Текст книги "Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)"
Автор книги: Володимир Бабула
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)
– Погляньте, – показав Краус пальцем вниз. – Бачите оту он широку протоку мiж двома суходолами? Iдеальне мiсце для посадки. Як ви гадаєте, капiтане?
– Можливо, – труснув головою академiк. – Але хто нам дасть гарантiю, що саме в тих мiсцях ми не розiб'ємось об дно? Безумовно, ми повиннi подивитись з близької вiдстанi.
– То, може, спустимось нижче? – запитав Краус.
– Так, знижуйтесь до двох тисяч метрiв...
***
"Промiнь" тим часом встановив постiйну швидкiсть вiсiм кiлометрiв на секунду. Така швидкiсть була йому необхiдна для того, щоб перетворитись на штучний супутник Кварти.
Бiля апаратiв лишились тiльки черговi, а решта астронавтiв сiли до телевiзорiв i з напруженням стежили за передачею з "Стрiли".
– Повiтря мiстить, крiм азоту, ще й гелiй, але цiлком придатне для дихання! – повiдомляє Свозилова. – Тиск на висотi тисяча метрiв над планетою дорiвнює нуль цiлих вiсiм десятих атмосфери. Це значить, що внизу ми зможемо вiльно пересуватись без скафандрiв...
– Чудесно! – вигукнув Вроцлавський, присуваючись ближче до телевiзора. – Отже...
Вiн так i не встиг закiнчити фразу, бо пролунав такий удар, що весь корабель аж затремтiв. Усi повилiтали з крiсел. Вiдцентрова сила через мить показала, що "Промiнь" набув обертального руху.
Першим опам'ятався Чан-су. Вiн насилу добрався до вiдеофону i натиснув на кнопку загального виклику. Лампочка не спалахнула.
– Струму нема! – вигукнув вiн. – Тривога номер один! "Промiнь" пошкоджено!
Всi вмить одягнули скафандри. За аварiйним розкладом кожен помчав на свою дiльницю: Вроцлавський – до кабiни управлiння, Чан-су – до електростанцiї, решта – до складiв ядерного пального та кисневих камер.
Вiдчинивши сталевi дверi атомної електростанцiї, Чан-су нiби остовпiв на порозi: крiзь велетенський рваний отвiр у стiнi на нього дивилось зоряне небо. Вiд апаратури лишились самi уламки.
Старанно замкнувши за собою герметичнi дверi, щоб з зорельота не виходило повiтря, Чан-су помчав до головної кабiни.
Там на нього чекали невтiшнi повiдомлення:
– Прилади не працюють...
– Склади пального й продуктiв знищено... Знищено обидва допомiжнi лiтаки...
– Швидкiсть "Променя" вiд удару знизилась...
Чан-су чiтко й енергiйно давав розпорядження:
– Ввiмкнiть резервнi газовi ракети й вирiвняйте зорелiт... Перевiрте акумулятори... Як кисневi камери?
– Там усе гаразд. Акумулятори цiлi, – сказав Вроцлавський.
Чан-су ввiмкнув допомiжний передавач i сiв до мiкрофона:
– Алло! Алло!.. "Стрiла", "Стрiла"!.. Говорить "Промiнь"... Корабель сильно пошкоджено. Причини ще не знаємо. Мабуть, метеорит... Знищено атомну електростанцiю, а також обидва нижнiх склади...
В ту мить, коли Навратiл почув цей одчайдушний заклик, поплавки "Стрiли" торкнулись поверхнi моря.
Перед астронавтами розкрився новий, досi не бачений свiт.
Роздiл III
Пiд трьома
сонцями
– Бiля апарата – Навратiл. Ви чуєте мене?
– Я – "Промiнь". Бiля апарата Чан-су. Чуємо вас добре... Зорелiт ми вже вирiвняли, так що тепер небезпека зруйнування не загрожує. Ми всi здоровi.
– В нас також усе гаразд. "Стрiла" сiла на море без пригод. Зараз пливемо до континенту. Погода стоїть чудесна. В небi свiтять два сонця, а з берега дме слабкий вiтерець... Чи з'ясували, як саме пошкоджено "Промiнь"?
– Всiх пошкоджень ще не знаємо, але й без того ясно: ударом метеорита корабель зруйновано так, що про тривалу подорож мiжзоряним простором не може бути й мови.
Академiк Навратiл зблiд:
– Це значить... Це значить, що ми тут полоненi надовго... Робiнзони в чужiй сонячнiй системi...
