Текст книги "Із Росії з любов'ю"
Автор книги: Ян Флеминг
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)
– Слухаюсь, товаришу генерале! – І ад'ютант вийшов з кабінету. Генерал Г. підняв трубку телефону ВЧ. попросив генерала Сєрова й за п'ять хвилин спокійно доповів про перебіг наради. Насамкінець повідомив:
– Невдовзі я віддам наказ полковникам Клебб і Кронстіну скласти план операції. Ми обговоримо її в загальних рисах, а також питання, якою має бути конспирация. А на завтра вони підготують детальні пропозиції. Все буде гаразд, товаришу генерале армії.
– Добре,– почувся тихий голос Сєрова з високої Президії. – Убийте його. Але здійснити це треба блискуче. Президія затвердить рішення вранці. Лінія відключилася. Натомість задзеленчав міжвіддільський телефон.
– Слухаю,– сказав у трубку генерал Г.
За мить ад'ютант прочинив важкі двері й оголосив:
– Товариш полковник Клебб.
Огидна фігура у формі захисного кольору, на якій виднілася лише червона стрічка ордена Леніна, увійшла до кабінету й короткими кроками швидко підійшла до столу. Генерал Г. показав на стілець.
– Добрий вечір, товаришу полковнику.
Гладке обличчя розпливлося в солодкій усмішці:
– Добрий вечір, товаришу генерале!
Начальник Второго отдела – оперативного відділу СМЕРШу, що здійснював страти, підсмикнула спідницю і обережно опустилася на стілець.
Розділ 7
Крижаний чаклун
Два циферблати подвійного годинника в блискучому футлярі видивлялись на шахівницю, немов очі якогось велетенського морського чудиська, що придивлялося до гри. Циферблати показували різний час. На тому, що з боку Кронстіна, була за двадцять хвилин перша. Відлічуючи секунди у темпі стаккато, довга червона стрілка поспішала нижньою частиною циферблата, тоді як годинник противника мовчав, і його стрілка нерухомо заклякла. Годинник Макарова показував за п'ять хвилин першу. Макаров витратив свій час у середині гри, і тепер залишалося тільки п'ять хвилин на решту ходів. Він був у цейтноті, і якщо Кронстін не зробить якоїсь божевільної, неймовірної помилки, він, Макаров, програє.
Незворушний і випростаний Кронстін сидів, як папуга, і мав незбагненно недоброзичливий вигляд. Лікті на столі, велика голова спочивала на стиснутих кулаках, що вперлися в щоки, і стулені вуста наче сплющились у невдоволеній гримасі пихи й зневаги. Під широким випнутим чолом трохи розкосі чорні очі дивилися вниз на свою виграшну позицію із незворушним спокоєм. Та за цією маскою нервово пульсувала кров у динамо-машині його мозку, і товста, схожа на черв'яка вена на його правій скроні сіпалася в ритмі понад дев'яносто ударів на хвилину. За останні дві години й десять хвилин з його тіла разом з потом вийшли два фунти ваги, а примара хибного ходу все ще тримала його однією рукою за горлянку. Та й для Макарова, і для болільників він був «Крижаним чаклуном», чию манеру гри можна порівняти лише з тим, як людина їсть рибу. Спочатку вона очищує луску, потім виймає кістки, а вже потім їсть рибу. Кронстін був чемпіоном Москви два роки поспіль, тепер грав у фіналі втретє, і якщо виграє цю партію, то стане кандидатом у гросмейстери.
Тишу навколо обнесеного бар'єром столу не порушував жодний звук, якщо не брати до уваги швидкого цокання годинника. Двоє суддів нерухомо сиділи на своїх стільцях. Вони, як і Макаров, знали про неминучий програш: у варіанті Мерана Кронстін застосував блискучу новину. До двадцять восьмого ходу Макаров ще опирався, але втратив на його обдумування надто багато часу, зробив помилку, а потім, мабуть, помилився ще й на тридцять першому та на тридцять третьому ходах. Хто може це сказати тепер? Незабаром цю партію розбиратимуть у всій Росії.
Із заповненого вщерть нижнього яруса долинуло важке зітхання. Кронстін повільно відняв від щоки праву руку і випростав її над дошкою. Його великий і вказівний пальці розчепірились, немов клішні рожевого краба. Рука, що взяла фігуру, піднялася, рушила вбік і опустилась, а потім знову повільно піднялася до обличчя.
