Текст книги "Шукачі блакитних перлів"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

ДОРОГОЦІННА ЗНАХІДКА.

Фортуна моря – немов зрадлива дівчина. Всміхнеться, подарує щось, а потім образиться, загордиться – і немає успіху коханець ...

Третій місяць, майже щодня після праці, виїзджали хлопці на шукання перлів. Роман підняв з дна моря сотні скойок, але крім незначних перлин, вартістю по два-три доляри, вони не знаходили більш нічого коштовного. Одну перлину, але теж з невеликих, Олекса подарував Вульфордові.

Навпаки, малайці мали деякі успіхи і завели на острові велику торгівлю з американськими вояками.

Минали дні. Хлопці поважно взялися до свого ремесла.Олексу більше кортіло піти до пралісу, постріляти дичину, або пополювати на диких качок. Правда їх м'ясо в ту пору не смачне, бо відгонить рибою. До того ж Олекса не любив моря, після випадку з медузами...

Роман спустився на дно, блукає між довгими водоростями, що колишуться від течії, немов дерева від вітру.

Він блукає, спостерігає особливе життя, таке відмінне, особливе від надводного. Роман вже знає таємниці морського дна. Ось червоніють актинії, немов чудернацькі, величезні вусаті гриби, ніжні медузи – цнотливі балерини південного моря закрутилися в танку. Он плавають табуни різномаітних риб – від дрібненьких, немов ґудзики до великих, завдовшки більше метра. Зарившися у пісок, притаївся вісьминог, дивиться на юнака своїми маленькими оченятами. Роман береться за держака ножа і відходить від небезпечного хижака. Лише три дні тому, величезний спрут намагався здушити його в своїх обіймах, але стратив одне по однім свої щупальця, які Роман обтяв гострим ножем. Щось жовте, велике метнулося над головою і зникло. Хлопець насторожі. Ще момент і велика акула пливе просто на нього. Роман пригнувся і ножем розпорює живіт морському чудовиську.

Може потягти мотузка? Але ні – ще немає здобичі. В голові калатає, це від того, що Роман довший ніж треба час пробув під водою.

Що це? Якась тварина немов розлила пляшку чорнила. Це каракатиця – так вона захищається, побачивши небезпеку.

Романова нога натикається на великий, слизький камінь, що до половини занурився у пісок. А може перловниця? – думає хлопець, нагинається, щупає пальцями. Перловниця, але така велика...

Дійсно, величезна вузловата скойка, зовсім загрузла у пісок. Роман підіймає її руками – важка. Хлопець подає сигнал і ледве доносить важку здобич, жбурляє у човен.

– Що з тобою? – запитує Олекса. – Випий-но філіжанку кави.

Але Роман знепритомнів.

Олекса розкриває скойку. З неї плинув сморід.

– Ой лишенько! Що ти дістав? – Олекса збирався викинути мертву перловницю за борт, але в цей момент Роман кинувся до нього, щось блиснуло.

– Чи не галюцинація це?

Роман вихопив з гнилого, смердючого тіла скойки щось округле, швидко обмив у воді і дивне яйце засяяло різнобарвною веселкою, де переважав блакитний тон.

– Перлина!!! – вигукнув Олекса. – Я мало не викинув її в море.

– Перлина ! Але яка прекрасна. Немов небо. На Україні таке небо. Олексо! Це наше багацтво!

Обидва юнаки розглядали овальну перлину, набагато більшу за яйце голуба. З її прозорої глибини, якесь особливо чарівне блакитне сяйво...

Легенький плеск весла. Роман оглянувся і зустрівся з очима Уянга, в них, немов в дзеркалі, загорівся невимовний вогник заздрости.

– О капітана! Ти найшов перлину... Це Іо – Шіму! Це велике щастя і нещастя. Іо – Шіму закляв її. Япон привіз її з Індійського океану десять років тому і кинув на дно лагуни. Потім вона згубилася. Її довго шукали і не знайшли. І ти, молодий капітана, знайшов її. Ти будеш мати всі скарби острова – шепотів малаєць.

– Кінчаймо лови, – звернувся до Олекси втомлений Роман. Лише відплив Уянгів каюк, вони поспішили до острова.

