Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

VII. Конарський. Розслідування

1

Станіслав Конарський, начальник управління Волинської губернської канцелярії, а згодом старший чиновник з особливих доручень при губернаторі, був серед гостей на балу в князя Любославського. І не тільки був, а й залицявся до сестри у перших князя Аліції. Пані Аліція була тоді вже молодою вдовичкою. Її чоловік Збігнев Румов’як загинув під час кампанії Костюшка. За логікою речей молода, вродлива, багата, та до того ж представниця одного з найзначніших родів Польщі й України, вона мала б ось-ось знову вийти заміж. На неї накидали оком досить завидні женихи, на почуттях яких вона грала так уміло, як циган-скрипаль на своєму інструменті. Треба сказати, що Станіслав Конарський за багатством і знатністю був не серед перших претендентів. А одруження з прекрасною Аліцією уявлялося йому доброю нагодою поправити своє фінансове становище, яке відчутно похитнулося останнім часом і змусило його йти на службу в губернську канцелярію. До того ж належати до найближчих родичів князів Любославських було дуже і дуже заманливо.

На балу пан Станіслав мав деякий успіх в Аліції. Ніхто не знає, як би розвивався їхній роман, якби не з’ява людини в помаранчевій масці. Як жалкував тоді пан Станіслав, що не він, а граф Войцицький зірвав маску з негідника! Звичайно, якби він знав, чого це потім коштувало Войцицькому, то навряд чи й жалкував би.

Зате вечір і напад бандитів дали йому чудову можливість відзначитися. Він зрозумів, що, вистеживши або (якщо пощастить) спіймавши знаменитого розбійника, він може, по-перше, прославити себе, а по-друге, – мати нагороду у вигляді ордена або маєтку. Чи бодай чималу грошову нагороду, що теж було б дуже-дуже до речі. А все заразом робило його стежинку до серця багатої красуні Аліції широкою дорогою. Але як це зробити?

Ще древні казали: головне – запитати себе, а там і мета з’явиться. Наступного ранку після нападу грабіжника в помаранчевій масці у голові Конарського почало визрівати запитання. А за ним прийшли важкі роздуми. Про те, як вийти на слід злочинця, він думав навіть тоді, коли стояв у костелі («Прости мене, Єзусе!»), за столом у саду, пізніше на полюванні. Як злочинець міг проникнути до палацу? У голові Конарського промайнула здогадка, що пізніше навідала Слєпньова і Рибалка – а якщо це був один із високих князівських гостей? Від такого повороту йому спершу стало душно, потім студно. Як, один із цих вельможних князів, графів, баронів і просто багатих шляхтичів – злочинець? Сама можливість думати про таке здавалася неймовірною. Якби він у присутності високих гостей вимовив щось подібне, то навіть він, значний губернський чиновник, ризикував не тільки викликати гнів, а й втратити честь, не кажучи вже про посаду.

І все-таки таємна і небезпечна думка засіла у голові Станіслава Конарського, і її вже не можна було позбутися. До кінця першого після пограбування дня він почав приглядатися до гостей князя Любославського. Але ніщо не вказувало на те, що серед вельмож зачаївся підлий здрайця. Це таки були достойні люди. Вони їли, пили, танцювали, жартували, попутно вкладали важливі для себе угоди. Не забував Конарський і далі упадати коло княжни Аліції, хоч вона поводилася розважливо – не відшивала залицяльника, але й не подавала йому надто райдужних надій. Він відчував, як у ньому мимоволі закипає злість, проте вміло тамував її ще показнішою галантністю та жартами.

– А признайтеся, ваша світлосте, ви також захоплюєтесь графом Войцицьким? – запитав він Аліцію під час чергової зустрічі в саду.

– Чому б і ні? – лукаво подивилася на нього Аліція. – Вчинок, гідний справжнього шляхтича. До того ж він доволі вродливий. А врода і хоробрість – це вже скарб. Чи не так, пане Станіславе?

Конарський міцніше стис зуби і почав шукати слова, гідні для відповіді, але які не образили б, чого доброго, його майбутню дружину.

І тут йому допоміг шляхтич Діаріуш Загруба. Він якраз опинився біля лавки, на яку присіли Аліція і Конарський.

– Сумніваюся, – сказав Загруба, – щоб цей бурлака подарував таке Войцицькому.

