Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

2

Розв’язка настала пізнього осіннього вечора. Прокіп повернувся з іншого села, яке належало Зайончковській, де перевіряв будівництво нової конюшні. Він, звісно, найперше з’явився перед ясні очі своєї пані, яка тут-таки розіграла невеличку сцену. Пославшись на головний біль, який несподівано з’явився під впливом рвучкого вітру та не по-осінньому яскравого сонця, вона заявила, що хотіла б сьогодні раніше заснути: вибач, Прокопчику, вибач. Коли ж, поцілувавши її, коханець-слуга вийшов, вона тихенько підвелася, швидко одяглася й обережно, наче злодійка, пробралася до свого саду. Син формального управителя маєтку, котрий із піднесенням на небувалу висоту Прокопа втрачав надію отримати посаду управителя після свого батька, вже натякав на зв’язок вискочки-слуги з дочкою садівника. І одна зі служниць ніби ненароком якось повідала про це, лукаво усміхаючись. Цю єхидну усмішечку пані Гелена запам’ятала… Під слушним приводом, за якусь провину, дівку через кілька днів за наказом пані висікли так, що вона ще довго не могла ні сісти, ні лежати на спині. У ті ж дні вона, саме вона мусила прислуговувати пані, взуваючи її, миючи перед сном ноги. І з того ж таки дня пані Гелена розпочала своє власне стеження.

І ось після заходу сонця вона побачила те, чого бажала й боялася водночас. Прокіп обережно постукав у віконце хатинки садівника, яка примостилася на краю саду. Незабаром у дверях з’явився дівочий силует. Зашурхотіло листя під їхніми ногами, і в пані ледве не підкосилися ноги. Прокіп, її Прокопчик, цей підлий хам, раб, котрого вона, о Боже милосердний, хотіла ще зробити своїм законним чоловіком, справжнім господарем маєтку, він цілував іншу, таку ж підлу хамку, а потім обняв її і щось ніжно зашепотів. Світло з вікна впало на їхні обличчя, і пані Гелена, о Єзусе, побачила, які це щасливі обличчя!

Цього вечора вона не стала принижувати себе з’явою перед їхні хамські очі. Хитаючись, наче п’яна, пішла до палацу, щоб лягти на своє холодне ложе. Але наступного ранку, коли зрадник-коханець заявився і поцікавився її здоров’ям (яка підлість, підступність і нахабство!), пані Гелена без зайвих слів вліпила йому дзвінкого ляпаса.

– За що? – спитав Прокіп, витираючи кров із розбитої губи, куди пані Гелена ударила ребром долоні.

– За вчорашнє, підлий рабе, – сказала пані Гелена і, вдаривши його ще раз, мовчки, недбалим жестом руки показала на двері.

Якби Прокіп упав на коліна або й почав брехати про кохання до неї, події, можливо, розвивалися б інакше. Але він також мовчки вийшов, навіть не оглянувся.

Крадькома виплакавшись, розгнівана пані викликала Яринку і наказала дивитися їй у вічі. Вона прямо запитала, чи любить та Прокопа. Бідна дівчина щиросердно зізналася у своїх почуттях, почервоніла, але й не опустила очей – зазначила про себе пані Гелена. Не в силі стримати себе, пані Гелена покликала лакея, і, коли той з’явився, звеліла висікти Яринку під тим приводом, що мовбито вона вчора не досить старанно вигребла листя в саду. Цей наказ, як і всі інші, був безумовно виконаний. Яринка під ударами різки лише мовчки ковтала сльози, розуміючи, що страждає за своє кохання, й уявляючи, що те ж саме зроблять з її коханим. Після екзекуції пані знову покликала нещасну суперницю-простолюдинку до себе.

– Ти розумієш, за що покарана? – спитала вона.

– Так, вельможна пані, – прошепотіла дівчина.

– Ти хочеш жити, відмовившись від коханого, чи померти? – раптом запитала пані.

Після такого страшного запитання в кімнаті запанувала тиша. Десь на шибі задзижчала пізня осіння муха, забилася своїми слабкими крильцями об скло.

