Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Так, так, – сказала графиня, думаючи про те, що їхня Ядзенька гідна справжнього свята на її честь, нехай і не такого великого і пишного балу, як у Любославського, та якщо вони постараються, то…

Кілька пострілів прозвучали один за одним майже водночас. Карету тряснуло, вона нахилилася, але не перекинулась, понеслася ще швидше. Тривожно заіржали коні.

– Що це, Юзеку? – зойкнула графиня.

– Не знаю.

Пострілів більше не було, ошалілі коні мчали світ за очі, карета петляла, неначе нею керував п’яний кучер, а не досвідчений, розсудливий Яким.

– Що ти робиш, Якиме?! – закричав граф, обережно виглядаючи з віконця карети.

Кучер не відповів. Висунувшись далі, граф побачив, що кудлата голова Якима звісилась через лівий поручень кучерського сидіння, а зі скроні стікає тоненька цівка неправдоподібно червоної крови.

Наступної миті коні, які справді ошаліли від страху, звернули вбік, карета налетіла на дерево і після жахливого удару і тріску ресор нарешті зупинилася.

Від удару графиня звалилася на спину чоловіка, пронизливо закричала, проте відбулася лише невеликим садном на лобі. Отямившись, граф вийшов із карети і побачив, що один із четвірки коней лежить на землі, напевне, зі зламаною ногою. Троє здорових огирів намагалися зсунути карету з місця, ладні ось-ось її перекинути. Войцицький закричав на коней і простяг руку графині.

Готові до всього, вони побачили, як мимо промчався кінь, волочачи по землі тіло мертвого гайдука, котрий звісився зі стремені. Граф спробував спіймати коня, але той злякано шарпонувся і зник у лісі. Коня другого охоронця вони не побачили, зате далеко на дорозі помітили щось темне і безформне і зрозуміли, що то він – мертвий другий гайдук…

Вони стояли і чекали смерти. Пістоля, який залишився від воєнної кампанії, Войцицький із собою не взяв, бо вже кілька років, з приходом Росії на ці землі, тут запанувало по-справжньому мирне життя, припинилися напади сусідів на сусідів, які траплялися в період слабкого і нестабільного правління останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Мисливські рушниці також лишилися вдома, на полюванні у Любославського він був гостем і спостерігачем. Охорону взяв радше задля престижу, вирішивши обмежитися двома гайдуками. І ось тепер він і дружина залишилися беззбройними перед грізною небезпекою.

Шляхетська гордість не дозволяла кинутися до лісу. Пан Юзеф обійняв дружину і почув, як вона легенько здригається під його долонями, які вміли обіймати жінок і стискати зброю, але сьогодні не могли захистити вручену йому для захисту й опіки Господом Богом.

Над лісовою дорогою стояла дивна тиша, яку порушували тільки хрипи переляканих коней, та ось і вони перейшли у спокійне пофоркування. За лісом сідало осіннє сонце, пронизуючи скісними променями крони дерев. Ось-ось воно зникне і ліс оповиє густий осінній вечір. Войцицький стріпнувся, ще раз уважно роздивився – ніде нікого…

– Ходімо, – сказав він. – Треба звільнити коней. Може, і карета ще придатна для їзди.

– Що це було, Юзеку? – спитала дружина. – Розбійники? Чи це той…

Він зрозумів – той, в помаранчевій масці. «А справді…» – подумав він.

– Так, напевне.

– Він уб'є нас? – спитала дружина.

– Не знаю. Зараз, напевне, ні.

– Не зараз? А коли?

– Не знаю.

– Господи, Єзусе, Матка Боска, та ж там Ядзя! – раптом закричала графиня. – Там Ядзя! Чуєш, Юзеку, – Ядзя!

Дружина благально подивилася на нього. її лихоманило. Граф зрозумів – Ядвіга боїться, що бандити вже напали на маєток і викрали або й убили їхню донечку, їхню крихітку, кровиночку. Або оце зараз входять до палацу.

– Заспокойся, – сказав він. – Зараз поїдемо.

