Текст книги "Шукачі блакитних перлів"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

ВІЙСЬКОВА БАЗА «МІНЕЗОТА».

Затишна і зручна бухта, в північній частині острова, була зручним місцем для стоянки кораблів. Великі океанські пароплави приставали до самого берега. Видно з таких природніх, а разом і стратегічних причин, американське командування вирішило створити на острові свою базу. Назвали цю базу – «Мінезота».

Висажені на острові вояки, швидко будували намети і приміщення. Їм допомагали малайці. Юнаки теж знайшли собі працю на базі біля Григорія Білаша, він мав лише звання лейтенанта запасу, але був головним інтендантом на базі. Той літній чоловік був зразковий господар. Хлопці працювали на харчових склепах і виконували неважкі обов'язки, важили і видавали харчі. Й Харчування було добре і достатнє. Підсоння острова: здорове. Особливо після того, як знищили вогнища пропасниці, заливши заболочену низину біля річки нафтою.

Хлопці вже знали свої обов'язки, досить сумлінно виконували їх і мали ще час на прогулянки по острову.

Якось після нестерпної рівникової спеки, коли термометр показував у затишку пятьдесять ступнів, несподівано небо вкрилося темними хмарами. А за півгодини налетів грізний тайфун. Шквали шаленого вітру гнули додолу і трощили стрункі пальми. Оббивали ще недостиглі кокосові горіхи, що вкрили, немов круглим камінням, піщаний суходіл.

Оселя малайців мала нужденний і жалюгідний вигляд. Більшість хатин зовсім зруйнував тайфун. Багато збитків наробив він і на «Мінезоті». З головного склепу зірвав парусовий дах і закинув у море. Намета, де мешкали хлопці, вирвано з кілками і викинуто на обломаний стовбур пальми. Полотно лопотіло і надувалося, немов вітрило рибацької фелуки, що терпить біду у відкритому морі. Роман і Олекса затаївшися, сиділи у вузькій протилетунській щілині, накрившися згори плащами і з сумом спостерігали руїнницьку працю тайфуну. На їх голови падали галети, консерви, пакунки з перев'язочним матеріялом...

Але як несподівано налетів, так десь і подівся тайфун, помчав бушувати далі. Ранішне сонце освітило лагуну і величезні збитки, які наробив бешкетник – ураган. І знову праця. Вперта, віддана праця. Салдати натягли нові полотна. Роман з Олексою збирали консерви, цигарки, складали в пачки. Лише за тиждень відновили вони знову свою базу. Минали дні і коли не рахувати одного налету японских літаків, все було спокійно.

ОСЕЛЯ ЖОВТОШКІРИХ.

На березі лагуни, під скупим затінком високих пальм, розташувалася невелика оселя тубільців. Невеликі, чотирикутні хатини – куріні з бамбуку, поставлені на палях на височині півтора – два метра від землі. Єдина вулиця густо заросла лататим широким листям бананів. Підчас висадки десанту, те селище було покинуте, але за кілька днів поверталися мешканці. Спочатку жінки і діти, а потім і декілька чоловіків – малайців. Вони несли на головах усі свої нехитрі речі до примітивного людського життя у країні під зворотником, загорнуті у широкі мати, майстерно виплетені з особливої рогози і гнучких рослин.

Тому, що оселя знаходилася поблизу військової бази, комендант острова, полковник Лендвіс, зацікавився тими жовтощкірими. Незабаром патрулі привели до нього трьох середнього віку малайців. Один з них одягнений у легенькі білі штани і сорочку, а інші мали лише перкалеві пов'язки на стегнах. На голові вони носили широкополі, жовті капелюхи з молодого бамбуку.

При допомозі товмача, полковник Лендвіс довідався, що вони були завезені японцями з Малайського архіпелагу, незабаром після окупації тих островів. Відома японська фірма «Кабусікі-Сейкю» провадила плекання перлів. Перловиці, здобуті у глибині океану, вітрильниками перевозилися сюди, їх скидали у спокійні води мілководної лагуни. Малайці були фахівцями лову перлів. Але коли війна наближалася ближче до драматичного розв'язання, японці виїхали, крім одного і промисел той занепав.

