Текст книги "Із Росії з любов'ю"

Автор книги: Ян Флеминг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 8
Прекрасна принада

Сидячи біля вікна в своїй кімнаті й милуючись першими рожевими відблисками вечірньої зорі, що віддзеркалювались у шибках будинків на протилежному боці вулиці, оглядаючи далекі церковні бані, які, наче смолоскипи, палахкотіли над ламаною лінією московських дахів, єфрейтор державної безпеки Тетяна Романова почувала себе щасливою. Ні, це не було почуття романтичного щастя. Не мало воно нічого спільного і з екстазом зародження любовної пригоди – отого радісного періоду, коли навіть на обрії ще не видно, що невдовзі набіжать легкі, а потім усе важчі й химерніші хмарини. Йшлося про спокійне, влаштоване й надійне щастя, щастя мати можливість впевнено дивитися в майбутнє, чути такі приємні похвали, які сьогодні пролунали на її адресу з уст професора Денікіна, вдихати пахощі приготовленої на електроплитці доброї вечері, слухати її улюблену увертюру до «Бориса Годунова», що звучить по радіо у виконанні Московського державного симфонічного оркестру... До того ж довга зима й коротка весна вже минули, і надворі квітує червень.

Її кімната була маленькою коробкою у великому житловому будинку на Садово-Черногрязской улице. Збудована в'язнями в 1939 році, ця восьмиповерхова споруда правила за жіночий барак для співробітниць служб державної безпеки, що його дві тисячі кімнат, як і її помешкання на третьому поверсі, були переважно квадратними коробками з телефоном, гарячою та холодною водою, електрикою і спільними для кількох пожилиць ванною і туалетом. Дво– і трикімнатні квартири на двох горішніх поверхах призначалися для вищих чинів і були значно комфортабельніші, зрозуміло, з ізольованими вигодами. Житло розподіляли суворо за рангом, і, щоб досягти раю на восьмому, полковницькому поверсі, єфрейтор Романова мала б подолати багато сходинок – сержантську, лейтенантську, капітанську, майорську і підполковницьку.

Та бачить небо: вона задоволена своєю долею. Зарплата 1200 карбованців на місяць – а це на тридцять відсотків більше, ніж одержують у будь-якому іншому міністерстві,– своя кімната, дешеве харчування і одяг із закритих магазинів на першому поверсі будинку, щонайменше два квитки на балет чи в оперу щомісяця, двотижнева оплачувана відпустка щороку. А головне – надійна робота з добрими перспективами в Москві, а не в одному з отих осоружних провінційних міст, де ніколи нічого не відбувається і де поява нового фільму чи візит мандрівного цирку – єдина подія, що не дає людині передчасно лягти спати.

Звісно, за роботу в МДБ треба платити. Військова форма відокремлює тебе від решти світу. Люди бояться того, нібито суперечить дівочій природі, і це обмежує твоє товариство колом дівчат та хлопців з МДБ, за одного з яких, коли настане твоя черга, доведеться вийти заміж, щоб залишитися в міністерстві. А вони ж працюють, як чорти – від восьмої ранку до шостої вечора, п'ять з половиною днів на тиждень, з сорокахвилинною перервою на обід у їдальні. І це таки добрячий обід! Справжня їжа, після якої цілком можна вдовольнятися скромною вечерею, відкладаючи трохи грошей на соболину шубу, щоб одного дня замінити потерту сибірську лисицю.

З отакими думками єфрейтор Романова пішла наглянути за каструлею з густим супом, у якому плавали шматочки м'яса та кілька грибів. Смачні пахощі засвідчували, що суп уже майже готовий. Вимкнувши плитку, дівчина пішла помити перед вечерею руки – як її привчили з дитинства. Витираючи руки, Тетяна розглядала своє відображення у великому овальному дзеркалі над умивальником.

