Текст книги "Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)"

Автор книги: Володимир Бабула

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– Ви маєте на увазi рятiвний балон ракетного лiтака? Це справдi дотепна думка! – жваво погодився Ватсон. – Я про нього зовсiм забув.

– Скiльки рятiвних балонiв є взагалi на "Стрiлi" й "Ластiвцi"? зосереджено запитала Молодiнова.

Фратев пiдрахував i показав на пальцях:

– Рiвно десять... Ага, я зрозумiв! Я вже знаю, куди ви цiлите цим запитанням. Адже я не такий уже й дурень! Ви маєте на увазi, що ми можемо використати балони не тiльки як носiїв, а й як лiтальнi апарати. Чи правий я? Чи вiрно я проник у тайники ваших думок?

– Ви, безперечно, ясновидець! – засмiялась Молодiнова. – В дорозi ми, безумовно, зустрiнемось з багатьма перепонами, – хоча б з такими, як провалля та кам'янi стiни, якi без балонiв довелося б долати з труднощами, i даремно витрачати дорогоцiнний час.

– Нашi балони дадуть ще одну перевагу: вони допоможуть нам втекти вiд небезпеки, якщо квартяни несподiвано нападуть на нас, – мiркував Ватсон.

– Навряд! – струснув головою Фратев. – Я квартян бачив на власнi очi, хай здалеку. Не забувайте, що це – хитрi створiння, та ще й озброєнi досконалiшими лiтальними апаратами, анiж нашi незграбнi балони. Уявляю, як скiнчилася б для нас така сутичка!

– Не малюйте чорта на стiнi, цiлком досить з нас настiнного живопису наших художникiв-початкiвцiв! – засмiялась Молодiнова.

До "вiтальнi" зайшов Северсон. Вiн був мокрий, немов його щойно витягли з води.

– З якого часу ви купаєтесь у одязi? – запитав його Ватсон з посмiшкою.

– Хай би отак чортiв скупало! – обурювався Северсон. – Ще нiколи в життi не потрапляв пiд такий душ. Я ото собi спокiйненько гуляю Накритим столом, коли це раптом примчав вихор, а з ним перевалили через наш "дах" важеннi хмари. Потiм полив такий дощ, як перед всесвiтнiм потопом. Я завжди говорив: ця Проксима – хазяїн поганої погоди. Ще по обiдi, коли я її бачив над обрiєм, я вiдчув, що вона не принесе нам нiчого доброго.

– Бурi й дощi, на щастя, тут довго не тривають. Коли вирушимо? звернулась Молодiнова до членiв своєї групи.

– Хто зволiкає, – час у себе викрадає! Я за те, щоб вирушити завтра ж уранцi. В усякому разi, будемо мати гарантiю хорошої погоди, запропонувала Свозилова.

Але цього разу злива вже не була короткочасною. Цiлу нiч лило як з вiдра, а вранцi так само. Небо увесь час було затягнуто темними хмарами, якi й не збирались розвiюватись. Похiд змушенi були вiдкласти на день, потiм ще на один день...

Настав довгий перiод дощiв.

***

Краус влетiв до обсерваторiї "Променя" захеканий, Урочисто махаючи в повiтрi мокрою фотографiєю.

– Поглянь, що я виявив на не знайомiй нам частинi планети!

Мак-Гардi дивився на приятеля так, нiби не розумiв змiсту його слiв. До фотографiї вiн не виявив нiякого iнтересу.

– Чого стоїш як стовп? Опам'ятайся! Чи не знаєш взагалi, яке значення має для нас ця фотографiя?! Це – перший речовий доказ, що квартяни є цивiлiзованими людьми. Далеко переконливiший, анiж вогнi в долинi. Дивись, тут мiстяться якiсь будови, а од них розбiгаються на три боки рiвнi дороги. А ось – ось нарештi аеродром! – показав вiн на прямокутний майданчик на знiмку.

Мак-Гардi продовжував мовчати.

– Що трапилось? Може, тобi погано? Ти блiдий як стiна!.. – глянув на нього Краус уважнiше.

– Менi погано... – насилу вимовив нарештi Мак-Гардi i погладив собi шию. Пiдiйшов до вiдеофону i накрив його екран аркушем паперу. – Я не хотiв би, щоб нас зараз тут побачив Мадараш. Береженого й бог береже!

– Скажи менi нарештi, що з тобою сталось? – наполягав Краус.

– Не поспiшай так, бо нема чого поспiшати. Чи, може, ти нiяк не дочекаєшся, поки тобi накинуть петлю на шию?

