі його щось укусило, і він пошкодував, що не оглянув перед сном ліжка.

Коли він учора прибув сюди, його зустрів похмурий нічний портьє у штанях і сорочці без комірця. Бонд хутко оглянув хол з брудними пальмами в мідних казанах, підлогу та стіни, обкладені безбарвними плитками в маврітанському стилі, і одразу збагнув, чого він прибув саме сюди. У нього таки майнула була думка податися до іншого готелю. Але інерція і примхлива схильність до неохайної романтики, яка чіпляється до старомодних континентальних готелів, вирішили справу. Він залишивсь і поїхав з тим чоловіком у старезному ліфті на третій поверх.

У кімнаті стояли поодинокі пошарпані меблі та залізне ліжко, що, власне, виправдало його сподівання. Перед тим, як відпустити портьє, Бонд перевірив, чи багато кров'яних плям од розчавлених комах на шпалері за бильцем ліжка. Але він явно поспішив. Він збагнув це у ванній кімнаті, відкрутивши кран з гарячою водою. Звідти почулося глибоке зітхання, потім заперечливе кахикання, і нарешті кран виплюнув у раковину маленьку стоногу. Бонд понуро змив її тоненьким струменем бурої води з холодного крана. Годі примх, невесело подумав він. Вибираючи готель, він звернув увагу на цю назву, яка потішила його, і був певен, що саме в ньому зможе втекти від тихого життя великих готелів.

Та хай там як, а виспався він добре. Тож слід купити якийсь інсектицид і, забувши про комфорт, братися до справ.

Бонд вислизнув із ліжка, розсунув важкі завіси з червоного плюшу і сперся на залізну балюстраду. Він милувався одним із найвідоміших у світі краєвидів: праворуч – нерухомі води Золотого Рогу, ліворуч – танцівливі хвилі незахищеного Босфору, а посередині – круті дахи, мінарети, що стрімко здіймалися вгору, та присадкуваті мечеті. Зрештою, вибір він зробив правильний. Краєвид – це важливіше, ніж комахи в ліжку чи якісь там інші незручності.

Десять хвилин Бонд стояв і спостерігав за бар'єром, що його утворювала іскриста вода між Європою та Азією, потім повернувся до залитої сонячним світлом кімнати і зателефонував, щоб принесли сніданок. Його англійську не зрозуміли, і він домовився за допомогою французької. Потім терпляче поголився з холодною водою, сподіваючись, що замовлений екзотичний сніданок не зрадить його надій. І він не розчарувався. Кефір у блакитній порцеляновій піалі мав темно-жовтий колір і був густий, як вершки. Уже почищені перестиглі фіги аж порепались, а турецька кава була чорна, мов агат, і пахла паленим – певне свідчення того, що зерна щойно підсмажили. Бонд їв смачні наїдки, що стояли на столі попід самим вікном. Він спостерігав за пароплавами та човнами, що борознили обоє морів просто перед його очима, і думав про Керіма та свіжі новини, які той може повідомити.

Рівно о дев'ятій по нього заїхав елегантний «Роллс-Ройс». Машина помчала через площу Таксіма, забитий людьми Істіклал і так вивезла його з Азії. Пароплави з граційно перехрещеними якорями – символом торговельного флоту,– готуючись відпливати, стояли вже під парами, і густий чорний дим пропливав попід першим прольотом Галатського мосту й ударявся в другий берег, у напрямі якого їхав і «Роллс» крізь натовп велосипедистів, пішоходів і скупчення трамваїв. Тактовне попередження старовинним сигналом з гумовою грушею утримувало перехожих пхатися під колеса. Помалу шлях очистився, і старий стамбульський район, що був уже в Європі, виринув у кінці широкого, десь на півмилі, мосту. Стрункі мінарети, що списами здіймалися в небо, бані мечетей, що ніби поприсідали біля них, мали вигляд великих твердих персів. Спали на думку «Арабські ночі», але Бондові, який уперше в своєму житті побачив їх понад дугами трамваїв і в обрамленні великих рубців сучасної реклами, все це нагадувало колись прекрасні театральні декорації, які сучасна Туреччина відкинула, віддавши перевагу сталі, бетону й прокатному залізу «Стамбул-Хілтона», що байдуже висявав на висотах гори Пера.