Юзеф розпріг коней, вибрав найсильнішого, якось загнуздав його, посадив дружину, сам сів позаду. Краще було б їхати окремо, але він боявся, що графиня в такому стані не впорається з конем, та й не було вуздечки й сідла, як і часу ловити гайдуцьких коней.

До села залишалося версти зо три, од сили чотири, ситий кінь, хоча й під двома вершниками, подолав цей шлях швидко.

Даремно вони хвилювалися – у селі, як і в палаці, було тихо і спокійно. Поверталися з пасовища графські корови, візниця віз із поля на возі жовті пузаті гарбузи. Побачивши їх, з радісним криком кинулася назустріч маленька Ядзя, котра гуляла в саду, а слідом за нею – і нерозлучна її нянька Пелагея. Ніхто не навідувався і не збирався нападати на маєток.

Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.

Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:

– Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?

– У масці?

– Так.

Він мовчав.

– Я прошу тебе, Юзеку, – прошепотіла дружина. – Адже я знаю, що він сказав там щось інше.

– Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?

– Відчуваю. Любий мій…

У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.

– Юзеку, – прошепотіла дружина.

– Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

– Що це означає, Юзеку? – графиня підвелася на ліктях. – Що означають ці його слова?

– Не знаю, – зізнався граф.

– Він хоче тебе убити?

– Якщо убити – то не одразу. Ти ж бачила.

– Не кажи тільки, що не знаєш – коли. Він буде тебе переслідувати?

– Побачимо. Спи. Вже пізно.

– Я боюся, – прошепотіла графиня. – Боюся, Юзеку. Що ти думаєш робити?

– Захищатися, – сказав граф.

Тієї ж хвилини він збагнув, чому там, у лісі, убили їхню прислугу, а їх не зачепили. Заради тих жахливих хвилин, що вони провели на лісовій дорозі поряд з убитими, очікуючи пострілу невидимого ворога. Жорстокий вбивця в помаранчевій масці насолоджувався їхніми розгубленістю і страхом. Може, цю страшну залежність і мав на увазі той, чиє обличчя він побачив?

3

Про те, що саме мав на увазі і чого хотів від них чоловік у помаранчевій масці, вони дізналися за кілька тижнів. Спочатку ж він нібито дав можливість забути про себе. У понеділок поховали убитих. Селяни йшли за трунами похмурі, а деякі на кладовищі, розташованому біля лісу, озиралися, немовби боялися, що ось-ось звідти з’являться вбивці. Чи вважали вони його винуватцем загибелі своїх близьких і родичів, графові так і не судилося взнати.

Звичайно, він ужив різних заходів безпеки: посилив охорону палацу, виставив варти в потаємних місцях на підступах до нього, послав слугу з донесенням у повіт. Сам граф не виїжджав за село або в поле без зброї. Так минав день за днем. Нічого не відбувалося. Хоч слуга, посланий до Луцька, чомусь не повернувся, і це тривожило чимдалі дужче. Граф думав, чи не поїхати самому до теперішнього повітового центру, та клопоти в полі усе заважали.

На зміну осіннім дощам прийшло друге бабине літо. Велика стара яблуня посеред саду заклично манила до себе кількома червонобокими яблуками, якими любила милуватися маленька Ядзя. Вона заборонила їх зривати, і, гуляючи, стояла, високо задерши голівку і заплющивши оченята, які прикривала долонькою, сама в червоно-зеленій хустині, яка так їй личила, скидалася здалеку на велике достигле яблуко, загублене серед великого, щедро всіяного золотою барвою простору цариці осені.

Одного з таких днів графиня у вікно побачила Пелагею, котра з Ядзею на руках бігла до палацу. Скрикнувши, перелякана графиня кинулася їм назустріч. Ядзя, на щастя, виявилася жива і здорова, лише трохи налякана дивним цим бігом. Ще наляканіша Пелагея розповіла, що під час прогулянки садом біля тої самої яблуньки до ніг Ядзі раптом упала невідомо звідки випущена стріла. Коли вона розгледілася, то побачила чорнобородого, який сидів на дереві неподалік від них. Пелагея закричала, схопила дівчинку на руки та й кинулася втікати. Бородатий вистрілив ще раз їй навздогін, але не влучив.