– Петлю на шию? Чому? – збентежився Краус.

– Доктору Заяцу вдалося використати гравiтацiю для зв'язку...

– Це, звичайно, чудесно, але який зв'язок має це з шибеницею?

– А ось який... – Мак-Гардi витягнув з кишенi круг паперової стрiчки i розмотав перед очима у Крауса.

– Контрольний запис з астрогравiметра... Як ти розгадав? Я не розумiю анi бельмеса!

– Три хвилястi рисочки – тире. Двi хвилястi рисочки – крапка. Одна хвиляста риска – роздiловий знак мiж словами та фразами, – сказав глухим голосом Мак-Гардi i почав висвистувати сигнали азбуки Морзе.

– Зрозумiв: "Повiдомлення для "Променя"... – Краус вихопив у Мак-Гардi стрiчку з рук i почав читати уголос: – "Увага, увага! На борту вашого корабля перебувають три небезпечнi безумцi, якi називають себе членами "Братства сильної руки". Їхнi колеги ховались у Африцi. При необережному поводженнi з атомною бомбою вони були знищенi. Єдиний з них, що пережив вибух, зiзнався перед смертю, що це – Грубер та Мак-Гардi. Третього смертельнопоранений не назвав. Ви повиннi розкрити самi... Тримайте злочинцiв у iзоляцiї та чекайте дальших повiдомлень... Президiя Всесвiтньої Академiї наук, Хотенков... Повторюємо: важливе повiдомлення для "Променя".

Голос зрадив Крауса.

– Жахливо! – прошепотiв Мак-Гардi. – Повiдомлення я виявив пiвгодини тому, коли перевiряв апарати. Щастя, що запопав його я, а не хтось iз них...

– Даремно себе заспокоюєш. Академiя, безперечно, буде повторювати повiдомлення доти, поки про нього дiзнаються й iншi. Ну, що тепер?

– Потягнеш з нами далi чи зрадиш? – запитав замiсть вiдповiдi Мак-Гардi i одразу ж додав: – Тебе в повiдомленнi не називають... Але попереджаю, що тобi це все одно не допоможе. Подбаю, щоб ти разом з нами тягнув до кiнця...

– Я не маю сумнiву щодо цього, адже ти – джентльмен!.. Але твої побоювання – марнi... Зараз важливiше вирiшити: що робити?.. Найкраще, гадаю, буде, коли це повiдомлення ми приховаємо й покаємось самi. Самокритично битимемо себе в груди, заявимо, що усвiдомили злочиннiсть своїх планiв i що все спокутуємо сумлiнною працею...

– I ти гадаєш, що хто-небудь спiймається на цей гачок? Стань на хвилину на їхнє мiсце. Чи панькався б ти з своїм найзапеклiшим ворогом? Та ти б йому для певностi краще скрутив в'язи, як, мабуть, зроблять i нам...

– Не вiрю в це. Станемо просто полоненими. Вошами, якi склали зброю до нiг переможця.

– Ти уявляєш собi все iдеально i дуже наївно. Знищать нас, безперечно, знищать, як зробили б це ми, коли б перемогли. Нам не лишається нiчого iншого, як утекти, зникнути. На Квартi досить мiсця, щоб сховатись.

– А що ми зробимо втрьох на незнайомiй планетi, повнiй небезпек? З одного боку нам загрожуватиме голодна смерть, з другого – перспектива бути розтерзаними чи розчавленими, – не забувай про дванадцятиногого ящера та про квартян! I найбiльша небезпека – це те, що нас можуть виявити i спiймати. Чи ти гадаєш, що нас не будуть переслiдувати?

– А ти вважаєш за краще власноручно накинути собi зашморг на шию? Тiльки втеча дає нам надiю на порятунок! Але ми не повиннi пiти з голими руками. Захопимо з собою "Стрiлу" чи "Ластiвку", зброю i апарати. А з квартянами згодом можемо так потоваришувати, що вони стануть нашими спiльниками. Потiм порахуємось i з товаришочками. Можливо, що таким чином навiть швидше здiйсниться наша давнiшня мрiя.

– Ну, гаразд, а як ти тепер сподiваєшся потрапити вниз? Нас змiнять не скоро, а до того часу Мадараш може виявити повiдомлення, адже вiн час од часу оглядає астрогравiметр. Зiпсувати прилад – не варто. Мадараш замiнить його iншим.

– Я завжди казав, що тобi бракує кмiтливостi. Рiшення дуже просте: запропонуємо керувати "Променем" з планети. Адже це не становить нiяких труднощiв...

