Текст книги "Маска"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

5

До обіду порядкували на згарищі. Змучені, нарешті присіли пообідати. По обіді до господаря Малих Хмелівців підійшов його старший слуга, похмурий чоловік років п’ятдесяти, і сказав, що хоче щось повідати панові Антосю.

– Так кажи при гостеві, – звелів Клубишко.

Слуга замотав головою. Клубишко підвівся з-за столу, вони відійшли і трохи пошепталися. Слуга пішов, а господар повернувся до столу ще похмуріший.

– Кепська справа, пане Веславе, – сказав він. – Мужики вважають, це ви своїм приїздом накликали біду на хутір. Дурниця, звісно, але настрій у них такий, що можуть і вбити вночі. Їдьте, пане Веславе, поки вони і справді не збунтувалися. Вибачте, що так виходить, але… Ми вже якось тут самі впораємося.

Слєпньов хотів було заперечити, але, подумавши, вирішив, що треба їхати. Допомогти він однаково не зможе, який із нього помічник. Але ж і не міг зникнути ось так, не вивідавши від Клубишка про його давні підозри про чоловіка в помаранчевій масці.

Він попросив господаря провести його. За годину невелика карета рушила з двору. З болем дивився Слєпньов на молоду дружину Антона, біля якої тислися дві маленькі донечки, а ще менший син сидів на руках. За одну ніч ці люди втратили майже все. І він справді приніс їм лихо. Жагуча ненависть до невидимого злочинця пекучим полум’ям дихнула йому в обличчя. Він пообіцяв клопотати перед столичною владою, щоб та надала їм допомогу як родині дворянина, який колись потрудився на благо імперії.

Ярина, дружина Клубишка, кинулася до Слєпньова і, ставши на коліна, почала цілувати йому руки. Слєпньову защеміло в грудях. Ледь помітна сльоза зволожила очі. Він пробурмотів, що зробить для них усе можливе, і швидко пішов до карети. Озирнувшись із вікна карети, він подумав, що лишає тут частку своєї душі, яка також йому докоряла. Їхали мовчки, у всіх було важко на серці. У лісі, за кілька верств від хутора, він зупинив карету і сказав, що є окрема розмова. Антон подивився насторожено, але з коня, на якому супроводжував гостя, зліз. Озирнувшись, Слєпньов дістав із тайника в кареті підписане самим государем посвідчення. Відійшовши трохи в ліс, щоб не бачив Петрусь, показав його Клубишкові і, стисло описавши своє завдання, попросив розповісти все, що той знав про людину в помаранчевій масці.

– Ви вважаєте, це його рук справа? – щось невимовно трагічне було в голосі Антона.

– Так.

– Що ж… тоді… тоді…

Антон ще щось пробурмотів собі під ніс і раптом вихопив з-за пазухи пістоля, приклав до своїх грудей і вистрілив. Це було так несподівано, що Слєпньов не встиг завадити йому. Мов підкошений, Клубишко впав на землю, вкриту минулорічним напівзогнилим листям. Схилившись над ним, Василь Петрович пересвідчився, що він мертвий. Підвів голову, озирнувся. Грізно шумів ліс, здавалося, дотягуючись кронами дерев до самих хмар.

Ще ніколи Василь Петрович не був у такому складному, ідіотському, як він подумав, становищі. Він не міг лишити у лісі мертву людину, хоча й не міг повернутися з ним на хутір без небезпеки бути розтерзаним селянами Клубишка, які – не без підстав вважав він – навряд чи повірять у самогубство хазяїна.

Він вирішив ризикнути. Наказав Петрусю поїхати на хутір і привезти дружину Клубишка. Слуга дивився на нього очима відчаю. Щось хотів сказати, та тільки махнув рукою. Не послухатися не посмів.

Коли Петрусь зник з очей, Слєпньов відчув, як страх, бридкий, наче твань, липне до нього зусібіч. Ніщо не заважало невидимому ворогу легко знищити його самого. У розпачі ударив кулаком по стовбуру вільхи. Біль трохи заспокоїв. Ні, з ним таки нічого не зроблять. Тут він остаточно зрозумів – смерть його супротивникові не потрібна, потрібна капітуляція.