Графиня наказала гайдукам прочесати сад. Як і варто було сподіватися, вони нікого не знайшли. Граф, який до цього часу вернувся із села, звелів принести стріли. Вони були дерев’яні, тонкі, свіжо вистругані, зі звичайної ліщини. До однієї з них була прикріплена записка на грубому папері: «А ця стріла могла і влучити у графську доньку».

Коли чоловік прочитав записку, графиня зблідла і притисла доньку до себе. Вона накрила маленьке тільце рукавами своєї домашньої сукні, мовби захищала Ядзю від когось невидимого, хто цілився з-за вікна, за яким уже гусли перші осінні сутінки. Очі її, звернуті до чоловіка, благали – зроби ж що-небудь.

– Заспокойся, все буде добре, – сказав граф, хоч він і сам не вірив у те, що казав. У палаці Войцицьких остаточно оселився страх. Липкою павутиною він заснував усі кімнати старовинного, спорудженого понад двісті років тому двоповерхового будинку. Тим більше, що у палаці було десятка півтора кімнат, у яких взагалі ніхто не жив.

II. Дід і внук

1

Прокіп Марушко народився 11 березня 1752 року, напередодні дня преподобних Прокопія та Тита, який припадає на 12 березня за новим стилем (бо за старим це 28 лютого) у селі Хомутівці на межі Волині і Поділля. Точніше, історичної Волині, історичного Поділля і теперішньої Черкащини. Прадід Прокопа був кріпаком, але доволі заможним. Він цілком підпадав під пізніше визначення – «куркуль». Відомо, що він не лише добився того, що першим на селі став відкуплятися від роботи на пана оброком, але й переконав пана, що йому вигідніше продавати землю, або, кажучи знову ж таки сучасною мовою, здавати в оренду своїм холопам замість того, щоб вони як-небудь відбували панщину. Міцним господарем був і його син – Трохим. За сімейною традицією він тримався ближче до панського двору. Якийсь час був навіть старостою, правда, раз на хрестинах сина родича посварився з управителем пана Моджиєвського. Той після цього запропонував панові позбавити свавільного холопа певних привілеїв, але господар Хомутівки не пристав на цю пропозицію, хоч управитель навіть прибрехав і приписав Трохимові лайливі слова на адресу пана, яких той не казав. Та господар Хомутівки розумів – такі хазяйновиті кріпаки йому потрібніші, аніж безправні, покірні, але й ліниві. Про Трохима ж у селі казали, що він «нарваний». Мав крутий і суворий норов, увесь день, а часом і вночі надривав жили на роботі. Не давав спуску ні дружині, ні двом дочкам, ані малолітньому синові. Бо мав Трохим заповітну мрію – викупитися, отримати «вільну» і зажити на окремому хуторі.

Зібравши трохи грошенят, він було поткнувся до пана Моджиєвського й обережно став вивідувати, за яку ж ціну той відпустив би його на омріяну волю. Пан поговорив досить доброзичливо, похвалив Трохима за хазяйновитість, сказав, що вірить – він буде добрим господарем, але наприкінці заломив таку ціну, що Трохим тільки пополотнів і довго чухав потилицю. Вихід був один – ще більше надривати жили. До початку нашої розповіді про цю родину Трохим почав осушувати річкову заплаву, яку хотів перетворити на родюче поле, де мав намір вирощувати високі врожаї, а вони, диви, і принесуть за кілька літ гроші, яких не вистачало для викупу. Старша Трохимова дочка Мар’яна вдало вийшла заміж за священика із сусіднього села і як «матушка» стала вільною. Так само вдало видати за хорошого, хазяйновитого чоловіка Трохим мав намір і молодшу дочку – Євдокію, Дунечку, Явдошку, до якої мав певний батьківський сентимент, бо ж виростала вона писаною красунею, мала і стан гарний, і вміла сказати слівце, коли треба. А втім, дочки були для Трохима радше морокою, якої вчасно і вигідно треба позбавлятися. Основну надію Трохим покладав на сина Каленика, майбутнього спадкоємця, котрому до моменту трагедії, яка розігралася на обійсті, виповнилося всього п’ятнадцять років.