Подолавши міст, машина завернула праворуч у вузеньку вимощену бруківкою прибережну вулицю і зупинилася біля високої дерев'яної брами, зробленої колись для парадного виїзду карет.

Вбраний у поношене хакі, грізного вигляду присадкуватий охоронець з усміхненим обличчям вийшов із сторожки й віддав честь. Потім відчинив дверцята машини й показав Бондові, щоб той ішов за ним. Охоронець попрямував до своєї сторожки, а тоді крізь двері до маленького, акуратно посиланого гравієм дворика з пишним квітником. Посередині росло криве евкаліптове дерево, під яким копошилося двійко білих голубів. Міський гуркіт долинав сюди м'яким шурхотом, що тільки відтіняв тут тишу і спокій.

Гравієм вони перейшли до невеличких дверей, за якими починався великий склепистий товарний склад. Крізь високі круглі вікна досередини падали запорошені зливки сонячного світла, що розсипалися серед алей із тюків та пак різного краму. Тут панував прохолодний, стійкий запах спецій та кави, і Бонд, ступаючи за охоронцем, раптом відчув, як у ніс йому несподівано вдарила хвиля м'яти.

У кінці довгого складу досить високо над підлогою стояла огороджена балюстрадою платформа. Півдесятка молодих чоловіків і дівчат сиділи на високих стільцях і щось записували в товсті конторські книги. Це нагадувало діккенсівську контору, і Бонд завважив, що на кожному високому столі поруч із чорнильницею лежала й пошарпана рахівниця. Жоден із клерків навіть не глянув на Бонда, коли той проходив повз них. Високий смаглявий чоловік з худим обличчям і на диво блакитними очима підійшов від найдальшого столу і перебрав від охоронця супровід. Показавши два ряди надзвичайно білих зубів, він приязно всміхнувся Бондові й повів його вглиб платформи. Там чоловік постукав у гарні червоного дерева двері із замком фірми «Ейл», потім, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, впустивши Бонда, м'яко зачинив за собою.

– А, заходьте, заходьте, мій друже! – Великий кремезний чоловік у бездоганно пошитому костюмі з індійського шовку кольору беж вийшов, розпростерши руки, з-за столу з червоного дерева й привітав гостя.

Гучний привітний голос підказав Бондові, що то начальник станції «Т» і що він, Бонд, перебуває на території цього чоловіка, юридичне під його началом. А такий прийом – лише данина етикету, і про це слід пам'ятати.

У Дарко Керіма була приємна, тепла й суха рука – міцна західна пригорща, а не схожа на шкірку банана східна долоня, після якої хочеться витерти пальці об полу. У великій руці відчувалася сила, яка легко могла стискати вашу долоню все міцніше й міцніше, аж поки розтрощить усі кісточки.

Бонд мав шість футів зросту, але цей чоловік був щонайменше на два дюйми вищий, і складалося враження, що він і вдвічі ширший та вдвічі товщий за Бонда. Широко поставлені, усміхнені блакитні очі на великому й гладкому смаглявому обличчі із зламаним носом були водянисті, з червоними прожилками, мов очі в хорта, який часто лежить надто близько до вогню. Бонд розгледів у них таїну несамовитої розпусти.

Підкреслено горде Керімове обличчя з його важкими чорними кучерями та кривим носом мало далеку подібність до циганського типу. Враження мандрівного солдата фортуни підсилювалося тоненьким золотим кільцем, яке він носив у мочці правого вуха. Це було разюче драматичне обличчя, життєздатне, жорстоке й розбещене. Воно ніби випромінювало саме життя. Бонд подумав, що йому ще не траплялося бачити в людському обличчі такої щедрої життєдайності і стільки тепла. Це було щось схоже на сонце.

Бонд простяг свою суху міцну руку й відповів Керімові дружньою усмішкою, якою він вшановував незнайомців дуже рідко.

– Дякую, що прислали машину до аеропорту.

– Ха! – Керім не приховував свого задоволення. – Це вам треба дякувати і нашим друзям. Вас зустрічали обидві сторони. Вони завжди стежать за моєю машиною, коли вона вирушає до аеропорту.

– То була «Веспа» чи «Ламбретта»?