Як тільки на великій демонстраційній дошці відтворили сорок перший хід, зал загудів. Це означало розгром суперника. Зумисне не поспішаючи, Кронстін простяг руку й натис на кнопку свого годинника. Його червона стрілка зупинилася на позначці чверть до першої. Тієї самої миті ожила стрілка Макарова, почавши свій невблаганний і гучний лік.
Кронстін відкинувся на спинку стільця, поклав руки долонями вниз на стіл і холодно поглянув на понуре обличчя чоловіка, силу якого він добре знав, бо ж і програвати йому свого часу доводилось теж. Невдовзі він корчитиметься в агонії, мов вугор, проткнутий гарпуном. Макаров – чемпіон Грузії, і завтра він туди й повернеться. Цього року він нізащо не переїде зі своєю родиною до Москви.
Попід бар'єром прослизнув чоловік у цивільному, підступив до одного із суддів і щось зашепотів йому на вухо, передаючи білий конверт. Суддя заперечливо похитав головою і показав пальцем на годинник Макарова, на якому було три хвилини до першої. Чоловік у цивільному прошепотів одну коротку фразу, що змусила суддю похмуро кивнути головою у відповідь і задзвонити дзвоником.
– Товаришеві Кронстіну надійшла особиста записка! – промовив він у мікрофон. – Оголошується перерва на три хвилини.
У залі почувся невдоволений гомін. Хоча Макаров чемно відвів очі від шахівниці й почав пильно вивчати художнє ліплення на високій стелі, глядачі знали, що позиція партії чітко закарбувалась у його уяві. Трихвилинна перерва просто означала ще три хвилини життя для Макарова.
Кронстін відчув гостре роздратування. Але його обличчя залишилося незворушним, навіть коли суддя передавав йому чистий тоненький конверт. Він розірвав його і дістав аркуш паперу, на якому великими друкованими літерами (так добре йому відомими) було написано: «Вас викликають негайно». Жодного підпису, жодної адреси. Він згорнув папір, обережно поклав до внутрішньої кишені (згодом його знайдуть там і знищать) і поглянув в обличчя чоловіка у цивільному, що стояв поруч із суддею. Чоловікові очі владно, нетерпляче спостерігали за ним. Чорт забирай, подумав Кронстін. Ні, він не капітулює, коли до виграшу залишилося три хвилини. Це неможливо. Це образа для народного спорту. Кронстін дав сигнал продовжувати гру і внутрішньо здригнувсь. Він зробив усе, щоб уникнути очей чоловіка, який так і стояв на місці, немов змія, що згорнулася кільцями.
Пролунав дзвоник.
– Гра продовжується!
Макаров неквапом нахилив голову. Стрілка його годинника проминула позначку першої години, а він усе ще був живий. Кронстіна бив внутрішній дрож: те, що він утнув, було нечуване для співробітника СМЕРШу чи будь-якої іншої таємної служби. Про це, звісно, донесуть куди слід. Такий непослух! Порушення обов'язку! Які ж будуть наслідки? У кращому випадку – усний прочухан від генерала Г. і чорна позначка в його записке. А в гіршому? Кронстін не міг собі цього уявити. Йому навіть не хотілося про це й думати. Хоч би що сталося, солодкий смак перемоги обернувся для нього на гіркоту.
Тепер кінець. За п'ять секунд до закінчення часу Макаров підвів змучений погляд до відкопилених губ свого противника, не вище, й нахилив голову в короткому офіційному поклоні капітуляції. Дуетом задзеленчали суддівські дзвоники. Публіка підвелася, вибухнули оплески. Кронстін випроставсь і вклонився суперникові, суддям і, зрештою, низько-низько – глядачам. Потім рушив за чоловіком у цивільному, просто-таки наступаючи йому на п'яти; спочатку він прослизнув попід бар'єром, а потім, досить грубо розштовхуючи юрбу своїх галасливих прихильників, подався до головного виходу.
Просто перед будинком шахових турнірів посеред широкої Пушкінської вулиці стояв з невимкненим двигуном безликий чорний лімузин «ЗИС». Кронстін забрався на заднє сидіння й причинив за собою дверцята. Чоловік у цивільному скочив на підніжку і сів на переднє сидіння. Водій увімкнув передачу, і машина помчала вулицею.
Кронстін знав, що вибачатися перед охоронцем у цивільному – тільки гаяти час. До того ж це суперечить дисципліні. Зрештою, він – начальник планувального відділу СМЕРШу з високим званням полковника, і його мозок – коштовний діамант цієї служби. Можливо, йому ще поталанить знайти вихід із халепи. Він дивився з вікна на темні вулиці, вже вологі після нічного поливання, і готував свій мозок для самозахисту. Ось і рівна вулиця, в кінці якої між конусоподібних, схожих на цибулини, веж Кремля хутко промайнув місяць. Вони приїхали.
