Текст книги "Із Росії з любов'ю"

Автор книги: Ян Флеминг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 21
«Східний експрес»

Щодня по всій Європі один за одним ходять поїзди, але «Східний експрес» бучно гуркоче по лискучих рейках, що пролягли на тисячу чотириста миль сталевого шляху, лише тричі на тиждень.

Під освітленим аркодужним склепінням вокзалу розлігся шум багатоколісного німецького локомотива, який своїм уповільненим чахканням нагадував дракона, що помирає від астми, так що часом здавалося, ніби кожний важкий його подих може виявитись останнім. Але по тому незмінно вихоплювався ще один і ще. Струмені пари просотувались у простір між вагонами і хутко розчинялися в теплому серпневому повітрі. То був єдиний живий потяг, що заповз до потворної, дешевої архітектури нори, якою, власне, й був головний залізничний вокзал Стамбула. Поїзди на інших коліях завмерли без засобів пересування, готуючись до подорожі наступного дня, і тільки на платформі біля колії номер три розігрувалася драматична сцена розлучень.

Важка бронзова плита з написом на боці темно-голубого вагона засвідчувала:

«Compagnie internationale des wagon-lits et des grands express europeens». Над закріпленим у металевих гніздах написом пласка металева табличка чорними літерами на білому тлі сповіщала:

СХІДНИЙ ЕКСПРЕС

Стамбул – Салоніки – Белград – Венеція – Мілан – Лозанна – Париж

Джеймс Бонд неуважливе втупився в один з найромантичніших написів у світі. Уже вдесяте він позирнув на годинник. Вісім п'ятдесят одна. Його очі повернулися до таблички. Назви всіх міст було написано мовами їх країн, за винятком Мілана. А чому не «Мілано»? Бонд дістав носовичка й витер обличчя. Де в біса та дівчина? Може, вона передумала? Чи він, бува, не здався їй надто грубим у величезному готельному ліжку минулої ночі, або, точніше, цього ранку?

Вісім п'ятдесят п'ять. Розмірене чахкання локомотива урвалось, натомість почулося шипіння, що переростало у свист в міру того, як автоматичний запобіжний клапан випускав надлишок пари. Крізь щільний натовп Бонд угледів, як за сотню кроків од нього начальник станції помахав рукою машиністові та кочегарові й повільно рушив повз вагони третього класу. Пасажири, переважно селяни, що поверталися до Греції після недільної поїздки до родичів у Туреччині, повисувалися з вікон і перемовлялися з проводжаючими на пероні.

Угорі, де аркодужне світло втрачало свою владу, під склепіння заповзала темно-синя ніч з блискітками зірок. Бонд побачив, як червоне око світлофора змінилося на зелене. Начальник станції підійшов ближче. Провідник спального вагона у коричневій формі поплескав Бонда по руці:

– En voiture, s'il vous plait.

Двійко багатих з вигляду турків поцілували своїх коханок – для дружин ті були надто вродливі – і, супроводжувані сміховинними настановами, як їм поводитись у дорозі, піднялися на дві високі приступки. На платформі не залишилося жодного пасажира спальних вагонів. Не зводячи нетерплячого погляду з високого англійця, провідник підняв угору залізне підніжжя.

Начальник станції безцільно никав по перону. Залишалися незайняті ще два купе вагонів першого і другого класу. Ось-ось він підійде до вагона охорони і опустить свій брудний зелений прапорець.

У полі зору Бонда не було жодної постаті, що вибігала на платформу з guichet. Високо під склепінням вокзалу хвилинна стрілка великого добре освітленого годинника стрибнула ще на дюйм, засвідчуючи: дев'ять нуль-нуль. Над головою Бонда хтось опустив вікно. Він швидко поглянув угору, і його найпершою реакцією була думка: ота чорна вуаль із занадто широкими вічками —суто аматорська спроба приховати яскраві вуста і збуджені блакитні очі.

– Хутчіш!

Поїзд рушив. Бонд схопився за поручні і скочив на приступки. Провідник усе ще тримав двері відчинені, і Бонд неквапливо зайшов до вагона.

– Мадам запізнилася,– пояснив провідник. – їй довелося пройти через тамбур. Певне, встигла тільки в останній вагон.

