355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Володимир Бабула » Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2) » Текст книги (страница 8)
Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 00:47

Текст книги "Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)"


Автор книги: Володимир Бабула



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Так i в той знаменний переддень великих подiй вiн стояв бiля вiдчиненого вiкна просторого кабiнету i грав.

У солодкi мрiї врiзався голосний стукiт у дверi. Хотенков з жалем поклав скрипку i пiшов назустрiч несподiваному гостевi.

На порозi стояв невисокий кремезний чоловiк з широким обличчям.

– Доктор Заяц?! – вигукнув з подивом академiк. – Яким вiтром?

– Вiдгукнулись!.. Живi!

– Хто? – не зрозумiв Хотенков.

– Нашi. Живуть на планетi Квартi в сузiр'ї Альфа Центавра А.

Хотенков щиро обняв Заяца, мiцно потиснув йому руку:

– Отже, ви таки перемогли. Вiтаю!

– Перемiг, якщо можна так сказати. Але... – Заяц помовчав. – "Промiнь" вийшов з ладу.

– Що ви кажете?! Як же це трапилось?

– Його пошкодив метеорит. "Промiнь" тепер править за спостережний пункт i станцiю зв'язку з Землею... Злочинцi втекли i ховаються десь на планетi.

– Отже, Навратiл таки побудував гравiтацiйний передавач... – задумливо сказав академiк.

Доктор Заяц мовчки кивнув, поклав на стiл кiлька густо списаних аркушiв:

– Це точний текст першого повiдомлення, яке прийняв наш астрогравiметр на Петржалцi.

Академiк швидко перебiг очима рядки повiдомлення:

– Зазнали аварiї в незнайомому закутку Всесвiту, за мiльярди кiлометрiв вiд своєї домiвки... – прошепотiв вiн пiсля тривалої мовчанки. А на довершення всього – небезпечнi злочинцi за спиною... Жахливо!

Заяц пiдiйшов до вiдеофону i набрав номер.

– Зачекайте, – попросив Хотенков. – Перш нiж передамо повiдомлення президiї, я хочу прослухати все.

– "...Не турбуйтесь про нас, ми всi живi й здоровi... – читав доктор Заяц. – Ми твердо переконанi, що нам удасться побудувати примiтивну ливарню, в якiй виготовимо пошкодженi частини "Променя". Поки що будуємо нове житло, бо печера, в якiй живемо зараз, загрожує обвалом. Будинок поставимо з гранiту, якого тут цiлком досить. Вчора закiнчили фундамент, сьогоднi монтуємо пiдйомнi крани. Сподiваємось, що до перiоду дощiв (за нашими пiдрахунками, вiн почнеться приблизно через пiвроку i триватиме мiсяцiв зо два) закiнчимо всю будову, аж до внутрiшнього обладнання. Пiсля дощiв розпочнемо будiвництво нової атомної електростанцiї та ливарнi. Всi креслення, за винятком кiлькох, уже готовi... Життя на планетi, наскiльки ми його вивчили, опишемо в докладному повiдомленнi, яке надiшлемо пiзнiше. На цьому нашу сьогоднiшню передачу закiнчуємо. Сердечно вiтаємо всiх близьких i далеких. Завтра, коли за нашим прогнозом стоятиме гарна погода з усiма трьома сонцями на ясному небi, викличемо вас знову.

Дослiдницька станцiя "Кварта".

– Вiдважнi люди! Справжнi вченi! – сказав з полегкiстю Хотенков. – I все-таки я за них боюсь. Пробачте, тепер уже не можна гаяти часу.

Вiн швидко набрав номер. На екранi вiдеофону з'явилось обличчя людини з високим чолом i пишною сивою бородою.

– Пробачте, товаришу президент, що турбуємо вас пiд час вiдпустки... Чи можемо ми з доктором Заяцом вiдвiдати вас? Ми одержали важливе повiдомлення з "Променя".

– Чекаю на вас, – коротко вiдповiв президент Академiї. – Коли приїдете?

– Вирушаємо негайно.

– Тодi – до зустрiчi.

Хотенков поквапливо засунув текст повiдомлення в портфель, i обидва вченi пiднялися лiфтом на дах лiвого крила палацу, де стояло кiлька вертольотiв. Сiли в перший з них i через десять хвилин приземлились бiля невеликої мальовничої вiлли в долинi поблизу Великих Павловiц, у моравськiй Словаччинi.

Повiдомлення з Кварти президент вислухав з напруженою увагою.

– Треба дiяти негайно! – сказав вiн рiшуче, коли Хотенков дочитав останню фразу.