– Ви вважаєте, він його вб'є? – спитала Аліція не без інтересу.

– Може, і не вб'є…

Загруба замовк і відійшов. Але саме він підказав Конарському перший хід.

Того ж вечора Конарський попросив у господаря балу дозволу оглянути палац.

– Гадаєте, що знайдете якийсь слід? – запитав князь Євгеніуш.

Конарський не міг і сам сказати, що шукає. Але ж пішов шукати: заходив в одну, другу, третю, п’яту, десяту кімнату. Там або були гості, або не було нікого. За ним плентався ключник і одмикав зачинені кімнати. Нарешті вони добралися до дверей на горище. Тут пан Станіслав пожалкував, що не захопив із собою пістоля. Але й на самому горищі та його прибудовах нікого не знайшли. Ключник було нагадав, що на горище вже виходили. «То й що?» – подумав пан Станіслав. І саме тут його осяяла ідея, яка й принесла першу удачу. Виявилося, що дах над середнім крилом палацу не йде під кутом, як звичайно буває, а рівний. Ключник пояснив, що покійний батько князя Євгеніуша любив ночами приходити на цей майданчик і дивитися у виписаний із Відня телескоп на зорі. Але це його захоплення не перейшло до сина, і на дах уже давно ніхто не виходив. «Що ж, тоді підемо ми», – подумав Конарський.

Потайна ляда, скрипнувши, відчинилася. Вони опинилися на невеликому прямокутному майданчику. Над головою синіло досі високе осіннє небо, яким поволі пливли білі хмари. Конарський роззирнувся із висоти та на відстані побачив частину міста, за нею ліс, збоку – поле. Змійкою звивалася до міста дорога.

Він перевів погляд на дах і майже під ногами побачив щось дуже дрібне. Нагнувся, подивився уважно. Це були хлібні крихти. Він подивився ще уважніше під ноги.

– Коли тут востаннє були люди? – запитав у ключника.

– Та хто ж його пам’ятає, – сказав той. – Напевне, ще в позаминулому році, коли бляху перефарбовували. Точно, тоді.

– А недавно?

– Та навіщо, пане?

– Справді, навіщо? – згодився Конарський.

Він подумав: якщо на даху давно нікого не було, то ось тут мав би лежати шар пилюки. Мав би, а не лежав… Втім, за хвилину Конарський знайшов залишки цієї самої пилюки на самісінькому краєчку бляхи. А ще помітив нестерту частину відбитку взуття.

– Хто має доступ до ключів від горища? – спитав він ключника.

– Я та пан управитель.

– А ще?

– Більше ніхто…

– Гаразд, ходімо.

Внизу Конарський розповів про все, що побачив, і про підозру, яка в нього зародилася, князю Любославському. Той негайно допитав ключника. Ключник – поважний чоловік, майже дідусь – клявся і божився, що нікому ключів не давав. Якщо треба було, відмикав сам, він завжди під рукою, його милість знає. Правда, зо два рази ключі від даху довіряв синові, та хіба ж син…

– Де син? – спитав Конарський.

Ключник не відповів, заплакав. Конарський здивовано глянув на нього.

– Біда, ваша милість, – сказав присутній при розмові управитель палацу. – Син його втопився недавно.

– Як утопився?

– Та ось пішов на річку, певне, скупатися хотів, та й утопився.

– Втопився… – машинально повторив Конарський.

– Там корчі, коріння, може, ногою зачепився, – озвався ключник. – А може, судома звела, таке буває.

– Судома? – задумливо спитав Конарський. – А слідів якихось на тілі не було?

– Яких іще слідів? – не зрозумів управитель.

– Може, хтось хотів його утопити?

– Бог із вами, ваша милосте, – злякався батько потопельника. – Син у мене був тихим, і мухи не зобидив, нікому не заважав. Хто б міг його втопити?

Конарський не був професійним слідчим, але здоровий глузд підказав йому, що коли на даху є сліди людини та ще й крихти хліба, то вони могли належати тільки бандитам. Майданчика на даху не видно із землі, отже, і людей, які могли на ньому ховатися, не побачиш. Але, щоб туди проникнути, треба було добре знати план палацу і знати про існування майданчика на даху.