Один з її перших кавалерів казав їй, що вона нагадує юну Грету Гарбо. Яка нісенітниця! Сьогодні у неї гарний вигляд: розкішне темне шовковисте волосся, зачесане з високого чола рівно назад, стрімко спадає вниз, майже до плечей, а на кінчиках трохи закручується (єфрейтор Романова призналася собі, що перейняла цю зачіску в Гарбо). М'яка бліда шкіра, темно-голубі очі під прямими бровами (вона заплющила одне око, а потім друге—так, очі в неї справді видовжені!), чарівні вилиці із сліпучим відблиском слонової кістки, рівний, ледь погордливий ніс і гарний рот. Який він? Чи не занадто широкий? Певне, жахливо широкий, особливо, коли вона всміхається. Тетяна всміхнулася до дзеркала. Так, широкий, але ж точнісінько такий і в Грети Гарбо. Зрештою, її повні вуста мають красиву форму. На куточках губів ледь помітний натяк на усмішку. Ніхто не скаже, що це холодний рот! А овал обличчя? Чи він, бува, не задовгий? Чи не загостре в неї підборіддя? Вона крутила головою на всі боки й роздивлялася свій профіль. Важка запона волосся спадала на праве око, і вона мусила зачісувати його назад. Гаразд, підборіддя можна вважати загостреним, але аж ніяк не гострим. Вона знову поглянула в дзеркало й заходилася проводити щіткою по довгому важкому волоссю. Грета Гарбо! О, Тетяна – дівчина хоч куди, про це їй говорило багато чоловіків, не кажучи вже про дівчат; вони завжди приходили до неї з проханнями підказати, як дати раду зачісці і що робити з обличчям. Усе це так, та конкурувати з відомою кінозіркою!.. Чи не занадто? Вона зробила собі гримасу й пішла вечеряти.

Єфрейтор Тетяна Романова була справді дуже вродлива дівчина, її висока пружна постать рухалася пластичне і граційно. Понад рік навчалася вона в ленінградській балетній школі і облишила танцювальну кар'єру тільки через те, що на дюйм перевершила встановлену для зросту межу – п'ять футів і шість дюймів. Але школа навчила її гарно поводитись і красиво ходити. Захоплення фігурним катанням – а вона цілий рік відвідувала ковзанку на стадіоні «Динамо» – забезпечувало їй не лише здоровий колір обличчя, а й престижне місце в першій жіночій збірній «Динамо». І руки, й перса у неї були бездоганні. Можливо, пурист і не схвалив би її спини з міцними м'язами, адже внаслідок систематичних вправ вони втратили плавність, жіночність ліній і тепер, округлі ззаду й пласкі, тверді з боків, випиналися, як чоловічі клуби.

Тетяною захоплювалася не тільки вся англійська перекладацька секція центрального архіву МДБ, а й багато хто за межами цієї служби. Та всі її поклонники розуміли: мине не так багато часу, і один із старших офіцерів владно витягне її з цієї скромної секції і зробить своєю коханкою, а якщо дуже треба буде, то й дружиною.

Дівчина висипала густий суп до невеличкої порцелянової тарілки, обідком якої за запряженими кіньми санями бігли вовки, накришила туди трохи чорного хліба і всілася біля вікна вечеряти, їла вона повільно, вишукано тримаючи пальцями гарну ложку, яку кілька тижнів тому крадькома сховала до своєї сумочки за веселою вечерею в готелі «Москва». Помивши посуд, Тетяна знову повернулася до вікна й нарешті закурила свою першу цього дня сигарету (в Росії жодна порядна дівчина на людях не курить, хіба що в ресторані, бо інакше її негайно звільнять з роботи). Відчуттю повного комфорту заважав скімливий дисонанс туркменського оркестру. Цей жахливий східний мотлох напевне транслюють задля того, щоб задовольнити куркулів тієї віддаленої від центру варварської республіки! Чому б не грати щось культурное? Сучасну джазову музику, наприклад, або щось класичне? Цей мотлох не тільки огидний, він ще й застарілий.

Різко задзвонив телефон. Вона вимкнула радіо й узяла трубку.

– Єфрейтор Романова? – Це був голос її улюбленого професора Денікіна, який у неслужбовий час завжди називав її Тетяною чи навіть Танею. Що б це могло означати?

Дівчина широко розплющила очі.

– Так, товаришу професоре.

– За п'ятнадцять хвилин, тобто о восьмій тридцять вас викликають на розмову до товариша полковника Клебб, Второй отдел. – Голос на іншому кінці дроту був чужий, холодний. – Заходьте до квартири тисяча вісімсот сімдесят п'ять на восьмому поверсі вашого будинку. Вам ясно?

– Але, товаришу професоре, чому? Навіщо? Що... що сталося?.. її урвав дивний, якийсь неприродно напружений голос її улюбленого професора:

– Це все, товаришу єфрейторе.