– А ви помітили? «Ламбретта». У них ціла флотилія моторолерів для пішаків, яких я називаю «людьми без облич». У них такий однаковий вигляд, що годі й намагатися Їх розрізняти. Маленькі гангстери, здебільшого смердючі болгари, що роблять для них брудну роботу. Та від того дня, коли мій шофер раптово загальмував, а потім здав назад, вони більше не під'їздять впритул до «Роллса». Подряпали фарбу і забризкали кров'ю низ шасі, але трохи навчили їх манер.

Керім повернувся до свого крісла й показав на точнісінько таке по другий бік столу. Потім дістав пласку коробку сигарет, і Бонд, усівшись, узяв одну з них. Це була найкраща сигарета в його житті – найм'якіший і найсолодший тютюн у тонкій, довгій овальній трубці з елегантним золотим півмісяцем.

Поки Керім уставляв свою сигарету в довгий, поплямований нікотином мундштук із слонової кістки, Бонд скористався нагодою, щоб роззирнутися. В кімнаті відчувався міцний запах фарби і лаку, наче її щойно ремонтували. Це була велика квадратна кімната, оздоблена панелями з червоного дерева, крім місця за кріслом Керіма,– там на всю висоту, від стелі до підлоги, висів східний гобелен, який ледь погойдувався від повіву вітру. Складалося враження, ніби гобелен закривав відчинене вікно; але це було малоймовірно, адже світло падало з трьох круглих вікон високо в стінах. Можливо, гобеленом був балкон із видом на Золотий Ріг, чиї води, як здалося Бонду, хлюпали біля підніжжя будівлі.

Посеред однієї стіни в золотій рамі висіла репродукція портрета королеви роботи Аннігоні. Навпроти – також пишно обрамлений фотопортрет Уїнстона Черчілля, зроблений Сесіл Бітон за воєнних часів. Уславлений прем'єр сидів за своїм столом в урядовому кабінеті й дивився на присутніх, як пихатий бульдог. Під портретом стояла книжкова шафа, а навпроти неї – зручна шкіряна канапа. Посеред кімнати висявав полірованими бронзовими ручками великий стіл. Серед безладдя, яке панувало на ньому, вирізнялися три фотографії у срібних рамках та мідна дошка з гравійованим рукописним шрифтом – цитати з двох наказів і нагородний текст воєнного зразка кавалера ордена Британської імперії IV ступеня.

Припаливши сигарету, Керім кивнув головою на гобелен.

– Вчора наші друзі зробили мені візит. Прикріпили до зовнішньої стіни липучу бомбу. Час запальника було розраховано так, щоб застати мене за столом. Але я завдяки щасливому випадкові на кілька хвилин відійшов розслабитись на канапі з молодою румункою, яка й досі вірить, що чоловік в обмін на любов розповідатиме секрети. Бомба вибухнула у фатальну мить. Я відмовився реагувати на це, але злякався, що такий ексцес понад силу цій дівчині. Коли я відпустив її, вона билася в істериці. Боюся, вона вирішила, що моя манера кохатися надто дикунська. – Він виправдувальне помахав мундштуком. – Але ми поспішили навести лад у цій кімнаті до вашого приїзду. Засклили вікна і мої картини, але тут усе ще тхне свіжою фарбою. Одначе... —Керім відкинувся в кріслі, і на його обличчя набігла похмура тінь. – Чого я не можу збагнути, то це підступного порушення миру. Ми в Стамбулі живемо, бо всі маємо робити своє діло. Це нечувано, що мої chers collegues отак віроломно оголошують війну, та ще й у такий спосіб. Це може завдати прикрощів нашим російським друзям. Тепер я змушений закинути докір чоловікові, який це вчинив. Але спершу я дізнаюсь, як його звуть. – Керім похитав головою. – Мене це засмучує, і я сподіваюсь, що тут немає нічого спільного з нашою справою.

– Чи була необхідність отак відкрито зустрічати мене? – обережно поцікавився Бонд. – Мені б не хотілося втягувати вас у халепу. Чи варто було присилати до мене лімузин до аеропорту? Це ж пов'язує вас зі мною.

