Текст книги "Шукачі блакитних перлів"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Бібліотека пригод на суходолі, на морі і в повітрі

Володимир Гай

ШУКАЧІ БЛАКИТНИХ ПЕРЛІВ

Повість з сучасного життя

______________________________________

На чужині. 1947

Суперобкладинка і малюнки художника К. Кузнецова

Видання книжкового товариства «Універсальна Бібліотека»

________________________________________

Permitted by authority of Military Choverment

АТЛАНТІЙСЬКА ФОРТЕЦЯ.

За високими скелястими берегами Нормандії, шумить сіро-синій і грізний Атлантик.

Сиві хвилі набігають одна на одну і розбиваються у водяну пиль. Море лютує, сердито шпурляє піною на високий беріг, що зупиняє відвічний наступ на суходіл.

Свіжий, солонуватий вітер мчить над хвилями, легко опановує простір над землею, і переможно дзичить у рештованнях фантастичних споруд, вони заглибилися в землю і вп'ялися в небо, немов щогли викинутої на берег ескадри кораблів. На горі, де збіглося павутиння залізних каркасів, височить, немов гніздо чудернацького птаха, командний пункт укладчика бетону.

Здається, все має своє місце, вагу і призначення: і море, і земля, і, навіть, це чуже небо. Лише Роман – юнак з далеких степових просторів, зовсім недоречі опинився у цьому гнізді, на височині сімдесят метрів. Виром величезної, небувалої війни, вихоплено його з батьківщини і, не спитавши бажання, кинуто на береги далекого океану. Чи не примхи долі, що лютий ворог примусив його керувати машиною, яка без втоми, немов чудернацька і хижа потвора, ковтає воду, пісок, каміння, мішає з цементом і готує рідкий бетон.

Роман Журба любить мріяти. Він дивний фантаст і, коли хочете, трохи скептик.

– Чи потрібне тобі, Романе, це будівництво? – питає він самого себе.

– Ні, тисячу разів ні! – відповідає Журба на власне запитання.

Романові шістнадцять років, але все його молоде життя таке незвичне і бурхливе. Юнакові здається, що він вже став дорослим і навчився розрізняти поважне від дурниць, потрібне від безглуздя.

З гори, на ажурній стрілі «Деріка», поволі спускається величезний кіш рідкого бетону.

– Майна! Майна! – гукає Роман машиністові і важкий кіш підкоряється наказові хлопця. Він, немов диригент, ледве помітними рухами п'ястука, керує укладкою бетону.

Складна техніка праці подобається хлопцеві. Відколи він стоїть, у височині, в густому мереживі залізних каркасів – відтоді він уважніший: Це легша праця, ніж та, що була раніше – вантажити пісок. Що кілька хвилин, коли кіш повертається за новою порцією бетону, настає коротка перерва – тоді юнак мріє. Роман великий мрійник, і які лише мрії не повстають за довгий робочий день: то він лицар-переможець, повертає на вільну батьківщину, то мрії сягають так високо, що він бачить себе керівником власної держави, побудованої на засадах братерства і волі, то виступає як радник на всесвітньому конгресі... Нема межі юнацьким фантастичним бажанням.

Їноді думки, немов тіні чорних воронів, проносяться зграєю різних – Чому? Сотні – «чому» повстають вогневим знаком питання.

– Чому він, степовик з далекого любого краю, мусить будувати цю велетенську, потворну споруду? – питає юнак, і приклавши руку до лоба, захищаючи від сонця жваві очі, немов гарні перестиглі каштани, поволі оглядає краєвид Романові з гори видко все, і море, і суходіл. Он мчать невеличкі, верескливі локомотиви, вагончики з піском до фабрики бетону, он кільканадцять зашмальцьованих земляків котять величезну катушку електричного кабелю. Далі, вздовж всього берега, тягнеться, гублячися в обрії, величезне будівництво.

З різноманітних споруд у вигляді кубів, трапецій, гарматних веж, складаються модерні фортеці атлантійського валу, що відгорожують землю від моря.

Роман на хвилину зажмурив очі й видалося йому, що у фантастичній казці бачить бій велетнів: земля, немов жива істота, притаїлася, пала ниць, одягла величезні округлі шоломи залізобетонових гарматних гнізд і очикує, що море ось-ось кинеться у лютому, ємертельному шалі нечуваного змагу.

