Текст книги "Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)"
Автор книги: Володимир Бабула
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)
Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнiтила його; йому ввижалось i вчувалось те, чого й не було насправдi.
Ось йому почало здаватись, що великi кулi на високих пiрамiдах в селищi засяяли... Спочатку вiн i це сприйняв як обман зору, як наслiдок перевтоми, але незабаром пересвiдчився в реальностi явища. Справдi: кулi спалахували ясно-блакитним свiтлом, згасали, потiм знову загорялись червоним, жовтим...
"Квартяни, мабуть, сигналiзують..." – подумав Краус i ще дужче притиснувся до землi. Мак-Гардi вiн не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулi сяяли щораз iнтенсивнiше; вони тепер спалахували хаотично, рiзними барвами.
Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркiт. Та ось незвичайнi звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, – та ще й так, що аж задвигтiло все довкола.
Краус злякано озирнувся i закам'янiв: на обрiї, чiтко окреслюючи вершини гiрського пасма, до неба зводились палахкотливi язики вогню.
Загримiли новi удари – ще сильнiшi. Помiтно заколивалась земля. Мак-Гардi прокинувся i, забувши про обережнiсть, спросоння загорлав:
– Що сталося?.. Нас обстрiлюють?.. Нас виявили?
Краус притиснув його до землi:
– У наших горах стався вибух вулкана... Наша "Ластiвка", мабуть, загинула...
Мак-Гардi лiг навзнак i втупив байдужий погляд у небо. Повiльно витягнув з кишенi "горiлчаний" банан, надкусив його.
Краус безпорадно знизав плечима.
***
Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв i здивовано клiпав очима. Мак-Гардi поплескав його по плечу:
– Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе...
– Ну, що ж, ходiмо... – сказав пригнiчено Краус, пiдводячись.
– Раз мати породила, раз i помирати! – спробував посмiхнутись Мак-Гардi. Грубер, нiчого не розумiючи, покрутив головою i почвалав за своїми приятелями.
Незабаром вони дiйшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр пiднiмався над рiвниною. Нерiшуче зупинились i в захватi дивились на незвичайнi будови.
В ясне блакитне небо здiймалися чотири стрункi, гладенькi пiрамiди метрiв на п'ятдесят заввишки, з великими, райдужно сяючими кулями на вершинах. На лiвому розi вимощеного чотирикутника стояла трохи бiльша пiрамiда без таємничих куль, а праворуч – найдивовижнiша будова з усiх: велетенська пiвкуля, на якiй було прилаштовано три конструкцiї з широкими спiралями, – тi, що, як виявив Краус при першiй розвiдцi, непомiтно й безперервно змiнювали свiй напрям.
– Я нагадую собi тут Наполеона перед єгипетськими пiрамiдами! бадьоро вигукнув Мак-Гардi, щоб заглушити свiй страх. – Менi здається, що й цi будови є тiльки пам'ятниками славетного минулого Кварти. Нiде анi душi; нiде нi вiкон, нi дверей. Як тут можуть жити люди?
– Ти наївний! – засмiявся Грубер. – Цi люди на вигляд зовсiм iншi, анiж ми. Може, вони зовсiм не дихають або й справдi невидимi... – додав вiн тихше.
Краус заперечливо махнув рукою:
– Безглуздя! Кулi вночi не сяяли самi собою. Квартяни, мабуть, подавали комусь знак, що ми наближаємось. Можливо, за нами вже давно стежать з допомогою якогось локатора. Не будемо марнувати часу та ходiмо краще далi. Може, хтось вийде нам назустрiч, або виявимо який-небудь хiд до примiщень.
Грубер перший скочив на помiст i пiшов нетвердим кроком. Обидва приятелi рушили за ним. Нiде нiщо не ворушилось, тiльки вiтер свистiв у дивних конструкцiях.
Бiля найвищої пiрамiди зупинились. Мак-Гардi обережно доторкнувся до її стiни:
– Скидається на бетон, але це не бетон...
– Шкода, що тут немає необхiдних приладiв, – позiхнув Краус, який з усiєї сили боровся з втомою пiсля тривожної безсонної ночi.
– То поклич Навратiла з Молодiновою! – насмiшкувато сказав Мак-Гардi. – Вони тобi всi оцi загадки розв'яжуть враз. Оглянемо краще будову з усiх бокiв.