Один натиск на кнопку загального виклику – i ось ввiмкнулись автомати радiорелейних лiнiй свiту. Поступово оживали численнi екрани перед робочим столом президента Академiї. На сивобородого вченого уважно дивились чоловiки й жiнки усiх рас i нацiональностей.

– Друзi, ми повиннi негайно зiбратись у палацi Академiї, – повiльно сказав президент. – Корабель мiжзоряної експедицiї зазнав аварiї на четвертiй планетi системи Альфа Центавра А...

Опiвночi, на надзвичайному засiданнi президiї Всесвiтньої Академiї наук, вченi одностайно ухвалили термiново органiзувати рятувальну експедицiю i одночасно просити всi народи свiту спiвробiтничати з ними в будiвництвi двох нових мiжзоряних кораблiв, подiбних до пошкодженого "Променя".

Звiстка про експедицiю, прийнята астрогравiметром Заяца, схвилювала увесь свiт.

Через кiлька годин на заклик Всесвiтньої Академiї вiдгукнулись сто тисяч працiвникiв з усiх галузей промисловостi. Найбiльшi заводи всього свiту вступили в змагання за право виготовлення деталей зоряних кораблiв.

Роздiл XV

Ненадiйний

грунт

За європейським календарем був мiсяць лютий, а на Квартi в цей час лiто сягало своєї вершини. Жовте сонце немилосердно пекло романтичний край, оранжеве також було яснiшим i пекучiшим, анiж у попереднi мiсяцi. Кривава Проксима, як богиня стихiй, щодня з розкiшшю розряджала атмосферну електрику у громохких бурях з бенгальськими вогнями блискавиць.

Разом iз спекою, яка добре-таки дошкуляла людям, усе повiтря заповнили незлiченнi рої великих лiтаючих комах. Хоч-не-хоч, довелося знову надiти скафандри.

Група Алени Свозилової одразу ж вступила в бiй з усiєю цiєю нечистю. Однак тiльки-но поляризатори радiоактивного випромiнювання знищили одну хмару, як прилетiла друга, ще густiша.

– Скорiше за все цей подарунок нам надсилають сусiднi болота! гнiвався Фратев. – Насамперед слiд було б напасти на ворога там.

– Не знаю, чи допоможе оте радикальне втручання, – задумливо сказав Навратiл. – В кращому разi можемо провести дезинсекцiю тiльки найближчих болiт, а вiддаленiший одразу ж вихлюпнуть новi мiльярди непроханих гостей. Зрештою ми навiть не знаємо, з якої вiдстанi цi комахи прилiтають. Гадаю, що ефективнiше було б встановити навколо будiвництва радiоактивну заслону. Випромiнювання не повинно бути надто iнтенсивним, щоб не знищувати марно вищих iстот, якi випадково перелетять через захисний рубiж.

Другого дня на Накритому столi працювали вже без неприємних компаньйонiв. Про них нагадували тiльки мерехтливi тiнi, що роїлись в повiтрi за невидимою стiною випромiнювання.

Один ворог був переможений. Але наприкiнцi лютого з'явився ще один, набагато небезпечнiший, – тектонiчнi зрушення.

Мадараш, який вартував однiєї ночi бiля входу в пiдземелля, раптом вiдчув пiд ногами легке тремтiння. Перш нiж вiн встиг натиснути на кнопку, щоб дати сигнал тривоги, в печерi розлiгся пронизливий трiск i скрипiння, тим страшнiшi, що до них приєдналось i тоскне завивання сирени.

Мадараш стрiмголов помчав до лабiринта. Як завгосп, вiн насамперед хотiв зазирнути до майна експедицiї. Але недалеко вiд головного складу вiн мусив на мить зупинитись: пiдлога печери трiснула. Не довго думаючи, Мадараш перестрибнув через глибочезну вузьку розколину i помчав далi.

Головному складу небезпека поки що не загрожувала. Склепiння й стiни печери лишились неушкодженими, – лише кiлька ящикiв упали на пiдлогу.

Мадараш уважно оглянув кожен закуток, – адже тут було складено найцiннiше: апаратура, обладнання та запаснi частини "Променя", без яких робiнзони на Квартi навряд чи побудували б нову електростанцiю та ливарню. Подеколи йому вчувались крики людей, але вiн не звертав на це уваги, знаючи, що склад далеко вiд житла.

Та ось раптом Мадараш серед хаосу звукiв, що виходили iз надр скелi, цiлком виразно почув своє iм'я.

