Текст книги "Шукачі блакитних перлів"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

МІСТО ХМАРОЧОСІВ.

Перший день прибуття до Нью-Йорку нагадував хлопцям шалену гонитву на каруселі, що мчить згори донизу, несподівано гойдається, провалюється десь у безодню, захопивши дихання.

– Хлопці, від мене ні на крок! – наказував Григорій Білаш.

Вони бігли за ним, зосередивши всю увагу, щоб не загубитися у цьому Вавилоні. Вони стрибали з поїзда на поїзд, що мчав то під землею, то високо над нею, несподівано врізаючися у величезні будинки – хмарочоси. Височенні куби з залізобетону, немов давили своєю масивністю, і Романові здавалося, що він такий маленький і нікому не потрібний в цьому найбільшому в світі, сучасному людському муравникові. І нікому нема діла, чому Роман Журба опинився в цьому місті. За чим він приїхав сюди? – хіба лише, щоб не згубити свого проводиря Григорія Івановича.

Все нове – необізнане. Куди не глянь, що ступиш крок – то новина, небачене. Шуміли поїзди, авта, їх клаксони рвали тишу, у місті, що мабуть було єдиним, чого не можна було купити за гроші. У голові шумить – вона немов гумова забавка – чортик, що надувається і пищить.

П'ять хвилин вони чекають поїзду.

– Як вам Америка? – питає Білаш.

Мовчать хлопці, бо на це питання так швидко не відповісти.

– Нічого, хлопці. Я теж тут себе почуваю не дуже добре. Ось незабаром приїдемо до Мінезоти і там заспокоїтеся. В тій Америці, немає цієї Америки. Проте, маємо п'ять хвилин. Ходімо щось перекусити до аптеки, – запропонував Білаш.

– Аптеки? Та ми не хворі.

– Коли хочеш швидко поїсти – йди до аптеки.

Незабаром вони купують цілий пакунок сендвічів, п'ють коктейль і йдуть далі. Нарешті зупинилися на перехресті сороксьомої авеню і якогось стриту. Заходять до готелю.

– Ось що, хлопці. Мені потрібно день перебути в Нью-Йорку, отримати демобілізаційні папери, також і ваш дозвіл на побут, – промовив Білаш. Їх швидко ліфтом відвозять на сороквосьмий поверх до їх кімнати.

– Можете трохи піти розважитися до Луна-парку. Чекайте мене до завтра. Гроші маєте?

– Маємо.

Незабаром хлопці пішли до парку. Тягли щастя за п'ять центів у кольорової папуги, спускалися з американських гір, крутилися на шалених колесах, то їх продувало циклоном вітру. Здавалося, ввесь світ крутився перед ними.

ФАРМА У ДОЛИНІ МІНЕЗОТИ.

Вони їхали експресом, що мчав мальовничою долиною. Роман і Олекса з цікавістю спостерігали у вікно краєвид, що швидко мінявся, немов у калейдоскопі. То вже була одноповерхова хліборобська Америка – без хмарочосів і шалених темпів життя. Навколо ліси, хутори, фарми, добре оброблені поля, городи, сади. Траплялися невеликі фармарські села з охайними вулицями.

Чудовий асфальтовий шлях біг поряд з залізницею. Щокілька кілометрів зустрічалися лінії високо вольтової мережі, що вп'яли в небо свої ажурні щогли.

На залізничній станції, де вони висадилися, до пасажирів поспішав стрункий юнак.

– Тату!

– Марку! Я ледве тебе впізнав, та й виріс же ти нівроку! Парубком став. Ось тобі друзі, українці. Знайомтеся, хлопці.

Юнаки стиснули один одному руки.

Білаш підійшов до синенького «фордика».

– Їздить? – запитав батько у сина.

– Та нічого, бігає.

– Сідаймо.

Чверть години і вони вдома у Білашів. Радісна зустріч. На обличчі Маркової матері, блищать сльози радости.

– Хвала Богові! Дочекалися врешті.

– Хвала Богові!

І подружжя мовчки творило молитву перед образом Божої Матери.