Дівчина тримала трубку перед собою, втупившись у неї божевільними очима, неначе з отих маленьких дірочок у чорній мембрані ще можна було витиснути якесь пояснення.

– Алло! Алло!

Але в трубці відлунював тільки її власний голос. Вона відчула, як ниє в неї рука й передпліччя через те, що вона надто міцно стискала трубку. Повільно нахилившись, Тетяна поклала її на важіль. Заціпеніла, постояла ще хвилину, безтямно позираючи на чорний апарат. Може, зателефонувати професорові? Ні, ні в якому разі. Він говорив так, як і належало говорити, бо знав, як знала й вона сама, що всі телефонні розмови в будинку прослуховувались або записувались на плівку. Ось чому він не сказав жодного зайвого слова. Певне, йдеться про державну справу. Таких повідомлень треба спекуватись якомога швидше, не вдаючись до багатослівних розмов. Скидаєш із рук жахливу карту, передаєш пікову даму комусь іншому – і твої руки знову чисті.

Дівчина прикусила зубами суглоби пальців. Що їм потрібно від неї? Що вона такого зробила? Розпачливо, знервовано вона порпалася в своєму давньому й недавньому минулому. Може, вона допустилася в своїй роботі якоїсь непоправної помилки, і її щойно виявили? А може, з її вуст злетіли якісь слова, спрямовані проти держави, якийсь жарт, про який доповіли куди слід? Цього не можна скидати з рахунку. Які це слова? Коли вона їх сказала? Якби це сталося, вона б вчасно відчула провину чи страх. Ні, її сумління чисте. А поцуплена ложка? Невже це?.. Державна власність! Треба викинути її з вікна. Негайно. Якнайдалі. Та ні, цього не може бути. Надто дрібна річ. Дівчина пригнічено згорбилась, і її руки безсило повисли вздовж тіла. Повернувшись до тями, вона підвелася, підійшла до шафи й дістала свою парадну форму. На очі напливали сльози страху та дитинного збентеження. Скоріше за все тут щось інше... За такі речі СМЕРШ нікого не хапає. Тут щось значно гірше...

Тетяна поглянула на свій дешевенький годинник. Залишалося сім хвилин! її охопила нова хвиля паніки. Другим боком долоні вона витерла сльози і рвучко дістала з шафи білизну. Мало їй невідомої халепи, то ще й треба спізнитися! Поквапне роздягаючись, вона рвала на білій бавовняній блузці ґудзики. Вмиваючись і зачісуючись, мов у лихоманці, Тетяна гарячково роздумувала над диявольською таємницею. Так допитливе дитя штрикає палицею в дірку, де причаїлася гадюка, і хоч з якого боку до тієї дірки підступай, а звідусіль долинає грізне сичання.

Тетяна не здогадувалась про свою провину, і зустріч із будь-яким щупальцем цього восьминога не обіцяв їй нічого доброго. Вже сама назва організації викликала ненависть, і промовляти її вголос нормальні люди уникали. СМЕРШ, смерть шпионам. Це були страшні слова, слова з могили, сам шепіт смерті, слова, яких ніхто ніколи не згадував, навіть обмінюючись службовими новинами з друзями. І найжахливіше, що існувало всередині цієї жахливої організації, називалося Второй отдел – відділ тортур і смерті. Його начальником була жінка – Роза Клебб! Про неї потай розповідали неймовірні речі, які Тетяна бачила хіба в нічних кошмарах. А тепер з нею треба знайомитись наяву.

Переказували, нібито Роза Клебб сама не пропускала жодної тортури. В її кабінеті зберігалася забризкана кров'ю сорочка і низенький похідний ослінчик. Коли вона сновигала підвальними коридорами в тій сорочці і з ослінчиком у руці, навіть співробітники СМЕРШу, відчувши її появу, замовкали й низько схилялися над паперами, а дехто навіть схрещував у кишені пальці. І ця диктатура моторошної тиші тривала доти, доки вона не поверталася до свого кабінету. Очевидці пошепки розповідали, як вона присуває свій ослінчик до прип'ятої до столу для допитів жертви, сідає, вдивляється в обличчя нещасного й тихо промовляє:

«Номер один»,– чи: «Номер два»,– чи: «Номер двадцять п'ять». А слідчий знає, що вона має на увазі, і починає своє діло. Тоді вона присувається впритул, на відстань у кілька дюймів до обличчя своєї жертви, вдивляється в її очі, вдихає її муки, як найсолодші парфуми, і, залежно від виразу очей, тихо керує тортурами за допомогою коротких настанов: «Тепер номер тридцять шість»,– чи: «А зараз номер шістдесят чотири»,– і слідчий змінює репертуар. Як тільки з очей зникає мужність та опір і вони, ослаблені, кволі, ладні благати про милосердя, отут вона і вступає зі своєю туркотливою мелодією:

«Так, так, мій голубе. Скажи, мій гарненький, і всьому поганому настане край. Усе скінчиться. Все. Ой, як тобі боляче, моя дитино! Людина так втомлюється від болю! Людина хоче, щоб біль ущух. Людина хоче спокійно полежати, а біль щоб ніколи більш не приходив. Твоя мати тут, поруч, вона думає про те, як припинити цей біль. Вона приготувала тобі гарне, м'яке, тепленьке ліжко, щоб ти виспався і про все забув... забув... забув. Говори,– лагідно шепотіла Клебб. – Усе, що хочеш, тільки говори, і матимеш спокій, і не буде ніякого болю...» А якщо в очах все ще лишалися рештки опору, вона знову починала свою туркотливу пісню: «Але ж ти й дурненький, мій любчику! Ох, який дурненький! Цей біль – ніщо. Ніщо! Ти не віриш мені, мій голубчику? Тоді твоя мати буде змушена спробувати трохи, тільки трішечки номер вісімдесят сім».

Слідчий чує номер і міняє інструменти та об'єкти їхнього застосування, а вона сидить верхи на ослінчику й спостерігає, як повільно витікає життя з очей у жертви, аж поки настане час закричати у самісіньке вухо, бо інакше жертва вже не почує...

Рідко хто міг далеко зайти дорогами смершівського болю, не кажучи вже про те, щоб подолати їх до кінця. А якщо лагідний голос обіцяє спокій, то він майже завжди виграє, бо Роза Клебб якимсь побитом уловлювала в стражденних очах ту мить, коли доросла людина оберталася на дитя, що плаче за мамою. І вона служитиме цьому дитяті образом матері й тим ламатиме йому дух, тоді як тверді чоловічі слова тільки додавали б йому сили.

Ось і зламано ще одного підозрюваного, і Роза Клебб рушає зі своїм похідним ослінчиком коридорами назад, скидає забруднену сорочку й повертається до свого кабінету. Чутка про те, що все скінчилось, одразу ж облітає весь підвал, і люди знову підіймають голови.

Тетяна позирнула на годинник. Залишалося чотири хвилини, її руки машинально пробігли по формі. Останній погляд у дзеркало. Дівчина обернулася, ніби прощаючись зі своєю милою, маленькою кімнаткою. Чи побачить вона її знову?

Романова попростувала довгим коридором і натисла кнопку, викликаючи ліфт. Коли він підійшов, вона вже випростала плечі, підвела підборіддя й ступила до кабіни, як ступають на гільйотину.

– Восьмий,– кинула вона дівчині-ліфтерці. Тетяна стояла обличчям до дверцят, подумки промовляючи слова, яких не вживала з дитячих років: «Боже мій! Боже мій! Боже мій!..»

Розділ 9
Любовна робота

Стоячи біля пофарбованих у кремовий колір, без жодної позначки дверей, Тетяна намагалася уявити внутрішній вигляд цієї квартири. Різкий голос наказав їй увійти. Дівчина легенько штовхнула двері, і вони прочинилися. В ніс ударив запах, від якого можна було зомліти. Вона безпорадно зупинилася на порозі вітальні, втупившись в очі жінки, що сиділа за круглим столом у колі світла від абажура.