Мадараш з цiєю пропозицiєю не погодився.

– Автоматичнi апарати можуть зiпсуватись, i ми лишимось без зв'язку з Землею. Цього допустити не можна. А потiм, як ми дiзнаємось, чи вдалось Заяцу розв'язати проблему гравiтацiйного поля?

У Мак-Гардi раптом щось обiрвалось i похолонуло в грудях. Вiн швидко перевiв розмову на iншу тему.

Другого дня Мак-Гардi заявив Мадарашевi, що через сильний головний бiль не може виконувати своїх обов'язкiв i просить перевести його на планету. Негайно пiсля цього ж у Крауса з'явились шлунковi спазми.

Мадараш був наляканий:

– Може, ви внизу заразились якимось мiкробом чи вiрусом з повiтря? Свозилова, мабуть, була неправа, коли запевняла, що вони не шкiдливi для нашого органiзму... Я зараз попрошу, щоб по вас прилетiли...

Роздiл X

Долина

вогнiв

Перiод дощiв надовго прив'язав учених до пiдземного житла, однак нiхто не сидiв склавши руки. Група Навратiла наполегливо працювала над проектом нової атомної електростанцiї та ливарнi, група Чан-су кiнчала плани житлових будинкiв, а група Надiї Молодiнової будувала в пiдземеллi сучасну кухню. То, власне, була велика лабораторiя, в якiй за допомогою атомної енергiї видозмiнювались елементи, а з них потiм виготовлялись штучнi страви,– не пiлюлi, як мiг би хтось судити з назви, а бездоганнi продукти, що своїм зовнiшнiм виглядом, смаком та споживнiстю були рiвноцiннi природним. Без такого забезпечення подорож до iншої сонячної системи взагалi не можна було б здiйснити, бо запаси харчiв забрали б бiльшу частину обсягу мiжзоряного корабля.

Житловi будинки, атомну електростанцiю i металургiйний завод вирiшили побудувати на Накритому столi. Плоскогiр'я було добре захищене вiд вiтрiв i лежало так високо над рiчкою, що його не затопило б навiть у найбiльшу повiнь. Геологiчнi дослiдження ствердили правильнiсть рiшення: пiд порiвняно тонким шаром землi залягала тверда гранiтна основа найпридатнiший грунт для великих будов.

Вченi працювали багато, але не забували й про розваги. Як колись на "Променi", у "вiтальнi" в надрах гори щовечора лунали музика, жарти, смiх. З "хворими" Краусом та Мак-Гардi з "Променя" привезли рояль та iншi iнструменти, якi в цiлому склали непоганий оркестр. "Хворi" не вiдставали вiд iнших: пiсля ретельних дослiджень Вроцлавський виявив у них лише деяке розладнання нервової системи i приписав їм бiльше спати.

Тiльки через два мiсяцi дощ почав слабшати, а iмлистi хмари розiрвались. Над Накритим столом знову засмiялись сонця, та ще й усi три зразу, немов бажаючи надолужити те, що втратили.

За час дощiв Надiя перетворилась на величезну рiку. Рiвень брудної води майже сягав плоскогiр'я.

– Дощi скiнчились вчасно, – сказала з полегкiстю Молодiнова. – Ще б кiлька днiв – i мали б ми тут Венецiю!

– Красненько дякую! – бурчав Фратев. – На гондолi не люблю плавати. Погляньте, Надiє, що викомарює ваша Надiя! – показав вiн на стовбури дерев, якi нiс бурхливий потiк.

– Що ж тут особливого? – озвалася Молодiнова. – Пiд час усякої поводi... Нi, нi, постривайте, ви правi!.. Рiчка змiнила напрям течiї, вона тече тепер до моря, а не навпаки, як ранiше... Дивно!..

– Хай я буду королем квартян, якщо ми таки не збагнемо, що має на думцi оця загадкова сусiдка! Чи не вивчити нам її ще до того, як вирушимо в Долину вогнiв на бесiду з квартянами?

– Важко сказати, що для нас зараз важливiше! – задумливо сказала Молодiнова. – I рiчка, i загадковi мешканцi Кварти можуть однаково вiдчутно втрутитися в наше життя... А втiм, є вихiд: будемо дослiджувати Надiю та Долину вогнiв одночасно.

– Немарно ми вас обрали начальником експедицiї! Адже це -iдея! вигукнув Фратев. – Дивуюсь, як люди ранiше могли думати, що жiнка в рiшучостi та мудростi поступається перед мужчиною...

