Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

IV. Санкт-Петербург. Початок полювання

1

«Ви не повірите, панове, але ця історія почалася з мого слуги. Можете уявити собі, яка це втіха, коли ти, заклавши добряче за комір в п’яти-шести петербурзьких корчмах, ліг спати о п’ятій чи й шостій ранку, а вже о десятій, ледве проклюнулося світло, тебе найбрутальніше торсають за плече. Нарешті збагнувши, що тебе не волочать тротуаром поліцейські або служки нахаби-корчмаря, а всього-навсього будять, ти бачиш над собою нахабну і лукаву подобину свого слуги Петруся.

– Уб’ю! – заревів я й щосили буцнув ногою.

Але, напевне, не влучив або ж Петрусь своєчасно відскочив, бо звичного ревіння, схожого на ревище сільського бугая, я не почув. Розчарований, я знову заплющив очі, бажаючи одного – щоб цей виплодок, приставлений до мене, мабуть, тільки для того, щоб мучити ранками після чималих дружніх дербелизів, нарешті зник, як прикрий сон. Але Петрусь чи не був народжений відьмою, а зачатий триоким вампіром, бо не щез геть, а набрався нахабства і ще раз потривожив свого пана.

– Ваше превосходительство, Василь Петрович, – доскочив до мого слуху звідкись здалеку його торохкий огидний голос. – Ви можете сердитися, але пан…

Далі голос почав знову зникати, перетворюючись на суцільне нерозбірливе гудіння. Впевнений, що разом із голосом пропав і сам предмет, з якого вилітали такі немилозвучні рулади, я якомога глибше уткнувся носом в подушку, водночас натягаючи на голову перину.

Але Петрусь, якого у дитинстві і зрілому віці малувато пороли різками та іншими атрибутами слухняности, як натуральний вияв розбещености і гнилої суті модного нині лібералізму, який не дозволяє шмагати слуг, як Сидорових кіз, вирішив мене остаточно добити і найогиднішим чином знову перервав сон, бо я знову відчув на плечі його, напевне, немиту лапу, а просто над собою – його гниле дихання. Тим часом перина поповзла кудись униз, від чого мені здавалося, що з мене здирають шкіру.

– Василю Петровичу, не гнівайтеся, не гнівайтеся, – гундосив він при цьому. – Тільки вас неодмінно вимагають до себе його сіятельство пан Рибалко. Там, на кухні, їхній слуга стоїть, каже, щоб ви негайно з’явилися перед їхні очі. Зараз же.

– Щоб твого Рибалка тричі підкинули і один раз спіймали, – пробурмотів я, та все-таки підвів голову.

Голова моя розламувалася, як гора під час землетрусу в Альпах, звідки я повернувся два роки тому, приставлений з особливим дорученням до штабу його сіятельної світлості генералісимуса Суворова, князя Задунайського і Римницького. „До біса, та не все так п-погано, якщо я ще пам’ятаю титули покійного генералісимуса“, – подумав я. Спробував усміхнутися, але усмішка, напевне, вийшла схожою на вищир загнаного мисливського пса, який вилізає без здобичі з лисячої або борсучої нори. Петрусь колихався перед моїми очима, наче зелений ліхтар, в якому гасла свічка, такими останнім часом почали прикрашати Невський проспект. Кімната кудись пливла, і я подумав, що зараз не в Альпах землетрус, а в Петербурзі.

– Щ-що йому треба, барбосу? – ледь повертаючи язиком, запитав я.

– Не повідомляли-с, – удав освіченого Петрусь, скорчивши при цьому свою мавп’ячу подобину. – А втім, ви можете самі побесідувати з ним…

– Що? – заревів я і кинув у Петруся подушкою. – Ти хочеш, негіднику, щоб я перед його слугою з’явився у такому вигляді?

Петрусь подушку зловив і акуратно поклав, але не мені під голову, а чомусь у ноги. Тут я позіхнув і остаточно зрозумів, що хоч як крутись, а вставати доведеться».