Це був знайомий запах метро спекотного вечора – ядуча суміш тваринних випарів. У Росії люди бризкаються чимсь запахущим незалежно від того, чи приймали вони ванну, чи ні (хоча заради справедливості слід зазначити, що переважно вони її не приймають), тож здорові, чисті дівчата, як оце Тетяна, щоб уникнути смороду метро та громадського транспорту, звичайно намагаються ходити на роботу пішки, якщо тільки дощ чи сніг не стає нездоланною перешкодою. І тепер Тетяна пірнула в точнісінько такі запахи, її ніздрі засіпались від огиди, і саме огида вкупі із зневагою до особи, спроможної жити серед таких «ароматів», додали їй сили поглянути в жовтуваті очі, які цупко вчепилися в неї крізь квадратні скельця окулярів. У таких очах нічого не прочитаєш, бо це очі, які беруть, а не дають. Вони повільно обмацували Тетяну, мов об'єктив кінокамери, що фіксує об'єкт на сховану десь усередині плівку.

– Ти гарна дівчина, товаришу єфрейторе,– порушила мовчанку полковник Клебб. – Ану, пройдися кімнатою отуди й назад.

Що могли означати ці медові слова? Відчуваючи на шиї туго напнутий ретязь страху перед цією жорстокою жінкою, Тетяна покірно зробила те, що їй наказали.

– Скинь кітель. Поклади його на стілець. Підніми руки над головою. Вище! Ще вище! Тепер нахились і торкнися черевиків. Випростайсь. Добре. Сідай. – Жінка розмовляла, як лікар. Вона показала на стілець навпроти себе, опустивши свої широко розплющені допитливі очі на папку, що лежала на столі.

Це моя записка, подумала Тетяна. ОЙ, як цікаво було б зазирнути до паперу, що визначає все твоє життя! А яка товста папка! Дюймів два завтовшки. Що там написано на всіх отих сторінках? Вона дивилася на розгорнену папку зачарованими очима.

Полковник Клебб переглянула останні сторінки і згорнула папку. Обкладинка була оранжевого кольору з чорною смугою по діагоналі. Що означали ці кольори?

Жінка звела на неї важкий погляд, і Тетяна якось спромоглася хоробро зиркнути їй у відповідь.

– Товаришу єфрейторе,– це був голос влади, голос старшого офіцера,– про вашу роботу подано добрі рапорти. Відмінні характеристики і з приводу виконання службових обов'язків та щодо спортивних справ. Держава вами задоволена, Романова.

Тетяна не могла цьому повірити. Спершу вона ледь не знепритомніла, потім уся зашарілась і зрештою зблідла. Поклавши руки на край столу, Тетяна, затинаючись, пробелькотала кволим голосом:

– Д... дякую, товаришу п...полковнику!

– Завдяки вашій відмінній службі вас вибрали виконувати дуже важливе завдання. Це – велика честь! Вам зрозуміло?

Хай там що далі станеться, а це краще, ніж те, що б могло бути.

– Так точно, товаришу полковнику!

– Завдання покладає на вас велику відповідальність. Воно дасть вам змогу одержати вище звання. Вітаю вас із підвищенням, товаришу єфрейторе! Виконавши завдання, ви станете капітаном державної безпеки.

Для дівчини двадцяти чотирьох років це була нечувана кар'єра! Але тут відчувалася небезпека; її викликав у Тетяни той страх, що прокидається в тварини, коли вона бачить за шматком м'яса сталеві щелепи капкана.

– Це – велика честь, товаришу полковнику!—Хрипкий голос погано приховував її збентеженість.

Роза Клебб мимоволі рохкнула: для неї не був таємницею внутрішній стан дівчини ще від тієї миті, коли вона одержала розпорядження прибути на восьмий поверх. Ефект несподівано теплого прийому, шок, а потім – полегкість після того, як вона почула добрі новини. Загалом це було вродливе, простодушно-невинне дівча. Саме те, чого вимагала конспирация. Тепер можна трохи й розслабитись.

– Люба моя,– лагідно мовила Клебб,– це ж просто недбальство з мого боку! Таке підвищення слід відзначати склянкою вина. Ви не повинні думати, що ми, старші офіцери, позбавлені людяності. Ми вип'ємо разом. Це гарна нагода відкоркувати пляшку французького шампанського.

Роза Клебб підійшла до буфета, куди ад'ютант ще раніше поклав її замовлення.

– Покуштуйте-но оцих шоколадних цукерок, поки я відкорковуватиму пляшку. Це справа нелегка! Для такої роботи нам, жінкам, справді потрібні чоловіки. Хіба не так?

Коробка мала зовні привабливий вигляд, та коли її поставили на стіл, усередині почувся жахливий стук чогось твердого.