– На жаль, так, – озвався Чан-су. – Але в нас ще лишаються два допомiжнi лiтаки: "Стрiла" i "Ластiвка". Вони, звичайно, не можуть подолати колосальну вiдстань мiж Альфою Центавра i нашим Сонцем, зате дадуть нам змогу пересуватися мiж планетами системи...
Запала пауза. I коли вона вже почала ставати гнiтючою, раптом спалахнув екран телевiзора в кабiнi "Стрiли", i на ньому з'явилось обличчя Молодiнової:
– Я – "Ластiвка"... Що сталося, Навратiл? Ми викликаємо вас уже три години!.. Щойно облетiли навколо Квiнти. Знайшли на нiй тiльки найнижчi форми життя. Атмосфера надто розрiджена, для дихання людини непридатна. На освiтленому боцi планети дуже висока температура, а на нiчнiй сторонi еєликi морози. Отже, Квiнта не заселена... Яке життя на Квартi? Чи є там люди?
Навратiл примусив себе посмiхнутись:
– Поки що ми встановили, що вищi форми життя на Квартi не виключенi. Хвилину тому ми спустились на море i пливемо до берега. Видно, що вiн вкритий буйною рослиннiстю. Що в нiй криється – невiдомо.
– Дякуємо за повiдомлення. Повертаємось на "Промiнь". До побачення на Квартi!
– На них чекає гарненький сюрприз! – зiтхнув Навратiл. – Єдиною нашою надiєю тепер лишається Кварта.
– Справдi, єдиною, бо бiльша частина запасiв знищена, – додав Чан-су. – Гадаю, нам вистачить продуктiв не бiльш як на два мiсяцi.
***
Берег уже наблизився так, що його можна було бачити неозброєним оком. Над морем нависали дикi скелi, якi не давали можливостi причалити. Над ними на довжелезнiй гiрськiй рiвнинi росли низькi дерева з товстими лускатими стовбурами й великим листям.
Погойдуючись на поплавках, "Стрiла" повiльно просувалась понад берегом. Грубер безперервно вимiрював ультразвуковим апаратом глибину, щоб лiтак мiг вчасно обiйти пiдводнi скелi та мiлини.
– Температура повiтря? – запитав Навратiл.
– Тридцять вiсiм градусiв, – вiдповiв Мадараш. – Зими тут не дочекаєшся.
– Ступiнь радiоактивностi невисокий, – оголосила Свозилова, не пiдводячи голови вiд екрана детектора.
– А як вода в морi?
– За попереднiми даними мiстить тi ж солi, як i морська вода Землi, але має трохи бiльшу питому вагу, – можливо за рахунок важкого водню.
– Це було б для нас дуже вигiдно... А аналiз повiтря, Северсон?
– Досi я не знайшов нiяких слiдiв отруйних випарiв.
– Незважаючи на це, буде краще, якщо ми вийдемо на берег у скафандрах. Дослiдження слiд повторити кiлька разiв. Береженого й бог береже! Ми в незнайомому середовищi i не знаємо...
– Дивiться, дивiться! – раптом вигукнув Мадараш, вимахуючи щойно проявленою кiноплiвкою. – Це – кадри з неосвiтленої пiвкулi Кварти.
– Але ж на них немає нiчого особливого! – розчаровано сказав Северсон, переглянувши знiмки.
– Ви кажете – немає? А погляньте-но крiзь лупу!
– Свiтло! – здивовано вигукнула Свозилова. – Безперечно, це свiтло мислячих створiнь! Я завжди твердила, що тут ми знайдемо людей...
– Тiльки не поспiшайте так, дiвчино! – посмiхнувся Навратiл. – Поки я з ними не погомоню,– не повiрю. Для вчених повсякчас повинно дiяти гасло: не твердити, а дослiджувати...
Алена спохмурнiла:
– Завжди ви зiпсуєте людинi радiсть!.. Ну, то почекаємо i побачимо, хто був правий... Ось тiльки змонтуємо вертолiт.
Вона не встигла договорити, як "Стрiла" раптом рвонулась i помчала вперед так, що поплавки ледве торкались води,
– Що трапилось? Навiщо ви збiльшуєте швидкiсть? – крикнув Мадараш до Крауса.
– Погляньте праворуч, – похмуро озвався той. – Бачите острiвець? Ми на нього мало не наскочили. Виринув просто перед лiтаком.
Навратiл узяв бiнокль i уважно розглядав чорний предмет.
– Здається, це не острiвець, а хребет якоїсь великої риби. Загальмуйте.
– Може, й так, але зустрiч з цiєю потворою теж не була б приємна.
Живий острiвець швидко вiддалявся, потiм зник пiд водою.
