Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

3

У цьому лісовому будиночку проминули перші дванадцять років життя Прокопа Марушка. Коли на другий день після його народження мати спробувала підвестися, то не змогла від великої слабкости. Вона опритомнювала і знову впадала в липучий сон, близький до забуття. Кілька днів Корнило відпоював її липовим чаєм, мовби маленьку дитину, годував із ложечки малиновим варенням, давав їсти щось густе й смердюче (як виявилося, це був борсучий смалець), запихаючи його до рота майже силою, і ним-таки натирав їй п’яти. Поступово жар спадав, їй легшало. Вже днів за п’ять Явдошка чистим, а не затуманеним поглядом побачила свою дитиночку, свою кровиночку, і ціле озеро сліз витекло з її очей. До цього вона лише відчувала свого синочка, коли господар хати прикладав його до грудей. На щастя, молоко не пропало. Мати і син вижили.

Ще за два з половиною дні Явдошка звелася на ноги, оглянула хатину і почала прибирати занехаяну холостяцьку схованку лісового самітника. Вона ще не знала, що залишиться тут жити, лише замітала віником і крадькома дивилася на загорнуту у шмаття маленьку істоту, яка легко дихала уві сні. Вона навіть не злякалася, коли рипнули двері і за її спиною випростався той, хто надав їй притулок.

А десь через місяць, коли ліс довкола хатини почав убиратися першим листям, чоловік, який спершу здався їй таким жахливим, до якого вона досі не могла звикнути, взяв її за руку, поставив поряд із собою і жестами зобразив щось дивне. Він показував себе, зображав її, мовби щось одягав на неї, потім показав вінець над її головою, потім над своєю. Явдошка зрозуміла, що це схоже на вінчання. Вона подивилася на Корнила здивовано і злякано.

– Ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною? – здогадалася Явдошка.

Корнило зрозумів її, закивав головою, вдячно заглянув їй у вічі. Вона здивувалася, як дивно світяться ці очі, як віддано дивляться на неї.

– Почекай, не одразу, – сказала вона і вийшла з хати.

В лісі вона довго йшла між деревами, йшла, стискала скроні і плакала – над своєю долею, над тим, що життя, вдосталь наглумившись із неї, послало таке чудернацьке позбавлення від мук. «А може, це й вихід?» – подумала раптом, спинившись біля двох берізок, які стояли поруч на краю лісової галявини.

Тихим весняним вечором Явдошка підходила до батьківського обійстя. її серце, здавалося, бухало на все село. Перед тим, як відчинити хвіртку, вона трохи постояла, дивлячись, як у вікнах рідної хати відбиваються останні сонячні промені.

Першою її побачила мати, несміливо ступила назустріч, потім зойкнула, озирнулася і кинулася до дочки, яку в цій хаті подумки вже поховали.

– Тихо, мамо, тихо, – сказала Явдошка і подивилася на матір твердим, не знайомим тій поглядом.

Пізніше й батько повернувся з поля. Трохим зустрів повідомлення дочки, звичайно, не з радістю, але з видимим полегшенням, селянським розумом одразу збагнувши, як можна використати несподіваний порятунок дочки. Так, на спільній сімейній раді вони створили легенду про те, що саме німий пасічник минулим літом спокусив Явдошку, але раз він не відмовився від неї, то все ставало на свої місця. Честь сім’ї була порятована. Незабаром після Великодня новоявлені молодята пішли, як і годилося, до пана повідомити про свою волю та отримати його благословення на одруження. Той, звісно, не відмовив, хоч і подивувався такому вибору красуні, доньки одного з його найкмітливіших кріпаків. А якраз на Зелені свята Явдошка і Корнило стали під вінець.