Стрункий малаєць Уянг ламаною англійською мовою оповідав:

– Япон поганий! Ми будували під землею хати для великих срібних птиць.

– Але де вони? – зацікавився полковник тим повідоменням.

– Моя не знає... Япон водив нас туди з зав'язаними хусткою очима.

– Що ж ви гадаєте робити далі?

– Ще не знаємо. Може будемо ловити перли!

– Це згодом. Нам терміново потрібен бамбук на будівництво. Ми платимо долярами. Дамо харчів, – запропонував полковник, наливаючи малайцеві шклянку рому.

Вони згодилися.

– Сенкю.

Так були зав'язані перші дружні стосунки з жовтошкірими. Відтоді малайці почали працювати на розробітці бамбукових нетрів. Вони вирубали просіку і салдати автомашинами возили те легке, але міцне дерево на будівництво бази.

Вечорами з оселі жовтошкірих доносився дим, пахощі гострих страв і гортанні вигуки.

ПОМСТА МОРСЬКОЇ КРАСУНІ.

Лагуна пеститься, вигрівається на сонці і сяє мільярдами сліпучих сонячних зайчиків. За південним берегом острова тягнеться на кілька квадратових миль, велика мілководна затока – лагуна, огорожена від моря пісковою косою, що поросла пальмами. Вода лагуни спокійна, немов дзеркало.

Налетить легенький вітерець, порозганяє зайчиків, вони наполохані тікають і виблискують далі. В теплих водах лагуни, недалеко від берега, поволі плавають тисячі прозорих, різнокольорових морських створінь, одягнених немов у найтончі сукні з прозорого легкого шовку. Піщаний пляж усипаний ясножовтим піском. Коли сонце схиляється до обрію і стихає спека, приємно полежати після купання на піску. Він мягкий немов подушка. Юнаки щодня відвідують пляж. Роман зріс над Дніпром, з дитинства навчився плавати і плавав, як риба. Море йому рідне. Зате Олекса до моря байдужий. Він не вміє так плавати, як Роман. Ляпається, бовтає ногами по воді.

– Ти плаваєш немов баба, – сміється з нього Роман. І ниряє на дно лагуни.

Недалеко від них чорні човни жовтошкірих. Вони часто з ножами в зубах, набравши повні легені повітря, ниряють на дно лагуни. Роман придивляється до таємничого ниряння малайців Спостерігає, що вони щось дістають з дна моря. Романові здавалося, що то якісь дивні жовто-брунаті водяні створіння, які зовні нагадують людей, мешкають під водою і лише випадково з'являються на поверхні.

Роман підпливає до них, придивляється, як вони розкривають скойки і таємниче щось шукають в них. До Романа підплив малаєць Уянг і показав блискучу ясно-блакитну горошину.

– Купи, молодий капітана. Дай пляшку рому за цю гарну перлину , – шепоче Уянг.

Роман здивовано оглядає блискучу перлину.

– З охотою купив би, але не маю рому.

Поки Роман розмовляє з малайцями, Олексу зацікавили медузи, ці чудові мешканці південних морів. Олексі хочеться зловити таке створіння. Він підпливає зовсім близько до медузи, хватає прозоре, немов драглі, тіло. Важко втримати його в руках, воно вислизує, але юнак притискає до себе свою полонянку, біжить до берега, і викидає на гарячий пісок.

О, диво! Де поділася краса? З тварини тече вода, вона помітно меншає, тане, немов холодець. Але Олекса уже не звертає уваги на медузу. Його тіло починає червоніти, свербіти, немов обпечене кропивою. Ще хвилина і юнак качається по піску у страшних муках.

– Олексо! Що з тобою?

– Не знаю! Вогнем пече!

– О лишенько, – лементує Роман. Шкіра побратима здулася, набрякла водяними пухирями.

– Що робити? Мабуть ця слизота отруйна.

Тиждень тяжко прохорів Олекса.

Так помстилася необізнаному юнакові за свою смерть чарівна морська красуня.

ГНІЗДО «КАМІКАЗЕ».