– А не буде по-вашому, – сказав Слєпньов невідомо кому. Перевірив пістоль, звів курок і почав чекати.

Петрусь повернувся з господинею хутора. Ледь зняв її з коня, як закричав, що за ними женуться, вже женуться. Вдова бідного Антона, побачивши тіло чоловіка, кинулась до нього, зайшлася риданнями.

– Паночку, втікаймо! – кричав Петрусь, хапаючи Слєпньова за рукави. – Там вони біжать із дрючками, з вилами.

Слєпньов відштовхнув слугу і підійшов до вдови. Взяв її за плечі й добряче струсонув.

– Я не вбивав його, чуєте? – сказав він якомога спокійніше.

– Не убивали? – жінка дивилася на нього нестямними очима. – А хто?

– Він сам.

– Сам? Я не вірю. Боже мій…

Вона знову забилася в істериці. Десь там бігли кріпаки. Здавалося, він чув тупіт їхніх ніг.

– Послухайте, – сказав Василь Петрович. – У нас обмаль часу. Мовчіть, – додав, помітивши якийсь її порух, – а то я вб’ю вас. Ну?

Жінка («Ярина», – мов у тумані, згадав він) відразу замовкла, тільки схлипувала та ще почала гикати.

– Чи не казав ваш чоловік про людину в помаранчевій масці? Ну?

– М-масці? Якій ще масці?

Слєпньов зрозумів – не казав. І тут побачив на лісовій дорозі темну людську масу, яка сунула на них. Поспіхом дістав із кишені гаманець.

– Ось вам гроші. Тут поки що три сотні. Більше дати не можу.

– Ви – вбивця! – Ярина рвонулася з усіх сил, але Слєпньов її стримав.

– Я не вбивця і дуже швидко повернуся. Я знайду того, хто спалив хутір і вбив вашого чоловіка.

Він майже спокійно пішов до карети, у якій уже сидів його вірний стривожений Петрусь. Маленька жіночка стояла посеред лісу, біля тіла свого чоловіка. Він не міг нічим їй допомогти. І навряд чи хоч коли зможе допомогти, бо Клубишко, напевне, був спільником людини в помаранчевій масці. Але чи був?

6

І знов дорога, і знову одна за одною важкі думки. Часом йому здавалося, що він бореться сам із собою, що ворог не лише невидимий, але й вигаданий, майже привид. «Ліпше, якби було справді так», – не раз думав Василь Петрович, бо ніяких привидів ніколи не боявся. Просто не вірив у них. Самоук, виходець із козацьких низів, він не мав справжньої освіти, проте, мов губка, вбирав у себе усі віяння XVIII століття. А зараз, тим більше, на дворі стояло століття дев’ятнадцяте, неухильно набирало швидкість, і він мчав по цьому столітті на своїй старій кареті, але слідом за ним, мов привид зі століття минулого, сильно і спритно, не відстаючи, мчав жорстокий бандит і вбивця.

Дорогою Василь Петрович не раз подумки повертався до своїх зустрічей, розмов. Десь він спілкувався з людиною, яка розгадала, хто він і чим насправді займається. Але хто побачив у ньому не звичайного шляхтича, який любить випити, погомоніти з друзями, шляхтича, яких було немало на колишніх просторах Речі Посполитої, а того, ким був насправді, – співробітника найтаємнішого відділу імперської канцелярії? Він не міг вирізнити із сотень облич, які промайнули перед ним за ці місяці, того, хто розгадав його самого. Залишалася майже фантастична версія – чоловік у масці, на якого він полював, мав спільника в імперській канцелярії або ж при імператорському дворі, або… або й у таємному відомстві князя Куракіна. Але це було неможливо, немислимо, бо тоді треба було визнати, що вся система таємности летить до дідька лисого, або… або він чогось не розуміє і… «Саме так, бевзю, що „і“», – подумки сказав собі Василь Петрович.

У його голову вперше закралася думка, що він сам – крихта незрозумілої гри. Сліпа зброя у вмілих і сильних руках. Може, його послали для годиться або як підсадну качку?

