Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

3

Того ж вечора Слєпньов дізнався про таємне товариство, яке організував Здіслав Войчина. До нього входили він сам і ще сім шляхтичів, які свого часу постраждали від грабіжника в помаранчевій масці. їхнє завдання перегукувалося з його власним – якось вийти на слід невловимого бандита. Виявилося, що вони також підозрюють – цей ненависний чоловік може знаходитися на службі у якогось вельможного пана. Вони постановили перевірити кілька підозрюваних. Для цього обрали простий спосіб – візити, під час яких приглядалися до слуг, гайдуків, інших гостей, якщо ті з’являлися у маєтку. А головне – виявляли підвищений інтерес до коштовностей, всіляких сімейних колекцій і реліквій, якщо такі були. Вони створили своєрідний каталог, куди з пам’яти занесли всі відомі діаманти, інші прикраси на зброї, посуді, килимах, всі вкрадені фамільні персні, підвіски, окремо – картини і скульптури. Як потім виявилося, такий спосіб міг бути доволі продуктивним, але йому бракувало хитрого ключика, якого члени товариства, названого просто «Земста», що по-польськи означало «Помста», на жаль, не мали. Їм забракло проникливости, щоб зазирнути за лаштунки.

Поки що ж, за словами пана Здіслава, коло стискалося. Кого ж конкретно вони підозрюють, він відмовився назвати, пославшись на те, що пан Слєпньовський ще не член їхнього товариства.

– Тоді я хочу стати ним, – вигукнув Василь Петрович цілком щиро. – І якомога швидше.

Войчина пообіцяв, що це відбудеться за місяць, у день католицького Миколая Чудотворця, коли вони зберуться в одного з утаємничених – пана Миколая Реймонта, який живе біля Сарн. Туди хай приїздить і пан Слєпньовський. Так і вирішили. Подумки Василь Петрович визначив, що він не гайнуватиме часу і за цей місяць ґрунтовно перевірить намічений ним чотирикутник.

Але того-таки вечора сталася подія, яка наклала відбиток на все його подальше розслідування, ба більше, як потім виявилося, – круто повернула його. Василя Петровича, який таки добряче начаркувався, господар супроводив до відведеної тому кімнати. Вона була наріжною, вікно виходило в сад. Слєпньов уже роздягнувся і збирався загасити свічку, як відчув на собі чийсь погляд. Було таке враження, що хтось дивиться йому прямо в потилицю, буквально дихає в неї. Він різко повернувся. Нікого в кімнаті, крім нього самого, не було. Що за мара? «Я, здається, таки добряче напився», – подумав Слєпньов. Його погляд упав на вікно, і від несподіванки він здригнувся – там, за вікном, виднівся тьмяний силует людини, яка уважно дивилася на нього.

Слєпньов стрімголов кинувся до вікна; наблизившись, він встиг побачити чорну густу бороду і темні пронизливі очі, які дивною чорною блискавкою зблиснули в темряві на тлі вогню свічки. Це тривало якусь мить, не більше. Несподівано чоловік за вікном зник, ніби розчинився серед ночі. Ще хвилю повагавшись, Василь Петрович вихопив із потайної кишені пістоля, з яким не розлучався, і кинувся за двері. Він швидко пробіг коридор, який вів до кімнати, але зовнішні двері вже були замкнуті на засув. У темряві він не одразу зміг його відсунути. А коли нарешті відчинив двері, в обличчя йому вдарило прохолодне весняне повітря. Темний плащ ночі огортав сад. Стояла пронизлива чиста тиша. Виднілися тільки ледь-ледь розрізнювані стовбури дерев. Та світилися двоє вікон на весь будинок. «А він же мене може зараз убити», – думка, що прийшла несподівано, змусила вдруге за вечір здригнутися. І миттю протверезила.

– Хто це там? – почув він голос, який належав слузі пана Здіслава.

«Петрусь, зараза, вже напевне дає хропака», – подумав Слєпньов і повернувся в будинок, де в дверях стояв здивований слуга зі свічкою.

