Текст книги "Із Росії з любов'ю"

Автор книги: Ян Флеминг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Розділ З
Вища школа

– Отже, ви, містере Грант, бажаєте працювати в Радянському Союзі? Минуло півгодини, і полковникові МДБ це інтерв'ю явно надокучило. Він був певен, що витяг із цього досить несимпатичного британського солдата всі військові деталі, які можуть становити бодай найменший інтерес. Ще кілька ввічливих фраз – плата за багатий вилов секретів з його кур'єрських сумок – і цього чоловіка можна відіслати до камери, а коли надійде черга – до Воркути чи в якийсь інший трудовий табір.

– Так, я хочу працювати на вас.

– І яку ж роботу ви можете виконувати, містере Грант? У нас безліч некваліфікованих робітників. Нам не потрібні водії вантажівок. – На обличчі полковника промайнула коротка усмішка. – А якщо треба боксувати, у нас досить чоловіків, що вміють це робити. До речі, серед них є два потенційні олімпійські чемпіони.

– Я майстер убивати людей. Я роблю це дуже добре. І я це діло люблю. Полковник помітив червоні вогники, що на мить спалахнули у блідих блакитних очах під віями пісочного кольору. Цей чоловік, подумав він, знає, що каже. Він такий самий навіжений, як і неприємний. Холодно поглянувши на Гранта і все ще вагаючись, чи варто витрачати на нього час та їжу у Воркуті, полковник уперше подумав: а може, його краще застрелити? Чи закинути назад, у Британський сектор, і дати можливість зробити це його співвітчизникам?

– Ви мені не вірите,– нетерпеливився Грант. У нього вже промайнула підозра: мабуть, це не той чоловік і не той відділ, що його можна зацікавити вбивствами. – Хто тут робить для вас чорну роботу? – Він був певен, що у росіян має бути якась така команда, адже всі про це торочили. – Дайте мені поговорити з ними. Я вб'ю для них кого завгодно. Будь-кого, хто їм потрібний. Зараз. Тут-таки.

Полковник не приховав роздратованого погляду. А може, й справді слід повідомити про цього бевзя?

– Зачекайте. – Він підвівся й вийшов з кімнати, залишивши двері прочинені. У дверях одразу ж став охоронець, який втупився Грантові в спину, тримаючи руку на пістолеті.

У сусідньому кабінеті стояли три телефони. Полковник узяв трубку того з них, що забезпечував прямий зв'язок із Москвою. Як тільки йому відповів військовий зв'язківець, полковник кинув: «СМЕРШ!». У СМЕРШі він попросив начальника оперативного відділу.

Через десять хвилин він поклав трубку. Оце чудова нагода! Просте, конструктивне рішення. Хай там як повернеться справа, а він виграє. Впорається англієць – чудово. А ні – все одно завдасть багато клопоту в Західному секторі: клопоту для британців, бо Грант – їхня людина; клопоту для німців, бо цей замах налякає багатьох їхніх шпигунів; клопоту для американців, бо вони дають більшість коштів для мережі Баумгартена і віднині вважатимуть, що безпека Баумгартена не така вже й надійна. Задоволений собою полковник повернувся до кабінету і знову сів навпроти Гранта.

– Ви впевнені, що говорите те, що у вас на думці?

– Ну звісно.

– У вас добра пам'ять?

– Так.

– Тоді слухайте. У Британському секторі є німець, якого звуть доктор Баумгартен. Мешкає він у квартирі номер п'ять на Курфюрстендам двадцять два. Ви знаєте цей район?

– Так.

– Сьогодні вночі вас разом з вашим мотоциклом доставлять у Британський сектор. Ваші номерні знаки, звісно, замінять. За вами полюватимуть ваші співвітчизники. Ви повезете листа докторові Баумгартену. На конверті буде зазначено, що вручити його слід особисто. У вашій формі і з таким листом у вас не буде жодних ускладнень. Ви скажете: це послання має дуже приватний характер, і вам неодмінно треба побачити доктора Баумгартена сам на сам. Потім ви його вб'єте. – Полковник зробив паузу. Його брови піднялися догори. – Так?