– Швейцарський шоколад – найкращий. Круглі цукерки – з м'якою начинкою, квадратні – без начинки.

У відповідь Тетяна щось вдячно промуркотіла. Вона вибрала круглу цукерку – певне, таку легше проковтнути. В роті у неї було сухо від страху перед тією миттю, коли вона нарешті побачить пастку й відчує на шиї зашморг. Це має бути щось жахливе, якщо його треба приховувати під усім оцим лицедійством. Шматочок шоколаду зрадницьки застряг у неї в горлі, і їй милостиво подали келих шампанського. Роза Клебб, високо піднявши келиха, нахилилася над Тетяною.

– За ваше здоровье, товаришу Тетяно! Прийміть мої найтепліші вітання. Тетяна пристебнула до свого обличчя жахливу посмішку. Піднявши й собі келиха, вона легенько вклонилася.

– За ваше здоровье. товаришу полковнику!

Дівчина випила шампанське одним духом, що в Росії звичайна річ, і поставила келиха перед собою. Роза Клебб умить наповнила його знову, розливши при цьому трохи на стіл.

– А тепер – за успіхи вашої нової служби, товаришко! – урочисто проголосила Клебб, і солодка усмішка розпливлася в неї на обличчі. Вона чекала реакції своєї гості. – За СМЕРШ!

Тетяна одерев'яніло зіп'ялася на ноги й схопила повний келих.

– За СМЕРШ! – ледве промовили її вуста.

Вона похлинулася вином і через це здолала келиха за два рази. На стілець Тетяна опускалася важко. На роздуми Клебб не залишила їй жодної хвилини. Вона всілася навпроти й поклала руки долонями на стіл.

– А тепер, товаришко, до справи! – знову владно промовила Клебб. – Вам доведеться чимало попрацювати. – Полковник нахилилася вперед, до самого вуха Тетяни. – Вам коли-небудь хотілося пожити за кордоном, товаришко? У зарубіжній країні.

Шампанське робило своє діло. Мабуть, найгірше ще чекає її попереду, і хай воно приходить, не забарившись.

– Ні, товаришу полковнику. Я щаслива і в Москві.

– Ви собі не уявляєте, що це таке – жити на Заході! Прекрасний одяг, джаз, модерні речі.

– Ні, товаришу полковнику. – Тетяна говорила правду: вона не тільки не уявляла собі цього, а й ніколи про таке не думала.

– А якщо цього вимагатиме держава?

– Я підкорюся.

– З доброю охотою?

Тетяна ледь помітно знизала плечима.

– Треба робити те, що наказують.

Старша жінка зробила паузу. Наступне запитання було пов'язане з дівочою конспирацией.

– Ви незаймана, товаришко? О Боже, подумала Тетяна.

– Ні, товаришу полковнику.

Вологі вуста виблискували, як два люстерка.

– Скільки чоловіків?

Тетяна так зашарілася, ніби всередині в неї все палало. Російські дівчата загалом стримані й невибагливі до сексу. Сексуальний клімат у Росії нагадує середину Вікторіанської доби. їй було прикро чути ці вже самі собою обурливі запитання ще й тому, що ставилися вони холодним інквізиторським тоном державної особи, якої досі на її життєвому шляху не траплялося. Тетяна набралася духу й подивилася просто в жовті очі.

– Скажіть, будь ласка, товаришу полковнику, яка мета цих інтимних запитань?

Роза Клебб випросталась, її голос просвистів, як батіг:

– Схаменіться, товаришко! Вас викликали не для того, щоб ви ставили запитання! Ви забуваєте, з ким розмовляєте. Відповідайте! Тетяна відступила:

– Троє чоловіків, товаришу полковнику.

– Коли? В якому віці? – Важкі жовті очі уп'ялися у блакитні очі дівчини. Тетяна ледве стримувала себе, щоб не розридатись.

– У школі. Мені було сімнадцять. Тоді в Інституті іноземних мов. Мені було двадцять два. Потім торік. Мені було двадцять три. Це був друг, якого я зустріла на ковзанці.

– Будь ласка, їхні прізвища, товаришу. – Роза Клебб узяла олівця й присунула до себе записника.

Тетяна затулила руками обличчя й таки розридалась.

– Ні! – вихоплювалося в неї поміж приступами схлипування. – Ні! Ніколи! Хоч би що зі мною робіть! Ви не маєте права!

