Текст книги "Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)"

Автор книги: Володимир Бабула

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

А, ще одна печера! Всерединi хтось розмовляє!

Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвiр.

– Дивiться, що ми тут знайшли! – закричав до нього з печери Фратев, простягаючи лопать пропелера. – Ще одна – i вертолiт знову лiтатиме!

Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, нiби що знахiдку зробив вiн сам.

Роздiл XI

Три

райдуги

Рiвень Надiї потроху знижувався, але течiя все ще прямувала до моря. Навратiл, Цаген та Шайнер стояли на березi i нетерпляче поглядали в той бiк, де рiка ховалась за скелястим стрiмчаком.

– Пливуть! – вигукнув Шайнер.

З-за повороту з'явився човен, керований Фратевим, потiм показалася i решта човнiв. Навантаженi вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надiї мчала небезпечна течiя з швидкими чорториями.

– Ну, з прибуттям вас! – привiтав стомлених мандрiвникiв Навратiл.

– Як плакалося? Чи не скупалися? – нетерпляче допитувався Цаген.

– Що казали квартяни, коли ви отаборились бiля їхнього селища? смiявся Шайнер.

Тим часом експедицiя причалила. Вченi витягли човни на берег.

Фратев випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.

– Скрiзь добре, а вдома – найкраще! – сказав вiн з глибокою переконанiстю. – Нам, звiсно, було не до жартiв...

– Все розкажете, але спершу йдiть вiдпочиньте. Вантаж ми перенесемо самi, – сказав Навратiл.

– Е, нi! – запротестував Фратев. – Дiвчатам допоможiть, а свiй вантаж я вiднесу сам.

– Облиште його, вiн хоче зробити вам сюрприз! – прошепотiла Алена до Навратiла з посмiшкою.

За час вiдсутностi експедицiї "вiтальня" докорiнно змiнилась. Охоронцi дому, повикидавши незграбнi, нашвидкуруч зробленi стiльцi, порозставляли навколо низеньких столiв зручнi крiсла, взятi з лiтака, а на стiни повiсили кiлька шафок.

– Розкiшно! – радiв Фратев. – Як це ми зразу не придумали? – Але тисяча кратерiв! – на чому ж ми сидiтимемо, коли полетимо "Стрiлою" на прогулянку?

– Звичайно, на пiдлозi! – жартував Шайнер.

Молодiнова розiклала на столi кiлька фотографiй:

– Ось вони, нашi квартяни!

– Нагадують скорiше мавп, анiж людей... – задумливо сказав Навратiл.

– Як я бачу, вони босi, – зауважив Цаген. – Звiдки ж тодi взялись слiди людини в новiтньому взуттi?

– Справдi... Нам це навiть не спало на думку... – Молодiнова витягла з сумки ще одну фотографiю. – В печерах ми остаточно пересвiдчились, що лiтаючi квартяни – зовсiм примiтивнi створiння, щось середнє мiж нашими первiсними людьми i людиноподiбними мавпами. Вони, правда, вже використовують вогонь, але роздобувають його виключно з пожеж, запалених блискавками. Принаймнi ми так припускаємо, бо нiякого кресала або чогось схожого ми в печерах не знайшли. Квартяни вiдрiзняються вiд звiрiв лише тим, що вже мають примiтивнi iнструменти. Це грубо обробленi уламки каменiв та дрючки. А втiм, ми привезли цi iнструменти з собою, можете їх оглянути. Деякi з квартян завзятi колекцiонери. Мабуть, їх приваблює все блискуче, незвичне, бо їхнi житла переповненi шматками янтарю, золота, кварцу, барвистими уламками базальту...

– Отже, ви не знайшли навiть слiду якоїсь там вищої культури? розчаровано запитав Навратiл.

Молодiнова вже хотiла вiдповiсти, але Фратев її затримав:

– Хвилиночку! Ви менi обiцяли, що сюрприз номер один оголошу я! – Вiн побiг i одразу ж повернувся з якимось пакунком пiд пахвою. – Найцiннiшi предмети з квартянської колекцiї!

Перед враженими вченими з'явились два дивних предмети: старанно оброблений шматок якоїсь прозорої речовини i великий уламок металевої плити з гострими рваними краями.

Навратiл взяв у руки прозорий предмет.

– Природа цього, в усякому разi, створити не могла, – сказав вiн рiшуче. – Скидається на лiнзу, та ще й вiдшлiфовану абсолютно точно.

– I складену з кiлькох шарiв! – показав Северсон на мiсце, де лiнза була пошкоджена при ударi.