– Ти був правий! – вигукнув Грубер, що весь час iшов перший. – Ця штука, безперечно, рухається,– показав вiн на велику пiвкулю, що виступала низько над землею з похилої стiни.
Вони вчепились у неї всi втрьох, але марно: вона не поворухнулась бодай на мiлiметр. Спробували обернути навколо осi – наслiдок був такий же.
– Розстрiляємо її! – запропонував Грубер.
– Погукаємо, – може, все-таки хтось обiзветься... – сказав Мак-Гардi.
Але нiхто не озвався на їхнi крики.
Нарештi Краус виявив на стiнi невеликий рельєф, який складався з трьох пiвкуль на вершинах правильного трикутника. При бiльш уважному оглядi вiн встановив, що пiвкулi зроблено з iншого матерiалу, анiж основна дошка рельєфу.
– Ура, замок скарбницi знайдено! – Тепер тiльки шифр – i ми вiдчинимо неприступну касу!
Припущення Крауса пiдтвердилось. Пiсля багатьох спроб їм пощастило зрештою визначити ключ потаємного механiзму. Тiльки-но вони притиснули всi три маленькi пiвкулi одну до одної, як велика куля в стiнi пiрамiди почала обертатись, аж доки повернулась боком, у якому червонiв широкий круглий отвiр.
Втiкачi затамували подих i злякано чекали, що буде далi. Кожна хвилина здавалася їм вiчнiстю.
– Ну, от i все. Зайдемо! – опам'ятався нарештi Грубер.
Мак-Гардi нервово пiдняв пiдборiддя i пересмикнув плечима:
– Справдi, чого нам зволiкати? Але ти не пiдеш перший, ти п'яний! вiн вiдштовхнув Грубера i полiз на черевi в пiрамiду.
Краус i Грубер, зазираючи в отвiр, напружено прислухались. Шарудiння незабаром припинилося, всерединi загадкової будови запанувала моторошна тиша.
Нерви Грубера не витримали довгого чекання.
– Пiду за ним! Якщо йому щось зробили, хай начуваються! – сказав вiн погрозливо.
– Нiкуди ти не пiдеш! – заперечив Краус. – Лишишся тут на сторожi. Я полiзу сам... I не роби тут нiяких дурниць!.. Чи є в тебе ще банани?
Грубер заперечливо похитав головою.
Краус ще раз суворо глянув на нього i обережно просунувся в отвiр. Вiн одразу ж потрапив до широкого проходу, в якому мiг просуватись вперед на колiнах.
Коридор кiнчався просторим тьмяно освiтленим примiщенням. Краус обережно зазирнув туди i затремтiв, як у лихоманцi: просто перед ним стояв велетенський ящiр з довгою, скрученою набiк шиєю. Всерединi його тiла блищав скелет, чiтко видний крiзь прозорi м'язи.
Виряченi очi Крауса мимохiть втупилися в ноги потвори. Вони були прикрiпленi до високої пiдставки...
– Тьху, злякався опудала в паноптикумi! – Краус зiтхнув з полегкiстю i зайшов до примiщення.
Все воно було сповнене не менш фантастичними створiннями. Це справляло таке гнiтюче враження, що непроханого гостя знову покинула хоробрiсть.
– Мак-Гардi!.. – гукнув вiн неголосно.
Мовчання.
– Мак-Гардi, де ти? Знову мовчанка.
Краус поклав палець на спуск рушницi i невпевненим кроком обiйшов опудало ящера.
Посеред примiщення над пiдлогою висiла величезна куля з рельєфно позначеними континентами на гладенькiй основi, що означала море. В сутiнках за великим глобусом виднiлись прозорi моделi тих крилатих квартян, з якими експедицiя зустрiлась у Долинi вогнiв.
– Це ще дрiбниця! – почулося раптом за спиною у Крауса. – Не лякайся, це я... – Мак-Гардi взяв приятеля за руку. – Зазирни до сусiднього примiщення. Коли побачиш те, що побачив я, зовсiм отетерiєш...
Вони пройшли круглим отвором, i Мак-Гардi мовчки показав угору. Високо над їхнiми головами виднiлась велика пiвсфера, яка, нiби в планетарiї, сяяла тисячами дрiбних зiрок. Однак в її центрi було те, чого очi людини нiколи не бачили: у повiтрi вiльно обертались одно навколо другого два сонця, а круг них ще повiльнiше рухалось маленьке, що сяяло червоно.
