Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

4

Так тривало кілька днів. Слєпньов готувався до від’їзду в Україну і відтягував його. І не тому, що боявся поїздки. Холодок між лопатками не зник, але до нього додався азарт мисливця.

Це був особливий азарт. Десь поряд уже трубив ріг, ще дужче збуджуючи його нетерпіння. А він стояв у позі хорта, який роздмухував ніздрі і жадібно винюхував повітря, готовий от-от рвонути по здобич.

Та було і таке відчуття, що перед полюванням його стриножили або ж накажуть бігти в протилежний бік від здобичі. «Звідки воно, це відчуття?» – запитував себе Слєпньов і не знаходив відповіді.

Може, від останньої зустрічі з Рибалком, коли той переказав зміст своєї розмови з князем Куракіним? Князь, дізнавшись про їхню версію – грабіжник може виявитися вельможею – категорично заборонив, якщо, диви, ця версія й потвердиться, її розголошувати. Російська імперія не хотіла сваритися з новими знатними підданими і на початку царювання Олександра І, за якого князь Адам Чорторийський був правою рукою, загравала з поляками. Належало просто тихо позбутися злочинця, і зробити це має не хтось там, а саме Слєпньов.

– Як? – сакраментальне запитання Слєпньова наткнулося на жорстокий сарказм Рибалка.

– Це ти запитуєш?..

Слєпньов зітхнув. «Здається, їду шукати вітру в полі», – подумав він. Щоправда, Рибалко потвердив – йому дадуть лист. Зрозуміло, його треба надійно сховати на випадок, якщо… сам розумієш (Слєпньов при цьому непомітно здригнувся). Цим листом усім місцевим властям, до яких звернувся б пред’явник, надається найвище повеління безвідмовно, всебічно і негайно допомагати йому.

Перед самим від’їздом, коли Петербург на кілька днів відпустили тріскучі лютневі морози і в повітрі виразно запахло наближенням весни, Слєпньов востаннє зустрівся з Рибалком.

– Розумієш, яка холера, – зовсім простакувато сказав Антон Федорович. – Ми маємо мовбито дві цінні вказівки. Зловити (і то неодмінно) злочинця живим, аби наші вінценосні особи могли лицезріти це диво природи. – Він поморщився і за звичкою почухав підборіддя вказівним пальцем. – І другу вказівочку – тихенько знищити, якщо він виявиться таким, що належить до вельможної шляхти. Звичайно, було б добре, якби він до неї не належав, холера б його взяла. Але ти сам розумієш, що звичайний драб, хам навряд чи стільки років міг би так вдало і вміло обводити довкола пальця вельможних панів і владу.

– Та вже ж, навряд, – зітхнув Слєпньов. – Пам’ятаю, які суми обіцяли колись магнати тому, хто зловить або хоча б застрелить злочинця.

– Ото ж бо й воно, – багатозначно підняв палець Рибалко, і Василь Петрович приготувався почути чергову ідею, яка щойно осяяла його начальника. Так і сталося. Витримавши паузу, необхідну, звісно ж, для того, щоб надати ще більшої ваги своїм словам, Рибалко провадив далі:

– Саме тому я відмовився від ідеї, яку підсунув мені його світлість князь. Він, уяви собі, запропонував залучити великі поліцейські сили, а можливо, і війська, створивши перед тим пастку для розбійника. Але ж ми з тобою знаємо, що наш голуб у масці не дурень.

– Не дурень, далеко не дурень, – погодився Слєпньов.

– Саме так, друже мій. У нього напевне знайшлися б інформатори. Та ще й наглумився б із нас, субчик-голубчик. Тоді вже напевне його не спіймали б.

Після нової порції мовчання Слєпньов нарешті почув останню версію шефа:

– Ми передбачали, що, можливо, це якийсь шляхтич, який має доступ до палаців вельможних панів. А я ось подумав – а якщо він всього-навсього, сказати б, на службі у якогось там пана чи, не дай Боже, графа? І, зробивши свою чорну справу, ховається собі в замкові чи палаці? Га? Тобі треба мати на увазі і таку можливість.