Останні два тижні напружено працювала база «Мінезота». Готувався новий морський десант на острови, положені ближче до Японії, у просторах Великого океану. З ранку до ночі на пароплави вантажили зброю, бойові припаси і харчі. Хлопцям припало чимало праці, вони допомагали видавати з склепів тисячі скриньок сигарет, медикаментів, шоколяди.

Лихоманкова поспішність у праці надавала особливої підбадьоруючої насолоди, тим більш, що Григорій доручив юнакам відповідальну ділянку, може тому й повставало нервове напруження, очікування чогось надзвичайного.

З глибини склепів до трюмів наведено механичні транспортери. Біля однієї з машин працює Роман, його обов'язок нескладний, лише увімкнути електричний струм і слідкувати, щоб малайці вчасно клали скриньки на рухоме полотно і не розтягали багато ласощів. Іноді повз Романа пробігав заклопотаний Григорій, зупинявся на хвилинку, питав:

– Усе гаразд?

– У повному порядку!

– О – кей!

Цей американський українець, звик до того короткого слова, що поєднує у собі чимало понять, які ніяк не можна висловити короче ніж цим одним: – о – кей!

Роман любив і що раз то більше поважав цього замериканізованого українця...

Але відплив останній пароплав, замовкли транспортери. Високо у променисте небо націлили зенітні гармати, охороняючи спокій острова, від повітряних налетів ворога.

Три дні хлопці прибирали склепи, причепурили свого намета, розбитого під скупим затінком високої коксової пальми, зеленню і клечінням. Іноді до них приходили в гості вояки з залоги острова, пропонували за кумпанію випити або грати у карти. Хлопці таким чином вчилися розмовляти. Що день, то кілька нових слів збагатчували їх знання мови, але не дивлячися, що ці учителі були конче потрібні, Роман не дуже любив витрачати на це час.

У неділю вранці хлопці відвідали месу, що правилася у великій палатці – церкві. Після обіду зустрівшись з Білашом, Роман звернувся до свого шефа з проханням:

– Ми б хотіли сьогодні трохи помандрувати по острову, побачити той таємничий праліс.

– Я не маю нічого проти, але острів ще не досліджений, може там захований ворог.

– Та не лякайте нас, пане Білаш! Крім папуг і мавп там, мабуть, нікого й нема, – відповів Олекса.

– Коли вже маєте таке велике бажання – йдіть, але візьміть з собою карабіни, може прийдеться від звірини оборонятися.

Григорій раніш вчив хлопців, як поводитися з американським скорострільним карабіном і тепер з свого намету виніс зброю.

– Але глядіть, будьте надто обережні, – гукнув Григорій навздогін хлопцям.

– Невже ми маленькі!

Юнаки прямували до темного лісу, що починався стіною у яких три тисячі метрів від морської бази. За яку годину вони були біля мети подорожі й на хвилину зупинилися у лісі. Немов стовпи стояли стовбури величезних платанів, з дерева на дерево перекидалися гнучкі ліяни, надаючи того типового і таємничого вигляду тропічному пралісові.

Якийсь винятковий сморід линув з невиличкої галявини. Хлопці разом скрикнули з дивовижі. На коріннях величезного дерева цвіла надзвичайна квітка, діяметром до півтора метри. Червоні з білими плямами пелюстки нагадували неймовірного розміру гриб – мухомор. Безліч комах плазували і бруднилися об жовту пиль квітки. Від неї линув надзвичайний сморід. Юнаки стояли мов зачаровані.

– Ніколи не сподівався, що побачу це чудо рослинного світу на власні очі.

– Отаке диво. Я її змалюю на спогад у своєму альбомі, – промовив Олекса.

– Малюй, голубе, ти до цього маєш певний хист.

Над ними нагло насміхалися папуги. Он їх зібралася ціла зграя, різнобарвних офарблень: від ясночервоних до темнозелених і фіялкових. Але вони не цікавили хлопців, бо капосні птахи вже встигли набриднути своєю нахабною поведінкою. Несподівано з під ніг вискочив великий птах з надзвичайної краси хвостом у вигляді ліри. Олекса побіг за ним. Птах немов дрочився з людиною, то підпускав зовсім близько до себе, то поспішав від переслідування. У гонитві за дивовижним птахом хлопці не помітили, як ішов час і потрапили досить далеко від своєї бази. Але несподівано сталася подія, яка відвернула їх увагу від переслідування птаха.

