Текст книги "Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)"

Автор книги: Володимир Бабула

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Краус з хвилину мiряв його зневажливим поглядом:

– Можливо, ти правий!.. Але я не люблю боягузiв, – сказав вiн бiльш сумирним голосом, щоб виправдати себе. – Мак-Гардi, заверни, будь ласка, до правого берега. Я огляну його сам. А ви тим часом будьте напоготовi. Повернусь швидко.

Вiн вискочив просто на вогкий пiсок i почав обережно просуватись вперед, до заростей.

Бiля першого ж куща Краус сполохав чудного птаха, який огидно засвистiв i пiднявся вгору. У вiдповiдь на його застережний сигнал чкурнули врозтiч численнi звiрята; гiлки з величезним листям загойдалися пiд тiлами дивовижних плазунiв. За мить все знову замовкло.

– Людей тут, мабуть, немає, – сказав сам до себе Краус. – Принаймнi нiщо не свiдчить про них, та й звiрi були зовсiм спокiйнi.

Зробивши кiлька крокiв, вiн нерiшуче зупинився. Обiперся спиною об товстий лускатий стовбур високого дерева, щоб мати захисток ззаду, i уважно оглянув кущi перед собою та плетиво гiлок над головою.

На одному з кущiв його увагу привернули довгастi плоди, якi дуже скидалися на нашi банани. їх свiтло-жовтий колiр рiзко вiдрiзнявся вiд зеленi листя. Краус зiрвав один.

– Справдi, це банан! – зрадiв вiн, знiмаючи жовту шкiрку. – А який чудесний, м'який! Мабуть, уже достиг...

Вiн хотiв уже вп'ястися зубами в пахучу м'якоть, але затримав банан бiля рота. А що, коли вiн отруйний? Адже зростав у зовсiм iншому середовищi...

Але спокуса була надто велика: скiльки рокiв не доводилось бачити свiжих фруктiв!

Краус вiдкусив маленький шматочок i обережно перекидав його на язицi. Смак i запах справдi нагадували банан. Про небезпеку вiн бiльше не думав.

– Чого це вiн там так довго? Чи не трапилось з ним чого? – стурбувався Грубер: минуло пiвгодини, а Краус все ще не повертався.

– Я теж цього побоююсь, – озвався i Мак-Гардi. – Побiжи-но за ним, подивись. Якщо побачиш щось пiдозрiле, – стрiляй. Тодi й я поспiшу на допомогу.

Тiльки-но Грубер зайшов до лiсу, як почув голос, що лунав iз заростей.

"Краус... З ким це вiн там розмовляє?" Грубер зупинився, нашорошив вуха. Тепер уже було чути краще.

– ...Так що, золотенькi, золотоголовенькi, – як я вам подобаюсь? Ну, тiльки не соромтесь, квартянчики! Адже я вам нiчого не зроблю. Я не такий злий, як це про мене дехто думає. Ось побачите, що ми будемо добрими друзями... Так, так! Ви будете працювати, а я буду вам радити... А отим двом, що зараз ловлять гав на "Ластiвцi", – тим ви не дуже вiрте!..

Грубер схопився за голову i помчав до лiтака.

– Краус розмовляє з квартянами! – вигукнув вiн до Мак-Гардi.

– З квартянами?.. Де?.. Як?!

Грубер мовчки показав на джунглi. Обидва вже хотiли бiгти туди, коли це з'явився Краус. Вiн iшов важко, нетвердою рукою притримувався за гiлки та листя. До грудей притискував кiлька в'язок жовтих бананiв.

– Хелло, друзi, гей! – вигукнув вiн хриплим голосом. Мак-Гардi з Грубером побiгли йому назустрiч i взяли пiд пахви.

– Ну й набрався ти! Де взяв горiлку? – розпитував його Мак-Гардi.

– А де ти взяв оцi банани? – здивувався Грубер. Краус описав рукою криву лiнiю i каламутними очима примружився на спiльникiв:

– Це все – квартяни, золотi хлоп'ята! Ми випили, закусили... Вiзьмiть собi теж, – ткнув вiн в'язку бананiв Груберу. – А... вам... посилають вам привiтання!

– Привiтання? А де ж вони самi? – недовiрливо похитав головою Мак-Гардi.

– Там... ген...– махнув рукою Краус, сiв на пiсок i одразу ж заснув.

Його перенесли до лiтака i поклали на пiдлогу.

– Зроби йому аналiз кровi, коли б вiн, бува, не отруївся! – сказав Мак-Гардi.