Бонд попростував коридором, засланим м'якою килимовою доріжкою, до середнього купе. На білому металевому ромбі чорна сімка стояла над чорною вісімкою. Двері були прочинені. Бонд увійшов і зачинив їх за собою. Дівчина примостилася в кутку біля вікна, вже без вуалі й чорного солом'яного капелюшка. Між розчахнутими полами довгої соболиної шубки виднілася кольорова чесучева сукня з плісированою спідницею, нейлонові панчохи медового кольору і чорний пояс та черевички з крокодилячої шкіри. Вигляд дівчина мала цілком спокійний.

– Ти мені не довіряєш, Джеймсе. Бонд сів поруч неї.

– Таню,– зітхнув він,– якби тут було трохи більше місця, я б поклав тебе на коліно й надавав по сідницях. Ти мало не довела мене до серцевого нападу. Що сталося?

– Нічого! – невинно вигукнула вона. – А що могло статися? Я сказала, що буду тут, і я тут. Ти мені не віриш. Ну, а оскільки я певна, що тебе більше цікавить мій посаг, ніж я сама, то він отам, нагорі.

Бонд неквапом поглянув угору: на полиці поруч з його валізою стояли два маленькі чемоданчики. Він узяв дівчину за руку.

– Хвалити Бога, що ти жива й здорова.

Щось таке промайнуло в його очах – можливо, вираз вини, а може, потаємне визнання того, що сама Тетяна цікавить його більше за апарат,– і це переконало дівчину в його щирості. Вона затримала руку Бонда і вдоволено відкинулася на спинку дивана.

Поїзд повільно скреготав, обгинаючи мис Серагліо. Маяк заливав жовтим світлом дахи злиденних халуп, що тулилися вздовж колії. Вільною рукою Бонд вийняв сигарету і запалив її. Він пригадав велику щитову рекламу, за якою менш як двадцять чотири години тому ще жив Кріленсу. В пам'яті зринула кожна деталь учорашньої події: біле від місячного сяйва перехрестя, два чоловіки в затінку і приречений чоловік, що вислизає з пурпурових вуст.

Дівчина з ніжністю спостерігала за його обличчям. Що думає цей чоловік? Що приховується за отими холодними сіро-голубими очима, котрі іноді м'якшають, а іноді, як це було останньої ночі, коли його пристрасть розпалилася в її обіймах, спалахують, мов діаманти. Зараз вони були непроникне замислені. Може, він непокоївся за них обох? Може, турбувався їхньою безпекою? Якби тільки вона мала право відкрити йому, що підстав тривожитись немає, бо він – лише її паспорт до Англії, він і важкий чемоданчик, що його начальник резидентури дав їй ввечері в своєму кабінеті й саме так і сказав.

– Ось вам паспорт до Англії, єфрейторе,– весело мовив начальник. – Дивіться,– і розстебнув блискавку на чемоданчику,– новісінький «Спектр». Тільки не відкривайте його і не виносьте з купе, аж поки дістанетесь на місце. Інакше той англієць забере його, а вас викине як непотріб. Це саме той апарат, який вони так хочуть мати. Не давайте забрати його у вас, бо тоді ви не зможете виконати завдання. Зрозуміло?

У синій сутіні за вікном промайнув силует сигнальної залізничної будки. Тетяна спостерігала, як Бонд підводиться, опускає вікно і, витягши шию, видивляється в темряву. Його тіло було близько до неї, і вона посунула коліно, щоб торкнутися Бонда. Яка чудова й дивовижна оця пристрасна ніжність, яка сповнила її ще з того моменту минулої ночі, коли він, піднімаючи завіси, стояв біля вікна і вона чітко побачила його напружений і блідий у місячному сяйві профіль та чорне пасмо скуйовдженого волосся. А потім – палючий жар їхніх очей і їхніх тіл. Полум'я, що зненацька спалахнуло між ними, двома таємними агентами, кинутими назустріч одне одному з ворожих таборів, що поділили весь світ навпіл, задіяними кожне в операції проти країни один одного, антагоністи за професією і водночас – коханці з веління їхніх урядів.

Тетяна схопила Бонда за полу піджака і смикнула вниз. Той підняв вікно і обернувся. Посміхаючись, він вдивлявся в її зіниці. Потім нахилився і поклав руки на хутро поверх її персів і міцно поцілував її в губи. Тетяна похилилася назад, потягши його за собою.

У двері двічі постукали. Бонд підхопився, витяг носовичка й рвучко витер помаду зі своїх губ.