– А може, це деталi з нашого "Променя"? – запитав Шайнер. – Чи не збив їх на планету отой шалений метеорит?

– Нi, це неможливо! – заперечив Навратiл. – Лiнз такої незвичайної форми ми при побудовi "Променя" не використовували... – вiн уважно оглянув металевий уламок i похитав головою. – Ця рiч теж не з нашого лiтака. Аленко, прошу, зробiть аналiз металу.

– Гадаю, що це даремно, – заперечив Ватсон. – "Промiнь" облiтає навколо Кварти з швидкiстю вiсiм кiлометрiв на секунду. З не меншою швидкiстю летiв метеорит. Це означає, що жодна частина лiтака не може потрапити на планету, бо згорить у атмосферi...

– Справдi, ви маєте рацiю. В такому разi стає ясно, що обидва предмети були зробленi на Квартi. Як це пов'язати з примiтивним життям лiтаючих квартян?

– Слiди пiд кам'яним стрiмчаком та уламок лiнзи доводять нам, що, крiм лiтаючих квартян, тут живуть, можливо, далеко розвиненiшi створiння, яких ми досi не виявили, – мiркувала Молодiнова.

Фратев покрутив рiч в руцi, розкуйовдив пальцями чорне кучеряве волосся, почухав потилицю:

– П'ять пострiлiв по гавах! – це нам хороший подаруночок, знову маємо з чого тiшитись! Спочатку гналися за маревом i замiсть великого мiста знайшли свiтнi джунглi, потiм переслiдували лiтаючих людей, а виявили примiтивних створiнь на рубежi мiж людиною й мавпою. А тепер, нарештi, вияснили, що десь зовсiм поряд пiдстерiгають нас агресивнi незнайомi люди з хтозна-якою високою технiкою...

– Коли б я на вас не дивилась, я подумала б, що це говорить Грубер чи Краус! – обурилась Молодiнова. – Чому ви гадаєте, що вони агресивнi? Як у вас з'явилась така думка?

– Дуже просто! – засмiявся Фратев. – Огляньте оцей уламок уважнiше. Звiдки вiн? З якоїсь дитячої iграшки?.. Хай мене циклон змете з квартянської поверхнi, якщо це не уламок розiрваної гранати!

– Справдi, – погодився Северсон. – Фратев має рацiю... А що поробляють нашi мандрiвники по Надiї? Чи виявили вони щось цiкаве?

– Поки що небагато... – Навратiл подивився на годинник. – Ми так з вами забалакались, що я про них замалим не забув. Ми повиннi були викликати їх уже пiвгодини тому. Цаген, будь ласка...

Цаген увiмкнув передавач i кiлька разiв повторив виклик.

– "Ластiвка" знову не вiдповiдає, – сказав вiн стурбовано. – Мабуть, там щось не гаразд...

Фратев схвильовано пiдвiвся з крiсла:

– Треба поспiшити їм на допомогу. Цiлком можливо, що на них напали квартяни.

– Ну, то приготуйте "Стрiлу" до старту, – сказав Навратiл.

– Що – "Стрiла"! Вона неповоротка. В мене є краща iдея. Це i є наш сюрприз номер два. Ходiмте, прошу, я вам дещо покажу.

Знизавши плечима, Навратiл пiшов слiдом за Фратевим. Зупинились у печерi, де було складено вертолiт.

– Ви знайшли лопатi пропелера? – радiсно вигукнув Навратiл. – Тож швидше вiзьмемось за роботу, не можна втрачати жодної хвилини!

Через хвилину обидва вже тримали в руках iнструменти.

Вертолiт було змонтовано дуже швидко.

***

Вертолiт знявся у повiтря i неквапно полетiв над рiчкою. Ранковий туман розвiявся, вiтер ущух. Видимiсть була чудова.

Северсон пiднiс до очей бiнокль. Погляд його заблукав у Долину вогнiв, перебiг до вулкана, а потiм до скель, де кiлька годин тому вони виявили печери лiтаючих створiнь.

– Не бачу жодного квартянина, – сказав вiн задумливо.

– Мабуть, вони вдень сплять, – припустила Алена. – Оте їхнє "гуii...", яке закiнчується нечутним ультразвуком, цiлком iмовiрно: не мова, а засiб орiєнтування в темрявi, як у наших кажанiв.

– Погляньте... – показав Фратев у праве вiконце. – Або мене обдурюють очi, або це справдi велетенськi сфiнкси!