– Ви знову жартуєте?! – засмiялася Молодiнова. – Коли б я вас не знала, то подумала б, що ви глузуєте з мене.

– Зголошуюсь на дослiдження Надiї, – вступив до розмови Мак-Гардi. – Я себе почуваю добре: голова вже не болить, а прогулянка незнайомим краєм менi тiльки на користь.

– Я теж зовсiм здоровий, – приєднався до нього Краус. – Для дослiдження можемо використати "Ластiвку". На поплавках вона сидить добре, а при небезпецi ми швидко пiднiмемось в повiтря. Пiлотом можу бути я, Мак-Гардi – другим пiлотом, а спостерiгачем – Грубер. Все одно Долина вогнiв його не вабить. Гадаю, з нього цiлком досить першої зустрiчi з квартянином.

– Чи не хочете ви цим сказати, Краус, що я боягуз? – почервонiв Грубер. – Рiка Надiя ховає в собi, можливо, бiльше пiдступностi, анiж усi квартяни, разом узятi. Тiльки через це погоджуюсь вирушити на її дослiдження i я.

***

– Як пояснити те, що квартянськi рослини так швидко ростуть? задумливо сказала Алена, витираючи пiтний лоб носовою хусточкою. – Гадаю, що ця таємниця криється в особливостi хлорофiлу, який нам досi не вдається дослiдити хiмiчно.

– До всiх атомiв, навiть до розщеплених! – цей хлорофiл впливає менi на нерви! – гарячився Фратев.– Якщо ми його якось не здихаємось, заростемо коли-небудь зовсiм. Це просто нестерпно – пiсля кожного дощу вирубуватися з джунглiв! Погляньте, якi в мене пухирi на долонях! А що, коли б у нас не було випромiнювачiв, якi виконують дев'ять десятих роботи?

– Ми тепер лаємо рослини за швидкий рiст, але хто знає, може, ця їх дивна здатнiсть принесе нам пiзнiше користь? – заспокоював його Навратiл. Коли ми привеземо цi рослини на Землю, вони можуть стати основою нового виду землеробства.

Вченi були такi втомленi прорубуванням просiки в лiсi, який раптом вирiс перед входом у пiдземелля та на аеродромi, що поснули враз, тiльки-но лягли. I спали так мiцно, що вартовий нiяк не мiг збудити їх перед свiтанком.

– Дали б хоч ще хвилинку поспати! – бурчав сонний Фратев. – Менi саме снилось, що я був на Землi i гуляв вулицями Софiї...

– Докажете ваш сон по дорозi, – сказав йому Навратiл. – Ми повиннi поспiшати, щоб удосвiта вирушити. Не боїтесь подорожi через горб?

– Я i страх?! Хто поєднає цi два термiни, тому спiвчуваю заздалегiдь! – засмiявся Фратев. – Балон i ракети в порядку, що ж може зi мною трапитись?.. Як надворi?

– Поки що тиша. Штиль. Однак треба поспiшати. Боюсь, що на свiтанку здiйметься вiтер.

Всi зiбрались на аеродромi. Туди винесли й вантаж. Посiдали в коло, i Молодiнова ще раз повторила план обох експедицiй.

– Не забувайте про радiозв'язок, – звернулась вона до Крауса. – I ми подаватимемо звiстку не менш одного разу на годину.

– "Стрiла" увесь час буде готова до старту; в разi потреби одразу ж поспiшимо на допомогу. Ну, бажаємо вам успiху! – Навратiл мiцно потиснув руку Молодiновiй, потiм попрощався з рештою членiв обох експедицiй.

"Ластiвка", яка в свiтлi прожекторiв спокiйно хиталась на рiчнiй гладiнi, пирхнула червоним полум'ям i повiльно рушила рiчкою. За хвилину з глибини темної ночi, даленiючи, свiтила тiльки скляна кабiна лiтака. Група Молодiнової також зникла в пiтьмi. На аеродромi лишились Навратiл, Цаген, Шайнер i Фратев.

Цаген одкрутив кран великого балона iз стисненим гелiєм. М'яка тканина, що прикривала складений вантаж, почала швидко зводитись i роздиматись. За кiлька секунд вона перетворилась на велетенську кулю, яка, лiниво гойдаючись, почала повiльно пiднiматись у небо.

Фратев надiв на голову шолом з бiноклем, прикрiпленим на шарнiрах так, щоб льотчик мiг одним рухом поставити його перед очима.

– Я б хотiв перевiрити ноктовiзор. Загасiть-но на хвилинку свiтло, попросив вiн Навратiла.