Суходіл уперто намагався захищатися від моря, але воно вийшло з берегів і заливало вогнем перелякану землю…

Над головою гаряче, немов розтоплене червневе небо – променисте і чуже. Іноді промчить бритійський мисливець, шугне яструбом донизу, обстріляє з кулемета і зникне.

З скелястих берегів вітер приніс пахощі – такі рідні і знайомі, від них тхне недосяжними Романові просторами, може той вітер примчав з далекої України ї приніс вістку – дзвінку і терпку, як невмируща степова мелодія.

Роман приніс з собою в яскравій уяві шматочок неба України, такого ласкавого, немов очі рідної матері. Небо його батьківщини прекрасніше в світі, але далеке і недосяжне тепер, як і Романові мрії.

– Ти мрійнику, Романе, – кепкує хлопець сам з себе, але сам находить виправдування, – що ж може бути чистіше і краще від мрій? Адже ж не сьогоднішне життя в муках голоду, в надлюдській праці з під батога!

На будівництво фортеці юнак дивиться з свого власного погляду. Він у синьому комбінезоні з обірваними холошами, що лопотять, немов, вітрильники, стоїть обпершись об поруччя і смачно плює на бетонову твердиню. Роман ненавидить цю будівлю, підраховує скільки корисного для людства можна було б збудувати з цього матеріялу і, підсумувавши події, перелети літаків, перебіг війни, приходить до висновку:

– Швидко, мабуть, настане кінець війні. Коли б вже швидче настав той час!

У праці й мріях швидко біжить час.

– Віра! Віра! – байдуже вигукує він і киває рукою. Укгладчик бетону помічає, що на рештованні з'явився обермайстер – грізний і скажений, рижий Ганс. Майстрові здається, що романові рухи надто повільні для такого відповідального часу будівництва, коли працювали без перерви, не дивлячися на повітряні тривоги і налети. Майстер оскаженілим псом кидається до Романа, гавкає:

– Лос! Лос! Лос! Ду іст ейн унтерменш! Темпо! Темпо! – І модерний, гумовий канчук боляче обпік романове плече.

Обсмажене вітром, почорніле від сонця, загартоване недолою обличчя юнака затряслося від гніву. Гірка зморшка лягла на міцно стиснутих губах.

– За віщо!? – шепоче Роман. Майстер стоїть ще хвилину. Він у пасії. Може ще бив би, але з темної ями дивляться до тори десятки робітників – чужинців. Їх очі горять іскрами гніву. В них вогники грізної перестороги.

– Це бунт, – шепоче Ганс і несміливо спускається до низу. Крізь густе павутиння рештовань, Роман бачить важкі салдацькі чоботи і сіру постать майстра, що видається тієї хвилини потворним павуком, який заплутався в своїй павутині.

Немов зваріював вітер, несподівано налетів шквалом, підбадьорив і запалив жевріюче обличчя, і Роман разом з підспівом вітру, заспівав чудовим, оксамитовим баритоном:

«Плачуть, тужать козаченьки...»

Рванув вітер ті бризки гніву і кривди, жбурнув униз і там заворушилися люди. Земляки заспівали ту жертвенну, величну мелодію. Голосів з сто, а може й більше. Навіть чужинці: італійці, французи, голандці зрозуміли велич тієї пісні і з солідарности підтягали теж, бо пісня була зрозуміла у тому великому Вавилоні, створеному німецькою військовою машиною.

У височині шум тисячів моторів. Могутні ескадрилі бомбардувальників летіли на Німеччину, залишаючи у прозорому небі довгі білі сліди конденсованих газів. Роман звиклим п'ястуком руки, немов підганяв ті літаки і любувався величною картиною масового перелету. На сріблястих крилах повітряних фортець – білі ясні зорі...

ДВА ПРИЯТЕЛІ.

Вечір. Сонце втопилося в океані. Темно-фіялкові сутінки спустилися на землю. Від каміння, що нагрілося за пекучий, червневий день, лине тепло.