Над берегом рiки зводились до неба чотири майже однаковi блоки скель. Горiшнi частини гiгантiв нагадували обличчя людей. Вертолiт попрямував туди. З наближенням схожiсть скель з людьми втрачалась, а коли вертолiт повис у повiтрi бiля голови одного з блокiв, Фратев засмiявся:

– Природа трохи погралась з нами у слiпу бабу, та й годi. Людина вже гадала, що прилетiла в Єгипет, а виявляється, це тiльки химерно вивiтренi шари гiрських порiд.

Вертолiт продовжував летiти над рiкою. Характер мiсцевостi поступово змiнювався. Стрiмкi береги поступились рiвнинi, яка на обрiї кiнчалась пасмом гiр. Пралiс на берегах увесь час густiшав. З обох бокiв Надiя вбирала в себе притоки, якi нарештi перетворили її на широку рiчку.

– Спустiться трохи нижче, – попросив Северсон Фратева, коли вертолiт наблизився до великого вигину рiки. – Менi здається, що ми – бiля мети нашої подорожi.

– Чому? – здивувався Фратев, але, глянувши вниз, збентежився. Чорториї... Невже нашi хлопцi тут загинули?

Вертолiт висiв низько над рiчкою, яка кипiла, немов у казанi.

– Нi, не вiрю, що вони запливли просто у вир, – продовжував вiн у роздумi. – Мабуть, таки проскочили, для "Ластiвки" це не важко. А втiм, запитайте Навратiла, чи згадували вони в своїх передачах про чорториї?

Северсон увiмкнув передавач. Вiдповiдь прийшла негайно i вплинула вона, як цiлющi лiки: "Ластiвка" чорториї подолала щасливо. За повiдомленням Крауса, течiя Надiї в колiнi рiки подiляється: до чорториїв рiчка тече в напрямку моря, а од них – стiкає на континент...

Метрiв через сто рiчка справдi заспокоїлась i лiниво поповзла долиною в незнанi далi.

– Чому це обрiй перед нами такий незвично близький? Адже ми над рiвниною? – дивувався Северсон.

Фратев пересунув важiль висоти, i вертолiт почав пiднiматися.

– Поглянемо згори!

Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рiвнина кiнчалась високим порогом, пiд яким розлягались болота. Вдалинi жовтувато виблискували пiщанi дюни.

Могутня рiка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокiйне озерце. З озерця вона продовжувалась вiялом струмкiв, якi змiїстими лiнiями розбiгались в усi боки.

– Хай я буду римським папою, якщо ми справдi не опинилися в Єгиптi! Подивiться лишень: та це ж точнiсiнько Нiльська дельта.

– Тiльки одного їй бракує – моря, – заперечила Алена. – Скiльки сягає око, видно тiльки пустелю...

– Як у Єгиптi!.. – вперто наполягав Фратев. Вiн раптом схопився за голову: – Ми тут базiкаємо, а внизу, мабуть, вiдбувається страшна трагедiя!

Вертолiт почав спускатися до водоспаду. Алена i Северсон зрозумiли, що мав на думцi Фратев: можливо, "Ластiвку" затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стiнок прозорої кабiни i, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихiєю пiд ними. Могутнiй потiк падав спочатку спокiйно, а потiм починав розбиватися об скелi i розливався запiненим озером.

Вертолiт спустився понад блискучою водяною стiною до скелястого острiвця i спинився посеред озера на нижчому плесi.

– Тут хвилину перепочинемо. Дайте менi, будь ласка, скафандр, попросив Фратев. – Можливо, вони ще живi. У них досить великий запас кисню в балонах.

Алена злякалась:

– Невже ви хочете спуститись у воду?! Хiба ви не бачите, якi тут чорториї?

– Не бiйтесь, прив'яжiть мене тросом. В разi небезпеки подам знак дзвiнком. Не можемо ж ми залишити друзiв напризволяще.

Поки Фратев надiвав скафандр, Северсон вийшов з вертольота. При одному поглядi на рвучкий потiк у нього запаморочилося в головi. Дрiбненькi краплинки води утворювали хмари туману. Над самiсiньким верхiв'ям водоспаду звисала чудесна райдуга, зразу ж поруч неї – ще одна, а ця тримала за кiнцi третю, набагато тьмянiшу за першi. Северсоновi перехопило подих. Йому здалося, що природа поставила на домовину трьох учених останнi трiумфальнi арки – арки смертi. Коли Фратев з'явився у дверях вертольота, Северсон мовчки показав на три райдуги. Однак той, немов закам'янiвши, лишився стояти i вперто дивився перед собою.

Северсон озирнувся. Вiд несподiванки в нього пiдломилися колiна. Метрiв за п'ятдесят вiд острiвця з води стирчала голова велетенського ящера.

– Дванадцятиногий плазун! – закричав Фратев i зачинив дверцята.

