Текст книги "Шукачі блакитних перлів"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

ТАНОК НА ПАЛУБІ.

– Там живі дияволи! – вигукнув переляканий мурин Джо, вискочивши з чорної пащі трюму. Обличчя кремезного кочегара пожовтіло від страху і лише поволі природня чорна фарба з'явилася знов на його блискучій шкірі. Він лупнув великими білками очей, і підозріло оглядався на люк трюму і на матросів.

На кораблі щойно заступила друга вахта і починалося буденне життя тривалого рейсу. Шестеро матросів драяли палубу, артилеристи вартували біля протилетунських гармат, бо був час повітряної небезпеки. Боцман господарським оком оглядав свої володіння.

– У трюмі з'явилися живі дияволи! – вдруге вигукнув кочегар.

– Одначе з нашим Джо щось трапилося, – промовив один з матросів.

– Чого ти лементуєш, немов торпеда, вистрілена з мінного апарату !?! – запитав боцман. – Які дияволи!?!

– Чорні дияволи. Сам бачив на власні очі! – оповідав Джо.

– Адже ж у муринів чорти білі? – запитав сміючися гарматчик.

Джо, повязуючи червоною хусткою свою грубу, немов бичачу шию, не поспішав йти на вахту до вугільного трюму

– Ходімо разом, я тобі доведу, що там немає ніяких чортів. Ти, мабуть, перехопив перед вахтою більше рому ніж треба, – промовив боцман.

Джо стояв немов камінь. Але в той момент з відкритого люку визирнула чорна голова якогось чудернацького створіння. На розкуйовдженому волоссі блищали шматочки дрібного вугілля. Голова на хвилину заховалася. І раптово на палубі з'явилися дві постаті. На обличчі мурина був невимовний жах. Він поволі відступав далі від небезпечного місця.

Навколо хлопців збиралися матроси і тоді Роман Журба з радощів, що видерся з неволі вугільної ями, втнув гопака. Він гасав, немов чорт по пеклі, по мокрій палубі, у понаддинамічному танцеві.

Перед його очима у шаленій каруселі вихорем майоріли здивовані обличчя людей, білки Джо, щогли, далекий обрій і танцююча ескадра кораблів.

Матроси нагородили виконавця танця сальвою бурхливих і щирих оплесків. Вони ще ніколи не бачили такого танця, а поява хлопців викликала велике зацікавлення до їх осіб.

Дійсно Джо казав правду.

– Це якісь чорти, а не хлопчиська.

– Звідкіль вони з'явилися на кораблі?

– Вони вилупилися з яєць якогось таємничого створіння, які їх мати знесла у вугілля... В трюмі тепло і от вони з'явилися на світ Божий, – з сміхом з'ясовував молоденький матрос Біль Гопкінс.

– Го, го, го! – щиро реготали матроси з того дотепу. Але танець скінчився досить прикро для виконавців. Вони незабаром опинилися перед очима грізного капітана Мак-Реда, який не любив жартувати.

– Німецькі шпигуни!? – гримнув капітан по-англійськи, одноразово наказуючи обшукати хлопців.

– Де ваші «риб'ячі хвости»? – запитав він уже німецькою мовою.

– Ми не німці і не шпигуни. Ми – українці. Хотіли трохи помандрувати, тому і опинилися на вашому кораблі – сміливо відповів Роман німецькою мовою.

– Звичайна шпигунська байка! Де ваша зброя, пляни, торпеди?

Тим часом хлопців обшукали, знайшли їхні папери з німецького арбайтсамту. Капітан кивнув головою. Їх вивели і за хвилину хлопці опинилися у невеличкій залізній каюті з віконцем – ілюмінатором, куди не пролізе, навіть голова людини.

– От тобі й приїхали, – похмуро промовив Олекса, – замість безлюдних островів, потрапили до в'язниці.

– Не журися, Олексо! Ніколи не кажи гоп – поки не перескочив. А що ж ти гадав, що у військовий час тобі повинні піднести візитову картку і лавровий вінець. Але ми вже потрапили у якусь історію з краєзнавством ... Побачимо, що з того вийде, – потішав свого засмученого приятеля, більш розсудливий Роман.