Результат дослiдження був надзвичайним: в кровi Крауса виявився великий процент алкоголю.

– Нiчого не розумiю! – знизав плечима Мак-Гардi. – Не вiриться, щоб квартяни при першiй зустрiчi дали йому горiлки! Але все-таки де ж вiн її взяв?

– А чому ти не вiриш? Цiлком можливо, що за нами стежать вже давно, а на нього чекали в джунглях, щоб напоїти...

– Почекаємо, поки прочумається, – може, потiм нам розповiсть бiльше. П'яному чого тiльки не приверзеться! Але якщо вiн таки зустрiв квартян i вони й справдi гостиннi люди,– можемо їх не дуже боятись. Що скорiше потрапимо до їхнього селища, то краще.

"Ластiвка" знову рушила в путь. Рiка повертала то лiворуч, то праворуч. Високi гори, повз якi втiкачi пропливали ранiше, губились у срiблястому туманi над обрiєм. Широко й далеко простягалась неозора долина. Пралiс на правому березi рiдшав, поки нарештi не перетворився на степ з окремими кущами та уламками скель.

Грубер облупив банан i вже вiдкрив був рот, щоб вкусити, як раптом Мак-Гардi зупинив його:

– Не їж! Хiба ти знаєш – може, це якась отрута?

– Краус їх їв. Поглянь – в оцiй в'язцi кiлькох бананiв не вистачає. А я не бачив свiжих фруктiв мало не десять рокiв. Вiзьми й ти.

– Як собi хочеш! – одрубав Мак-Гардi. – Але коли тобi буде погано, не бiгай за мною. I не забувай, що ти – спостерiгач на "Ластiвцi".

Грубер швидко пiднiс до очей бiнокль i з повним ротом сказав:

– Банани чудеснi й апетитнi, як горiлка. У мене такс враження, що Краус... так, так!.. Сп'янiв саме вiд цих бананiв! А квартян вiн просто вигадав. I менi це вже лiзе в голову... Бачу перед собою квартянське селище...

– Ви обидва збожеволiли! Казав я тобi, щоб ти цих бананiв не їв? Мак-Гардi вирвав у нього з рук бiнокль i скерував на затоку, до якої вони наближались.

У полi зору справдi з'явились будови квартян.

Мак-Гардi повернув "Ластiвку" на дев'яносто градусiв, швидко попрямував до лiвого берега. Рiчка в цих мiсцях утворювала два крутих повороти, щось нiби латинське "S". Загадкове селище розташувалось посеред пiвострова, який утворювала верхня частина закруту.

Лiвий берег i вся нижча частина пiвострова поросли джунглями, так що селище незабаром знову зникло з поля зору втiкачiв.

"Ластiвка" ткнулась у пiсок. Над її крилами звисали широкi крони химерних дерев.

Мак-Гардi довго озирався на всi боки. Не помiтивши нiчого пiдозрiлого, вiдчинив дверцята лiтака i вийшов на берег.

– Iди сюди, та годi вже тобi їсти тi банани! – сказав вiн роздратовано.

– Чи не можна трохи ввiчливiше, колего! – буркнув Грубер, не рухаючись з мiсця.

Мак-Гардi сiв на гiлку, яку звалив на землю вiтер. Прислухався.

В цю мить Грубер почав голосно спiвати. У Мак-Гардi вся кров ударила в голову. Вiн зламав з гiлки, на якiй сидiв, мiцний сухий дрючок i побiг до лiтака. Розмахнувся. Ударив. Грубер безсило впав на пiдлогу, анi писнувши.

Переляканий Мак-Гардi кинув геть палицю i почав термосити Крауса, але той i не поворухнувся. Не допомiг навiть холодний душ: п'яний Краус продовжував лежати нерухомо, – так само, як i Грубер.

Тим часом оранжеве сонце зайшло. Хилилося до обрiю й жовте. Тiльки кривава Проксима сяяла просто над головою.

Над пустельним степом з'явились хмари. Спочатку – кiлька бiлих баранцiв, потiм – купи, а слiдом за ними загрозливо поповзли по небу цiлi темнi вали.

Лiтак почало розхитувати вiтром.

Мак-Гардi швидко припнув "Ластiвку" до стовбурiв, щоб її не спiткала пiд час бурi така ж доля, як у першу нiч пiсля приземлення, i сiв на березi.

Рiзкi удари вiтру пробудили Крауса. Вiн зляканим поглядом обвiв кабiну, побачив на пiдлозi Грубера.

– Що це таке? Де ми? Що сталось? Нiхто не вiдповiв йому.