Саме тоді, в середині освіченого й аристократичного вісімнадцятого століття, пан Казімеж Моджиєвський, який волів не відставати від усіляких нових віянь, задумав завести в себе породистих рисаків і почав будувати грандіозну нову конюшню. Кимось на зразок бригадира на цьому будівництві був призначений хазяйновитий Трохим. До цього часу пан Моджиєвський вже простив йому ті мовбито нешанобливі слова, сказані Трохимом на його адресу, тим більше, що переконався – управитель таки йому збрехав. Пробачив і спробу викупитися, лише посміювався, згадуючи про хлопський намір. Звісно, Трохим цього не знав. Він розпоряджався на будівництві, хоч удома чекала щоденна робота. Але ж пан поклав йому, на відміну від інших робітників-кріпаків, таки пристойну платню, яка згодиться неодмінно в майбутньому і додасться до суми, необхідної для омріяного викупу. Майже щодня через село, яке розкинулось у виярку, проходила, несучи батькові обід, юна Явдошка, на той час розквітла сімнадцятирічна дівчина. Одного разу, коли вона вже підходила до батька, її увагу привернув стрункий, високий чоловік із вусиками, який уважно подивився на неї. Це був майбутній стайничий, виписаний паном Моджиєвським із далекої Голландії. Історія вустами матері Прокопа Марушка зберегла лише ім’я цього чоловіка – Рудольф. Але він був мовбито не цілком голландець, а мав іспанські корені, про що й повідав задушливим літнім вечором Явдошці, яка вперше прийшла на побачення з іноземцем, котрий чимось її привабив. Таємничі слова «Голландія», «Іспанія», «Амстердам», «кабальєро» разом із поглядом жагучих чорних очей і хвацькими, вміло підкрученими догори вусиками своє зробили. Тепер замість вечорниць Явдошка почала бігати в панський сад, де слухала розповіді Рудольфа, який так смішно вимовляв польські слова. Якось вона запитала його, чи хотів би той навчитися їхньої мови. Рудольф ствердно кивнув і попросив її говорити до нього своєю мовою. Як там її? Мужицькою? Рудольф виявився учнем доволі вдатним. Він охоче брав уроки у юної сільської красуні, але й сам не забував дечого її вчити. І одного вечора вона дозволила йому себе обняти, потім… Поцілунок вродливого іноземця був, як виявилося, набагато солодшим, ніж цілунки сільських парубків під час їхньої жартівливої гри на вечорницях.

Трохим не міг не помічати поглядів, які дочка крадькома кидала на вродливого голландця, коли тепер уже щодня приносила обід на будівництво конюшні. Дивлячись, як вони йдуть садом, як щось каже їй цей дженджуристий підпанок, він навіть подумав про її заміжжя за цим чоловіком, авжеж, панським стайничим, котрому пан Моджиєвський призначив фантастичну, як на селянський погляд, платню. Що ж, над цим варто було подумати. Та він не міг і уявити, як далеко зайшли стосунки Явдохи і можливого зятя. Коли виявилося, що донька «понесла», Рудольфа вже не було в маєтку. Як з’ясувалося, він паралельно спробував спокусити доньку самого хазяїна Хомутівки, і його з ганьбою вигнали, без виплати компенсації.