– Жива модель тризiр'я Центавра! – охнув приголомшений Краус. – Моделi сонць нi на чому не тримаються, – додав вiн зачудовано.
– Це ще дрiбниця! Поглянь уважнiше: навколо сонць обертаються планети. Бачиш, як швидко рухаються? I так само вiльно пливуть у повiтрi... Як це можливо!? Який механiзм приводить їх у рух, якщо вони нiчим не зв'язанi з усiм навколишнiм?
Краус раптом здригнувся:
– Повернiмось. Побоююсь, щоб Грубер там чого не накоїв.
Бiля входу в пiрамiду Грубера вже не було. Марно шукали вони його на подвiр'ї та у вуличках помiж будовами. Тiльки бiля великої пiвкулi з спiралями виявили лушпиння "горiлчаних" бананiв.
– Бiда! – розпачливо сказав Краус. – Мабуть, хтось затягнув його всередину, – кивнув вiн головою в напрямку входу, подiбного до того, який вони виявили в найбiльшiй пiрамiдi.
Пiсля короткого вагання вирiшили пiти на розшуки.
Вхiд у простору будову з спiральними конструкцiями був ширший, анiж у пiрамiду, так що мандрiвники могли просуватись вперед не нахиляючись.
В кiлькох мiсцях коридор перетинали труби, що йшли кудись у глибину землi.
Що далi просувались втiкачi, то дужче охоплювало їх почуття, нiби вони втрачають грунт пiд ногами. їхнi тiла легшали й легшали. А в кiнцi коридора, перегородженого низенькими поручнями, вони раптом вiдчули, що зовсiм втратили вагу; притягання планети на них не впливало – так само, як i в мiжзоряному кораблi. Вони судорожно тримались за поручнi, скеровуючи прожектори перед себе.
З темряви перед ними проступило просторе примiщення сферичної форми. Посерединi кiлькома мереживними балками була прикрiплена куля з блискучого металу. Як променi, до неї збiгалось кiлька труб.
Краус нахилився через поручнi, але одразу ж злякано вiдсахнувся.
– Хтось летить прямо на нас... – прошепотiв вiн ледве чутно i швидко попростував до виходу.
– Це Грубер, не бiйся!
I справдi, за хвилину перед входом у примiщення з'явилась людина, яка пливла повiтрям. Вона була звернена до своїх приятелiв спиною, нiби й досi їх не помiчала.
Краус погукав, але Грубер навiть не поворухнувся i байдуже продовжував свою дивну подорож понад стiнками печери.
Обидва стежили за ним, як за привидом.
– Можливо, його приглушили?.. Треба його якось рятувати, – прошепотiв Краус. – Зачекай тут, я збiгаю по трос...
– Нiкуди не ходи, це даремно: вiн знову пiдпливе до нас. Поглянь, обертається навколо кулi, немов супутник...
У Крауса вiд такого байдужого порiвняння аж мороз пробiг по спинi, але вiн нiчого не сказав.
Нарештi тiло Грубера знову наблизилось. Мак-Гардi втягнув нещасного до коридора i присвiтив у обличчя.
– Мертвий...
– Справдi, мертвий... – пiдтвердив Краус, коли уважнiше оглянув нерухоме тiло. – Вбитий електричним струмом Свозилова ще могла б оживити його...
Вiн схопився за голову:
– Прокляте життя!.. Повернiмось краще до наших, бо iнакше ми тут, безперечно, збожеволiємо! Або загинемо так само, як i вiн.
Роздiл XVII
Приборканий
вулкан
Життя у пiдземеллi ставало дедалi небезпечнiшим. На будiвництвi житла на Накритому столi боролись за кожну хвилину. Тiльки-но вивершили дах, як туди одразу ж перевели всю обстановку спалень, лабораторiй та клубу.
– Першу перемогу здобуто, друзi! – урочисто сказав Навратiл на невеличкому бенкетi з цього приводу. – Ще кiлька тижнiв тому ми часто зiтхали: "Ох, куди подiлись тi часи, коли свiтом ковбаси лiтали!". А сьогоднi вже...
Вiн не закiнчив. Свiтло в клубi раптом згасло. Водночас з цим пролунав оглушливий гуркiт.