– Мій друже! – Керім поблажливо засміявся. – Ви повинні знати, що і ми, і росіяни, і американці маємо оплачуваних людей в усіх готелях. І всі ми даємо хабарі службовцям таємної поліції і одержуємо зроблений під копірку список усіх іноземців, які щодня прибувають сюди літаками, залізницею чи морем. Я міг би переправити вас через грецький кордон. Але навіщо? Про вашу присутність тут має знати й інша сторона, щоб наша подруга могла зв'язатися з вами. Вона висунула цю умову вельми категорично, бо хоче підготувати все власними силами. Може, вона не довіряє нашій безпеці? Хтозна... Та вона рішуче заявила – начебто це мені невтямки,– що центр буде негайно поінформований про ваш приїзд. – Керім знизав своїми могутніми плечима. – Тож чи слід ускладнювати їй життя? Я хочу полегшити її місію і водночас зробити ваше перебування тут приємним, навіть якщо воно не дасть наслідків.

– Беру свої слова назад,– розвів руками Бонд. – Я забув про балканські правила гри. В усякому разі, я тут під вашим началом: ви кажете, що треба робити, я роблю.

– Коли вже ми торкнулися теми комфорту,– Керіму сподобалась позиція Бонда,– то яке у вас враження від готелю? Чесно кажучи, мене ваш вибір здивував. «Палас» трохи кращий за те безладне одоробло, що його французи називають великим борделем. До того ж там – традиційне пристановище росіян, хоча це й не має вирішального значення.

– Готель непоганий. Я просто не хочу зупинятися в «Стамбул-Хілтоні» чи в якомусь іншому розкішному закладі.

– Гроші? – Керім висунув шухляду й дістав грубу пачку новеньких зелених банкнот. – Тут тисяча турецьких фунтів, їхня реальна ціна на чорному ринку – приблизно двадцять за один фунт стерлінгів. Офіційний курс – сім. Скажете, коли вони скінчаться, і я вам дам стільки, скільки буде треба. Підрахунки зробимо після завершення гри. У будь-якому разі, це – мотлох. Відколи перший мільйонер Крез винайшов золоті монети, гроші неухильно знецінюються, та й зображення на монетах деградували так само швидко, як і їхня вартість. Спершу на них були зображення богів, потім – королів, а тоді дійшла черга й до президентів. Тепер на грошах немає облич узагалі. Погляньте на це казна-що! – Керім кинув гроші Бондові. – Сьогодні це лише папірці з малюнками громадських будівель та підписом касира. Погань! Чудо в тому, що ви ще можете на них щось купити. Що ще? Сигарети? Куріть тільки оці. Вам надішлють кілька сотень до готелю. Це – найкращі. «Дипломатські». Дістати такі сигарети нелегко, бо їх постачають переважно до міністерств і посольств. Які ще проблеми? Щодо їжі і дозвілля не турбуйтеся, це я залагоджу. Я також маю дістати свою пайку задоволення. Якщо не заперечуєте, я хотів би триматися ближче до вас.

– У мене все,– мовив Бонд. – Крім однієї обставини: ви маєте якось приїхати до Лондона.

– Ніколи! – рішуче заперечив Керім. – Погода й жінки там надто холодні. Для мене честь—приймати вас тут. Це нагадує мені війну. А тепер...—Він подзвонив маленьким дзвоником. – Яку ви любите каву – з цукром чи без? У Туреччині про серйозні речі без кави чи ракії не розмовляють. А для ракії ще надто рано.

– Без цукру.

Двері прочинились, і Керім гучним голосом зробив замовлення. Як тільки вони знову залишились самі, Керім відімкнув шухляду, дістав папку й поклав її перед Бондом, ляснувши по ній долонею.

– Друже мій,– похмуро почав він,– не знаю, що й сказати про цю справу. – Він відхилився в кріслі й заклав руки за потилицю. – У вас часом не виникало враження, що наша робота в чомусь схожа на зйомки фільму? Я так часто виводив усіх на натуру, що, гадав, уже можна починати крутити ручку кіноапарата. Але... то погода, то актори, а то непередбачені обставини... Або щось інше, що також трапляється на зйомках. Скажімо, одного злощасного дня між двома зірками так чи інак виникає любов, як оце тепер. Для мене це – найбільш бентежний і таємничий фактор. Чи справді дівчина любить ваш образ? Чи покохає вона вас, коли побачить живого? Чи зможете ви полюбити її так, щоб вона перейшла до нас?

Бонд мовчав. Почувся стук у двері. Старий клерк поставив перед кожним тонесеньку порцелянову чашечку, оправлену в золоту філігрань, і вийшов. Бонд надпив свою каву й поставив чашечку на стіл. Кава була добра, але надто густа. Керім проковтнув свою порцію одним духом, уставив у мундштук сигарету й закурив.