"Друзi в небезпецi!" – майнула в нього думка, i вiн помчав назад.

Бiля знайомої вже йому розколини вчений зупинився, спантеличений. Головний коридор перед ним бiльш як до половини загороджений гладенькою кам'яною стiною, що повiльно пiднiмалась вгору. Близько стелi, в отворi, який невблаганно зменшувався, стояв на колiнах Навратiл i розгойдував змотану в кiльце вiрьовку, щоб кинути йому до нiг:

– Швидше! Швидше! Отвiр може щосекунди закритись.

Мадараш схопився за вiрьовку i кiлькома спритними рухами видерся вгору. Тiльки тепер учений усвiдомив, якої небезпеки уникнув: коридор все пiднiмався i пiднiмався, його наглухо перетинала стiна.

– Склад! – вигукнув Мадараш i, напружуючи всi сили, вчепився в скелю, немов бажаючи затримати її невблаганний рух.

Навратiл мiцно схопив його за плечi:

– Схаменiться! Тiкаймо звiдси!

Мадараш опам'ятався тiльки на Накритому столi, куди його притягли майже силомiць.

– Навiщо ви туди полiзли?! – гнiвався Фратев. – Чи ви хотiли голими руками затримати гору?! Добре, хоч менi спало на думку, де вас шукати. Ще б трохи – i ви лишилися б там назавжди!

Трiск i скрипiння поступово затихали, аж поки нарештi замовкли зовсiм.

Всiм було моторошно. Сумовитою тiсною групкою сидiли вони на недавно випиляних гранiтних плитах i дивились на вхiд у печеру, який зяяв зловiсними проваллями посеред залитих багряним свiтлом Проксими скель. Нiхто не наважувався поткнутись у пiдземелля, i не так од страху, – бо вся подорож у Всесвiт була суцiльною небезпекою, – як тому, що скелi, можливо, поховали все: житло, склад, атомну електростанцiю. В такому разi мандрiвники лишилися б зовсiм безпорадними серед незнайомої природи, повної несподiванок, а до того ж ще й вiч-на-вiч з трьома добре озброєними злочинцями.

А природа, немов бажаючи пiдтвердити, що вона справдi немилосердна, приготувала їм новий "сюрприз".

Небо огорнули густi хмари. Разом з ними прилетiв крижаний вiтер. На принишклу землю ринули потоки води.

Хоч-не-хоч, довелось шукати сховища у печерi.

– Електростанцiю знищено... – показала Молодiнова на згаслi лампочки пiд стелею головного коридора.

– Ну, то ходiмо хоч подивимось, – запропонував Фратев. – Ми не боягузи. До того ж ще нiколи й нiкому не бувало так зле, щоб не могло бути гiрше.

Вiн скерував прожектор у темряву i рiшуче пiшов коридором. Iншi приєднались до нього.

Схвильовано заходили вченi до пiдземної електростанцiї. Але на них чекала приємна несподiванка: вийшов з ладу тiльки один реактор, а всi iншi працювали на повну потужнiсть.

Навратiл нiжно провiв рукою по гладенькiй поверхнi щита управлiння:

– Поки ми володiємо атомною енергiєю, нам нiчого боятись! Все, що ми втратили, вiдновимо. Це буде, правда, не за тиждень i не за мiсяць, але куди нам поспiшати? Часу в нас вистачить! – посмiхнувся вiн невесело.

Ще бiльше пiднiс настрiй вчених огляд жилого примiщення. Нiби чудом спальня, вiтальня, допомiжний склад i лабораторiя лишились неушкодженими. Отже, можна було жити й боротись, як i досi.

I тiльки Мадараш не подiляв загального захоплення.

– Рано радiєте, друзi! – сказав вiн роздратовано. – Не забувайте, що головний склад поховано. Я завгосп i сьогоднiшнiй черговий, а тому зараз пiду на розвiдку.

– Одному йти не слiд, – затримала його Молодiнова. – Пiдемо всi разом.

– За всiма ознаками, опустилась тiльки задня частина пiдземного лабiринта, – мiркував Цаген дорогою. – Коридор загалом не пошкоджено.

Бiля тiєї кам'яної стiни, що перетнула тунель кiлька годин тому, вченi на мить замовкли, прислухаючись; у мертвiй тишi тiльки чувся шум води, що долiтав звiдкись з глибини.

– Насамперед ми повиннi визначити, яке зниження вiдбулось при перемiщеннi, – промовила Молодiнова, показуючи на щiлину, що лишилась мiж двома зсунутими масивами.