Слєпньов не став розчаровувати Антона Федоровича, що подібна думка вже відвідала і його самого. Адже десь має грабіжник відсиджуватися, кудись збувати награбоване. А награбоване ніде не спливає. З другого боку, якщо уявний господар людини в помаранчевій масці отримував із рук грабіжника коштовності, то він не міг нікому їх показати, не ризикуючи бути викритим. Якщо тільки не був маніяком, який десь у таємних підземних апартаментах милується вечорами при тьмяному світлі свічки награбованим за стільки років.

Отже, Слєпньов вийшов від Рибалка з новою тривогою. Він поволі пройшовся стежкою до воріт, повернувся назад, потім сів в екіпаж. І раптом відчув, як всередині його щось засмоктало, немов сіла в грудях невидима звіринка. Якби спитав оце хто-небудь, що його мучить, він навряд чи й відповів би. Не тільки, радше не стільки майбутня небезпечна подорож, як якась незбагненна тривога, що ось від’їжджає він, так і не з’ясувавши у цій вкрай загадковій історії ще чогось надто важливого. Такого, що не дається ані розуму, ані почуттям. Що ж це таке? Що коїться з ним? Чого він не може вловити? Василь Слєпньов не знав.

Він уже під’їжджав до своєї квартири, як раптом до болю зримо побачив перед собою чиїсь великі очі, які пронизливо і водночас немов здалеку дивилися на нього. Він здригнувся, примружився, але видіння не минало. Струснув головою, проганяючи його, та дарма. Висунувшись із карети, він звелів кучеру їхати за місто, а коли той закомизився, пообіцяв заплатити удвічі.

На його щастя, графиня Войцицька виявилася на місці – у відведених їй апартаментах правого крила заміської резиденції князя Чорторийського. Поки їй доповідали про приїзд Слєпньова, Василь Петрович устиг кілька разів подумати, чи не повернути йому назад. Чого б це? Звідки таке бажання? Він не міг відповісти. Нарешті його запросили, і в невеликій залі Слєпньов побачив жінку з великими сірими очима, яка йшла йому назустріч. Правда, не сама. Її супутника Слєпньов добре знав: це був Мечислав Кульчинський – багатий подільський шляхтич, котрий у минулому дотримувався доволі прозорої проросійської орієнтації і приєднався до Тарговицької конфедерації. Щоправда, потім, здається, він побував і в одному із загонів Костюшка, але тоді подібною непостійністю грішило чимало уродзоних шляхтичів.

Як виявилося, Кульчинський випадково зустрів графиню, коли завітав із візитом до князя Адама. Він уже знав про її історію і, як здалося Василеві Петровичу, співчував навіть надто емоційно, і щось боляче кольнуло його. «Чи не ревную я графиню?» – подумав він і усміхнувся. Ця таємна, зовні ледве вловима усмішка мала гіркуватий присмак. Він пригадав, що пан Мечислав, здається, вдівець, і неприязнь його посилилася. Невже у нього, Слєпньова, зародилося глибше, ніж звичайна симпатія, почуття до цієї аристократки? «Ні, вона, братику, птаха не твого польоту», – сказав він сам собі.

Представлений як земляк, шляхтич Веслав Слєпньовський, він любенько побесідував з обома. Кульчинський обурювався, чому власті не вживають належних заходів, пропонував свої ідеї, і тут Василь Петрович подумав, що, можливо, він і такі, як він, йому допоможуть надалі. На якусь хвилину він завагався, чи не відкритися панові Мечиславу, але вирішив, що поки що не варто.

Пославшись на справи, він поспішив відкланятись. Графиня провела його за двері, подивилася своїм сумним поглядом.

– Ви поїдете туди? – спитала вона. – У наші краї?

– Так, – відповів Слєпньов. – А ви ще залишитеся у Петербурзі?

– Ще трохи побуду тут, – відповіла графиня.