Вроцлавський пiдскочив до вiкна i рвонув запону:
– Наша пiдземна електростанцiя!..
Над скелями, якi на очах жолобились i насувалися одна на одну, тьмяне передвечiрнє небо розгорялось багряним сяйвом.
– Люлька вивергає вогонь! – вигукнув Фратев. Поминувши групу вчених, вiн вибiг з будинку i подався на аеродром. Перш нiж хтось встиг опам'ятатись, у повiтря пiднявся вертолiт.
– Увага, увага!.. – лунав схвильований голос Фратева з гучномовця радiостанцiї в клубi. – Наближаюсь до кратера вулкана. Дим перешкоджає бачити, спускаюсь нижче... Зараз уже бачу добре... Могутнiй потiк лави суне кратером у напрямку Накритого стола... Тiкайте!
– Я – Навратiл! – хрипко викрикнув академiк. – Негайно спускайтесь!.. Негайно, ви чуєте?! Йдеться про життя усiх.
– Зараз буду спуска-а-а... – Фратев протягнув останнiй звук i несподiвано замовк. – Все гаразд, тiльки невелика подряпина на скронi... озвався вiн знову по короткiй паузi. – Спускаюсь.
Як тiльки вертолiт приземлився, Навратiл кинувся до нього й сiв поруч Фратева. Пiд пахвою вiн тримав невеликий металевий цилiндр.
– Назад, до вулкана, до паразитарного кратера! – наказав академiк, вiдсапуючись.
Фратев мовчки кивнув. Вертолiт пiднявся в повiтря. До кабiни заповз їдкий задушливий дим.
– Приготуйтесь, друже, зараз скинемо атомну бомбу! – сказав Навратiл, коли вони опинилися над протилежним схилом вулкана. – Бомба спускатиметься на парашутi, однак багато часу в нас не лишиться. Коли я вам скажу, намагайтесь якнайшвидше вибратись з зони вибуху. Не може бути, щоб ми не скерували лаву в iнший бiк... Увага!.. Єсть!
Освiтлений багряними вiдблисками парашутик з атомною бомбою швидко знижувався. Навратiл провiв його поглядом i обернувся до Фратева:
– Ну, чого ж ви...
Вертолiт гойднуло. Фратев, який сидiв, вткнувшись головою в пульт управлiння, мляво зсунувся додолу. Його обидвi щоки були залитi кров'ю.
Навратiл кинувся до нього, потiм судорожно перехопив важелi управлiння, щосили натиснув на педаль газу.
Вертолiт рiзко рвонуло.
А внизу, бiля невеличкого засипаного кратера, блиснув спалах неймовiрної яскравостi. Вогненний вихор здiйнявся у височiнь; вiн розганяв присмерк ночi, пiдхопив вертолiт i кинув його аж ген убiк.
Навратiл насилу вирiвняв машину.
***
Велике жовте сонце зайшло за голi верхiв'я гiр. По небу розлилося червоне вiялоподiбне сяйво. I назустрiч цьому сяйву швидко пiднiмався вертолiт, у якому сидiла одна-однiсiнька людина – професор Мадараш.
Професор ще раз поглянув згори на будинок, освiтленi вiкна якого навiвали смутнi спогади про затишок.
"Чи доведеться ж його ще побачити?" – майнула в головi невесела думка, але професор одразу ж її прогнав i перевiв погляд у протилежний бiк.
Долиною вогнiв сунув густий дим, прибитий вiтром до землi. Над ним крихiтними чорними цяточками снували крилатi квартяни, вигнанi пожежею з своїх печер.
Вулкан погрозливо вивергав полум'я з обох кратерiв. Лава, яка ще потроху витiкала з бiчного отвору, моментально застигала на поверхнi, утворюючи на скелях зморшкуватi нарости. В деяких мiсцях гази й водяна пара пробивали немiцну зовнiшню кору, утворюючи мiнiатюрнi кратери, що розбризкували iскри вогню.
Мадараш зiтхнув i полетiв швидше.
Вертолiт прямував просто на пiвнiч, до екватора. Треба було поспiшати: наближався зручний час для зв'язку з Землею – та пiвкуля Кварти, де стояв гравiтацiйний передавач, оберталась у напрямку до нашої сонячної системи.