– Мабуть, ми не відкриємо ніяких островів, а тим більше Америки, – іронично відповів Олекса.

– Ми народилися трохи запізно. Острови вже, мабуть, усі відкриті, Америку відкрив Христофор Колумб, а потім описав мандрівник Амеріго Веспуччі, тому й Америка названа його ім'ям. Але ми потрапимо до якоїсь іншої країни, а врешті решт може ми відкриємо Америку вдруге, – оптимістично доводив Роман.

– Ех, Ромко! Засадять нас до в'язниці. Будемо сидіти і сидіти... – сумував Олекса.

Незабаром гримнули залізні двері й матрос передав ув'язненим пакунок галет, миску совсу, кави.

Оглянувши хлопців, він всміхнувся і витяг з кишені цигарети.

– Смок? – запитав він, показуючи на цигарету.

Роман захитав головою.

– Но... Вери мач!.. Гуд бай! – відповів матрос і замкнув двері. Хлопці поквапливо їли. Вони виголоднилися за подорож, а останні два дні не їли нічого, бо в трюмі закінчилися їх харчі. Роман почував утому, бо витратив останні сили в танку. Але як можно було не затанцювати, коли вибралися з чорної пащі. Роман уже думав, що їм там дведеться загинути. Хоч і тут у карцері вони не мали волі, але проте за них знали люди і поки що вони мають чудовий харч.

– Смачно, Олексо!?

– Дуже! Тепер я згоден плисти на край світа, хоч до чорта в зуби...

Роман дивився крізь ілюмінатор. Навколо, до самого обрія, морем, що легко хвилювалося, плила величезна ескадра.

ВОРОГИ ЧИ ДРУЗІ?

Несподівана поява хлопців на кораблі, викликала радіотелефонну розмову капітана з віцеадміралом ескадри.

– На борту «Трематона» з'явилися і взяті під варту два юнаки, років по сімнадцять. Можливо, вони німецькі шпигуни. Обшук не дав жодних наслідків. При них знайдено лише папери для робітників зі сходу, вивезених німцями. Вони заявили, що з'являються приналежними до української національности.

Відповідь з флагманського корабля була коротка і ясна.

– Тримайте під вартою. Чекайте дальших розпоряджень.

– Єсть!

– Трематон! Трематон! Прийміть телефонограму.

– Приймаю.

– Нами отримано повідомлення, що в районі Зондських островів почався надзвичайної сили циклон, який рухається проти нашого курсу...

Після смачної вечері, салдат морської піхоти у повній формі, з карабіном в руках, привів обох юнаків до службової каюти.

За столом сидів Мак-Ред в білому кителі з блискучими ґудзиками і золотими визерунками на рукаві. Поряд з ним сидів немолодий, років під сорок, чоловік з відкритим, гарним обличчям, на якому не було тієї врочисто-офіційної суворости, як на обличчі капітана, і Роман зразу відчув до нього симпатію. Він оглянув хлопців і запитав:

– Українці?

– Так – відповів Роман.

– На питання будете відповідати українською мовою.

– Гаразд.

– Розповідайте, яким чином і чому ви опинилися на американському військовому кораблі?

– Після приходу німців на Україну, вони вивезли нас на будівництво Атлантійської фортеці. Там застала нас інвазія. Ми випадково довідалися, що американські кораблі кудись відпливатимуть. Тому, коли вантажили вугілля, ми заховалися в трюмі.

Товмач перекладав капітанову Романову відповідь. Той розсердився.

– Ми маємо відомості, що ви німецькі шпигуни!

– Ні! Тисячу разів ні. Ви не маєте і не можете мати таких відомостей. Ми – ваші друзі! – з запалом вигукнув Роман.

– Де ви народилися?

– У селі над Дніпром. Колись я плавав човном до самого Чорного моря. Коли вчився в шостому клясі, читав багато пригодницьких книг про мандри. Коли настала слушна нагода, ми з побратимом задумали помандрувати.

– Ми повинні передати вас представникам союзної влади, вони розберуться хто ви такі, але до цієї нагоди, доведеться подорожувати з нами. Там вдома ваші батьки, мабуть, дуже турбуються вашою долею?