– Мабуть, весело тут буде, якщо так гарно починається, – похмуро пожартував Навратiл. – В усякому разi, вивчення життя квартянського моря залишимо на пiзнiше, коли трохи оговтаємось. А зараз, Краус, найкоротшим шляхом до суходолу!
– Вiрно, – погодився професор Мадараш, найрозсудливiша людина в експедицiї. – Вiсiм рокiв живемо без твердого грунту пiд ногами, час уже й стати де-небудь на якiр.
***
Лабораторiя доктора Заяца на братiславськiй Петржалцi, як нiколи, сповнена руху й шуму. В найпросторiшiй кiмнатi група iнженерiв пiд керiвництвом славетного вченого закiнчує монтувати дивовижний апарат, що скидається i на атомний реактор, i на циклотрон для прискорення заряджених часточок атомiв.
Доктор Заяц востаннє перевiряє апаратуру. Все гаразд.
– Струм! – командує вiн тремтячим голосом i впивається поглядом у контрольнi екрани. – Сто двадцять тисяч... сто вiсiмдесят тисяча... двiстi тисяч... – шепоче вiн, i його очi сяють. – Стоп!
Доктор Заяц прямує до квадратної металевої дошки, прикрiпленої над конструкцiєю, повiльно витягає з кишенi свинцеву кульку, завбiльшки, як тенiсний м'ячик, кiлька секунд тримає її над апаратом, потiм пускає.
Кулька нiби втратила свою вагу. Вона знижується повiльно, як мильна бульбашка.
– Ура-а-а! – лунає в лабораторiї. А доктор Заяц бiжить до вiдеофону i швидко набирає номер.
– Всесвiтня Академiя?.. Прошу академiка Хотенкова!
– Ну, якi новини? – з'являється на екранi обличчя академiка. – З виразу ваших очей бачу, що непоганi.
– Так. Вибух атомної бомби в Африцi скерував мене на вiрний шлях. Я весь час сушив собi голову, чому це мiй гравiметр так сильно реагував на вибух. I ось у мене виникла думка... А втiм, це занадто складна штука. Розповiм пiзнiше.
– Ну, а результати, результати?
– Моє припущення пiдтвердилось.
– Я хочу бачити все на власнi очi. Приїду до вас негайно.
Не минуло й пiвгодини, як Хотенков уже в лабораторiї Заяца.
– Ну? – запитує вiн схвильовано, зацiкавлено поглядаючи на дивовижну споруду в центрi примiщення.
Заяц замiсть вiдповiдi бере гостя пiд руку i веде до конструкцiї. Очима шукає щось скляне, щоб дослiд справив бiльше враження. Його погляд падає на радiолампу, що лежить на робочому столi. Доктор бере її, кiлька секунд тримає над блискучою металевою плитою, потiм випускає... i засуває руки до кишень халата.
Радiолампа висить у повiтрi майже нерухомо, – в усякому разi, око навiть не помiчає, що вона знижується.
Академiк Хотенков стежить за цим чудом, затамувавши подих.
Доктор Заяц витягає з ящика стола ще одну металеву кульку i мовчки подає її академiку. Той зважує в руцi:
– Свинець!
Заяц забирає кульку, стає на стiлець бiля конструкцiї, пiднiмає предмет якнайвище. Вже хоче випустити кульку з рук, але раптом йому на думку спадає щось iнше:
– Прошу, дайте менi драбинку!
Драбинку принесли. Доктор Заяц залiзає на її горiшнiй щабель.
– Так... А тепер я покладу кульку в кишеню, i ми спустимось разом! вигукує вiн раптом, нахиляється над металевою дошкою конструкцiї, пускає драбинку... i вiльно пливе в повiтрi, наче пiдвiшений до невидимого балона з воднем...
– Чи ви хоч усвiдомлюєте, що ваш винахiд означає революцiю в науцi? захоплено вигукнув Хотенков, коли Заяц опустився i став поруч нього.Вiдтепер людство може передавати повiдомлення з допомогою не тiльки електромагнiтного, а також i гравiтацiйного полiв! А тому, що гравiтацiя поширюється значно швидше за свiтло, настiльки ж швидший буде й зв'язок на космiчних вiдстанях!
– Думаю, що ви переоцiнюєте моє вiдкриття, – збентежено захищався Заяц. – Поки що успiхи дуже скромнi. Не знаю, чи вдасться взагалi поширити вплив гравiтацiї хоч на бiльш-менш значну вiдстань...
Академiк схопив Заяца за плечi:
– Принцип вiдкрито, шлях знайдено. Тепер вiд учених всього свiту залежить знайти спосiб, як використати ваше вiдкриття практично... Дозвольте бути першим, хто має честь привiтати вас вiд щирого серця!