Так колись опише у своїх мемуарах початок цього певною мірою історичного дня сам Василь Слєпньов. Поки що ж, нарешті вставши, одягнувшись і взявши з рук вірного Петруся порцію розсолу, Василь Слєпньов, який мав до того часу звання поручика і посаду чиновника з особливих доручень канцелярії Його Імператорської Величності, поїхав до свого безпосереднього начальника Антона Рибалка. Відділ, в якому служив Слєпньов, наче не існував. На відміну від своїх колег-чиновників, Слєпньов не ходив на службу, але будь-коли мав бути готовим виконати доручення начальника. У них склалися доволі близькі, майже товариські стосунки, хоч Рибалко не раз давав відчути різницю у їхній соціальній ієрархії. Зближувало їх те, що обидва були з України. Прадід Василя – сотник Федір Сліпень – на початку XVIII століття опинився в числі тих козаків, які стали на бік гетьмана Івана Мазепи, котрий уклав союз із Карлом XII, шведським королем, і після Полтавської битви змушений був шукати пристановища в Туреччині. Там Федір Сліпень і лишився, одружився з донькою свого старшого товариша – також сотника – Рябошапки, там, у селищі на березі річки Прут, і народився дід Василя – Панасій. У рідні полтавські краї Федір Сліпень повернувся лише через двадцять років, після того, як старий гетьман Данило Апостол виклопотав прощення для козаків, які пішли з Мазепою. У роду Сліпнів вчинок їхнього предка-мазепинця зустрів, як тепер сказали б, неоднозначну реакцію, і потім про нього намагалися не згадувати. Онук же Федора, а батько Василя – Петро Сліпень, який сотникував уже за останнього гетьмана Кирила Розумовського – після ліквідації Гетьманщини вирішив змінити прізвище на «благозвучніше». Слєпєнь замість Сліпень видалося не зовсім підходящим. Допоміг випадок. Сотник Петро Сліпень потрапив на чергову російсько-турецьку війну, відзначився там і попросив у жалуваній грамоті записати його «по-благородному» Слєпньовим.

Син Петра Василь мав, як і його далекий предок, доволі авантюрний характер. Господарювати на четвертій частині хутора, що дісталася йому у спадок, його не влаштовувало, і він подався шукати щастя у далекій північній столиці, збудованій на кістках його предків-козаків. Після успішного освоєння десятка-другого столичних корчм, у результаті чого були пропиті останні батьківські грошенята, після кількох безуспішних спроб влаштуватися на службу доля звела його з іншим вихідцем з України – Антоном Рибалком.

Антон Рибалко, на відміну від Сліпня, був родом із Правобережної України, а точніше, з південної Волині, яка перебувала тоді у складі королівської Польщі. Він належав до одного з тих нечисленних українських шляхетських родів, який уперто тримався православної віри. За що не раз піддавався гонінням із боку властей і сусідів – ревних католиків. Один із таких сусідів, які здавна ворогували з Рибалками, шляхтич Мачинський, у 60-ті роки XVIII століття вступив до так званої Барської конфедерації, яка об’єднувала непокірних шляхтичів, котрі вимагали більших вольностей для себе і ненавиділи «бидло». Саме діяльність барських конфедератів, їхній розгнузданий терор, призвели до знаменитої Коліївщини. Та ще до повстання конфедерати в числі інших спалили й садибу Антона Рибалка. У вогні загинули його дружина і сестра, яка приїхала якраз на гостини. Антон, який дивом врятувався разом із сином і дочкою, поклявся помститися і спрямував свій погляд на Росію. Він прибув до Петербурга і добився прийому у князя Потьомкіна, почав доводити, що не лише Правобережну Україну, а й усю Польщу необхідно приєднати до імперії. Інтереси втікача з Речі Посполитої цілком збіглися з інтересами уряду Катерини II, яка до того часу провела разом із Пруссією й Австрією перший поділ Польщі. Ось чому Рибалко потрапив у поле зору тоді ще молодого князя Івана Куракіна, якому цариця і доручила вести таємну підготовку до наступних поділів Речі Посполитої.

Антона Рибалка зараховують на службу у таємний куракінський відділ, або, як на тоді, – приказ, і він повертається до Польщі. Точніше, на ті українські землі, які ще були під польською владою. Там він невтомно агітує проти слабкої королівської влади Станіслава Понятовського і вербує собі прихильників. Йому потрібні були помічники, і під час одного з наїздів у Петербург він познайомився з Василем Слєпньовим. У доволі авантюрному землякові він відчув не лише споріднену душу, а й досить здібного підлеглого і забрав його у Польщу. Там Василя спершу видають за родича Рибалка, а потім він непомітно розчиняється у численних містечках Волині і Поділля, вигулькуючи то дрібним шляхтичем Слєпньовським, то купцем із Білорусі. В нього несподівано виявляються здібності до мов. Він швидко знаходить спільну мову і з польським шляхтичем, якого образив сильніший сусід, і з євреєм-корчмарем, до якого сходилися всі міські новини. До того ж у його кишені завжди знаходилося з десяток-два злотих, або й старі золоті дукати спокусливо бряжчали.