– Та ми мало чим можемо зарадити з цією любовною справою,– провадив Керім, звертаючись скоріше до самого себе. – Ми можемо тільки чекати й спостерігати. Тим часом діються й інші речі. – Його погляд раптом зробився дуже суворим, гострим. – Щось діється у ворожому таборі, мій друже. Про це свідчить не лише спроба позбутися мене. Вони то приїздять, то від'їздять. У мене є кілька фактів. – Він приклав вказівного пальця до носа. – А ще я маю оце. – Він поплескав себе по носі так, як плескають собаку. – Так, це – мій добрий друг, і я йому довіряю. – Потім повільно підняв і урочисто опустив на стіл руку. – І якби ставки не були такі високі, я б сказав: «Повертайтеся додому, мій друже, повертайтеся. Тут вариться щось таке, від чого треба триматися далі».

Бонд перейнявся Керімовою серйозністю, просто-таки фізично відчуваючи напругу, яку випромінював його голос.

– Та ми – не старі баби. І це – наша робота. Тож забудьмо про мій ніс і працюймо далі. Передовсім, чи можу я розповісти вам щось таке, про що ви не знаєте? Відколи я надіслав повідомлення, дівчина не подавала жодних ознак життя, і в мене немає ніякої додаткової інформації. Та, може, ви захочете поставити мені кілька запитань про останню зустріч.

– Я хочу знати лиш одне,– навпрямки заявив Бонд. – Вашу думку про цю дівчину. Ви повірили її історії чи ні? Отій історії про мене? Все інше не має значення. Якщо у неї не розвинулася своєрідна істерична манія, то все інше розбивається на друзки, і тоді ми маємо справу з підступною акцією МДБ, суть якої не можемо розгадати. Отже, чи повірили ви дівчині? – Голос Бонда був наполегливий, а його очі ретельно обмацували обличчя співрозмовника.

– Е, мій друже! – Керім труснув головою і широко розкинув руки. – Саме про це я запитав себе тоді, а відтоді запитую й досі. Але хто з нас може розгадати в таких справах жінку? Очі її, прекрасні невинні очі, блищали. Вуста в неї були вологі й розтулені. Голос її був нетерплячий і ніби наляканий тим, що вона робить і говорить. Пальці в неї були аж побіліли, коли вона трималася за поручні на поромі. Але що було в неї на серці? – Керім зняв руки догори. – Сам Господь знає! – Він приречено опустив руки, поклав їх на стіл і глянув просто в очі Бондові. – Є тільки один спосіб дізнатися, чи справді вас любить жінка. Та до цього способу може вдатися лише експерт.

– Так, – зітхнув Бонд,– я знаю, що ви маєте на увазі. Ліжко.

Розділ 15
Шпигунські тили

Знову подали каву, потім ще раз, і велику кімнату все більше наповнював сигаретний дим – у міру того, як двоє чоловіків брали окремо кожний доказ, з усіх боків зважували його і, зрештою, відкладали. За годину вони були на тому самому місці, з якого й почали. Тепер усе мало залежати від Бонда: чи розв'яже він проблему з цією дівчиною, і якщо його задовольнить її історія, то чи вивезе він її та шифрувальний апарат з цієї країни.

Керім вирішив узяти на себе адміністративні клопоти. І як перший крок присунув до себе телефон і попросив свого транспортного агента зарезервувати по двоє місць на кожний із літаків компаній БЕА, «Ерфранс», САС і «Туркеар» на наступний тиждень.

– А ще вам потрібен паспорт,– сказав Керім. – Вистачить і одного. Вона може подорожувати як ваша дружина. Мій помічник зробить ваше фото і знайде фото більш-менш схожої на неї дівчини. В крайньому разі може цілком прислужитися раннє фото Грети Гарбо – у них явна схожість. Його можна взяти з газетної підшивки. Я переговорю з генеральним консулом. Це мій добрий приятель, якого інтригують мої маленькі сюжети з серії «плаща й кинджала». Паспорт буде готовий сьогодні ввечері. Яке ім'я вам до вподоби?

– Виберіть яке завгодно.