Северсон затримався тiльки на мить. Вiн кинувся до вертольота, але з жахом побачив, що той уже пiднiмається в повiтря. Побачив також i те, як Алена пiдскочила до Фратева i кинулася на нього, намагаючись вирвати у нього з рук головний важiль управлiння.

Залишена напризволяще людина опустилась на землю. Повiльно оглянулась.

Ящiр все ще не ворушився. Вiн тiльки трохи пiдвiв голову i провiв очима вертолiт. Потiм раптом повернувся, швидкими рухами поплив до куща сiро-блакитних водоростей, що поросли очеретом та хвощами, проглинув його. Сполохав кiлькох птахiв з дуже великими дзьобами й перетинчастими крилами. Як стрiли, шугнули вони в повiтря i закружляли над його головою. Ящiр не звертав на них уваги, чвалаючи далi до маленької ковбанi, в якiй росли такi самi сiро-блакитнi водоростi.

"Дивно... Вони мають такий самий колiр, як i нашi скафандри..." чомусь промайнуло в думцi Северсона. Вiн був такий зайнятий ящером, що аж здригнувся, коли над ним зашелестiли пропелери вертольота. Машина приземлилась. Одразу ж вiдчинились дверцята кабiни, i в них з'явився блiдий як смерть Фратев.

– Пробачте, товаришу, що я вас так по-зрадницькому покинув. Я, нещасний, лишив вас на вiрну погибель... – говорив вiн у розпачi. – Не знаю, що зi мною трапилось... Раптом кров ударила менi в голову, я втратив розум...

– Лайфе, iди швидше сюди! – вигукнула Алена з кабiни управлiння.

Як тiльки Северсон зайшов, вона обняла друга. Тихо прошепотiла:

– Любий, не гнiвайся на нього...

У Фратева на лобi напнулися багровi жили. Северсон нахилився до нього i лагiдно поклав руки на плечi:

– Це нiчого... Нiчого... Це може статися з кожним з нас,

***

Ящiр весь час даленiв i нарештi зовсiм зник з поля зору в заростях дивних велетенських хвощiв, якi подекуди стирчали просто з води.

– Поки ящiр повернеться, я встигну дослiдити озерце пiд водоспадом... – промовив Фратев. Очi в нього так гарячково палали, що Алена аж злякалась.

– Не дозволю! – сказала вона рiшуче.

– Пiду! – вигукнув Фратев з упертiстю. – Моє життя

втратило вартiсть, я все одно негiдник. А внизу мучаться троє чесних людей... Вони загинуть...

Запала напружена тиша. Тiльки водоспад спiвав свою нескiнченну пiсню.

– Занурюсь краще я! – сказав нарештi Северсон.

– I я з тобою, – схопила його за руку Алена.

– Нi, нi, цього я не допущу! – закричав Фратев i сперся спиною об дверцята кабiни, щоб нiхто не змiг вийти. – Я повинен спокутувати свою провину.

Северсон з хвилину дивився на нього безпорадно, потiм знизав плечима:

– Гаразд. Але при щонайменшiй небезпецi дайте знак – витягнемо.

Фратев прикрiпив до ноги скриньку з iнструментами i не затримуючись скочив у воду. Трос, до якого вiн був прив'язаний, замалим не потягнув Алену й Северсона.

– Менi здається, в нього гарячка... – глухо сказав Северсон. – Ти бачила його очi? Чи не збожеволiв вiн часом?

Алена мовчки похнюпилась. По щоках у неї повiльно збiгали сльози.

– Тiльки б з ним нiчого не трапилось... Ти почув дзвiнок? здригнулась вона.

– Нi, то причулось. Заспокойся, люба!

А Фратев тим часом майже досягнув дна. Вируюча вода крутила його так, що вiн не мiг схопитись за скелю, яка перегороджувала потiк. Ось вiн опинився так близько бiля гострого кам'яного шпиля, що в безнадiї заплющив очi i, тамуючи подих, чекав удару.

Нарештi вир шпурнув його до куща водоростей, де можна було затриматись. Вiн злiз по них до дна i ухопився ногами за великий камiнь. Увiмкнув прожектор на скафандрi, напружено вдивлявся у зеленкуватий пiвприсмерк вируючої води.

Нiде анi найменшого слiду лiтака. Природно було б визнати, що його припущення виявилось хибним, але Фратев, сам не розумiючи навiщо, почав сигналити прожектором; безрезультатно повторивши свiтловi сигнали кiлька разiв, вiн заплакав:

– Коли б були живi, то вiдповiли б. Лiтак розбився об дно, всi загинули...