– Що робитимемо з перлиною? – запитав Олекса.

– Нікому не кажімо за неї.

– А Уянг?

– О, він мовчатиме! Йому немає рації казати, що її знайшли ми, а не професійний шукач перлів.

Радісно збуджені юнаки поверталися до бази «Мінезота».

В Романовій кишені лежала замотана в хустину дорогоцінна знахідка, від якої віяло таємницею.

Фортуна щиро всміхнулася до юнаків з степів України.

ОКО ВЕЛИКОГО БУДИ.

– Молодий капітана... там на горі є храм великого Буди... Очі з таких перлів, як у тебе. Ходи туди – бери перли, – таємниче шепоче Романові жовтошкірий Уянг.

– Перли?

– Перли! Багато, багато перли. Твою перли прикласти до ока великого Буди, будеш мати щастя. Ходи туди. – Очі малайця світяться глибоко захованою таємницею, а білі блискучі, немов перламутрові, зуби сяють у посмішці.

– Почекаємо Олексу – відповідає англійською мовою Роман.

– Ні, ні... ходи сам... щастя не любить кумпанії, – переконуючи говорить малаєць, приклавши палець до рота.

Роман вже чув з розмов американців про якийсь таємничий храм. Але досі ніхто не міг розшукати тієї таємниці, що

описана у зошиті знайденому в зруйнованому будинку японської концесії.

Може то лише фантастична вигадка? А може і справді є такий храм, де заховані скарби цих таємничих островів. О, це цікаво!

Малаєць спостерігає Романове вагання і переконуюче шепоче.

– Капітана! Нікому, нікому казати. Ти даси Уянг рому.

Уянг любить ром.

– Дам, дам рому, – відповідає Роман і тішиться з тієї таємниці. Це ж так цікаво.

Він мовчить, але розмовляє сам з собою:

Христофора Колумба з мене не вийшло! Я народився пізніше, коли на земній кулі відкрито всі острови і на мапі немає більше білих плям, нема місця де б не побувала нога людини. Вояки двадцятого століття – найчисельніші мандрівники всесвіту. Вони обплавали кораблями всі моря, порушили таємниці глибин, підводними човнами, літаючими фортецями досягли стратосфери, на панцерниках і джипах побували у безлюдних пустелях.

Але то техніка. То все відоме, а з розповіді малайця віє глибокою таємницею. Вона така нерозгадна і тому принадна і цікава.

Може Романове щастя заховане в таємничому храмі? Око Буди з перлів! Юнак понад усе хоче бачити того таємного Буду.

Роман мріє. Вони тихо йдуть берегом моря. Хлопцеві хочеться зачекати побратима, але ні, якась надзвичайна сила хвилями лине з очей малайця, приковує хлопця, підкорює його рухи і він мимоволі йде з жовтошкірим.

Вони завернули від берега у нетрі тропічного пралісу. Роман все ще не може відповісти, чому він іде, адже ж він не дав остаточної згоди... Але юнак немов на привязі у свого супутника.

Вогники переможця блищать на очах Уянга. Він легко перестрибує повалені, гнилі трупи дерев, задушених у міцних гадючих обіймах ліян. Вологе, немов над стоячим болотом, задушливе повітря у пралісі. Різнокольорові папуги оглядають супутників й іноді глузливо сміються над людьми. «Може вони з мене глузують», – подумав Роман і запитав малайця:

– Чи далеко ще, Уянг?

– Ні... Ось ще трохи, капітана. Перли...

Він пильно глянув на застібнуту ґудзиком, віддуту кишеню жовтої сорочки, де лежала перлина. Того погляду не міг не помітити Роман і якась підозра закрадається в його серце. – А що як? Може? Серце – віщун калатає в грудях: – Не йди! Не йди! Вапнякуваті стіни, прикрашені окаменілими кораловими поліпами, що густо переплелися верховіттям. Колись то було морське дно, але підземні сили підчас землетрусу, підняли високо над землею колишнє морське дно.

Волога прохолода. Таємничі сутінки оповиті серпанком напруженої невідомости. Вони обережно йдуть далі. В кінці величезної печери, Роман побачив сидячу навколішках величезну, витесану з мякого пісковика, фігуру східнього божества. Зеленуваті, немов морська вода, очі, осяяні линучим з глибини світлом, притягали до себе Романову увагу.