– Сомерсет. Моя мати походить звідти. Девід Сомерсет. Директор компанії. Це нічого не означає. А дівчина? Назвемо її Керолайн. У неї вигляд Керолайн. Подружжя вродливих молодих англійців, що захоплюються туризмом. Форма фінансового контролю? Покладіть це на мене. Вона заявить вісімдесят фунтів у дорожніх чеках і, скажімо, додасть банкову квитанцію ще на п'ятдесят фунтів – нібито ви обміняли їх у Туреччині. Митниця? Вони тут ніколи нічого не перевіряють, тільки радіють, коли хтось ввозить щось до країни або залишає в ній гроші. Ви заявите деякі турецькі дрібнички – подарунки для ваших друзів у Лондоні. Якщо виникне потреба негайно виїхати, полиште клопіт про ваші готельні рахунки й багаж на мене. В «Паласі» мене знають. Що ще?

– Я не можу нічого більше придумати. Керім поглянув на годинника:

– Дванадцята. Час відвезти вас до готелю. Там на вас може чекати лист. І добре перегляньте свої речі – може, там є щось цікаве.

Він подзвонив у дзвіночок і гучним голосом дав розпорядження старшому клеркові. Той застиг, пильно дивлячись на Керіма; похилена голова на витягнутій шиї в клерка нагадувала голову гончака.

Керім провів Бонда до дверей. Там знову повторилося тепле й міцне рукостискання.

– Машина привезе вас на ленч,—сказав Керім.—Тихе місце на базарі прянощів. – Його очі потішено дивились на Бонда. – Мені приємно працювати з вами. У нас діло піде. – Він забрав руку. – А тепер мені треба зробити ще чимало справ. Це може бути й не те, що треба, і все ж таки. – Він широко ошкірив зуби.—Jouons mal, mais jouons vite!

Старший клерк, який був, певне, чимось на зразок начальника відділу кадрів, вивів Бонда крізь інші двері в стіні на платформі. Голови службовців сумлінно хилилися над конторськими книгами. Там був короткий прохід до кімнат з обох боків. Чоловік простував до однієї з них. Бонд опинився спершу в напрочуд добре обладнаній лабораторії, а потім у іншій, темній кімнаті. За десять хвилин він знову опинився на вулиці. «Роллс» повільно викотився вузьким проїздом і знову виїхав на міст Галата.

У «Крістал-паласі» чергував новий портьє. Це був маленький запобігливий чоловічок із провиною в очах на жовтому обличчі. Він вибіг з-за стойки, вибачливо розвівши руки.

– Ефенді, прошу не гніватись! Мій колега надав вам зовсім не ту кімнату. Ми не знали, що ви – Друг Керім-бея. Ваші речі перенесено до номера дванадцятого. Це – найкраща кімната в готелі. По суті,– портьє несміливо підморгнув,– цю кімнату зарезервовано для молодят на медовий місяць. Там комфорт, там зручно. Прийміть мої вибачення, ефенді! Та кімната, яку вам дали помилково, не призначена для високих гостей.

Чоловічок підлесливо вклонився і зробив жест руками, ніби мив їх під уявним краном.

Якщо Бонд і не міг чогось терпіти, то це коли йому лижуть черевики. Він глянув портьє в очі, і той швидко відвів погляд.

– Он як. Але спершу я маю побачити цю кімнату. Може, вона мені й не сподобається. Мені було досить зручно і в тій.

– Так, так, звісно, ефенді. – Чоловічок нахилився ще нижче, супроводжуючи Бонда до ліфта. – Але, на жаль, у вашій кімнаті працюють водопровідники. Водопостачання... – Голос портьє бубонів десь унизу.

Ліфт піднявся на десять футів і зупинився на другому поверсі.

Гаразд, версія з водопровідниками має сенс, подумав Бонд. Та й хіба зашкодить мати найкращу кімнату в готелі?

Чоловічок відімкнув високі двері й ступив убік. Сонце лилося крізь широкі подвійні вікна, що виходили на маленький балкон. Декор був виконаний у рожево-сірій гамі, меблі – під стиль Французької імперії, пошарпані часом, але з рештками елегантності початку століття. На паркетній підлозі лежав прекрасний бухарський килим. З пишно оздобленої стелі звисала начищена бронзова люстра. Ліжко, що стояло під правою стіною, було справді королівське. Велике дзеркало у золотій рамі закривало більшу частину стіни. Бонд був задоволений. Кімната для молодят! У такому разі дзеркало має бути й на стелі. В обкладеній кахельною плиткою ванній кімнаті було все, що потрібне, зокрема й біде та душ. Його речі для гоління вже дбайливо розклали на поличці перед дзеркалом.