– Не знаю, – після тривалої паузи ще тихіше відповіла Яринка.

– Ах, не знаєш! – вигукнула пані Гелена і схопила Яринку за довгу косу. – Ти житимеш, але перед тим, як почнеш нове життя… нове життя, – наголосила вона, – я покажу тобі дещо, чого ти гідна. Іди за мною.

Вона привела дівчину до своєї спальні і звеліла роздягатися. Яринка здивовано і злякано подивилася на свою володарку.

– Що, не зрозуміло? – сказала пані Гелена. – Догола роздягайся. Ну?

Коли Яринка, яка не посміла ослухатися своєї пані, стягла свою полотняну сукню, пані Гелена, задоволено подивившись на її сполосовану спину, звеліла голою стати на коліна за шторою в ногах ліжка. При цьому вона попередила, щоб її рабиня мовчала, хоч би що побачила крізь спеціально пророблену дірку.

– Інакше я тобі сама відріжу язика, – сказала пані.

Яринка лише злякано кивнула і стала на коліна.

Пані Гелена покликала Прокопа. Коли він зайшов, цього разу смиренно опустивши голову, вона сказала, що може простити його, якщо він присягається, що й близько не підійде до цієї хамки, а кохатиме лише її, свою пані. Добре вивчивши її характер і примхи, Прокіп також став на коліна і почав просити пробачення. Коли пані Гелена вдосталь натішилась його покірністю, за якою спостерігала і ця підла хамка, запитала, чи кохає він її ще дужче, ніж перше.

– О, так, кохаю, ви навіки моя єдина повелителька, – сказав Прокіп, як їй здалося, цілком щиро.

Він почав обіймати і цілувати ноги пані Гелени, потім з її мовчазного дозволу перейшов ще вище, доки, нарешті, пані милостиво не обняла його й дозволила покласти себе на ліжко. Вона розпалювалась дедалі дужче, і коханець відповідав їй тим самим. Вони вже з усієї сили кохалися, вже солодко почали постогнувати на очах Яринки, котра до крові закусила губи, щоб не закричати, і дивилася, дивилася на це ганебне видовище. У найвищий момент пристрасті коханці почули, як хтось крикнув, і слідом за цим гуркіт. Це знепритомніла і впала Яринка.

Коли Прокіп побачив її на підлозі голу, збасамужену різками, він якось дивно поглянув на пані Гелену. Вона не витримала і відвела погляд.

– Можеш іти, – сказала вона.

Він мовчки вийшов. Вранці наступного дня пані Гелена звеліла Яринці сказати батькові, що віддає її у віддалений монастир, але монастирем зробився льох у маєтку. За наказом пані син управителя привів сюди пострижену налисо Яринку, зодягнуту у драний лантух, який мав слугувати їй за коротку сукню. Щоб вона, бува, нічого не зробила з собою, дівчину прикували ланцюгом до гаку на стіні.

Пані Гелена приходила туди і мовчки била нещасну дівчину важкою нагайкою. Часом зупинялася і так само мовчки довго дивилася на Яринку. Може, якби та просила, принижувалася, кинулася обіймати ноги своєї пані, то її хазяйка змилостивилася б. Але дівчина вперто мовчала. Потім пані Гелена на цілих півроку немов забула про свою нещасну суперницю. Тільки щодня вранці навідувався Танасій, син управителя маєтку, і, наче собаці, кидав Яринці шматок хліба та ставив біля дверей кварту з водою, а ввечері виливав у льох відро з нечистотами.

3

Півроку жила Яринка в наповненому страшним смородом ув’язненні, без світла, свіжого повітря, не вмиваючись і не розчісуючи кіс, які знову почали відростати. Пізньою весною прийшов, нарешті, панський холуй і процідив, що з нагоди Великодня вельможна пані милує її.