На галявині, серед невеликих, але надто мальовничих скель вони почули людські голоси і шум мотора. Незабаром невеликий літак, швидко пролетів над їх головами, але Роман встиг побачити жовточервоний розпізнавальний знак на крилах.

– Японці!

– Що ж робити?

Незабаром з боку моря почувся страшенний вибух.

Чорні клуби диму піднялися до неба над лагуною.

– Вибух на базі!

– Боже, врятуй Григорія. Він нині наша єдина надія і захисник

Хлопці заховалися в кущах, перед ними як на долоні маленьке літовище і четверо людей у піщаного кольору одязі викочували маленький літак з підземелля.

– Що робити? – блискавкою мерехкотить у свідомости юнаків.

Острий зір японського патруля помітив хлопців. Гремить постріл. Олекса націлюється з свого карабіна і коротка черга заганяє японця у сховище. Тоді діє Роман. Він в одну мить зважив, що інакше не може діяти. Він не кваплячися цілиться: натискає гашету зброї і поливає ненависний літак зливою гарячих куль. На швидку міняє запасну обойму набоїв і в одну мить випускає по літаку. Літак горить.

– Олексо! Швидко, що є духу до табору..

Юнаки зірвалися з місця і не звертаючи уваги, ні на дивовижні квіти, ні на папуг, бігли до берега.

Стрункі пальми немов вартували стревожений спокій лагуни. Високий стовп вогню і диму стояв над базою пального, що стояла осторонь від «Мінезоти». Біля бази метушня, працюють пожежники, але безнадійна справа швидко погасити вогонь. Повз хлопців понесли кількох поранених. Хлопці розшукують Григорія й швидко, кваплячися розповідають йому про таємниче літовище.

Незабаром сотня морської піхоти озброєна кулеметами і гранатами вирушає до пралісу. Роман з Олексою за провожатих і йдуть поряд з лейтенантом Мак– Кормиком.

Ось і літовище, але літака вже не видко. Напружена тиша. Лейтенант розглядає першу знахідку – бляшанку. З японських консервів. Залишки їжі ще не засмерділися.

– Так, тут дійсно недавно були японці, – промовив він до Григорія, – запитайте-но хлопців ще раз про обставини бою.

Роман з'ясував. Офіцер розглядав крізь далекогляд усі дрібниці. Ворог нічим не видавав себе.

– Немає сумніву, що тут чудово замасковане гніздо японських літунів смерти, так званих «каміказе», – промовив Мак-Кормик, – але ми маємо не легке завдання здобути їх. Вони можуть триматися під землею досить довго.

Поки Григорій розважав про те, як здобути підземне літовище, Мак-Кормик наказував піонерам розшукати вентилятори, при допомозі яких сховище постачалося повітрям. Швидко вони розшукали великі окремі камені, під

якими були замасковані віддушини.

– Ладнайте газові бальони! – наказав офіцер і за яких три хвилини моторовими помпами почали накачувати в підземелля гірчичний газ.

Не минуло й півгодини як захиталася скеля і почали поволі відсуватися замасковані двері, відкривалася чорна і таємнича паща великої печери.

Немов піднялася завіса і починалася напружена і цікава дія на сцені, – подумав Роман, і дійсно за хвилину з печери висунувся білий прапор, а за ним і японський літун.

Один за другим виходили японці з свого сховища і один з них поважний і літній старшина, побачивши американців, що підходили, вихопив кривого ножа, на одну мить глянув на схід сонця і швидко ударив ножем у нижню частину живота. То був страшний удар, поки до японця підбігли вояки, частина кишок вивалювалася з величезної рани.

Коли японця поклали на ноші, на його жовте обличчя спадала тінь небуття, але несподівано на йому з'явилася усмішка немов від найвищого і незабутнього щастя.

Роман дивився на жовте обличчя і відчував ту глибоку фанатичну силу волі, яку зумів виховати в собі японський самурай.

БАНКЕТ ПЕРЕМОЖЦІВ.