Значною мірою саме завдяки Рибалку і Слєпньову (і таким, як вони) 1791 року була створена інша конфедерація – Тарговицька, члени якої орієнтувалися на Росію і навіть офіційно звернулися до імператриці Катерини з проханням про втручання у польські справи. Відомо, що й маніфест конфедерації писався не десь, а в Санкт-Петербурзі.

То було торжество справи, за яку так завзято боровся Антон Рибалко. Чи варто дивуватися, що він отримав російський орден і доволі чималий маєток на приєднаних землях. Не обійшли увагою і його підлеглого. Василь Слєпньов отримав чин поручика, йому пожалували невелике сільце у Білорусії. Правда, господаря з нього не вийшло. Незабаром він продав і свою невелику садибу разом із кріпаками, бо корчми у «північній Пальмірі» стриміли на кожному кроці, а душа Василева була широкою. Так із ним лишився тільки вірний і дуже необхідний йому Петрусь.

А проте незабаром про Слєпньова знову згадали. Куракінські хлопці потрібні були новому імператору Павлу, і Слєпньову довелося рушати у далекий італійський похід та випробувати на своїй шкірі перехід через Альпи, де він і ще кілька «рибалківців» спостерігали за поведінкою сіятельного князя Римницького і графа Задунайського-Суворова та його офіцерів, які цілком могли заразитися ідеями французької революції.

Повернувшись із походу, Василь Слєпньов пересвідчився, що його начальник здобув ще більшу вагу при дворі. Незабаром обидва вони взяли участь у змові проти імператора Павла, а після того, як на престол сів його молодший син Олександр, Василь Слєпньов міг кілька місяців благополучно пропивати премію, отриману, звичайно, не за те, що задушили царську особу, а за «подобающеє усердіє».

2

Отже, того не дуже щасливого ранку Василь Слєпньов, оббризкавши себе холодною водичкою та задовольнившись чималенькою порцією розсолу, поїхав до Рибалка, бо знав, що той задля розваги посилати по нього не стане, та й чекати на підлеглих не любив. Рибалко зустрів його у своїй міській квартирі, у будинку на одній із вулиць, що виходили до Невського проспекту. На відміну від доволі зім’ятого Слєпньова, виглядав він свіжим і осяйним і чимось нагадував мисливця, який вистежував дичину.

«Либонь, нове дільце світить», – подумав Слєпньов, побачивши свого безпосереднього начальника.

– А ти, братику, бачу, вчора добряче нализався, – вилив на нього цеберку холодної води Рибалко. – До ранку, мабуть, пиячили?

– Майже, Антоне Федоричу, – зізнався Слєпньов, бо знав, що обдурювати Рибалка небезпечно так само, як і спізнюватися на зустріч із ним.

– Так, так, звичайно, графині тебе в такому вигляді не покажеш, – констатував Рибалко.

Він подзвонив і звелів слузі принести стопарчик горілки.

– Це я тому такий щедрий, що краще ти в мене тут похмелишся, ніж потрапиш знову в трактир до своїх п’яничок, – пояснив Слєпньову, здивованому такою несподіваною щедрістю.

Коли ж Василь Петрович узяв із рук слуги чарку і задоволено крякнув, відчуваючи, як тіло оживає під дією такої необхідної йому рятівниці, Рибалко й запитав його про те, задля чого, як виявилося, викликав.

– Ти, звісно, чув про людину в помаранчевій масці?

– Це той, котрий… грабував польських вельмож? – наморщивши лоба, згадав Василь Петрович.

– Той самий, – підтвердив Рибалко. – Пам’ятаєш, ти ще його нашим союзником називав…

«Припустимо, називали його нашим спільником-помічником ви-с, Антоне Федоричу, а не я», – подумав Слєпньов, а вголос сказав тільки:

– Він нібито під час бунту Костюшка кудись згинув…

– Згинув, а тепер знову об’явився, – сказав Рибалко. – І тепер це не просто бандит, а найлютіший ворог Російської імперії, який зазіхає на життя її знатних підданих.

Спиною Слєпньова пробіг неприємний холодок. Він навіть дозволив собі поморщитись. Наступні слова Рибалка потвердили його найгірші сподівання.