Малаєць схилився, опустивши голову і приклавши руку до серця прошепотів:

– Бачиш... великого Буду?

– Бачу.

– Тепер ходи туди ... Там скарби, – промовив Уянг, показуючи Романові на глибину другої печери. Вони йшли довгим лабіринтом печер, що ланцюжком з'єднувалися одна з другою вузькими проходами. В руці Уянга, що йшов за Романом, блиснув кривий малайський ніж. Несподівано щось блискуче боляче ударило Романа в крижі. Закрутився у шаленому танку таємничий Буда, виблискуючи зеленими очима і тіло хлопця полетіло в провалля...

ПОДІЯ В ТАЄМНИЧОМУ ХРАМІ.

– Романе!? Обідати! – гукав Олекса, під'їхавши джипом на берег лагуни. Але не видко побратима, ні на безлюдному березі, ні біля човнів, немає його в затінку під пальмами.

– Романе!

Відбивається луною дзвінкий Олексів голос і тоне без відповіді в заводях лагуни.

– Дивно! І де б міг подітися Роман? Півгодини він був тут на березі, разом з малайцем Уянгом і несподівано зник, – думає Олекса і мчить назад до бази. Але там теж нема побратима. Юнак схоплює пістоля і далекогляд, знов іде беретом. Палає полудневе сонце. Куди не гляне Олекса – скрізь безлюддя. Крізь далекогляд добре видно скелі, що нависли над островом. На них з'явилася якась висока постать.

Олекса пізнає Романа.

«Чого це він пішов з тим Уянгом?» – незадоволено думає Олекса. «Це не зпроста. Адже ж ніколи не було, щоб Роман хоронив від мене якісь таємниці. О ні? Але, мабуть, трапилося щось надзвичайно цікаве і термінове, що Роман, не дочекавшися мене з обідом, подався у гори».

Олекса помчав автом у напрямку скель. Коли далі їхати стало неможливо, він залишив у кущах машину і побіг пішки, придивляючися до слідів. Ось зім'ята трава. Тут недавно проходили двоє. Тут вони звернули з стежки і пішли навпростець. Спека. Олекса впрів. Мавпи гойдаються на деревах, кидають в юнака шкарлупини горіхів, заграють з ним, але він не звертає уваги. За яку годину він на скелі.

– Романе! Романе!!! – гукнув він що сили. Але ніхто не відповідає. Лише луна перегукується в скелях, немов глузує над ним. «І де б він міг подітися? Немов провалився крізь скелі?» – думає юнак. Сліди заманювали у якусь дивовижну, таємничу пастку і незабаром довели до входу в печеру. Олекса, розстібнувши ґудзика на кобурі пістоля, обережно зайшов до середини великого підземелля. В глибині темноватої печери навколішках сидить величезний камінний Буда.

«Але де Роман?» – думає Олекса. Він знає, що побратим мусить бути десь тут поблизу, але тиша ще більше підкреслює небезпеку і таємницю. Закрадається в серце підозра. Стає трохи моторошно. Якась чудернацька тінь простягла до хлопця таємничі руки – щупальці. Олекса оглядається – нікого. Він поклав руку на держак важкого автоматичного пістоля. В ньому десять патронів, які по його волі, можуть спалахнути у вир гарячих куль. Це надає упевнености в свої сили. Олекса прямує далі. В стелі світиться глибока віддушина. Крізь неї льється слабе денне світло і розсіює напівтемряву, де видніється обличчя Буди з східними косими очима, що сяють зеленуватим таємничим промінням.

Але щось зашаруділо, немов миша й стихло. Олекса схилився до темної стіни в напруженому очікуванні. Зза погруддя Буди з'явився Уянг в білих коротких штанцях, обмащених кров'ю. Малаєць вклонився Буді і витяг хустину.

Олексове серце затріпотіло, немов підстрелена птиця.

– О, Боже мій! То ж Романова хустина! – ледве не скрикнув хлопець. Малаєць пильно оглядає якийсь округлий камінчик, біжить до виходу з печери. Страшна лайка зривається з його перекошених уст. Уянг лютує.