I раптом Фратев побачив чиїсь очi. Так, так, виряченi великi очi, якi дивились на нього холодно й злiсно. Вiн нахилив прожектор i закам'янiв: помiж камiнням причаївся велетенський краб з довгими зубчастими ногами й потворною головою. У Фратева по спинi пробiг мороз, на чолi виступив холодний пiт; вiн вже схопився за кнопку дзвiнка... але якась сила зненацька потягла його вгору. Не встиг вiн опам'ятатись, як опинився у вертольотi. Загув мотор. Машина пiднялась у повiтря.

– Бачите? – кинув Северсон у бiк вiконця.

Поспiх був виправданий: до водоспаду швидко наближався ящiр. Скидалось на те, що вiн чимось наляканий: потвора лiзла, не вибираючи дороги, спотикалася об поваленi стовбури хвощiв, часом занурювалася в ковбанi. Коли ж ящiр наблизився до острiвця, порослого яскраво-зеленою травою, грунт пiд ним раптом почав провалюватись. Тварина судорожно смикалась, била довгим хвостом, аж бризки летiли на всi боки, але трясовина засмоктувала її все глибше й глибше. Якийсь час ще виднiлась потворна голова з виряченими очима, але, зрештою, в черевi бездонної трясовини зникла й вона. Все це тривало хвилин зо три, не бiльше.

Фратев стежив за цiєю пригодою байдужно.

– В глибинах пiд водоспадом "Ластiвки" немає, – сказав вiн нарештi стомлено. – Її кiнець був, мабуть, таким же трагiчним, як i в ящера. Жахливо!..

– Оглянемо болота, може, виявимо якi-небудь слiди, – сказав Северсон.

Вертолiт спустився нижче i попрямував до мiсця, де рiчка розпадалась на безлiч дрiбних струмкiв. Буйна рослиннiсть гордовито протистояла водi, яка наступала невблаганно. Звук двигунiв сполохав у заростях дивовижних птахiв та дрiбних звiряток – найрiзноманiтнiших за величиною i виглядом.

Болота тяглись приблизно кiлометрiв з двадцять i поступилися мiсцем великiй неозорiй пустелi. Струмки серед сипкого пiску перетворювались на струмочки, а потiм зовсiм зникли. А з ними зникала в мертвiй пустелi й рiка Надiя.

– Марно... Пустеля й трясовина нiколи не викажуть нам своїх таємниць... – глухо сказала Алена. – Повернемось.

– Нi, нi, ми повиннi їх знайти! Не можна залишати їх тут, у незнайомому закутку Всесвiту! – розпачливо вигукнув Фратев i пiдскочив до Северсона. Алена схопила його за руки.

– У вас гарячка! – жахнулась вона, тiльки тепер глянувши уважнiше йому в обличчя. Погляд його був каламутний, очi запаленi, на лобi блищав пiт. Вiн рвонувся, хотiв звiльнити руки, але втратив рiвновагу, знепритомнiв, упав на пiдлогу кабiни.

Алена швидко розстебнула йому блузу й сорочку, зробила спробу привести його до пам'ятi. Марно.

– Погано з серцем! Припадок! – прошепотiла вона. – Швидше додому!

***

– Шукають нас! – простягнув Грубер навушники Мак-Гардi.

Той послухав з хвилину i засмiявся.

– Хай шукають!.. Гадають, що ми загинули в трясовинi!.. Зачекай, я почув щось цiкаве... Фратев тяжко захворiв. У нього висока температура...

Грубер злякався:

– Отже, тут-таки є небезпечнi вiруси й бактерiї? У нас досить лiкiв, Краус?

– Я ж не дурень! Звiсна рiч, електронний мiкроскоп потягти не мiг, але про все iнше подбав... Ну, гаразд. Нам вигiдно, щоб нас вважали мертвими... А тепер, друзi, давайте-но попрямуємо до сусiдньої пiвкулi та поглянемо на тi загадковi будови квартян, якi я помiтив ще з "Променя".

– А чи це безпечно? – злякався Грубер.

– Не маю нiякого бажання накласти головою! – одрубав Краус.

***

– Як закiнчився огляд? – нетерпляче запитала Молодiнова.

Алена нервово крутила iудзик халата:

– Хвороботворних вiрусiв не знайшли й слiду, але встановили гостре запалення мозкових оболонок. Температуру знизили, небезпека минула.

– Отже, причину хвороби не виявлено...– повiльно сказав Навратiл.

Цаген замислився.