Настав той страшний осінній день, коли покірна, слухняна, забита дружина Трохима, плачучи, тремтячи, як у пропасниці, повідомила страшну новину. Трохим не зміг повірити, важко опустився на стару, змайстровану ним самим колись лавку і звелів покликати доньку, яка поралася на городі. Поставлена перед його суворі очі Явдошка впала на коліна. Трохим, упевнившись, що все правда, найперше жорстоко, до півсмерти побив свою колишню улюбленицю. Бив паском, потім дрючком, кілька разів носаками. Спочатку Явдошка плакала, кричала, хлипала, ридала, благала: «Таточку, ліпше вбийте одразу». Трохим, можливо, і вбив би, якби не повисла на його руці все та ж таки покірна дружина. Її несподіваний вчинок, коли вона вчепилася зубами в його руку, яку він у черговий раз заніс над ганебницею-дочкою, трохи протверезив розлюченого батька. І все-таки, наостанок штовхнувши ногою напівживу доньку, він вийшов надвір, нітрохи не шкодуючи про скоєне. Бо не було для сільської сім’ї більшої ганьби, ніж коли незаміжня дівчина приносила «байстрюка». За кілька днів, коли нещасна Явдошка трохи очуняла, батько відлупцював її ще раз. Тепер бив лише паском, і тільки живіт та гріховне місце. Явдошка лежала на лавці, слухняно випроставши ноги, не ворушачись, дивлячись у стелю скляними очима. Потім батько звелів їй перевернутися на живіт, і вона отримала ще з півсотні ударів по сідницях. Коли батько-кат вийшов, поволі сповзла на підлогу.

Потім були спроби всіма приступними способами – зіллям, випаркою, коли бідолашну Явдошку саджали в бочку з майже окропом – позбавитися ганебного і ненависного плоду. Але хоч як старалися, нічого не допомагало. Трохим, у ці дні чорніший за ніч, нарешті розробив план, який і почав негайно здійснювати. Він виклопотав у пана дозвіл для дружини і доньки на різдвяне паломництво до Києво-Печерської лаври. За його задумом, у міщанки, яка доводилась їм далекою родичкою, донька-ганебниця повинна дочекатися пологів, а родичка за певну платню не лише перев’яже пуповину, а й підкине дитя монахам.

Отже, повіз Трохим дружину і доньку до Києва. Накатаною колією поволі котилися сани, ця дорога була дорогою мовчанки і ганьби. Вперше Трохим озвався, коли перед ними постали золоті бані лаврських церков. Він сказав, що ладен все простити і жінці, яка не вберегла доньку від ганьби, якщо діло благополучно завершиться. Тоді перехрестився і звернув у вулицю, на якій жила родичка.

Тітка Пріська зустріла їх досить прихильно, тим більше, що привезли вони і сальця, і пару курочок, і кілька десятків яєчок. За п’ять срібних дукатів родичка пообіцяла все зробити, як і належить, хай не сумніваються. Що сталося, того вже не вернеш, а таке буває, що монахи беруть на виховання дитинку. Буде хлопчик, до чоловічого монастиря занесе, де є знайомі монахи, буде дівчинка – до жіночого, теж не без знайомих. Може й підкинути, як просять, чого не зробиш для добрих родичів. Отож вертався Трохим додому трохи просвітлілий.

До православного Різдва повернулася з Києва і його дружина Настя, яка й повідомила сусідам, що Явдошка лишилася в монастирі до початку Великоднього посту.

2

Але не так сталося, як бажалося. Пізнього лютневого вечора Трохим та Настя почули тихий несміливий стукіт у вікно. Спершу здалося, мовбито хтось пошкріб об скло.

– Може, кіт, піду впущу, хай погріється, – сказала Настя і вийшла з хати.

Надворі вона побачила чиюсь згорблену фігуру. Думала, що то сусідка, коли ж підійшла ближче, впізнала нещасну доньку. Та, ридаючи, припала до материних грудей. Заплакала й мати. Вона відчула: скоїлося щось страшне. І майже не помилилася.

Явдошка, яку майже силою затягнув батько, що, стурбований довгою відсутністю жінки, вийшов і собі надвір, вже в хаті розповіла, що на третій день після Водохрещі у їхньої родички сталася пожежа. І богобоязлива тітка Пріська, як, ридаючи розказала Явдошка, приписала це гріху, що дала притулок дівці, яка мала народити байстрюка. Вона звеліла Явдошці покинути хату і навіть віддала половину грошей. Два дні Явдошка блукала холодним, незнайомим Києвом, двічі підходила до ополонки у Дніпрі, в яку хотіла кинутися, та так і не наважилася. Казала, що в останню мить почула дзвін із монастирської дзвіниці й отямилася, що стоїть на порозі ще більшого гріха. Тоді й вирішила добиратися пішки до рідного села.