– Карамба! Біла собака!!! Де ти подів перлину?!

Олекса! Настав час!! Рятуй побратима!! Він у небезпеці!!! – блискавично проноситься у голові. В наростаючій тривозі калатає серце.

Твердою рукою юнак підіймає пістоля на рівень жовтої, немов стигла диня, голови, освітленої косим сонячним проміням і вигукує:

– Руки вгору! Де Роман!?!

Малаєць зблід; спробував тікати, але грім і блискавка з пістоля примусили його залишитися на місці. Кула обпекла кінчик вуха. Уянг зрозумів, що бліднолиций юнак не жартує і підняв до гори руки.

– Вб'ю! Негайно кажи, де Роман?

– Там, капітана! – кивнув Уянг на тінь Буди.

– Йди вперед! – наказав Олекса. Але жовтошкірий скрутнув на місці, пригнувся, скочив у провалля і зник в кущах. Олекса випустив вслід малайцеві ще девять куль, зарядив у пістоля нову обойму і побіг у печерю.

– Романе! Романчику дорогенький!!! – вигукував, благаючи Олекса.

Мовчить Буда. З очей східнього божества лине загадкове зелене світло, мерехкотить в темряві. У вухах дзвенять відзгуки недавніх пострілів.

В повітрі дим запашних смол. Фіміям таємничого сходу, але ніщо, крім Романа не цікавить українського юнака.

Олекса з пістолем в руці біжить підземеллям, забігає за кам'яне погруддя, потрапляє до інших печер лабіринту. Підпалює пучок сухих священних квітів, біжить з палаючим смолоскипом далі й зупиняється на краю провалля. Кидає туди віхоть вогню і бачить на дні ями свого побратима. Ще мить і Олекса нагнувся над теплим тілом. Він притискає хустку до страшної рани. В одну мить хустка мокра від крови.

– Як зупинити кров? Чому я хоч трохи не лікар?! – думає Олекса.

– Романе! Невже Романе ти залишиш мене? – вигукує Олекса і той вигук сполошив зграю великих кажанів. Вони шугали над головою. Олекса перев'язав рану і поволі зупинив кровотечу. Юнак подер на стьожки свої штани, зв'язав до купи і виготувавши довгу шворку, обережно перев'язав пораненого попід руки, виліз з ями і почав витягати побратима. То була важка праця, але вона закінчилася перемогою хлопця. Олекса підняв Романа на спину. Хитаючися від важкої ноші, поволі спускався у долину. Розшукавши у кущах свого джіпа, він незабаром підвіз скривавленого друга до шпиталю.

ЦІЛЮЩА КРОВ.

Пораненого Романа принесли до шпиталю. Безпритомного юнака уважно оглянув головний лікар залоги Гаррі Мітчел. Вивчаючи глибоку різану рану, він похитав головою і подумав: «Такий зірви – голова, як і мій Джек, що залишився у Небрасці».

Той літній мужній чоловік у жовто-піскового кольору однострою, прислухався до незрозумілих слів, що безладно шепотіли знекровлені Романові уста.

– Чого ви... берези...

Олекса вартував біля шпиталю, заглядав попід віконця намету. Побачивши його засмучене обличчя, лікар покликав хлопця і, показуючи на пораненого, запитав:

– Що він говорить?

Олекса прислухався.

– Дуби... око... видерли перлину...

Зблід побратим. Сльози затуманили Олексі очі, немов недоторкані сливи.

– Він безпритомний! Згадує про дуби і перли...

– Юнак втратив багато крови, – сказав лікар і, показуючи на руку Олекси, додав, – йому бракує крови. Чи згоден дати свою кров?

– Кров! Так. Я згоден, – рішуче відповів Олекса.

– О-кей! – Промовив коротко лікар і звертаючися до свого асистента наказав, – негайно зробіть аналізу на групу крови. Коли буде однакова, готуйтеся до операції переливання крови.

– Йес, док!

Олекса заголив до плеча свою загорілу руку. Асистент вимив шкіру проспиртованою бавовною і гостра голка блискучого шприцу, вколола тіло.