Краус швидко встав i вибiг з лiтака. На березi його зустрiв в'їдливим смiхом Мак-Гардi:

– Очуняли вже, пане? А що поробляють вашi квартяни?.. Чи не покликали вони нас на вечерю та на нiчлiг? Як бачиш, наближається буря.

– Якi квартяни? Що це ти мелеш?

– Але ж ти запевняв, що розмовляв з квартянами.. Чим вони тебе так напоїли?

– Нiчого не знаю! – пiдозрiливо глянув на Мак-Гардi Краус. – Що трапилось? Чому Грубер непритомний?

– Обпився так само, як i ти, бананами, якi тобi дали квартяни.

– Менi здається, що п'яний – ти! Стривай, однак... Я таки щось пригадую... Банани я справдi їв.

– Зараз нема часу згадувати – поглянь на небо! Ми повиннi десь тут знайти безпечне пристановище. I завiтаємо також до селища. Воно недалеко звiдси.

– Селище квартян?!

– Ну, то й що? У нас є зброя.

– А у них – голi руки, так? – єхидно посмiхнувся Краус. – Ну, нiчого. Менi подобається, що ти нарештi заговорив смiливiше! Ходiмо!

Вiтер посилювався. Вiн розгойдував крони дерев, свистiв i скиглив, аж у втiкачiв по спинi перебiгали мурашки. Часом на землю з трiском обрушувалась величезна гiлка.

Зупинившись якраз проти селища, Краус i Мак-Гардi здивовано поглядали на високi пiрамiди, якi здiймалися вгору на протилежному березi. Великi кулi, прикрiпленi До їхнiх вершин, як дзеркала, вiдбивали червонi блискавки, що спалахували в хмарах. Хоч уже зовсiм посутенiло, в селищi не засвiтилося жодного вогника.

Краус вилiз на дерево, щоб краще бачити, i уважно розглядав дивнi будови в бiнокль. Найбiльш його зацiкавили високi конструкцiї, укрiпленi на великiй блискучiй пiвкулi,– щось схоже на щогли, обкрученi широкими металевими спiралями. Всього їх було чотири. Тiльки одна з них стояла перпендикулярно до землi, а iншi були нахиленi в рiзних напрямках.

В ту мить, коли оранжеве сонце зайшло за обрiй, одна з блискучих спiралей засяяла зеленим свiтлом.

– Ти бачив? – спитав його знизу Мак-Гардi. – Так, бачив, але людей досi не помiтив.

– В таку погоду це й не дивно, – закричав Мак-Гардi крiзь шум бурi. Дивись, яка там злива!

– Швидко одягнемо скафандри, бо промокнемо до кiсток! – Краус спустився з дерева. Вони рушили назад, – цього разу не через джунглi, а понад рiчкою.

Лiтак гойдало на бурхливих хвилях, а Грубер, який вже прочумався, бiгав без скафандра берегом. Побачивши друзiв, вiн помчав їм назустрiч:

– Чому ви мене покинули?

– Радiй з того, що ми не набрались так, як ти! – сердито сказав Мак-Гардi. – Ми ходили дивитись на селище.

– Ну, i...?

– Вранцi оглянемо краще. А тепер залiземо в скафандрах куди-небудь мiж мiцних стовбурiв i якось перебудемо до свiтанку.

На ранок буря вщухла. Лiтак лежав у пiску на березi, засипаний листям i гiлками. Краус швидко перевiрив двигуни: все гаразд, тiльки трохи пошкоджено елерони.

– Це дрiбниця, за хвилину полагодимо. Я боявся, що пiсля бурi буде гiрше, – сказав вiн з полегкiстю. – Ходiмо до селища. Може, нам нарештi пощастить, i ми зустрiнемо кого-небудь.

На вартi бiля лiтака лишився Мак-Гардi. На розвiдку пiшли Грубер i Краус.

Глянувши з горба на селище, Краус здивувався:

– Дивно... Сьогоднi спiральнi конструкцiї нахиленi зовсiм iнакше, нiж учора. Добре, що я запам'ятав їх положення.

– Пiсля такої бурi ти ще дивуєшся з цього?

– Буря не має до цього нiякого вiдношення, – заперечив Краус. – Пiд час бурi я стежив за спiралями; вони навiть не похитнулись. Мабуть, їх повернули квартяни... Що це за штуки, як ти гадаєш?

– Мене це не цiкавить. Я б краще подивився на тутешнiх мешканцiв, щоб знати, з ким маю честь...

– Вони прокидаються, мабуть, пiзнiше. Почекаємо... Чекали годину, двi, три – аж до полудня.