Минали роки. Почуття вдячности у душі сільської красуні змінилося почуттям досади й ненависти. Тим більше, що рани на тілі Явдошки зажили, і тепер вона – вродлива молодиця – зводила з розуму не одного парубка і чоловіка. Корнило ж усе старішав і потворнішав. Принаймні так здавалося самій Явдошці. Чи ж варто дивуватися, що через кілька літ вона потайки почала зустрічатися з молодим чорнобровим хомутівцем Петром, який служив у пана їздовим, далі ще з одним сільським удівцем і нарешті сталося те, що й мало статися – її приголубив син старого пана Моджиєвського, коли, звернувши увагу на вродливу дружину пасічника, узяв її своєю покоївкою. Їй подобалася чоловіча увага. У чужих обіймах Явдошка знаходила заспокоєння своїй душі, давала вихід своєму горю і почувалася хоч трохи щасливішою. Коли ж вона поверталася до своєї перехнябленої, незатишної хатинки, то отримувала від чоловіка штурхани і синяки, бо хоч він і не міг нічого сказати, але вуха мав, тож і до нього долітали чутки про далеко не праведне життя його дружини. Не раз маленький Прокіп ставав свідком страшної сцени – розкуйовджений, схожий на лісову почвару, ревучи, як розлючений бик, його батько ганяється кругом хати за матір’ю з поліном, батогом чи віжками в руках, а інколи і з сокирою.

4

На шостому році життя малого Прокопчика сталася подія, яка ще дужче загострила стосунки в родині. У нього з’явилася сестричка Марійка, яка також була нерідною дочкою Корнила. Він знав про це… А хто міг знати, що творилося в душі цього покаліченого чоловіка, на долю якого випало в житті стільки нещасть, який тільки на схилку літ створив сім’ю, але й вона не принесла йому бажаної радости?

Перед народженням доньки Євдокія як панська покоївка якийсь час навіть жила в панському маєтку, але, коли народила, стала там непотрібною. От і змушена була повернутися, тамуючи в душі злобу на Корнила. Народження доньки трохи примирило подружжя, та незабаром сварки спалахнули з новою силою. До них по мед почав навідуватися панський гайдук Артем. Явдоха проводжала його до краю лісу і довго не поверталася…

Вже десятирічний Прокіп став свідком жахливої сцени. Під час чергової сварки, коли Корнило пішов на жінку-невірницю із сокирою, вона схопила замашне поліно. Замахнулися разом, та першою вдарила Явдоха. Удар припав якраз на скроню. Похитнувшись, Корнило щось востаннє замукав і важко звалився на землю. З поліном у руках Явдоха дуже довго стояла, не вірячи в те, що сталося…

– Що з татом, він мертвий? – допитувався Прокіп у матері, яка ще довго сиділа біля трупа, і ця сцена назавжди врізалася в дитячу пам’ять.

Смерть панського пасічника списали на необережність. Упав із хліва, коли лагодив дах. Зважаючи на те, що стосунки Трохима з паном на той час остаточно налагодилися, ніхто й не допитувався, що ж сталося насправді. На похороні чоловіка Євдокія то гірко ридала, то незмигно дивилася на небіжчика, і очі її недобре блищали.

А незабаром з Євдокією почало творитися щось лихе. Не раз вечорами їй здавалося, що хтось стукає у вікно, кличе її за собою. То прокидалася серед ночі, схоплювалася, у самій сорочці йшла шукати чоловіка, котрий буцімто не повернувся з лісу. Усе це бачили діти, вони перелякано дивилися на матір, та нічим зарадити не могли. До того ж після смерті батька якесь дивне заціпеніння оселилося в серці Прокопа. Він, граючись із Марійкою, раптом зупинявся і щось шепотів до себе.

Нарешті сталося те, до чого йшлося, – мати не повернулася. Дванадцятирічний Прокіп і шестирічна Марійка, яка сама боялася лишатися вдома, пішли шукати матір. Прокіп із раннього дитинства добре знав ліс, тому й серед ночі вони не заблукали. Хоч як гукали-кликали, мати не відгукувалася. Тільки десь неподалік моторошно кричала сова. Зрештою втомлені і злякані діти вернулися до хатини. Там і протремтіли цілу ніч. Вранці, ще трохи пошукавши, діти пішли до діда. Старий Трохим ударив на сполох, люди прочесали ліс, але дарма. Знайшли ж Євдокію вже наступного дня поряд із хатою, на дні викопаної покійним Корнилом калабані, з якої його дружина брала воду, коли прала. Можливо, увечері, черговий раз шукаючи чоловіка, вона просто спіткнулася. Хтозна…

Осиротілих онуків Трохим забрав до себе. Тут і почалося його зближення з Прокопом. Швидкий, непосидючий, такий, що любив в усе сунути свого цікавого носа, розумний не за віком Прокопчик припав дідові до душі. Він учив онука запрягати коней, правити ними, вчив правильно ставити плуга, коли ореш, столярувати. Довгими зимовими вечорами вони разом співали старовинних пісень, а дід розказував і про гетьмана Мазепу, якому в юності довелося послужити, і про мандрівку з паном аж до Варшави. Прокіп слухав діда, широко розплющивши очі. Далекі краї здавалися зовсім близькими, може, за полем, що підступає до дідової хати. Він дивився на полум’я свічки або вогонь у печі, і той відбивався в його очах мерехтливим покликом.