– Менi здається... Менi здається... Як ми могли про це забути?! Запалення мозкових оболонок, безперечно, викликане сонячним ударом! Випромiнювання трьох сонць таке сильне, що становить небезпеку для нас навiть хмарного дня. I в Африцi європейцi мусять носити захиснi шоломи за всякої погоди.

– Це вiрно,– погодився Навратiл! – Ми боялись вiрусiв, а тим часом на нас по-зрадницькому напали ультрафiолетовi променi. Ми негайно повиннi зробити шоломи, якi б надiйно захищали нас.

Роздiл XII

Селище

Невидимих

"Ластiвка" з трьома втiкачами великим пiвколом обминула континент, на якому зупинилась експедицiя, перелетiла широку протоку i попрямувала в глиб сусiднього суходолу.

Мак-Гардi, сидячи поруч пiлота, уважно стежив за романтичним краєвидом, що пропливав пiд ними, i порiвнював його з картою, складеною ще на "Променi".

– Звертай праворуч i тримайся узбережжя, – звернувся вiн до Крауса. Селище квартян мiститься десь тут, недалеко пiвострова Коняча голова.

– Жодного лiтака на обрiї! – оголосив Грубер, який виконував свої обов'язки спостерiгача бiльш нiж сумлiнно. – Тоскно... – зiтхнув вiн по паузi. – Не знаєш навiть, звiдки на тебе чигає бiльша небезпека: чи з пiдземного житла бiля рiки Надiї, чи з "Променя", чи з таємничого селища ще таємничiших квартян. Швидше б уже спуститися на землю – у повiтрi нас усякий помiтить.

– Не дратуй нас хоч ти! – гримнув на нього Краус.

– Хлопцi, хлопцi, навiщо ця гризня? – намагався заспокоїти Мак-Гардi обох. – Погляньте краще вниз. Ми бiля мети. За отiєю он затокою – Коняча голова, а кiлометрiв за сто лiворуч – селище квартян. Поглянемо на нього спочатку згори чи наблизимось до нього по землi?

– Згори?! Ото ще вигадав! Навiщо їх дратувати?! – розгнiвався Грубер. – Можливо, у них є зенiтна артилерiя...

– Поки що вирiшую тут я. На селище подивимось з лiтака, – уперто сказав Краус.

Мак-Гардi нервово смикнув головою:

– Гаразд. Тiльки лети, прошу тебе, якнайвище. Так воно буде все-таки безпечнiше.

Краус мовчки потягнув на, себе важiль управлiння. "Ластiвка" почала пiднiматись до безхмарного, ледь-ледь забарвленого фiолетовим кольором неба. Краєвид внизу швидко перетворювався на рiзнокольорову карту. Свiтло-зелена смуга змiнилася блакитно-зеленою; за нею з'явились високi крутi гори, а бiля пiднiжжя гiр простяглася широка долина, поросла пралiсом та травами. Одна з рiчок в'юнилась поперек рiвнини.

– Он там, бiля рiчки... край лiсу... – чомусь прошепотiв Мак-Гардi, показуючи на маленький пiвострiв, утворений колiном рiки. Посеред пiвострова видно було правильний жовтогарячий прямокутник, обмежений з одного боку дорогою, яка вела у степ i там зникала десь серед зеленi.

Грубер скерував на загадкове мiсто бiнокль.

– На прямокутнику видно своєрiднi будови, схожi на гостроверхi пiрамiди. На їх верхiв'ях щось понаштрикувано. Здається, поблискують також якiсь металевi конструкцiї. Шкода, що летимо так швидко, дерева не дають роздивитись.

– Досить i того, що побачили, – спокiйно сказав Краус. – Тепер ми хоча б переконанi, що тут живуть розумнi iстоти. Коли на них подивимось ближче, тодi вирiшимо, що робити далi.

Лiтак кружним шляхом повернувся до затоки i спустився на гладiнь моря.

***

Доктор Заяц прийшов додому незвично рано – о дев'ятiй вечора. Промимрив щось замiсть привiтання, сiв до робочого стола i затулив обличчя долонями.

Дружина тихо пiдiйшла i погладила йому волосся:

– Не занепадай духом... Можливо, їм ще не вдалося побудувати передавач...

– Не може цього бути. Для такого чудово спорядженого корабля це не проблема... Мабуть, з ними щось сталось, iнакше вони давно вiдповiли б. Адже застережне повiдомлення та iнструкцiю для побудови передавача ми надсилаємо вже пiвроку.

У дверях з'явився Юрко в пiжамi. Солом'яно-жовте волосся його було скуйовджене, як гороб'яче гнiздо.

– Таточку, побудуйте ще один "Промiнь" i пошлiть їх шукати...