Отже, Конарський зрозумів, що пограбування учасників балу хтось добре, детально, якщо не більше, спланував і так само добре виконав. Таке під силу людині непересічній, та й не тільки це. Злочинець мав або жити в палаці, що було майже неможливим («А чому, втім, чому?..» – подумав Конарський), або… або… не раз тут бував.

Конарський щиросердно поділився своїми думками з господарем палацу і балу, але князь Любославський доволі прохолодно поставився до висновків і здогадів пана Станіслава. Він явно не бажав, щоб навіть тінь підозри впала на його вельможних гостей.

Отже, Станіслав Конарський поїхав від князя, не реалізувавши свого задуму. Його спроба поговорити з графом Войцицьким також не мала успіху. Що сказав розбійник графу, з’ясувати не вдалося. Конарський підозрював, що той сказав щось істотне. Так, не міг же він насправді захоплюватися вчинком пана Юзефа чи просто йому лише погрожувати, як той намагався переконати.

Станіслав Конарський був людиною впертою. Повернувшись до Житомира, він затребував ті документи з архіву колишнього Волинського воєводства, у яких би йшлося про людину в помаранчевій масці чи бодай існували б якісь її сліди. До того часу архів частково перевезли до Новограда-Волинського і Житомира, дещо залишилося у Луцьку, а частину найважливіших паперів перед приєднанням краю до Росії вивезли в Польщу.

Найперше він доручив своєму підлеглому, якому довіряв, а це був досвідчений канцелярський щур, гарненько прочесати ті частини архіву, що їх привезли до двох губернських центрів – формального і фактичного. На папери з грифом «цілком таємно» він зробив запит до жандармського управління теперішнього Луцького повіту з проханням уважно вивчити луцьку частину архіву й архіви колишніх воєводських установ та будь-які папери, де згадується грабіжник у помаранчевій масці або йдеться про великі пограбування, і під посиленою охороною доставити все це до Житомира. Поки йшов пошук, він вирішив ще раз побесідувати з Войцицьким. Спочатку хотів офіційно запросити його до губернської столиці. Навіть листа дуже ввічливого склав, але згодом вирішив, що краще самому поїхати до графського маєтку. Усе ж таки Юзеф Войцицький був графом, хоча й не дуже багатим.

2

Наприкінці вересня 1801 року Конарський виїхав із Житомира. Якраз перед цим він отримав посаду помічника губернатора з особливо важливих доручень. Перед поїздкою він, позаяк губернатор відбув до столиці, побував на прийомі у віце-губернатора. Генерал Худолієв, дещо повагавшись, схвалив прагнення чиновника з особливо важливих доручень провести власне розслідування. Звичайно, про інцидент на князівському балу, який мав великий і неприємний резонанс у губернії, генерал уже знав. Поліція Заславського повіту провела розслідування, до якого підключився і губернський слідчий з особливо важливих справ підполковник Рожнов, але справа так і не зрушила з місця. Непояснима, немов із нізвідки, поява і таке саме зникнення грабіжників шокували і заславльську, і Житомирську поліцію. Якщо вже таких вельможних можна безкарно грабувати…

Конарський навіть зрадів, коли побесідував із Рожновим і дізнався, що він не здогадався оглянути дах. Не розповів про його версію і сам князь Євгеніуш. У Конарського зродилася підозра, що князь знав щось таке, про що вважав за ліпше промовчати, незважаючи на те, що зазнав відчутних матеріальних і моральних збитків. Але відступати Конарський не збирався. По-перше, він якимось шостим чуттям збагнув, що справа ця надто велика, незвична, що вона обіцяє лаври, а можливо, й багатство. Якщо… Якщо тільки він добереться до десь там захованих скарбів. По-друге, якби він виявив щось таке, що кидало б тінь на князя, то міг би й приховати… Звісно, в обмін на руку і серце Аліції. Природно, про свої думки він нікому не сказав, як не сказав нічого про власне розслідування підполковнику Рожнову. Виїхав Конарський казенним екіпажем разом з іншим чиновником, який їхав до Луцька на інспекцію. До Луцька вони добралися наприкінці третього дня. Вранці наступного дня Конарський пішов дізнаватися, чи отримали його папір. Так, отримали, сказали йому, але поки що нічого не знайшли. Він ще побував у знайомих, вагаючись, що ж робити далі, а вранці п’ятого дня найняв екіпаж, розраховуючи до вечора бути в Лісогощі – маєтку Войцицьких.