І раптом вона торкнулася його руки і сказала схвильовано:

– А знаєте, моя служниця, тобто служниця князя Адама, того самого вечора вона бачила, як приходив якийсь дивний чоловік…

– Приходив до кого? – уточнив Слєпньов.

– До Пелагеї. Якийсь дивний чоловік у чорному плащі і великому чорному циліндрі.

«Можливо, це саме те, чого мені бракувало?! – подумав Василь Петрович і навіть здригнувся від несподіванки. – Але невже цей дотягнувся і сюди, у саму столицю?»

Він попросив покликати служницю князя. З’явилася молода дівчина з рябим, круглим, немов у великої ляльки-нелягайки, обличчям. Так, вона відчиняла двері якомусь панові у чорному, який попросив провести до Пелагеї. Але вона не змогла роздивитися у темряві його обличчя, так, було вже пізно. До того ж обличчя затуляли комір плаща та насунутий на самісінькі брові циліндр.

– А ким він назвався? – спитав Слєпньов. – Ти не здивувалася, що він тут питає Пелагею?

– Та він, – збентежилася служниця князя, – він же сказав, що з лавки, куди перед тим заходила Пелагея щось купити, що він їй гроші не додав.

– І більше ти його не бачила? – спитав Слєпньов.

– Ні, – вже трохи злякано сказала дівчина.

Слєпньов подякував і повернувся до графині. Тут він дізнався, що ні того дня, ні напередодні Пелагею в місто вона не посилала. Слєпньов знову відчув, як спину пронизав холодок. Він подумав було, чи не походити Петербургом разом із князівською служницею? Але відкинув цю думку, бо зрозумів, що у великому місті шукати пана в чорному плащі і чорному циліндрі, не знаючи його прикмет, – усе одно, що шукати вітру у полі.

V. Запах звіра

1

Слєпньов разом із вірним Петрусем виїхав зі столиці на початку березня. Санкт-Петербург готувався відзначити першу річницю смерті «почилого в Бозі» імператора Павла І і сходження на престол його сина Олександра І. І хоча майже всі знали, що покійного імператора задушили у власній спальні, що він помер не від апоплексичного удару, як офіційно повідомили, це був якраз той випадок, коли про смерть вінценосної особи небагато хто шкодував. Бо імператор Павло мав славу справжнього самодура, суть правління якого пізніше блискуче опише російський письменник Юрій Тинянов у сатиричній повісті «Підпоручик Кіже». Але це буде ще хтозна-коли, а в нас – березень 1802 року. Невелика санна карета важко долає досі засніжені простори найбільшої у світі імперії, яку незабаром потрясуть війни з Наполеоном, бунт декабристів і польське повстання 1830 року. Це повстання очолить не хто-небудь, а нинішній член великої четвірки, «імператорського негласного комітету» – князь Адам Чорторийський, приїзд до якого графині Ядвіги Войцицької і започаткував таємну експедицію Слєпньова.

Дорогою йому був час все гарненько обдумати, зокрема свою майбутню лінію поведінки. У краях, куди його направили, він був досить відомий як шляхтич Веслав Слєпньовський, прихильник приєднання цих земель до Росії. Не одному шляхтичеві за трапезою або й просто чаркою у корчмі нашіптував він колись потрібні думки. Ті його любили, а ті – ненавиділи. Він зник, продавши перед цим невеличкий маєток, який насправді йому не належав. Тепер Слєпньовський мав його воскресити, мав повернутися із Швейцарії, що було недалеко від істини, позаяк Слєпньов там справді побував як таємний радник при війську покійного генералісимуса Суворова. Але то справжній Слєпньов. Слєпньовський же побував за кордоном після розгрому Костюшка. Так, його позиція на зближення з Росією виявилася помилковою, і він в останній момент вступив до армії бунтівного генерала. Цю версію Слєпньов (він-таки Слєпньовський) кілька разів викладатиме у розмовах із давніми знайомими. Він завітає до кількох із них. Він дасть волю власній фантазії. І часом йому почне здаватися, що все це відбувалося насправді. Але це лірика. У розмовах ніби мимохідь він згадає про людину в помаранчевій масці. Так, про його новий зухвалий напад уже прокотився поговір волинськими містечками і маєтками. Так, пане Веславе, злочинець воскрес, наче виповз із пекла. Кажуть, забрав коштовностей на цілих сто тисяч золотими російськими рублями. Ха-ха, пристойна сума. Та що там сто тисяч, двісті, проше пана, а то й цілих триста, а може, і півмільйона, якщо не більше. Ха, і це ще не все. Ось почекайте, пане Веславе, незабаром закінчиться Великий піст. Розпочнуться післявеликодні бали, знову з’явиться голубок і, як завжди, у найнесподіванішому місці.