– Робіть зі мною, що хочете, – сказала Явдошка і стала на коліна перед батьком.

Коли перший напад гніву минув, Трохим, нагородивши ганебницю-доньку кількома штурханами та ударами того ж паска, сів на лавку і сказав, що треба їм буде вчинити ось як. І розповів про свій задум.

– Ніхто тебе з наших, сільських не бачив? – спитав він перед тим.

– Ні, – прошепотіла Явдошка. – Ніхто не бачив. Я пробиралася поза хатами, городами. А зараз і не світиться ні в кого.

– То добре, – процідив крізь зуби Трохим. – Раз таке діло, сидітимеш вдома. В хаті сидітимеш, у вікно дивитимешся, а якщо хтось наближатиметься до хати, то в комірку. Второпала?

Ось так у хаті і просиділа Явдошка до пологів. Батько наказав, щоб немовля одразу ж віддали йому. Байстрюка передбачалося задушити і закопати за сараєм, а Явдошка, звісно, вже через день-два мала офіційно повернутися з Києва.

Байстрюк народився у день, коли, незважаючи на календарну весну, майже від самого ранку мела заметіль. Настя не раз дякувала Богові за непогоду, бо ж ніхто із сусідів чи родичів не поткнув до них носа і не почув криків доньки, коли у тої почалися перейми.

І все-таки незваний гість був, і саме він врятував життя майбутньому знаменитому розбійнику. Коли дитина нарешті з’явилася на світ Божий, Трохим, якого допустили до комірчини, побачив, що це доволі великий і міцний хлопчик. На якусь мить навіть завагався… Так, він хотів би мати онука, але ж законного, не байстрюка. Явдошка ж подумала, що пальці батька ось-ось зімкнуться на шиї маленької істоти, її сина, який, немов зрозумівши, що мало відбутися, раптом перестав кричати. Натомість пронизливо закричала його мати:

– Тату, не тут, тільки не тут!

– Цить, дурепо, – гаркнув батько.

– Може, справді не треба поганити хату? – несміливо озвалася дружина.

– Добре, зараз піду у хлів, – сказав злий Трохим.

В цей час він і почув на вулиці скрип саней і чиїсь голоси.

– Кого ще чорт несе? – буркнув, перехрестившись.

Спершу він подумав, що, чого доброго, повернувся син, якого він на кілька тижнів відіслав до старшої дочки, аби того не було при пологах. Може, захворів чи що, то батюшка вирішив відвезти до них, у село? Але коли Трохим виглянув у вікно, то побачив, що біля воріт зупинилися сани управителя маєтку пана Моджиєвського. «І де він узявся на лиху годину», – подумав Трохим, тицьнув дружині замотане у шматину немовля, з яким вийшов у кімнату, прошипів «до комірки» і побіг надвір, щоб не пустити управителя до хати.

Коли він вийшов, Явдошка подивилася на сина. Синок тихенько попискував на руках у бабусі. Вона не могла повірити, що на цю маленьку істоту, яка щойно ще була частинкою її самої, ось-ось очікує смерть. Вона попросила в матері дитину і ніжно притисла до грудей маленький теплий клубочок, котрий смішно зацмокав губами. Вона вся тремтіла, немов у пропасниці.

Такою й застав її Трохим, зайшовши знадвору. Йому вдалося випровадити управителя, котрий явно напрошувався на чарку, і тепер він простягав до дочки руки, вимагаючи віддати сина.

– Я сама, сама, – гарячково зашепотіла вона.

– Що? – не зрозумів батько.

– Я сама це зроблю, – сказала Явдошка, люто дивлячись на батька.

Вона встала з ліжка, тримаючи сина біля грудей.

– Куди ж ти, донечко? – злякалася мати.

– Я сама, – вперто твердила дочка, прямуючи, наче сліпа, до дверей. – Сама його уб’ю.

Переляканий її виглядом, спантеличений батько не посмів її спинити.

– Щоб надворі й не писнув, чуєш? – видихнув у потилицю дочці.

– Добре.