Прокіп якраз давав вказівки слугам, коли побачив сиву стару жінку, яка йшла до нього, підсліпувато мружачись і щось шамкаючи майже беззубим ротом. На голові у неї злиплися ковтуни, тіло було вкрите виразками і коростою, страхітливо смерділо. Виразки були і на обличчі, і на руках, і на голих ногах. Прокіп нарешті впізнав у цій нещасній колишню писану красуню Яринку і ледь не закричав, та, коли Яринка зупинилася біля нього, постояла, намагаючись щось сказати, лише мовчки затулив обличчя руками. Дівчина-бабуся пішла далі.

Треба сказати, що ці півроку були не найсолодшими і в житті самого Прокопа. Йому довелося пережити випробування, хоча й не такі важкі й страшні, що їх пережила Яринка. Після того, як їхнє кохання викрила пані Гелена, вона просто віддалила його від себе, перетворивши на звичайного слугу. Йому доручали найтяжчу і найбруднішу роботу у палаці та на конюшні. Пані Гелена чекала, що він перший не витримає і попросить вибачення. Тим більше, що вона ніби ненароком таки частенько траплялася йому на шляху. Але Прокіп усе терпів мовчки. Мовчки вергав гній, мовчки чистив коней, мовчки чистив і панський туалет, коли йому доручали цю роботу. Пані Гелена вже без нього їздила в гості і запрошувала до себе шляхтичів-сусідів. Але ніщо, ніякі розваги не могли заспокоїти її. Нічиї обійми і пестощі, витончені розваги із вродливими сусідами не могли замінити сильних і таких ніжних рук її єдиного, любого Прокопчика. Вона злилася, часом зривала злість на своїх нових коханцях, часом верхи скакала в поле й там давала волю своїм почуттям, шмагаючи коня, землю, навіть саму себе. Нарешті злість її сягнула найвищої позначки. Вона звеліла покликати слугу, скинутого з п’єдесталу її кохання, до себе.

– Я хочу відзначити твоє старання на кухні і в конюшні, – сказала вона, сидячи в кріслі і граючись довгим жовтим стеком, – а також твої попередні заслуги, – додала вона з єзуїтською посмішкою, – тому вирішила підвищити тебе в посаді. Тепер ти будеш моїм інтимним слугою.

Прокіп здивовано і трохи стривожено подивився на свою господиню, до якої у нього були вже зовсім інші почуття. Що означають її слова, узнав через хвилину. Виявилося, що він повинен був подавати пані і її гостеві, «сердечному другові», в ліжко шампанське, гарячий шоколад перед тим і після того, як вони «невимушено спілкуватимуться».

– Ну, що ти скажеш? – спитала пані Гелена, уважно дивлячись на слугу.

– Як накажете, пані, – відповів той, як їй здалося, зовсім байдуже, і це її ще дужче розізлило.

– Тоді приступай до виконання своїх обов’язків, – сказала вона, тамуючи злість.

«Сердечним другом» виявився молодий шляхтич Мостович, відомий ловелас і серцеїд, але, як казали, без царя у голові. З кам’яним виразом обличчя Прокіп подавав їм у постіль напої і наїдки. Так само без будь-яких емоцій він дивився, як пані Гелена при ньому обіймає і цілує «свого сердечного друга». Але глибоко в душі він доволі іронічно, знущальницьки відзначив блідість і хирлявість того, на кого пані його проміняла. Можливо, іронія вразила навіть його вуста, бо хазяйка спальні раптом пролила на постіль і на руку свого нового коханця гарячий шоколад…

Вранці вона покликала Прокопа до себе і, лежачи на розкішній софі, почала безсоромно розповідати про свої нічні забави. Прокіп слухав її, і кулаки самі стискалися від люті і приниження. Та він стояв, опустивши голову.

– Ти сам у всьому винен, – несподівано сказала пані Гелена. – Так, сам у всьому винен… Не заперечуй, – додала вона, хоч Прокіп і не збирався заперечувати. – Але ти можеш, – тут вона зробила невеличку паузу і далі сказала квапливо і з присвистом: – можеш заслужити прощення. Прощення, зрозумів?

Прокіп збагнув, що треба сказати.