Але ж небожа незлюбив молодший син Трохима Каленик, який вигнався в статурного, міцного, але доволі похмурого і занудного парубка. Каленик, помітивши, яка любов прокинулася в батька до Прокопчика, почав боятися, щоб старий Трохим не віддав частину господарства улюбленому онукові, котрий, як йому здавалося, дорослішав швидше, ніж кашу їв. І Каленик дедалі частіше не тільки прискіпувався до небожа, а й не раз штурхав його та обмовляв. Прокіп дивився на дядька спідлоба, у грудях уже закипала злість, та мовчав, бо в їхній родині панував звичай шанувати старших. Прокопу пішов п’ятнадцятий рік, коли Трохим несподівано впав із драбини, по якій поліз лагодити дах на хаті. Пізніше він звинувачував сина, що той підпиляв сходинки на драбині. Він довго хворів, скаржився на біль у боці, а якось сказав, що відчуває – незабаром помре. Злагодивши воза, відвіз онучку Марійку до старшої доньки і зятя-священика, попросив їх доглянути сиротину. Вернувшись, покликав Прокопа і довго говорив із ним, знову розповідав про свою мандрівку до Варшави, про те, як не відважився колись разом із гетьманом Мазепою піти в далекий турецький край, аж до Дуная. Він подивився на свою жінку, яка геть постаріла і ледве пересувала ноги по хаті, і прийняв рішення. Наступного дня він привів онука до пана Моджиєвського, ще старішого, ніж сам, і попросив узяти Прокопа козачком.

– Він вам, пане, служитиме ліпше, ніж я, – сказав, чи не вперше в житті покірно схиливши голову.

– Сподіваюся, – стиха засміявся пан Моджиєвський.

– Гадаю, ти тут не пропадеш, – такі були останні слова Трохима, сказані внукові на прощання.

Менше ніж за півроку, доволі відмучившись, він справді помер.

III. Невидима облога

1

Предок Юзефа Войцицького, який збудував палац у сімдесятих роках шістнадцятого століття, був із багатих полоцьких бояр, котрі в чотирнадцятому столітті почали служити Литовській державі. Але коли остання остаточно об’єдналася з Польщею після другої (Люблінської) унії 1569 року в єдину Річ Посполиту, представник цього роду, який жив тієї пори, вибрав службу в польського короля, на землях, які стали польською територією. Стах Войцина став Станіславом Войцицьким. За вірну службу й участь у війні з турками, на яку віддав значну частину свого майна, його удостоїли графського титулу. Ще до того серед волинських лісів, де Войцини скупили кілька сіл у князів Чорторийських, Станіслав Войцицький почав будувати один зі своїх палаців, якому потім судилося залишитися єдиним. Місце було гарне – неподалік ніс свої води Стир, маєток знаходився не дуже далеко від воєводського міста, майже поряд із Чорторийськом – якийсь час столицею впливових удільних князів, які й дали місту своє ім’я. А з Чорторийськими Войцицькі були не тільки сусідами, а з часом і поріднилися. Донька Станіслава стала дружиною одного із представників князівської сім’ї – Борислава.

Але цим родам судилася різна доля. Наприкінці XVIII століття рід Чорторийських залишався одним із наймогутніших і найбагатших у Речі Посполитій і став не останнім у Російській імперії. Волинська ж гілка роду Войцицьких (був ще один Войцицький – небіж Станіслава, також граф, який після Хмельниччини переселився до корінної Польщі) занепала. В останні роки життя батька Юзефа – Броніслава – у володінні Войцицьких залишалося одне більш-менш пристойне село (ще одне він віддав старшому сину, який жив у Варшаві) та хутір. Така ось спадщина дісталась Юзефу. Та ще дуже занедбаний палац на додачу.