Машина легко сiла на майданчику бiля невисокої конструкцiї. Мадараш зайшов у примiщення, увiмкнув апаратуру. Вчений був дуже схвильований.
– Сьогоднi передаю вам ще сумнiшу звiстку, анiж учора... – монотонно виспiвував телеграфний ключ. – Iнженер Фратев тяжко поранений: у нього розбита черепна коробка i обпалено частину обличчя. Разом з академiком Навратiлом вiн героїчно рискував собою заради нас усiх... Доктор Вроцлавський бореться за його життя. Втрату кровi поповнено переливанням, однак поранений увесь час лишається непритомний... Як усе це трапилось?.. Учора я повiдомляв про несподiваний вибух нашого сусiда, вулкана Люльки. На щастя, академiк Навратiл встиг виготувати атомну бомбу, якою ми вирiшили вiдкрити бiчний кратер, щоб потоки лави не знищили наше селище. Iнженер Фратев при розвiдувальному польотi над вулканом був поранений розжареною вулканiчною бомбою в скроню. Вiн вважав це за легке поранення i не доповiв Навратiлу, а полетiв з ним до вулкана ще один раз. Навратiл помiтив його стан тiльки перед вибухом атомної бомби, коли Фратева було поранено вдруге,– великим уламком каменя, що пробив вiкно вертольота. Крiм iнженера Фратева, всi здоровi... Щойно збудоване житло на Накритому столi не пошкоджене, зате печера завалилася зовсiм. Пiдземна атомна електростанцiя знищена. У нас лишився єдиний реактор на "Стрiлi", але вiн не може дати стiльки енергiї, щоб ми могли побудувати ливарню й виготовити частини для пошкодженого "Променя". Ми зайшли у безвихiдь. Лишається єдина надiя: попросити про допомогу квартян. З дотепних конструкцiй, виявлених Свозиловою пiд час подорожi навколо Кварти, можна судити, що вони досконало володiють технiкою й мають металургiйнi заводи... Сподiваємось, що квартяни зустрiнуть нас по-дружньому i не вважатимуть за окупантiв планети... Турбуємось про Северсона й Свозилову. Вже кiлька днiв вiд них нема нiяких звiсток. Можливо, у них пошкоджено передавач... На сьогоднi кiнчаю. До завтра!
Мадараш вимкнув передавач i незабаром повернувся до своїх товаришiв у селище на Накритому столi.
А на свiтанку астрогравiметр спiймав вiдповiдь з Землi:
– "Вiдважнi завойовники Всесвiту! Любi друзi! Ми з вами! Тримайтесь: на нових мiжзоряних кораблях "Фотон" i "Електрон" завершуються останнi роботи. Завтра, о п'ятiй тридцять за середньоєвропейським часом, вони стартують. Чекайте на нас за чотири роки..."
Мадараш, який приймав повiдомлення, не повiрив власним очам: за чотири роки? Чи не помилились вони?.. Чи, можливо, їм вдалось збiльшити швидкiсть кораблiв аж до швидкостi свiтла?
Вiн вибiг до коридора. Назустрiч йому поспiшав Чан-су. Академiк радiсно махав руками, очi його сяяли.
– Перший бiй виграно! Наш Фратев житиме! Голос його затремтiв...
Роздiл XVIII
Кам'яне
мiсто
Великою радiстю для колонiї на Накритому столi було повернення Алени Свозилової та Северсона з довгої, повної надзвичайних пригод подорожi.
Другого дня, як тiльки мандрiвники вiдпочили, Северсон продемонстрував великий документальний фiльм, який вони з Аленою привезли з собою.
Всi зiбрались у залi, який ще пахнув свiжою фарбою. Свiтло погасло. На екранi з'явився краєвид мiсцевостi, що пробiгала глибоко пiд лiтаком.
– Зразу ж за Протокою завойовникiв Всесвiту перед нами з туману виринули щойно виниклi вулкани. Вони значно пiдняли захiдний берег континенту Геозiї... – супроводив окремi кадри-картини голос Северсона, бо фiльм ще не був озвучений. – Скоро по тому ми виявили загадковi будови з дивними конструкцiями, що свiдчать про високу культуру їхнiх будiвникiв. На жаль, це єдине селище, яке ми досi бачили на Квартi, його огляд, безперечно, покаже нам шлях до розвинених мешканцiв планети. Найбiльше вражає те, що двоє з них, яких ми помiтили в подвiр'ї селища, дуже схожi на нас, людей.
...Покружлявши над селищем квартян, повертаємо лiворуч, до великого пасма гiр, що заступає нам вид на море. Пiднiмаємось угору, щоб перелетiти небезпечну хмару попелу, виверженого цiлим рядом дiючих вулканiв.
...Пристаємо в затоцi, утворенiй пiвостровом Коняча голова. На скелi бiля берега встановлюємо першу автоматичну метеостанцiю.
...Летимо над групою островiв далi на пiвдень. Океан пiд нами увесь час мiниться: його поверхня, скiльки око сягає, розмальована рухливими смугами. Це морськi течiї несуть звiдкись вулканiчний попiл.
...Великим пiвколом повертаємось до екватора. По дорозi встановлюємо ще ряд автоматичних метеостанцiй. В затоцi пiдковоподiбного острова нас вiтають морськi звiрi.
...I нарештi знову континент. Пiсля короткочасного польоту ми опинились перед великою туманною запоною, яка звисала од хмар аж до землi... Влiтаємо в iмлу. Нашi апарати сигналiзують, що молочний туман навколо нас – це гаряча пара. Майже вертикально виходимо з неприємної лазнi. Пiднiмаємось високо над морем i спостерiгаємо мiсцевiсть на екранах радарiв. Уточнюємо карти i за правом перших дослiдникiв даємо цьому морю назву – море Данте.
Очi всiх учених вп'ялись у екран. На ньому швидко змiнюються картини; пропливає небачений свiт Кварти.
– Ще одне море, – продовжує Северсон. – Алена Свозилова називає його морем Дракона, бо на берегах повнiсiнько найрiзноманiтнiших ящерiв.
...Наближаємось до найпрекраснiших мiсць на планетi, якi, очевидно, були колискою всього живого на Квартi... Як бачите, це море Життя з усiх бокiв захищають високi гiрськi пасма.
...Зменшуємо швидкiсть польоту. Проминаємо величезну кiлькiсть острiвцiв, що потопають у зеленi.
...Зупиняємось бiля одного з островiв. Вода вирує вiд незлiченної кiлькостi всiляких риб та дивовижних земноводних... Над берегом кружляє цiла хмара наполоханих лiтаючих квартян... Iстоти найрiзноманiтнiших форм, розмiру й пофарбування стрiмголов тiкають у джунглi... З прибережних болiт з голосними криками пiднiмаються величезнi птахи.
...Лiтак покидає нарештi море Життя i летить над континентом... Серед горбкуватої, вкритої лiсом мiсцевостi, що нагадує Середню Європу, ми помiчаємо велике озеро. Приземляємось, щоб встановити на цьому озерi Жюля Берна, як ми його назвали, ще один автоматичний провiсник погоди.
...Лiтак з хвилину стрибає по бiрюзовiй поверхнi води.
...А ось тепер вiн вже спокiйно погойдується на якорi. До берега пливе гумовий човен з мотором. Мандрiвники в човнi труть собi очi, щоб переконатися, що вони не сплять... – Северсон замовкає.
Перед ученими на екранi з'являється справдi надзвичайна картина: в вузькiй затоцi на гладiнi води стоїть кiлька снiжно-бiлих кораблiв з розкiшно вирiзьбленими бортами та золотисто-рожевими вiтрилами. Кораблi наближаються... Нi, це не кораблi, а квiти гiгантських рослин...
– Це – квiти чарiвних морських лiлiй... – продовжує Северсон. – Як встановила Алена, вiтер переносить їх з мiсця на мiсце разом з корiнням... Звернiть увагу: на крайнiй квiтцi сидить крилатий квартянин... Бiдолаха так перелякався, що навiть забув про свої крила, якi можуть в першу-лiпшу мить пiдняти його в рятiвну височiнь.
Коли ми наблизились до велетенських квiток, то побачили гирло рiки, якою текла в море червона, як кров, вода. Ми захотiли визначити причину цього дивного явища, а тому вирушили проти течiї в глиб континенту, аж поки досягли мiсця, де рiчка витiкала з надрiв скелi...
Северсон знову замовк. Картина, яка з'явилась на екранi, не вимагала пояснень, а навiть виключала їх.