– Як я можу це заслужити, ваша ясновельможносте? – запитав він, стаючи на коліна.

– Здогадайся, – була відповідь після хвилинної паузи, під час якої пані Гелена майже відкрито насолоджувалася його покірністю.

І він зрозумів як. Підповз до жорстокої дияволиці на колінах, поцілував, а потім і обійняв її коліна, проник головою під прозорий пеньюар і почав цілувати, а потім язиком пестити те місце, куди перед ним, як вона сама сказала, кілька разів входив її нічний коханець.

Після цього ранку стосунки між ними стали майже такими, як раніше. Тепер пані Гелена не тільки охоче віддавалася йому, а й дозволяла залишатися до ранку в спальні. Поступово зникала її осторога. Прокіп знову став фактичним, а згодом – офіційним управителем маєтку. А ще за кілька тижнів на подвір’ї садиби Прокіп зустрів принижену, коростяву, вкриту виразками і нечистотами Яринку, яка стала за ці півроку старою бабусею.

Він стояв, затуливши обличчя долонями, ніби хотів сховатися від самого себе. Він почув, як Яринка щось прошепотіла, через отвір між пальцями побачив, як вона, ледве йдучи, попленталася далі. І раптом йому здалося, він виразно це побачив – вона падає у глибоку безодню. Він відтулив долоні від щік, що палали, подивився навздогін Яринці, яка йшла нетвердою ходою старої, майже зниклої з цього світу жінки, Яринці, котру він ще минулої осені називав «своєю ніжною ластівочкою», і раптом відчув, що це не вона, а він сам летить у безодню, чорну, бездонну, яка все розверзається і розверзається, мовби величезна смердюча яма або паща неймовірно великого хижого звіра. Щось у ньому неначе зламалося. Шугонула до голови кров. Не пам’ятаючи себе, він кинувся до палацу, рвонув двері, пробіг один коридор, зали.

– Що сталося, Прокопчику? – запитала пані Гелена, котра сиділа біля столика з мазями для обличчя і рук. Вона якраз збиралася покликати служницю, щоб поміняла їй мазі, бо вибрала, либонь, не зовсім ті, що треба, і тут ввірвався, влетів Прокіп.

– Навіщо ви… Навіщо ви це зробили? – спитав Прокіп, який ще не охолов від швидкої ходи, майже бігу.

– Ти про що, Прокопе? – спитала пані Гелена, встаючи з-за столика.

– Про Яринку.

– Ах, про цю підлу тварюку, – на обличчі пані Гелени відбилося здивування. – Так, я її сьогодні помилувала. Може, ти не задоволений цим?

– Але навіщо ви так вчинили з нею?

– Що? – спитала пані Гелена вже роздратовано. – Ти, здається, береш на себе сміливість вказувати мені, що робити з моїми холопами? Ти… не забув її? Та знаєш ти, підлий хаме, що я можу зробити з тобою?

– Воля ваша, – сказав Прокіп. – Та насмілюся вам сказати…

– Ах, ти насмілюєшся, – сказала вона. – Та знаєш, що я з тобою зроблю? Знаєш? Та я тебе відправлю на конюшню. А ти знаєш, що там із тобою зроблять?

– Воля ваша, – сказав Прокіп.

– Воля моя? – перепитала пані Гелена. – Ах, воля моя! Ну, тоді я зараз сама гарненько висічу тебе. Саме так – висічу. Піди і принеси мені нагайку. І найбільшу, з трьома хвостами.

Він покірно виконав її наказ. Так само покірно, коли вручив нагайку, схожу на велику триголову змію, своїй хазяйці і повелительці, став на коліна. Вона вдарила його раз, другий, третій, десь на шостому ударі Прокіп відчув, як кров шугнула до голови. Ще сильніше, ніж там, на подвір’ї. Не здаючи собі справи, він вихопив із рук мучительки нагайку і вдарив її спершу по руках, потім по обличчю, по шиї.

– Що ти робиш, рабе? – закричала пані Гелена.