– Це мій друг Керім, – пояснив він. – Нам треба поговорити. Я скажу провідникові, щоб послав постіль. З купе не виходь. Я скоро повернуся. – Він нахилився, торкнувсь її руки, знову зазирнув їй в очі і на мить затримав погляд на її засмучених напіврозтулених вустах. – Попереду ціла ніч тільки для нас двох. Та найперше мені слід подбати про твою безпеку. – І вислизнув з купе.

Велетенська постать Керіма заступила весь коридор. Він зіперся на латунне підвіконне бильце, курив і сумно позирав на Мармурове море, що поступово віддалялося, бо довгий поїзд відповзав від берега і прямував углиб країни на північ. Бонд сперся на бильце поруч з ним. Керім поглянув у віддзеркалене в темному вікні обличчя Бонда і стиха мовив:

– Кепські новини, Джеймсе. У поїзд сіли троє. – Он як! – По хребті Бонда немовби перебіг електричний струм.

– Троє чужинців, яких ми бачили в тій кімнаті. Вочевидь їдуть за тобою і за дівчиною. – Керім нашорошено роззирнувся навкруги. – А це означає, що вона подвійний агент. Хіба не так?

Мозок Бонда залишався холодним. Отже, дівчина була принадою. І все ж таки, і все ж таки... Прокляття! Ні, вона не могла грати. Це виключено! Шифрувальний апарат? Може, його й нема в тому чемоданчику?

– Зачекай-но,– кинув він і негучно постукав у двері. Почулося брязкотіння запобіжного ланцюжка. Бонд рвучко увійшов і зачинив за собою двері. В очах дівчини був подив: певне, вона думала, що то прийшов провідник, аби послати їй постіль.

– Ти уже впорався? – Тетяна променисте всміхнулася.

– Сядь, Тетяно. Я маю щось тобі сказати. – Та назустріч їй війнуло холодом, і її усмішка згасла.

Вона покірно сіла й затисла руки між колінами.

Бонд височив над нею. Що відбивалось на її обличчі? Провина чи страх? Ні, тільки подив і холод – наче у відповідь на його холодний вираз.

– Слухай, Таню. – У голосі Бонда бриніли жорстокі нотки. – Дещо сталося. Я мушу пересвідчитись, чи є в тому футлярі апарат.

– Зніми й подивись. – Дівчина розглядала свої руки на колінах. Напевне, сталося те, про що попереджав начальник – вони заберуть апарат і викинуть її геть, можливо, навіть скинуть з поїзда. О Боже! Невже цей чоловік здатен так вчинити? З нею?

Бонд зняв з полиці важкий чемоданчик, поставив його на сидіння, розстебнув блискавку і зазирнув усередину. Атож, там був сірий, полакований металевий ящик з трьома рядами маленьких ключів, що скидалися на клавіатуру друкарської машинки.

– Оце і є «Спектр»?

Тетяна мимохідь заглянула в широкий отвір під кришкою.

– Так.

Бонд застебнув блискавку, поставив чемоданчика назад на полицю і сів поруч з дівчиною.

– У поїзді троє з МДБ. Ми знаємо, що вони прибули до вашого центру в понеділок. Що вони тут роблять, Тетяно? – Голос Бонда звучав лагідно. Але сам він пильнував за дівчиною, досліджував її всіма своїми чуттями.

Вона підвела очі, в яких застигли сльозинки. Що це? Сльози викритої дитини? Але в очах дівчини не було й натяку на вину – тільки переляк.

Тетяна простягла була руку й тут же відсмикнула її назад.

– Тепер, коли ви дістали апарат, ви не скинете мене з поїзда?

– Звісно, що ні,– нетерпляче мовив Бонд. – Не кажи дурниць. Нам конче потрібно знати, що роблять ці люди. І що взагалі тут коїться. Ти знала, що вони теж поїдуть цим поїздом? – Бонд намагався прочитати на її обличчі бодай якісь ознаки, але зміг добачити лише велику полегкість. А може, щось іще? Розрахунок? Прагнення щось приховати? Так, вона щось приховувала. Але що?