– Чекали з години на годину. Напекла, наварила. Сідайте, дорогі гостоньки, за стіл. – Метушилася господиня, несла і варене, і печене.

– Борщ! Ой, і борщик! – задоволено вигукнув Білаш і, звертаючися до хлопців, запитав, – не сподівалися їсти борщу в Америці?

– Признатися, ні, – відповів Роман.

– Українцеві, коли нема борщу – нема обіду. Мене не задовольняють ніякі пундики.

Хлопці припали до чудового борщу. І який то був борщ! З свинячим м'ясом, помидорами, молодою квасолею, червоною перчичкою і з сметаною – жирний, що не продуєш, червонястий, немов захід сонця у вітряний вечір. А смачний!

Потім господиня частувала печенею, пирогами з різноманітними начинками.

Господар розпитував дружину про господарство. Вона лагідно розповідала, як телилися корови, який приплід має фарма, скільки зібрано збіжжя, скільки грошей отримала від покупців.

Після обіду вони разом з господарем пішли оглядати фарму. Навколо чепурного будиночка під черепицею, молодий сад – яблуні, груші, сливи.

Будинок на шість кімнат. За ним збудовано короварню, стайню і великий піддашок під цинковою бляхою. Сім штук великої рогатої худоби, десяток великих свиней, ціла череда поросят. Чимало птиці.

У піддашку стоїть жниварка «Мак Кормік», невеликий трактор. Хлопці оглядають машини. Оглядує їх і господар, чи не зносилися.

– Що це за бричка з трибами? – запитав Роман.

– Машина для розкидання гною, – відповів господар.

– І це все ваше? – здивовано питає Олекса.

– Так. Це все моє, придбане власною працею. Підчас війни трохи запустилася фарма – не було господарського ока. Перед війною фарма давала до десяти тисяч долярів прибутку за збіжжя, тютюн і худобу.

– Це ціла купа грошей? – запитав Роман.

– Так. Це пристойний зиск, – з повагою відповів господар, і щось роздумуючи, запитав, – коли б я мав таке господарство на Україні, скільки б я мав прибутку?

– На жаль, такого господарства в особистому користуванні ви б не могли мати. Чули ви про це?

– Чув, але не вірив...

– Побачивши вашу фарму, я переконався, що Америки ніхто не переможе, – промовив Роман.

Вони обходили всю фарму. Після смачної вечері, Марко відвів їх до невеликої затишної кімнати на другому поверсі.

– Це у нас для гостей. Відчувайте себе як вдома. Доброї

ночі, хлопці!..

Роман оглянув чистеньку кімнату з подвійним широким ліжком, застеленим клітчатою ковдрою. Олекса роздягнувся, впірнув у пуховики і щиро розсміявся.

– Романе! Згадаймо нашу постіль на пароплаві у вугіллі?

– Не пізнавши гіркого, не розумітимеш солодкого, – відповів Роман. – Добраніч, друже!

– Добраніч!...

КОЛЬОРОВИЙ ФІЛЬМ.

В глибині старого парку, крізь густу зелень платанів і сріблястих буків, просвічує старосвіцький білий будинок з масивними колонами.

Кілька авт з поважними літніми місстріс і джентльменами, зупиняється на площадці для паркування, старанно всипаній гравієм.

Гості парами, по троє, не поспішаючи йдуть до вітальні старої аристократичної фамілії, яка відома на всю округу.

На стінах залі у золотих рамах великі портрети військових і громадських діячів. То поважні діди і прадіди теперешніх господарів. На них можна побачити всі мундири американської армії, від війни за незалежність, за часів Нельсона, війни півночі проти півдня, яка повстала навколо питання про невільництво.

На почесному місці національні герої – Джордж Вашінґтон і Авраам Лінкольн.

У той вечір велика заля виглядала дуже урочисто.

Поважні предки урочисто дивилися з рам портретів на велике товариство гостей.

Увагу гостей привертала до себе постать господаря дому. З обвіяного далекими вітрами, мужнього обличчя американця пашіло здоров'я і життєрадісність.