У своїй кімнаті він довго роздумував, чи не привидівся йому бородань за вікном. Раптом згадав із розповіді графині Войцицької, що один зі спільників чоловіка в помаранчевій масці також мав бороду. Невже вони його вистежили? Як, звідки? Ні, він був не такий п’яний, щоб йому привиділося. І бороду, і погрозливий, майже диявольський погляд він пам’ятає добре. Вони належали живій людині. Слєпньов подивився знову на вікно, довго дивився. Нікого. Але заснув міцно – мабуть, далися взнаки і переїзд, і пиятика. Вранці він спитав Войчину, чи немає серед його слуг людини з бородою?

– Ні, хіба конюх, – здивувався Войчина.

Але у конюха пана Здіслава борода виявилася рудою і ріденькою. Він щось пожартував у відповідь на здивований погляд господаря. Опівдні, незважаючи на щирі вмовляння пана Здіслава погостювати ще, Василь Петрович відбув реалізовувати свій план. За два тижні він подолав шлях від Рівного до Володимира-Волинського, до одних знайомих заїжджаючи просто погостювати, в інших питаючи, чи не продає хто із сусідів невеликого маєтку, третім, незнайомим, рекомендувався як посередник якоїсь купецької гільдії, яка скуповує ліс у нових губерніях. Скрізь мовби ненароком заводив розмови про людину в помаранчевій масці. Але одні чули лише про його давні, п’яти-десятирічної давности витівки, інші – лише про появу його на балу в князя Любославського. Складалося враження, що версія про його базування в цих місцях тріщить по швах. Місця й справді глухі, а далі, на північ, де починалося Полісся, були ще глухішими. Та й тутешні шляхтичі не дуже багаті, за винятком хіба нащадків воєводи часів Богдана Хмельницького Адама Киселя, та на північ від Володимира починалися володіння одного з найбагатших родів Польщі – графів Браницьких. Слєпньов почав згадувати, чи не грабував «помаранчевий» злочинець Браницьких. Так, грабував, хоча й давно, років дванадцять тому.

Він хотів повертати назад, щоб до Миколая встигнути відвідати Заславль – резиденцію князя Любославського, але раптом відчув, що не зможе цього зробити, поки не позбудеться тривоги, яка взялася невідомо звідки. Вона виникла десь на півдорозі до Володимира, він, здається, тоді якраз у містечку Порицьк заїхав до знайомого шляхтича Задуби. Ця тривога взялася гризти йому душу, ніби шашіль здорове дерево – спершу ледь помітно, невидимо, а потім виразніше й виразніше. Щось сталося, сказав він собі. Але що? Невже з паном Войчиною? Та ні, тривога була зовсім іншого роду. По-перше, Слєпньову почало здаватися, що хтось невидимий стежить за ним, іноді – навіть що дивиться йому в спину. На заїжджих дворах він уважно приглядався до гостей. Хто цей пан чи цей, на кого схожий он той підпанок? Коли на шляху якась карета переганяла його екіпаж, він інстинктивно стискався, мов прагнув зробитися меншим.

«Невже пора у відставку? – питав себе Слєпньов. – Адже такого раніше зі мною не було».

Але якимось шостим почуттям (якщо воно є, звичайно), він здогадувався – його тривога не безпідставна. Більше того, небезпека є, вона чатує десь поруч. Він пригадав Альпи, той їхній похід. Там згори міг падати один-єдиний камінь чи й цілий каменепад, але людина насторожувалася, якщо чула звук. Але бувало, що камінь летів згори, долаючи безодню, безшумно скинутий противником на дорогу, якою рухалися війська або самотні розвідники. Тоді рятувало лише інстинктивне відчуття небезпеки. От таке відчуття виникло і в нього, і чим далі, тим більше воно переслідувало і загострювалось. Але хоч скільки він зводив голову догори, роззирався навсібіч, а каменя, який летів би, не бачив. Це ще було схоже на запах звіра, що крадеться у нічному лісі до мисливця або подорожника, який іде лісовою дорогою, – запах слабкий, ледь вловимий, дражливий і мовби нереальний. Але де той звір, який іде за ним?

Була в тривозі й інша причина – він це також визнавав. Щось його мучило у розповіді пана Войчини про те, давнє вже пограбування. Нерозгадана, наповнена прихованим змістом деталь? Упущене ним слово? Здається, ні. Нарешті він збагнув – це його підозра стосовно якогось зі слуг приятеля Войчини Пьотра Рециника або й його самого. Слава Богу, Рециник не входив до товариства «Земста», і Слєпньов міг із чистою совістю його відвідати. Хоч би для того, щоб переказати вітання від товариша.