– Анi мишеня там не поворухнулось за цей час! – сказав Грубер.

Краус заперечливо похитав головою:

– Помиляєшся. Ти навiть не помiтив, що конструкцiї знову повернулись. У мене таке враження, що це якiсь збирачi сонячної енергiї. Подивись: оця перша, що найближча до нас, скерована точно на найбiльше сонце, а друга на оранжеве...

– Справдi! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрiю, звiдки якраз з'являється Проксима, – вигукнув Грубер.

Краус затиснув йому рота долонею:

– Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати бiду.

– Кого ти боїшся? – здивувався Грубер. – Всi поховались, як польовi мишi в нори.

– Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, – хоча б у пiдзорну трубу.

Грубер затремтiв, але, глянувши на загадковi будови без вiкон, одразу ж заспокоївся:

– Тодi квартяни повиннi були б мати рентгенiвськi очi.

– А що, коли вони мають такi очi? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерiгають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимi...

– Невидимi? Ти це говориш серйозно?

– А чом би й нi? Життя виявляється в найрiзноманiтнiших формах.

– Послухай, чи не наївся ти знову бананiв?

– Не бiйся, я тверезий, як риба. А якi на вигляд квартяни – покаже час. Кiлька днiв будемо стежити за селищем, i якщо нiкого не побачимо, я почну вiрити, що тут живуть невидимi люди. Хтось же повинен керувати цими конструкцiями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землi, як кульбаба?

– А може, все селище керується на вiдстанi...

– Можливо. А втiм, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.

– Зачекай! Менi ось що спало на думку: а чи не могуть бути квартяни мiкроскопiчно малими?

– Фiлософствування тут не допоможе. Зараз ми повиннi якнайшвидше повернутись на "Ластiвку". Приблизно через пiвгодини нашi колеги почнуть передачу для людей Землi. Мене цiкавить, що сьогоднi нового у пiдземному житлi.

Роздiл XIII

Небезпечний

сусiда

"Стрiла" прибула до "Променя".

Чан-су вийшов назустрiч Фратеву. Вiн був пiдкреслено серйозний: його чоло перетинали три рiзкi зморшки, незмiнна посмiшка зникла.

– Я щойно хотiв викликати Навратiла, бо пiймав з Землi дуже важливе повiдомлення... Страшне! – сказав вiн скрушно. – Всесвiтня Академiя наук надсилає нам його вже кiлька тижнiв з допомогою гравiтацiйного передавача. Прочитайте! – простягнув вiн Фратеву аркуш паперу i тремтячою рукою провiв по своєму чорному волоссю.

– Астрогравiметр працює?! Це надзвичайно!.. Нарештi зв'язок з Землею!.. – зрадiв Фратев. Але вже пiсля першої прочитаної фрази його пiднесення змiнилося пригнiченiстю. – А чи це не помилка? Чи можливо це взагалi?.. – вiн почав читати знову. – "Мак-Гардi i Грубер – злочинцi..." ...Сто чортiв! Умiли прикидатись!.. А хто ж може бути отой третiй?

– Звiдки я можу знати? – гiрко посмiхнувся Чан-су. – Можливо, я...

– Або я... Кляте братство негiдникiв!

Фратев нахилився до круглого вiконця i задивився на гiгантську кулю на Кварту, що нерухомо висiла на зоряному килимi неба.

Чан-су став поруч нього, схвильовано забарабанив пальцями по шибцi:

– За астрогравiметром весь час наглядав Мак-Гардi. Цiлком можливо, що вiн прочитав повiдомлення Академiї i разом з двома iншими "братами" завбачливо втiк пiд тим приводом, що їде нiбито вивчати рiку Надiю.

– Ви правi, це цiлком можливо. Але я скорiше припустив би, що "Ластiвка" потонула десь у трясовинi пiд водоспадом. Коли б ви бачили той пiдступний край!.. Природа їх покарала за нас. Але це, однак, означає, що отим третiм був Краус. Пригадую, що взяти участь у дослiдницькiй експедицiї по Надiї виявив згоду Мак-Гардi, а зразу ж за ним Краус, який потiм висунув Грубера.

– В такому разi моє припущення вiрне. Злочинцi втекли i ховаються десь на Квартi. Мiсця для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повiдомлю про це Навратiла i Молодiнову, хай вони вирiшують, що робити. А ви тим часом подивiться на контрольний запис астрогравiметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрiчцi знайдете ще й iншi важливi повiдомлення...