Рибалко показав підлеглому на одне з м’яких крісел у вітальні, сам зручно вмостився поруч. Витримавши невеличку паузу, він розповів, що в Петербург прибула така собі графиня Войцицька. Вельможна особа добилася прийому у наближеного до государя-імператора князя Адама Чорторийського.

– Сподіваюся, ти знаєш, яку вагу зараз має при дворі цей польський князь?

– Ще б пак не знати, – пробурмотів Слєпньов.

Справді, ім’я князя Чорторийського, якого називали навіть другою особою в державі, було тоді у російській столиці у всіх на устах, надто ж у вищому світі. Ходили чутки, що він разом із трьома іншими вельможами, яких називали «молодими друзями імператора», – графами Строгановим і Новосельцевим і вихідцем із Малоросії Василем Кочубеєм, – складають якийсь «негласний комітет», який готує важливі реформи і якому належить вся реальна влада в Росії. Так було насправді. Гурток друзів молодого, двадцятичотирирічного імператора, також молодих і повних реформаторських ідей, і справді протягом 1801–1803 років керував Росією. Що ж до князя Чорторийського, то 1804 року його призначають міністром закордонних справ, і кілька років він визначав зовнішню політику величезної імперії. Навіть поконфліктувавши з імператором, який вирішив виступити на боці Австрії в її новій війні проти Наполеона (Чорторийський був прихильником перетворень на кшталт наполеонівських), демонстративно подавши у відставку з провідної міністерської посади, князь Чорторийський ще два десятиліття, до 1830 року, коли він очолив уряд повсталих у Варшаві, залишався однією з найвпливовіших фігур на політичному небосхилі Російської імперії. На початку 1802 року він був на найвищій вершині – поряд із троном.

Тим часом Рибалко розповів, що графиня поскаржилася князю-землякові на бандита, котрий захопив у полон її чоловіка. Князь доповів про напад на бал у князя Любославського і полон графа Войцицького самому імператору. Розгніваний цар (адже зазіхали на честь одного з його підлеглих) викликав до себе князя Куракіна, а вже той – Рибалка. Надійшла вказівка зробити все можливе, аби спіймати злочинця. Саме спіймати, а не просто знищити.

– Ти, звісно, розумієш, наскільки непросто буде це зробити, – сказав Антон Федорович.

Ще б пак, Слєпньову та не розуміти. Він згадав, як зухвало, мов із пекла, то тут, то там з’являвся цей уматерілий розбійник. Він нападав завжди несподівано, викрадав найдорожче – коштовності, сімейні реліквії, картини відомих у Європі художників, безжалісно знищував усіх, хто ставав у нього на шляху. Час від часу він кудись зникав, немов розчинявся у повітрі, щоб виникнути в найнесподіванішому місці. Тоді вони справді вважали, що людина в яскравій помаранчевій масці своїми зухвалими пограбуваннями ще більше дестабілізує обстановку, розхитуючи Польську державу. Ніхто й гадки не мав, що ось так повернеться справа.

Виклавши все, що знав про візит до Петербурга графині Ядвіги Войцицької і наслідки її приїзду, Рибалко сказав, що, позаяк сам він заклопотаний іншими державної ваги справами, то цю, безумовно, небезпечну, але й відповідальну справу доручає йому, поручику Василеві Слєпньову. Побачивши, як скис співрозмовник, він багатозначно додав, що князь Куракін (а ти, братику, знаєш, що його світлість слів на вітер не кидає) у разі вдалого завершення операції обіцяв клопотатися перед государем про нагородження Слєпньова орденом, а також чималою грошовою винагородою та присвоєння йому звання капітана.

– А тобі, братику, час подумати про власний маєток, якщо вже той, подарований, проциндрив, – сказав Рибалко. – І женитися тобі, братику, час, а таки час, п’ятий десяток побіг уже. Так що личить виявити старання. А поки що накивай п’ятами додому, щоб завтра був тверезий, як скельце на сонечку. А я вже сам з’їжджу до графині та попрошу перенести зустріч на завтра…

Слєпньов підвівся слідом за господарем і слухняно поплентався до виходу. Холод, що жалив йому спину, не відступав, навпаки, дедалі міцнішав. На вулиці йому здалося, що ще дужче посилився холодний північний вітер, який гнав над столицею імперії важкі свинцеві хмари.