– Так,– рішуче підтвердив Грант. – І якщо я це зроблю як слід, ви даватимете мені більше такої роботи?

– Цілком можливо,– байдужне кинув полковник. – Спочатку вам треба показати, на що ви здатні. Як тільки виконаєте завдання і повернетесь до Радянського сектора, можете запитати полковника Бориса. – Він натис на кнопку дзвінка. Тут же до кабінету ввійшов чоловік у цивільному. Полковник звернувся до Гранта: – Цей чоловік вас нагодує. Згодом дасть пакет і гострий ніж американського виробництва. Чудова зброя! Хай щастить. – Він узяв із вази троянду і жадібно вдихнув її пахощі.

Грант підвівся.

– Дякую, сер! —розчулено вигукнув він.

Полковник не відповів і не відірвав погляду від троянди. Грант вийшов з кімнати вслід за чоловіком у цивільному.

Літак з ревом проносився над серцем Росії. Далеко на сході, десь біля Сталіно, залишилися вогні доменних печей, а на заході – срібляста нитка Дніпра, що відгалужувалася від Дніпропетровська. Виплеск вогнів навколо Харкова позначав межі України. Ось виник і розтанув менший спалах вогнів біля міста фосфатів Курська. Грант знав: щільна й суцільна чорнота попід ними приховувала велику центральну рівнину, де перешіптувалися ще недостиглі колоски з мільйонами тонн російського зерна. Відтепер упродовж години оаз світла більше не буде, аж поки вони подолають останні три сотні миль, що відділяють їх від Москви.

На цей час про Росію Грант знав уже чимало. Після блискавичного й акуратного вбивства першокласного німецького шпигуна, що згодом у професійному світі викликало справжню сенсацію, Грант устиг прослизнути через кордон і знайшов полковника Бориса. Гранта перевдягли в цивільне, нацупили на нього пілотський шолом, який щільно прикрив його чуб, запхнули в порожній літак МДБ і доставили просто до Москви.

І почався рік, по суті, ув'язнення. Грант присвятив його тому, що підтримував свою спортивну форму та вивчав російську мову. Люди навколо нього весь час мінялися – і ті, що вели допити, й ті, кого підсаджували до нього, і ті, хто його лікував. А тим часом радянські шпигуни в Англії і Північній Ірландії ретельно досліджували його минуле.

Наприкінці року Грантові видали посвідчення про таке політичне здоров'я, на яке тільки може розраховувати іноземець у Росії. Шпигуни підтвердили факти з його розповіді. Англійські й американські підсадні провокатори повідомили, що його абсолютно не цікавлять політичні чи соціальні підвалини будь-якої країни в світі, а лікарі погодились, що він хворий на розвинуту маніакальну депресію, періоди якої збігаються з повним місяцем, і додали, що Грант також страждає нарцисизмом і має надзвичайну терпимість до фізичного болю. Крім цих індивідуальних особливостей, стан його здоров'я викликав заздрість. І хоча освітній рівень у Гранта був безнадійно низький, природа обдарувала його хитрістю не меншою, ніж у лиса. Та загальний висновок для Гранта був невтішний: усі зійшлися на тому, що він надзвичайно небезпечний для суспільства і його треба позбутися.