Доручаючи Кронстіна ад'ютантові, охоронець передав тому й аркушик паперу. Зиркнувши на нього, він обдав Кронстіна порцією холоду, але, зустрівши у відповідь спокійний погляд, тільки знизав плечима, підняв телефонну трубку з апарата внутрішнього зв'язку. Вони увійшли до кабінету. Кронстіну показали на стілець. Він перехопив кивок головою, а також коротку зморшкувату усмішку полковника Клебб. Ад'ютант підійшов до генерала Г. і дав йому аркушик паперу. Ознайомившись із ним, генерал важким убивчим поглядом зиркнув на Кронстіна й мовив:
– Слухаю вас, товаришу полковнику. Кронстін сидів спокійно; він знав, як мало звучати його пояснення.
– Для публіки, товаришу генерале, я – професіональний шахіст, який сьогодні ввечері втретє став чемпіоном Москви,– почав свій захист Кронстін. – Це означає, що коли до кінця гри залишається тільки три хвилини, а ти дістаєш звістку, нібито за дверима турнірного залу вбивають твою дружину, то навіть у такому разі ти й пальцем не ворухнеш, аби врятувати її. Моя публіка це знає, бо вона віддана шахам так само, як і я. Якби я перервав партію і вирушив раптово за посланцем, то п'ять тисяч людей дізналися б, що сталося це з наказу тільки такої служби, як наша. І це породило б зливу пліток. За майбутніми моїми виїздами й приїздами люди спостерігали б, як за ключем до розкриття багатьох таємниць. Це, напевне, було б кінцем мого «шахового даху». Тож перед тим, як підкоритися наказу, я зачекав три хвилини – тільки в інтересах державної безпеки. Та навіть у цьому випадку мій поспішний від'їзд викличе численні коментарі. Доведеться не тільки заявити, нібито серйозно захворів мій син, а й покласти малого до лікарні, щоб цю вигадку підтвердити. Я дуже вибачаюся, що виконав наказ із затримкою. Але прошу взяти до уваги, що мені довелося приймати нелегке рішення, аби діяти в інтересах нашої служби якнайкраще.
Генерал Г. не відводив свого важкого погляду від розкосих очей Кронстіна: цей чоловік був винний, але захищався добре. Неначе виважуючи глибину провини, генерал ще раз прочитав той папірець, повільно дістав запальничку, підпалив його і тримав у пальцях доти, доки від нього залишився тільки маленький, охоплений полум'ям клаптик. Генерал поклав його на скляну поверхню столу, дочекався, поки він догорить, і аж тоді роздмухав попіл на всі боки. Під час цієї церемонії він не прохопився жодним словом про те, що думав. Та сам факт знищення речового доказу важив надзвичайно багато: підшивати до записки тепер не було чого. Кронстіна охопило почуття глибокої вдячності: генерал учинив акт милосердя, і він відплатить йому вагомою монетою.
– Товаришу полковнику, передайте фотографії,– промовив генерал Г. таким тоном, ніби тут щойно й не відбулося короткого засідання трибуналу. – Справа полягає ось у чому...
Отже, ще одна смерть, подумав Кронстін, почувши ці слова. Він вдивлявся в темне безжальне обличчя, що відповідало йому зі збільшеного паспортного знімка пильним поглядом. Прислухаючись до генералових пояснень, Кронстін відкладав для себе потрібні факти: англійський шпигун... бажано викликати великий скандал... ніякого радянського втручання... досвідчений убивця... полюбляє жінок (отже, не гомосексуаліст)... випиває (а от про наркотики не згадується)... не бере хабарів (хто його знає? Кожній людині своя ціна)... не пошкодують ніяких витрат... увесь персонал, усе обладнання всіх розвідувальних служб буде використано для цієї справи... успіху треба домогтися за три місяці... зараз потрібні вагомі ідеї... деталі буде розроблено згодом...
Гострий генералів погляд зупинився на Клебб:
– Яка ваша перша реакція, товаришу полковнику?
У квадратних лінзах її окулярів відбилося світло від люстри. Жінка, яка досі сиділа в скоцюрбленій, зосередженій позі, тепер випросталась і сміливо поглянула на генерала. Як тільки вона почала давати пояснення, її бліді й вологі губи під світлим, поплямованим нікотином пушком розтулилися й хутко заходили вгору і вниз. Оці примітивні, позбавлені емоцій рухи губів нагадали Кронстінові розмову ляльок у театрі маріонеток. І голос її, хрипкий і рівний, також був позбавлений емоцій:
– ...деякими своїми аспектами нагадує справу Штольценбергера. Пригадуєте, товаришу генерале, там теж треба було зруйнувати репутацію й ліквідувати його. Це була не складна справа. Шпигун виявився потворою. Якщо пригадуєте...