Похмура процесія стомлених, нужденних рабів ХХ століття, підіймаючи куряву, безсловесною чередою, прямує до своєї «кошари», густо оплетеної колючим дротом. Між тим натовпом – Роман. Він перевтомлений – немов жахливий павук випив половину романової крови. Потрапивши до табору, люди швидше поспішають до кухні, отримати мерзенну юшку з брюкви і смердючих риб'ячих голів. Роман такий голодний, що крутиться голова, а перед очима пролітають якісь настирливі мухи. Він в ту хвилину мріє – мріє про їжу. З-за рогу барака винирнув Олекса з казанком в руках й, побачивши приятеля, щиро всміхається. Його рябувате у веснянках обличчя, розпливається радістю.

– Мерщій, Романе!

Роман зазирає у казанок і здивовано питає:

– Невже м'ясо?

– А тож! – погордо відповідає Олекса і швидше ділиться з приятелем радісною новиною, – я зкомбінував добру вечерю. Був «алярм» і, коли кухар зник, Оксана наклала мені з німецького казана м'яса.

– Оксана чудова дівчина!... Вона не дасть загинути голодуючим нащадкам запорожців! – вигукнув Роман.

– Оксана! . . – мрійливо шепоче Олекса.

Хлопці мерщій побігли до жалюгідної деревляної споруди, що служила їм за житло.

Вечеря затяглася. Роман добре працював міцними щелепами, розминаючи недоварене, мочалкувате м'ясо.

Олекса підсовував Романові кращі кусники.

Роман ситий. З повним шлунком здається, навіть, трішки покращало життя. Тоді починаються розмови.

– Як працювалося? – питає Олекса.

– Не дуже важко, але дванадцять годин на такій спеці... З голоду голова крутиться. А ти як, викручуєшся?

– Звісно! Я ж дав слово чести, що до перемоги Німеччини не докладу рук і додержу цього, – задоволено відповідає Олекса. Працьовитість Романа не подобається Олексі. «Вивчився керувати укладкою бетону й мріє, що він уже біг зна що» – думає він, але Роман поважно продовжує розмову:

– На чужині жити – треба уміти робити все. Моє добро – власні руки. Ніхто не прийде на допомогу, ніхто нічого не дасть. О, ні!

– Я з тобою згоден, але німцям я не працюю. Вчора вдав хворого, сьогодні просто втік з праці.

– Ти майстер...

– А тож! Соціялізм мені будувати не до вподоби.

– Он як! – сміється Роман, – ти спритний і знаєш, що таке кій, а що палиця!

На нарах навколо вже спали, але приятелі довго розповідали один одному дивовижні пригоди з їх життя.

– Розповідай далі, що було після сімдесят другого дня подорожі?

– Знову мандри, великі мандри далекою похмурою тайгою, – оповідає Олекса.

Роман зплющує очі й уважно слухає і видається йому, що бачить дивний, пригодницький фільм з життя його побратима. Напливами зміняється кадр за кадром: засніжена, холодна тайга, чудернацькі гилля кедрів, протягають до його свої страшні лапи, вони оживають і перетворюються у лапи справжніх ведмедів, сірих собак – вовкодавів, з якими полюють на втікачів з таборів...

ЗДОБУТТЯ СУХОДОЛУ.

У червневу ніч, море і небо немов змовилися і заатакували землю. Несподівано засвітилися тисячі сліпучих ракет. Завила сирена повітряної небезпеки, але захлинулася у страшних вибухах і замовкла.

Земля горіла. Немов хтось запалив фантастичний ліс вогневих дерев, які на мить спалахували, гасли і на їх місці зразу спалахували нові й нові.

– Бомблять! – несамовито вигукнув Роман, будячи Олексу.

– Біжимо до недобудованої вежі, там безпечніше!

– Швидше!

«Ноги, ноги – витримайте шалену гонитву, в страшному вогневому лісі, не дайте загинути», – думає Олекса.

– Буаххх – бу бу бу буух! – гремить навколо один суцільний грім, де не можна розібрати окремого вибуху.

Під цю нечувану, могутню симфонію сучасної війни, хлопці вбігають до глибокого бункеру і занурюються на кільканадцять метрів під землю. У самому вході розірвалася важка бомба, гарячим струмом повітря валить з ніг. Роман падає на щось мягке і по подихові відчуває, що це Олекса.

– Ти живий?

– Поки що живий.

У бункері темно. Трусилася, немов у лихоманці перелякана земля.