– Вiрно, сiм раз вiдмiр, а один раз вiдрiж! – кивнув Навратiл на знак згоди i натиснув на кнопку вимикача.

Аеродром зразу ж занурився в пiтьму. Тiльки в небi мерехтiли нiмi зiрочки.

– Бачу краще за кiшку чи сову! – вихваляв прилад Фратев. – Погляньте там праворуч горб i повзе по ньому мурашка з поламаною ногою!.. Ну, не будемо гаяти часу, додайте газу, та й рушимо у дорогу!

Фратев скочив на перев'язанi мотузком ящики, надiв лямки, замкнув застiбки. Однiєю рукою вiн тримався за стропи, а другу поклав на апарат, прикрiплений до грудей.

Повiльно покрутив одну з ручок. За кiлька метрiв над його головою спалахнув довгий язик тонкого полум'я, i нiчною тишею розлiгся трiскучий удар, посилений вiдлунням. Куля смикнулась убiк.

– Отже, все гаразд! Бувайте!

Троси натягнулись, i куля попливла до зоряного неба.

На аеродромi йому махали на прощання, аж поки чудний транспорт зник за гребенем кам'яної стiни.

Пiд ним пропливав романтичний краєвид. У водяному дзеркалi гiрського озера мерехтiли вiдблиски зiрок. Праворуч височiв вулкан, який величаво пахкав димком. Подеколи з його конусоподiбного кратера виривалось червоне сяйво.

Густий пралiс, що тягнувся вiд гiрського схилу аж до долини, не виявляв нiяких ознак життя.

За зубчатим верхiв'ям гори перед очима Фратева з'явилась освiтлена Долина вогнiв. Жовтi вогники утворювали довгий вихилястий пояс, який губився за голими горбами. Долиною текла рiчка.

На невеликiй площадцi помiж скель з'явилось червоне свiтло, описало невелике коло, згасло i засвiтилося знову. То був умовний знак групи Молодiнової, яка пройшла цю вiдстань пiшки. Фратев помахав лiхтариком, щоб приготувались допомогти при посадцi.

Тiльки-но кулю прикрiпили до скелi, як кожен схопив свiй вантаж i насамперед розгорнув та наповнив гелiєм легенький балон, – треба було поспiшати.

Одна по однiй вiдривались вiд землi i зводились над головами мандрiвникiв шiсть великих повiтряних куль.

– Наскiльки можливо, будемо пересуватись по землi, це надiйнiше, запропонувала Молодiнова. – Побоююсь, що пiсля сходу Проксими подме вiтер.

– Та й у квартянському мiстi зчинимо менше тривоги, – додав Вроцлавський.

Вченi з балонами над головами вирушили в похiд, обережно спускаючись кам'янистим схилом до джунглiв. Iти було зовсiм легко, бо вантаж врiвноважувався пiдiймальною силою газу. Але перед хащами довелось зупинитись: дороги далi не було.

– Нiчого не вдiєш, друзi, пiднiмемось у повiтря! – вигукнув Фратев.

Не встиг вiн це вимовити, як пролунав глухий пострiл, i зразу ж ще один.

Фратев вiд несподiванки пустив трос, яким притримував балон, повалився на землю. Iншi iнстинктивно полягали теж.

– Починається! – прошепотiв Северсон, вiдтягуючи затвор автоматичної рушницi.

Знову залягла мертва тиша.

– Пострiли чулися з джунглiв, пiду подивлюсь, – рiшуче сказала Молодiнова. – Коли почуєте стрiлянину, – поспiшайте на допомогу.

– Я з вами, – прошепотiв Фратев, пiдводячись з землi.

В хащi заходили обережно, – зупинялись, прислухались. Нiде анi шелесне. Наблизились до товстого лускатого стовбура розлогого дерева i причаїлись.

– Трах! – пролунав ще один пострiл, просто над їхнiми головами. Зразу ж по тому якийсь предмет гупнув об землю недалеко вiд Молодiнової.

Фратев спрямував рушницю на крону дерева.

– Почекайте! – затримала його Молодiнова. – Подивлюсь, чим квартяни стрiляють.

Не чекаючи вiдповiдi, вона хоробро вiдiйшла на кiлька крокiв i пiдняла чудний предмет, що нагадував кокосовий горiх. Один кiнець його був розiрваний.

– Схоже на гранату... – Молодiнова уважно подивилась у гущавину гiлок i раптом зареготала.