При згадці за батьків на Романових очах заблищали сльози. І він здрігнувшим голосом промовив.

– Ми обидва сироти. Батьків мого побратима Олекси Тарана 1929 року вивезено до Сибіру, а мої загинули у важкому 1933 році.

Товмач перекладав капітанові відповідь. Той зацікавився юнаками і вже пом'якшено поводився на допиті. В решті після довгої розповіді, у капітана запитав товмач.

– Коли дозволите, я візьму їх під свою опіку і нагляд.

– Добре; беріть, але ви персонально відповідатимете перед законом, коли щось скоїться.

– Добре, капітане!

Товмач привів хлопців до лазні і доброзичливо промовив.

– Мене звуть Григорій Білаш. Я – американець, але мій батько народився на Україні. Відтепер я беру вас до себе. Я завідую харчуванням на кораблі. Але глядіть, щоб ви нічого не скоїли. До зброї підходити вам не вільно.

– Добре, пане Білаш! Ніколи ми не зрадимо і своєю працею доведемо, що ми друзі американцям.

Поки хлопці з насолодою милися під душом з теплої морської води, їх новий опікун приніс новий одяг.

– Вбирайтеся, хлопці, а старе брудне лахміття зберіть до купи і скинете за борт.

– Дякуємо!

Хлопці швидко одяглися і задоволено оглядали один одного у світложовтих, піскового кольору, літніх американських одностроях.

– Зручний одяг, – радісно промовив Олекса, оглядаючи кишені на блузі.

– Припасовано по зросту, – зауважив Роман.

– А тож! Я за військовим фахом інтендант. Господар. Тому мушу пильнувать про одяг і харчування наших вояків. А тепер – марш до кубрику! – наказав Білаш і повів хлопців по східцях донизу довгим коритарем. Вони завітали до невеликої каюти.

– Це ваше місце! – показав Григорій на дві койки вкріплені до стіни. Поряд висіли коркові пояси. – В разі небезпеки мусите ці пояси одягнути на себе. Вони добре витримують людину на поверхні.

Офіцер разом з хлопцями глянули у відкрите кругле вікно.

На обрії з'явилася темна хмара. Подув вітер. Великі хвилі скородили море. Почалося помітне коливання корабля.

– Починається шторм! Мушу йти на службу. До побачення, хлопці!

– До побачення, пане Білаш! – хором вигукнули юнаки.

Вони залишилися насамоті й спостерігали, як щохвилини посилювався шторм.

Корабель підкидало, немов не десять тисяч тон заліза і вантажу, а як нікчемну трісочку.

Незабаром прогула сирена.

– Аврал! Аврал! – вигукували моряки і бігли на палубу. Хлодці теж піднялися догори.

Величезні хвилі, завбільшки у триповерховий будинок, падали на палубу. Корабель, немов підбита птиця, клював носом, занурюючися в океан. Хвилі котилися палубою і зносили корабельний реманент.

На кораблі почалося нещастя. Тріснув трос, яким були прив'язані великі, немов діжки з під пального, глибинні бомби і круглі пливучі міни. Вони котилися палубою, немов отара розпалених бугаїв, трощили надпалубні будівлі, лякаючи команду можливістю вибуху.

То були страшні хвилини. І Роман з Олексою відчули небезпеку. Вони бачили, як матроси з величезним напруженням, намагалися закріпити ті бомби.

Хвилинами здавалося, що корабель тоне і поринає в киплячу глибочінь моря. Хлопець летить стрімголов на палубу, а на його котиться величезна кругла міна з хижими очима капсулів. Роман приклавши останні зусилля, підкладає під міну дошку, на момент зупиняє її, а матроси з тросами кидаються заплутати її.

Ще хвилина ... і міну закріплюють до стелажів.

На лобі холодний піт, його змиває каскадом солоної води. Роман чіпляється руками за сталевий трос, відчуває, що вода ось-ось відірве й кине його у киплячу безодню. Але ні – хлопець втримався. Лише обдерлася шкіра на руках і місцями перетворилася на суцільну рану. Але де там...

Знов мчить на нього циліндрична бомба. Хлопець працює дошкою і зупиняє бомбу...

Дві доби змагався корабель з стихією.