Тетяна щось ніби вирішувала. Потім рвучко витерла очі затиллям долоні й поклала руку Бондові на коліно. На затиллі долоні зблиснув разок дрібних сльозинок. Вона зазирнула в очі Бонда, змушуючи його розкрити своє серце назустріч її словам:

– Джеймсе, я не знала, що ті люди будуть у нашому поїзді. Мені сказали, що вони виїжджають сьогодні до Німеччини. З думала, вони полетять літаком. Це все, що я можу сказати. Аж поки ми приїдемо до Англії, де мене не дістануть, будь ласка, більше про це не розпитуй. Я виконала свою обіцянку. Я тут і апарат також тут. Вір мені. Не бійся за нас. Я певна, що ті троє не мають наміру завдати нам лиха. Цілком певна.

Чи справді вона така певна, дивувалася сама собі Тетяна. Чи сказала їй усю правду ота Клебб? Але ж їй самій треба в щось вірити – вірити в накази. Ті люди мають охороняти її, мають пересвідчитись у тому, чи вона не зійде з поїзда десь по дорозі. Вони не повинні чіпати ні її, ні Бонда. А потім, коли вони дістануться до Лондона і цей чоловік сховає її далі від довгих рук СМЕРШу, вона розповість йому про все, про що він тільки захоче знати. У глибинах своєї свідомості вона це вже вирішила. Та лише один Бог відає, що станеться, якщо вона зрадить їх тепер. Вони знайдуть спосіб схопити і його, і її. Вона це знає. Для них не існує таємниць. І вони не простять. Та поки вона виконуватиме свою роль, усе буде гаразд.

Тетяна шукала на обличчі Бонда ознак довіри до її слів.

Бонд підвівся.

– Не знаю, що й думати, Тетяно,– знизав він плечима. – Ти щось приховуєш, але, гадаю, саме не усвідомлюєш, наскільки воно важливе. Я вірю, що ти справді думаєш, ніби ми в безпеці. Але може бути й не так. Те, що ті люди опинились у поїзді, може бути й збігом обставин. Мені треба поговорити з Керімом і вирішити, що робити далі. Не хвилюйся, ми подбаємо про тебе. Проте зараз нам слід бути обережними.

Бонд роздивився навколо. Потім наважив усім тілом на двері навпроти, що вели до сусіднього купе. Вони були замкнені. Він вирішив заблокувати їх клином. Те саме зробить і з дверима, що ведуть у коридор. І, звісно, йому не можна спати. Отака тобі програма для медової подорожі! Бонд похмуро посміхнувся і подзвонив провідникові. Дівчина занепокоєно поглянула на нього.

– Не хвилюйся, Таню, і нічим не переймайся. Як тільки провідник піде, лягай спати й не відчиняй дверей, аж поки не пересвідчишся, що це я. А вночі я сидітиму біля тебе і вартуватиму. Можливо, завтра буде легше. Я підготую план для Керіма. Він – добра людина.

У двері постукав провідник. Бонд впустив його в купе, а сам вийшов у коридор. Керім стояв біля вікна. Поїзд набрав граничної швидкості й з гуркотом летів крізь ніч. Його різкий меланхолійний гудок відлунював від укосів глибокої залізничної виїмки. Керім стояв нерухомо, пильно спостерігаючи в дзеркальній поверхні вікна за всім, що відбувається у вагоні. Бонд переповів йому свою розмову з Тетяною. Йому було нелегко пояснити, чому він так довіряє дівчині. Він бачив у вагонному вікні, як іронічно кривився Керімів рот, коли він намагався висловити те, що прочитав в очах дівчини, й посилався на свою інтуїцію.

– Джеймсе,– покірливо зітхнув Керім,– тепер відповідальність несеш ти, бо це – твоя частина операції. Ми з тобою цілий день обговорювали небезпеку, яку приховує подорож у поїзді, говорили про можливість перевезення апарата в дипломатичній пошті, а також про чесність – а може, й навпаки, безчесність – цієї дівчини. Ззовні воно, звісно, має вигляд, нібито це вона здалася тобі в полон без жодних умов, і водночас ти тепер визнаєш, що сам здаєшся до її рук. Хай почасти, але ти вирішив довіряти їй. Сьогодні вранці М. сказав по телефону, що підтримує твоє рішення. Він поклав це на тебе. Тож хай так і буде. Та він не знав про супровід з трьох людей МДБ. Як не знали про це й ми. І я гадаю, що ця обставина змінює всі наші міркування. Так?

– Так.