– Хай я стану стегозавром, якщо ви не збожеволiли! Чи ви хочете, щоб вас застрелили?

– Хто? Адже тут нiкого немає! – сказала вона голосно. – Знаєте, хто нас обстрiляв? Оце дерево.

– Дерево?! – перепитав Фратев. – Ви справдi збожеволiли. Як може...

Вiн не договорив. В кронi дерева пролунав ще один пострiл.

З рушницi Фратева вилетiло полум'я. I знову ж по тому йому на голову посипався дощ чудних кавунiв.

– Не бiйтесь, ми вже тут! – вигукнув засапаний Северсон, влетiвши у джунглi.

– Спокiйно! Нiчого не трапилось. Це тiльки Фратев на мить розгубився в бою з оцим ворогом, – пiдняла Молодiнова догори овальний предмет. – Це всього-на-всього плiд цього дерева. Пiсля достигання вiн перетворюється на примiтивну ракету, щоб потрапити якомога далi вiд материнського дерева. Всерединi нього, мабуть, накопичуються гази, якi проривають найслабкiше мiсце у вершинi елiпсоїда.

Всi з полегкiстю розсмiялись.

Над їхнiми головами знову почулися пострiли.

– Б'юсь об заклад, що звук прискорює вибухи отих кавунiв! – вигукнув Фратев. – Ходiмо краще звiдси, не хочу бути мiшенню безглуздих жартiв цього вояки! – Вiн недоброзичливо глянув на дерево i попрямував до узлiсся.

Небо тим часом порожевiшало, а недалеко вiд вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освiтленнi балони пiднялись догори. Погойдуючись пiд легким вiтерцем, гнанi ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усiх бокiв її оточували конусоподiбнi сопки та покраянi глибокими ущелинами скелястi хребти. Над заростями в долинi зводилась прозора iмла.

За неширокою смугою джунглiв знову з'явився голий, вкритий розколинами i густо всiяний камiнням косогiр.

– Проксима незабаром зiйде! – кивнув Фратев на багряно-чорнi хмари над обрiєм. – Тебе ще тiльки тут бракувало!

– Хмари наближаються пiдозрiло швидко. На щастя, джунглi вже позаду, спускаймось на землю! – запропонувала Молодiнова i простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.

– Погляньте он туди, праворуч, пiд отой скелястий стрiмчак! – вигукнув Ватсон, тiльки-но ставши на ноги. – Якiсь дивнi слiди!

Всi поспiшили до мiсця, вказаного Ватсоном.

– Зачекайте, зачекайте! – крикнула Молодiнова. – Насамперед треба закрiпити балони.

– Прив'яжемо їх до отих стовбурiв, – махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглiв.

Поспiшали недаремно. Вiтер налетiв несподiвано, – холодний, рiзкий. Вiн свистiв i скиглив, злiсно торсав лускатi гiлки дерев. Балони хилитались туди й сюди помiж величезного листя, але троси витримували.

Чоловiки лишились вартувати вантаж, а Молодiнова i Свозилова пiшли оглянути загадковi слiди.

– Квартяни носять взуття, схоже на наше, – здивувалась Алена. – Можна подумати, що вони взяли кiлька пар у нас.

– Я знайшла кишеньковий нiж, дуже схожий на нашi, – сказала Молодiнова.

– Покажiть! – пiдскочила до неї Алена. – Справдi, це дивно!

Молодiнова задумливо дивилась на нiж.

– Не знаю... – сказала вона повiльно. – Менi здається, що цей нiж був справдi виготовлений на земнiй кулi...

Ватсон знизав плечима:

– А як би вiн сюди потрапив? Адже людська нога ще нiколи тут не ступала.

– Можливо, його позичили квартяни того разу, коли вiдвiдали лiтак, так само, як i чашки для кофе... Побачимо. Безперечно, вони – культурнi iстоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що слiди ведуть уздовж кам'яної стiнки в напрямку до нашого селища...

– Це пiдтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать... – закiнчила її думку Свозилова. – I, очевидно, бояться... Вони, мабуть, такi ж миролюбнi, як i ми...

Вiтер поступово вщухав. Пофарбування мiсцевостi швидко мiнялось. Металевий вiдтiнок скель поступово яснiшав: сходило жовте сонце.

Вченi вирушили далi. Вони обережно спускались кам'янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрiмкоспаднi кам'янi стiни глибоко внизу омивала спокiйна рiчка.

– Погодьтесь, що без моєї винахiдливостi ми через цю перепону не перебралися б! – жартував Фратев. – Балони – просто чудо!