Все, що йому розповідали дрібні шляхтичі, знайомі купці і євреї-корчмарі, Слєпньов, звичайно ж, слухав, не забуваючи підливати вина чи горілки до чарки співрозмовника. Але все це були пересуди і звичні балачки знічев’я. Проте мозок його весь час напружено працював. Він шукав гачка, на який можна було вчепити того, заради кого він і приїхав. А якщо вже не його самого, то хоча б його спільника. А що такі є, Слєпньов був упевнений. Чи бодай знайти людину, яка знала більше, ніж решта. Але де шукати, він не знав. Відтак врешті-решт вирішив завітати з візитами до кількох панів, котрі безпосередньо стикалися з розбійником у масці та його поплічниками.

2

Пізніше він довго згадуватиме візит до першого з них – шляхтича Маскушака. Як той, переляканий, довго не хотів пускати його до своєї садиби.

Чомусь Маскушак вирішив, що у пана Слєпньовського є якесь таємне завдання саме від чоловіка в помаранчевій масці.

– Я ж йому все віддав: і обручку, і цю прокляту картину, – твердив Маскушак.

– Яку ще картину? – спитав Слєпньов.

– Хіба ви не знаєте, вельможний пане?

– Ні.

– Так її ж колись виграв мій предок у самого графа Браницького. Хіба я винен, що ця барвиста базгранина виявилася такою цінною?

А втім, розмова відбувалася уже в маєтку. І Слєпньов зрозумів, що Маскушак добряче нализався до його приїзду. Тут він згадав – Маскушак намагався колись вчинити опір людині в помаранчевій масці. Давно, років десять, якщо не більше, тому. Казали, що, захоплений підчас нічного нападу, Маскушак навіть вистрілив у чоловіка в помаранчевій масці.

Той не вбив його, як робив за своєю звичкою, а звелів посадити на найвище дерево в його ж таки садибі, заборонивши знімати звідти. Там пан Маскушак просидів майже тиждень, холодний і голодний.

З тих часів у його душі і поселився страх, що будь-хто, хто наближається до маєтку, доволі занедбаного, посланий лиходієм, який хоче його забрати до себе або забрати все, що ще лишилося у маєтку.

Слєпньов майже нічого від нього так і не добився. Навіть того, що ж це була за така цінна картина. Та нібито якась битва на ній зображена. Рицарі чи що. Один сидів на коні, а інші намагалися його скинути. Так, забрав супостат із собою, комусь, напевне, продав за великі гроші. Така ось історія, пане Слєпньовський, а більше ні про що й не питайте, не знаю я нічого.

Дуже тривожною була і ночівля в садибі Маскушака. Посеред ночі почув Слєпньов крик сови, який перейшов у дикий регіт. Але ж реготала й людина, і цей незвичний дует пробирав морозом поза шкурою.

Він збагнув, що регоче господар садиби. Вийшов із кімнати і пішов на той регіт. Він застав Маскушака у кімнаті, у якій горіли кілька свічок, а біля них стояла стара дружина Маскушака і тримала в руці миску, на яку чоловік кидав яблука. Кожен промах викликав у нього новий вибух реготу.