Фратев пiшов до обсерваторiї i почав повiльно перемотувати контрольну стрiчку. Риска... крапка... риска... риска...

– "Увага, увага!.." – знову i знову повторювалось повiдомлення.

I тiльки пiсля десятого повiдомлення Фратев наткнувся на iнший текст:

– "...Чекаємо на швидку вiдповiдь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравiтацiйного поля..."

Фратев швидко витягнув з кишенi блокнот i почав переписувати...

***

– Знайшов що-небудь? – запитав Мак-Гардi Крауса, який причалив гумовим човном до берега.

– Куди не глянь – нiчого нема! – розчаровано вiдповiв Краус. Рiвнина, рiвнина, скрiзь сама рiвнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?

– Нi. Я сам нетерпляче на нього чекаю. Казав, що тiльки огляне джунглi в найближчих околицях. Сподiваюсь, що з ним нiчого не скоїлося. Пострiлiв не було чути, а, настiльки я його знаю, вiн стрiляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.

Не встиг вiн це промовити, як iз заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловiки злякано озирнулись.

– Нещастя, нещастя! В селищi "невидимих" – ящери! Велетенськi! – Вiн похитнувся й упав на мiлину; його виряченi очi гарячково блищали. – Швидше звiльняйте "Ластiвку"!

Через кiлька секунд всi троє вже сидiли в кабiнi, i лiтак мчав рiчкою.

– Тримайся лiвого берега, щоб нас не побачили iз селища! – радив засапаний Мак-Гардi Краусу.

– Пiднiмись краще в повiтря, ящери лiзуть за нами... I перед нами вони також, – бурмотiв Грубер.

– Де? – здригнувся Краус. – Де ти бачиш ящерiв, покажи! Ану, поглянь, що в нього в сумцi, -кинув вiн головою до Мак-Гардi i зменшив швидкiсть. Пiдозрюю, що вiн знову напився.

Мак-Гардi схилився над Грубером:

– П'яний як чiп. Чуєш, як тхне?

– Сядь на моє мiсце, – попросив його Краус. Повiльно пiдвiвся з крiсла й випростався. – Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани... – Вiн рiзко штовхнув Грубера. – Скiльки ти їх з'їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових вiникiв!

– Тiльки два-три... То нiчого, дрiбницi... Повiр менi, ради бога, що тут є ящери...

Краус почервонiв вiд гнiву i звалив п'яничку на пiдлогу:

– Пити не будемо – ясно? Принаймнi поки що. Анi ковтка!.. Ми зрозумiли один одного -правда?

Мак-Гардi мовчки кивнув.

"Ластiвка" наближалась до гiрського пасма. Недалеко , вiд вузької ущелини в рiчку впадав струмок.

– Цим струмком зручно забратись у гори, – сказав Мак-Гардi. – А там уже щось знайдемо.

– Спершу пройдемо човном, – рiшуче сказав Краус. – Можливо, тут не досить глибоко, коли б "Ластiвка" не застряла.

Причалили лiтаком до берега, припнули "Ластiвку" кiлькома тросами до найтовстiших дерев. Грубера зв'язали, щоб не накоїв чого пiд п'яну руч; лiтак старанно замкнули й вирушили в дорогу.

Мак-Гардi веслував, а Краус з рушницею в руках уважно розглядав мiсцевiсть. Обабiч струмка залягали джунглi, якi для мандрiвникiв стали вже звичними. З хащiв подекуди сяяли свiтлi плоди, про якi повiдомляла група Молодiнової з Долини вогнiв. Переплутанi лiани, водоростi та поваленi дерева перешкоджали руховi так, що втiкачi, стомлюючись, повиннi були часто змiнювати один одного на веслах.

– От досада! Як це я дав маху! – бiдкався спiтнiлий Краус. – Пiдвiсний мотор забув на складi. Ми могли б їхати, як пани, тiльки б бризки летiли на всi боки... Ех!.. Не можу спокiйно згадувати про це! -ударив вiн кулаком по борту гумового човна.

Джунглi увесь час рiдшали, аж доки змiнились низьким чагарником. Долина рiки несподiвано розширилась. Втiкачi досягли мiсцевостi, яка нагадувала болота пермського перiоду. Рослини тут мали зовсiм iнший вигляд, анiж у джунглях. Переважали два види: високi стрункi дерева з лускатою корою i язикоподiбним листям жовто-зеленого кольору i густi кущi з немiцними стовбурами i правильними вiялами вузького приплюснутого листя, як у наших хвощiв.

