Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

3

Вранці наступного дня біля воріт, які вели до палацу, слуга знайшов ще одну стрілу з намотаним на ній грубим сірим папером.

Прочитавши написане, граф мимоволі здригнувся: за ним стежили, стежили весь час, може, й цієї ночі, коли він виходив полювати на найдикішого і найнебезпечнішого звіра. Найприкріше те, що вони випереджали його думки. Так, цієї ночі він справді вирішив з’їздити до Луцька, таки порадитися з повітовим начальством, а перед цим звернутися по допомогу до сусідів. Тут він уперше завважив, що за цей місяць ніхто із сусідів навідувався до них. А в записці його попереджували, що будь-які дії потягнуть за собою страшну смерть дочки і дружини. Він остаточно зрозумів, що від нього чекають повної капітуляції, хочуть, щоб він сам добровільно здався невидимому ворогу. Невидимому? Граф гірко посміхнувся. Вдень він непомітно осідлав коня і помчав до лісу. З вікна палацу графиня бачила все, і вона наказала начальнику гайдуків Кшишкові доганяти графа. Кшишко швидко повернувся і сказав, що граф Юзеф суворо наказав йому бути в палаці й охороняти графиню Ядвігу.

Цей стрімкий чвал назустріч небезпеці був лише актом відчаю, адже граф нікого не зустрів. Нікому не треба його життя, потрібні його страждання, його добровільне зречення цього світу.

Він повернувся аж під вечір, втомлений і злий. Після вечері, залишившись із дружиною наодинці, Юзеф Войцицький попросив його вислухати. Графиня вкотре за останні дні затремтіла, бо підозрювала, про що буде розмова. І не помилилася.

– Я все обміркував, – сказав граф. – Виходу у нас немає.

– Що ти хочеш сказати? – скрикнула графиня.

– Він хоче, щоб я йому здався.

– Здався? Ні, ні. Ні!

Графиня Ядвіга схопила чоловіка за руку. Думка про те, що чоловік заради неї і дочки готовий пожертвувати собою, розчулила її. І водночас жахнула! Це був вечір сліз і такого болю в серці, що, здавалося, увесь світ стиснувся до якоїсь єдиної точки.

Якби йшлося лише про неї, вона готова умерти разом з Юзефом. Вона навіть попросила б його, але ж Ядзя… її єдина донечка, її щастя, її життя, більше, ніж життя. Наче блискавка, спалахнуло страшне видиво – лялька з виколотими очима. Слідом за цією картиною ще інша – маленька дівчинка йде до неї, простягає руки. Це Ядзя, сліпа Ядзя, вона спотикається і падає.

– Ні, ні, ні, – тільки й спромоглася прошепотіти графиня.

Коли вона підвела очі, в них горіла така мука, що чоловік аж сахнувся. Вони довго мовчали. Як згадувала пізніше графиня Войцицька, здавалося, саме небо упало на них.

Потім була остання ніч їхнього кохання. «Мені не соромно згадувати, що я належала йому так самозабутньо, ніби не було нікого іншого на цілому світі, – зізнавалася потім графиня в листі до дорослої дочки. – Наче й самого світу не існувало за нічними вікнами. Тільки я, тільки він. Я і він, готовий завтра іти на смерть заради мене, а головне – заради тебе, моя Ядвіго».

Отже, на ранок граф Юзеф Войцицький був готовий до всього. Смерть стояла у нього за плечима, він чув її дихання, але, дивна річ, зовсім не боявся. Він мовби грав у свою гру з нею, і, дивлячись на зблідле обличчя чоловіка, графиня раптом це зрозуміла. Але Юзеф Войцицький розумів ще й інше – вони програли. Та перед тим, як викинути прапор капітуляції, він хотів використати останню можливість. Останню можливість якось завдати удару. Він послав двох слуг, щоб вони спробували прорватися. Один мав виїхати начебто у бік Чорторийська, потім повернути до лісу, перебрести неглибокий Стир і поїхати у бік Луцька. Другий слуга мав їхати до сусідів – шляхтичів Ганулок. Граф обом вручив пакети, в яких нічого не було. Перший мав дістатися містечка Млинова, де жив його товариш по службі Анджей Возняк. Анджей був молодий, молодший від нього на цілих п’ять років, сміливий і відважний. Войцицький у присутності дружини звелів слузі сказати Анджею: «Згадай про Радковичі».