Крiзь темний отвiр тунелю назустрiч глядачам випливала величезна печера неймовiрної краси. В свiтлi прожекторiв нестерпно виблискували крижанi сталактити, якi, немов мармурова колонада, пiдтримували високе склепiння. Понад стiнками росли кришталевi джунглi, а над ними велично височiв могутнiй орган, який, здавалось, тiльки чекав на чарiвного музику, щоб заграти райських пiсень. На замерзлих краях озера свiтилися бiлоснiжнi чудернацькi крижанi вiзерунки. Хiд до другої печери закривала завiса з довгих крижаних бурульок – безперечна ознака того, що сюди давним-давно не заходив нiхто.
– Ми вирiшили проникнути глибше... – продовжував Северсон. – Я обережно зламав одну з бурульок i збив нею кiлька сусiднiх. Печерою прокотився брязкiт, немов розбилося скло, i частина завiси впала в крижану воду.
Друга печера мала трохи iнший вигляд. Бiля стiни виступали з води жовтi приступки, зробленi з вапняку. Струмок, що протiкав понад правою стiнкою, губився в дальшiй печерi... Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролiзли плазом через вузький прохiд мiж двома вапнякуватими стовпами! Тут потiк кiнчався – власне, губився пiд кам'яною стiною.
Печера була набагато менша, простiша, а головне – теплiша за попереднi.
Ми освiтили всi закутки, щоб знайти отвiр, яким можна було б проникнути далi, але всi нашi зусилля були марнi.
– Поглянь! – вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.
На гладенькiй стiнi була зображена велика картина, яка розповiдала про втечу рiзноманiтних iстот вiд дiючого вулкана. Серед птахiв, що ширяли в повiтрi, були намальованi й лiтаючi квартяни.
"Хто ж був автором цiєї картини?" – подумали ми. Хiд до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дiя води створює їх протягом тисячолiть.
– Можливо, колись, у давноминулi часи, тут жили такi ж розвиненi iстоти, якими були древнi вавiлоняни та єгиптяни... – висловила здогад Алена. – Але куди вони подiлись?.. Може, загинули?
Ми знову задивились на картину. Вона була цiкаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбiльшої реальностi зображення, налiпив на малюнки звiрiв шерсть i пiр'я, здобуте, очевидно, з справжнiх тварин. Слiд сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.
Нашi мiркування порушило пiдозрiле шарудiння.
Ми швидко погасили кишеньковi лiхтарики, притиснулись до стiнок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар, багатократно посилений луною.
– Живий? – прошепотiла менi на вухо Алена.
– Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є... – вiдповiв я ледве чутно.
Але в печерi знову запала могильна тиша.
Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з'ясувати, що впало менi до нiг. То був уламок каменя, який при ударi об пiдлогу печери розбився на шматки...
Пробачте, що в цих мiсцях мiй репортажний фiльм має прогалини, – було темно...
– Вiдiрвався шматок скелi. Ми вiдбулись щасливо! – сказав я i знову засвiтив прожектор.
– Звiдки мiг випасти камiнь, якщо стiни й склепiння над нами гладенькi й зовсiм не пошкодженi? – здивувалась Алена.
– Тут щось не гаразд, – притишив я голос. – Будь коло мене, менi тут не подобається. Повернiмось.
Не пройшли ми й десяти крокiв до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камiнь.
Ми блискавично обернулись.
Над картиною, пiд стелею печери, ми побачили правильний круглий отвiр, якого хвилину тому не було, а в ньому – крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Заслiплений свiтлом прожектора, вiн затулив долонею очi i вiдступив на крок до таємничого ходу.
Алена вiд несподiванки скрикнула.
В ту ж мить з'явився ще один квартянин, схопив свого товариша i потягнув його в глиб скелi. Круглий отвiр лишився вiдчиненим.
Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дiйснiсть, чи галюцинацiя. Отвiр у стiнi, однак, був беззаперечним доказом: пiдземний лабiринт населений квартянами, якi вмiють виготовляти собi одяг.
– Чому нас отой квартянин бомбардував камiнням? – засмутилась Алена. Адже ми йому нiчого лихого не заподiяли...
– Пiзнiше я його запитаю, – пожартував я. – Повернiмось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.
Можете уявити собi нашi почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побiгли вздовж пiдземної рiчки до крижаної завiси. Але там сухопутна дорога кiнчалася.