Коли Грантове досьє поклали перед начальником кадрів МДБ, той уже був ладен поставити на його берегах резолюцію: «Ліквідувати». Але тут-таки в нього промайнула інша думка. В СРСР тоді мали намір ліквідувати чимало людей, і не через те, що росіяни особливо жорстокі, а тому, що вбивство правило за інструмент політики. Той, хто протидіє державі,– її ворог, а для ворогів у держави немає притулку. Зробити належало так багато, що витрачати на ворогів дорогоцінний час не мало ніякого сенсу, тож їх, як і всякого іншого непотребу, краще позбутися. Якщо країна має двохсотмільйонне населення, то вбивати можна тисячами щороку, і втрати все одно не будуть помітні. І навіть якщо, як це сталося під час двох найбільших «чисток», потрібно буде вбивати по мільйону на рік, це також не становитиме великої втрати. Що являло собою серйозну проблему, то це дефіцит ліквідаторів. У катів коротке «життя». Вони швидко втомлюються: від такої роботи починає хворіти душа. Коли смерть грюкає перед носом по десять, двадцять, сотню разів, людину, хоч би якою потворою вона була, захоплює – можливо, внаслідок постійного спілкування із смертю – мікроб смерті, що, потрапивши в тіло, роз'їдає його, мов виразка. Владу над ним перебирають меланхолія та алкоголь, а ще жахлива втома, яка застилає очі полудою, уповільнює рухи й руйнує точність. Як тільки роботодавець помічає ці ознаки, у нього не залишається іншого вибору, як страчувати ката й шукати іншого.

Начальник кадрів МДБ добре знав цю проблему, а його служба постійно вишукувала не лише витончених убивць, а й звичайних різників. І ось нарешті з'являється фахівець з обох видів убивств, людина, віддана цьому ремеслу і, якщо вірити лікарям, самою долею призначена для такої справи. І начальник гострим дрібним почерком написав на паперах Гранта: «СМЕРШ, 2-й отдел»,– й жбурнув їх у ящик «Вихідні».

Другий відділ СМЕРШу, який займався оперативними справами та стратами, заволодів тілом Донована Гранта й замінив його прізвище на Гранітський, що й було занесене до реєстру.

Наступні два роки для Гранітського виявились вельми важкими. Його послали до школи, де, за його уявленнями, треба скніти за партою із свіжих соснових дощок у повітці з гофрованого заліза, сповненій запахів маленьких хлопчиків та дзижчання сонних м'ясних мух. Та розвідувальна школа для іноземців, розташована за межами Ленінграда, виявилася трохи іншим закладом. Міцно затиснутий поміж рядами німців, чехів, поляків, прибалтів, китайців, негрів – усі із поважними, відданими обличчями й олівцями, що швидко бігали по їхніх зошитах,– Гранітський мусив вести нерівну боротьбу з предметами, які, з огляду на російські умови, були для нього подвійною тарабарщиною. Чого тільки був вартий курс «Основи політичних знань», що увібрав історію робітничих рухів, комуністичних партій і світового пролетаріату, вчення Маркса, Леніна і Сталіна, безліч іноземних прізвищ, що їх він ледь міг написати. Не легше було й з уроками «Класові вороги, з якими ми боремося» та з лекціями про капіталізм і фашизм. Тижнями товклися вони на «Тактиці агітації і пропаганди», місяцями обсмоктували проблеми національних меншостей, кольорових рас, негрів, євреїв. Наприкінці кожного місяця складали іспит, на якому Гранітський безграмотно записував дурниці, перемішані з рештками його спогадів про напівзабуту історію Англії та з уривками перекручених комуністичних гасел. Завершувалося це завжди однаково: його записи знищували, а одного разу їх навіть порвали перед усім класом.

Та він усе те якось перетерпів, і коли дійшла черга до технічних предметів, справи покращали. Він швидко опанував основи кодування та шифрування, бо це його цікавило. Непоганих успіхів домігся і в справі зв'язку, а також швидко схопив суть мистецтва встановлення й розриву контактів, кур'єрських таємниць та обладнання схованок для передачі інформації. Відмінні оцінки він одержував і з оперативної роботи на місцевості, коли кожен із курсантів мусив спланувати й здійснити фіктивне вбивство у приміській зоні чи в сільській місцевості поблизу Ленінграда. Зрештою, коли настала пора складати іспити на «пильність», «обережність», «передусім – безпека», «розважливість, хоробрість й холоднокровність», він дістав найвищі оцінки в усій школі.