Минають хвилини. В голові калатає, немов важка, залізна куля, ударяється об внутрішні стінки черепу, вистукуючи побратимове ім'я.

– Роман!.. Роман!.. Роман!

Тривожні хвилини напруження. Ніщо тепер не цікавить Олексу, крім одного – врятувати Романа.

– Навіщо тобі здалися ті косоокі малайці? Ех, Ромко, Ромко! Розумна голова, але така безпечна. Хай будуть тричі кляті скарби, що заховані на дні моря. Вони не наші! – шепоче Олекса і йому пригадалася так ясно, немов перед очима, трагічна перлина. Вона виблискує і мерехтить, немов око хижого чудовиська, яке так підступно і несподівано підкралося і дивлячися на Романа, хоче забрати у інший світ його душу. Що там? Де дівається те, що люди називають душею – те небачене, що немає ваги і об'єму – але присутність у людині, означає життя, рухи, сміх, кохання. Відсутність – смерть, порожню, мертву оболону тіла з пожовклим обличчям, яке ніколи не всміхнеться, не дивитиметься на світ і перетвориться в тлін, землю. Що головніше – душа чи тіло? Чи те, що рухає тіло, чи тіло без душі? Де дівається душа після смерти? Чи потрапляє до чудового саду Господа Бога, чи носиться, блукаючи в просторах космосу, чи переходить у інше тіло? Ні...мабуть душа потрапляє до Того, хто створив світ і ним керує – до Бога...

Все це передумує Олекса. Його мозок напружений до останього. Хлопець у смутку шепоче:

– Не умирай, Романе! Бо я залишуся без тебе сиротою у великому світі. О, Боже! Врятуй мого побратима Романа Журбу, щоб ми з ним ще колись потрапили на батьківщину, де небо таке ласкаве – дорожче і краще усіх перлів всесвіту.

Хвилини напруженого очікування нудні і довгі, немов роки. Вони поволі летять у вічність і залишають на довго згадку.

В наметі гострі пахощі йодоформу і етеру. Роман лежить у небутті. Його губи пересохли від страшної снаги.

Лікар з асистентом знову біля пораненого. Олекса їсть їх очима, слідкує за кожним рухом, вдивляється в добре виголене, але витримано спокійне обличчя лікаря. Якийсь неспокій електричним струмом пробігає по тілу Олекси. Вони готують на столику біля ліжка якийсь складний прилад з шкляних рур і блискучого нікелю, на якому грається пустотливий сонячний промінь.

Асистент бере Олексу за руку і незабаром до тіла приссалася чорна, гумова пиявиця. Вона ссе, п'є його кров. Хлопець відчуває, як поволі тече кров, але не бачить її. Вона чорною трубкою л'ється до знекровленого побратима.

– Боже, даруй йому життя. Він сирота і перетерпів стільки лиха, – шепоче Олекса і ледве стримується від несамовитого бажання вигукнути що сили щиру молитву. Але він молиться про себе. Нікому, крім Бога, не чути тієї молитви.

«Боже! ти чуєш мене, бо ти скрізь присутній. Я не можу тут вголос молитися. Але я благаю – Боже врятуй мого земляка.»

Минають секунди чи хвилини. Олекса не може знати цього, бо той час не рахується з годинником, але він знає, що ті хвилини запам'ятаються на все життя.

Нарешті, трубка знята. Закінчено операцію переливання крови. Рука перев'язана. Олекса вдивився в обличчя Романа, його заплющені очі, і здалося, що трохи прояснів вигляд пораненого. Лікар, звертаючися до Олекси, промовив:

– Йди, юначе, спочивати. Менше перебувай на сонці, бо шкідливо. Краще харчуйся. Ось тобі вітаміни.

– А він? – запитав юнак, кивнувши головою в бік пораненого.

– Сподіваємося, що буде жити.

– Дякую, докторе!

Якісь дивні комахи літали перед очима Олекси. Він похитуючися, немов після випитої натще шклянки міцного рому, попрямував до свого намету.

Незабаром Григорій Білаш відвідав Олексу і приніс кілька бляшанок консервів і шоколяди. Юнак з жадобою випив шклянку кисленького помаранчового соку, схилився на ліжко і прошепотів:

– Він має вичуняти...