– Ага, пане Веславе, – привітав гостя. – Чи не бажаєте приєднатися, проше пана? Маленьке тренуваннячко. Стріляємо в лиходія. Не бажаєте? Ну, як хочете.

«Божевільний чи що?» – подумав Слєпньов.

– Принеси-но панові Слєпньовському випити, – звелів дружині Маскушак.

Та швидко, як на свій вік, майнула з кімнати. А за вікном посеред ночі кричала сова.

Другим на його шляху був багатий шляхтич Здіслав Войчина зі Здовбиці. Обрав його Слєпньов також не випадково. Під час своєї попередньої місії в цих краях він уже разів зо три спілкувався з Войчиною і добре знав цього добродушного, трохи галасливого, хлібосільного товстуна. Знав він ще й інше – за доброзичливою зовнішністю і безтурботним характером ховалися впертість і чимале самолюбство. До того ж пан Здіслав, як мало хто, цінував родові традиції, а старовинним пістолем, який дістався йому, пройшовши через руки кількох поколінь Войчин, дуже пишався. Слєпньов добре пам’ятав цей пістоль – великий, з вигадливою різьбою на руків’ї і срібною інкрустацією на ложі. Він пам’ятав, як захоплено розповідав Войчина історію зброї, яка дісталася його далекому предкові під час походу на турків на початку сімнадцятого століття. Тоді той переслідував багатого турка в захопленому молдавському замку. Предок Войчини втратив було з поля зору свого противника і раптом, відчинивши двері однієї з кімнат, побачив пістоля, спрямованого прямо йому в груди. Він подумки почав прощатися з життям, але пістоль дав осічку. Тоді турок кинув цю непотрібну зброю і вихопив шаблю. Але поєдинок на шаблях Войчина виграв. Він підняв великий, дорого оздоблений пістоль і почав розглядати гравіювання і срібну інкрустацію. І тут у дверях несподівано з’явився ще один турок. Предок Войчини спрямував на нього пістоль і механічно натиснув на курок. Прогримів постріл, і мертвий турок звалився на підлогу. Дуже здивований, Войчина забрав трофей із собою. Вже після бою побачив на руків’ї пістоля ледве помітний маленький хрестик і напис латиною. Як потім йому переклали, напис застерігав: «Хай не вразить християнську душу».

Чи так було насправді, чи це лише гарна легенда, яка народилася пізніше у родовому маєтку Войчин, але пістоль вважався фамільною реліквією, яка приносить щастя. Тому Слєпньов розраховував, що пан Здіслав навряд чи змирився з його втратою. А якщо він шукатиме, то, можливо, допоможе і йому вийти на зримий слід. У всякому разі мати таку людину бодай побічним спільником у його небезпечній грі було не зайве.

Він не помилився. Здіслав Войчина зустрів його радісно і хлібосільно, незважаючи на те, що Великий піст лише підходив до Вербної неділі. Хоч Войчина як щирий католик свято дотримувався посту, але на столі в невеличкій затишній залі, яка слугувала, за словами пана Здіслава, скромною трапезною у готичному стилі, Василь Слєпньов поряд із кількома сортами наливок та вин нарахував понад десяток грибних страв, п’ять мисок із капустою, приправленою різними спеціями, та майже десяток рибних страв із чорносливом та яблуками – свіжими і печеними. Осетрина в оливковій олії лежала поряд із пирогами, які були начинені вимоченим у гранатовому соці м’ясом тлустих карасів, а поруч красувалася «запіканка зі щуки по-здовбицькому». Але не багатому частуванню він зрадів, а тому, що побачив – ніщо не змогло зломити духу пана Здіслава. Цей чоловік, котрий дві години тому вийшов йому назустріч, спираючись на паличку, важко дихаючи пробитими колись грудьми, з величезним, схожим на рів шрамом через усю ліву щоку, зберіг невгамовний дух, тверезий розум і жодної образи прощати не збирався. Ледве Слєпньов обережно, наче ненароком нагадав про розбійника в помаранчевій масці, як очі господаря, здавалося, зовсім вицвілі, майже кольору попелу, зблиснули ненавистю.