– І все? – запитав здивований слуга.

– Так, усе. Згадай про Радковичі. Він зрозуміє. Спитає щось, розповіси, що знаєш.

Радковичі – маленьке село, під яким їхній загін потрапив в оточення. Тоді він сам відбивався від цілого десятка козаків, і врятував його саме Анджей. Якщо, як і тоді, під Радковичами, він прийде на допомогу, вдвох вони щось та вирішать. Хоч, правду кажучи, надії на допомогу вже майже не лишалося.

– Ще скажеш, нехай він одинцем не їде, – наказав слузі. – Чуєш, нехай не їде сам, зрозумів?

– Так, ваша милосте, – відповів слуга.

– Тоді їдь, – наказав граф. – Ні, стривай. Якщо тебе зустрінуть бандити, скажеш, що я послав тебе у повіт до начальника жандармерії по допомогу. Тебе вони не чіпатимуть, тебе просто завернуть.

Граф помилився, тобто він правильно розрахував, що головним завданням розбійників було довести їм, що маєток блоковано і ця облога триватиме до того часу, поки вони не здадуться на милість переможців. Зі слугою сталося інакше. А все через те, що він, зустрівшись із злочинцями, вирішив діяти на свій страх і ризик. Але не забігаймо наперед. Повернеться лише слуга, який їхав до Ганулок. У лісі його перестрів незнайомець, огрів дубцем по голові, коли ж слуга очуняв, коня не було, і він пішки повернувся до маєтку.

Поки що ж слуги поїхали, а тієї ж ночі запалали одразу п’ять крайніх хат у різних кінцях села. Зловмисники підпалювали солом’яні стріхи, дув сильний вітер, і пожежа перекинулася ще на кілька дворів. Позаяк хати у Лісогощі були всі дерев’яні, то вдалося загасити лише дві з них.

Уперше у полисках вогню, який спопеляв майно його підданих і щось більше за майно, граф побачив, як очі селян, що належали йому, горіли ненавистю до нього. Здавалося, ще мить-друга – і ці похмурі, обсипані сажею люди кинуться на свого пана. Граф міцніше стис у руці багор. Полиск полум’я падав йому на обличчя, він чув спекотне дихання вогню, і здавалося, що перед ним палахкотить його життя, його доля. Він кинувся до хати і почав люто скидати снопи з даху. А вранці зізнався дружині, що тоді йому кортіло стрибнути на коня і податися в ніч, назустріч невидимій, але такій грізній небезпеці. Якби ж то можна було такою ціною зупинити полум’я, яке реготало йому в обличчя!

Опівдні графиня Войцицька побачила, як чоловік вийшов із палацу і попрямував углиб саду. Недобре передчуття охопило її. Вона кинулася за чоловіком. Спершу граф удавав, що не чує її крику (а може, і не чув), потім все-таки зупинився. Підбігши, графиня побачила обличчя вже ніби чужої людини. Здавалося, граф не впізнає її.

– Юзефе, ти куди? – видихнула графиня.

– Хочу прогулятися, – почула у відповідь.

– Хіба ти забув?..

– Авжеж, не забув. Не бійся, зі мною нічого не станеться.

– Але ж тебе можуть вбити.

– Я потрібен йому живим. Навіщось потрібен.

– Тоді викрасти.

– Ні. Він хоче, щоб я йому сам здався. Добровільно.

– Я з тобою.

– Залишайся. Я повернуся. Обов’язково повернуся. Чуєш?

Графиня Ядвіга підкорилася і, як завжди, повірила чоловікові. До того ж думка втратити його ось так, раптово, по-дурному, як і те, що він може сам піти назустріч смерті, здавалася їй неймовірною.