На його скронях серебріло волосся, але не дивлячися на півсотні літ, він рахував себе ще молодим чоловіком і мав здоровий глузд. Його новенький парадовий армійський мундир, з доброго зеленого шевіоту, прикрашений двома рядами різнокольорових стрічок нагород і орденів. Він шуткував з гостями. Вітався, питав про здоровля у своїх сусідів плантаторів і землевласників.

Шість вечора. Урочисто пробив у гонг слуга мурин.

– Леді та джентльмени! Прошу до столу! – запросив полковник.

Гості займали місця за багато сервованими столами. Безшумні льокаї, мов привиди, наливали вино, розносили сервети і посуд, накладали страви.

Велике хрустальне свічадло, немов променисте сонце, освітлювало радісні і породисті обличчя людей, що прожили все життя у достатку, вечірні вишукані сукні пань, білі плястрони і смокінги джентльменів.

Лилося вино. Інеєм вкривалися різблені стінки бокалів. Господар з великою іскристою чарою в руці підвівся з свого місця і почав коротку промову.

– Леді і джентльмени! Мої друзі – мої гості. Я дуже радий бачити вас всіх, після двохлітньої перерви і військових подій, тягар яких жертвенно ніс на собі американський нарід у величезній битві за демократичні принципи і краще майбутне людства. Ми перемогли ворогів і в Європі ї на Далекому Сході. І я гордий за нашу націю. Я гордий за Америку!

– Браво! Браво!

Музика грала врочистий гімн.

Лилося вино. Сяяли, всміхалися обличчя щасливих людей. Грала чарівна музика, підіймала ще вище настрій людей... І непомітно минали години банкету.

– Чудово жити в двадцятому столітті, – промовила молоденька вродлива міссіс Сузана, з гордощами поглядаючи на свого дядька – героя.

– Добре бути переможцем! – відповіла їй не менш вродлива сусідка.

– Просимо шановного господаря дому, розповісти нам про свої славні пригоди. А їх мабуть було чимало? – запропонував сусід господаря, сенатор.

– Просимо! Просимо! – заплескала в долоні ексцентрична Сузана. її очі заблищали вогником великої цікавости.

Господар вклонився і відповів:

– Шановні гості! Дякую за ласку і увагу. Я вояк, а не розповідач. Але я приготував вам невелику несподіванку. Ніякі слова так не ознайомлять вас з подіями, як мій коротенький кольоровий фільм, заснятий під час бойових походів і в хвилини відпочинку. Перенесімося, мої друзі, туди, на далекі острови. Фільм нажаль не звуковий, але я пояснюватиму події.

– Браво! Браво! Просимо!

Полковник подав знак і на стіні з'явився невеликий екран, погасло світло і заля опинилася в темряві. Ледве помітний синюватий промінь та стрекотіння апарату.

І от у залі з'явилася і пливе грізна армада кораблів. Червоніє, грає сполохами променів сходяче сонце. На зустріч ранкові пливуть силуети кораблів. Ще пливуть кораблі. Пливуть... Почувся голос полковника:

– Ми плили на схід. Довгий був наш шлях. Двадцать два дні ми дрейфували у двох океанах і двох морях. Підходячи все ближче і ближче до підступного ворога, частіше зустрічалися з ним у повітрі.

… Над ескадрою вихорем проносяться мисливці, вони відгоняють ворожі літаки. Швидкі машини догоняють одна одну. Коротка повітряна дуель. Один з літаків горить і падає у воду. Ще літаки... Навколо кораблів підіймаються киплячими гейзерами, стовпи води від вибуху бомб...

– Ми отримали наказ адмірала, оволодіти і висадитися на одному з островів Великого Океану.

… Кораблі біля екзотичного острова, густо порослого пальмами. Десантні човни підпливають до берега. Бій. Стріляє кулемет, гармата, перебігають автоматчики. Стріляють гармати на кораблях. Вояки ведуть переляканих полонених – японців. Група американських моряків підіймається на скелясту вершину гори і ставить прапор. Прапор переможців погордо розвівається над островом. Вояки витирають з лоба піт, щось п'ють з фляжок. Всміхаються. Розвівається прапор. На ньому мерехкотять полоси і зорі.