На лісовій дорозі, коли за його розрахунком до садиби графа залишалося п’ять-десять верст, карета зупинилася. Конарський виглянув і побачив посеред дороги шлагбаум.

– Що там таке? – спитав він.

– Не можу знати, – відповів візник. – Може, якийсь кордон.

– Який ще кордон? – обурився Конарський. – Ми на території Російської імперії. Чи їдемо неправильно?

– Та чого ж неправильно? – образився візник. – Я не вперше воджу гостей до графа Войцицького, проше пана.

– Ну то забери цей чортів шлагбаум, – звелів Конарський.

Візник зіскочив на землю, і тут Конарський побачив, що до них простує чоловік у темно-синьому напіввійськовому однострої.

– Хто ви такі і куди їдете? – суворо запитав він.

Конарський представився, пояснив, що їде в службових справах до графа Войцицького, і попросив пояснити, у чому річ?

– Річ у тім, пане чиновнику з особливих доручень, – сказав чоловік в темно-синьому однострої, – що далі їхати не можна. У Лісогощі епідемія холери. А ми, значить, карантинна служба. Доведеться вам повертати голоблі назад.

– Граф також хворий? – спитав Конарський.

– Ні, графа Бог милував, – була відповідь. – Тому, якщо не боїтеся, може, вам і дозволять побачитися з графом.

– Хто ж повинен дати дозвіл? – поцікавився Конарський.

– Начальник карантинного поста, ваше благородіє, ось там він, неподалік, на околиці лісу… Якщо зволите, можу й провести.

Трохи порозмірковувавши, Конарський вирішив, що варто ризикнути і відвідати графа. Невідомо, скільки триватиме карантин, інколи такі епідемії затягуються на рік-два. До того ж ніхто не гарантує, що граф Юзеф вціліє: хвороба не милує ні знатних, ні вбогих. Цілком можливо, що в словах розбійника, які той сказав графу, він знайде якийсь ключ для подальшого розслідування. Адже в те, що чоловік у помаранчевій масці похвалив Войцицького за сміливість, він не вірив. З другого боку, поки існує карантин, навряд чи розбійник сюди поткнеться. «Що ж, якщо не відвідаю графа, то хоча б з’ясую масштаби епідемії», – подумав Конарський.

Ідучи лісовою дорогою за карантинним вартовим, він подумав: дивно, ніхто в Луцьку не попередив його про холерну епідемію. Та й у Житомирі про неї повинні були знати, не міг не знати про неї і віце-губернатор, з яким він бесідував тиждень тому. Якесь недобре передчуття, що тут щось не так, змусило Конарського зупинитися. Та після секундного вагання він зрушив із місця і наздогнав свого провідника.

– Слухай, братику, – сказав він. – А давно у вас встановили карантин?

Солдат зупинився, озирнувся. Щось тривожне встиг уловити Конарський у його погляді.

– Не можу знати, ваше благородіє, – сказав він. – Я на цей пост поставлений недавно, всього доба, як стоїмо тут. Певне, начальство знає. Та нам уже недалеко…

Іти, як виявилося, і справді було недалеко. На стежині, на яку вони звернули, провідник стишив ходу, нагнувся, став нібито щось поправляти в чоботі. Конарський ледь не наштовхнувся на нього. І раптом карантинник круто розвернувся і з усього маху вдарив чоботом у коліно свого супутника. Ще раз Конарського вдарили у живіт. А тоді вже в потилицю, чимось тупим і важким.

Отямився він зв’язаний, із кляпом у роті. Його перекинули через круп коня і кудись повезли. Ця дорога-мука тривала кілька годин, бо через пов’язку на очах він відчував, що вже поночіло. Потім стало і зовсім темно. Нарешті його мучитель-візник зупинився, зліз із коня і зняв полоненого.

– Ти дивись, трохи збадьорився пан, – сказав він. – Міцний, одначе, паночок. Іди за мною.

Йому розв’язали ноги, руки так само були зв’язані, зав’язані й очі. Не вийняли і смердючу шматку з рота.

Його повели на налигачі, як барана. Ніколи ще Конарський не був таким приниженим.