I приятелi обнялися.
***
А "Стрiла" тим часом пливла далi понад берегом незнайомого континенту Кварти. Неприступнi прибережнi скелi ставали все нижчими, поки поступились мiсцем вiльнiй пiщанiй рiвнинi.
– Пристанемо? – урвав мовчанку Навратiл.
Лiтак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мiлинi.
– Всiм надiти скафандри!
Натиснувши на кнопку, Краус опустив схiдцi. Грубер вiдiмкнув дверi i обережно вiдчинив їх. Навратiл зiйшов схiдцями i став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слiдом за ним вийшли й iншi вченi. Тiльки Краус зостався в лiтаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.
П'ятеро вчених взялись за руки i швидко пiшли вперед. Серця у всiх прискорено билися, груди високо зводились.
Урочиста мить!.. Члени мiжзоряної наукової експедицiї вперше стали на твердий грунт незнайомої, вiддаленої на мiльярди кiлометрiв планети iншої сонячної системи!
Високо над головами п'ятьох учених замайорiв пiд вiтром прапор Всесвiтньої Академiї наук, i люди урочисто заспiвали гiмн Академiї. I не бiда, що їх було тiльки п'ятеро. Це були представники всього людства Землi, i голос кожного з них, перетворений у електромагнiтнi коливання портативними радiостанцiями скафандрiв, летiв, не знаючи перепон, над невiдомим морем, над пустелями i джунглями, над всiєю Квартою.
– Друзi, а тепер – за дiло! – сказав Навратiл, коли гiмн замовк. Найкраще буде, коли ми розподiлимо завдання. Северсон i Мадараш дослiдять ще раз склад повiтря, а ми з Аленою вивчимо будову i хiмiчний склад рослин. Незабаром ми будемо повнiстю залежати вiд них, – адже не можна чекати, поки нашi запаси будуть вичерпанi до краю.
Вченi винесли на берег кiлька чемоданiв з обладнанням i нап'яли тент для захисту вiд спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанiчну лабораторiю, а Навратiл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, вiн перейшов пiщану рiвнину i зупинився бiля першого куща заростей, якi трохи далi переходили у прадавнiй лiс.
Насамперед вiн оглянув через збiльшувальне скло дивнi квiти рослин. Вони мали форму турецької чалми i висiли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товстi й цупкi. їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбiльшого сонця, райдужно блищала, а нiздрювата "пiдкладка" нагадувала спорангiї мухоморiв.
Академiк поклав до сумки кiлька квiток та листок i обережно попрямував у хащi. Зачудовано оглядав вiн рiзноманiтнi низькорослi дерева з величезним лапатим листям, пiд яким людина могла б вiльно сховатись вiд дощу. I це листя було на кiлька сантиметрiв завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибiв.
За хвилину сумка Навратiла наповнилась. Вiн вже хотiв повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В повiтрi сновигав якийсь великий жук чи птах,– вид створiння визначити не вдавалось, бо воно пiд час польоту так швидко рухало всiма частинами тiла, що мало
Вигляд темної розпливчастої плями. Пiсля кiлькох невдалих спроб Навратiл спiймав iстоту сачком, але навiть при близькому оглядi не змiг встановити, що це таке.
Коли вiн повернувся на узлiсся, у нього вiд подиву мало не випала з рук сумка: од лiтака до берега, несучи на плечах ящик, брели Краус та Грубер – без скафандрiв, в самих плавках.
Навратiл щодуху побiг до них:
– Ви з глузду з'їхали, нещаснi?! Чому ви зняли скафандри?
– А навiщо вони? Дослiдження на радiоактивнiсть та склад повiтря задовiльнi, так чому ж за такої спеки ми повиннi ховатись у шкаралупи, мов слимаки?
– Невже ви позбавленi iнстинкту самозбереження i кмiтливостi вчених? Навратiл швидко зазирнув пiд брезентовий тент i, побачивши, що Свозилова й Северсон у скафандрах, зiтхнув з полегкiстю. – Що ж ви гадаєте, ми втрьох смажимось у захисних костюмах через боягузтво?.. Чи усвiдомили ви, що i себе, i нас наражаєте на велику небезпеку?
– Навпаки, ми показали вам шлях, дослiдивши на собi, що атмосфера Кварти для людини безпечна. Якби ви знали, як нам чудово дихається!
– А ви забули, що, можливо, разом з повiтрям вдихаєте смертоноснi мiкроби? Категорично вимагаю, щоб ви знову надiли скафандри!
Грубер i Краус неохоче скорились.
– Чи дозволите продовжувати роботу? – запитав Грубер з вiдтiнком iронiї.