– Тобі залишається одне – прибрати тих трьох. Зняти їх з поїзда. Бог відає, навіщо вони тут. Я вірю у випадковості, так само як і ти. Але в одному я певен – ми не маємо наміру ділити цей поїзд з тими людьми. Правильно?

– Звичайно.

– Тоді полиш це на мене. Хоча б на вечір. Адже тут ще моя країна, і я в ній маю певну владу. І багато грошей. Я не можу дозволити собі повбивати їх, бо тоді поїзд запізниться, та й вас обох можуть затримати. Я влаштую щось інше. Двоє з них мають спальні місця. Старший чоловік з вусами і маленькою люлькою в сусідньому купе номер шість,– він кивнув головою в той бік,—подорожує з німецьким паспортом на ім'я Мельхіора Бенца, торговця. Темноволосий вірменин у дванадцятому купе також має німецький паспорт на ім'я Курта Гольдфарба, будівельного інженера. У них квитки до Парижа. Я перевірив їхні документи. Кондуктор не опирався, бо я показав йому поліційну картку. Третій, той, що з фурункулом на шиї, як з'ясувалося, прикрашений фурункулом ще й на обличчі. Тупий і потворний, з бандитською зовнішністю. Мені не вдалося побачити його паспорт, бо він має місце в сидячому вагоні першого класу в сусідньому з моїм купе. У цих пасажирів паспорти перевіряють тільки на кордоні. Та він здав квитка,– і Керім помахав, як це роблять заклинателі змій, перед носом Бонда жовтим квитком першого класу, витягши його зі своєї кишені Тоді з гордовитою посмішкою поклав квитка на місце.

– Звідки він у тебе? Керім пирснув.

– Перед тим, як розташуватися на ніч, цей дурний чіп пішов до туалету. Я пильнував у коридорі і раптом пригадав, як ми хлопчаками їздили поїздом. Я дав йому хвилинку, а потім постукав у двері туалету водночас міцно тримаючи дверну ручку. «Контролері – сказав я. – Будь ласка, ваш квиток». Зсередини почулося бубоніння. Я відчув, як він намагається відчинити двері. Я щосили утримував їх, тож він подумав, що двері заклинило.

«Не нервуйтесь, мосьє,– заспокоїв я його. – Просуньте квитка під дверима». Ручка почала шарпатися ще дужче, а дихання за дверима почастішало. Потім усе змовкло і почулося шарудіння під дверима. Це був квиток. Я ввічливо подякував: «Мерсі, мосьє»,– взяв квитка і перейшов у сусідній вагон. – Керім безтурботно помахав рукою. – Цей йолоп мирно спить, гадаючи, що квитка йому повернуть на кордоні. Він помиляється: квиток перетвориться на попіл і його розвіють вітри. – Керім показав у темряву ночі. – Я подбаю, щоб того чолов'ягу зняли з поїзда, хоч би скільки він мав при собі грошей. Йому скажуть, що справа вимагає розслідування, а його заяву має підтвердити агентство по продажу квитків. Йому дозволять вирушити наступним поїздом.

Бонда звеселила сценка, в якій Керім зіграв свій шкільний трюк.

– Ти нахаба, Дарку. А що буде з двома іншими?

– Щось та має спасти мені на думку. – Керім знизав плечима. – Для того, щоб захопити росіян зненацька, треба пошити їх у дурні. Роздратувати їх. Посміятися над ними. Цього вони терпіти не можуть. Ми змусимо цих людей попотіти. І полишимо на МДБ ритуал покарання їх за те, що вони не спромоглися виконати свій обов'язок. Не маю сумніву, що їх розстріляють їхні ж підлеглі.

З купе номер сім вийшов провідник. Керім поклав руку Бондові на плече.

– Не бійся, Джеймсе,– весело мовив він. – Ми завдамо тим добродіям поразки. Йди до своєї дівчини. Побачимось уранці. Нам не випаде багато спати цієї ночі, та нічого не вдієш. Кожний новий день різниться від попереднього. Можливо, пощастить поспати завтра.

Масивний і дужий, він рушив коридором хиткого, як корабельна палуба, вагона, та, незважаючи на хитавицю, плечі Керімові жодного разу не торкнулися стін коридору. Бонд відчув, як його огорнула хвиля симпатії до цього жорсткого й водночас життєрадісного професіонального шпигуна.

Керім зник у провідницькому купе. Бонд обернувся і тихо постукав у двері купе №7.