Портьє не відставав ні на крок, і коли Бонд сказав, що задоволений кімнатою, той вдячно вклонився.

А чом би й ні? Бонд знову обійшов кімнату, ретельно обстежуючи стіни, ліжко й телефон. Чого це відмовлятися від кращого? Чому тут мають бути мікрофони та потаємні двері? Який у цьому сенс?

Його валіза стояла на лаві біля комода. Він став навколішки. На замку жодної подряпини. Жмутик пуху, який він запхав у застібку, був на місці. Ніяких слідів стороннього втручання. Бонд відкрив валізу й дістав звідти «дипломат». І там ніяких слідів. Він закрив «дипломат» і підвівся.

Бонд умився і вийшов з кімнати. Ні, листів для ефенді не залишали. Відчиняючи дверцята «Роллса», портьє вклонився ще нижче, ніж перед тим. Чи ховався за виразом провини в його очах натяк на змову? Бонд вирішив більше про це не думати. Гра, хоч би яка вона була, мала відбутися. Якщо заміна кімнати стала першим ходом, її гамбітом, то це й на краще. Десь і колись гра мала початися.

Коли машина спускалася з пагорба, він думками повернувся до Дарко Керіма.

Яка людина для керівництва станцією «Т»! Самі його розміри в цій країні потайливих миршавих чоловічків надають йому владу, а його величезна життєздатність і любов до життя робить з кожного його друга. Звідки взявся цей розкішний кмітливий пірат? І як сталося, що він почав працювати на таємну службу? Він, безперечно, належав до того рідкісного типу чоловіків, яких Бонд любив. І він уже відчував готовність долучити Керіма до півдесятка своїх справжніх друзів.

Автомобіль переїхав Галатський міст і тепер посувався склепистим пасажем базару прянощів. Шофер прокладав шлях пласкими вичовганими сходами в тумані екзотичних пахощів, вигукуючи прокльони жебракам і навантаженим мішками носіям. Посеред проїзду шофер звернув із людського потоку ліворуч і показав Бондові на невеличку арку в товстій стіні. Кам'яні сходи закручувалися вгору, як у вежі.

– Ефенді, Керім-бей у дальшій кімнаті ліворуч. Треба тільки запитати. Бонд вибрався прохолодними сходами до невеличкого передпокою, де його зустрів офіціант і, навіть не спитавши імені, повів крізь лабіринт маленьких, обкладених кольоровими плитками склепистих кімнат до тієї, де сидів Керім-бей. Помахуючи склянкою молочно-білої рідини, в якій поблискував лід, він радісно привітав Бонда.

– А ось і мій друг! Для початку трохи ракії. Після такої екскурсії можна й стомитися. – І Керім почав, як із автомата, вистрелювати офіціантові замовлення.

Бонд сів у крісло із зручними бильцями і взяв чарку, яку йому подав офіціант. Він підніс її в бік Керіма і скуштував напій, що нагадав йому «оузо». Бонд вихилив чарку до дна. Офіціант одразу ж наповнив її знов.

– А тепер замовимо ленч. У Туреччині не їдять нічого, крім покидьків, підсмажених у згірклій оливковій олії. Але в «Мізір-карсарі» покидьки найкращі. Шкірячи зуби, офіціант заходився щось пропонувати й пояснювати.

– Він каже, що донер-кебаб сьогодні дуже добрий. Я йому не вірю, але цілком може бути й так. Це – молода баранина, підсмажена на вугіллі, із смачним рисом. Багато цибулі. А може, ви надаєте перевагу чомусь іншому? Плову чи оцьому клятому фаршированому перцю, який вони тут їдять? Тоді гаразд. Починати треба із смажених сардин, їх цілком можна їсти. – Керім поговорив з офіціантом. Потім сів і всміхнувся Бондові. – Тільки так можна поводитися з цими чортяками. Вони люблять, коли їх лають і штурхають у зад. Це все, що вони розуміють. Це в їхній крові. А претензії на демократію тільки вбивають їх. їм потрібні султани, війни, зґвалтування й веселощі. Бідні, дурні й тупоголові тварюки в смугастих костюмах і котелках. Вони нікчемні. Досить на них тільки глянути. Та ну їх к бісу! Які там новини?