Фратев посвiтив у тiсне глибоке провалля i бадьоро кивнув головою:

– Трошки акробатики – i я пролiзу цiєю щiлиною.

– Я худорлявий, то зумiю це проробити i без акробатики, – заперечив Мадараш. – До того ж я сьогоднi чергую, – додав вiн, оперiзуючись тросом.

За мить вiн зник у темрявi розколини.

– Десять метрiв... – повiдомив Цаген, який стежив за тросом бiля провалля...

Ще два червоних кружки, що позначали на тросi метри, зникли пiд ногами вчених, а Мадараш все ще опускався.

– Стоп! – глухо долинув нарештi його голос з глибини. Трос загойдався. – Увага, стою вже в коридорi... Звiльняю трос... Iду до складу...

Люди, що схилились над розколиною, з напруженням чекали на повернення Мадараша. До вiддаленого шуму води приєднувалось тiльки їхнє нервове уривчасте дихання.

– Тягнiть! – почувся через якийсь час голос з провалля.

Трос знову натягнувся.

Коли Мадараш вилiз iз розколини, його одяг був мокрий до рубця.

– У склад проникла вода? – стурбовано запитала Молодiнова.

Мадараш кивнув:

– Треба щось робити, i негайно, бо позбудемось всього. Завдання було нелегке: щоб пройти в коридор, який опустився, треба було прорубати похилу шахту в суцiльнiй скелi. Навiть бурова машина витратила б на це кiлька днiв. Але в наших робiнзонiв на Квартi була далеко могутнiша технiка. Протягом якоїсь години вони перетягли до коридора i змонтували високочастотний випромiнювач; концентрований потiк енергiї врiзався в твердий гранiт; у бездонне провалля з гуркотом посипались уламки гiрської породи.

Менш як за добу похила шахта з'єднала обидвi частини коридора. Ще пiвдня довелось витратити на те, щоб перетягти з допомогою портативних пiдйомникiв усi ящики й деталi з колишнього складу в ближчi до виходу примiщення. А коли з цим упорались, Молодiнова скликала всiх до "вiтальнi" на термiнову нараду.

Обставини для експедицiї склались дуже несприятливо. Всi турботи збiглися водночас, i невiдомо було, за що братися в першу чергу: чи будувати нове житло, чи монтувати гравiтацiйний передавач, чи дослiджувати сусiднiй вулкан, який завдав стiльки лиха, чи виступити на боротьбу з злочинцями, якi здатнi в першу-лiпшу мить заподiяти їм шкоди.

Не можна було зволiкати бодай з однiєї з цих справ, отож i вирiшили воювати на кiлькох фронтах одночасно. Як завжди, експедицiя розбилась на групи, що виконували свої завдання цiлком самостiйно.

Отак у надлюдськiй виснажливiй роботi минув березень, пробiг i квiтень. На щастя, погода сприяла нашим робiнзонам. Короткочаснi дощi не перешкоджали їм, а тiльки приносили приємну свiжiсть.

П'ятого травня заговорив гравiтацiйний передавач, змонтований групою Мадараша поблизу екватора Кварти, досить далеко вiд Накритого столу.

Дванадцятого травня були закладенi першi гранiтнi блоки майбутнього жилого будинку.

Погода все ще стояла чудова. Однак чотирнадцятого травня настала несподiвана змiна: примчала буря з градом, а вночi випала легка пороша явище на Квартi досi не бачене. Вранцi на будiвництво на Накритому столi обрушився циклон,– тодi як за прогнозом мала бути тепла, хмарна погода. Метеорологiчний спостережний пункт на "Променi" просто збрехав.

– Це не повинно нас дивувати, -зiтхнула Молодiнова. – Апарати при всiй своїй досконалостi змушенi вести спостереження з дуже великої вiдстанi i тiльки на однiй пiвкулi. Нiчого не вдiєш, – звернулась вона до Северсона, доведеться-таки вам з Аленою вирушити в дорогу, щоб встановити автоматичнi метеостанцiї по всiй планетi.

– План подорожi в мене вже готовий, можемо вилiтати хоч зараз,сказала Свозилова, розгортаючи на столi велику карту обох пiвкуль планети. – Оце й є маршрут польоту, – пройшлась вона пальцем по червонiй лiнiї, яка складною кривою перетинала всi континенти. – Отак можна в найкоротший строк оглянути бiльшу частину Кварти.