3

Зустріч Рибалка і Слєпньова з графинею Ядвігою Войцицькою відбулася наступного дня опівдні, у заміській резиденції князя Адама Чорторийського, який прихистив сусідку і далеку родичку по чоловікові. Коли вона увійшла, Слєпньова вразила її печальна краса, глибина її великих сірих очей, які притягували до себе і здавалися безбережними озерами тихої осінньої пори. Його вразила таємнича, непояснима сила, що її випромінювала така тендітна на вигляд жіноча фігура. «За таку жінку варто ризикувати, – подумав Слєпньов, мимоволі милуючись витонченими, ледь загостреними рисами блідого обличчя графині. – Шкода, що вона не рівня мені і ніколи не буде рівнею, дідько б узяв цих польських аристократів з їхнім гонором».

Рибалко наперед вибачився за можливу скрупульозність розпитів. Нехай їхня графська ясновельможність не переймається, якщо якісь запитання видадуться дивними. Але їм треба знати якомога більше, аби спіймати або знищити злочинця.

– Я розумію, – сказала графиня. – До ваших послуг.

Вони зручно розмістилися у м’яких фотелях. Перша бесіда тривала близько п’яти годин. Вони розпитували і розпитували.

Потім ще двічі зустрічалися по кілька годин. Познайомився Слєпньов і з маленькою Ядзею. Дівчинка дивилася серйозно, на кілька запитань відповіла на диво по-дорослому. По кілька годин вони говорили з Пелагеєю і двома графськими гайдуками, які минулої осені охороняли графський палац.

їх справді цікавило геть усе. Як поводилися бандити на тому балу – весь час впевнено чи все-таки було в їхній поведінці щось таке особливе. Щось таке, за що можна зачепитися. Ні, нічого такого графиня не спостерегла. Всі стояли заціпенівши, а бандити, навпаки, орудували нахабно і зухвало. Невеличка затримка сталася лише тоді, коли її чоловік зірвав маску з їхнього ватажка. Але тоді злочинець у помаранчевій масці стояв спиною до зали. Потім вони вийшли і немов розчинилися у повітрі. До тої зустрічі, до нападу на дорозі, жодних ознак їхньої присутности не було.

І все-таки наприкінці першої ж бесіди у Слєпньова з’явилася малесенька, але зачіпка.

– Розумієте, пане поручику, – сказала графиня трохи збентежено. – Якось раз, коли я розмовляла з чоловіком, мені здалося…

Слєпньову довелося витримати довгу-довгу паузу. Якесь шосте відчуття підказало йому, що підганяти не варто, що запитання може злякати якусь думку співрозмовниці, яка, видно, давно непокоїла її. І він не помилився. Нарешті озвавшись, графиня повідомила – якось, одного разу, їй здалося, що її чоловік знає людину в помаранчевій масці або десь її, зрештою, вже зустрічав.

– Тоді чому він не сказав вам про це? – спитав Слєпньов. – Він вам не довіряв?

– Ні. Але, пане поручику… Я сама не розумію, чому ця думка раніше не прийшла мені до голови, – графиня Войцицька ще дужче збентежилась. – Він якось так дивно сказав: «Я б тобі довірив страшну таємницю, якби не боявся помилитися».

– А чи не хотів він сказати, що тим розбійником був хтось із гостей князя Любославського? – ризикнув висловити здогад Слєпньов.

– Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, – вона вимовила це з непідробним жахом.

Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів – саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке – граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре знав закони шляхетської честі. Пізніше граф, можливо, і пожалкував про це, та було вже пізно. Все переважила небезпека, яка нависла над життям дочки. Це пояснювало, чому Юзеф Войцицький так безстрашно поїхав назустріч своєму ворогові.

Можна було передбачити – граф сподівався якось домовитися з ним, покладаючись на його вельможне походження.

А втім, це була всього-навсього версія, яку ввечері Слєпньов обговорив удвох із Рибалком, але версія доволі спокуслива. Вона уможливила певну схему дій.

– Отже, уявімо, – роздумував Рибалко. – Уявімо собі, що один із гостей заздалегідь приїжджає до маєтку князя. З ним челядь і охорона. Він поселяється в палаці. Разом з усіма веселиться, бенкетує. Або, сказати точніше, вдає, що бенкетує. Водночас уважно роздивляється…

– Якщо він раніше там не був, – уточнив Слєпньов.