– Висадка закінчилася здобуттям острова. Але там склали свої голови чотири кращі вояки з мого полку. Віддамо їм пошану.

Чути стукіт у залі. Підіймаються гості з кресел і дивляться на екран.

… На океані штиль. Приспущені прапори на щоглах. Знов прапори. Ледве розвіваються, полощуться в південному повітрі прапори. Одним з прапорів накриті тіла поляглих. Ряди матросів, вояків. Патер капелан відспівує поляглих. Тіла, запеленені у зоряні прапори, спускають в безодню океану. Почесні сальви гармат, карабинів закінчують похорон моряків.

– Ми отримали наказ збудувати військовопостачально-перевалочну базу. Ми назвали її «Мінезота», в честь нашого штату.

Бурхливі оплески покрили полковникові слова. На екрані замерехкотів знов таємничий острів.

... Малайці рубають в густих зарослях стрункі бамбуки. Вояки ставлять величезні парусові намети. Вантажать скриньки з військовим спорядженням, харчами, консервами. Гори скриньок. Намети військового табору.

– Поволі фронт посувався далі. Ми здобували острів за островом. «Мінезота» була одною з допоміжних баз другої ескадри експедиційної фльоти генерала Мак-Артура. І одного разу головнокомандувач був нашим гостем.

… Генерал Мак-Артур на білому катері з штандартом головнокомандуючого підпливає до берега лагуни. Його зустрічає полковник Лендвіс. Тиснуть руки. Головнокомандувач оглядує острів. Від'їзжає.

– Починалося наше буденне життя на острові.

… Вітрець ледве гойдає перісті листя пальм, крізь які виблискує міліардами сонячних зайчиків, блакитньо-зелена вода лагуни. Двоє загорілих юнаків на човні. Один з них у масці стрибає у воду. Крізь зеленовату товщу видніється пливуче тіло – не розібрати, що то – чи риба, чи людина. Це людина. Юнак важко відсапуючися, кидає на дно човна велику перловницю. Згодом розкриває її ножем. На долоні сяє блакитним промінем перлина. Всміхається на весь екран життерадісне юнацьке обличчя.

– Після висадки в Нормандії, коли ми плили з Європи на Далекий Схід на підкріплення Тихоокеанської фльоти, на нашому кораблі несподівано з'явилися два юнаки. З ними на їх батьківщині трапилася якась велика трагедія.

Ми спочатку гадали, що вони шпигуни, але то були романтичні і чудові хлопці, вміли гарно танцювати. Вони залишилися при фльоті, були непоганими помічниками, а у вільний час, вони здобували з дна лагуни перли. І ті лови здається були не безуспішні. Я маю на згадку від них значну небесно-блакитну перлину. Але одного разу сталося нещастя. -

… Чорний дим вибуху піднявся над базою. Частина наметів у вогні. Горить база.

– Несподівано у нетрях пралісу юнаки відкрили гніздо «Каміказе». І моя нагорода – орден «пурпурового серця», за здобуття того гнізда, частково належить їм.

Ще крутиться фільм. Кадри повернення фльоти на батьківщину, закінчуються радісною зустріччю героїв.

Спалахнуло світло у залі. Глядачі сиділи мовчки з прижмуреними очима, знаходячися під впливом того фільму з життя.

– Чудово, дядьку! – вигукнула Сузана, кидаючися на шию полковникові. – Яка насолода! Я бачила твоє життя, немов сама була у легендарному поході. О, чому я не хлопець!? ... А де ті хлопці – шукачі блакитних перлів?

– Вони прибули разом з нами до Америки. Я їм допоміг отримати відповідні папери і вони, здається, мешкають на фармі мого бувшого інтенданта, містера Білаш, на півдні нашого штату.

– Я маю до тебе прохання!

– Яке?