– Добре продумано! – похвалив Навратiл. – Але не забувайте, що ми виготовили карту на "Променi", вона дуже неточна. Мiсця посадок, якi ви так старанно позначили червоними цяточками, вам, мабуть, доведеться часто мiняти. Проте iнакше й бути не може, коли людина вирушає в незнанi краї. Зайвим буде, звiсно, й нагадувати, що обережнiсть нiколи не завадить.

– А коли будете давати назву незнайомим морям, гiрським пасмам чи островам, не забудьте й про мене! – засмiявся Фратев. – Так, примiром, острiв у Срiбному океанi менi надзвичайно сподобався б.

– Я б вашим iменем назвала оцю затоку в центрi Нової Європи. В неї такий самiсiнький, як i у вас, вiчно неспокiйний характер! – пожартувала Алена.

***

Вранцi шiстнадцятого травня Северсон у супроводi Алени Свозилової вирушив у подорож навколо незнаної планети. "Стрiла" одразу ж покинула рiку Надiю i закружляла над Протокою зустрiчi, де експедицiя вперше приземлилась на Квартi.

Небо на пiвнiчному заходi було затягнуте важкими хмарами. Лiниво повзли вони над обрiєм, i в їхнiй темнiй навалi час од часу виблискувало багряне полум'я вулканiчних вибухiв.

– Два мiсяцi тому тут з'явились першi кратери вулканiв, а сьогоднi над узбережжям уже височать могутнi пасма гiр! – Алена поклала бiнокль i посмiхнулась. – Якщо так швидко змiнюється вся поверхня Кварти, свою карту ми можемо здати до музею.

Лiтак залишив протоку i опинився над великим пiвостровом сусiднього континенту, який на картi був позначений як Геозiя – на честь рiдної Землi.

Густi прибережнi джунглi незабаром змiнила мертва пустеля з бiлiсiньким пiском. З обох бокiв її обступала горбиста рiвнина, яка поступово переходила в безмежний степ.

– Печальний край... Ще щастя, що його за мене спостерiгають кiнокамери, – стомлено сказала Алена i поринула у вивчення карти.

– Здається, на обрiї з'явились лiси, – вiдiрвав Северсон вiд думок свою супутницю. Вона пiднесла до очей бiнокль i кивнула:

– Твоя правда. Долиною тече якась рiчка, а за нею починаються джунглi... А постривай-но... Поверни трохи лiворуч, я щось помiтила... вигукнула вона здивовано.

"Стрiла" нахилилась на лiве крило i попрямувала до великого колiна невiдомої рiки.

– Це надзвичайно! Поглянь, будови! – Алена подала Северсоновi бiнокль.

– Сядемо на рiчку? – запитав вiн. – Ти розумiєш, що це означає?! Ми виявили житла цивiлiзованих квартян. Я навiть побачив одного недалеко вiд чудних спiральних конструкцiй...

Алена вихопила в нього бiнокль:

– Двоє! Я бачу двох! – вигукнула вона радiсно. – Пiднiмись вище, вони бояться нас i сховаються у пiрамiдах, чи що воно там у них.

– Може сiсти все-таки на рiчку? – повторив своє запитання Северсон. Ти не боїшся, що нас обстрiляють, як ворожий лiтак?

– Ти гадаєш? – злякано глянула на нього Алена. – Про це я досi не думала... Хвилинку, я пораджусь з Навратiлом...

Навратiл сприйняв повiдомлення про невiдоме селище радiсно. Але вiн був проти приземлення:

– Ви не знаєте нi квартян, нi глибини рiчки. Самi туди не спускайтесь. Вирушимо до них пiсля вашого повернення. Може, виявите дорогою i великi сучаснi мiста.

"Стрiла" знову пiднялась у височiнь i попрямувала на пiвдень, до високого гiрського пасма.

Алена дбайливо нанесла на карту перше селище квартян, потiм витягла з кiнокамери автоматично проявленi знiмки i почала мрiйно розглядати чуднi будови з складними конструкцiями.

– Знаєш, з чого я найбiльше тiшуся? – сказала вона за хвилину. – З того, що нашi сусiди дуже схожi на нас, людей... Навiть пiд лупою вони на цих знiмках дуже маленькi, але все одно можна добре розрiзнити, що вони мають голову, двi ноги й двi руки, як i ми...

Алена й гадки не мала, що то були зовсiм не квартяни, а Краус та Мак-Гардi.

Роздiл XVI

У таємничому

селищi

Понад два тижнi злочинцi жили в лiтаку, який стояв на якорi в ущелинi пiд каскадом застиглої лави. Аби згайнувати час, вигадували найрiзноманiтнiшi iгри, розважались стрiльбою в ящерiв та скигливих довгоногих птахiв у сусiдньому болотi. Вони безтурботно вiдкривали одну по однiй банки з консервами, не обмежуючи себе аж нiяк.