Різні на події дні бувають у житті людини, або сірі, одноманітні, коли сьогодні подібне на вчора, і тоді губиться міра часу і вартість самого життя. Але іноді день, вирвавшися з шереги, своїми неочікуваними подіями, барвистими переживаннями, сягає у недосяжну височінь. Ї здається людині, що вона у такий щасливий день, пережила роки. День 14 грудня 1944 року в житті Романа Журби і Олекси Тарана був такий незвичний і багатий. Настав рівниковий вечір.

Величезне криваво-червоне сонце торкнулося краєм води лагуни і, немов казковий лихтар, поволі поринало в океан.

Роман з Олексою вечеряли. Кухар приніс їм подвійну порцію вершкового крему і яблучний пиріг. Хлопці віддавали належне ласощам, але в цей момент прибіг ординарець команданта й вигукнув:

– Негайно прибути до офіцерського казіно.

– Що скоїлося? – питає Роман у Олекси.

– А пиріг?

– Потім доїмо...

Величезний намет казіно, що звалося просто «бунгало», по святковому прибраний різнокольоровими хінськими лихтариками з паперу. Офіцери вже на підпитку. Назустріч хлопцям вийшов сам полковник і проголосив коротку промову:

– Ви нині герої дня! Уся команда залоги острова виносить щиру подяку за відкриття замаскованого підступного ворога у безпосередній близкості до нас... Я надіслав радіо-рапорта про сьогоднішню подію, також не забув, при цій нагоді, нагадати про ваші бажання залишитися при нашій частині. Гадаю, що вас нагородять вояцькою відзнакою «Пурпурове серце».

Музика заграла марш і піднесла мрії героїв високо, високо.

– Вип'ємо за молодих героїв!

– Віват! Віват!

Офіцери тиснули руки юнакам і поводилися з ними, як з дорослими і рівними, навипередки наливали у келехи коньяку і рому.

– Пийте! Сьогодні ви герої!

– Герої банкету переможців!

Від випитого стає веселіше, радісно крутиться голова і важко сказати, що більше вплинуло на юнаків – чи горілка, чи те що вони віддячили цій військовій частині справжнім лицарським чином за гостинність.

Хтось обсипає юнаків дощем різнобарвного конфетті, снується павутиння серпантину. Гремить музика. Роман повертається до командира і англійською мовою промовляє

– Сенкю, колонель! Вери мач!

– О! Вери мач!..

Лише чотири коротких і не зовсім добре повязаних у речення слова, але юнаків добре розуміють і грім оплесків закінчує виступ.

На серці радість. Роман дає собі слово вчитися мови. Ото хотілося б сказати багато-багато... і про Україну розповісти їм теж, про свою сонячну, любу батьківщину. Ех! за для такого дня варто жити, і такий радісний день мусить настати в житті.

Ці думки народжуються під музику військового маршу.

Роман каже побратимові:

– Олексо! Сьогодні ясний день мого життя ... Я здобуваю першу перемогу на порозі великих подій... Голубе! Я знаю для чого мушу жити!

– Гарно сказано, але Романе... не гнівайся лише на мене – не варто нам більше пити.

– Згода! Для кожного великого вчинку мусить бути тверезий розум.

Компанія офіцерів весилилася по свойому: одні співали пісень, інші згадували своїх наречених, але більшість була п'яна. Юнаки тихо вийшли на повітря. Десь у траві співали цикади. Роман прислухався.

– Чи не нагадує тобі наш степовий вечір... Але не чути тут рідних співів...

Юнаки сиділи на камені над морем. Воно шепотіло про щось казкове. Пальми нагнулися, прислухалися до романтичної розмови.

На далекому від батьківщини острові, що загубився у безмежних просторах Великого океану, на самоті, билися два палких українських серця і мріяли про кращу долю своєї батьківщини.

ЛАГУНА БЛАКИТНИХ ПЕРЛІВ.

Роман ладнає вітрило на восьмивесельному вельботі, гукає Олексі.

– Ей там... на кормі! Підтягни-но каната!

– Єсть, підтягнути! – дзвінко відповідає юнак з загорілою темною шкірою і, коли б не мягка мова, можно подумати, що то малаєць.

– Чудово! – задоволено вигукує Роман, милуючися як легенький бриз надуває їх саморобне вітрило з полотняного намету. Вітрило не зовсім біле – жовтопіскового кольору, але це байдуже молодому капітанові.