Але в тайнику карети документ, який дає йому величезні повноваження. Іменем Його Імператорської Величності всі, до кого звернеться пред’явник цього документа, зобов’язані йому всіляко сприяти і виконувати будь-які його розпорядження. По суті, він може стати диктатором в місті Н або повіті К, але тільки тоді, коли знатиме, що там його ворог і ворог всієї Російської імперії – людина в помаранчевій масці. Якби він пред’явив цей документ, то що сказав би поліцмейстеру або предводителю дворянства хоча б у тому містечку Сарни, куди він їхав? Ловіть вітру в полі? Він згадав давню приказку, яку чув на своєму полтавському хуторі: «Прийшов хтось, вхопив щось, пішов би я за ним, та не знаю, за ким». «Саме так, дідько візьми, невідомо за ким я ганяюся, мовби за власною тінню», – подумав він.

– Дивіться-но, паночку, – обірвав його думки Петрусь.

Впоперек дороги щось лежало. Під’їхавши ближче, вони побачили довгу, не дуже товсту березу. Слєпньов вийшов з карети, підійшов до дерева. Береза була свіжозрубаною. Він спохмурнів. Ліс наповнювала сторожка тиша. Тривожно озирався його єдиний вірний слуга. Скільки їх, таких дерев, ще буде на його шляху? Та відступати не можна, треба їхати, цю березу легко прибрати. Але як же явно, зовсім поряд він відчуває своїм нутром запах звіра, на якого полює. Чи який полює вже на нього.

ЧАСТИНА ДРУГА
Подвійна гра

VI. Коханець пані Гелени

1

Прокопові з його непокірним характером довелося нелегко в панських покоях, надто ж тоді, коли на зміну старому панові прийшов його син – примхливий і дурнуватий панок. Водночас Прокіп був кмітливим, навчився добре правити кіньми і зумів подружитися з начальником поміщицької охорони Вітиком. Той навчив підлітка стріляти з пістоля і не раз казав, що з нього вийде добрий гайдук. Можливо, з часом Прокіп справді став би гайдуком, а потім і їхнім начальником, але, коли йому виповнилося сімнадцять, сталася подія, яка круто змінила його долю.

У гості до молодого Кшиштофа Моджиєвського приїхала його далека родичка – пані Гелена Зайончковська. Це була вродлива шляхтянка, яка рік тому овдовіла. Про смерть її чоловіка ходили різні чутки, казали навіть, що він повісився за наказом своєї свавільної пані, яку безтямно кохав. Та хоч би там що, пані Гелена недовго й побивалася і так само, як і при живому чоловікові, жила доволі незалежно. У неї частенько гостювали шляхтичі зі всієї округи.

Під час тижневого перебування у далекого родича вона й накинула оком на молодого, на диво вродливого слугу-козачка. Треба сказати, що до того часу Прокіп виріс у стрункого, міцного, широкого в плечах парубка, котрому на вигляд можна було дати і не сімнадцять, а цілих двадцять років. Не одна дівчина з числа прислуги та тих, що мешкали в селі, сором’язливо опускала очі, зустрічаючись зі швидким поглядом його світло-сірих, ледь голубуватих очей, і крадькома задивлялася на красивий розліт його чорних брів, налиті руки та плечі. Звернула увагу на хлопця і шляхетна гостя. І вже наступного дня козачка віддали їй як прислугу. Вона дивилася на нього так, як не дивилася і на самого пана Кшиштофа. Перше, що пані доручила Прокопові, – стягнути з її струнких ніг високі червоні чобітки. Прокіп старався, покірно схиливши голову, та так, напевне, лагідно і вміло, що удостоївся доторку шляхетних пальчиків до юначої щоки, яка враз почервоніла. Лежачи в ліжку, пані Гелена несподівано покликала козачка і звеліла принести їй води. Коли він зайшов з квартою в руках, вона ніби ненароком відкинула ковдру, і високі красиві груди майнули перед очима слуги, який швидко відвів свій погляд. Задоволена пані Гелена стиха засміялася.

Вже на третій день пані Гелена попросила господаря маєтку продати їй такого кмітливого козачка.