– Ось що, пане-марципане, – сказав його провідник. – Ой, вибачте, пане чиновнику з особливих доручень. Зараз я вам розв’яжу руки, і ви, звиняйте, сходите до вітру. Потім повечеряєте. Не раджу навіть пробувати зірвати пов’язку або викинути інший фокус. Уб’ємо на місці. Коли вийму з рота шматину, мовчіть! Хоча б одне сказане вами слово – відріжу язика. Жартувати я не люблю. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Якщо так, кивніть головою. Ви ж розумний пан?

Конарський кивнув. А що йому ще лишалося? Він уже збагнув, що, швидше за все, втрапив до того, на кого полював. Якщо його не вбили одразу, значить, він навіщось потрібен. Можливо, його ще кудись повезуть…

Тут він не помилився. Після вечері із зав’язаними очима – шматок яловичини з чорним хлібом, солоні огірки та квашена капуста, запиті квасом – його знову зв’язали, заткнули рота смердючою шматиною, здавалося, ще смердючішою, ніж раніше, заткнули чимось вуха і засунули в карету. Перед тим попередили: якщо хоч пискне – уб’ють, жаліти вони не вміють.

Ця жахлива, схожа на безглузду муку, вигадану для чогось зумисне, поїздка тривала два дні, наскільки він міг судити за тим світлом, яке проникало на дно карети і яке Конарський відчував через пов’язку на очах. «Куди мене везуть?» – не раз питав себе Конарський. Може, у лігвище звіра? А може…

Одного разу хтось зупинив карету, щось запитав… Із відповіді свого мовчазного безжалісного супутника Конарський розрізнив два слова: «Шляхтич Єзерський». Чи це було справжнє прізвище, чи вигадане, він не знав. Але про всяк випадок, звичайно, запам’ятав.

Коли виснажлива дорога-мука закінчилася, його витягли з карети і завели до якогось приміщення. Там йому нарешті зняли пов’язку, повністю розв’язали, хоч і вдягли на ноги кайдани.

– Ані слова, – сказав при цьому його мучитель. Так почалося його дивне ув’язнення, яке тривало, як потім виявилося, два місяці. Наскільки він міг зрозуміти, його помістили у щось на зразок комірчини. Одна зі стін була стіною грубки, бо незабаром у цій своєрідній в’язничній камері потепліло. У тісній комірчині за меблю правила дерев’яна лежанка, на якій сиротіла зіжмакана стара ковдра. Вікна не було. Стукати, про щось просити змучений Конарський не наважився, та й гідність не дозволяла. Упевнившись, що до нього не зайдуть, він сяк-так вмостився на лежанці і незабаром забувся примарним, тривожним сном.

3

Так почалося його ув’язнення. Стіни у комірчині були міцні, дубові. Цілими днями він нічого не чув, окрім глухого далекого шуму лісу. Так, хата була в лісі, у цьому він переконався, коли його вперше вивели на прогулянку. Перед цим охоронець звелів просунути у віконце руки і зв’язав їх.

Виводив його також із зав’язаними очима, на налигачі, притороченому до нашийника. Цим, безумовно, хотіли його принизити, а можливо, і спровокувати на бунт.

Дико було йти безправним, безвольним рабом за якимось нікчемним хамом. Але ж ішов, спотикався, наче сліпий, виставляв перед себе зв’язані руки, щоб не наштовхнутися на дерево. Вгорі шумів ліс. Здавалося, у його шумі також чулася похмура приреченість.

– Послухайте, – сказав Конарський підчас другої прогулянки. – Адже я… я…

– Мовчати, – наказав суворий голос, майже без емоцій. – Вам велено мовчати.

Конарський хотів сказати: «Я ж усе одно не втечу, то чи не могли б ви хоч би зняти пов’язку з очей?» Але він слухняно замовк, бо зрозумів, що ані просьбами, ані протестами нічого не доб’ється. Лише жадібно вдихав свіже повітря і думав, що все одно це коли-небудь та закінчиться. Йому ж сказали, що доведеться побути тут якийсь час. Він вчепився за цю фразу, за ці два слова, і вони допомогли йому вижити у тісному замкненому просторі, самому у жорстокій, безжалісній пастці.