– Я не раб і ніколи ним не буду, – ще зліше Прокіп пасмував її обличчя, груди, які виднілися з-під розкішної сукні. – Це тобі, суко, за мене і за Яринку.

Пані Гелена пронизливо закричала. Вона вже кликала на допомогу. На її крик вбіг лакей, потім один, за ним другий гайдуки.

– Візьміть його! – кричала пані Гелена, показуючи на Прокопа. – Візьміть його! Негайно!

Один із гайдуків вихопив шаблю. Але Прокіп ударом нагайки вибив її з рук, потім щосили вдарив гайдука в щоку, двигнув ногою в пах іншого і вибіг із кімнати. На його щастя, на подвір’ї стояв кінь, один із кращих у їхньому табуні, котрого він сам наказав подати, щоб їхати в поле, перевірити, як іде сівба ярого ячменю. Він стрибнув у сідло і шмагонув коня нагайкою. За мить Прокіп блискавкою промайнув подвір’ям і вилетів за ворота маєтку.

4

Прокіп проскакав через усе село під здивованими поглядами кількох селян, котрі йшли в поле, і опинився за невеличким гайком. Тільки тепер він збагнув, що сталося. Ще якихось півгодини тому він був хоча й підневільним, кріпаком, але все-таки привілейованою людиною. Тепер же став ніким, рабом, який втік від своєї господині, який підняв руку на неї. У кращому разі на нього чекають суд, таврування і каторга. У гіршому – а він добре знав характер вельможної пані Гелени – його, коли спіймають, засічуть до смерти на її очах або кинуть, як Яринку, у підземелля, у брудний, смердючий льох, звідки через якийсь час він так само вийде беззубим старцем, руки якого тремтітимуть, коліна підгинатимуться, а згорблена спина стане сідалом для горобців. Тепер він зробився вигнанцем, мішенню для поліції Речі Посполитої, панських гайдуків і будь-кого, хто захотів би вислужитися перед владою, а такі завжди знайдуться.

По суті, у Прокопа Марушка в його новому статусі – і він це добре розумів – було три виходи. Здатися на милість пані, тобто приректи себе якщо не на смерть, то на муки. Або ж пробратися до міста і там розчинитися серед бидла – нікому не потрібних, всіма знехтуваних людців. Або, нарешті, спробувати втекти на Запорозьку Січ. Третій шлях був найдовшим і найризикованішим. Але ж він, у разі удачі, обіцяв свободу, якщо й загибель, то в бою з ворогом, а можливо, й славу і доблесть. Спершу Прокіп вибрав цей, третій шлях, тим паче, під сідлом у нього був гарячий, гарний кінь. Але, охоловши, зрозумів, що шлях цей хоч і спокусливий, але довгий і непростий, отож вирішив запастися провіантом і зброєю.

Провіанту, тобто хліба, сала, цибулі, яєць і сушеної ковбаси він роздобув у старости сусіднього села, яке також належало Зайончковській. Йому, котрий ще не знав про втечу улюбленця пані, Прокіп спочатку збрехав, що пані посилає його для закупівлі коней до далекого шляхтича аж під Кам’янець. Староста підозріливо подивився на нього, – чому ж, мовляв, харчами не запасся у маєтку, – але не послухатися не міг. Коли Прокіп вже мав усе необхідне, то повернувся і, як велику таємницю, повідав старості і про свою втечу, і про те, що він, мовляв, влаштував собі курінь у панському лісі в п’яти верстах звідси, біля річки Басівки, де любив рибалити. Туди ж він попросив вранці наступного дня принести кілька запечених курей, погрожуючи, якщо цього не буде зроблено, підпалити старостину хату. Він правильно розрахував, що староста неодмінно донесе своїй хазяйці про місце, де перебуває бунтівник, а та вже спорядить облаву. Так і вийшло. Як і розраховував Прокіп, гайдуки намагалися захопити його на світанку, коли сон найсолодший. Експедиція з чотирьох гайдуків та ще чотирьох слуг виїхала з маєтку близько опівночі. Він спостерігав за їх пересуванням із того самого гайка біля села, а потім тихо під’їхав до садиби і, впевнившись, що варти, крім старого сторожа Арсена, немає, дочекався, коли й той одійшов далеченько, відчинив двері. Ці двері призначалися для челяді, а ключі, які він як управитель носив при собі, залишилися у мішечку на його поясі. Палац він знав, як свої п’ять пальців, а в темряві бачив не згірше кота. Ще в саду він зняв чоботи і тепер, обережно ступаючи, спершу проник у гайдуцьку, де взяв кілька набоїв, а потім – до кімнати колишнього чоловіка пані Гелени, де тепер ніхто не жив. Там у скрині – він знав – зберігаються кілька пістолів і серед них чудовий пістоль, яким після смерти чоловіка пані Гелени ніхто не користувався. Слава Богу, подякував він тепер, що зовсім недавно він змусив гайдуків почистити й цього пістоля. Ніби щось передчував.