– Яке шалене бомбардування, – кричить на вухо Олексі Роман.

– Коли б залишитися живим.

– Коли б Бог дав, щоб швидче закінчилася війна.

Довгі години безперервного бомбардування. Хлопці прислухаються до кожного вибуху.

Це, або наш кінець, або початок чогось нового.

Поволі тягнуться години напруженого очікування. Хлопщі притиснулися один до одного і відчувають як колотиться серце кожного.

А над головою, немов надзвичайної сили велетень, колотив у страхітливе бубно.

Настав день. Бомбардування трохи вщухло, бо ціль пересунулася далі від прибережної смуги на континент.

Роман визирнув з бункера й побачив як німці з піднятими руками здавалися у полон. Де які башти ще відстрілювалися, але над більшістю викинуто білі прапори.

Від морського берега на суходіл сунули сотні панцерників, виповзали на піскові дюни, м'яли, немов суху торішню траву, іржаві дроти колючої загороди.

За панцерниками поодинці перебігають вояки у зелених одностроях, довгими палицями розвідують міновані поля, звідтіль часто доноситься нове, нечуване коротке слово:

– О – кей! О – кей!

– Американці! – радісно вигукує Роман.

– Скінчилася наша неволя!

– Хвалити Бога, що залишилися живі.

– Побачимо, що буде далі.

Лише на другий день від початку офензиви, хлопці повернули до свого табору. Там уже були американці. Вони розшукували заховавшихся німців і перевіряли усіх закордонних робітників. Врешті виступив офіцер і зробив важливе повідомлення:

– Від тепер ви вільні. Залишайтеся поки що на місці. Американська армія турбуватиметься вами, постачатиме харчі й зробить усе можливе для найшвидчого повороту на батьківщину. Частину людей, можливо, відправимо морем .

Італійці, французи, голяндці, бельгійці бучно висловлювали свою радість.

Роман пішов до бараку, ліг на нари і замислився. Перед очима повстали затуманені від часу образи з рідної землі: два схили над річкою, такі округлі, немов груди матері – землі. На них росли садки, цвів кукіль і сині волошки...

Багато дечого згадав Роман...

– Романе! Ти що захворів... вставай, там на дворі роздають смачний обід, шоколяду! Мерщій! – гукає Олекса.

– Не чіпай мене, Олекса! Залиш!

– Дурнику! Така смачна шоколяда... я вже отримав!

– Не чіпай мене! ...

ТАЄМНИЦІ ЗА ОБРІЄМ.

На Атлантику штиль.

Стомлений червневою спекою океан розлігся, спираючися в обрій. Спочивав і бавився ласкаво і примирливо з берегами, той велетень. Міліярди сонячних зайчиків мерехкотіли, спалахували сліпучим сяйвом розтопленого срібла.

– Тут земля, там море, вгорі небо, – шепоче Роман і у нього з'являється фантастична підозра проти моря, – воно зрадливе таке, пеститься об береги, але воно підступне.

Мріє проковтнути землю разом з Романом... Ні, море! Не бувати цьому!

І юнак іде назустріч теплим хвилям...

Вже два тижні відпочиває Роман разом з Олексою, своїм нерозлучним спутником, і щодня приходять на берег.

Вони ще мешкають у тому ж самому таборі, але який чудовий раціон їжі отримують щодня: білий, немов сонце, хліб, масло, консерви, мармеляду. Сили щодня прибувають до тіла, яке стало гладшим, міцнішим і наливалося немов молодий огірок.

Тіло задоволене, але молода душа... Душа ні. Душа повна сумнівів.

Хлопці щодня починають більш поважніші розмови.

– Війна ще котиться, вирує в Європі...

– Яка доля спіткає нас?

– Хочеться побачити життя різних людей, порівняти чи гірше, чи краще ніж на нашій батьківщині. Мене давно тягло до таємничих земель і островів укритих тропічним пралісом, пізнати, що є там за тим блакитним, загадковим колом, – показує Олекса туди, де море зливалося з небом у таємничу і невідому, блакитньо-синю далечінь.