Однак незабаром Краус помiтив, що їхнi запаси швидко вичерпуються.

– Вiзьмiться за розум, молодi люди, та йдiть на розшуки мiсцевих джерел харчування! – сказав вiн рiшуче. – Ми вже набайдикувались по самiсiньку зав'язку. Спочатку поцiкавимось плодами. З бананiв суджу, що, безперечно, ми знайдемо ще якiсь придатнi для їжi сорти. Потiм випробуємо м'ясо тутешнiх птахiв...

– Фе! – перебив його Мак-Гардi. – Такого страховища я б i в рот не взяв!

– ...А краще помер би з голоду! – iронiчно закiнчив Краус. – Може, ще радiтимеш, коли тобi лишиться хоч це.

Вирiшили спочатку зазирнути глибше в гори.

На превелику радiсть, бiля пiднiжжя першої ж височезної стрiмкоспадної гори вони виявили маленьке озеро, облямоване буйною рослиннiстю. Йдучи понад струмком, що в'юнився через пралiс, вони опинилися скоро в мальовничiй долинi, яка розступалась у неозору рiвнину.

– Справжнiй рай! Нiчого кращого ми не могли б навiть i бажати! вихваляв мiсцевiсть Грубер. – I ящерiв нiби немає!

Повертаючись з цiєї екскурсiї, вони назбирали повнi сумки найдивовижнiших плодiв. Пророблений Мак-Гардi хiмiчний аналiз показав, що з усiєї кiлькостi видiв принаймнi п'ять можна вважати нешкiдливими для людини. Вони мiстили в собi майже тi ж самi речовини, що i їстiвнi плоди Землi.

Аналiз аналiзом, проте нiкому не хотiлось починати небезпечний експеримент.

– Хай спробує Краус, адже вiн має досвiд з бананами! – єхидно запропонував Грубер.

– Я ж не ти! – змiряв його Краус зневажливим поглядом. – Але хтось повинен почати, бо iнакше сидiтимемо отак до вечора. Хай вирiшить жеребок!

Кидали, кидали жеребок, аж поки посварились. Кожен твердив, що його обдурили.

– Боягузи! – презирливо махнув рукою Краус i обережно вiдкусив шматочок сизо-блакитної ягоди. – Солодка i дуже приємна! – кинув вiн спокiйно i швидко проковтнув її всю.

Мак-Гардi з Грубером напружено чекали, що йому буде, але експеримент минув добре. Втiкачi з апетитом поласували чудовими фруктами.

Ще того ж дня перемiстили "Ластiвку" до виявленого маленького озерця та припнули її тросами до стовбурiв могутнiх дерев, якi своїми розлогими кронами чудово захищали лiтак вiд цiкавих поглядiв небажаних вiдвiдувачiв з повiтря.

Другого дня було встановлено, що м'ясо красивих, схожих на фламiнго птахiв, яких на озерi було-повнiсiнько, теж можна їсти, його трохи неприємний запах Мак-Гардi заглушив сильними спецiями i запропонував своїм товаришам на обiд пахучу печеню. Вперше по багатьох роках вони вп'ялись зубами в справжнє свiже м'ясо.

– Нам страшенно щастить! – радiв Грубер. – Кращого мiсця ми не знайшли б, мабуть, i на Землi. Менi здається, що ми справдi немов у раю, – смаженi iндики майже залiтають нам у рот. А як чудесно ми тут схованi! З трьох бокiв нас закривають неприступнi гори, а з четвертого – пралiс. Квартян i своїх товаришочкiв можемо не боятись. Хоча б сто разiв пролiтали над головою – не помiтять нас. Хай собi там морочаться з будiвництвом, нам це не болить, – ми маємо зараз вiдпустку...

Краус нетерпляче махнув рукою, нiби хотiв вiдiгнати похмурi думки:

– Я не хотiв би, щоб ця наша вiдпустка тривала вiчно. Умови життя тут справдi чудеснi, але чим усе це скiнчиться?.. Отi там зрештою таки потраплять додому. їм вдасться або вiдремонтувати "Промiнь", або подати звiстку з допомогою гравiтацiї. З Землi до них обов'язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув'язненими назавжди...

– А чи не краще отаке ув'язнення серед вiльної природи, анiж комфортабельне перебування на шибеницi? – iронiчно запитав Мак-Гардi... Ти не суши собi мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з'явилась туга за домiвкою... З якого це часу, скажи менi, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а iнше – дурницi.