– Але це пресова таємниця, – лукаво усміхнулася племінниця. – Я пишу новелю. Вона буде називатися «Лагуна блакитних перлів». Це такий захоплюючий і екзотичний сюжет. Тому я хочу побільшити твої кольорові кінознимки і побачити тих хлопців.

– О-кей! Я тобі це зроблю, – пообіцяв полковник.

Музика грала новий модний вальс «Здобуття Іво-Джими». Сузана танцювала, а перед її очима мерехкотіли блакитні перли...

МІССІС СУЗАНА ЛЕНДВІС.

Роман стояв перед вікном і несподівано побачив, що з модерної, новенької автомашини, яка зупинилася перед ґанком, вистрибнула струнка панна у сірому костюмі. Вона рішуче подзвонила.

– Пробачте. Це фарма містера Білаш?

– Так, міссіс.

– Я розшукую юнаків, що повернулися з далекого сходу. Прізвище одного Роман Журба. Це мабуть ви?

– Так, я. Але чим я зобов'язаний? ...– здивовано відповів Роман.

– Я журналістка. Початківець ще, – поправилася вона, – ї прошу дати мені інтерв'ю.

– Прошу до вітальні, – запросив Роман, широко відчиняючи двері перед незвичною гістю. Вона трималася досить упевнено, здійняла свої окуляри, вийняла блокнота і сіла у мягкий фотель.

Роман здивовано дивився на молоду, вродливу гостю.

– Містер Журба, ви недавно прибули до Америки? Про це мені оповідав мій дядько, полковник Лендвіс, – запитала вона.

– Так. Зовсім недавно.

– А з якої країни ви походите?

– З України.

– Я чула про Україну, але признатися ніколи не знаходила на наших мапах..

– Я вам покажу. – Запропонував Роман, запросивши міссіс у сірому, підійти до мапи і показав низину на північ від Чорного моря.

– Чи вам подобається життя і державний устрій Сполучених Штатів?

– Так. У вас кожна людина є повним господарем власної долі. Може вголос висловлювати свої думки.

Міссіс Лендвіс замислилася і пильно вдивлялася в спокійне урівноважене обличчя гарного юнака і не поспішаючи відповіла.

– Коли вам подобається наше життя, ви повинні вчитися засадам демократії.

Ті слова, немов написані розтопленим металом, миготіли в його очах, чудодійною і хвилюючою луною найкращої музики дзвеніли у вухах. Вони були підсумковою лінією юнацьких мрій. Лінією, що розділяла юнака від молодого чоловіка, вступаючого в самостійне життя.

Роман мовчки дивився на молоду журналістку, немов назавжди хотів запамятати симпатичне, мармурове-біле обличчя у рамці неслухняних золотисто-ясних кучерів, її глибокі, великі сіро-сині очі.

– Ви маєте добрі наміри і крім того – гарну душу. Мені здається, що ви моя старша сестра, бо відкрили зворушливу істину. Відгадали мої глибокозаховані мрії, про які я, навіть, не розповідав своїм ближчим друзям. Я хочу учитися, оволодіти наукою і посвятити себе своєму народові. Від сьогодня я знаю, чого прагну!

Це було сказано з таким запалом і так щиро, що юна гостя відчувала велику повагу до хлопця. Вона протягла юнакові маленьку, тендітну руку. І стільки щастя, стільки невимовного щастя світилося на обличчі Сузани Лендвіс.

Вона була зворушена відповіддю юнака, бо відчувала своїм тонким почуттям, що від самого серця линули ті слова.

– Ви вивчали англійську мову ще раніш? – запитала вона.

– Ні, я трохи знав німецьку мову, і за два роки перебування при американському війську, вивчив і англійську.

– Ви дуже здібний до навчання.

– Я знаю лише кілька тисяч слів.

– Але ви розмовляєте зовсім вільно, – зауважила Сузана.

– Це ви говорите компліменти.

– Зовсім ні. Коли ви хочете вчитися, я вам допоможу. Мій батько сенатор. Я його попрошу, він влаштує це. Свій гонорар за новелю я подарую вам, як стипендію.