Як же ми потрапимо назад до лiтака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човнi?
Я кинувся в рiчку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.
Ми опинились у пастцi.
Що ж тепер робити? Як урятуватись?
Якщо кликатимемо на допомогу,– хто нас почує? Тiльки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть... Де ми переночуємо? У крижанiй печерi холодно, а в печерi з настiнною картиною – небезпечно.
Збiгали години, а нам все ще нiчого не спадало на думку. Нарештi ми все-таки вирiшили лишитись у печерi з картиною. Домовились спати по черзi.
Першi два днi минули спокiйно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.
Третiй день принiс з собою голод, а четвертий – втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на вартi.
Крiзь сон я раптом вiдчув, що мене хтось схопив пiд руки й понiс. Перш нiж я усвiдомив, що трапилось, я вже був у круглому отворi, а поруч мене двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але iнтелiгентними обличчями.
– Де Алена? Пустiть мене!.. Алено! – закричав я в розпачi, наче вони могли мене зрозумiти.
Квартяни не звертали уваги на мої протести i в абсолютнiй темрявi тягли мене в глиб скелi. Я зрозумiв, що опиратись марно.
Здавалось, тунель не мав нi кiнця нi краю. Серце моє стискалося вiд страху за Алену, i з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебi, не було нiякої радостi плентатись з такими милими компаньйонами у невiдомiсть.
Нарештi перед нами з'явився миготливо освiтлений отвiр, який все збiльшувався, аж поки перетворився на ворота пiдземного храму.
Я був просто приголомшений красою залу в надрах скелi. Прикрашену картинами стелю пiдтримували чудесно вирiзьбленi стовпи, або, скорiше, скульптурнi групи фантастичних iстот.
Боковi стiни храму утворювали рельєфи, розмальованi рiзними вiдтiнками коричневого, жовтого й блакитного кольорiв. Посерединi стояли колом кам'янi брили з химерним орнаментом. В центрi кола палахкотiло блакитне полум'я, що виходило з отвору у пiдлозi.
Неприємнi поводарi, не сказавши нi слова, посадили мене на пiдлогу бiля пiднiжжя стовпа. Зi мною лишався один, а другий кудись зник.
Я напружено мiркував, як менi бути, але нiчого путнього придумати не мiг. Через кiлька хвилин повернувся мiй провiдник, а з ним ще кiлька квартян.
Мене пiдвели з землi i посадили на сидiння в колi, спиною до полум'я.
Один з квартян з цiкавiстю поглядав на кiнокамеру й прожектор у мене на грудях. Вiн зробив рух, нiби хотiв їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано вiдступив.
Стоячи пiвколом передi мною, iншi також позирали на мене з цiкавiстю. Вони по черзi вiдкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нiчого. Мабуть, якщо вони й справдi розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.
Квартяни мали цiлком миролюбний вигляд, i це мене трошки заспокоїло.
– Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете менi допомогти? – запитав я голосно.
Квартяни здивовано обсунулись вiд мене, нiби побоюючись, що я на них накинусь. Потiм, мов за наказом, посiдали i широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.
Я не мiг стримати посмiшку:
"А, людська мова вас вражає," – подумав я,– то що ж ви скажете про спiв? "Серце красунi схильне до зради..." – заспiвав я арiю з "Рiголетто".
Вплив був не набагато бiльшим, анiж до того.
Я розлючено крикнув:
– Пустiть мене! – рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки мiцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий пiсля чотириденного голодування.
Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнiв.
Коли я прийшов до пам'ятi, то вiдчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютнiй темрявi.
"Мабуть, усе це менi тiльки приснилось!" – промайнула в мене думка.
Я швидко ввiмкнув прожектор i роздивився навколо. Я був один у невеликiй шестиграннiй камерi без вiкон. За пiдстилку менi правили кiлька товстих, пухких листкiв невiдомого дерева.
Недалеко вiд мене лежала купка темно-синiх плодiв та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацiкавився: мене мучила спрага.
В посудинi була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освiжив губи i обережно покуштував. А потiм напився досхочу.
Одразу ж по тому я вiдчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто мiг би менi сказати, їстiвнi вони чи отруйнi?
З годину я вагався, поки нарештi зважився.
"Все одно... – думав я. – Чи загину з голоду, чи отруюсь... А може, цi плоди мене врятують..."