Далі Кронстін не слухав: усі ці випадки він знав надто добре, бо сам планував більшість з них, і вони вкарбувалися в його пам'ять, мов шахові гамбіти. Отак, відключивши слух, він зосередив увагу на обличчі цієї жахливої жінки. І водночас замислився: скільки вона ще протягне? Скільки йому доведеться з нею співпрацювати?
Жахливої? Кронстіна не цікавили людські істоти. Навіть його власні діти. Та й категорії «добрий», «поганий» у його словнику не значилися. Для нього всі люди були шаховими фігурами, і цікавила його лише їхня реакція на ходи інших фігур. Щоб з точністю передбачити їхню реакцію (а це він вважав найкращою частиною своєї роботи), треба розуміти їхні індивідуальні риси. Основні інстинкти завжди були незмінні: самозбереження, секс, інстинкт натовпу. Саме в цій послідовності. За темпераментом люди можуть бути сангвініками, флегматиками, холериками чи меланхоліками, і це великою мірою визначатиме силу їхніх емоцій і сентиментів. А от вдача залежить переважно від виховання і, хоч би що там казав Павлов та всілякі прихильники теорії виховання, певною мірою від вдачі батьків. Крім того, на життя та поведінку людей частково впливає, звісно, їхня фізична сила чи слабкість.
За такою класифікацією й аналізував жінку, що сиділа навпроти, холодний мозок Кронстіна. Він робив це вже чи не всоте, але тепер, коли на них чекали тижні спільної роботи, не завадило б освіжити пам'ять, щоб раптове втручання в їхнє партнерство людського фактору не стало несподіванкою. Так, у Рози Клебб сильна воля і сильний потяг до виживання, бо інакше вона не здобула б ролі однієї з найвпливовіших і, безсумнівно, найстрашніших жінок у державі, її стрімкий злет почався під час громадянської війни в Іспанії, де вона відзначилася як подвійний агент ПОУМ. Працюючи в ОДПУ в Москві і водночас у комуністичній розвідці Іспанії, вона була правою рукою і, до певної міри, як подейкували тоді, коханкою свого шефа – славнозвісного Андреаса Ніна. Пропрацювала вона з ним від 1935 до 1937 року, коли його ліквідували за наказом Москви. Якщо вірити чуткам, що тоді активно поширювалися, це було зроблено її руками. Цікаво, так воно було насправді чи ні? Хто його знає. Але відтоді по драбині влади вона підіймалася хоча й повільно, проте неухильно. Вона виживала після поразок і після воєн, виживала тому, що не підкопувалася під вірність і не приєднувалася до інтриг; пережила вона і всі чистки, навіть ті, що відбулися після смерті Берії в 1953 році, коли кермо влади схопили теж заплямовані кров'ю пожадливі руки дуже й дуже небагатьох представників верхівки, серед яких опинилась і начальник оперативного відділу СМЕРШу.
Її успіхи залежали переважно від чудодійної природи другого за важливістю інстинкту – сексу. Роза Клебб належала, безперечно, до найрідкіснішого з усіх сексуальних типів – вона не мала статі. У цьому Кронстін не сумнівався, її історії з чоловіками і – так-так! – жінками були надто деталізовані, щоб піддавати їх сумніву. Вона діставала насолоду від статевого акту незалежно від способу її досягнення, бо секс для неї не означав нічого іншого, крім сверблячки. Оця психологічна та фізіологічна нейтральність звільнила її від багатьох людських емоцій, сантиментів і бажань. Сексуальна нейтральність була суттю її холодної особистості. Народитися з такою рисою означало одержати великий і чудовий дар ПРИРОДИ.
Мовчав у ній і інстинкт натовпу. Потяг до влади вимагав од неї бути вовком, а не вівцею Загалом людина самотня, вона ніколи не відчувала самоти через те, що не потребувала тепла товариства. За темпераментом вона, звісно, флегматик-незворушна, млява й терпляча до болю. Напевне, її основний ґандж лінощі їй мабуть, важко вибиратися із свого теплого неохайного ліжка. Та й особисті звички в неї, певно, позначені неохайністю і навіть брудом. Кронстін подумав, що зазирнути в її інтимний світ, коли вона скидає військову форму й розслаблюється, – річ не зовсім приємна. Його губи відкопилились, і весь він аж напружився від спроби проаналізувати її вдачу, безумовно сильну й підступну, незважаючи на її зовнішність.