4

Повернувшись, граф Войцицький розповів дружині про те, що сталося з ним на прогулянці, під час якої графиня ледве не збожеволіла – її страх дужчав із кожною хвилиною самотности. Вона металася кімнатами і залами, починала кричати на прислугу, вибігала надвір, кликала Кшишка, наказувала йому привести графа, а потім сама й зупиняла його. Згодом вона впала на своє ліжко і заридала, та, почувши голосок доньки, встала і витерла сльози. Ядзю зустріла, вимучено усміхаючись. Разом із донькою і Пелагеєю, яка прийшла до своєї підопічної, вона дочекалася графа.

Отож, як розповів граф, він вийшов із садиби, пройшов через поле й опинився у лісі. Не знав, навіщо і куди йде, але все-таки йшов, поки й збагнув, що прямує до тієї лісової дороги, якою вони поверталися з Луцька, точніше, з балу в князя Любославського. Дорога виходила до лісу з іншого краю села, але йому чомусь не хотілося йти селом. Втім, Войцицький знав чому – відчував свою провину за нічну пожежу, за все, що сталося із селянами, його слугами, які загинули, зі всіма цими людьми, які народилися і виросли в селі, що належало йому, графові Войцицькому. А він звик відповідати і за себе, і за своїх підданих. Десь за годину-півтори він вийшов на те місце, де їх обстріляли. Стояв, прислухаючись до тиші пізньої осені. Прилетіла й сіла на березу біля дороги сорока. Сумно дивилася на самотню людину, яка хтозна-чого прийшла до лісу. Войцицькому раптом захотілося, щоб сорока заговорила, запитала його про щось.

Він зрозумів: прийшов не лише зустрітися з невидимим противником, а й попрощатися з лісом, який був частинкою його життя. Колись він уперше привіз сюди Ядвігу. Вони їхали на гарних, доглянутих конях, молоді й щасливі. Тоді він не знав, що Костюшко вже закликає співвітчизників під свої прапори.

Граф повернувся, щоб іти назад, до села, і почув виразний кінський тупіт. Зовсім поряд. Незабаром побачив і вершника. Це був чорнобородий чоловік, соратник (напевне, найближчий) бандита в помаранчевій масці.

– А ви, виявляється, сміливий, пане граф, – сказав чорнобородий, коли опинився поруч.

– Ви й раніше могли переконатися в цьому, – сказав граф якомога сухіше.

– Та вже ж, – гмукнув розбійник. – Либонь, і зброї не взяли?

– Не взяв, – відповів граф.

– А якщо я вас ось так одразу й коцну?

– Навряд, – сказав Войцицький. – Я вам потрібен для чогось іншого.

– Хе, а в проникливості вам не відмовиш, – засміявся чорнобородий. – Тоді навіщо ви прийшли?

– Щоб обговорити умови здачі. Адже ваш господар хоче, щоб я йому саме здався. Я готовий.

– А ви знаєте, що на вас очікує?

– Я готовий до всього, – сказав граф, не виказавши ані страху, ані щонайменшого хвилювання.

– А раптом ми вас підсмажимо над якимось вогником? Або заховаємо у підземелля?

– Я готовий. Якщо тільки ваш господар гарантує, що він дасть спокій моїй родині.

– Дасть, дасть, – засміявся посланець людини в помаранчевій масці. – Ваша сім’я нам не потрібна. А втім, якби ви там, на балу, не дозволили собі цієї зухвалости…

– Де ми зустрінемося остаточно? – перервав його тираду Войцицький.

– Остаточно – це ви добре зволили примітити, – сказав, знущальницьки посміхаючись, чорнобородий. – Якщо ви не проти – післязавтра в цьому лісі. Там ось, – він показав убік, – є, сподіваюся, ви пам’ятаєте, невелика галявина. То будьте там опівдні. Самі розумієте – жодних фокусів зі зброєю, гайдуками чи там чимось іще. Тоді справді вашій доньці і дружиноньці доведеться побувати в наших руках.

– Я прийду, – рвучко кинув граф і, відвернувшись, став дивитися на дерево, де кілька хвилин тому сиділа сорока.

– Тоді до зустрічі, – чорнобородий торкнув коня і неквапом розтав у лісі.