Ось уже два десятки років він бився над тим, щоб знайти вихід із становища, але справи поліпшувалися з великими труднощами. Правда, у матінки Юзефа, котра пережила чоловіка на цілих чотирнадцять років, була надія, що її молодший залагодить справу вдалим одруженням із багатою нареченою, бо ж Юзеф мав хорошу статуру, та й родовід мав неабияке значення, а вели вони рахунок із десятого століття. Проте син не виправдав надії, одружився з вродливою, але вбогою донькою здрібнілого мазурського шляхтича, яку зустрів в якійсь крамничці під час поїздки до Варшави. Умовляння не допомогли, і за два місяці після весілля матінка Юзефа померла, правда, у доволі шанобливому вісімдесятилітньому віці.

Та повернімося до осені 1801 року. Граф Войцицький вжив усіх заходів, щоб посилити охорону палацу. Але вже за два дні після того, як стріла чорнобородого впала до ніг маленької графині, одного з гайдуків-вартових знайшли з міцнішою стрілою – із залізним наконечником – у спині. Цього разу записки не було, але мертвий вартовий виявився красномовнішим за будь-які слова. Граф спробував влаштувати засідку. Як і варто було чекати, вона не дала результатів. Гайдуки нікого не побачили і нічого не почули. Зате через день, сидячи у своєму кабінеті, Войцицький почув пронизливий крик дружини. Негайно кинувся на її голос. Графиня зустріла його у дверях зали, в якій приймали гостей. Вона не могла вимовити жодного слова, тільки показувала рукою, яка тремтіла, кудись на стіну, де висіли картини, які відображали родовід Войцицьких. Граф підійшов ближче і побачив, що над портретом його прапрадіда Сигізмунда, який загинув наприкінці XVII століття від рук турків, навскоси горять руді букви. «Я чекаю!» – промовляв напис. Придивившись, граф розібрав, що написано кров’ю.

У привиди чи іншу нечисту силу Юзеф Войцицький не вірив. Він розумів, що має справу з дуже розумним, хитрим і підступним противником, який не зупиниться ні перед чим, аби досягнути мети. А що така мета існувала, Войцицький не сумнівався. Він здогадувався, що злочинець у помаранчевій масці хоче його (чи його душу, що одне й те саме) вбити морально. Граф зрозумів остаточно, що означають слова, сказані йому там, на балу: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

Досі він вважав, що можна якось вберегти доньку, якщо не випускати її на прогулянки або виводити під посиленою охороною. Цієї ночі йому явно показали, що можуть проникнути і в палац. Як? Він не знав. Міг лише здогадуватися, що злочинець вже має спільника серед його прислуги. Але хто, хто міг продати душу дияволу, зрадивши своїх господарів? Граф подумки перебрав усіх, хто жив у палаці або мав доступ до нього – кухарів, прачок, натирачів підлоги, няньок на чолі з Пелагеєю, камердинера, свічника, лакеїв, охоронців, особистого слугу Терешка. Все це були люди, яких він знав надто довго. Деякі служили ще його батькам, інші виросли на його очах, і жодних причин підозрювати їх у графа не було. Лишалося тільки думати, що когось злочинці підкупили або (швидше за все) залякали. Подумавши ще трохи, Войцицький вирішив діяти відкрито.

Зібравши челядь, граф відверто розповів їм про те, що сталося на балу, про те, що небезпека загрожує його доньці. Сказав, що сам він смерти не боїться, але, як видно, його життя поки що злочинцю й не потрібне. Тому й хоче, щоб усі вони, у чиїй відданості не сумнівається, стали його спільниками. Адже вони вже мали можливість переконатися, що небезпека може загрожувати всім. Якщо ж хтось був заляканий або й підкуплений, він, граф, їхній господар, простить, якщо той щиросердно розкається і допоможе в боротьбі зі злочинцем, на совісті якого кров десятків, а може, й сотень невинних людей.

Даремно він вдивлявся в їхні очі. Ніхто не зізнався, хоч усі запевняли в тому, що вони йому віддані. Граф дивився на людей, яких добре знав, і йому раптом стало соромно за свої підозри. Він махнув рукою, відпускаючи їх усіх. Для розмови вирішив залишити тільки Терешка.

«Здається, він щось знає», – думав Войцицький, вдивляючись в обличчя слуги.

Проте він не знав, з чого почати розмову, бо сама думка – зробити зі слуги шпигуна, донощика, йому, уродзоному шляхтичу, соратнику Костюшка, який боронив свободу вітчизни шпагою і власною честю, – ця думка здавалася огидною.