Велике жовте сонце неприємно припiкало. Оранжеве наближалось до обрiю, – якраз у тому мiсцi, куди прямував човен з двома втiкачами.

Щоб яскраве промiння не слiпило очей, Краус надiв великi темнi окуляри, а Мак-Гардi прикривав очi рукою. Пильними поглядами оглядали вони мiсцевiсть перед собою.

Раптом вода поблизу човна вкрилася брижами. Мак-Гардi енергiйним рухом весел зупинив човен, напружено вдивляючись у воду.

– Крокодил! – вигукнув Краус, коли над водою з'явилась широка плеската голова з роззявленою пащею.

Критолобець дивовижної форми був вражений несподiваною зустрiччю так само, як i мандрiвники. Вiн прудко рвонувся вперед i зник. Тiльки скаламучена вода та iнколи плюскiт хвоста показували, куди вiн пливе. Вiн тiкав до поваленого стовбура, на якому вигрiвався ще один, щонайменше метрiв зо два завдовжки, ящiр.

Над болотом пролунав барабанний дрiб рушниць. Пiдстрелений плазун широко роззявив пащу, озброєну дрiбними зубами, повiльно зсунувся з стовбура у воду, випинаючи жовте черево з фiолетовими плямами.

Над заростями хвощiв закружляло кiлька довгоногих птахiв з мiцними дзьобами. Тоскно каркаючи, вони зникли з очей.

– Греби швидше, час уже вибратись з цього проклятого болота! – похмуро сказав Краус. – В горах буде безпечнiше.

Пропливли кiлька великих поворотiв, а болото все не кiнчалось. Здавалося, гори безперервно вiдступають i звiльняють мiсце безмежним болотам. Навiть вiтер не сприяв подорожнiм. Вiн непомiтно змiнив напрям i тепер рiзко дув просто в обличчя, засипаючи очi пiском з нагiр'я. Велике жовте сонце згасло, все небо вкрили багрянi хмари – передвiсники негоди.

Нарештi перед очима знесилених втiкачiв з'явилось гирло улоговини, його фантастичнi хвилястi стiни в тьмяному багряному освiтленнi справили на Крауса i Мак-Гардi гнiтюче враження; їм мимохiть здавалось, нiби вони запливли в бурхливе море, яке за знаком чарiвної палички враз закам'янiло. В каньйонi вiтер ущух, зате ще з бiльшою силою завивав угорi, в розколинах i складках лавових потокiв.

Що ближче пiд'їжджали втiкачi до гiр, то дикiшим ставав каньйон. То тут, то там звисали широкi каскади закам'янiлої лави, утворюючи дугоподiбнi мiстки над струмком.

Перед одним з таких мiсткiв човен зупинився.

– Тут цiлковитий штиль, а мiсця вистачить i для "Ластiвки", – сказав Краус. – Тут їй не заподiє шкоди i найсильнiша буря. На сьогоднiшню нiч переправимо її сюди, а завтра буде видно.

Мак-Гардi мовчки витягнув з кишенi шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.

– Глибина понад три метри, цього вистачило б навiть для "Променя", сказав вiн з полегкiстю. – Однак треба ще вимiряти глибину болота.

– Вимiряємо, повертаючись, коли вщухне вiтер.

***

Вiд рiзкого удару в стiнку лiтака Грубер опритомнiв.

З хвилину вiн тупо дивився перед собою. Потiм вiдчув пекучий бiль у кiнцiвках.

"Чи не зламав я часом руки й ноги?" Грубер спробував пiдвестись i тiльки тепер усвiдомив, що зв'язаний. Вiн безпорадно перевалився з боку на бiк, злякано озирнувся. Кабiна лiтака тонула в багряному присмерку. В нiй не було нiкого.

– Краус!.. Мак-Гардi!.. – розпачливо закричав Грубер – Мак-Гардi, Краус!

Нi звуку. Тiльки внизу пiд лiтаком плюскотiли хвилi мiж поплавками та здалеку долiтало завивання вiтру.

Зв'язаний несамовито рвонувся i притиснув вухо до стiни.

"Йде дощ..." – подумав вiн збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вiкну. На склi не було жодної краплинки. Тiльки криваве небо загрозливо зазирало до кабiни.

– Краус, Мак-Гардi, де ви?.. – з жахом вирвалося в нього. – Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звiрина?

Грубер напружив усi свої сили, щоб розiрвати пута. Та вони тiльки ще глибше врiзались йому в тiло.

– Мерзотники!.. Негiдники!.. – кричав вiн, качаючись по пiдлозi.