– Так, ти маєш рацію, – схвалив Рибалко. – Якщо тільки він не вивчив обстановку раніше, підлий пес. Адже, щоб потрапити на бал, треба було бути не просто багатим і родовитим, а й належати до певного кола. Отож коло…

– Так, – Слєпньов трохи поморщився. – Але хто це міг бути?

– Саме про це я й хотів запитати, – лукаво сказав Рибалко. Та, побачивши, що його соратник-підлеглий хтозна-як збентежений, змилостивився:

– Давай кумекати разом.

Але, як виявилося, «кумекати» було доволі важко. Обоє знали весь тодішній цвіт аристократії Волині, Поділля і Київщини, тобто майже всієї України, яка до 1793–1795 років перебувала під владою Польщі. Перед їхніми очима подумки проходили князі, графи, барони і просто багаті шляхтичі. Так, вони були горді, свавільні, могли напасти на сусіда, який чимось не догодив, надто ж якщо сусід був дрібнішим шляхтичем, вони нерідко гризлися один з одним на сеймі і місцевих сеймиках. Але уявити когось із них у ролі бандита в помаранчевій масці було важко, майже неможливо.

– Що ж, братику мій, доведеться тобі рушати в далеку путь із тим, що є, – сказав врешті-решт Рибалко. – Не зітхай так. Нічого не вдієш, така монарша воля. Виходитимеш із конкретних обставин. Там у тебе повнісінько знайомих. А до властей місцевих я тобі дам листа. Можливо, за підписом самого государя. Або князя Чорторийського, що, може, не менш важливо для тих панів.

Та перед тим, як Слєпньов ступив на той небезпечний шлях, сталася подія, яка потрясла Ядвігу Войцицьку. Десь за три дні після останньої бесіди з графинею Василя Петровича терміново викликав Рибалко. Той і повідомив йому, що минулої ночі отруїлася Пелагея.

– Треба негайно їхати туди, – сказав Рибалко. – Може бути несподіваний поворот. А втім, їдемо разом.

Коли вони прибули до заміської резиденції Чорторийського, то застали графиню в стані, близькому до божевілля. Цього разу розпатлана, почорніла з лиця, вона істерично комусь заперечувала: «Не вірю, не може бути, цього не може бути ніколи». Рибалко і Слєпньов ледве втихомирили її. Коли вона змогла говорити, то розповіла, що Пелагею знайшли вранці мертвою в її кімнаті. Поряд лежала записка: «Простіть, я служила злочинцю». Домашній лікар Чорторийських констатував отруєння миш’яком, якого Пелагея ввечері насипала у свій чай.

Звичайно, графині було чого журитися і впадати в істерику. Пелагея стільки років служила їй вірою і правдою. Незважаючи на різницю в суспільному становищі, вони стали майже подругами. Ні з ким не була графиня такою відвертою, нікому так не довіряла. Більше того, вона не раз вручала селянським міцним рукам служниці долю маленької Ядзі. І ось Пелагея, яка здавалася їй втіленням добра і відданости, відплатила їй чорною невдячністю. Але чому, чому?

– Але чому, чому? – запитала графиня, широко розплющивши заплакані, у перлах сліз іще красивіші очі. – Як вона могла? Чому не довірилася мені?

– Щось же її до цього спонукало, – пробурмотів Рибалко. – Щось підштовхнуло. Але що?

– Ви мене питаєте? – Ядвіга Войцицька знову почала схлипувати.

– Так, – збентежився Рибалко. – Але заспокойтеся, ваша ясновельможність…

Врешті-решт заспокоївшись, Ядвіга Войцицька сказала, що нічого нового вона їм повідати не зможе. Так, між Пелагеєю і вбитим графським садівником був якийсь зв’язок. Але ж це вона, графиня, хотіла, щоб Пелагея нарешті влаштувала свою долю. А Пелагея відмовилася йти заміж за садівника. Та висувати якісь здогади, що саме він втягнув Пелагею у злочинну змову, на її погляд, не варто. Ні, це неможливо, це дурниця, але, ах, панове, я нічого не можу сказати…

Так нічого і не добившись, Рибалко і його підлеглий покинули палац. Лютнева негода пробирала до кісток. Над величезним парком, який підступав до палацу, кружляла величезна зграя гайвороння. Здавалося, птахи накаркують ще більшу біду.

Нарешті карета рушила. Поскрипували колеса, немов намотуючи на ободи велику таємницю.