Коли закінчився шторм. Григорій Білаш відвідав хлопців і приніс їм ласощів.

– Ви – герої. Я бачив, як працювали на палубі!

– Дякуємо і вам, пане Білаш.

І та відзнака старшого земляка була набагато дорожча коштовних гостинців.

КОРАБЛІ ПЛИВУТЬ НА ПІВДЕНЬ.

Кораблі минули Баб-Ель-Мандебську протоку, набрали води на острові Мадагаскарі, біля східньо-африканського узбережжя і плили Індійським океаном на південь.

Побратими ознайомилися з командою корабля і звикли до романтичного морського життя. Вони охоче допомагали кокові. Роман доглядав великі примуси, а Олекса машинкою відкривав бляшанки різноманітних консервів.

Праця у камбузі була нескладна. Головний кок, червонястий Марвін, чистокровний янкі, досить доброзичливо відносився до юнаків. Тримаючи лівою рукою пательню, він перекидав яєшню з боку на бік, немов цирковий жонглер і одноразово з виглядом професора Оксфордського університету, заходився учити хлопців англійської мови. Під час тих лекцій пригоріли страви, але це не вадило впертому вчителеві.

За словника і підручники їм служили бляшанки консервів. Марвін сам приносив зі склепу різноманітні консерви, відкриваючи показував на їх місткість і напис, кажучи:

– Пеес!

– Пеес! – повторювали юнаки в голос і про себе – горох.

– Мілк.

– Мілк – це молоко...

В камбузі на полиці стояв дивний буквар – бляшки з різнокольоровими етикетками. Ті лекції були корисні і для екипажу, бо значно поліпшилося і стало різноманітним меню. До біфштексів кухар додав кільканадцять різних гарнірів – від шпинату, кольорової капусти, шпарагової квасолі, моркви і бурячків, до яблучного крему.

– Добре харчування у американців. І м'ясо, і молоко, і овочі, все в консервах, – казав Роман.

– Їм і воювати легко. Вояк у поході має все.

– Вивчаймо наполегливо мову. Без мови нікуди ні на крок, – радив Роман.

Минали дні їх подорожування і щодня Олекса вивчав не менше десяти, а Роман і по двадцять англійських слів.

Роман більш здатний до вивчання чужих мов. Йому наука давалася легко і залюбки.

Увечорі хлопці мили посуд, розвішували на гвіздках блискучі пательні, кастрюлі, машинки, вечеряли і йшли на палубу.

У свій вільний, від службових обов'язків час, Григорій Білаш розшукував хлопців і вони, затишно улаштувавшися десь на купі канатів, або на скриньках з набоями, розмовляли.

Хлопці оповідали про життя на Україні, яким дуже цікавився Білаш. В свою чергу він розповідав про себе і про Америку.

– Сорок п'ять років тому, мій батько малоземельний подільський селянин виїхав на заробітки до Америки. Він гадав повернутися додому, але знайшов, що друга батьківщина краща першої, одружився і залишився. Я народився у Америці, але наша родина додержує українські звичаї. Я перед війною мав думку поїхати, подивитися на батьківщину мого батька – та не судилося. Як бачите, я не забував рідну мову. Мій син Марко, такого віку як ви, розмовляє добре обома мовами – українською і англійською.

Ї щасливий батько витягав з гаманця фотографічні знимки з своєї родини і фарми.

– Який чудовий ваш Марко! Я б хотів з ним познайомитися, – мрійливо промовив Роман.

– Коли скінчиться війна, поїдемо до мене в гості на фарму, в штаті Мінезота.

– О!Ми би дуже хотіли побачити Америку! – вигукнув Олекса.

– Майте терпіння, – всміхаючися, відповів Григорій.

ХРЕСНИКИ НЕПТУНА.

Могутня ескадра плила Індійським океаном. Іноді з капітанського помосту було чути знайоме.

– Курс зюд!

Настала нестерпна зворотникова спека. Сонце стояло в зеніті, просто над головою і не давало жодної тіні. Люди немов сонні, швидко перебігали палубою, даремно шукаючи порятунку від спеки. На кораблі трапилося кілька випадків «сонячного удару».