– Припиніть істерику! – Голос Клебб перейшов на сичання. – Я можу дістати від вас за п'ять хвилин ці імена чи те, про що мені захочеться дізнатись, або й узагалі все що завгодно! Ви ведете небезпечну гру, товаришко. Моє терпіння не вічне. – Клебб зробила паузу: вона заговорила надто суворо. – Зараз ми зробимо перерву. Ці прізвища ви назвете мені завтра. Ми не заподіємо тим чоловікам ніякої шкоди, їм поставлять одне чи два запитання про вас – прості технічні запитання, і все. А тепер сідайте і витріть сльози. Ми більше не робитимемо дурниць.

Роза Клебб підвелась, обійшла стіл і зупинилася над Тетяною. Голос її тепер був лагідний, улесливий.

– Заспокойся, люба моя, заспокойся. Ти повинна мені довіряти. Я надійно зберігатиму твої маленькі таємниці. Ось випий трохи шампанського і забудь про ці дрібні прикрощі. Ми повинні бути друзями. Нам треба працювати разом. Ти повинна навчитися, моя люба Тетяно, ставитись до мене, як до рідної матері. Ось на, випий. До дна.

Тетяна дістала з-за пояска на талії носовичок і приклала до очей. Тремтливою рукою взяла келиха з шампанським і, не підводячи голови, почала пити його дрібними ковтками.

– Допивай, моя люба. – Роза Клебб, підбадьорливо крекчучи, нахилилася над дівчиною, немов жахлива квочка.

Тетяна покірно спорожнила келиха й відчула, як її опір зникає, нею оволодіває втома, і вона ладна зробити все, аби тільки покінчити з цією розмовою, забратися звідси й заснути. Тепер вона усвідомила, що означає потрапити на допит, і почула голос, яким розмовляє там, на допитах, Клебб. Він таки діє, цей голос: ось і вона вже слухняна, готова до співробітництва.

Роза Клебб повернулася на своє місце, і з-під материнської маски, що все ще не сходила з її обличчя, прозирнув оцінювальний погляд.

– А тепер, люба моя, лише одне маленьке інтимне запитання. Як водиться серед нас, дівчат. Ти дістаєш насолоду від злягання? Чи приносить воно тобі радість? Багато радості?

Тетяна знову затулилася долонями і змучено глухо відповіла:

– Так, товаришу полковнику... Звичайно. Коли любиш... – Голос її відлітав кудись убік. Що вона може сказати? Яку відповідь хоче почути ця жінка?

– Гаразд. А тепер уявімо собі ситуацію, коли ти, моя люба, не закохана. Як тоді? Чи даватиме тобі насолоду злягання з чоловіком?

Тетяна нерішуче труснула головою. Вона забрала руки від обличчя, нахилила голову, її волосся розсипалося важкими пасмами. Вона щиро спробувала уявити собі таку ситуацію, але не змогла. Тому просто зробила припущення:

– Гадаю... це залежатиме від чоловіка, товаришу полковнику.

– Логічна відповідь, моя люба. – Роза Клебб висунула шухляду, дістала фотографію і поклала її перед дівчиною. – А от із таким чоловіком, наприклад?

Дівчина обережно піднесла фото до очей, так, неначе воно могло загорітися в її руках. Боязко глянула на вродливе, безжальне обличчя і напружила уяву, намагаючись щось відчути.

– Я не можу сказати з певністю, товаришу полковнику. Він симпатичний. Можливо, якщо він ніжний... – Вона занепокоєно відсунула від себе знімок.

– Е ні! Тримай його в себе, люба моя! Постав його поруч зі своїм ліжком і повсякчас думай про цього чоловіка. Згодом на своїй новій роботі ти дізнаєшся про нього більше. А тепер... – її очі за квадратними скельцями заблищали. – Тобі не кортить довідатись, яка буде твоя нова робота? Заради якого завдання тебе вибрали з-поміж усіх дівчат у Росії?

– Так точно, товаришу полковнику! —Тетяна слухняно звела очі просто в дуло націленої на неї рушниці, її таки взяли на мушку, і вологі гумові вуста спокусливо розтулилися.

– Вас вибрали виконати приємний обов'язок, товаришу єфрейторе. Це, як ми кажемо,– справжня любовна робота. Ваш обов'язок – закохатися. І це все. Більше нічого. Лише закохатися в цього чоловіка.