Навратiл, не вiдповiдаючи, попрямував до лiтака, щоб допомогти переносити ящики з деталями вертольота. Вiй був прикро вражений i не хотiв продовжувати неприємну розмову.
***
Вертолiт ще не було змонтовано й наполовину, а найбiльше сонце вже зайшло за обрiй. Небо потемнiло, набуло кольору iндиго. Невисоко над горизонтом тьмяно сяяла кривава Проксима. Третє сонце досi не з'являлось.
Щоб виднiше було працювати, увiмкнули головнi прожектори лiтака. Монтаж тепер iшов повiльнiше, але п'ятеро вчених роботи не припиняли. Вони навiть не помiтили, як над морем пiднялась густа iмла, що запнула червоне сонце, поступово затягнула все небо i огорнула узбережжя пiтьмою.
Раптом високо над головами вчених пролунав вибух.
Всi злякано пiдвели голови i помiтили велику вогненно-фiолетову кулю, яка повiльно пливла в повiтрi.
Ще один вибух – i нова куля...
– Електрична буря! – вигукнув Мадараш i побiг до лiтака. Iншi подались за ним. Щойно за останнiм втiкачем зачинилися дверi, як пролунав ще один удар неймовiрної сили.
Не втрачаючи самовладання, Северсон схопив кiноапарат – зафiксувати це дивне явище. Але довго знiмати не вдалось. За кiлька секунд налетiв шквал. Вiн пiдняв "Стрiлу", мов пiр'їнку, i кинув її на голий пiсок, аж до заростей.
Море розбушувалось. Величезнi хвилi, набiгаючи на берег, настирливо били об стiни лiтака, який зачепився поплавками за кущi. Вiтер вив i лютував. Небом хрест-навхрест, освiтлюючи його, як ракети, з громовим гуркотом лiтали вогненнi кулi.
Об стiни лiтака розбивались все новi й новi хвилi. Мандрiвникiв кидало в кабiнi з боку на бiк; вони судорожно хапались за предмети. А "Стрiла", як на диво, все ще витримувала натиск.
– Наш вертолiт! – вигукнув у розпачi Северсон. – Та вiн же...
Слова застряли у нього в горлi. Недалеко вiд лiтака з шаленим гуркотом розiрвалась куляста блискавка неймовiрної яскравостi.
Мандрiвники знепритомнiли.
Коли вони прийшли до пам'ятi, навколо було тихо. На обрiї знов зловiсно сяяла Проксима, а в її сяйвi червонувато поблискував на березi мокрий пiсок.
Роздiл IV
Першi
кроки
– Це можна назвати хрещенням вогнем. Небезпечний фейєрверк! – похмуро сказав Северсон.
– Так... – нахилившись до вiкна, академiк Навратiл уважно вивчав темне небо. – Все заспокоїлось, проте краще лишитись у лiтаку. Якщо буря налетить знову, все може скiнчитися значно гiрше.
– Але як там нашi прилади та вертолiт?.. Дозвольте пiти подивитись.
– Нi, краще почекаємо до ранку, – заперечив Навратiл.
Грубер страдницьки посмiхнувся:
– До ранку?.. А як довго триватиме нiч?.. Хiба ми знаємо, коли яке сонце сходить, а коли заходить? В календарi тут коїтиметься таке, як у божевiльнi!
– Ви торкнулись дуже важливого питання, – серйозно сказав Навратiл. Нам справдi треба якнайшвидше скласти календар на майбутнє. Це не так просто, як на Землi, бо тут тривалiсть днiв i ночей, в залежностi вiд розташування усiх трьох сонць, безперервно змiнюватиметься, а це, безумовно, матиме великий вплив i на погоду. Несподiванi атмосфернi змiни для нас найнебезпечнiшi. Ми повиннi якомога швидше органiзувати на Квартi кiлька метеорологiчних станцiй, щоб передбачити погоду.
– Мабуть, є ще невiдкладнiше завдання: побудувати десь тут бiльш зручне i безпечне примiщення, анiж наша "Стрiла", – заперечила Алена Свозилова. – Нам дуже пощастило, що вона не розбилась пiд час бурi.
– Стривайте, стривайте! – пробурчав Краус. – Я ще не скiнчив огляду.
Зелений вогник на пультi управлiння свiдчив, що реактор працює. Однак ракетнi двигуни мовчали, що не робив Краус.
– Тiльки цього ще нам бракувало! – сказав вiн пригнiчено й похнюпив голову.
– Ну, не занепадайте духом! – пiдбадьорював Навратiл засмучених супутникiв. – Можливо, пошкодження вдасться легко усунути. Завтра буде виднiше!