– Дуже вдячний. Але я не потребую допомоги грошима, – тактовно відмовився Роман. – Я маю трохи власних, зароблених на островах. І не хочу бути комусь за нахлібника. .

– Чому?

– Це принижує гідність людини. Але я вас буду дякувати за допомогу при вступі до школи, – промовив Роман і трохи немов вагаючися, ще раз подивився у очі міссіс. Потім швидко дістав з кишені якийсь невеликий предмет, розв'язав хустину і щось протяг здивованій міссіс.

– О! Яка прекрасна перлина! – здивовано вигукнула Сузана.

– Я здобув її з дна моря.

– Невже!?

– Я хочу продати її, щоб мати змогу вчитися.

– Таку дорогоцінну річ?

– Але мені потрібно вчитися і для того бракує грошей, – рішуче сказав Роман.

– Ви остаточно вирішили продати її? Подумали про це?

– Так! Але не знаю, як це зробити. Порадте мені.

– Я маю знайомого ювеліра, в якого наша родина завжди замовляє і купує дорогоцінности.

– Буду дуже вдячний, коли ви допоможете в цьому.

– Коли ви не хочете зволікати, можемо поїхати до нього тепер.

Незабаром авто зупинилося перед багатими скляними вітринами люксусової крамниці.

– А, міссіс Лендвіс! Чим можу бути корисним? – запобігливо заметушився ювелір, перед знаною клієнткою.

– Містер Леві! Цей молодий чоловік має на продаж коштовну перлину.

Ювелір крізь побільшуюче шкло, розглядав дорогоцінність.

– Вона має історію чи назву? – запитав він.

– Так. Я хочу, щоб вона називалася «Небо України», – відповів Роман.

– Так. Це чудова і рідкісна перлина. Ще недавно вона коштувала б величезні гроші. Але тепер на світовому ринку дуже поширилися перли і вони впали в ціні. Японці плекали їх штучно, але це справжня перлина, походженням з Індійського океану. Але потім... її трохи зіпсували, бо вона має більше глибинного сяйва, ніж на поверхні. Це – дивна річ, і на знавця навіть краще... Хочете, я розповім коротку історію?

– Прошу.

І ювелір пильно вдивляючися в перлину оповідав:

– Це була величезна перловниця, яка виросла в глибині океану, але потім перенесли десь у мілководну лагуну, в інші умови і за них наросла ця нова, трошки інша офарбленням оболона.

– Я знаю історію цієї перлини і справді це так, – відловів Роман. – Ви можете купити її?

– Так. Я зможу заплатити готівкою дев'ять тисяч долярів, – запропонував купець.

Дев'ять тисяч! Романове серце затріпотіло у радісному хвилюванні. Стільки грошей Григорій Білаш має від своєї фарми за цілий рік. Таки коштовна його знахідка, здобута з дна лагуни. Шкода, що він не шукав ще більше перлів, пронісся вир думок у Романовій голові. Він глянув на обличчя Сузани Лендвіс, немов питаючи її остаточної поради, вона без слів зрозуміла юнака.

– Дев'ять тисяч – це замало. А в тім ми маємо ще порадитися з моїм батьком. До побачення, містер Леві, – рішуче промовила Сузана. Роман здивувався з поведінки тієї особи, що в своїй душі він називав вже ангелом-хоронителем. Вже на шумному пішоході він запитав:

– Чому ви не згодилися. Цих грошей мені вистачить на яких два – три роки.

– За два роки ви не здобудете вищої освіти. Вдруге знайти таку перлину тепер неможливо. І запам'ятайте, що вона повинна коштувати набагато дороще.

– Невже дороще?

– Витримка, юначе! У мене є ідея. Я гадаю, що ви отримаєте втричі більше грошей. А покищо сховайте вашу перлину. Незабаром я вас повідомлю. Гуд бай, містер Журба.

– Гуд бай, міссіс Лендвіс, – відповів Роман, дивлячися вслід швидко від'їзжаючому авто.