– Але ж і мені він потрібен, – трохи примхливо, з ноткою ревнощів сказав Кшиштоф Моджиєвський.

– Ах, пане Кшисю, я можу вам добре заплатити, – завуркотіла пані Гелена.

– Такий козачок коштуватиме чимало, проше пані, – сказав пан Кшиштоф, – з нього може вийти гарний гайдук.

Пані Гелена знову тихенько засміялася. У відповідь на своє бурчання він міг лицезріти звабливі груди вельможної красуні, яка немов ненароком схилилася над ним.

– Заради пана я готова заплатити і найвищу ціну, – сказала вона так само тихо і сором’язливо опустила очі.

Найвищу ціну вона справно сплатила найближчої ночі в покоях, відведених уродзоній гості. А ще за два дні в її почті від’їжджав і новий слуга, куплений за доволі символічну ціну вже в злотих. Прокіп не встиг навіть попрощатися з бабусею, лише озирнувся на рідне село, коли карета, у яку він сів за велінням пані Гелени, виїжджала з Хомутівки.

Особистим слугою Гелени Зайончковської Прокопові Марушку доля судила пробути три роки і вісім місяців. Цей час не минув для нього марно.

Треба сказати, що ще в старого пана кмітливий підліток опанував польську мову, навчився грамоті (природно – польській), що не лишилося непоміченим. Правда, якщо старий пан Моджиєвський вважав, що мати освічену челядь престижно, його син мав протилежний погляд. А втім, ішла друга половина освіченого вісімнадцятого століття. У шляхетських маєтках стало модно мати, як сказали б тепер, іноземних спеціалістів. Був такий і в пана Моджиєвського – старий буркітливий агроном із німецької Саксонії. Старий німець, який заробляв гроші на посаг для молодших дочок (усіх їх було аж п’ять) у далеких напівварварських краях, дуже сумував за своєю «лібе грюнланд» (любою зеленою країною), за своєю мовою і якось, спілкуючись із панським козачком, розповідаючи про неї ламаною польською, мимохіть перейшов на німецьку. Козачок зацікавився, почав питати, як буде по-їхньому те і те. Ці своєрідні уроки тривали й надалі. У Прокопа Марушка виявилися неабиякі здібності до іноземних мов. Він так легко запам’ятовував чужі слова, ніби з ними народився. За якихось півроку він уже доволі легко говорив по-німецькому, чому німець, як та дитина, безпосередньо радів.

Чи варто казати, що, крім сільських дівчат, з Прокопом дуже тепло попрощався і агроном-німець. Прокіп не забув про нього і, коли набув у ясної пані Зайончковської необхідної ваги, рекомендував їй досвідченого агронома. І та його таки переманила до себе, поклавши майже вдвічі більшу платню, ніж у пана Моджиєвського. У самої ж пані Зайончковської жив учитель танців, родом із Франції. У нього Прокіп став брати уроки французької мови. Якось він разом із господинею маєтку гостював в одного з її сусідів і побачив там чоловіка, угорця, який тренував породистих коней. Прокіп, який уже був фактично управителем маєтку, переконав пані Гелену, яка прислухалася до порад свого, як тепер би сказали, бой-френда, переманити також угорця до себе. З часом вивчення чужих мов дедалі дужче приваблювало Прокопа, як своєрідний наркотик. Трохи згодом, побувавши разом із формальним управителем у Кам’янці, він познайомився там із вуличним художником, який розмовляв незнайомою мовою, трохи схожою на французьку. Виявилося, що це мова італійська. Прокіп доволі сміливо запросив художника з далекого графства Модена у маєток пані Зайончковської. І поки той писав портрет господині й тутешні пейзажі, хлопець вивчав ще одну мову. Він не знав, чи знадобиться це йому, але таке заняття його захоплювало, стало своєрідним університетом. Захоплення юного коханця забавляло пані Гелену і, бувало, в найбільш непідходящий момент, навіть під час любовних ігор, найінтимніших хвилин кохання вона питала у Прокопа, як буде те чи те слово по-німецькому, по-французькому, по-італійському чи по-угорському, і дуже втішалася, коли він був заскочений зненацька.