Так! Він сьогодні справді капітан власного човна. І його команда, що складається лише з одного матроса, слухняно підкоряється йому.

У взаємовідносинах між двома товаришуючими юнаками одностійно склалися такі умови, що Роман завжди бував за старшого. Це був неписаний закон, що встановився з їх обопільної згоди. Роман був більш розвинений і здібніший. Ніколи не губився при різних умовах, краще знав мову і до нього зверталися, як до старшого.

– Підняти якоря! – гукнув Роман. Олекса напружившися, потягнув ланцюга і незабаром кинув у човен мокре колесо з розбитого японського панцерника.

Колишній пошкоджений вельбот з корабля «Ніпон Мару», знайдений на скелях був їх своєрідною трофейною здобиччю.

Хлопці засмолили його, пофарбували, намалювали розпізнавальний знак – білу зорю на бортах і написали: «Дніпрова чайка». На щоглі розвивався невеликий американський прапор і їх власний жовто-блакитний вимпель.

Роман сів за кермо, а Олекса на веслі і їх шхуна грандіозно, немов молодий лебідь, поплила лагуною. Серце юнаків наповнилося радістю. Це вже не проста забава. Це вже романтика.

– Ну от бачиш, Олексо! Ми потрапили на острів, хоч і не безлюдний, але чудовий.

Юнаки розмовляли і за балачками непомітно йшов час.

Вони вже на середині лагуни, кілометрів за три від берега.

З одного боку острів з їх базою і високими скелями, густим пралісом, а далі за низькою пісковою косою, що поросла рідкими пальмами, синіє безбрежна широчінь океану.

Роман зазирає у теплу, прозору воду лагуни, немов крізь грубе шкло видко піскове дно.

– Здається, тут малайці шукали перли? – запитав Роман, наполовину спускаючи вітрила.

– Неначе тут, – відповів Олекса.

– Віддати якоря!

Плеснуло у воду колесо і човен зупинився.

– Може пополуднуємо, Романе? Таке чудове повітря, – запропонував Олекса.

– Краще потім.

Роман роздягається, чіпляє до пояса ножа.

– Ти що у пірати хочеш пошитися? – іронічно питає Олекса. – Мені Уянг розповідав, що у води лагуни іноді запливають акули.

Олекса спостерігає, як Роман готує якийсь чудернацький прилад, чіпляє на спину невеликий балон, а на голову одягає щільну маску з шкляними очима, немов протигаз.

– Цей легкий кисневий прилад вживається до термінових робіт, коли треба оглянути підводну частину корабля. З ним можно занурюватися під воду хоч на півгодини. Про це мені розповів водолаз Вульфорд, у якого я випросив цю машинерію.

Олекса здивовано питає побратима.

– Чому ти раніше не розповів?

– Тебе не було вдома... А багато розповідати – мало робити. Олексо, я спущуся на дно на канаті, ти тримай його руками і коли почуєш, що я тричі потягнув, мерщій тягни догори. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Чудово, Олексо! Пам'ятай мій наказ, а тепер допоможи щільно одягти маску.

Олекса перевірив, чи добре пристала до тіла пружиниста гума і відімкнув кисневий кран, поставивши на червону рису.

Роман постояв яку хвилину, глибоко дихаючи, погоджуюче кивнув головою і поволі почав занурюватися у зеленовату воду.

Зникли бульки на поверхні води. Олекса пильно дивиться, як Романове тіло переломлюється в воді, немов чудернацьке створіння, виблискуючи фантастичними очима. Ось, він уже на дні. Ходить по дну моря , немов у садку – думає Олекса, – але що намагається знайти впертий Роман?..

Якісь скойки. Але з того нічого не вийде... Марно витрачається час, проте це дуже цікаво... Олексі трохи заздрісно, чому не він, а Роман вигадав це таємниче шукання.

Минають хвилини. Олекса непокоїться. Чи не трапилося що з Романом на дні?..

Тричі шарпає канат. Олекса тягне до гори. Винирнула голова з окулярами маски. Роман відсапується, кидає на дно човна дві великих плескатих, немов тарілки, скойки і скидає кисневий прилад.