У рапорті, надісланому до СМЕРШу наприкінці року, відзначалося:

«Політична цінність – нуль. Оперативна цінність – відмінна». Власне, такі висновки й хотіли почути в отделе 2.

Наступний рік разом лише з двома іншими іноземцями він провів серед кількох сотень росіян у диверсійно-терористичній школі, що містилася в Кучіно під Москвою. Гранітський тріумфально закінчив курси дзюдо, боксу, важкої атлетики, фотографування і радіосправи під загальним керівництвом батька сучасного радянського шпигунства полковника Аркадія Фотоєва. Наука завершувалася курсом із стрілецької зброї, інструктором якого був сам підполковник Микола Годловський, радянський чемпіон із стрільби з гвинтівки.

Того ж року за ним, без будь-якого попередження, двічі приїздила машина МДБ. Обидва рази вночі, коли на небі сяяв повний місяць, Гранітського відвозили до однієї з московських в'язниць, де він, напнувши чорну, відлогу, здійснював смертну кару за допомогою різної зброї – шворки, сокири, автомата. Перед тим у нього записували електрокардіограму, вимірювали кров'яний тиск та брали інші медичні аналізи. Все це і в такій самій послідовності робили й під час страти, й після того, як усе закінчувалося. Про результати аналізів і висновки його ніколи не повідомляли. Це був гарний рік, і він відчував задоволення від такого життя.

У 1949 і 1950 роках Грантові дозволили у складі оперативних груп (їх ще називали «аванпости») брати участь у кількох дрібних операціях на територіях країн-сателітів. Ці групи відбивали печінки, а то й просто ліквідовували російських шпигунів або місцеві шпигунські кадри, на які падала підозра в зраді чи інших відхиленнях од визначеної лінії. Такі обов'язки Грант виконував чисто, точно й тихо. Хоча за ним невідступне стежило недремне око, воно так і не спромоглося зафіксувати найменшого відхилення від інструкцій та наказів Центру чи виявити якісь вразливі риси його характеру чи прогалини в технічній майстерності. А могло бути й інакше, якби він діяв самостійно, виконуючи так зване «соло», в період повного місяця. Та керівники, усвідомлюючи, що в такому разі він перебуватиме поза їхнім чи його ж власним контролем, вибирало для операцій тільки безпечні дати. Місячний період залишали тільки для різницької роботи у в'язницях, яку йому час від часу надавали як винагороду за успішну операцію.

У 1951 і 1952 роках цінність Гранта повною мірою визнали й на офіційному рівні. Після блискучої роботи в Східному секторі Берліна йому надали радянське громадянство і воднораз підвищили платню до симпатичної суми в п'ять тисяч карбованців на місяць. Того ж таки 1953 року йому присвоїли звання майора з правом на пенсію. Вислугу почали рахувати ретроспективне, починаючи від того дня, коли відбувся перший контакт із «полковником Борисом». А ще йому виділили віллу в Криму, і на додачу приставили двох охоронців – для того, щоб його захищати, і для того, щоб охоронити від спокуси стати «приватним відлюдником» – так мовою МДБ називали зраду. А найголовніше, мабуть, те, що раз на місяць його відвозили до найближчої в'язниці, де він діставав право задовольняти свою спрагу до страт.

Друзів у Гранта, певна річ, не було. Кожний, хто цього чоловіка знав, ненавидів його, або боявся, або заздрив йому. Навіть професійних знайомств, які часом заміняли дружбу в тому обачному і поміркованому світі радянської казенщини, у нього також не було. Та якщо він і помічав такі факти, то не брав їх до уваги. Хто справді викликав у нього цікавість, то це його жертви. Все інше він ховав у собі. І цей його внутрішній світ був густо заселений збудливими думками.

Звісно, у нього ще був СМЕРШ. Ніхто в Радянському Союзі, якщо він на боці СМЕРШу, не мусить турбуватися про друзів чи взагалі про будь-що, крім чорного крила СМЕРШу в себе над головою. Невиразні думки про це виникли у Гранта, коли підхоплений радарним променем літак заходив на посадку в аеропорту Тушино, якраз на південь од червоного сяйва, що ним і була Москва.

Головний кат СМЕРШу, а відтак і всього Радянського Союзу, він, Грант, був уже на верхівці свого дерева. Чого ще він міг бажати? Подальшого підвищення? Більшої платні? Нових золотих витребеньок? Відповідальніших завдань? Кращої техніки? Здавалося, в світі вже не було нічого такого, чого варто прагнути. Хіба, може, десь в іншій країні є чоловік, про якого він ніколи не чув, якого слід усунути перед тим, як він здобуде верховну владу?

Розділ 4
Повелителі смерті

Офіційна організація Радянського уряду СМЕРШ оперує як удома, так і за кордоном. У 1955 році в ній працювало сорок тисяч чоловіків і жінок. СМЕРШ – це скорочення від слів смерть шпионам. Цією назвою користуються лише її працівники та радянські офіційні особи. Жодному з членів суспільства, який сповна розуму, навіть на думку не спаде, щоб ця назва злетіла з його вуст.

Штаб-квартира СМЕРШу містилась у величезній і потворній сучасній будівлі на улице Сретенка. Підходячи на цій широкій і похмурій вулиці до номера тринадцять, люди втуплюють очі в землю і поспішають далі, ніби й не помічаючи двох вартових з автоматами обабіч широких сходів, які ведуть до величних подвійних дверей з броньованими стулками. А якщо перехожий похопиться вчасно, то непомітно перейде на протилежний бік вулиці.

Керують СМЕРШем з величезної світлої кімнати на другому поверсі, що її стіни, як і в усіх інших урядових кабінетах світу, пофарбовано в блідо-оливковий колір. Навпроти звуконепроникних дверей – два широкі вікна, з яких видно задній двір. Підлогу надійно встеляє барвистий кавказький килим найвищої якості. У лівому кутку бовваніє масивний дубовий стіл, накритий червоним оксамитом, а на ньому – товста скляна плита. «Вхідні» й «вихідні» скриньки – ліворуч, чотири телефони – праворуч. До письмового столу приставлено довгий стіл для засідань, і ця Т-подібна фігура простяглася по діагоналі через усю кімнату. Біля довгого столу стоять упритул вісім стільців з рівними спинками, оббитими червоною шкірою. Цей стіл також накрито червоним оксамитом, але без захисного скла. На ньому стоять попільнички, дві важкі карафи з водою та склянки.

На стінах – чотири великі портрети в позолочених рамах. Тоді, в 1955-у, це були: над дверима – портрет Сталіна; портрет Леніна – в простінку між двома вікнами, і обличчям до обличчя – портрети Булганіна та голови Комітету державної безпеки генерала армії Івана Олександровича Сєрова (до 13 січня 1954 року на цьому місці красувався портрет Берії).

Під портретом Булганіна – великий телевізор у гарному футлярі з полірованого дуба. В ньому вмонтовано магнітофон, який непомітно вмикається в шухляді письмового столу. Мікрофони розміщено попід усім столом для засідань, а дроти до них сховано в його ніжках. Маленькі двері поруч із телевізором ведуть до персонального туалету та невеликого кінозалу для показу секретних фільмів.

Під портретом генерала Сєрова височить книжкова шафа, на верхніх полицях якої виструнчилися твори Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, а на більш досяжних – книжки з шпигунства, контррозвідки, методів роботи поліції та кримінології, написані багатьма мовами. Поруч із шафою, під самою стіною,– довгий вузький стіл, на якому розкладено десятки альбомів у шкіряній оправі з витисненими золотом різними датами. В альбомах містяться знімки радянських громадян та іноземців, ліквідованих СМЕРШем.

Десь у той самий час, коли літак із Грантом приземлявся в Тушинському аеропорту,– було близько пів на дванадцяту ночі,– біля цього столу зупинився і почав гортати альбом із датою «1954» на оправі суворий кремезний чоловік років п'ятдесяти. Начальник СМЕРШу генерал-полковник Грубозабойщиков, більше відомий у цьому будинку як «Г», був в охайному кітелі кольору хакі із стоячим комірцем і темно-синьому кавалерійському галіфе з двома тоненькими червоними кантами збоку. Галіфе вправлено в м'які, до блиску начищені чорні шкіряні чоботи. Груди в генерал-полковника прикрашали три ряди орденських планок – два ордени Леніна, орден Суворова, орден Олександра Невського, орден Червоного Прапора, два ордени Червоної Зірки, медалі «Двадцять років РСЧА», «За оборону Москви» та «За взяття Берліна». Окремо висіла рожево-сіра стрічка британського «СІБІІ»1 та бордово-біла стрічка американської медалі «За заслуги». Над усім цим висявала Золота Зірка Героя Радянського Союзу.

Над високим комірцем кітеля – вузьке й гостре обличчя з обвислими мішечками під круглими карими очима, що своїм блиском нагадували полірований мармур. Голова була чисто поголена, і лискуча шкіра на черепі відбивала, мов дзеркало, світло від центральної люстри. Над глибоко роздвоєним підборіддям були широкі й суворі вуста. Тверде, непоступливе обличчя грізної влади.

Один із телефонів озвався м'яким дзеленчанням. Виваженою, впевненою ходою чоловік підійшов до високого стільця, спочатку сів у нього, а вже потім підняв трубку з телефонного апарата, позначеного білими літерами «ВЧ», що означало высокочастотный, тобто зв'язок за допомогою струму високої частоти. Лише близько п'ятдесяти телефонів верховних офіційних осіб було підключено до комутатора «ВЧ»; всі вони були державні міністри або начальники важливих відділів. Обслуговувала цей зв'язок маленька телефонна станція в Кремлі, на якій працювали тільки офіцери безпеки. Навіть вони не могли прослуховувати такі розмови, проте кожне слово на цій лінії автоматично записувалося на плівку.

– Слухаю.

– Говорить Сєров. Що конкретно зроблено після сьогоднішнього засідання Президії?

– Товаришу генерале, за кілька хвилин у мене починається нарада – РУМЗС, ГРУ і, звісно, МДБ. В разі схвалення акції, призначено зустріч із начальниками оперативного і планувального відділів. Я вже наказав приставити до Москви потрібного для ліквідації оперативного працівника. Цього разу операцією я керуватиму особисто. Ми не допустимо ще однієї справи Хохлова.

– Звичайно, неприпустимо, чорт забирай! Зателефонуйте мені після наради. Я доповідатиму Президії завтра вранці.

– Неодмінно, товаришу генерале!

Генерал Г. поклав трубку, натис на кнопку дзвінка, вмонтовану під стільницею, і одночасно ввімкнув магнітофон. Увійшов капітан МДБ – його особистий ад'ютант.

– Прибули?

– Так точно, товаришу генерале.

– Приведіть їх.

За кілька хвилин шість чоловіків – п'ятеро з них у військовій формі – один за одним увійшли до кабінету і, ледь позирнувши на його господаря за столом, зайняли свої місця. Кожного з трьох старших офіцерів супроводжував ад'ютант. У Радянському Союзі ніхто не ходить на наради сам. Заради власного захисту і спокою він незмінно бере з собою свідка, щоб той міг підтвердити все, що відбувалося й говорилось. Це важливо на випадок розслідування. Адже робити записи не дозволяється, і рішення передаються службам тільки усно.

Найдалі розташувався генерал-лейтенант Славін, начальник ГРУ (розвідувальне управління Генерального штабу армії), який привів із собою полковника. Поруч з ними сів генерал-лейтенант Воздвиженський – шеф РУМЗС (розвідувальне управління Міністерства закордонних справ), який прийшов з чоловіком середнього віку в цивільному. Спиною до дверей сидів полковник державної безпеки Нікітін, начальник розвідки МДБ; його супроводжував майор.

– Добрий вечір, товариші.

Від трьох старших офіцерів долинув ввічливий обачний шепіт. Кожен з них думав, що лише він знає про підслуховувальні пристрої в кабінеті; так само кожен з них вирішив, не повідомляючи про це своїх підлеглих, обходитись якнайскупішими фразами, співзвучними із суворою дисципліною і потребами держави.

– Давайте закуримо. – Генерал Г. дістав коробку цигарок «Москва-Волга» і припалив, клацнувши американською запальничкою «Зіппо». За столом пролунав залп запальничок. Генерал так стис довгий картонний мундштук своєї цигарки, що він став майже пласким, і всунув його в правий кутик рота. Він розтягнув вуста й почав говорити короткими, ніби обрубаними, фразами, які зі свистом вихоплювалися з-поміж його зубів, де погойдувалась цигарка.

– Товариші, ми тут зібралися за інструкцією товариша генерала Сєрова. Генерал Сєров від імені Президії наказав мені поінформувати вас про деякі справи державної політики. Потім ми порадимось і виробимо ряд дій згідно з лінією цієї політики. Рішення треба ухвалити оперативно. Воно матиме для держави велику вагу. Тому це має бути правильне рішення.

Генерал зробив паузу, щоб присутні усвідомили важливість його слів. Одне по одному він повільно вивчав обличчя старших офіцерів. На нього незворушно дивились їхні очі, хоча потай ці поважні особи неабияк хвилювалися: ще трохи – і вони зазирнуть у віконце доменної печі; ще трохи – і вони почують про державну таємницю, знання якої одного дня може накликати на них велику небезпеку. В цій тихій кімнаті вони відчули, як пірнули в страхітливий вир, що крутився в епіцентрі зосередження влади в Радянському Союзі – у високій Президії.

Попіл з кінчика цигарки в генерала Г. упав на його кітель. Він струсив попіл і жбурнув недопалка в кошик для секретних відходів. Потім припалив нову цигарку і, не виймаючи її з рота, повів далі:

– Йдеться про помітний терористичний акт, який треба здійснити на ворожій території щонайбільше через три місяці.

Шість пар безвиразних очей прикипіли до начальника СМЕРШу.

– Товариші,– генерал відкинувся на спинку стільця, і в його голосі забриніли повчальні нотки,– зовнішня політика СРСР увійшла в нову фазу. Досі це була «тверда» політика – політика (він дозволив собі жарт, пов'язаний з ім'ям Сталіна) сталі. Ця ефективна політика породжувала напруження на Заході, а особливо в Америці, яка стає дедалі небезпечнішою. Поведінку американців важко передбачити. Американці істеричні. Донесення нашої розвідки свідчать, що ми підштовхуємо Америку до межі неприхованого атомного нападу на СРСР. Ви ті донесення читали і знаєте, що це правда. Ми такої війни не хочемо. Якщо така війна і буде, то час її початку визначатимемо ми, а не вони. Деякі впливові кола, а надто група Пентагону, яку очолює адмірал Редфорд, дістають підтримку в своїх маячних прагненнях лише завдяки успіхам нашої «твердої» політики. Тож було вирішено, що настав час змінити методи, зберігаючи водночас наші цілі. Запроваджується нова політика – «тверда-м'яка», її початком була Женева. Там ми діяли як «м'які». Китай хоче назад свої острови? Тут ми «тверді». Ми відкриваємо кордони для багатьох журналістів, акторів, художників, хоча й знаємо, що серед них буде багато шпигунів. Наші лідери всміхаються, жартують на прийомах у Москві. Серед цих жартів ми й кинемо найбільшу випробувальну бомбу всіх часів. Товариші Булганін і Хрущов, а також товариш генерал Сєров (генерал Г. обачно назвав імена для магнітофонних вух) відвідають Індію, взагалі Схід та мерзенну Англію. Коли вони повернуться, то проведуть дружню розмову з послом Великобританії про наступний дружній візит до Лондона. Так усе й триватиме – кийок, а потім морковка; усмішка, а потім похмурий погляд. І Захід спантеличений. Напруження знімається ще до того, як воно мало затвердіти. Реакція наших ворогів буде незграбна, їхня стратегія – дезорганізована. Натомість прості люди сміятимуться з наших жартів, радісно вітатимуть наших футболістів і пускатимуть слину від задоволення, що ми звільняємо кількох військовополонених, яких ми не хочемо більше годувати!

За столом розквітали гордовиті усмішки. Яка прекрасна політика! Як ми пошиємо їх у дурні!

– Водночас,– вів далі генерал, ледь усміхаючись від задоволення, що його подарував іншим,– ми тихо посуваємося вперед: революцію – в Марокко, озброєння – в Єгипет, масові заворушення – в Туреччині, страйки – в Англії, великі політичні завоювання – у Франції. В світі немає такого фронту, де б ми тишком-нишком не посувалися вперед.

Генерал помітив, як пожадливо заблищали очі в присутніх. Люди розслабились. Ось і настав час бути твердим. Хай на собі відчують нову політику. Адже розвідувальні служби всією своєю силою також мають підтримати цю велику гру. Генерал Г. повільно нахилився вперед. Спираючись правим ліктем на стіл, він підніс лівий кулак угору.

– Але, товариші,– лагідно промовив він,– хто допустив провали в здійсненні державної політики СРСР? Хто був надто м'який, коли ми хотіли бути тверді? Хто зазнавав поразок, коли інші державні служби перемагали? Хто своїми безглуздими помилками виставив Радянський Союз перед усім світом у дурному вигляді? Хто? – Голос його вже зривався на крик. Подумки він відзначив, що, певне, переконливо доносить своїм слухачам звинувачення, яке пролунало на Президії. Як чудово воно звучатиме, коли магнітофонний запис прослуховуватиме сам Сєров! Він поглянув на зблідлі обличчя, і його кулак опустився на стіл. – Увесь розвідувальний апарат Радянського Союзу, товариші! – Голос у генерала Г. загрозливо понизився. – Це ми – ледарі, саботажники, зрадники! Це ми не виправдовуємо надій Радянського Союзу в його великій і славній боротьбі! Ми! – його рука окреслила коло. – Всі ми! – До його тону повернулася розважливість. – Товариші, погляньмо на факти. Сукин сын (він дозволив собі селянську непристойність) Гузенко! Спершу ми втрачаємо його, а потім і всю канадську мережу. Втрачаємо вченого Фача. Вичищають нашу американську мережу. Щойно втрачаємо таку людину, як Токаєв, і одразу ж назріває скандальна справа Хохлова, що завдала нашій країні великої шкоди. Петров і його дружина в Австралії – погана робота, якщо це взагалі можна назвати роботою! Список нескінченний – поразка за поразкою, а я ж, чорт забирай, не згадав і половини цієї ганьби!

Генерал замовк, а коли поновив свою промову, то виголошував її вже м'якішим голосом:

– Товариші, мушу заявити, що доки ми не виробимо плану великої перемоги нашої розвідки, доки не почнемо правильно діяти за цим планом, – якщо його, звісно, затвердять,– у нас будуть проблеми. Генерал подумав, як би його висловити погрозу, не називаючи її. І, здається, знайшов потрібну фразу.

– Це викличе,– він багатозначно кинув на присутніх погляд, сповнений штучної лагідності,– це викличе... невдоволення.