– Як ти гадаєш, чи може мати розбійник спільника у палаці? – нарешті видушив він з себе.

– Що ви, ясновельможний пане!.. – злякано вимовивТерешко, і Войцицький полегшено зітхнув.

2

Величезний пустельний сад наскрізь продував холодний осінній вітер. Він сьогодні здавався аж надто холодним графині Войцицькій, яка знадвору дивилася на два силуети у вікні. Вона знала – щойно її чоловік розмовляв зі слугами. Що він міг добитися від них? У палаці не гостем, а повновладним господарем уже жив страх і владарював сильніше, ніж графська влада. Графиня сама не раз ловила себе на думці, що їй хочеться озирнутися. Хочеться мимоволі, проходячи ось так, як зараз, садом, і навіть численними коридорами і кімнатами палацу. Мовби хтось незнайомий і страшний дивився їй вслід з-за кожного повороту або й ще гірше – чигав за дверима.

Вона ще не знає, що за тиждень саме це і станеться. У причілковій залі палацу росла велика пальма, яку ще прадід Юзефа привіз із Туреччини маленьким пагінцем, що його купив на Стамбульському базарі (граф Костянтин Войцицький їздив до столиці Османської імперії у складі польського посольства). Юзеф кілька разів намірявся перенести її до центральної зали, але зупиняло упередження, що після такого переселення пальма засохне. Тому що нібито прадід сам за допомогою місцевого знахаря вибрав місце, де тільки й могла рости ця заморська рослина.

Ядвіга йшла поглянути, чи не ожило листя на одній із гілок, яке почало ледь помітно жовтіти кілька тижнів тому. Щойно вона відчинила двері, як сильна рука обхопила її шию, а інша затулила рота. Потім накинули на голову мішок. У такому стані хтось невидимий і сильний кілька разів крутнув її, ніби дзиґу, потім відпустив. Вона відчула, що падає, але ті самі сильні руки підхопили її, поставили на ноги. Ядвіга почула, як даленіють кроки, як обережно зачиняють двері. Жах охопив графиню, але, подолавши його, як і величезне бажання сісти на підлогу, вона почала знімати мішок. Гидливо відкинувши мішковину, яка смерділа гнилою вовною, вона побачила, що в залі нікого нема. На пальмі висіла улюблена іграшка доньки – велика золотокоса лялька. «Заморська принцеса», як її називала Ядзенька. Великі, наче живі, сині очі «заморської принцеси» були виколоті.

Графиня пронизливо закричала і, не тямлячись від страху і відчаю, вибігла із зали. Вона бігла і кричала, а назустріч їй відчинялися двері, бо слуги якраз прибирали палац.

– Ядзя, де Ядзя?! – закричала вона до Пелагеї, яка також вибігла їй назустріч.

– Та тут же, у кімнаті, зі мною.

Справді, донька виявилася живою і неушкодженою. Але, притискаючи до себе маленьке тремтливе тільце, графиня збагнула – їм послали попередження, що таке, як із лялькою, може спіткати і їхню доньку. Коли вона уявила Ядзю з виколотими очима, земля попливла під ногами, і слуги ледве встигли її підхопити.

Прийшовши до тями, графиня почала рішуче вимагати від чоловіка «щось нарешті зробити для захисту доньки». Вона несправедливо докоряла графу, що він діє нерішуче і що він боягуз. Пізніше її пектиме сором за ці докори, істерику, але тоді вона нагадувала розлючену тигрицю, яка готова захищати від грізної небезпеки свою дитину. Тільки ось того, хто замахувався на доньку, готувався зробити їй зло, не було видно, і тому всю свою злість вона зірвала на чоловікові, який, як вона вважала, і заварив цю кашу.

Потім надійшла черга Пелагеї. Графиня вимагала, щоб та сказала, коли востаннє бачила улюблену Ядзину ляльку.

– Здається, вчора, – пробелькотіла Пелагея. – Ні, ваша милосте, сьогодні ми шукали, але ляльки не було.

– Де шукали?

– У дитячій кімнаті. Боже мій, в… в…

Пелагея дивилася на неї божевільними очима.

– Де? – губами, які враз помертвіли, мовби стали дерев’яними, спитала графиня.

– В… в… спальні.