Тiльки наштовхнувшись головою на нiжку крiсла, Грубер опам'ятався. Потроху почав усвiдомлювати, що шаленством нiчого не вдiєш.

Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потiм обережно обмацав мотузки на колiнах. Вони були не так туго затягнутi, як здавалось, i досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звiльнити й руки.

Кiнцiвки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крiсла пiлота.

– Заховали й важiль управлiння, щоб я не мiг рушити з мiсця! прохрипiв вiн, глянувши на пульт. – Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!

Тремтячою рукою Грубер увiмкнув радiостанцiю, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв'язку мiж групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевiрити настройку.

– ...Ваша правда, товаришу Навратiл, – почувся знайомий баритон Фратева. – Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи вiдпочиває мiж вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й слiду; в розколинах видно тiльки язики полум'я та пасма диму. Грунт пiд ногами спокiйний. Вибуху поки що боятись нема чого.

– Спробуйте встановити, скiльки часу минуло вiд останнього вибуху, попросив Навратiл.

– Я вже це зробив. Лавовий потiк старiший, анiж долина пiд сопкою, бо звисає над западиною у схилi. Те, що вибух вулкана стався досить давно, пiдтверджує також вивiтрення твердої лави бiля кратера.

– Цим ви мене не дуже втiшили. Згадайте про Везувiй. Його теж вважали згаслим. I що довше тривав перiод його спокою, то сильнiший був потiм вибух.

– Ну, що ж – то скажемо, що нашим сусiдою є брат пiдступного Везувiя. Але навiть i в такому разi поки що можемо бути спокiйнi. Наскiльки я знаю, Везувiй попереджає про майбутнiй вибух землетрусом, а грунт пiд нашими ногами анi ворухнеться... Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тiльки-тiльки прокидається вiд сну, щоб трiшечки затягнутись i пустити димку...

– Обережнiсть нiколи не завадить, – вiдповiв Навратiл. – Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звiрятись на вулкан не варто... В якому напрямку кратер найбiльше вiдкритий? Я побоююсь грязевих потокiв: вони течуть швидше i тому небезпечнiше за лавовi. Я не хотiв би, щоб наше селище на Накритому столi перетворилось на другу Помпею.

– Хвилиночку, зараз подивлюсь...

Запала пауза, – в динамiку чулось лише гудiння мотора вертольота, але ось знову заговорив Фратев:

– Зараз ми просто над кратером, його можна добре оглянути, бо вiтер жене дим убiк... Гирло має близько двадцяти п'яти метрiв у дiаметрi. Кратер скеровано... П'ять пострiлiв по гавах! – просто до нашого пiдземного житла!

– Ось вам i сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерiв?

Приймач замовк.

Грубер зловтiшно посмiхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цiлющий бальзам.

"Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! – втiшав вiн себе. Хай їм грець! Коли я мушу гинути, – хай гинуть всi! Хай уся Кварта разом з Землею, з усiм Всесвiтом розпадуться на атоми!"

Його вiдiрвав вiд думок голос Фратева:

– На пiвнiчно-захiдному схилi вулкана є два другоряднi кратери. Однак, здається, вони забитi. Дим з них не виходить.

– Дякую. Цього досить. Бiля головного кратера прилаштуйте сейсмограф з передавачем i повертайтесь. Треба якнайшвидше братись до гравiтацiйного передавача. Ви ж уявляєте, як нетерпляче ждуть на Землi нашої вiдповiдi.

– Дозвольте ще одне запитання, товаришу Навратiл. Який ухвалили вирок отим трьом мерзенним "братчикам"?

Грубер широко вiдкрив повнi жаху очi й затремтiв усiм тiлом. А розмова невблаганно продовжувалась. Приймач несхибно вiдтворював спокiйний голос академiка Навратiла:

– Ми вирiшили покiнчити з ними. Тiльки зачекаємо, поки наш присуд затвердить Всесвiтня Академiя. Шкодити нам злочинцi все одно не зможуть, а на розшук зараз нема часу...

– Отже, по багатьох роках знову кара на горло... Але це справедливо. Як iнакше карати зраду всього людства?.. – Фратев помовчав, а потiм сказав уже iншим тоном: – Коли я отак дивлюсь на нашого оповитого димом сусiда, менi на думку спадає ще одне запитання: чи не зробили б ми розумнiше, якби для майбутнього житла знайшли краще мiсце, нiж Накритий стiл? Вулкан нiколи не можна вважати хорошим компаньйоном.