До невеликого сільця Лісняки він приїхав якраз через тиждень після католицького Великодня. Пьотр Рециник, на відміну від Войчини, був худорлявим, хоча також невисокого зросту, але з міцним для свого віку потиском кістлявої руки, на якій бракувало великого пальця. Згадка про пана Здіслава, котрого Слєпньов назвав своїм другом, осяяла добродушне вилицювате обличчя господаря Лісняків привітною, хоч уже й рідкозубою усмішкою.

– Ах, пан Веслав тут лише проїздом? Чули, що граф Браницький продає один із маєтків? Все може бути. Який саме, не чули? Не біда, дізнаємося. У мене добрі стосунки з управителем пана графа у Любомлі. Збишек може допомогти, він непоганий хлопець. А поки що, пане Веславе, мій маєток до ваших послуг.

Маєток можна було б назвати радше великою хатою, але пана Пьотра, як видно, це зовсім не бентежило. Він якось весело і хвацько розповідав про своїх чад – трьох дочок і двох синів, які своїми посагами і поділами геть розорили його.

– Та хіба б я жив у такому курятнику, як зараз? Ні, проше пана, хоч я з графом Браницьким і не можу тягатися, але ж два достойні маєтки за Бугом мав. Та все віддав діткам, їм теж пожити треба. Скоро помру, так я й цю халупину старшій віддам, і це сільце їй буде.

Слєпньов слухав його в напіввуха і думав про своє – як підступитися до того давнього приїзду його приятеля, Войчини. Він кілька разів переводив розмову на колишні часи і битви, натякнув і на легендарного чоловіка у масці, який грабував вельможних панів. Але балакучий господар про нього чув також у напіввуха («Та багато люди всякого нарозповідають, прибрешуть, повірте, пане Веславе!», або ж удавав, що не чув, не цікавиться і не знає.

Та несподівано, коли вже ранком наступного дня за сніданком розмова перейшла на всілякі життєві негаразди, Слєпньов дізнався, яка притичина недавно, перед самим Великоднем, спостигла і пана Петра. Одного зі слуг, який славився своєю кмітливістю і хитрістю, послав пан Петро на Буг наловити рибки на страсні дні. Там, на Бузі, йому належить невелика сінокісна ділянка. Та він і сам подеколи навідувався порибалити. А тоді поїхав Влас, як кличуть слугу.

– І уявіть собі, пане Веславе, тільки разом зі сторожем закинув сітку з човна, як раптом йому в горло впивається стріла, – розповідав пан Пьотр, жваво жестикулюючи.

– Як стріла? – здивувався Слєпньов, і всередині у нього щось тенькнуло.

– Так-так, уявіть собі, звичайнісінька стріла, дерев’яна, правда, із залізним наконечником, – сказав пан Рециник. – Ну, Влас, звісно ж, здорово, еге ж, злякався, ледь із човна не вивалився, мені так сторож потім розказував.

Далі пан Пьотр розповів, що стрілу селяни з прибережного села ледь витягли. Рана виявилася не така й велика, слуга одужує, за тиждень вже й прислуговувати знову, дивись, почне. Тільки от біда – стріла пробила горло, а за ним і язика та пошкодила голосові зв’язки.

– Так що, проше пана, тепер будемо мати німого слугу, – трохи саркастично сказав господар Лісняків. – А проте це не велика біда, навіть цікаво, німий раб навіть слухняніший.

– Авжеж, слухняніший, – підтакнув Василь Петрович.

– Але от яке хамство, пане Веславе, – продовжив пан Рециник, несподівано метнувши блискавку з очей. – Мстилися не йому, а мені.

Так, він забороняв мешканцям тутешніх прибережних сіл ловити на його ділянці рибу. Але ж ріка там справді належить йому. А ті хами стріляють в його слугу. І коли? Перед самим Великоднем.

Зацікавлений його розповіддю, Слєпньов попросив показати слугу. У маленькій, геть просякнутій пилюкою комірчині він побачив чоловіка, який встав йому назустріч із лежанки – приземкуватого, рябуватого, звичайного селянина. Якась тягуча, глибинна, аж болісна нудьга сиділа в його сірих очах. У відповідь на веселі слова свого господаря – скажи-но щось, Власе, – він зробив зусилля, замукав, з очей потекли сльози. А з шиї, обмотаної шматиною, почулося булькання.