– Думки неволять мене, не дають спати вночі. Знов тато снилися, такі худі, худі й кажуть: «ти, сину, свій розум маєш, роби як тобі підскаже серце, а я тобі нічого не можу порадити...» І видалося мені, що їх душа шепотіла: «тіло моє закопане у вічній мерзлоті за північним колом, де ми здобували проклятий нікель», поважно промовляв Роман. Олекса пильно вдивлявся в романове обличчя. Над пухнатими губами юнака, поріс ніжний, ворсистий пушок, якого ще ніколи не торкалася бритва. У карих, задумливо – глибоких, але разом і задиркувато-насмішливих очах, блищав вогник упертого завзяття.

– Що ж, друже-побратиме, підемо в світ поза очі.

– Згода, друже-побратиме! Нам, крім власного життя, губити нічого. Якось влаштуємося межи людьми – не загинемо, – відповів Роман.

– Зле, що не знаємо кількох мов.

– Навчимося, друже! Аби було бажання і конечна потреба, тоді все буде гаразд.

Юнаки йшли берегом океану, ступали мокрим піском, перестрибували каміння, поросле слизькою, зеленою водорістю. На скелі височіла напівзруйнована вежа маяка – вона вже давно привертала їх увагу, але все не траплялося нагоди відвідати її, аж нагода ця сталася сьогодні. Що крок – то ширшим ставав краєвид, і коли мандрівники дісталися до пошкодженої гарматнями вежі, перед ними розгорнулася широка панорама – то була незабутня картина нашої сучасности – перед очима хлопців стояла найбільша у світі військова фльота, яка виконала могутню інвазію на європейський континент 6 червня 1944 року. На рейді величезна ескадра різноманітних кораблів: ближче до берега стояли, немов хорти, швидкісні сірозелені, стрункі винищувачі, далі два ряди справжніх бойових кораблів – крейсерів, за ними велитенські літаконосці і панцерові важкі бойові кораблі – плаваючі фортеці, що ощірилися наведеними на узбережжя гарматами найважчого калібру. Між кораблями і пологим беретом снували туди й назад табуни десантних човнів, безперервним потоком вивантажувалося військо. З поронів сповзали панцерники, авта, гармати, особливі, ще небачені, військові машини.

– Ось велична військова романтика модерної техніки, тут нема жодного вітрильника, так широко оспіваного у юнацьких пригодницьких повістях, тут є нова техніка... страшна і могутня, яка перемогла теж могутню військову німецьку машину, – казав Роман.

– Романе! Ти на кожному кроці робиш історичні висновки», – промовив Олекса.

– Так, мій любий, коханий юначе? Не голими руками, не однією шаблею воюють у двадцятому столітті. Запам'ятай, що визвольна боротьба почалася не сьогодні, вона почалася давно... Перемога теж прийде не зразу чи раптово. Ніхто не принесе волі, поки не визволимося самі, бо визволителі завжди приносять нове ярмо.

– Це правда! Німці обіцяли у своїх брехливих принадах багато, а принесли рабство.

– Так, Олексо, і ми перенесли на собі два рабства! Така наша доля. ,

– Історична доля, ти хочеш сказати Романе! Ти маєш рацію. – Олекса змовк і оглядав кораблі, немов адмірал перед наступом приймав параду. Він склав руки на груди. Роман залюбувався величною постаттю свого приятеля – «немов якийсь адмірал чи полководець перед наступом приймає параду свого війська. Рости, рости юначе – бажаю тобі великої долі!» Сонце підбарвлювало молоде, життєве загоріле обличчя, усю постать немов вирізблену з старої, потемнілої брондзи. Роман спочивав і тішився, його думки підіймалися високо, вихорем швидкістних літаків – винищувачів проносилися над рідною землею, мрії сягали далеко-далеко... І знову він лицар! Так, він хоче бути лицарем, хоче підкорити своїй кінцевій меті всі життєві цілеспрямовання.

«Хто не живе згадками про минуле і не мріє про свої бажання, прагнення до кращого будучого, той віджив своє життя і нічого не вдіє».

– Про що ти мрієш, Олексо?

– Порожні кораблі кудись відпливатимуть!?!

– Зрозуміло, Олексо, але як ти влаштуєшся на них? Бачиш, яка зараз охорона.

– Про це я й думаю! Але ми мусимо дістатися на корабель, – уперто відповів Олекса.

– Ї ти згоден плисти у невідомість? – поважно питає Роман.