– Вихваляєте балони чи вашу iдею? – засмiялась Алена.

– I те, й друге.

– До речi, балони треба позв'язувати: так принаймнi нiхто не загубиться, – запропонував Северсон.

I ось величезне гроно повiтряних куль попливло у височiнь.

Але тiльки-но воно опинилося за кiлька метрiв вiд землi, як раптом шарпнулось, крутнулось i, безперервно обертаючись навколо власної осi, почало швидко пiднiматись.

– Смерч! – крикнув Ватсон.

Все пiшло обертом перед очима вчених. Мiсцевiсть пiд ними так розтанцювалась, що вони незабаром втратили орiєнтацiю. Скриньки пiд їхнiми ногами наштовхувались одна на одну i неприємно скрипiли.

Першою опам'яталась Молодiнова. Вона судорожно натиснула на кнопку ракетної установки. Пiд гроном балонiв почувся гуркiт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спiралi загальмувався.

– Летимо просто до кратера вулкана! – закричала з жахом Алена.

– Вiдкрийте вентилi! – скомандувала Молодiнова.

Над їхнiми головами почулося сичання й шипiння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. їх несло просто на джунглi.

Дiставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув i заплющив очi. Пiдсвiдомо вiн ухопився за гiлку i крикнув:

– Аленко! Тримайся!

Нi, з нею нiчого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетивi гiлок i лiан, а трохи далi – решта супутникiв. На щастя, джунглi були такi густi, що верхiв'я дерев утворювали нiби суцiльний пружний матрац.

– Тримайтесь! – крикнула Молодiнова. – Вiтер може нас знову зiрвати...

I справдi, оболонки балонiв напнулись, як вiтрила. Коли б деякi з тросiв не зачепилися за гiлля, втриматися було б неможливо. На щастя, вiтер незабаром ущух.

– З вами нiчого не трапилось? – насилу запитала Алена.

– Ще не знаю, але почуваю себе, немов пiсля добрячої прочуханки! спробував пожартувати Фратев. – Пiд сто туманiв, – де ми, власне, зараз?

– А яке це має для нас значення? Мiцнiше тримайте балони, аж поки вони спадуть, – стомлено сказала Молодiнова.

Коли нарештi балони безсило опустились у заростi, вченi швидко звiльнились вiд лямок. Фратев поворушив руками й ногами i зiтхнув:

– Переломiв, правда, немає, але я весь побитий, наче на менi просо молотили.

Мандрiвники, якi ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко вiд них пралiс кiнчався. За ним праги неба височiв конус вулкана, над яким курiв димок.

– Ще трохи – i ми сiли б якраз над кратером...

– Так, небагато нам лишалось до нього... – сказав зблiдлий Вроцлавський. – Ну, спускаймося.

Обережно згорнули балони, з допомогою тросiв сяк-так спустили вантаж на землю. Але це ще було пiвдiла: довелося докласти чимало зусиль, поки вони вибралися з джунглiв, хоч до узлiсся було всього лише кiлька десяткiв метрiв.

Коли всi речi витягли з хащiв, Молодiнова пiшла розвiдати дорогу, а втомленi мандрiвники сiли спочити.

– Чи не помiчаєте ви, що грунт пiд ногами коливається? – запитав Вроцлавський.

– Справдi, вулкан не такий спокiйний, як здається на перший погляд, пiдтвердив за хвилину Северсон.

– Я теж це помiтив, – кивнув головою Фратев. – Ця люлька ще всипле нам жару.

Тим часом повернулась Молодiнова.

– Каньйон, який ми збирались перелетiти, недалеко. Я гадаю, що слiд продовжити подорож рiчкою, що протiкає по ньому.

– Чудесно! Блискуча iдея! – жваво погодився Фратев. – Б'юсь об заклад на смаженого iндика, що таким чином ми з комфортом i дуже швидко потрапимо в Долину вогнiв, до квартян!

Бiля вузької долини експедицiя зупинилась. Молодiнова з Аленою наповнили повiтрям човни, а iншi тим часом приготували троси, щоб спускати вантаж.

Спускання прямовисною скелею забрало багато часу. Лише через кiлька годин експедицiя могла продовжувати свою важку подорож.

Каньйон повертав то лiворуч, то праворуч. На його крутих схилах росли якiсь химернi рожево-червонi рослини, схожi на нашi лишайники. Подекуди над ними схилялись покрученi стовбури могутнiх дерев з великим овальним, губчастим i жовтим знизу листям.