Розділ 22
Прощавай, Туреччино!

Поїзд торував собі шлях крізь ніч. Бонд сидів і спостерігав за швидкоплинними краєвидами, силкуючись не заснути. Все навколо нього ніби змовилось заради того, аби нагнати на нього сон,– квапливий металічний перестук коліс, гіпнотичний блиск сріблястих телеграфних дротів, несподівана меланхолія, що опанувала ним, заспокійливий стогін парового гудка, що звільняв перед ними путь, сонне побрязкування буферних зчеплень, заколисливе порипування дерев'яних панелей у маленькій кімнатці на колесах. Навіть фіолетове мерехтіння нічника над дверима нав'язливо промовляло: «Я наглядаю за вами. Нічого не станеться, поки я свічу. Заплющуй очі і спи... спи... спи...»

Голова дівчини на його коліні була тепла й важка. Під простирадлом вона відверто залишила для нього вільне місце, вмостивши свої сідниці впритул до стінки. Бонд на хвилю міцно склепив повіки й знову розплющив очі. Тоді повільно підніс до них зап'ясток. Чотири години. До турецького кордону залишається ще одна година. Може, йому пощастить поспати вдень? Він заклинить двері, дасть дівчині свій пістолет, і вона початує.

Бонд замилувався її гарним профілем. Який невинний вигляд має ця дівчина з Російської таємної служби – вії лягають на м'яку округлість щоки, губи безтурботно напіврозтулені, довге пасмо волосся впало на чоло, і хотілось зачесати його назад, на шиї рівно й повільно б'ється пульс... Бонд відчув приплив ніжності, що спонукала його взяти руку дівчини й міцно притиснути до себе. Йому кортіло розбудити її, поцілувати, сказати їй, що все гаразд, і побачити, як щасливо вона знову лаштуватиметься до сну.

– Я не засну, поки ти не обіймеш мене,– сказала вона, лягаючи. – Мені треба знати, що ти весь час поруч. Який жах – прокинутись і не торкнутися тебе. Будь ласка, Джеймсе! Ну будь ласка, душка!

Бонд зняв піджак, краватку і, поставивши ноги на валізу, вмостивсь у кутку купе з «Береттою» під подушкою на відстані простягнутої руки. Дівчина нічого не сказала про зброю і мовчки роздяглася, залишивши тільки чорну стрічку на шиї. Безсоромно влягаючись на постіль і прибираючи зручної пози, вона, проте, вдавала, ніби зовсім не провокує його. Потім спробувала взяти його за руку, та Бонд поклав її руку на місце, а тоді, притягши за коси її голову, один раз поцілував дівчину, довгим, безжальним поцілунком. Після цього він звелів їй спати, а сам притулився до стінки і холоднокровне чекав, поки його тіло дасть йому спокій. Щось сонно бурмочучи, дівчина змінила позу й поклала руку йому на стегно. Спершу вона міцно тримала його, та згодом її рука поступово розслабла, і вона заснула.

Бонд різко відігнав від себе думки про Тетяну і зосередився на тому, що може чекати їх попереду. Невдовзі вони залишать Туреччину позаду. Та чи буде легше в Греції? Особливої любові між Грецією і Англією ніколи не було. А Югославія? На чиєму боці Тіто? Може, на обох? Хоч які б накази мали ті троє з МДБ, вони або вже знають, що Тетяна й Бонд їдуть цим же поїздом, або ж довідаються про це завтра. Не можуть же він і дівчина висидіти в купе з опущеними завісами цілих чотири дні. Як тільки їх виявлять, тут же повідомлять про це Стамбул, зателефонувавши з першої-ліпшої станції, і місцезнаходження «Спектра» буде встановлено. І що далі? Заявлять офіційний протест через Російське посольство в Афінах чи Белграді? Знімуть Тетяну з поїзда як злодійку? Чи не занадто все просто? А якщо все складніше? Якщо це етап якоїсь таємничої операції, якоїсь заплутаної російської інтриги? Чи має він право йти непевним шляхом? Чи не краще взяти апарат і мерщій вирушити до Лондона літаком?