Графиня вислухала чоловіка, не зронивши й півслова…

Потім вони обговорили ще одну можливість – вивезти доньку до родичів, які тепер жили на території, що належала Прусії, або до Радзивіллів чи Браницьких, котрі мали значно укріпленіші палаци у Чорторийську і Любомлі. Вони вирішили, що вночі Пелагея зникне з палацу разом із маленькою Ядвігою, а перед цим іншим шляхом виїде обманний екіпаж із графом. План був ризикований, але на його здійсненні наполягала графиня. Їй здавалося, що коли Ядзя буде далеко, куди не дотягнуться руки злочинців, їм дадуть спокій.

До виконання плану мали приступити ввечері наступного дня. А вранці до палацу прийшов селянин Левко Радчук, який жив на околиці. Він розповів, що ні світ ні зоря до його хати під’їхав вершник. Постукавши у вікно, він розбудив господарів і вручив Левкові пакет, звелівши терміново доставити його пану графу. Пакет був із грубого коричневого паперу, запечатаний сургучем. Коли Войцицький відкрив його, то побачив загорнутий у поштовий папір людський язик, краї якого запеклися кров’ю. Графиня зойкнула і затулила обличчя долонями. Чоловік тільки мовчки скреготнув зубами – це був язик слуги, якого він послав у Млинів до Анджея Возняка.

5

Двічі проводжала графиня Ядвіга Войцицька чоловіка – вперше – воювати в армії Костюшка за польську ойчизну, вдруге – коли їхав до Луцька і, можливо, мав би потрапити на каторгу або до Сибіру. Двічі вона вірила, що чоловік обов’язково повернеться. І граф вертався до рідного порогу, вона зустрічала людину, котру після Ядзі любила над усе. А тепер їй здавалося, що навіть дужче за доню. Вона притулялася до його грудей і почувалася найщасливішою в цьому не завжди справедливому світі. А проте чи до сьогодні могла вона скаржитися на долю, яка дала їй чудових чоловіка і доньку, яка зробила її графинею. «Дякую тобі, Ісусе!» – не раз шепотіла вона вечорами, підсумовуючи щасливо прожитий день. Наприкінці ж останнього дня перед третьою розлукою з чоловіком графиня Ядвіга прийшла до каплички у дворі, довго стояла навколішки, благаючи Господа пощадити її, грішну, благаючи Матір Божу Мазовецьку, іконку з образом якої носила на грудях, бути милостивою до її коханого Юзефа і до неї самої, яку чоловік доручає свавільній долі.

У Лісогощі храм був греко-католицьким, уніатським. Ходили чутки, що нові власті збираються знову перетворити всі церкви на Волині на православні, хоч поки що все лишалося, як було. Церква східного обряду, хоч і підлягала Папі Римському, – за католицькими догматами, живому наміснику Бога на землі, – була їй, завзятій католичці, чужою. Тому на великі свята вони їздили до Чорторийська або Голоб, де були костели. Якщо ж лишалися вдома, то з Голоб запрошували ксьондза Лешика, який і правив службу Божу в капличці. У них навіть була домовленість із молодим, але дуже ревним у вірі ксьондзом, що, якщо вони не приїжджають молитися, то ксьондз після відправи в себе повинен приїхати до них. Два тижні тому на велике католицьке свято Всіх святих він уперше не приїхав. Послали по нього кучера, той повернувся і сказав, що за селом його зупинили якісь озброєні люди, попередивши, що далі їхати не можна, позаяк у Голобах і довколишніх селах холерний карантин. У карантин ні вона, ні граф не повірили. А ось чому за цей час жодного разу не приїхав ксьондз, вони не знали. Хоча дещо й підозрювали.

Тепер же, помолившись, вона покликала чоловіка. Світло від свічок падало на його обличчя, вигравало полисками, і все довкола здавалося графині нереальним. Ця вечірня молитва у порожній капличці, місяць, котрий помирав десь там за порогом, і суворий погляд Божої Матері з ікони, яка немов запитувала, чому вона, раба Божа Ядвіга, не хоче зізнаватися у тільки їм обом відомому страшному гріху. «Якому?!» – безмовно підносила погляд до ікони графиня, але їй ніхто не відповідав.

Лише під ранок графиня забулася в тривожному напівсні. Пізніше вона опише стан своєї душі у листі-сповіді дорослій дочці: «Мені здавалося, що ця ніч виходить із моєї душі, вилітає великим чорним птахом, імени якого я не знаю, і цей птах укриває крильми палац, ліс, дедалі більший і більший простір, він уже обіймає всю видиму землю до обрію. Він готовий понести і мене, і весь світ у невідому, страхітливу чорноту, яка не має меж…»

Чоловік лежав поруч, вона знала, що й він не спить, але чомусь боялася навіть поворухнутися. Вона кохала його всією душею, всією своєю суттю, але тепер, після очищувальної молитви, сама думка про близькість здавалася їй блюзнірською. За ці півтора місяці вона не раз і подумки, і вголос дорікала чоловікові за його зухвалий і нерозумний вчинок на балу, хоч давно зрозуміла, що він, хоробрий шляхтич, спадкоємець графського роду, чий предок отримав титул не за улесливе служіння, а за воєнні доблесті, не міг вчинити інакше. Саме він, її Юзеф, і мусив зірвати маску з негідника. Нехай на хвилину, на мить, але зірвати.

6

Вранці граф Юзеф Войцицький попрощався і поїхав. Верхи на найкращому коні, у парадному військовому мундирі. Було в цьому щось театральне, але графиня розуміла чоловіка. Чи ж міг він постати перед злочинцем як переможений, як такий, що ганебно капітулював? Так, вони поступалися хитрій, безжалісній силі, але графиня знала, Юзеф до скону буде таким, як є. Гордим, хоробрим дворянином.

Вночі у неї промайнула думка – умерти всім разом: вона, донька, чоловік… Адже життя без Юзефа все одно не мало сенсу. Вона уявила – смерть заносить свою гостру косу над Ядзею, Ядзенькою, її донечкою, і мало не закричала. Ні, хай помруть двоє – вона і Юзеф. «Але як же Ядзя, маленька її донечка, вона залишиться сама-самісінька на цьому безжалісному білому світі?» Ця думка остудила графиню. Виходу не було. Повинен умерти або піти на муки чоловік. Відчаєна, вона беззвучно заплакала.

А тепер довго дивилася вслід чоловікові, який поволі віддалявся. Ось він оглянувся, подивився, немов хотів запам’ятати такими назавжди її і доньку, двох найдорожчих йому жінок – велику і маленьку.

– Татусь швидко повернеться? – спитала Ядзя.

– Так, швидко, дуже швидко.

Тієї миті графиня Ядвіга Войцицька вірила, що так воно й буде. Але минув день, і другий, і третій, і цілий тиждень, а чоловік не повертався. Дні спливали так повільно, що здавалося, наче кожен із них довший за тиждень, а то й місяць. Єдиною відрадою в цьому житті, що немов зупинилося, була донька. А вона все частіше запитувала, коли ж повернеться татусь. Графиня цілі ночі плакала і тоді здавалася собі ще самотнішою і покинутішою.

За кілька днів після від’їзду графа до неї вперше завітали сусіди – шляхтичі Оцялковські. Тут і з’ясувалася причина дивної порожнечі, яка оточувала Войцицьких ці півтора місяці. Виявилося (це потім потвердили інші сусіди), що на всіх дорогах, які вели в Лісогощу, хтось невідомий розставив таблички, які попереджали, що в селі лютує епідемія холери. Тих же, хто намагався проїхати, зупиняли вершники, які називали себе карантинною службою. Так було з Оцялковськими, з управителем княгині Чорторийської, із ксьондзом із Голоб. Після від’їзду графа і таблички, й охорона зникли.

Пізніше завітав Анджей Возняк. Виявилося, що слуга, якому відрізали язика, все ж таки зумів добратися до маєтку Анджея. На щастя, слуга трохи знав грамоту і зумів якось надряпати на папері заповітну фразу про битву під Радковичами. Анджей приїхав із цілим десятком гайдуків та ще взяв на підмогу сусіднього шляхтича Листвичину. Але він із допомогою запізнився. Разом із графськими гайдуками вони прочесали довколишній ліс, знайшли курінь, біля нього – сліди вогнища. Можливо, тут і було тимчасове пристановище розбійників, та слід їхній уже прохолов. Тільки безнадійно завивав вітер у кронах зовсім голих дерев.