– Ми це питання обмiркували, але кiнець кiнцем прийшли до висновку, що краще мiсце навряд чи знайдемо. Годину тому Свозилова повiдомила, що на узбережжi сусiднього континенту несподiвано з'явився довгий ланцюг вулканiв. Вони виростають з катастрофiчною швидкiстю, – "Стрiла" ледве-ледве уникла лиха... Мабуть, Кварта переживає зараз перiод великих геологiчних зрушень. Розташовуйся хоч у райському садку – все одно прокинешся на вершинi вулкана, – спробував пожартувати академiк. Сьогоднiшня нiч буде нам великою наукою: в пiдземному житлi залишатись бiльше не можна. Шукати iншого мiсця не варто. Оселимось просто на Накритому столi, а... Пробачте, мене викликає Свозилова. Про все iнше поговоримо вдома. Вимикаю...

Приймач замовк. У тоскнiй тишi тiльки моторошно завивав вiтер, та у шибки стукав пiщаний дощ. Лiтак гойдався, як легенький човник на розбурханих хвилях прибою.

Грубер схопився за шию:

– Покiнчимо... Кара на горло... – шепотiв вiн, як божевiльний. Насилу видрався на крiсло пiлота, посмикав за бездiяльнi важельки.

Безпорадно схилився на спинку крiсла, заплющив очi.

– Банани! – згадав вiн раптом.

Незважаючи на нестерпний бiль у затерплих ногах, Грубер поплентався до сумки, виловив з неї два довгастих плоди. Вп'явся в них зубами, не знiмаючи шкiрки. З шлунка по усiх судинах розлилося приємне тепло.

Взяв ще два плоди, пожадливо проковтнув.

Пiдлога пiд ним захиталась i непомiтно перетворилась на гойдалку, яка хиталась туди й сюди у теплому весняному повiтрi. Пiсля п'ятого плоду це була вже не гойдалка, а барвисто розмальована карусель, яка заносила п'яничку аж пiд хмари. Вiн ввижався сам собi могутнiм велетнем, який повинен схиляти голову, щоб не зачепитись за зорi, йому здавалося, нiби вiн має таку силу, що одним натиском пальця може розчавити цiлу армiю зразу.

– Ви, пiгмеї! Ви... Ви... хотiли мене судити! – зареготав вiн смiхом божевiльного. – Я розмету вас, як мурашок!

Грубер пiдвiвся, щоб здiйснити свою погрозу, але алкоголь вирiшив iнакше. Не зробивши й кроку, жалюгiдний п'яничка упав, як пiдтятий. Одразу ж забув про погрози, випростав руки i почав спiвати Не почув навiть, що замок у дверях кiлька разiв клацнув i до кабiни ввiйшли Краус i Мак-Гардi.

– Погано ми його зв'язали, вiн знову напився, – плюнув Краус, одвертаючись вiд п'яного.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПIЗНАЙ I ОВОЛОДIЙ

Роздiл XIV

Допоможiть

робiнзонам Всесвiту!

Академiка Хотенкова ще змолоду захопила проблема, яка позбавляла сну багатьох майстрiв i учених,– таємниця страдiварок – скрипок, виготовлених славнозвiсним Страдиварiусом.

Чого у страдiварок такий надзвичайний звук? Чим пояснити те, що жодна скрипка їх досi не перевершила?.. Цi питання дуже хвилювали молодого студента. Вiн часто вiдвiдував Московську консерваторiю, де заслухувався мелодiйними тонами чудесних скрипок, i вирiшив будь-що розкрити таємницю, навiть коли доведеться вiддати дослiдженню увесь свiй вiльний час.

Захистивши дипломний проект, Хотенков з запалом узявся за розв'язання цiєї проблеми. Озброєний найточнiшими iнструментами, вiн дослiдив понад сто скрипок – вимiрював, розглядав їх пiд мiкроскопом, складав хитромудрi таблицi. Однак незабаром його, як здiбного iнженера, Академiя послала на будапештський завод "Астронавт", де виготовлялись мiжпланетнi лiтаки. Для страдiварок лишалось усе менше й менше часу. Пiзнiше, коли Хотенков був обраний академiком, про таємничi скрипки довелося забути.

А втiм, не назавжди. Коли його обрали головою астронавтичної секцiї Всесвiтньої Академiї i вiн приймав дослiдницький заклад, його попередник, мiж iншим, згадав, що серйозно цiкавиться скрипками Страдиварiуса. Вони потоваришували. Хотенков узяв з музею дорогоцiнний iнструмент. Але що далi, то частiше траплялось так, що, приготувавши прилади для дослiдження, вiн забував про них i перетворювався на музиканта.