За вікном перша смуга світла торкнулася верхівок дерев, і скелі забарвились блакиттю. Бонд поглянув на годинника. П'ять. Проминули Узункепрю. Що зараз діється в поїзді? Чого досяг Керім? Бонд розслабився. Зрештою, з погляду здорового глузду проблема не була аж надто складною: якщо швидко позбутися трьох агентів МДБ, можна залишитись у поїзді і дотримуватися попереднього плану. В разі, коли це не вдасться здійснити, тоді десь у Греції слід забрати з поїзда дівчину й апарат і добиратися до Лондона іншим шляхом. Та Бонд схилявся до того, щоб продовжувати подорож «Східним експресом», звісно, якщо їхні шанси поліпшаться. Вони з Керімом – винахідливі хлопці. До того ж, у Белграді їх зустрічатиме людина Керіма, а при потребі можна буде звернутись і до посольства.

Мозок Бонда працював блискавично, плюсуючи всі «за» й ігноруючи всі «проти». Він спокійно визнав, що вирішальним фактором у його міркуваннях було непогамовне бажання зіграти в цю гру до кінця і пересвідчитись самому, з якою метою закручено весь цей сюжет. Йому кортіло розкусити цих людей і розкрити таємницю, а в тому разі, коли з'ясується, що це добре продумана операція,– зірвати її і завдати суперникові поразки. М. призначив його очолити справу. В його руках були дівчина і апарат. Тож чого панікувати? Що саме викликало паніку? І хіба це не вияв безрозсудства – рятуватися втечею тільки задля того, щоб, обминувши одну пастку, втрапити до іншої?

Пролунав довгий гудок, і швидкість почала зменшуватись. Ось і прозвучав гонг першого раунду. Якщо Керімові не пощастило... Якщо всі троє залишаться в поїзді...

Довгою чередою повз них проповзали якісь товарні вагони, що їх тягнув пошарпаний паровоз. Промайнули силуети вантажних навісів. Скрегочучи зчепленнями, «Східний експрес» докотився до стрілочного переводу й пішов убік від центральної колії. Поруч бігло ще чотири пари колій, посередині яких росла трава, а потім з'явилась і відкрита, зовсім безлюдна платформа. Прокукурікав півень. Швидкість експреса сповільнилася до пішохідної, і, зрештою, після гучного зітхання гідравлічних гальм, що його супроводжував тонкий свист випущеної пари, поїзд остаточно зупинився. Дівчина щось промимрила вві сні і мляво заворушилася. Бонд обережно переклав її голову на подушку, підвівся й вислизнув за двері.

Він побачив типову для Балкан провінційну станцію. Похмурість будинків підкреслювалась грубою фактурою фасадного каменю. Запилюжена платформа лежала практично на землі, тож, аби вийти з вагона, треба було зробити добрячий стрибок униз. Неподалік греблися кури і стовбичила купка неголених залізничних службовців, що ліниво дивилися на поїзд, навіть не намагаючись прибрати ділового вигляду. Гурт селян з клунками та плетеними кошиками юрмився поблизу митниці, наміряючись щонайшвидше перейти її й атакувати вагони третього класу.

Поруч з митницею на зачинених дверях виднівся напис «Поліція», який легко читався навіть з такої далекої відстані. Бондові здалося, що крізь запорошене й закіптюжене вікно він на мить угледів знайомі обриси голови й дужих плечей Керіма.

– Паспорти, будь ласка.

До коридору ввійшов чоловік у цивільному в супроводі двох поліцейських у темно-зеленій уніформі з пістолетами на чорних ременях. Попереду них ішов провідник і стукав у двері. Маніпулюючи пакою квитків і паспортів, наче колодою карт, він зупинився біля купе № 12 і виголосив темпераментну промову турецькою мовою. Як тільки він її скінчив, чоловік у цивільному жестом звелів поліцейським пройти наперед, а сам різко постукав у двері і, коли вони прочинились, увійшов до купе. Поліцейські стали на чатах позаду нього.

Бонд ступив кілька кроків коридором. Він почув безладний набір фраз поганою німецькою мовою. Один із голосів зберігав спокій, другий був сполоханий і нервовий. Контроль вимагав пред'явити паспорт і квиток, їх не було. Може, гер Гольдфарб сам забрав їх у провідника? Ні? Чи справді гер Гольдфарб віддав їх провідникові? Природно. Тоді справи кепські. Потрібне розслідування. Немає сумніву, що німецьке консульство в Стамбулі все з'ясує (ця обіцянка викликала в Бонда посмішку). Залишається висловити жаль з того приводу, що геру Гольдфарбу доведеться перервати свою подорож. Певна річ, він продовжить її завтра після з'ясування обставин. Нехай гер Гольдфарб одягається. Його багаж доставлять до залу чекання.