– Побачимо, якої ти заспiваєш рокiв через десять-двадцять... А що ти робитимеш, коли постарiєш?.. Я тут нi в якому разi лишатись не бажаю.

– А що ж ти хочеш зробити? – запитав з подивом Грубер.

– Як-небудь проберусь на корабель, що полетить на Землю, або спробую повернутись додому на "Ластiвцi".

Мак-Гардi похитав головою:

– Нiсенiтниця! "Ластiвкою", в крайньому разi, потрапиш хiба що на сусiднi планети. За кiлька рокiв вона перетворилася б для тебе на лiтаючу труну... Нам краще спробувати домовитись з квартянами. Безперечно, ми розумнiшi за них з їхнiми безглуздими спiралями. За деякий час перетворимо їх на слухняних рабiв, i вони побудують нам чудесний мiжзоряний корабель. А тодi вже повернемось додому, як пани. Бiльш того, вiзьмемо з собою армiю добре озброєних солдатiв, яких будемо посилати в наступ по всiй Землi.

– А що, коли тi квартяни справдi невидимi? – озвався Грубер. – Може, вони вже оволодiли законами природи так, що можуть ставати невидимими?

– Зазирнемо до них, а тодi й будемо говорити. Туди спочатку мiг би вирушити один з нас, на розвiдку. Ти серед нас найвiдважнiший... обернувся Мак-Гардi до Крауса.

– Ти хоч дурний, та хитрий! – побагровiв Краус. – Чому це хтось повинен тягати за тебе каштани з вогню?..

Л втiм, поки що керiвником тут я. Вирушимо всi, i негайно. Завтра ж! А кому мiй наказ не подобається...

Сварка затяглась аж до вечора. Мак-Гардi та Грубер пропонували ще почекати, але Краус затявся на своєму.

– Вирушимо туди, в такому разi, човном, а "Ластiвку" залишимо на озерi. Це буде менш помiтно, – сказав нарештi Мак-Гардi, коли побачив, що iншого виходу немає. Краус для нього був небезпечнiшим, анiж невiдомi створiння.

Пiсля неспокiйної ночi вирушили в дорогу. Втiкачi попливли ущелиною, потiм болотами i, рухаючись за течiєю, незабаром добрались до великої рiчки. Щоб човен не захлюпнули бурхливi хвилi брудної води, весь час трималися берега.

– Треба часинку перепочити, я вже бiльше не можу, – заявив перед одним з поворотiв Мак-Гардi, кидаючи весла. – Ми могли б трошки пiдкрiпитись.

– Я знаю, ви вiдчули запах бананiв! – глузливо посмiхнувся Краус. Але хай буде так, поласуйте. Все одно тверезими я вас до селища не затягнув би, а так ви, може, будете хоробрiшими.

Нашвидку закусивши, рушили далi. Коли за великим поворотом на протилежному березi з'явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.

– Сховаємось у пралiсi та почекаємо до вечора. В темрявi пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.

Тримаючи на колiнах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнутi, як струни. Дратувала мертва тиша пiд стрункими пiрамiдами та безтурботнiсть обох колег. Одурманенi алкоголем, вони спокiйно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.

А час тягнувся нестерпно повiльно. Нарештi зайшло найбiльше сонце. Над обрiєм затремтiло золоте свiтло вечiрньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив снiп слiпучих променiв, якi вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бiк, то збiгаючись, то розбiгаючись, нiби хтось грався примарним вiялом.

Вражений Краус почав торсати Мак-Гардi.

– Що?.. Що трапилось? – сполошився той спросоння i, нiчого не розумiючи, глянув на мерехтливе небо.

Осяйне вiяло поступово змiнювало свої барви. Слiпучо-жовте промiння ставало оранжевим, потiм криваво-червоним i, нарештi, нiби розтануло в блiдому, ледь фiалкуватому свiтлi. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тiнями.

Прекрасне й грiзне видовище зникло несподiвано, i увесь край миттю потонув у пiтьмi. Але тiльки на хвилину. Недалеко вiд селища над обрiєм з'явилась червона Проксима. Вона заявила про себе схожою грою тремтливих променiв, як i Альфа Центавра А, яка щойно зайшла; потiм криваве вiяло перетворилось на ореол, що огорнув Проксиму, як сонячна корона.

Краусовi з допомогою Мак-Гардi вдалося нарештi збудити i Грубера.