Потім приїхав повітовий справник із Луцька. Але й він не міг нічим допомогти. Так, він чув про чоловіка в помаранчевій масці. Але де його шукати, ясновельможна пані? Звідки він чи його спільники з’являлися? Звідусіль? Так не буває. їх не було ніде і водночас вони були скрізь? Даруйте, ваша милосте, як це? Так, він щось таки чув про невловимість і підступність цього бандита, та якби ж хоч якась зачіпка, звідки вони прибули?..

Погостювавши кілька днів, відбув бойовий товариш чоловіка. Поїхав спантеличений справник. Графиня знову сама. Її ніхто не тривожив. І не потривожить уже ніколи, зрозуміла вона, відтепер нікому не потрібна, окрім маленької донечки.

На зміну осені прийшла дивовижно сніжна зима. Замело сад. Тільки вузенькі стежинки та одна доріжка вели тепер до палацу. Графиня блукала великими кімнатами, дедалі дужче впевнюючись у тому, що палац приречений назавжди лишитися занедбаним, зі старими меблями, що пам’ятали ще позаминуле століття, з підлогою, що рипіла, наче зойкала, зі старим дубовим паркетом, який дедалі частіше тріскався. У неї не стачить сили закінчити розпочате чоловіком, а сама думка вийти знову заміж, тим більше, коли доля Юзефа не була остаточно відомою, здавалася їй блюзнірською. Вона думала про Ядзю, котрій, коли виросте, життя вготувало сумну долю бідної нареченої, хоч і з графським титулом. Вона ще сподівалася, що Юзеф живий, але ця надія танула з кожним прожитим днем. А її саму, здавалося, разом із мерзлою землею невблаганно та безжалісно засипав сніг.

Разом із тим у ній щодня зростало бажання помститися тому, хто вкрав її щастя. Спершу вона мала намір звернутися до князя Любославського або князя Радзивілла, але зрозуміла, що на щось більше, ніж співчуття, навряд чи доведеться розраховувати. Якщо вже вони дозволили себе пограбувати, то чим допоможуть їй? Адже ніхто не знав, де знаходиться лігвисько звіра, хоча вона була певна, що десь воно є, може, й не дуже далеко.

І коли уявляла, як страшно катували там її Юзефа, вона стискала в кулачки маленькі пальчики і шепотіла міцно стуленими губами прокляття невпійманому дияволу.

Випадок підказав їй вихід. Вона отримала запрошення прибути на Водохрещу до колишньої сусідки Войцицьких – княгині Софії Чорторийської. Дорогою до старої княгині, дивлячись із вікна карети на засніжений ліс, вона раптом збагнула, що робити далі, вона згадала, що чула про небожа княгині – князя Адама Чорторийського. Шість років тому молодий, двадцятип’ятирічний князь після придушення повстання Костюшка і остаточної ліквідації незалежности Польщі сміливо подався в столицю Російської імперії, щоби клопотати за поляків, репресованих жорстокою північною імператрицею Катериною. Розповідали, що йому вдалося зустрітися з онуком Катерини, великим князем Олександром, майже своїм ровесником, і навіть подружитися з ним. Тепер же, коли Олександр став імператором, Адам Чорторийський буцімто став дуже впливовою особою при імператорському дворі. Ледве не другою фігурою після самодержця.

Графиня Войцицька вже знала, що попросить у княгині Чорторийської передати листа її сіятельному небожеві. Вона ще не відала, що стара Софія дуже прихильно поставиться до її долі. Що листа до «збитошного Адася», який піднісся на таку небувалу висоту, буде тут-таки написано. І що за тиждень вона, Ядвіга, поїде разом із дочкою, вірною Пелагеєю і кількома слугами до столиці в старому, купленому ще батьком Юзефа екіпажі. Шлях лежав через величезну засніжену імперію, крізь поліські болота і білоруські ліси, довгий і такий, що лякав, як її невідома доля. Вона ще не знала і не могла, звичайно, знати, що своєю ніжною ручкою у лайковій рукавичці починає підіймати важкий, величезний камінь, який зсуне з місця ще більшу брилу.