Сiла за обрiй i червона Проксима. Все узбережжя потонуло в темрявi ночi. Сяк-так вмостившись на крiслах, мандрiвники поснули.
Коли за дальнiми горами зарожевiла ранкова зоря, професор Мадараш прокинувся. Вiн напружено очiкував, яке з свiтил випливе на небозвiд першим.
В пишному сяйвi з'явилось найбiльше й найяскравiше сонце – Альфа Центавра А.
Мадараш обережно вiдчинив дверцята i з хвилину уважно прислухався... Тихо-тихiсiнько... На Землi радiсно зустрiчає схiд Сонця пташиний спiв, а тут мертво, як у домовинi... Яка гнiтюча тиша!
Погляд Мадараша впав на пiщану мiлину. Вся вона була вкрита жовто-зеленими в'ялими водоростями... а вiд недобудованого вертольота не лишилося й слiду!
Забувши про все на свiтi, вчений стрибнув з лiтака на пiсок i помчав до того мiсця, де вчора стояла тимчасова лабораторiя. Але там нiчого не було.
"Може, ящики та апаратуру занесло пiском?" – спало раптом йому на думку. Вiн розсунув товстий шар водоростей i почав розгрiбати мокрий пiсок. Викопав чималу яму, але нiчого не знайшов.
"А може, це не тут, а ближче до моря?" – Мадараш знову взявся до роботи, але все було марно.
– А, ось де вiн! – раптом пролунав голос Северсона. – Ми вас шукаємо скрiзь, а ви ховаєтесь у пiсок, немов страус. Чи, може, ви хочете знайти вертолiт?
Мадараш пiдвiв голову:
– Тут не до жартiв, Северсон!
– А погляньте на узлiсся, чи не стане вам веселiше?
Мадараш швидко обернувся. Серед кущiв Краус i Грубер лазили по якомусь предмету, густо обплутаному лiанами.
– Наш любий вертолiт так вдало замаскувався, що ми насилу розрiзнили його вiд кущiв! – засмiявся Северсон. – Де-небудь поблизу вiд нього, мабуть, знайдемо й ящики.
– Цiлком можливо, – кивнув Мадараш, не припиняючи роботи. – Вертолiт i ящики хвилi могли занести аж у джунглi. Але апарати... Надто вони маленькi та важкi. Гадаю, що гребусь тут немарно.
Северсон поплескав Мадараша по спинi:
– Це правда. "Навiть курча недаремно гребеться!" – як каже Навратiл. Але зараз ви все це облиште, ходiмо снiдати.
***
– Вертолiт загалом не пошкоджено, – повiдомив Краус, заходячи до лiтака. – Бiльшiсть ящикiв ми також вiдшукали. Не вистачає тiльки одного. Що в ньому було, зараз дiзнаємось – Грубер саме перевiряє за списком.
Нарештi повернувся до "Стрiли" й Грубер. Вже з виразу його обличчя можна було судити, що вiн несе недобру звiстку.
– Я сподiвався знайти найголовнiше – пропелер... Ну, i... – Грубер безнадiйно махнув рукою. – Ящик я справдi вiдшукав: якимсь чином його занесло аж на дерево. Але в ньому – нi дна, нi кришки. А пiд деревом нiчого... Ходiмте зi мною, може, я погано дивився.
Тепер уже всi гуртом оглянули мiсце, де було знайдено останнiй ящик,лазили на дерева, розгортали й трусили кущi – i все марно.
– Дивiться, дивiться! – вигукнула Алена, нахиляючись до землi.
На м'якiй глинi виднiлись свiжi слiди якоїсь тварини. Вона явно ходила на двох ногах, i на кожнiй мала по чотири пальцi.
– Ходiмте по слiдах! Не виключено, що їх лишила якась вища iстота, можливо, мислячий мешканець Кварти.
Вона одразу ж подалась у похмурий пралiс. За нею – Северсон.
– Куди ви? – затримав їх Навратiл. – Для подорожi в джунглi треба озброїтись, з голими руками вирушати туди не можна. Крiм того, всiм iти не варто, треба комусь подбати про "Стрiлу"... До того ж Алена повинна дослiдити тутешню рослиннiсть. Не забувайте, що нам треба якнайшвидше знайти будь-якi джерела харчування.
– Я виявила цi слiди, а тепер повинна братись до ботанiки?! обурилась Алена. – До того ж мої апарати лежать десь у пiску... Признайтесь: ви просто боїтесь за мене?