– Про це вже була мова... – сказав задумливо Заяц. – А чому це ти ще не спиш? Ану, хутко в лiжко!

Хлопець швидко причинив за собою дверi.

– Хiба Юрко винний, що ти на нього гримаєш? – прошепотiла Заяцова. – А чому б, справдi, так не зробити?

– Ти уявляєш собi все надто простим i легким, Ганочко! Як ти сподiваєшся знайти кого-небудь в нескiнченному Всесвiтi? Це ж тобi не братiславська Петржалка, а сонячна система! Та ще й не одна, а три зразу! Швидше знайдеш голку в копицi сiна... Але що, як сигнали гуди зовсiм не дiйшли?.. Може, нашi розрахунки помилковi.

– Я цього не допускаю! – заперечила Заяцова. – Адже пiдтримуєте ви з допомогою гравiтацiї зв'язок з обсерваторiями на Мiсяцi та експедицiєю на Марсi?!

– Це правда, але хiба можна порiвнювати Марс i тризiр'я Центавра, засмiявся вiн гiрко. – До Центавра свiтло летить понад чотири роки, а в Марс замалим не влучиш каменем. А втiм, коли помiркувати, нашi розрахунки можна перевiрити, побудувавши нову ракету. Пiду в Академiю, поговорю з Хотенковим...

– Зараз? – здивувалася дружина, помiтивши, що чоловiк взявся за портфель.

– Так, негайно. Думки все одно не дадуть менi спати.

***

Завiса бiля входу одлетiла вбiк, i до печери вбiг схвильований Северсон:

– В складi з'явилась небезпечна розколина! Ми повиннi негайно дослiдити склепiння.

Коли печеру було забезпечено пiдпорами i всi знову зiбрались у "вiтальнi", Молодiнова рiшуче сказала:

– Дослiдницькi експедицiї поки що вiдкладаються. Ми повиннi негайно почати будiвництво жилого будинку i нової атомної електростанцiї. Нашi печери розташовано надто близько вiд вулкана. Найменший землетрус – i ми будемо похованi в них живцем.

Пiсля хвилинного мовчання Навратiл подивився на присутнiх:

– Виробляти будiвельнi матерiали штучно, в атомних лабораторiях, було б надто забарно. У нас лишається єдина можливiсть: використати устаткування, привезене з Землi, та матерiали, якi нам дає тутешня природа. Вiд нашої кмiтливостi та знань залежить, як цi засоби використати найкраще...

– Я цiлком переконана, що тут, в околицях, ми знайдемо вапняк, придатний для виробництва цементу, – сказала Молодiнова. – Це завдання вiзьме на себе наша група. Ваша група, товаришу Навратiл, могла б тим часом дослiдити рослиннiсть, щоб з'ясувати, чи можливо використати квартянське дерево для обшивки. Сталi для залiзобетону не бракуватиме.

Зразу ж пiсля цiєї короткої наради обидвi групи вирушили на розвiдку.

Група Навратiла повернулась досить швидко, але принесла не дуже втiшну звiстку: древесина квартянських дерев виявилась надто м'якою i вологою. Висихаючи, вона скручувалась i жолобилась; це було не винятком, а правилом, бо група дослiдила не менш як сто видiв рослин.

Групу Молодiнової теж спiткала невдача. Будiвельнi матерiали знайшли у багатьох мiсцях, але мiсцевий вапняк i глини мали надто великий процент вуглекислої солi i зовсiм непiдходящi пропорцiї окисiв кремнiю та кальцiю. Вони були такi засмiченi домiшками, що для виробництва цементу аж нiяк не годились.

– Ну що ж, доведеться менi обнародувати мою чудесну iдею! – бадьоро заявив Фратев. – Якщо ми не можемо спорудити будiвлю з бетону, використаємо камiння.

– Я теж такої думки, – погодився Навратiл. – Але як його видобувати? У нас на Землi спецiальнi машини вирiзають будiвельнi блоки певних розмiрiв i форми просто зi скелi.

– У нас на Землi!.. – засмiявся Фратев. – У нас на Землi, мабуть, не сушили б мозок над цим! А тут – доводиться. Але коли ми трохи пильнiше оглянемо "Промiнь", то, напевно, знайдемо досить частин, з яких можна скласти потрiбну машину.

– Це все чудово, проте головного таки не вистачає – круглої пилки для камiння. Стривайте, але ж її можна зробити теж? Твердого металу в нас досить, iнструмент є... Фратев, ви – молодець!

– Я дуже радий, що нарештi моя талановитiсть дiстає загальне визнання! – комiчно набундючився той.