Бонд розповів про заміну кімнати та незачеплений «дипломат». Керім поставив склянку ракії і витер рота другим боком долоні. Він висловив ті самі думки, що виникли й у Бонда.

– Атож, гра колись має початися. Я вже зробив деякі маленькі кроки. Тепер нам залишається чекати й спостерігати. Ми вчинимо невеличкий наїзд на ворожу територію після ленчу. Гадаю, вас це зацікавить. О, нас не побачать. Ми рухатимемося в тіні, під землею. – Керім у захваті від власної дотепності розсміявся. – А тепер поговорімо про інші справи. Як вам Туреччина? Ні, облишмо цю тему. Що там іще?

Їхню бесіду перервала перша страва. Смажені сардини смакували, як і будь-які смажені сардини. Керім прилаштував поруч велику тарілку зі смужками сирої риби. Побачивши здивований погляд Бонда, він сказав:

– Це сира риба. Після неї я їстиму сире м'ясо й латук, а потім вип'ю піалу йогурта. Я не примхливий, та свого часу мене тренували на професіонального силача. В Туреччині це непогана професія. Публіка їх любить. І мій тренер наполягав на вживанні тільки сирої їжі. Так виробилася звичка. Це добре для мене, але... – Він помахав виделкою. – Але я не скажу, що це добре для кожного. Мені з біса байдуже, що їсть решта людей, якщо вони мають від цього втіху. Я тільки терпіти не можу тих, хто сумно їсть і сумно п'є.

– Чого це ви раптом вирішили бути силачем? Як ви потрапили до того бізнесу?

Керім підхопив виделкою смужку риби й розірвав її зубами. Потім вихилив півсклянки ракії, закурив сигарету і відкинувся в кріслі.

– Гаразд,– мовив він із невдоволеною посмішкою,– можна говорити про мене, як і про все інше. Зрештою, це природна-цікавість: як такий великий навіжений чоловік потрапив до таємної служби? Я розповім, але коротко, бо це довга історія. Зупиніть мене, якщо набридне слухати. Добре?

– Згода. – Бонд закурив і собі.

– Родом я з Трабзона. – Керім спостерігав, як сигаретний дим підіймається кільцями вгору. – У нас була велика родина з багатьма матерями. Мій батько був такий чоловік, проти якого жінки встояти не могли. Усі жінки хочуть, аби їх брали силою. У мріях кожна з них палко бажає, щоб чоловік закинув її собі на плече, відніс до печери і там зґвалтував. Отак вони почувались і з моїм батьком. Він був великий рибалка, і його слава гриміла на всьому Чорному морі. Він полював на меч-рибу, її важко ловити, і важко з нею боротися, але він переважав усіх, хто полював на цю рибу. Жінки люблять, коли їхні чоловіки – герої. Він був своєрідний герой у тому куточку Туреччини, де чоловіки традиційно були дужі й мужні. То була велика, романтичного складу людина. Одне слово, батько міг мати будь-яку жінку, яку тільки хотів. А він хотів їх усіх і часом навіть убивав чоловіків, щоб заволодіти їхніми жінками. Природно, він мав багато дітей. Усі ми жили одне в одного на голові у великій, безладно зліпленій старій будівлі, яку наші «тітоньки» пристосували для життя. Насправді «тітоньки» являли собою гарем. Одна з них була англійська гувернантка із Стамбула, яку мій батько знайшов у цирку. Він захопився нею, а вона – ним, і того ж вечора він узяв її на борт свого рибальського човна й під усіма вітрилами вийшов у Босфор. Не думаю, що вона пошкодувала про свій вибір. Гадаю, вона забула про все на світі, крім нього. Померла вона одразу після війни, їй було шістдесят. До мене народився хлопчик від одної італійської дівчини, яка назвала його Б'янко. Мій батько був справедливий, а я – темний. Мене таки й слід було наректи Дарком. Нас, дітей, було п'ятнадцятеро, і в нас було чудове дитинство. Наші «тітоньки» часто воювали одна з одною, це саме чинили й ми. Наш дім трохи нагадував циганський табір. Укупі все тримав мій батько, який бив нас ціпком, коли ми дуже бешкетували, та коли ми поводилися мирно, слухняно, він бував і добрий. Вам, певно, не збагнути життя такої родини?