– Цей пес – мій особистий ворог, – сказав господар.

– Ваш особистий ворог? Чому? – вдав, що нічого не знає, Слєпньов.

– Ви питаєте чому? – обличчя Войчини зробилося бурячковим, а шрам на щоці, здавалося, став ще глибшим і страхітливішим. – Ви питаєте, чому, пане Слєпньовський?! Мій рід збезчещений.

– Ваш рід…

– Так, мій рід, – тлустий господар встав, навис над столом, як велика кам’яна брила. – І винні в цьому двоє – він і я. Той підлий хам у цій проклятій масці. Гадаєте, він украв мого пістоля? Він забрав із собою мою душу. А я не зумів захистити.

– Ваш пістоль? – Здивований Слєпньов навіть пошукав очима сімейну реліквію, хоч знав, що вона в іншій залі. – Той, що ви мені показували?

– Так, той самий, дідько його візьми…

Гостеві довелося ще раз вислухати історію, як до господаря потрапила старовинна зброя, і розповідь про чудодійну силу пістоля. Про те, що він, старий Войчина, збирався передати пістоля синові, як колись йому самому передав його батько. А син, проше пана, десь там, у цій чортовій Франції і може ні за що накласти головою. Хіба ми за це боролися, пане Веслав, щоб наші діти накладали головами за якогось там Бонапарта?

Василь Петрович того вечора почув і про обставини пограбування. Так, справді, грабіжники чекали Войчину на шляху лише в кількох верстах від садиби. Він повертався, поранений у груди, у знайомого шляхтича позичив доброго воза, тому що на коні, коли ще не загоїлися рани, їхати було важко. Розбійники на чолі зі своїм отаманом виникли перед підводою, – така була добра підвода, крита, проше пана, – ніби з-під землі з’явилися.

– Я не чув кінського тупоту, а вухо в мене досі чутливе, – зазначив пан Войчина. – Я чую на полюванні, як пташка за версту закричить. Або десь далеко гілка трісне. А тут не чув.

– Тобто вони на вас чекали? У засідці?

– Так, холера їх би взяла, чекали, так виходить. Прямісінько в тому гайку, де й пограбували, – зітхнув Войчина.

– Ваші домашні знали, що ви повертаєтеся?

– Звідки, пане Слєпньовський? Я ж їхав з-під самої Варшави.

– Тоді як вони дізналися, коли ви мали їхати?

– Я й сам не збагну цього, холера візьми.

– Може, вони супроводжували вас від того місця, звідки ви виїхали?

– Я також про це було подумав. Але що їм заважало пограбувати мене десь на дорозі? – Войчина пошкріб потилицю, нанизав на виделку огірка. – Та й зважте, пане Слєпньовський, я зупинявся і в знайомих, і на заїжджих дворах.

– На дворах – це де?

– Та у Влодаві і під Ковелем.

– Комусь показували пістоля?

– Та що я – дурень по-вашому?! – образився пан Здіслав. – Час то був самі знаєте який, війна, чи мало якого люду шляхами валандалося! Ні, він у мене був надійно схований. У мене така торбинка під кожухом прироблена. На війні, звісно, я його за поясом тримав. А так… коли потреби нема… торбинку й вигадав. Я не великий любитель хвалитися дарма.

– Але комусь все-таки показували? – наполягав Слєпньов.

– Та, вважайте, що так. Одному пану. Але пан хороший. Надійний.

– Кому таки?

– Панові Рецинику з-під Любомля, – трохи повагавшись, сказав господар й уважно подивився на Слєпньова. – Ні, не стану дарма казати, пан Рециник – чоловік гідний і шляхтич хоробрий. На війні колись разом побували. А ви, бачу, не просто так допитуєтесь? – він підозріливо подивився на гостя.

Довелося Слєпньову-Слєпньовському розповісти історію, яку він припас заздалегідь, про те, як і його колись нібито пограбував чоловік в помаранчевій масці, забрав фамільну обручку, яку він збирався передати синові. Мовбито, за родинними переказами, не може власник обручки одружитися, якщо її втратить. Ось і він уже хоче сім’єю обзавестися, та боїться, що не буде йому щастя без тієї реліквії.

– Розумію вас, пане Веславе, дуже розумію, – сказав Войчина, очі якого трохи посоловіли від випитого. – А я ж присягну вся, що не заспокоюся, у могилу не зійду, поки пістоля не розшукаю.

Вони ще трохи випили, дзенькнулися чарками за союз у пошуках бандита. Слєпньов поговорив про те, про се і знову обережно перевів мову на пістоля. І дізнався, що й хотів: Войчину розбійник у помаранчевій масці підстерігав саме для того, щоб забрати пістоля.

– Так і сказав одразу, холера: віддай пістоля і можеш собі далі їхати.

– Ви зразу не віддали?

– Та ви ж самі бачите, – хитнув головою Войчина. – Все в мені закипіло, коли взнав, що цей гаспид відняти хоче. Вони ж мене з воза витягли, наче колоду, обшукувати почали. Ну, я ожив, одному і заїхав у вухо. Тоді й пістоля вихопив – не того, що забрали, іншого, та, шкода, пальнути не встиг. Отаман їхній мене випередив і стрільнув, гадюка. Добре стріляє, холера.

Пан Здіслав зітхнув, налив гостю і собі ще слив’янки.

– Сили я не розрахував, – зізнався він, коли спорожнів прикрашений вигадливим гравіюванням кубок. – Гадав, їх четверо, не так і багато, а вийшло… Роки не ті, та й рана до того часу не загоїлася. Тільки й того, що на дві кулі нові розжився. Та й пістоля все одно забрали.

Далі Василь Петрович дізнався про дуже важливу деталь – у Здовбиці до того ніхто не бачив підозрілих вершників. Якщо вони ждали Войчину, скажімо, кілька тижнів або хоча б днів, то десь мали ночувати і харчуватися. Якщо вони приїхали якраз до його повернення, то звідки знали час цього повернення? Лишається одне – або злочинцеві в помаранчевій масці допомагає сам чорт, або… або хтось його інформував про шлях Войчини від Варшави чи ж, скажімо, хоча б від того сільця під Любомлем, де він зупинявся у свого бойового товариша Пьотра Рециника.

– Скільки ви потратили часу на весь шлях, пане Здіславе? – запитав Слєпньов.

– Приблизно два тижні… Так, чекайте, – і Войчина почав загинати пальці на правій руці. – Виїхав я у вівторок, а повернувся додому в п’ятницю. Два тижні і ще три дні, що я гостював у доброго Пьотра.

«Лишається припустити, – подумав Слєпньов, – що хтось із прислуги пана Рециника поінформував злочинця. Але як? Якщо тільки не уявити, що він скочив у сідло і помчав з усіх сил до резиденції свого таємного господаря. А той негайно звелів спільникам сідлати коней, знаючи, куди прямує пан Войчина, і вирахувавши можливий маршрут і день прибуття. З чого можна було визначити достеменно, – Слєпньов ледве не свиснув за звичкою, – що гніздо розбійника десь тут, на Західній Волині, у просторі між річкою Західний Буг, неподалік від якої знаходиться містечко Любомль, і Рівним, поблизу якого й була Здовбиця – вотчина пана Здіслава». Він пригадав карту, якою доводилося користуватися колись, під час своїх минулих небезпечних переїздів, і подумки накреслив на ній такий собі трикутник між Любомлем, давньою князівською столицею Володимиром-Волинським, далі південніше Бугу і містом Рівним. Трикутник виходив зсунутим вершиною на захід, і Слєпньов (також подумки) перетворив його на прямокутник, четвертий кут якого знаходився десь біля родового міста князів Чорторийських. Вийшов доволі великий простір, але це вже було щось конкретне, де можна шукати не голку у стіжку сіна, а живу людину, нехай і схожу більше на диявола.