Пославшись на те, що він нібито трохи знається на травах та вміє лікувати, Слєпньов попросив господаря Власа залишити їх із слугою наодинці. І коли пан Рециник вийшов, він наблизився майже впритул, спитав швидко, уривчасто:

– Знаєш чоловіка в помаранчевій масці?

Щось здригнулося в зіницях слуги, далі вони неспокійно забігали.

– Знаєш і служив йому! – вже гаркнув Слєпньов.

Влас уже явно здригнувся. Білки його очей закотилися.

На Слєпньова виплеснулася страшна, фізично відчутна ненависть.

– Грамоту знаєш?

У відповідь той замотав головою з явним полегшенням і навіть насмішкувато. «Ну що, маєш?» – торжествуючи, промовили його очі.

Рециник потвердив – Влас справді неграмотний. І Слєпньов зрозумів: якщо він тільки не помиляється, хтось невидимий із ним по-диявольськи хитро грає. Адже німий Влас був цілком безпечним.

Але й він не ликом шитий і відступати не звик. Він попросив Рециника продати йому Власа. Бо ось так, зараз, його вилікувати не можна, але він спробує, дуже вже цікавий екземпляр для його лікарських дослідів. Пан Пьотр почав опиратися, адже хоч Влас і онімів, але рибалка ж він добрий, не так і багато в нього таких кмітливих слуг. Коли ж Василь Петрович запропонував заплатити цілих дві сотні рублів, трохи поторгувавшись і піднявши ціну ще на двадцятьп’ятку, погодився. Влас був не одружений, і це полегшувало душу Слєпньова. Він хотів привезти Власа на збори товариства «Земста» і там спільно все-таки витягти з нього якісь відомості, бодай навідними запитаннями. Раптом він справді знає, де гніздо його таємного господаря?

Слєпньов узнав, що Влас дістався пану Рецинику за два роки до пограбування Здіслава Войчини в подарунок від його приятеля Олександра Литовського, шляхтича з Галичини, з яким Петра Рециника пов’язували багаторічні теплі стосунки і спільна колись участь у таємному поході на Трансільванію відчайдушних шляхтичів. Влас був подарований як вмілий рибалка і слуга, який чудово знається на конях.

«Здається, я смикнув і за другу ниточку», – подумав тоді Слєпньов, про що згадував потім із гіркою іронією.

З іронією, бо наступного дня, навідавшись до Любомля і впевнившись, що граф Браницький не продає жодного зі своїх численних маєтків, Василь Петрович (він-таки Веслав Слєпньовський) почав збиратися їхати далі. Рециник покликав Власа, якому повідомив, що він проданий новому панові. Влас зустрів повідомлення всупереч очікуванням Слєпньова з дивною в’ялою байдужістю. «Воля ваша», – промовляв його погляд. Він тільки замукав, обводячи себе руками, щось явно імітуючи.

– Напевне, просить зібрати свої речі, – здогадався його колишній господар.

Влас у відповідь ствердно закивав головою. Йому дали півгодини, щоб зібрався. Але він не повернувся. Кинулися шукати і ніде не могли знайти. Виявилося також, що із гаю за селом, де паслися панські коні, зник жеребець.

– Проклятий драб, породження пекла, – кричав, дізнавшись про втрату кріпака, коня, а заразом і грошей, які вже були у руках, пан Рециник.

Слєпньов лише гірко усміхнувся. Так гірко, що аж занило щось усередині. Він зрозумів: його гра з небезпечним звіром вступає в нову стадію. Запах же самого звіра став ще виразнішим, ще дратівливішим. І від того – небезпечнішим.