– На "Промiнь" вирушимо одразу ж. Переведiть зорелiт на дистанцiйне управлiння, а Чан-су вiзьмiть сюди. Кожна пара робочих рук тепер буде потрiбна тут.

***

"Ластiвка" пропливла мимо кiлькох острiвцiв, що поросли буйною рослиннiстю, i попрямувала до заплутаної дельти могутньої рiки.

– Жодного слiду будь-якої цивiлiзацiї, – дивувався Мак-Гардi. – Просто не вiриться, що за сто кiлометрiв звiдси живуть розумнi створiння. Береги пустельнi; здається, нiби тут нiколи не ступала нога людини.

– Мабуть, квартян рiчка не цiкавить, – мiркував Краус – Вони мають крила i тому не потребують човнiв.

– Звiдки ти знаєш, що вони мають крила? Чи ти гадаєш, що у селищi, яке ми бачили, живуть отi лiтаючi мавпи? Сумнiваюсь! Б'юсь об заклад, що мешканцi селища – цiлком iнтелiгентнi створiння, мабуть, такi, як ми...

Краус єхидно посмiхнувся:

– Якщо вони такi iнтелiгентнi, як ти, Грубер, то красненько дякую!

Грубер уже хотiв був вiдповiсти, але несподiвано зупинився. Мовчки показав рукою на правий берег i подав бiнокль.

У Крауса вiд здивування очi полiзли на лоб.

– Що трапилось? – запитав Мак-Гардi.

– Краще не питай, а натисни на педаль. Не хотiв би я зустрiтись з отими потворами вiч-на-вiч...

"Ластiвка" помчала по рiчцi так, що аж бризки полетiли на всi боки. Велетенських ящерiв на березi це анiтрохи не потривожило. Час вiд часу вони витягали свої довгi шиї i вiдкушували по кiлька довгастих листкiв з високих кулястих дерев, що нагадували нашi цикаси з вторинного перiоду. Злякався тiльки кругленький низький ящiр з кiлькома гострими рогами на потворнiй головi. З войовничим виглядом вiн помчав просто на бронтозаврiв. Тi вiдступили з дороги, але продовжували спокiйно пастись.

– Вони досить сумирнi, – зiтхнувши з полегкiстю, промовив Краус i повернув Груберу бiнокль.

Рiчка почала швидко вужчати. З обох бокiв її стискували крутi береги, а над ними здiймалися в небо гори з круглими верхiв'ями. Пiсля годинного плавання "Ластiвка" спинилась у вузенькому проходi перед небезпечними порогами.

– Ми, мабуть, бiля брами царства справжнiх квартян, – висловив припущення Краус. – В цiй розколинi до бiса темно, увiмкнiть прожектори, щоб краще було видно дорогу. Цiлком можливо, що на протилежному кiнцi про ходу на нас чекає якась охорона.

"Ластiвка" пiшла вперед на мiнiмальнiй швидкостi, фантастичнi тiнi, якi малювали прожектори на хвилястих кам'яних стiнах, ще посилювали нервознiсть втiкачiв.

– Не завадило б трохи хильнути для хоробростi! – зiтхнув Мак-Гардi. Нерви не витримують...

Краус зважив на руцi рушницю i кiлька разiв клацнув запобiжником.

– Спокiй i розсудливiсть! Тепер уже, хлопче, на жаль, не можна послати за себе в вогонь кого-небудь iншого. Сьогоднi все залежить виключно вiд нас самих.

– Краще вже не патякай! – крикнув Мак-Гардi. – Ти нагадуєш менi людину, яка йде вночi лiсом i розмовляє голосно, щоб заглушити свiй страх.

Краус люто зиркнув на нього, але промовчав.

Нарештi гори розступились, i в прохiд зазирнуло промiння оранжевого сонця. Гладiнь води спалахнула, немов рiка перетворилась на потiк розплавленого золота. Бiля пiднiжжя гiр повзла легенька iмла. До берегiв знову пiдступили джунглi. В них копошились всiлякi звiрята, а над деревами лiтали ширококрилi велетенськi птахи.

– Зупинись на хвилинку, щоб можна було роздивитись! – владно наказав Краус.

Мак-Гардi вимкнув двигун i злякано обернувся:

– Ти помiтив щось пiдозрiле?

– Гадаю, що треба послати тебе назад, до матусi. Схаменись, чоловiче! – розгнiвався Краус.

– Тiльки своєю хоробрiстю надто не козирись! – втрутився в розмову Грубер. – Ми тут надто вже пiд ударом. З берега нас, певно, тримають на мушцi. Я хотiв би вiдчути твердий грунт пiд ногами.