Потім тихенько пробрався до її спальні. Побачив, як забіліло в темряві її тіло, відчув, як забилося його серце, як шугнула знову до голови кров і ледь-ледь здригнулася рука, яка стискала пістоля. Він трохи постояв біля постелі і вирішив, що залишить записку, уявив собі її обличчя, коли вона побачить написане ним, і мимоволі усміхнувся. Він знав, де в неї папір, та коли пішов до дверей у сусідню кімнату, перечепився об щось – здається, це були її черевички – і, нахилившись від несподіванки, схопився за краєчок нічного столика.

– Хто тут? – почув він тихий сонний голос, ще не зляканий, а такий, що лунав ніби здалеку.

Боячись, що вона ось-ось закричить і розбудить весь будинок, Прокіп яструбом кинувся до неї, навалився, притис до ліжка.

– Ти? – ледве видихнула пані Гелена.

Він перейняв її крик долонею. Подивився в її злякані очі, які були зовсім поруч.

– Мовчи, якщо хочеш жити, – пошепки виплеснув їй в обличчя злобу, яку таїв цілий день.

Щось темне виповзло із глибини його єства. Він грубо рвонув тонкий, прозорий – це було видно і в темряві – пеньюар, у якому пані Гелена любила спати і який він не раз знімав із неї трепетно і ніжно, особливо на початку їхньої близькості. Як давно це було… як давно…

– Ти… не смі… зав… тра…

Вона шипіла змією, та Прокіп долонею щільніше закрив їй рота, знову помітив очі, які горіли ненавистю, і заткнув її рота порваним, зіжмаканим пеньюаром. Він узяв її грубо, так грубо, що здавалося, це й не він тут, а хтось інший з іншого, немилосердного світу. Він брав її так зі злости і ненависти. Коли почув її останнє, вже солодке скрикування (все-таки добився, чого бажав), тим-таки пеньюаром зв’язав їй руки. Коли підводився, погляд його впав на лаву старовинної роботи, з різьбою по краях, яка стояла біля узголів’я ліжка. Він зневажливо усміхнувся від несподіваної думки. Підхопив пані Гелену, яка тремтіла від страху, і поклав животом упоперек лави. На тумбочці біля ліжка побачив хустину і засунув її до рота пані Гелени замість пеньюара. Порваним пеньюаром прив’язав під лавкою зв’язані руки до ніг. Потім одступив і раптом його погляд вихопив ставник на столику.

Прокіп підійшов до нього, намацав кремнієвий прилад, запалив усі три свічки.

– Щоб вам було світло, ясновельможна пані, – сказав він спокійно і додав: – Прощавайте.

Виходячи з палацу, Прокіп наштовхнувся на сторожа і втихомирив його ударом руків’я пістоля в обличчя. Пробрався до коня, і, скочивши в сідло, подумав, що годилось би попрощатись із Яринкою. Уже й кінь ступив до хатинки садівника, і тут Прокіп передумав – він ще раз не витримає, якщо подивиться на її спотворене обличчя. Хтозна, що він зробить із нею, із собою, із цим ненависним палацом.