Палуба залюднювалася лише з наближенням вечора, коли на обрії з'являлися дивовижної форми хмари, нагадуючи фантастичні, сіро-блакитні прозорі скелі. Не раз вони заводили хлопців у оману.

– Романе! Земля! – гукав радісно Олекса, розглядаючи дивну будову хмар.

– Невже земля? – недовірливо промовив Роман. Юнакам хотілося, щоб закінчився нудний і тривалий рейс у таємничу невідомість. Але та невідомість чи не найбільше хвилюзала серця романтичних юнаків.

Перед вечором матроси ладнали на палубі гумового човна і парусовим відром наливали воду. Вони робили це залюбки і, всміхаючися поглядали на хлопців, які з цікавістю спостерігали дивні приготування.

– Може готуються до висадки? – запитав Олекса.

– Але навіщо вода?

З капітанського помосту вартовий помішник вигукнув у мегафон.

– Рівник!!!

Тоді несподівано для хлопців з-за спардеку, з'явилася постать кремезної бородатої людини у чорному плащі, з золотою короною на голові. Залунав могутній басистий голос.

– Я, Нептун – Бог і володар моря!!!

Двоє зброєносців розмахували великими, блискучими мечами і з пихою виступали за «володарем моря».

– Чи не наважився хто переплисти рівник? Може серед вас є нехрещені Володарем моря?

Хлопці спостерігали дивовижну параду. Моряки дефилювали перед Нептуном і підходячи поодинці називали себе.

– Марвін Тилерс. П'ятого грудня сорок третього року христився на борту «Арізони», – відрапортував кок.

– О – кей! – коротко відповів Нептун. І врешті, коли пройшли всі вісімдесят чоловік екіпажу, запитав у боцмана.

– Чи вже всі?

– Всі, всемогутній Нептуне, за винятком цих двох юнаків, – відповів той, показуючи на юнаків.

Тоді четверо дужих матросів схопили їх і підвели до грізного Нептуна.

– Хто ви такі?

– Ми – українські юнаки, які вирішили подорожувати навколо світу.

– Гм! – Забута романтика. А може ви до того гадаєте зробити цю подорож, не витративши ні цента?

– Так, великий Нептуне! Ми дійсно не маємо жодних грошей, – хоробро відповів Роман.

– Це вже ваша справа. Мене це не обходить, але глядіть, щоб поліція вас не засадила до боргової тюрми. Чи хрещені ви у морі?

– Ще ні.

Побратими потрапили в скрутне становище і не знали, як їм поводитися, що з ними гадають робити, але з натовпу моряків почули підбадьоруюче слово.

– Не бійтеся, хлопці! Це лише традиційна морська забава при переплитті рівника.

Тим часом моряк, що грав ролю Нептуна подав знак і під загальний регіт усієї команди, хлопців кинули у солону купіль. Зброєносці тричі занурили їх у воду, а потім мокрих, немов хлющі, поставили перед очі Морського Володаря.

Він велично доторкнувся тризубцем і промовив:

– Запам'ятайте день вашого хрещення – двадцятого липня 1944 року, борт пароплава «Трематон».

– Добре, Нептуне!

Зброєносці піднесли хлопцям по великому келихові ямайського рому.

– Пийте причастя! Будьте хоробрі і не бійтеся Нептуна.

Він уже скинув свою бороду, то був веселий водолаз Вульфорд.

Хлопці випили. Міцна і запашна рідина, розтеклася по кінцевостях молодих тіл, доторкнулася і до мозку – закрутилася голова, здавалося, що корабель потрапив знов у полосу шторму...

Настав погожий вечір. Юнаки у піднесеному настрої від зацікавившої їх пригоди, все ще розмовляли про подію. Під рівником вечірні сутінки майже непомітні, і швидко зміняються темнотою. Південна ніч зоряна і тепла. Обпершися об борт корабля, юнаки спостерігали дивне видовище. Море спалахувало ясноблакитним і фіялковим таємничим сяйвом. Немов з глибини чарівним ліхтарем просвічувано усю товщу води.

– Горить море! – здивовано вигукує Роман.

– Чудо! Але що це таке? – запитує Олекса у Григорія, що саме надійшов.