Будучи цілими днями наодинці із самим собою, Конарський багато що передумав. Молив Бога про одне – якщо Всевишньому так треба, щоб він прожив ще якийсь час на цьому нетривкому світі, нехай він пошле будь-яке випробування, але тільки не дасть збожеволіти. Думки про те, що його привезуть у маєток, де жили старенька мати і сестра-одиначка, які змушені будуть доглядати його, мов маленьку дитину, були особливо нестерпними. Або гірше – його посадять на ланцюг у жахливій установі для божевільних, про яку йому розповідав підлеглий – попечитель так званих богоугодних закладів. Він багато згадував. Дитячі й юнацькі роки, такі щасливі, благополучні, без жодної хмаринки на життєвому небосхилі, одруження, добру і терпеливу свою дружину, якій, як він тепер вважав, допоміг зійти передчасно в могилу своїми гулянками, частими відлучками і численними романами. Згадував, як він зрадив найкращого друга Вітольда Красняка – вони претендували на одне місце у новій губернській установі. Вітольд був одинцем-невдахою, дуже сподівався на останній шанс, але він, Станіслав, перейшов йому дорогу, вчасно подарувавши дружині начальника канцелярії срібне кольє, яке вона, як виявилося, давно мріяла мати. Якщо він вийде, вибереться з цієї халепи, обов’язково розпочне нове життя – праведніше, безпосередніше.

Такі думки втішали Конарського, не давали безнадії захопити його своїми чорними лапами. Йому залишили паска, він міг би повіситися або задушитися, але кілька разів на останній грані божевільного відчаю він усе-таки зумів утриматися від непоправного. У світліші хвилини, коли на зміну безвиході приходила віра в те, що все в цій безпросвітній історії завершиться благополучно, він тверезо аналізував те, що сталося з ним, подумки зводив воєдино все, що знав про людину в помаранчевій масці. Звичайно, він припустився помилки, зробив дурницю, що пішов за тим фальшивим карантинником. Але те, що його не вбили, свідчило, що з ним вирішили повестися по-іншому. Як? Змусити його розповісти про розслідування, до якого він вдався? Але ж він знав дуже й дуже мало. І чому його не допитали одразу? Що зробили з графом Войцицьким? Вбили? Тоді не треба було влаштовувати так званий «карантин». А до чого ще міг придатися цей карантин? Чого зрештою не пускали сторонніх до маєтку графа?

Отак міркуючи, Конарський дійшов кількох висновків. Маєток захопили розбійники, що малоймовірно, бо, захопивши палац, його можна було спалити, а самого графа з родиною в крайньому разі вбити. Але тоді й «карантину» не треба, адже для цієї каральної операції досить було і двох-трьох годин. Ні, скоріше за все палац Войцицьких перебував в облозі. Якщо так, тоді злочинців набагато більше, не вісім чоловік, які пограбували присутніх на балу в князя Любославського. І ось за кілька тижнів після того останнього нападу вони оточують графський палац. Але граф уже готовий до цієї зустрічі. Можливо, фраза на балу звучала так: «Чекайте тепер на гостини». Чи щось подібне. Отже, банда оточує палац, але граф відмовляється здатися. Починається облога. Частина людей лишається біля палацу, а інша частина перекриває дороги, які ведуть до Лісогощі – маєтку Войцицьких. «Логічно», – подумав тоді Конарський і зрадів власній здогадливості. Та вже наступного дня, повернувшись до своїх думок, почав сумніватися в цій версії. Для чого розбійнику влаштовувати облогу маєтку, якщо можна було підстерегти графське подружжя дорогою із Заславля в Лісогощу? Тим паче, граф Войцицький приїжджав або зовсім без охорони, або лише з кількома гайдуками. «Значить, – подумав Конарський і злякався власної думки, – або розбійник у помаранчевій масці божевільний, що малоймовірно, судячи з того, як добре він обмірковує свої операції, або ж… Або вони з графом Войцицьким вже були знайомі. Знайомі раніше, до балу, і зривання маски варто розглядати як рукавичку, кинуту противнику, як виклик і зумисну образу. Тоді хто ж він, цей розбійник? Невже й справді знатна особа? Виходить, так».