Навратiл знизав плечима:
– Ходiмо краще готуватись до майбутньої розвiдки. Йдеться не тiльки про слiди. Я не дуже вiрю у ваших квартян... – Перед лiтаком Навратiл зупинився i здивовано пiдвiв густi брови. – Ви йшли останнiм, Краус? То було не дуже обачно – лишати дверi лiтака вiдчиненими.
– Я справдi йшов останнiм... – збентежено вiдповiв Краус. – Але дверi я зачинив, пам'ятаю твердо. Може, вiтер...
– Вiтер? – перепитав академiк. – Але ж зараз повний штиль!
Краус швидко забiг до лiтака.
– Погляньте, тут хтось був! – показав вiн на розкиданi по пiдлозi чашки, якi пiсля снiданку лишились на столi. – Мабуть, сюди проникла якась тварина, бо мисляче створiння їх просто забрало б... Але постривайте: одна, двi, три...
– Чотири! – охнула Алена. – Двох не вистачає! Так, двi чашки зникли, i знайти їх не вдалось.
– Може, справдi квартяни? – неначе сам себе запитав Навратiл. Вiн вийшов з лiтака, пильно роздивився навколо. – Еге, друзi, та тут слiди! Такi самi, як i отi, в джунглях!.. – академiк пройшов кiлька крокiв i знизав плечима. – А ось тут вони зникають, – так, нiби загадкова iстота випарувалась у повiтря...
Це здавалось неймовiрним, але кожен мiг переконатись на власнi очi: слiди зникали там, де вони мусили бути найвиднiшими.
– Що ж це за iстоти? Може, вони для нас небезпечнi? – мiркував уголос Краус. – Чи мають вони зброю?
Груберу, який понад вiсiм рокiв тiшив себе думкою про зустрiч з квартянами – "майбутнiми рабами",– стало страшно.
– Може, нам з Краусом слiд одразу ж узятись за ремонт лiтака? звернувся вiн до Навратiла. – А ви тим часом оглянете околицi. Не виключено, що незнайомi iстоти мають житло десь недалеко вiд нас.
– Це слушно, – погодився Навратiл. – Ми вирушимо в дорогу негайно.
Крiм механiчних пилок та найнеобхiднiших приладiв, вирiшили взяти й зброю – звiсно, про найгiрший випадок. Слiд було уникати будь-яких конфлiктiв, берегти природу й життя незнайомих тварин та iстот.
Що глибше просувалась у джунглi невеличка експедицiя, то важчою ставала дорога. Слiди загадкового створiння незабаром загубились у хащах.
– В цьому напрямку ми далеко не проберемось, – сказав Северсон, що йшов перший. – До того ж ми не натрапили досi нi на одну рiч, яка свiдчила б про будь-яку цивiлiзацiю. Тут немає навiть протоптаних стежок. Мабуть, краще повернутись до моря й вирушити в глиб континенту рiчкою, яку ми бачили недалеко звiдси.
– Вiрно, – погодилась Алена. – Понад рiчкою можна швидше виявити яке-небудь селище.
Групка звернула праворуч, продовжуючи продиратись крiзь плетиво лiан. Хащi були такими густими, що довелося ввiмкнути кишеньковi лiхтарики. їхнє свiтло в кiлькох мiсцях потривожило дивних дрiбних птахiв. Трiпотливим льотом вони втiкали вiд небажаних гостей у крони дерев. Поки що це були єдинi живi створiння, з якими зiткнулась експедицiя.
Години через двi, подолавши хiба метрiв триста, вченi несподiвано вибрались на узлiсся. Вони стали на березi рiчки, про яку згадував Северсон, i з захопленням дивились на чуднi рослини, що коливались над гладiнню води.
– Таких прекрасних i таких величезних квiтiв я ще нiколи не бачила! вигукнула Алена.
– Хочеш, нарву тобi букет? – запропонував Северсон Вiн схопився за найближчу рослину, але вона, як гумова, вигнулась у нього пiд рукою. Велика квiтка опустилась майже до землi i одразу ж знову пiднялась.
– Надзвичайно! – здивувався Мадараш. – Скидається на те, що вона плаває в повiтрi.
– Мабуть, вона легша за нього, – мiркувала Алена. – Зараз ми перевiримо, чи так це?
Дiвчина витягла з сумки механiчну пилку i перерiзала стовбур на рiвнi своєї голови. Велика квiтка легенько затремтiла i, як повiтряна куля, повiльно попливла догори.
– Неймовiрно! – вигукнув Северсон. – Я почуваю себе, як увi снi.
Вiдрiзавши шматок стовбура, Алена уважно розглядала його крiзь збiльшувальне скло.
– Таємницю вiдкрито! Такий букет можеш менi вiльно нарвати, Лайфе! Його буде легко нести, бо клiтини цiєї рослини наповненi якимсь легким газом.