– Невідомість мене не лякає, навпаки, мене страшить жорстока відомість, – іронізує юнак.

– Коли б... Але ми хочемо, тому мусимо й зробимо. Залишається чекати слушної години.

– Ми її мусимо не чекати, а шукати. Робити нагоду.

– Згоден з тобою, – засміявся Роман.

Вечірня завіса поволі затемняла обрій.

Юнаки повертали до свого табору, несучи скарби своїх палких бажань і мрій.

БЕЗ ЖОДНОГО ВАГАННЯ.

До табору визволених робітників автом примчав американський офіцер і звернувся з проханням, допомогти вантажити вугілля на пароплав. Робітники охоче згодилися, бо нудьгували. Незабаром Роман з Олексою на вантажних автах прибули до зруйнованого шербурського порту. Там, був справжній Вавилон: на березі розбиті крани і причали, над водою стирчали щогли і димарі затонулих кораблів.

Робітники ланцюгом передавали з рук в руки плетені коші з вугіллям. Олексі з Романом припала праця на кораблі. Вони кіш за кошом засипали вугілля у ненажерливу, чорну пащу трюму. Вечір. Море і кораблі оповиті туманом.

Високо в повітрі гудуть невидимі патрулюючі літаки, що охороняють порт. Десь далеко, кілометрів за сімдесят, жорстоко бомбардують. На темносиньому небі з'являються сполохи далеких заграв фронту. Іноді, немов лезо величезного, гострого багнета, лизне землю промінь прожектора, щупає, чи не підкрадається ворог і знов гасне. В напівтемряві літньої ночі, таємниче рухаються темні постаті людей. Біля темної пащі трюму, обнялися дві тіні, немов закохана пара, південна ніч вкрила їх таємничим серпанком. Чується тихий, заглушений шопіт.

– Ці кораблі незабаром відпливуть.

– Куди?

– Коли б я знав. Але кудись вони припливуть. Маємо нагоду. Вирішаємо без вагання.

– А ти?

– Я вирішив без жодного вагання.

– Згода, Романе!

– Згода, Олексо!

І тіні зникають в темноті трюму.

– Не вдарився?

– Ні.

– А торбину з харчами не забув.

– Ні. Ось вона. Тут харчів днів на сім.

– Лягаймо спочивати.

Легке шарудіння кроків у чорній невідомости. Хлопці занурилися в мягкий вугільний штиб, і незабаром заснули, немов у пуховиках. Вони не чули, як пронизливо гула сирена...

… Чорна ніч. Довга і невідома. В чорній пащі вугільної ями час не ділиться на день і ніч. Невідомо скільки тягнеться ніч – тиждень, чи може два – Роман не знає, але відчуває, що довго. Харчі скінчилися. Мучить голод, а ще більше страшенна спрага. За ковток води віддав би рік молодогожиття, – думає Роман, але він мовчить, щоб не дратувати Олексу. Олекса думає те саме. За залізною стіною корабля шумить вода.

Напився б солоної, морської, щоб потримати в роті щось

вологе, або хоч сполоскати пересохлий рот, наповнений вугільною пилюкою.

Муки спраги – невгамовані муки. Безнадійне очикування.

Невже доведеться загинути тут, у цьому чорному пеклі?

… Десь вгорі гримнув люк. Промінь світла скупо освітив величезну вугільну яму.

Насвистуючи пісеньку, трапом спускається чорношкіра людина. Мурин тримає в руці лопату і похідну фляжку і наспівує:

«У маленької Джені,

Губи як корали...»

– Романе! Воля!!!

– Воля, Олексо!!! Ура!!!

Дві постаті кинулися до їх рятівника, який, побачивши хлопців, затрусився від невимовного жаху.

Він кинув лопату і фляжку і його немов здуло вітром.

Роман кидається до фляжки, який момент вагається, але не витримує і з жадобою припадає до кави, по половині з ромом. Відпивши трохи, він передає Олексі.

– Божественний напій!

– Чудово, Романе! Тепер мерщій нагору, щоб не зачинили люк.

Хлопці глянули один на одного і голосно зареготали. Їх обличчя були чорніші ніж у чистокровних муринів. Роман визирнув на палубу і побачив ясне середземноморське небо...