– То за цим ти спускався на дно?

Роман не відповідає, немов не чує питання. Він чимось заклопотаний. Олекса лише спостерігає. Тоді Роман ножем розкриває скойку. Піниться поранений молюск між блискучою перламутровою скойкою.

– Нічого! – розчаровано вигукує Роман.

Порожня була і друга. Кілька разів занурюється юнак на дно моря, витягає купу скойок, але всі вони, немов пустоцвіти... До їх вітрильника швидко мчав моторовий катер, розсікаючи, мов ножем, спокійну воду лагуни, залишаючи за собою довгий, пінистий слід. По вимпелові Роман пізнає катер коменданта залоги острова. Ще хвилина і моторка зупиняється біля них.

– Що робите? – запитав полковник Лендвіс.

– Шукаємо перли, – відповів Роман.

– Цікаво. А як це ви робите?

Роман зніяковів... На дні човна лежав кисневий апарат. Полковник може розгніватися на Вульфорда, – думав юнак. Але полковник уже перескочив на їх вітрильник і, побачивши маску, сміється. Відлягло Романове серце.

Юнак готує прилад і мерщій спускається у воду. Полковник підійняв до ока невеликого кіноапарата, натиснув гашетку. Скрекоче апарат. Роман спускається на дно. Полковник звертається до своїх супутників – двох молоденьких лейтенантів:

– Бачите, яка цікава сьогоднішня морська прогулянка.

Олекса дістав сигнал. Тягне канат. Ось показалася голова хлопця. Він кидає три скойки на дно човна. Полковник кінематографує. Ловець розкриває одну перловицю – нічого. Друга теж порожня. Олекса розтинає третю і о – диво! Світ закрутився в Романових очах. На створці скойки, між тілом слизняка і перламутром, лежить дивне сяюче створіння. Може то пухир? Але ні – воно тверде, важке і сяюче, немов блакитне пташине яєчко.

– Перлина! – радісно вигукує Роман, протягає полковникові, – справді це перлина, чи ні?

Полковник поважно оглядає блискучу знахідку, підкидає в руці, і безапеляційно говорить:

– Так. Це справжня перлина... Що ви гадаєте робити з вашою знахідкою?

Роман сам не знав, що робити йому з перлиною, адже ж він не дівчина, щоб носити коштовну прикрасу. Він дістав величезну насолоду з її здобуття, а що робити з нею, ще не знав. Але йому зразу прийшла в голову думка.

– Я хочу подарувати її вам. Ви для нас зробили чимало добра.

Полковник замислився.

– Що ви гадаєте робити далі? Скажемо, коли скінчиться війна?

– О, ми б хотіли побачити ще Америку.

– Це добре.

– Містер Лендвіс, візміть цю перлину, подаруєте вашій лружині чи може доньці.

– Я б з охотою придбав би цю річ, тим більше, що я бачив, як вона здобута з дна моря. Але я хотів би віддячити вам. Ви дійсно дали слово мандрувати навколо світу без цента в кишені, чи це лише вигадка?

– Ми так казали, тому що не мали грошей.

– Ол райт!

Полковник дістав з кишені білого кітеля гаманець і новеньку банкноту.

– Ось вам від мене сто долярів, на щастя.

Роман вагався, чи взяти гроші чи ні, але полковник поклав йому банкнота на коліна. Містер Лендвіс фотографував хлопців у всіх виглядах. Закладав касету за касетою в кіноапарат. Врешті скінчилася вся плівка. Катер від'їхав. Роман дивився услід, тримаючи в руці коштовний папірець з портретом президента. Олекса мовчав. Він просто був приголомшений цією кінематографічною подією. Незабаром до їх вельботу каюком підплив Уянг. Він щурив свої косі очі.

– Капітана! Туан! Капітана! – нема перли?

– Нема, Уянг.

– Капітана, продай мені це, – таємниче шепотів Уянг, показуючи на маску. – Дай мені це. Я тоді знайду. Іо – Шіму? Я тобі покажу, де перли.

– Не можу, Уянг. Цей прилад належить фльоті Сполучених Штатів, – відповідає Роман.

«Дніпрова чайка» плила до острова...