– Лишiть поки що цей букет, нарвете, коли повертатиметесь, голубчики! – зауважив Навратiл. – Незабаром нам, мабуть, будуть потрiбнi вiльнi руки. Сюрпризами тут хоч греблю гати.
Як i запропонував Северсон, далi вирiшили продовжувати подорож рiчкою. Мадараш видобув з рюкзака гумовий човен i наповнив його киснем з балона скафандра. Северсон дбайливо поскладав речi членiв експедицiї.
– Мене вражає, що рiчка тече не праворуч, в напрямку моря, а в зворотному напрямку, – сказав Навратiл, коли човен вiдплив уже досить далеко.
– Мабуть, в цих мiсцях вона робить крутий поворот, – припустив Северсон.
Пливли повiльно: гребти проти течiї було важко, а до того ж їм хотiлося краще розглянути пралiс обабiч рiчки. Береги її в багатьох мiсцях були зовсiм не прохiднi; над водою схилялись могутнi, химерно покрученi дерева з великим товстим листям. На превелике їх здивування, рiчка текла увесь час рiвно, без будь-яких закутiв.
– Чи не зрадила мене здатнiсть орiєнтуватись? – крутив головою Мадараш. – Ми увесь час пливемо проти течiї i в напрямку моря.
– Нi, до моря не доберемось, – показав перед собою Навратiл. – Рiчка, звiсно, повертає. Б'юсь об заклад, що за отим он вигином ми повернемось на сто вiсiмдесят градусiв та й попрямуємо в глиб континенту.
Коли б академiк справдi побився об заклад, вiн неодмiнно програв би. За поворотом джунглi розступились, перед здивованими мандрiвниками з'явилось море.
– От так штука! – вигукнув Северсон. – Виявляється, рiчка не впадає в море, а витiкає з нього!.. Ну, що ж, таємниця розгадана.
– Не розгадана, а тiльки виявлена. Але нам, я гадаю, ця квартянська особливiсть нiяк не перешкоджатиме, за течiєю буде плисти легше, – правда, друзi? – весело сказав Навратiл, беручись за весла. – Отже – вгору, а власне, вниз, в глиб континенту!
Вiдтепер мандрiвники попливли значно швидше.
Рiчка незабаром покинула прибережну рiвнину i потекла долиною помiж скелястих схилiв. Ще кiлька кiлометрiв її облямовували джунглi; вони все рiдшали i, нарештi, зникли зовсiм.
Мiсцевiсть тут була пустельна, мертва. Тiльки де-не-де понад рiчкою височiли яскраво-зеленi рослини, схожi на очерет. То тут, то там в рiчку водоспадами котились з гiр бурхливi струмки.
– Навряд чи зустрiнемо ми тут квартянське селище! – сказав Северсон з сумнiвом.
– То давайте видеремось на оту он гору, – запропонувала Алена. Можливо, побачимо щось цiкаве, а може, виявиться вигiдна мiсцина для нашого майбутнього житла.
Пропозицiю Свозилової схвалили. Мандрiвники пристали до берега, човен склали в рюкзак i продовжували подорож пiшки.
Пiдйом на гору був важкий. її схили, вкритi численними трiщинами й канавами, всiянi камiнням найрiзноманiтнiшої величини й форми, були голi й крутi.
– Наскiльки зручнiше було б дослiджувати Кварту з нашого вертольота! зiтхнув Северсон, коли мандрiвники зупинились, щоб трохи перепочити.
Рiчка вже лежала глибоко пiд ними. Ще кiлька кiлометрiв вона текла рiвно, а на обрiї зникала за крутим поворотом. На протилежному березi, трошки вiддалiк, проти неба вимальовувався високий конус. З його вершини виходила пара.
– Неприємний сусiда! – зауважив Навратiл. – Будемо сподiватись, що вулкан перебуває в станi спокою... Ну, рушаймо далi!
Все вище й вище – крок за кроком крутим схилом. I ось, нарештi, пiдйом скiнчився. Вченi опинились на плоскогiр'ї.
– Яка краса! – захоплено вигукнув Мадараш. Весь край було вкрито зеленим килимом, перетканим барвистими цяточками квiток. Чагарник на передньому планi поступово переходив у густий пралiс. А за ним рiвнину замикали прямовиснi гори.
– Менi здається, нiби я несподiвано сiла до накритого столу! торжествувала Алена.
– Гарне порiвняння! – погодився Северсон. – Цю рiвнину нанесемо на нашi карти пiд назвою "Накритий стiл", – що ви на це скажете, друзi?