Агент МДБ, який, мов вулканічна лава, вивергся в коридор, виявився уже знайомим Бондові гостем, котрого він бачив крізь перископ. Це був чорнявий, кавказького типу чоловік з жовтуватим обличчям, яке зараз посіріло від страху, і скуйовдженим чубом. Він мав на собі лише піжамну куртку, надягнену на голе тіло. Проте в його відчайдушній метушні не було нічого комічного. Рухався він так нервово, що мимохідь зачепив Бонда. Та біля дверей купе № 6 зупинився й трохи опорядив себе. Тоді шанобливо постукав. Двері прочинилися на довжину ланцюжка, і Бонд устиг побачити краєм ока товстий ніс та частину вуса. Ланцюжок скинули, і Гольдфарба впустили в купе. Запала тиша. Цивільний узявся перевіряти папери француженок у купе номер 9 і 10, а за ними настала черга Бонда. Ледь заглянувши в його паспорт, службовець одразу ж згорнув його і повернув провідникові.

– Ви подорожуєте з Керім-беєм? – запитав він Бонда французькою мовою. Його очі були незворушні.

– Так.

– Merci, monsieur. Bon voyage. – Чоловік у цивільному віддав честь. Тоді повернувся й нетерпляче постукав у купе № 6. Двері прочинились, і він увійшов усередину.

За п'ять хвилин двері рвучко розчахнулися. Чоловік у цивільному, весь виструнчений і офіційний, махнув рукою поліцейським, щось різко кинувши їм турецькою мовою. Тоді обернувся до дверей.

– Вважайте себе заарештованим. Меіn Неrr, спроба підкупу офіційної особи в Туреччині є серйозним злочином.

У поганій німецькій мові Гольдфарба пролунала погроза, але його урвало одне коротке й важке речення, що пролунало з глибини купе російською мовою. Гольдфарб знітився і з виряченими очима, мов сновида, почвалав коридором. Нарешті він увійшов у своє купе. Поліцейський став на варті біля дверей.

– А тепер ваші папери, mein Herr. Будь ласка, підійдіть ближче. Я мушу звірити фото. – Чоловік у цивільному тримав німецький паспорт у зеленій оправі проти світла. – Прошу, ще ближче.

Неохоче, з блідим від гніву обличчям агент МДБ, що назвав себе Бенцом, вийшов у коридор в лискучій шовковій піжамі блакитного кольору. Важкі темні очі втупилися в Бонда, але лишилися цілком байдужими.

Службовець згорнув паспорт і віддав його провідникові.

– Ваші документи в порядку, mein Негг. А тепер прошу показати ваші речі. – У супроводі поліцейського він зайшов до купе. Агент МДБ повернувся до Бонда своєю блакитною спиною, спостерігаючи за перевіркою. Бонд відзначив, як віддимається тканина піжамної куртки під його лівою пахвою і випинається навколо талії грубий ремінь.

Перевірка закінчилася. Чоловік у цивільному холодно віддав честь і пішов собі далі. Агент МДБ повернувся до свого купе, хряпнувши за собою дверима.

«Шкода,– подумав Бонд,– вибув лише один».

Він підійшов до вікна. Якийсь кремезний чоловік у сірому фетровому капелюсі, аж киплячи від люті, у супроводі поліцейського чалапав до дверей з написом «Поліція». В кінці коридору грюкнули двері. То ще один поліцейський виводив із вагона Гольдфарба. Пригнічений, з опущеними плечима та похиленою головою, він перетнув брудну платформу й зник за тими ж таки дверима.

Цього разу паровоз свиснув в інший спосіб – у машиніста-грека був свій хвацький почерк. Клацнув замок вихідних дверей. Чоловік у цивільному і поліцейський неквапом рушили до станції. Вартовий, що стояв у самому кінці поїзда, поглянув на годинник і підняв прапорець. Вагони сіпнуло, паровоз уривчасто зачахкав, і передня половина «Східного експресу» зрушила з місця. Решта вагонів, що мали вирушити на північ, залишилася біля брудної платформи чекати відправлення за «залізну завісу», яка починалася від Драгомана, розташованого на болгарському кордоні за п'ятдесят миль звідти.