4

Там, куди він мав намір домандрувати, на нього чекала досадна, але гідна гомеричного реготу пригода, хоч тоді, коли пригода його спостигла, Слєпньову було не до сміху. Після відвідання Рециника і невдалої оборудки з його слугою, Василь Петрович рушає до ще одного свого знайомого – дрібного шляхтича Антона Клубишка. Той володів невеликим хутором, який загубився в лісах на півшляху між Ковелем і Сарнами. Колись він познайомився з паном Антоном на одному із зібрань Тарговицької конфедерації. Тоді йому сподобався молодий, але вже з доволі тверезим поглядом на життя шляхтич. Він належав до одного з тих українських шляхетських родів, які вистояли і не опольщилися, не окатоличилися. Звичайно, така позиція не обіцяла нічого доброго, і прадід Антона змушений був утікати з-під Чигирина, – батьківщини і вотчини Богдана Хмельницького, – коли сусіди-фанатики спалили його садибу і самого ледь не повісили за вперту вірність тій гілці християнства, яку вони називали «схизматичною», тобто відступницькою, неістинною. Прадід Антона знайшов собі притулок на південній Волині, де й жив тепер їхній рід. Правда, сам Антон Клубишко згодом чомусь перебрався на Полісся. Клубишко був запеклим прихильником приєднання до Росії, якщо вже з незалежним «Великим князівством Руським», ідеєю якого переймалася українська еліта за часів гетьмана Івана Виговського, нічого не вийшло. Тепер Слєпньов, копаючись в анналах своєї пам’яті, несподівано згадав фразу, яку колись вимовив Клубишко. Це було після чергової зухвалої вилазки грабіжника в помаранчевій масці.

– А я, здається, знаю, хто спрямовує руку цього злочинця, – сказав тоді Антон.

– І хто ж, по-вашому? – спитав Слєпньов.

– Та ось наведу ще одну довідочку, тоді й знатиму достеменно, – відповів Антон.

Тоді доля розвела їх, а людиною в якійсь там масці Василь Слєпньов не дуже й цікавився. Зустрів Клубишка тільки одного разу у Санкт-Петербурзі, відразу після приєднання Західної Волині до Росії. Той поділився з ним сумнівом – чи не вступити йому тепер до університету, щоб у майбутньому бути корисним новій державі. Але так і не наважився, тому що десь там, на Поліссі, куди він перебрався жити, чекав на нього старий, хворий батько, якому вже не під силу було господарювати.

Згадавши про Антона, про його загадкову фразу, яка зблиснула несподіваним променем у пам’яті, Слєпньов пригадав і назву хутора, де той поселився, якщо тільки лишився цілим і неушкодженим під час минулих подій.

Шляхом, який плив між безкінечних поліських лісів, у парі з вірним, хоча й буркотливим Петрусем, котрий правив парою гнідих коней – єдиним його багатством – Слєпньов не раз ловив себе на думці, що він, по суті, є ідеальною мішенню для того, хто захотів би його убити. Можна було, звісно, їхати поштовим шляхом, скажімо, у кареті на кілька пасажирів, але він обрав іншу дорогу. По-перше, тому, що був не з боязких. А по-друге, за своєю натурою він – ризиковий гравець, якому стан небезпеки подобався більше, ніж тихе, налагоджене життя. Треба було тільки себе «завести», а він уже таки «завівся», вже віддався азарту, який інколи доводилось вгамовувати холоднокровним аналізом, стримуючи себе від поспіху. До того ж він безпомильно, нюхом досвідченого мисливського пса відчував присутність поряд такого самого досвідченого звіра. Хоч цей звір хотів не просто вбити його із засідки або знищити в інший спосіб, а переграти, заманити до якоїсь невидимої пастки, яку ще не пора замкнути. Поведінку невидимого противника Слєпньов поки що не розумів, але те, що гра триває, до того ж за великим рахунком, він міг заприсягтися чим завгодно. Людиною, якій він міг би до кінця або майже до кінця відкритися, був Антон Клубишко.

Та ось, нарешті, Богом і людьми забутий хутір Малі Хмелівці. Василь Петрович хоча й застав господаря живим-здоровим, та це був вже не той молодий, охайний, по-філософськи налаштований шляхтич, якого він знав раніше. Так, незважаючи на бідність, Клубишко зберіг гідність і гордість, але за якихось сім років перетворився на звичайного селянина у засмальцьованому полотняному одязі, біля якого бігали троє – одне одного менші – дітей. Та й одружився він зі своєю кріпачкою, щоправда, доволі миловидною: вона ладна була душу віддати за свого «вельможного пана». А проте Слєпньов нарахував на хуторі всього вісімнадцять хат, до Малих Хмелівців із трьох боків підступав ліс, а з четвертого – невелике «панське поле». З розмови довідався, що мешканці хутора жили переважно з того, що збирали ягоди і гриби, рибалили, неродюча земля прогодувати не могла. Сам Антон тримав велику пасіку, і його кріпак возив продавати мед до Ковеля, Луцька і навіть Пінська.