Пані Гелену дуже порадувало, що такий вродливий юнак виявився ще й незайманим. Але в ліжку був дуже добрим учнем, сильним і ніжним, слухняним і водночас схильним до багатої уяви в коханні. І сталося так, що, спокусивши юного козачка заради лише примхи, з часом пані Гелена по-справжньому закохалася у Прокопа. Не раз вона зітхала, міркуючи, чому доля і Пан Бог не довірили такому вродливому і розумному юнакові бути шляхтичем, а всього лиш кріпаком, підлим, безрідним холопом, хоч і лестило те, що саме вона – володарка, повелителька такого незвичайного раба.

Не один раз пані Гелену відвідувала і друга думка, – а чи не зробити Прокопа своїм законним чоловіком? Таке явище, як шлюби ясновельможних панів із дівчатами-кріпачками, якщо останні виростали вродливими, було не таким уже й рідкісним у тодішній Речі Посполитій. Рідше, але все-таки траплялося, що пані-вдовиця брала собі в чоловіки кмітливого та вродливого слугу, який їй сподобався. Свого часу, у середині вісімнадцятого століття, набув розголосу шлюб графині Аделіни Сивицької зі своїм колишнім кріпаком. «Чи не вчинити так і собі? – розмірковувала на самоті пані Гелена. – Можна поміняти мужицьке ім’я коханого на благозвучніше, скажімо, Генрик або Юзеф, дати до того ж своє родове прізвище». Але був у цьому жесті й інший бік, і, треба сказати, саме він стримував Гелену Зайончковську від рішучого вчинку. Якщо Прокіп ставав законним, обвінчаним в католицькому храмі (вона вже б змусила його поміняти віру) чоловіком пані Гелени, то він (уже Генрик, чи Юзеф, чи хто там) автоматично ставав шляхтичем, дворянином, законним господарем усіх чотирьох сіл, та ще й великого будинку у місті Проскурові, винокурні і трьох млинів, які давали доволі пристойний прибуток. Ні, вона, хазяйка всього цього багатства, не боялася, що її молодий чоловік (якби одруження відбулося) пустить все це за вітром. Вона добре бачила у своєму коханцеві хазяйську жилку і кмітливість, які він виявив у ролі фактичного управителя маєтку. До того ж він умить підхоплював нові ідеї і швидко впроваджував їх у господарство. А як би згодилося його знання мов…

Пані Гелена боялася іншого. У своєму слузі і таємному коханцеві вона бачила не тільки видатний, далеко не селянський розум, а й приховану силу, навіть владу над нею, не кажучи вже про інших. Доки він був її слугою, більше того, її власністю, якою вона розпоряджалася, ця сила скорялася їй. А якщо він стане її чоловіком, а отже, і господарем?.. Це не колишній тарапатий бевзь, покірний чоловік, який боявся поруху її брів і падав на коліна за першим помахом її ніжного пальчика. О, вона вдосталь нарозпоряджалася його покірністю, аж до витончених знущань. А цей юнак міг стати повелителем, і це лякало пані Гелену. Лякало і приваблювало. Ще дужче страхала різниця у віці – Прокіп був молодшим за неї майже на цілих двадцять років. О, ці роки! Вона починала відчувати, що вже старіє, поки що непомітно, але… Під очима з’явилися – не треба приховувати – перші зморшки, на шиї – складки, а корсет доводилося стягувати дедалі тугіше, щоб приховати небажану округлість живота. Не допомагали мазі, ванни і примочки. Не допомагала й особлива французька дієта, про яку вона прочитала у виписаному з Парижа модному журналі. Ранками, сидячи біля дзеркала, пані Гелена вже не так відверто захоплено, як раніше, розглядала свою струнку, ще недавно дівочу фігуру. «А що буде через десять років? – запитувала сама себе. – Через двадцять?!»