ІГРАШКА МАВПЕНЯТИ.

Романове життя вперто змагалося з смертю.

Глибока ножева рана знекровила його тіло. Одностайня думка трьох лікарів сходилася на тому, що життя хлопця може бути врятоване додатковим переливанням крові. Олексі довелося вдруге дати свою кров побратимові...

Після останнього переливання минув місяць і Роман почав видужувати.

Олекса відвідував пораненого у шпиталі, вдивлявся в дорогі риси, загострене схудле обличчя, таке рідне і близьке. Олексі здається, що немає дорожчої людини в світі. Це ж друг, якому віддано частину власної крови.

– Ромцю! Романчику, коханий. Коли ти вже вичуняєш?

– Дасть Бог, вичуняю.

Олекса ніколи не нагадував Романові про трагічний випадок у таємничому храмі, не питав, де ділася перлина, бо зненавидів її за нещастя, яке вона принесла...

Тяглися дні і тижні. Сумував Олекса. Врешті дозволено Романові вийти перший раз на повітря. Йому важко ходити. Олекса бере його ніжно об руку, немов панянку, і вони прогулюються у затінку пальмового гаю.

– Вишневий садок і соловейки мені більш до вподоби, ніж пальми і папуги, – промовив Олекса.

– Завжди буває так, що людина має – не цінить, а згубить плаче, – відповів Роман.

Хлопців радісно зустрів Григорій.

– Ну, юнаки! Сьогодні справжнє, подвійне свято! – врочисто всміхаючися, промовив Білаш.

– Свято!

– Так. Тількищо ми отримали повідомлення про капітуляцію Японії. Це загальне свято. А наше особисте – те, що Роман видужав.

– Дякую, Григорію Івановичу! – відповів Роман.

– Дійсно, радісний день. Я дуже задоволений, що виходили побратима, – промовив Олекса.

– А як же тепер буде з нами? – запитав Роман.

– Незабаром буде демобілізація. Поїдемо додому. Я буду просити полковника Лендвіса, щоб він не забув за ваш геройський вчинок у випадку з каміказе.

– Ми б дуже просили вас.

– Я зроблю все. До речі, я маю деякі розрахунки. Вам, як робітникам бази, належать гроші. Ось вам по чотириста п'ятьдесят долярів. Ці фронтові чеки будуть обміняні на справжні гроші.

– Дякуємо. Але навіщо нам гроші?

– Е, не кажіть. Гріш потрібен скрізь, особливо в Америці, де дуже поважають доляр. Там даремно грошей не дають...

Вони підійшли до намету. Григорій Іванович розкоркував пляшку червоного вина.

– Юнаки! Вип'ємо сьогодні по маленькій. Ви вже стали дорослі...

Минуло кілька днів. Роман довго вдивлявся на гори, що синіли немов у сірому диму і запропонував Олексі.

– Ходім туди.

– Ти ще не маєш сили.

– Там в скелях я заховав перлину, мушу забрати її.

– Знов перлина? – нахмурився Олекса. – Вона завжди приносить нещастя...

Юнаки вийшли на узлісся і почали підійматися на скелі.

Роман зупинився біля величезного куща, став на коліна і почав щось шукати межи корінням. Його обличчя занепокоїлося.

– Я її тут заховав... Не міг помилитися... Вона ось лежала в цьому гніздечку з моху, але – перлину хтось вкрав! – лементував Роман.

Юнаків спостерігала мавпа і незабаром кинулася тікати на високу пальму до свого гнізда.

– Романе! Може твою перлину вкрала ця макака?

Олекса незабаром поплазував на тридцятиметровий, гладкий стовбур гнучкої пальми. Мавпи кидали в його кокосові горіхи, кілька разів болюче поціляли в голову, але Олекса не звертав на них уваги.

Між перістим листям, у верховіттях пальми, в гнізді лежало маленьке мавпиня і бавилося блакитною перлиною...

Коли вони радісні повернулися до бази, Григорій Білаш сказав їм таємниче.

– Готуйте-но свої речі. Незабаром поїдемо до Америки...

Хлопцям було шкода того чудового острова, лагуни, свого човна, але вони раділи від думки про нове, ще цікавіше майбутнє...