Якщо зважити на дату іспанської війни, то Розі Клебб уже мало бути далеко за сорок. Низенька, близько п'яти футів і чотирьох дюймів на зріст, вона водночас була й товстуха, з куцими, міцними руками, короткою шиєю і сильними, як для жінки, литками на товстих ногах у панчохах захисного кольору. Дідько ЙОГО нас подумав Кронстін, які там у неї перса, але випнутий горб спереду на кітелі що лежав тепер на столі, мав вигляд погано упакованої торби з піском. І взагалі, п фігуру з оцими схожими на груші стегнами найскорше можна порівняти з віолончеллю.
Відкинувшись на спинку стільця й трохи схиливши голову в один бік, Кронстін подумав, що tricoteuses Французької революції цілком могли мати отакі, як у неї, обличчя. Зібране на потилиці в тугий, неподобний жмутик тонке волосся оранжевого кольору, жовто-карі очі, що холодно дивилися на генерала Г. крізь квадратні скельця окулярів, клин густо напудреного пористого носа, вологий капкан рота, який без упину клацав, то відкриваючись, то закриваючись, ніби ним керували за допомогою дротів, що тяглися з-під підборіддя. Ці французькі жінки! Сидять, в'яжуть і правлять теревені, тоді як ніж гільйотини зі скреготом зривається вниз. У них мала бути така сама бліда й товста куряча шкіра, що маленькими складками збиралася біля кутиків губ, під щелепами та очима, і такі самі великі селянські вуха, і такі самі тупі, важкі, вкриті ципками кулаки, схожі на кийки із чималим набалдашником, що у випадкові з російською жінкою тепер лежали, міцно зчепивши пальці, на червоній оксамитовій поверхні обабіч великих клунків спереду її тулуба. І обличчя їхні мали нести на собі такий самий вираз холоду, жорстокості й сили, як і оця мармиза (тут Кронстін дозволив собі емоційне визначення) у найжахливішої жінки СМЕРШу.
– Дякую, товаришу полковнику. Ваш аналіз диспозиції дуже цінний. Товаришу Кронстін, у вас є що додати? Коротко, будь ласка. Вже друга година ночі, і у всіх нас попереду важкий день. – Налиті кров'ю від перенапруги та недосипання очі генерала Г. втупились у непроникні темні озерця під опуклим лобом чоловіка, якого не треба було застерігати від багатослів'я. Кронстін ніколи не говорив багато, проте кожне його слово було варте цілої довгої промови інших колег.
Щодо себе, то Кронстін уже прийняв рішення, а то не дозволив би собі так довго затримувати увагу на цій жінці. Він повільно схилив голову набік і звів очі до стелі. В його навдивовижу м'якому голосі приховувалася владність, що привертала до себе пильну увагу.
– Товаришу генерале. Був такий собі француз Фуше, у певному розумінні його можна вважати вашим попередником. Якось він зауважив, що не можна вбити чоловіка, не знищивши його репутації. Звісно, вбити Бонда легко. Це зробить будь-який платний убивця, скажімо болгарин, якщо його проінструктувати належним чином. Друга частина операції – зруйнування репутації цієї людини – і важливіша, й складніша. На цій стадії мені ясно тільки одне: акцію треба провадити за межами Англії і лише в тій країні, де ми маємо вплив на пресу та радіо. Якщо ви запитаєте, як цього чоловіка туди заманити, можу сказати тільки, що принада має бути досить великою. Справу слід організувати так, що здобути принаду може лише цей чоловік і ніхто інший, бо тільки тоді його й пошлють по нашу принаду, хай там у якому куточку світу вона була. Щоб усе це не нагадувало пастки, я б запропонував надати такій принаді якоїсь незвичайності, ба й ексцентричності. Часом вони розцінюють ексцентричні пропозиції як своєрідний виклик. Я до певної міри поклався б на таке тлумачення їхньої психології, аби тільки вони послали по принаду цього важливого мисливця,– Кронстін замовк і опустив голову до рівня плечей генерала Г. – Я зміг би взяти участь у розробці такої пастки,– байдужно кинув він. – А зараз можу сказати лише одне: якщо принада приверне увагу своєї жертви, тоді нам знадобиться убивця, котрий блискуче володіє англійською мовою.
Кронстіна перевів погляд на червоний оксамит на столі. Обережно, немов торкаючись нервового центру проблеми, він додав:
– Нам також буде потрібна надійна і надзвичайно вродлива дівчина.