Стiни каньйону поступово знижувались, сам вiн ширшав, аж поки перетворився на улоговину з пологими схилами. Долина вогнiв уже мала бути десь недалеко, але на порослих чагарником берегах досi не видно було анi найменшої ознаки втручання мислячих створiнь.

Мандрiвники поминули кiлька крутих поворотiв i опинились у джунглях. Що далi, то нижче схилялись над гладiнню води буйнi крони дерев, аж поки не утворили суцiльне склепiння, крiзь яке лише де-не-де проникали сонячнi променi.

– Вогнi! – раптом закричав Фратев i почав щосили гребти.

Вогнi ставали яскравiшими i наближались. Вже ясно було видно сотнi лампiонiв, що сяяли в хащах понад бергером.

– Навiщо квартяни освiтлюють джунглi?! Подивлюсь на цi вогнi зблизька! – рiшуче сказав Фратев i, передавши весла Молодiновiй, швидко полiз плетивом лiан до крони освiтленого дерева.

– Це не лампiони i не електричнi лiхтарi! – почувся з пiтьми пралiсу його розчарований голос.

– А що?.. Ну, швидше розповiдайте, чому мовчите? – наполягали мандрiвники, якi тим часом добрались до того ж берега.

– Увага, я спущу вам вниз один лiхтар, – вигукнув Фратев.

Широке листя зашелестiло, i серед нього з'явилась сяюча куля, пiдвiшена на тонкiй лiанi. Коли куля наблизилась до човна, Алена скрикнула:

– Надзвичайно! Адже це – свiтний кокосовий горiх!

– I зовсiм холодний, – додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. – Чи не прилипли ви там? – звернувся вiн до Фратева.

– Тисяча комет i метеорiв! – почувся в цю мить розлючений голос Фратева. – Справдi, воно клеїться, як липучка!

Алена засмiялась:

– Це ж i є липучка. Ви – хороший ботанiк. Погляньте-но уважнiше, скiльки огидних комах, приваблених свiтлом, потрапили до пастки.

– Пiдемо далi в джунглi чи повернемось? – запитала Молодiнова.

– Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, – вiдповiв Ватсон.

– Стiльки мук, i все через свiтнi джунглi! – обурювався Фратев, злiзаючи з дерева. – А ми гадали, що знайдемо тут чудесне мiсто!.. I все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, – зазирнемо трохи далi.

З хвилину сперечались, потiм увiмкнули прожектори i попливли вперед.

Раптом щось зашумiло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всi затамували подих.

В свiтлi прожектора ширяли дивнi створiння. їхнi обличчя нагадували шимпанзе; плечi й руки в них були з'єднанi великими перетинчастими крилами.

– Квартяни... – ледь чутно прошепотiла Алена.

– Гуii... Гуii... – розляглось пралiсом.

– Кiii... Кiii... – вiдгукнулось звiдкись здалеку. Крилатi створiння покружляли ще трохи над рiчкою i зникли в хащах.

– Вони летять над струмком, який впадає тут у рiчку, – сказав Фратев, що знову поплив першим. – Рушимо за ними.

Не чекаючи вiдповiдi, вiн швидко попрямував до гирла потоку. Iншi – за ним.

Скоро перед ними виросла несподiвана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.

– Я пiду на розвiдку, – знову запропонував Фратев. – Видертись зможу, недарма я вважався на Землi непоганим альпiнiстом.

Озброївшись тросом i киркою, вiн почав повiльно пiднiматись по нерiвнiй кам'янiй стiнi i незабаром зник з очей. Збiгали хвилини, минула година.

– Чи не трапилось чого з ним? – почала турбуватись Молодiнова. Северсон i Вроцлавський, прошу, пiдiть пошукайте його.

Чоловiки обережно пiднiмались угору. Метрiв через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам'яної стiни. Вроцлавський пiшов ним лiворуч, Северсон – праворуч. Не встиг вiн зробити i кiлька крокiв, як побачив темний отвiр у скелi... Печера... Северсон витяг з кишенi пiстолет, увiмкнув електричний лiхтар i зайшов туди.

– Гуii... – запищало щось у повiтрi, i повз людину, – аж вiтер повiйнув, – промайнула крилата постать.

Северсон вiдсахнувся, але одразу опанував собою i обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивнi блискучi предмети. Северсон зайшов i взяв один з них в руки. То був прозорий камiнь, схожий на янтар.

В одному з куткiв тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвiтив. Оце так несподiванка!

– Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!

Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибiг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справдi, куди ж мiг подiтись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомiн чується за поворотом скелi?