Явдошка накинула на себе кожух, і, хитаючись, наче п’яна, із сином на руках вийшла в засніжений березневий вечір. Вони жили на краю села, до найближчої хати було далеко, і, опинившись посеред засніженого двору, Явдошка раптом відчула себе такою самотньою і нещасною у цьому холодному, безмовному і чорному світі. Мовби в ньому і були тільки дві живі істоти – вона і її дитина, котру вона холодними, наче неживими руками, притискала до себе. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона пішла не до повітки, де мала би була задушити дитину, а на сільську вулицю. Де ще більше, ніж у рідному домі, була нікому не потрібною, чужою, більше того, прокаженою. Так вона пройшла через усе село мимо хатинок, які моргали підсліпуватими очицями, супроводжувана гавканням псів, наче божевільна. Вона знала, що їй нікуди зайти, ні в кого попросити хоча б тимчасового притулку. Кілька разів оглядалася, їй привиджувалося, що за нею біжить батько, щоб відняти сина. Але довкола стояла безмовна, майже цвинтарна тиша. Нарешті вона опинилася на краю села, де починалося поле. За спиною глухо вив вітер, намітаючи довкола кучугури.

Далі був шлях у нікуди. Але повертатися назад – означало віддати сина. Сама думка про це страхала дужче за смерть, і вона, мовби зовсім утративши глузд, чужа самій собі, побрела засніженим темним полем, крізь заметіль, яка, наче оплакуючи її долю, дико завила над білим зимовищем. Якщо вони й загинуть, то удвох – вирішила Явдошка.

Але їм не судилося загинути. Зовсім знеможена, Явдошка, коли брела вже не полем, а лісовою дорогою, побачила попереду слабенький мерехтливий вогник. Спершу вона подумала, що це світяться вовчі очі. Що ж, якщо їй випала така страшна смерть – бути загризеною вовками – нехай буде так, виходу все одно нема. Та одразу ж і згадала, що десь тут у лісі живе панський пасічник – без’язикий Корнило. Цього чоловіка з важким, вовчим, як говорили в Хомутівці, поглядом з-під великих кущуватих брів, із розпатланою, схожою на сивувату куделю, довгою бородою і недоладним муканням замість мови в селі не любили і боялися. Ніхто не знав, звідки він прийшов сюди років десять тому. Казали, що це розбійник, язика якому відрізали на каторзі за грабунок, що на його совісті і людські душі. Ще одні говорили, що в молодості він був гайдамакою, за що поляки й вирвали йому язика. Коли він зрідка з’являвся в селі дорогою на панський двір, куди поставляв мед, його вигляд жахав хомутівців, передусім дітей. Ніхто не знав, скільки йому років – чи то сорок, чи всі шістдесят.

Ось до цього страшного чоловіка, котрий жив у лісі, і постукала Явдошка із сином на руках. Назавжди лишилася в її пам’яті та мить, коли він, страшний, схожий на привида, в довгій білій сорочці з’явився на порозі хатини і замукав, замахав руками, здавалося, ось-ось накинеться на незвану гостю, котра незрозуміло як з’явилася в лісі. Явдошка злякалася, сахнулася було, хотіла втікати, але сили вже покидали її. І вона, заїкаючись, плачучи, збиваючись, півсловами та півжестами попросила впустити її зігрітися. Раптом без’язикий, щось уторопавши, перестав мукати і махнув рукою, запрошуючи зайти до його убогого помешкання. А що Явдошка стояла, хитаючись, готова ось-ось впасти, то схопив її за плечі і заштовхав усередину. На втікачку дихнуло тепло людського житла, застійний сморід ударив у носа, запаморочив, у неї підламалися коліна…

Коли Явдошка, отямившись, розплющила очі, то побачила, що лежить на високому дерев’яному ліжку, а поруч із дитиною на руках стоїть господар хати і якось дивно, немов заворожений, дивиться на сина. Вона ледве не закричала від страху, але крик завмер на вустах, бо при тьмяному світлі на обличчі без’язикого Корнила вона побачила щось схоже на усмішку. Побачивши, що жінка ожила, Корнило знову щось замукав і простягнув їй сина.