– У спальні? Але ж…

Так, спальня доньки тепер знаходилася поруч з їхньою. Двері не зачинялися на ніч, а з тієї кімнати, яку переобладнали під Ядзину спальню, до їхньої спальні був єдиний вихід.

– Коли ви шукали?

– Вранці. Ядзенька прокинулася і спитала, де лялька.

– Тебе не здивувало, що ляльки не було?

– Зд-здивувало. Але я подумала, що може… може…

– Що – може?

– Може, вона загубилася десь увечері.

– Ввечері?

Тепер і графиня згадала, що коли цілувала перед сном доньку, вона бачила, справді бачила на столику біля ліжечка ляльку. З цілими очима. З очима, які вранці хтось виколов. Або вночі, після того, як ляльку вкрали. Але як? Адже вночі вони не чули жодних звуків. їхня спальня на другому поверсі. Якби хтось спробував відчинити вікно і залізти до нової спальні доньки, вони неодмінно почули б. Вранці ж вона встала, мимохідь поглянула на доньку, яка спала, і, щоб не розбудити її, пішла в туалетну, де її вмивали і причісували служниці.

Але коли ж тоді і хто міг забрати ляльку? Невже тоді, коли вона займалася туалетом? Ядзеньку в їдальню, як звичайно, привела Пелагея. Матка Боска, невже Пелагея…

– Тобі доведеться все розповісти, – якомога суворіше наказала вона няньці.

– Що розповісти, ваша милосте?

Напевне, Пелагея здивувалася такому незвичному тону. Але її зляканий вигляд лише підштовхнув графиню до рішучих дій.

– Дивись мені в очі, – сказала вона суворо. – В очі, чуєш?

– Чую, – прошепотіла Пелагея.

– Це ти забрала ляльку зі спальні? – Графиня тепер справді дивилася в очі няньці. – Відповідай! Інакше зараз же підеш на стайню.

– Ваша милосте… за що?

Пелагея впала на коліна. Простягла руки до своєї пані. І раптом графиня Ядвіга побачила не благально випростані руки, а гілки пальми. Вона здригнулася, побачила себе в кімнаті, ось вона там стоїть. Щось іще намагалася згадати і не могла. Згадала трохи пізніше, коли, засоромившись своєї гарячковости і жорстокости та ледь не попросивши у служниці вибачення, йшла довгим коридором. Щось знову підштовхнуло її до злощасної зали. Ще здалеку побачила напіввідчинені двері. Зупинилася, подолала страх, який знову вчепився за неї гострими кігтями, і пішла далі.

Ще раз зупинилася перед самим порогом. Заглянула до зали. Рішуче зайшла. Нікого… Посередині зали мирно зеленіла пальма, не було й ляльки, напевне, її вже забрала Пелагея. Але що ж привело її сюди? Її саму… Графиня Ядвіга ще раз подивилася на пальму, на її зелені гілки, але хто ж це сказав, що пальма почала жовтіти? Садівник Гнат.

– Здається, ясновельможна пані, наша пальма почала жовтіти…

І тепер, сьогодні, вона йшла, так, ішла зовсім не сюди. І знову зустріла садівника, і він… він запитав, чи бачила вона пальму.

– Ні, а що з нею? – спитала Ядвіга.

– Подивіться самі.

Він, тепер вона добре пригадала, якось надто поспішно відвернувся. І швидко пішов, майже побіг, чи це їй тільки здалося, ні, вона ще тоді здивувалася такій його незвичній нешанобливості. Графиня кинулася до кабінету чоловіка, але Юзефа там не було. На виході з палацу вона стрімголов налетіла на сотенного гайдуків Кшиштофа і звеліла йому знайти садівника. Стоячи біля дверей, графиня Ядвіга відчувала, як по спині пробігає мороз. Незабаром Кшиштоф повернувся і сказав, що садівника ніде немає.

– Може, пішов у село по саджанці чи до своєї тітки, – безтурботно припустив Кшиштоф, – він казав, що тітка щось хворіє.

– Добре, – машинально відповіла графиня.

За кілька годин садівника Гната знайшли повішеним на старому дубі край села. Від палацу дуб затуляв густий ялинник. Той, хто здійснив убивство (якщо це вбивство, а не самогубство), вибрав місце дуже вміло.