– Південні моря, особливо під рівником, заселені мікроскопічними тваринками, які вилучають це фосфорове світло. Ви ще ніколи не бачили цього?

– Ні, пане Білаш. Але так цікаво бачити все на власні очі.

Розмова між літнім чоловіком і юнаками затяглася надовго. Лише коли пробили склянки північ, вони розійшлися спати.

Кораблі плили далі...

МОРСЬКИЙ ДЕСАНТ.

Перед світанком, на самому обрії, що освічувався ще невидимим сонцем і уявляв довгу стьожку, видно силуети сірих кораблів. Несподівано для Романа вони немов плюнули вогнем, клубами диму. Почулися вибухи гарматних сальв.

Розпочався морський бій. Плавучі фортеці з жерл важких гармат посилали смертоносний вантаж на невидимого ворога.

Навколо вода, небо і кораблі й десь далеко, на самому сході, вузька смуга невідомої землі, на якій затаївся, завмер ворог.

«Ех, коли б це вони були в Чорному морі», – мріє Роман, але дарма-нема часу на це. Хлопців кличе Григорій.

– Готуйте воякам їх недоторкані пачки.

Валка кораблів все блище підпливала до загадкової землі. Хлопці між працею спостерігали, як передні кораблі висаджували десант. То було величне видовисько: кораблі вивантажували величезні машини, плавучі порони, причали, зразу висаджені потужні грейфери профілювали узбережжя, а сипучий жовтий пісок узбережжя вкривано сталевими сітками і по них, немов асфальтом, мчали джіпи, легкі панцерники атакували нечисленного ворога у його опорних пунктах.

Але з острова, що поріс густим пальмовим казковим лісом, на корабельну валку з свистом неслися міни.

Несподівано над щоглами «Манітоби», пронісся невеликий літак з яскравим кругом на крилах, і тієї миті страшенний вибух струснув повітря. На місці, де ще хвилину тому погордо плив крейсер, стояв чорний стовп диму, а з неба летіли уламки. «Трематон», як найближчий до крейсера корабель, негайно поспішає на поміч. Роман прислухається, як на капітанському містку дзвенить машиновий телеграф і корабель, здрігнувши на місці, різко міняє курс.

Боцманська «дудка» скликає на «аврал», тепер є праця для всіх.

Роман разом з вояком тримають ноші й поспішають по трапу на пошкоджене судно. У десятитисячетонового крейсера вирвано правий борт до самої ватерлінії. Піоніри підводили під пошкоджений борт великого пластира. На нощі покладено пораненого моряка і Роман поспішає на свій корабель, де правий спардек і частина кормової палуби заставлена ношами з пораненими.

Григорій гукає хлопців:

– Допоможіть мені поставити тент над пораненими.

І всі троє заходилися натягати величезний парусовий піддашок.

Григорій мовчазний і похмурий – це бойове хрещення йому не до вподоби. Але зрештою, коли викінчена праця, чоло проясняється і він лагідно питає:

– Це ваше бойове хрещення. Не сподівалися?

– Ідучи на війну, ми сподівалися і ще сподіваємося всього, і це нас не страшить, – поважно відповідає Роман.

Минає година. Бій перенісся глибше до острова і «Трематон» кинув якор на рейді невеликої, але дуже мальовничої лагуни, що огороджена від океану, немов чудовим штучним хвилерізом, пісковою косою коралового походження, порослою чудовим пальмовим лісом.

. З «Трематону» негайно почали вивантажувати на берег скриньки. Цей допоміжний корабель був вщерть навантажений різним добром, потрібним у великому військовому поході до далеких, необізнаних країв. Вояки мусіли везти з собою все: консервовані різноманітні харчі, воду, медикаменти, приладдя, що на перший погляд здавалося не мало ніякого військового значення.

Григорій разом з обома хлопцями сіли у невеликого моторового човна і швидко помчали до берега.

З Романом трапилася прикра несподіванка. Коли він ступив на піщане узбережжя острова, йому видалося, що ноги глибоко поринули в мякий, немов пір'я, пісок і він летить стрімголов, падає на спину. Але Роман не впав.

– Від довгої плавби морем, – пояснює Григорій Білаш, – але це нічого – перша година перебування на суходолі вилікує від цього недугу.