Зробивши таке відкриття, Конарський зрозумів, що він приречений. Якщо тільки висновки правильні, його нізащо не відпустять, а, потримавши тут, познущавшися вдосталь, позбудуться. Тихенько пристукнуть. Або ж перед смертю він побачить справжнє обличчя грабіжника, який зніме маску і дико зарегоче. Ні, швидше за все, обійдеться без реготу та будь-яких театральних жестів. Буденно і просто, як скидають одяг, – шапку або рукавички, – злочинець зніме маску і…

Дійшовши такого висновку, Конарський уперше по-справжньому злякався – виходу не було. Він і раніше обмірковував способи втечі, але нічого придумати не міг. Пробити міцні дубові стіни? Спробував пиляти дерево пряжкою від паска, але вона хоча й була залізною, проте не гострою. Напасти на охоронця також не можна було. До комірчини той заходив хіба що забрати відро. Але при цьому Конарський повинен був сидіти на лежанці, відро стояло біля самих дверей, а в руках охоронець тримав пістоль – це він добре бачив. На прогулянку його виводили із зав’язаними очима і зв’язаними руками, до того ж на налигачі, а на ногах були кайдани. Кинутися на охоронця, на цього похмурого вартового, можна було лише з відчаю.

Він вирішив доручити себе Божій волі й терпляче чекати закінчення ув’язнення, хоч би яким був цей кінець. Інколи йому здавалося, що його кинули напризволяще, що доля відвернулася від нього остаточно, що вранці його вартовий більше не прийде. Але той приходив, лише раз спізнився і, коли заглянув у віконце, то спитав, чомусь хриплячи дужче, ніж перед тим:

– Злякався, либонь, вельможний?

– Ні, – відповів Конарський, хоч це й було неправдою.

– Чи ж так? – засміявся охоронець самим хрипом.

На тому й закінчилось їхнє спілкування. Але в той-таки день наче блискавка вдарила поряд, розітнула пітьму довкола нього та відразу і зникла – а він же чув це запитання, до того ж і сказане одним голосом. Один-єдиний раз, але чув. Де? Він мучився у спогадах – і раптом згадав. Це було на подвір’ї князівського палацу-замку у Заславлі. Він проходив мимо возів із челяддю і почув, як один із слуг промовив схожу фразу: «Злякалися, либонь, наші вельможні». Той самий голос, те саме обличчя. Так, він бачив обличчя свого охоронця. Слабко, ледь-ледь, при світлі свічки, яку той ставив за собою, коли відчиняв двері, щоб забрати відро або подати їжу. Так, це було те саме обличчя. Але чий же це був слуга? Невідомо. І все-таки, все-таки… Він почав шукати зачіпку і десь опівночі, прокинувшись після тривожного, сторожкого сну, Конарський згадав. Для слуг і карет кожного з гостей на балу в Заславлі відводилося певне місце. Коли вони під’їхали і він, вийшовши з карети, затримався після спілкування з князем і шляхтичем Левицьким, то почув, як помічник управителя сказав кучерові: «Ваше місце – ось там».

Конарський вирішив будь-що ближче роздивитися обличчя вартового. Але як це зробити? Він нарешті придумав і вирішив ризикнути. Коли охоронець, як завжди, подавав йому миску з їжею, він, не дійшовши крок-другий до дверей із віконцем, захитався, застогнав, схопився за серце і почав поволі осідати на глиняну підлогу.

– Гей, ти, пане, не дурій, а то й пристрелю, – сказав охоронець за дверима. – Чи ти забув?

Але Конарський уже лежав боком. Невже його вартівник-мучитель не зайде, не поцікавиться, що з ним сталося?

– Ну й дідько з тобою, здихай, – сказав охоронець і відійшов від дверей.

Конарський застогнав і хотів уже вставати, та щось йому підказало – треба трохи почекати. Він прислухався до внутрішнього голосу і не помилився. По якомусь часі охоронець знову гукнув його. Конарський кволим голосом попросив пити. Охоронець приніс кварту і поставив на віконце. Та, мабуть, щось у ньому все-таки здригнулося. Він відчинив двері, зайшов із квартою і свічкою, дотримуючись обережности, поставив кварту на підлогу. Свічка освітила його обличчя. І Конарський побачив – так, це був той самий слуга, він його пам’ятав.

«Тепер би мені знову побувати в маєтку князя», – подумав Конарський і почав жадібно пити воду. Очевидно, знайдеться людина, яка запам’ятала ці позначені тоді місця. Його власний кучер міг знати, де чиї слуги розташовувалися, а вже помічник управителя маєтку, напевне, не забув. А міг зберегтися й папірець.

«Тільки б вижити», – подумав Конарський і почав, як ніколи пристрасно, молитися Богу. Він тепер вірив, що Бог його неодмінно почує – навіть із цієї темної комірчини посеред невідомо якого лісу.