Вони так і не дізналися, чи був садівник лише сліпою зброєю в руках злочинця, чи свідомим спільником. А може, навпаки, він дізнався про щось таке, за що й заплатив життям. Вони схилилися до останньої версії, і це було схоже на правду, бо під дубом знайшли сліди іншої людини.

– А якщо він знав, то чому не повідомив нам? – спитала графиня Ядвіга свого чоловіка з очима, повними сліз.

– Це я теж би хотів знати, – тихо відповів граф.

– Але так… Так може виявитися, що…

– Мовчи, – граф лагідно взяв її руку у свою. – Не треба нікого підозрювати. Ми не маємо на це права.

Графиня Ядвіга розуміла, що він заспокоює її. Вона ж запитувала себе – чому? Чому? І не знаходила відповіді, як і чоловік. Був Гнат скромним, мовчазним, у тридцять років залишався самітником і трохи диваком. Якось, кілька років тому, графиня напівжартома спитала Пелагею, чи не хотіла б та заміж за Гната. Пелагея була вдовою, чотири роки тому її чоловік потонув під час льодоходу на Стиру, була бездітною, всю свою нерозтрачену ніжність віддавала маленькій пустунці Ядзі, і графиня щиро бажала їй щастя.

Тоді Пелагея, опустивши очі, відповіла, що вона вчинить так, як звелить їй пані, на те панська воля, але сама вона не бажає йти за Гната, дуже вже він тихий і непримітний, якийсь мовби не від світу цього, хоча садівник, звісно, добрий, на деревах знається, і ягоди лісові в саду прижилися, та й квіти якісь нові вивів. Так, вона помічала, що він небайдужий до неї, але сама Пелагея ну нічогісінького до нього не почуває. Більше до цього питання ні графиня, ні Пелагея не поверталися.

Тепер же, коли вони обшукали невелику комірчину садівника, яка слугувала йому й за житло, нічого підозрілого не знайшли. Все багатство небіжчика – це стіл, ліжко та невеличка стара шафа, яка, виявилося, була вщерть запхана невеличкими вузликами з насінням. У кутку до дверей якось сиротливо притулилися лопата і граблі, на низенькому ослінчику біля них здавалися зайвими старезне дерев’яне відро з водою і така сама старезна кварта, що дісталася садівникові од його батьків. У кишені поношеного сірого сюртука, правда, знайшли акуратно загорнуту у шматину п’ятирубльову асигнацію, але граф тут-таки згадав, що сам нагородив Гната на свято Преображення Господнього за багатий урожай яблук. Отож жодної зачіпки не було, хіба що у шафі за мішечками стояла стріла, дуже схожа на ту, що знайшли у саду першого разу. Але, може, він також знайшов її і комусь сказав, що знає, хто пускає ці стріли? А може, почав про щось здогадуватися? Відповіді не було.

Найжахливішим у цій історії було те, що коли злочинець чимось спокусив Гната, то міг спокусити й інших слуг, а якщо він щось знав, але не сказав, то, крім Гната, могли знати й інші. Ось на що натякала графиня Ядвіга чоловікові, так і не посмівши висловити думку. Виходило, що страх сильніший за відданість слуг, виходить, небезпека чатує на них звідусюди, буквально з усіх шпаринок у палаці, а значить, надії на порятунок майже не залишалося. У всякому разі так, ковтаючи сльози, подумала графиня.

її чоловік, як виявилося, думав майже так само. Ні, він не сидів склавши руки, чим спересердя докоряла йому дружина. Він подумав, чи не звернутися ще раз до Луцька у повітову жандармерію, але відкинув цю спокусу, бо звик покладатися на себе, крім того, не надто любив нову владу. Уночі потай від дружини, захопивши зброю, він виходив із палацу у супроводі Терешка, сподіваючись підстерегти злочинця чи когось із його спільників. Чомусь був певен, що саме цієї ночі станеться щось важливе. Дарма. Вони ходили й ходили садом, по кілька разів обходили палац, виходили на найближчу вулицю; йшли вздовж хат, поверталися і знову вартували сад. Дарма. Лише вітер та їхня обережна хода порушували нічний спокій. Зрідка в селі починали гавкати собаки. А ось графські пси мовчали, і це свідчило лише про одне – нікого чужого поблизу нема. «Але якось же вони проникали в палац?» – запитував себе граф, проте відповіді, як і раніше, не було.