– Але хто він такий? Я його навіть не знаю. Рот у Рози Клебб переможно скривився. Що ж, дурній крихітці буде над чим помислити!

– Він – англійський шпигун!

– Боже мій! – Тетяна затулила вуста рукою, злякавшись власних слів. Вона отетеріла від несподіванки й вирячила на Розу Клебб трохи п'яні очі.

– Так! – Роза Клебб була задоволена ефектом, який справили її слова. – Він – англійський шпигун. Можливо, найвідоміший з усіх. І віднині ви з ним кохаєтесь. Отож вам слід звикати до цієї думки. І ніяких дурниць, товаришу! Ми повинні бути серйозними. Це важлива державна справа, і вас обрано як засіб її вирішення. Тож, будь ласка, ніяких дурниць! А тепер – деякі практичні деталі. – Клебб замовкла і раптом вибухнула: – Та забери руку від свого дурного обличчя! І не дивись, як перелякана корова. Сідай і уважно слухай. Бо буде гірше. Зрозуміло?

– Так, товаришу полковнику. – Тетяна слухняно випростала спину й поклала руки на коліна, як на заняттях у школі офіцерів безпеки. Уява її розпалилася, та на емоції не було часу. Набутий нею досвід підказував, що йдеться про операцію державної ваги – їй належало працювати на Батьківщину! її обрали для важливої конспирации, і як офіцер МДБ вона повинна виконувати свій обов'язок і виконувати його добре. Тетяна приготувалася з професійною увагою слухати полковника.

– Поки що,– Клебб увімкнула свій офіційний голос на повну потужність,– скажу коротко. Більше почуєте згодом. Протягом кількох наступних тижнів вас щонайдетальніше готуватимуть до операції, аж поки ви добре засвоїте те, що вам належить робити. Вас навчать іноземних звичаїв, забезпечать прекрасним одягом, проінструктують з усіх мистецтв жіночої зваби. Потім вас пошлють до зарубіжної країни, кудись у Європу. Там ви зустрінете цього чоловіка і спокусите його. В цій справі ви не повинні відчувати ніяких дурних докорів сумління, бо ваше тіло належить державі. Держава пестила його від самого вашого народження. Тепер ваше тіло мусить попрацювати на державу. Зрозуміло?

– Так точно, товаришу полковнику! Логіка тут була неспростовна.

– Ви супроводжуватимете цього чоловіка до Англії. Там вам, безсумнівно, влаштують допит. Він буде легкий. Англійці не застосовують жорстоких методів. Ви відповідатимете так, як зможете, аби тільки не завдати шкоди державі. Вас озброять бажаними для нас відповідями. Можливо, вас відвезуть до Канади – туди англійці висилають певну категорію іноземних в'язнів. Але тоді вас врятують і повернуть до Москви. – Клебб пильно стежила за реакцією дівчини, що сприймала все, здавалося, без жодних сумнівів. – Як бачите, це досить проста справа. У вас є запитання на цьому етапі?

– А що буде з тим чоловіком, товаришу полковнику?

– Для вас це не має значення. Ми використаємо його як засіб, щоб ви потрапили до Англії. Мета операції – передати британцям фальшиву інформацію. Для нас, товаришу, цікавими будуть і ваші враження від життя в Англії. Донесення такої добре тренованої і розумної дівчини, як ви, стануть для держави у великій пригоді.

– Так точно, товаришу полковнику! – Тетяна відчула, якої вона набуває ваги, і раптом усе це прибрало в її очах привабливого вигляду. Аби тільки вона змогла зробити все як слід! А вона, безперечно, робитиме все якнайкраще. А що, коли їй не пощастить закохати в себе англійського шпигуна? Нахилившись, Тетяна знову поглянула на фотографію. Яке привабливе обличчя! А що таке мистецтво зваби, про яке правила ця жінка? Може, це за його допомогою...

Задоволена Роза Клебб підвелася з-за столу.

– А тепер, люба моя, можна й розслабитись. На сьогодні досить. Я піду й приведу себе до ладу, і ми зможемо поговорити по-дружньому. За хвилину я повернуся, їж цукерки, а то я їх просто викину. – Роза Клебб зробила невиразний жест і з діловим виглядом вийшла до сусідньої кімнати.