– І що ти про все це думаєш? – першим озвався Рибалко.

– Пелагея, якщо вона в змові, багато разів могла віддати графську доньку до рук розбійників, – почав розмірковувати Слєпньов. – Проте вона не зробила цього. Чому?

– А тому, друже мій, – сказав із легкою погордою Рибалко, – що чоловікові в помаранчевій масці насправді потрібен був граф, а не його дочка. Тут є інше, набагато важливіше – як і чим змусив він цю Пелагею служити собі? Садівника, здається, усунули неспроста. Судячи з усього, він був готовий зізнатися, що допомагав бандитам. А вірну Пелагею не зачепили. Виходить, знали, що мовчатиме. Чому – ось де собака закопана.

– Справді – чому? – радше не Рибалка, а самого себе тихо спитав Василь Слєпньов.

Відтепер у його вже досить полисілій голові засіла думка, що у цій справі прихована якась пружина, знайти яку він поки що не в змозі. Для нього головним було не те, чому Пелагея погодилася служити бандитам. Тут причин могло бути аж надто багато – страх за себе, за своїх близьких і навіть за ту ж таки маленьку Ядзю, котру вона, без сумніву, любила. Але як же так швидко і непомітно могли люди чоловіка в помаранчевій масці встановити зв’язок зі слугами Войцицького? Поміж суботою, коли граф зірвав маску з ватажка банди, і днем повернення подружжя до свого маєтку – а це також субота – минув лише тиждень. Виходило так, що помсту свою надто вже розумний ватажок задумав одразу і почав її реалізовувати, не гаючи жодної хвилини. Він обсновує маєток Войцицьких невидимими нитками свого страхітливого плану, більше того – робить кількох людей графа своїми спільниками. Але як?

Слєпньов подумки зводить докупи все, що взнав за три дні бесід, які добряче виснажили не лише графиню та її слуг, а й його самого. Ось перед очима несподівана (завжди несподівана!) поява «помаранчевої маски» із поплічниками, ось графиня злякалася, коли побачила у кімнаті з пальмою ляльку з виколотими очима. Про вбивство садівника і язик слуги, який прислали бандити, згадує Слєпньов. Про таємничу поїздку Юзефа Войцицького до лісу. Потім Слєпньов повернувся до нападу на графський екіпаж у лісі. До їхнього шляху із Заславля додому. Тоді на них могли напасти будь-коли, а напали неподалік від їхнього ж села. Повернувся він до балу і з’яви на ньому людини у яскравій помаранчевій масці. Ось той заходить до зали, а потім, майже виконавши свою місію, виходить і в дверях стикається з графом Войцицьким. Слєпньов уперто шукав зачіпку, яка могла йому допомогти, якщо не привести до бажаної мети, то бодай прислужитися на початку небезпечного пошуку. Інколи Слєпньову здавалося, що та зачіпка зовсім близько, варто лише трохи напружити мозок. Він уперто думав, відкидав деталь за деталлю; все, що хвилину тому здавалося таким важливим, раптом тьмяніло, губилося серед чогось важливішого і згасало, мов слабка перетліла жарина.

І все-таки в результаті виснажливих роздумів вибудувався певний логічний ланцюжок із подій і його власних думок. Він не міг уторопати, до чого цей ланцюжок веде, але щось уже тенькнуло зовсім поряд, мов дзвінок на дузі візника, який велить забиратися геть із дороги. Він відскакує, він бачить дугу і сам дзвінок, який калатається, тріпоче при шаленій їзді і слабкою блискавкою розпорює вечірнє повітря.

Тут несподівано й осяює Слєпньова дивна на перший погляд думка: а раптом ще до інциденту на балу в оточенні графа Войцицького був спільник розбійників? Хто? Міг бути той-таки садівник, який потім і завербував Пелагею. Але тоді поставало інше запитання: навіщо цей невідомий спільник був потрібен людині в помаранчевій масці? Висновок міг бути лише один – той, хто ховався під цією клятою маскою, знав, що скоїться на балу в князя Любославського.

Від такої несподіваної думки і справді можна було збожеволіти. Від неї віяло містикою, а містики наш герой, незважаючи на те, що походив зі старовинного козацького роду, не любив. І не вірив у неї. Василь Петрович спробував було знайти раціональне пояснення, однак досить швидко зайшов у глухий кут. Але думка про якусь таємну пружину, навіть про вміло поставлений спектакль вперто свердлила мозок.