За вечерею Василь Петрович непомітно перевів розмову на грабіжника в помаранчевій масці. Виявилося, що, перебуваючи у своїй благословенній глушині, Клубишко нічого не чув про новий зухвалий напад. І взагалі усунувся від участі в суспільному житті з великого розчарування політикою нових властей.

– Ви, звичайно, поляк, пане Веслав, хоча, можна сказати, і наш поляк, – з гіркотою казав Клубишко. – І вам не зрозуміти, який я розчарований. Я ж сподівався, що буде нова адміністрація, а по всіх усюдах, по всіх конторах як сиділи, так і сидять польські чиновники. Замінили пару католицьких костелів на православні церкви та на тому й заспокоїлися. А де ж Росія, де та Русь, заради якої ми боролися, дозвольте спитати? А школи? Як були, так і тепер польські. Та і вся документація в нашому повіті ведеться польською.

– Зачекайте, не все одразу, – пробурмотів Слєпньов.

Звичайно, він не міг знати, що рішуча русифікація краю замість не менш інтенсивної полонізації розпочнеться після нової війни з Наполеоном, коли більшість шляхтичів піде за «французьким узурпатором», а князь Адам Чорторийський вже не так впливатиме на імператорський двір. Але греко-католицьку церкву на Волині ліквідують лише в 1839 році. Поки що Василь Петрович, як міг, заспокоював співбесідника і знову повернув розмову на людину в помаранчевій масці, розповів, що знав – у межах, звичайно, можливого – про його зухвале пограбування на балу в князя Любославського.

– А пам’ятаєте, пане Антосю, – майже фамільярно сказав він. – Ви колись казали, що знаєте, хто спрямовує руку розбійника?

– Так? – здивувався і якось відразу насторожився Клубишко. – Ага. Ну й пам’ять у вас, пане Веслав! Я й забув, що коли теревенив, а ви пам’ятаєте.

З настороженого поблискування його очей Слєпньов зрозумів, що згадав і Антон. Згадав, але не хоче казати. Він вирішив, що не варто квапити події. Аби він знав, як повернеться справа далі! Вночі його розбудили злякані крики. За вікном палахкотіла заграва. У двері кімнати, відведеної для гостя, вже грюкали. Наспіх одягнувшись, він вискочив надвір, де вже були Антон, його молода дружина, діти і прислуга. Слєпньов зупинився, вражений апокаліптичним видовищем. Палав увесь хутір. Страхітливий відблиск великої пожежі зловісно освітлював ліс. Між оселями металися злякані, гнані панічним страхом люди. Слєпньов грубо вилаявся, після чого міцно стис зуби. Він одразу збагнув, що біду на цей мирний острівок життя серед лісу накликав він. Ще він подумав, що всі вони тепер ідеальні мішені. Але ніхто й не думав стріляти, хоча з лісу, напевне, все, що відбувалося в Малих Хмелівцях, було видно, мов на долоні.

Врятувати до ранку вдалося лише п’ять хат, та й ті залишилися без покрівлі. Четверо мешканців села загинули на пожежі. Біля однієї з хат Слєпньов знайшов напівобгорілу стрілу і зрозумів, як підпалювали дахи. Зловмисники використовували обмотані паклею і просякнуті смолою стріли. Але ж їх для всіх вісімнадцяти хат не виготовити за кілька годин та ще й поночі. Слєпньов чортибатькнувся. Значить, готувалися заздалегідь… Але як, де і навіщо? Припустимо, для того, щоб його залякати. Але ж люди не винні.

– А я ж тебе знайду, сволото, – прошептав він, стис руки в кулаки, вимазюкані, як обличчя й одяг, сажею.

Повернувшись обличчям до лісу, він погрозився брудним кулаком невидимому ворогу. Але кому? Глибоко в душі він зрозумів, що майже програв, ще по-справжньому не вступивши в боротьбу. Адже таємницю його місії й операції, яка ледь-ледь набувала для нього зримих контурів, вже хтось розкрив, що й засвідчила пожежа.