Вона добре пам’ятала, якою потворною, товстою і старою здавалася їй в шістдесят років її мати. Через двадцять років Прокіп-Генрик буде сорокарічним красенем. А коли стане її чоловіком, освіченим шляхтичем, нехай і самоуком, низьке походження якого з надлишком компенсуватимуть врода, знання мов, кмітливість і гостре слово, вміння подбати про себе? Чи після весілля не накине оком на чужу дружину або дочку? Та й молодих удів було немало. А ще ж юні, вродливі служниці у їхніх маєтках. Кохання, сумніви, вагання, терпкі до знемоги почуття разом із бурхливими ревнощами до невидимих, але таких зримо уявлених суперниць люто і нещадно терзали серце пані Гелени. Вона боялася надовго відпускати коханого, а ніжний погляд, кинутий ним на якусь там служницю чи селянку, міг стати причиною аж надто бурхливого гніву пані, яка вже суворо карала уявну суперницю, котра наважилася посягнути на живу красиву річ. Ця річ належала тільки їй і нікому більше.

Через два роки цього дивного і мученицького кохання сталася подія, яка потвердила найгірші побоювання пані Гелени і зробила неможливим або майже неможливим її заміжжя із коханим і ненависним Прокопом. Треба сказати, що він по-справжньому не кохав пані Гелену. Спершу йому лестила її увага, явна, виразна небайдужість до нього, те, що вона так щедро, по-царськи обдаровувала його, новачка, у чималому гурті слуг. З певною осторогою, але й цікавістю і захопленням ліг він у її ліжко. Та природним швидким розумом, що міг охопити багато чого, він доволі швидко склав ціну і вже не першої свіжости вроді, й розбещености та вередливости, доволі баламутному характеру і примхливости, нестерпному ставленню до чужої думки, бажанню всім, що їй доступне і недоступне, повелівати, над усім панувати. Єдине, що пані Гелена зуміла в ньому по-справжньому розбудити, була його могутня чоловіча пристрасть. Він спрямовував її на ту, що була його хазяйкою, його повелителькою, але чиїм господарем був ночами він. Простого українського козака Олексія Розума, котрий із волі російської імператриці Єлизавети Петрівни став графом Олексієм Розумовським, з легкої руки французького посланника називали «нічним імператором». «Нічним шляхтичем» був кріпак пані Гелени Зайончковської Прокіп Марушко, з тою лише відміною, що почав швидко байдужіти до її приваб. Її вигадливість у коханні, її вимогливість у ліжку, її примхи, які спочатку здавалися такими дивними і навіть дикими, потім уже забавляли, немов кликали за собою далі в науку кохання. Досконало опанувавши її, він почав навіть дечого вчити свою пані. Та не підкріплені справжнім почуттям любощі почали обридати. Для Прокопа нічні побачення поступово робилися ще одним кріпацьким обов’язком, таким, як раніше доглядання коней, робота в полі чи конюшні.

Сталося те, що рано чи пізно й мало статися з такою пристрасною натурою, як Прокіп. Він по-справжньому закохався, як колись пані Гелена закохалася в нього. Тільки об’єктом його почуття була не вона, а донька панського садівника Панаса. Вродлива, тиха і тендітна дівчина з великими, горіхового кольору очима, гарним і глибоким грудним голосом, від якого завмирало будь-яке серце, коли вона співала. А ще була довга, довжелезна, чорна, аж смоляниста коса, яка, як часом невдало жартував Прокіп, колись зламає Яринці своєю вагою ніжну лебедину шийку. Все частіше і частіше – ніби ненароком або з обов’язку – завертав Прокіп до саду, де Яринка, якій пішов сімнадцятий рік, допомагала батькові. Звичайно, дівчина дуже швидко відчула особливу увагу вродливого, ставного парубка. Та й сама дедалі частіше кидала на нього крадькома погляди, від яких обоє паленіли. Відгукувалася і на його жарти і зачіпки. Звичайно, і до неї доходили чутки про його гріховний зв’язок із пані, господаркою маєтку. «Але ж це тільки так, панські примхи», – думала бідна Яринка. Зате небезпеку цієї гри цілком уявляв собі не по літах розумний Прокіп. Часом, ідучи до саду, він мимоволі озирався. Та що могло зупинити два молодих, але дозрілих, пристрасних серця, які нестримно потяглися назустріч одне одному?