– Отже, рушаємо! – Краус набрав особливо поважного вигляду. – Ви обидва веслуватимете, щоб швидше очухатись, а я забезпечуватиму охорону. Зараз вирiшується все, i я не потерплю анi найменшої недисциплiнованостi! Вiн погрозливо пiдняв рушницю. – Ми повиннi якнайшвидше досягти протилежної сторони. Плистимемо понад берегом, бо iнакше течiя вiднесе нас далеко вiд мети.

Вiтерець, що повiвав з пiвдня, приємно охолоджував розпаленi обличчя веслярiв. На сумирнiй хвилястiй поверхнi рiки коливалось i поблискувало вiдображення Проксими з ореолом, розiрваним бiля протилежного берега темними контурами химерних будов. Мак-Гардi й Грубер веслували, як механiзми.

– Пiду першим, аби не казали, що я боягуз, – рiшуче заявив Грубер, коли пристали до низького берега i затягли човен у траву.

Краус знизав плечима:

– Як хочеш, тiльки не роби нiяких дурниць.

Грубер витягнув з човна рушницю i обережно попростував до селища. Зробивши кiлька крокiв, озирнувся. Тут приятелi вже не побачать, можна поласувати бананами.

Вiн витяг з кишенi довгастий плiд, надкусив... Однак шматок застряв йому в горлi.

У прогалинi мiж кущами Грубер побачив рухливу тiнь. В багряному свiтлi Проксими на сильних заднiх ногах стояв велетенський звiр з непомiрно великою головою i короткими переднiми кiнцiвками.

Гнаний iнстинктом самозбереження, Грубер стрiмголов кинувся назад.

– Ящiр!.. Ящiр!.. Тiкаймо! – волав вiн одчайдушно.

Краус люто затиснув йому долонею рота:

– П'яниця! Оцi твої галюцинацiї призведуть нас до нещастя! Я тобi... Я... я... – Останнi слова застряли йому в горлi. Як загiпнотизований, вiн витрiщив очi на потвору, що загрозливо височiла проти неба над берегом.

Мак-Гардi зопалу натиснув на спусковий гачок рушницi. Тишу ночi розiтнула черга.

Втiкачi чкурнули чимдуж назад. Звiр захитався, пройшов кiлька крокiв. На березi втратив рiвновагу i поволi посунувся в воду. Кiлька разiв ще судорожно здригався i зник у глибинi.

– Бачиш, адже казав я тобi, що тут повно ящерiв... Давай повернемось додому, в гори...

– Заткни пельку! – люто зашипiв Краус з густого чагарника. Стрiлянина, певно, потривожила все селище!

Грубер уперто труснув головою i, не озираючись, почвалав до човна.

– Стiй, занапастиш себе i нас! – розпачливо гукнув Краус. – На рiчцi квартяни побачать тебе як на долонi.

Але Грубер iшов далi, як сомнамбула.

– Та чого ти з ним панькаєшся?! – Мак-Гардi повiльно пiдняв рушницю.

Краус вибив зброю з його рук:

– Ти збожеволiв?! Чи не бачиш, що вiн п'яний? Ти хочеш, щоб ми лишились отут тiльки вдвох? Тодi давай пострiляємо один одного, та й буде кiнець усiм мукам...

Вiн побiг за Грубером, приглушив його ударом у потилицю i вiдтягнув у кущi.

– Що ж тепер? – запитав глухо Мак-Гардi.

– Чекати. Зараз бiльш нiчого не вдiєш. Побачимо, що вiдбувається в селищi.

Вони лягли поруч приглушеного Грубера, сторожко прислухаючись.

У Мак-Гардi поморочилося в головi. Очi злипались вiд утоми. Вiн непомiтно засинав. А Краус, навпаки, був збуджений до краю. Щонайменший шерех впливав на його напруженi нерви, як електрична iскра. Груди йому стискував страх, кров оглушливо стукала в скронi.

– Не спи... – з несподiваною нiжнiстю доторкнувся вiн до Мак-Гардi. Нiде анi шелесне. Квартяни сплять, мабуть-таки, мiцно або ж вони взагалi глухi – бiс його знає!

– Скорiше за все, гадаю, нiч для них служить днем, i всi вони десь у мандрах, – мiркував сонний Мак-Гардi. – Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось...

– А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестрiляють нас на рiчцi, мов зайцiв.

– Почекаємо до ранку та й пiдемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намiрiв.

Краус погодився. Вiн пiдповз до човна, вибрав з нього найцiннiший вантаж i розiклав у чагарнику навколо себе, щоб мати пiд руками. Мак-Гардi тим часом заснув.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю