Текст книги "Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)"

Автор книги: Володимир Бабула

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

– Можливо, вони ще стануть менi у пригодi, – сказав я собi.

То було розумне рiшення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику бiльшої стiйкостi.

Погода нам сприяла. Пiсля кiлькох днiв плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кiлькома кратерами невисоких вулканiв, над якими клубочився дим.

Франтик i Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з'являться десь на обрiї новi хмари зажерливих жукiв. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий i бездоганний слух мають мої супутники.

Я швидко пристав до берега, щоб вирити в пiску сховище, яке хотiв накрити гумовим човном. Але Франтик i Марженка не мали, видно, нiякого бажання працювати. Не допомагали нi лайка, нi биття. Вони зiщулювались i тiльки жалiбно пищали.

Гнаний невимовним жахом, я почав копати яму сам. Як шалений, розкидав пiсок в усi боки, аж поки не збив собi пальцi до кровi.

Раптом у мене над головою щось зашурхотiло.

Я озирнувся з жахом.

Недалеко вiд мене приземлялись крилатi квартяни. В руках вони тримали загострене камiння й сучкувате дрюччя. Я вже гадав, що настав мiй смертний час. Ноги в мене пiдломилися, i я упав на дно виритої ями. Мов кролик, загiпнотизований гадюкою, я дивився на погрозливi обличчя лiтаючих створiнь.

Коли вони помiтили, що я не рухаюсь, то приступили до Франтика й Марженки. Обмiнялися з ними кiлькома протяжними повискуваннями, потiм пiдняли їх з землi i знялись у височiнь. Кiлька разiв покружляли надi мною i полетiли до недалекого нагiр'я.

Минуло досить багато часу, поки я отямився вiд переляку.

Що ж тепер робити? Бiля пiднiжжя горбiв зеленiла смуга джунглiв, але якраз туди полетiли озброєнi квартяни. Можливо, писк є для них засобом спiлкування. В такому разi, якщо Франтик i Марженка поскаржились на мою жорстокiсть, менi буде зле... А на пустельних берегах я загину вiд голоду й спраги...

I я вибрав меншу небезпеку,– попрямував до пралiсу.

На узлiссi я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тiла сiль. Потiм пiшов далi.

Джунглi аж кишiли звiрами найрiзноманiтнiших порiд i кольорiв. На щастя, то були створiння полохливi й миролюбнi. Вони просто тiкали вiд мене.

Я зупинився бiля першого ж дерева з знайомими менi солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна i тут же заснув.

Коли я прокинувся, iшов дощ. Менi здалось, що грунт пiдi мною помiтно коливається.

"Мабуть, у мене вiд слабостi тремтять ноги..." – подумав я, прямуючи до узлiсся.

Але на мене там чекав такий сюрприз, що очi полiзли менi на лоба.

Поверхня моря пiднялась не менш як на двiстi метрiв i грiзно вирувала просто передi мною.

Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко вiд моря. Чи, може, я збожеволiв, i в мене починається галюцинацiя?

Я протер очi й знову подивився униз. Зiр не зраджував менi. Море пiднялось майже до моїх нiг.

"А може, це спустились гори? – блиснула в мене думка. – Так, це єдине пояснення, i за таких грандiозних геологiчних змiн, якi вiдбуваються на Квартi, нiчого неприродного в цьому немає".

Але це означало, що опускання гiр може ще тривати, що кiнець кiнцем вони зникнуть разом зi мною у хвилях квартянського моря.

Я кинувся до човна, але одразу ж усвiдомив, що при такому сильному прибої все одно вiдплисти не вдасться.

Обидва великi сонця зайшли, безрадiсний край запнула iмла. Тiльки маленьке червоне сонце трепетало над обрiєм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогникiв.

Знову мене охопив розпач. Як страус пiд час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном i незабаром заснув.

Менi приснилась дiвчина, яку я колись любив i яка любила мене. Я гуляю з нею в квiтучому саду, птаство радiсно щебече, славлячи весну, а десь далеко спiває група молодi.

– Вiдпочину тут, iди, я дожену тебе...– шепоче менi дiвчина i лягає в свiжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокiйно посмiхається увi снi...

А я йду далi. Несподiвано опиняюсь в якiйсь пустелi на Квартi. Я один, зовсiм один... Назустрiч менi йдуть троє людей. Весело розмовляють, нiби мене досi не помiтили.

Я знаю усiх трьох. Кличу їх на ймення. Нарештi вони почули. Пiдходять i мовчки розглядають мене.

– Чого ти хочеш вiд нас? – запитує старший,

– Хочу дружби, не можу тут жити один.

– Дружби? – дивується вiн. – Ти i дружба?!

– Так, хочу жити з людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! вигукую я в одчаї.

– Хочеш жити з людьми! – смiється вiн. – Але ж тут нiкого немає! Адже ти нас забив!

Повертаюсь i прожогом тiкаю. А за спиною в мене лунає моторошний смiх безумця.

Раптом я опиняюсь в обiймах матерi. Вона гладить менi волосся i тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побiжу до дiтвори гратися на стадiонi. Квiтчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза менi вiтально махає рукою ще менший машинiст. Усмiхнена дiвчинка з ямочками на щоках простягає менi букетик фiалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.

В обличчя менi ударив холодний вiтер. Засвистiв i за одну мить вiднiс у неозору далину i дiвчинку, i карусель, i маленький поїзд.

Чому налетiв цей крижаний вiтер? Адже зараз весна?

Розплющив очi, прокидаюсь. Крижаний вiтер справдi дме. Передi мною безмежне море...

Я здригнувся вiд холоду й жаху. З рожевого сну – просто до страшної дiйсностi!

Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо i закричав вiд туги. Що безмежнiший простiр, то гiршою стає вiн в'язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.

Все менi раптом здалось смiшним: я сам, жменька плодiв бiля мене, гумовий човен i вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов i знов душили напади смiху.

– Я збожеволiв! – жахнувся, отямившись. Однак я мiркував цiлком тверезо.

"Гори опустились. Чи не опинився я часом на островi?"

Я видерся на вершину невисокої сопки i переконався, що так i сталось. Найближчий континент – чи великий острiв – вимальовувався аж ген на обрiї.

Протягом кiлькох днiв море, безперервно пiднiмаючись, заганяло мене все вище. Однак потiм опускання гiр припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свiй човен плодами i вирушив у небезпечну подорож морем.

Пiсля дводенного плавання менi нарештi пощастило добратися до континенту. Я настiльки ослаб, що тiльки напруживши всi свої сили, видрався на берег i витягнув човен. Опинившись на твердому грунтi, я одразу ж заснув.

Коли я прокинувся, була нiч. Менi здалось, що я потрапив у пекло. Земля тремтiла i трiскалась, гори вивергали над моєю головою вогонь...

Я лiг мiж розкиданого, ще теплого камiння i чекав, доки мене заллє розжарена лава.

Оглушливий вибух недалекого вулкана нiби збудив мене знову до життя. Я схопився i стрiмголов помчав розпеченим схилом. Шлях менi освiтлювали спалахи блискавиць. Кiлька разiв я падав, – зараз уже й не знаю, чи тому, що коливалась земля, чи, може, ноги в мене пiдломлювались вiд утоми.

Незабаром я потрапив до невеликої гiрської рiчки. Вода в нiй кипiла, мов у казанi. Пара, що зводилась над рiчищем, палила менi висохле вiд спраги горло, огортала все навколо молочною iмлою так, що не було нiчого видно й на крок.

Нарештi я проминув ущелину i опинився на широкiй рiвнинi, яка кiнчалась на обрiї пралiсом.

Гуркiт за моєю спиною знову примусив мене перейти на шалений галоп. Немов наполоханий кiнь, я скакав через ями i трiщини, спотикався об камiння й кущi. Сподiваючись знайти порятунок у пралiсi, я забiг у його темряву i, як дикий звiр, продирався хащами. Лiани й гiлля дряпали менi обличчя й руки, але я не вiдчував болю. Часом менi здавалось, що я ось-ось задихнусь – легенi вiдмовлялись служити.

Нарештi я добрався до невисокого горба i зупинився, зовсiм знесилений. Невиразно пам'ятаю, що за горбом я помiтив хвилясту рiвнину. Через мить я вже спав.

Розбудила мене злива й нестерпне вiдчуття спраги. Але я одразу забув про все, коли озирнувся круг себе.

Менi здалося, що я починаю марити: хвиляста рiвнина перетворилась на гiрське пасмо. Протягом кiлькох годин горб, на якому я заснув, був пiднятий на величезну висоту. Вдалинi шаленiло море. Височеннi хвилi несамовито билися об континент, вигризаючи з нього шматки землi.

Але на цьому ще не скiнчилось. Грунт коливався щораз дужче; наростав i голоснiшав розкотистий гуркiт. Мабуть, насувалось ще страшнiше лихо, бо з пралiсу раптом витопилась навала найдивовижнiших звiрiв i помчала до щойно виниклої гори, яка мене пiдняла, Рятуючись вiд них, я щодуху чкурнув навтьоки.

Звiрi незабаром наздогнали мене,– їхнi могутнi мускулястi тiла мигтiли повз мене, як примари. Жодне з потворних створiнь i не глянуло в мiй бiк.

"Утiкають вiд великої небезпеки!" – подумав я i подався слiдом за ними. Пробiг кiлькасот крокiв i упав. З лютою заздрiстю я дивився на втiкаючи звiрiв, – вони були сильнi й невтомнi. Та ось я помiтив ящера, який через свою вагу й неповороткiсть рухався повiльнiше. Кiлькома стрибками я пiдбiг до нього i видряпався йому на спину. Ящiр мене навiть не помiтив. Вiн напружував усi сили, щоб наздогнати iнших.

Зразу ж за нами вiдсапувала потвора з довгою шиєю i страшною, всiяною дрiбними гострими зубами пащею. Досить було б їй хоч трохи простягнути шию – i моя подорож через пекло одразу б скiнчилась. Але коли тобi вже загрожує небезпека з усiх бокiв, перестаєш боятись.

Поки я стежив за небезпекою ззаду, мiй незвичайний корабель добiг до широкої рiчки, без роздуму кинувся в воду i поплив до протилежного берега, над яким височiли першi схили великих гiр.

Долиною прокотився оглушливий гуркiт. На поворотi з'явився могутнiй вал води, який мчав просто на нас.

Я скочив з тiла свого рятiвника i кiлькома рухами досяг берега. Мене заплеснув потiк пiнявої води, але я зумiв якось утриматись за скелю.

З великим зусиллям я видрався на невелику гiрську рiвнину i залiз у чагарник. Щастя на мить повернулось до мене: просто на вiдстанi руки передо мною гойдалися на гiлках пурпуровi овальнi плоди, якi я добре знав i не раз їв.

Завивав вiтер. Часом над чагарником з'являлась голова якогось з ящерiв. Проте я нi на що не звертав уваги, пожадливо ковтаючи солодку м'якоть. Незабаром мої повiки склепилися вiд утоми.

В отих заростях я прожив кiлька днiв.

Рух гiрських масивiв тим часом припинився, вулкани згасли. Надра планети вiдпочивали. Погода також покращала, i повiтря очистилось вiд вулканiчного попелу. Мої рани на тiлi напрочуд швидко загоювались i засихали.

Незабаром я залишив своє тимчасове пристановище i повiльно рушив у гори, до яру, де, тiкаючи, покинув своє єдине майно – гумовий човен. Без нього мої шанси на порятунок зменшувалися до мiнiмуму.

Що вище я пiднiмався, то ширше розлягався передо мною краєвид. Вам це здається само собою зрозумiлим, але мене дивувало: куди подiлися тi гори, що виросли пiдо мною?.. Менi здавалось, що вони знову перетворились на рiвнину, наче їх прокатали величезним котком. Тiльки коли розвiялась iмлиста запона, я побачив, що навколо було море, всiяне численними дрiбними острiвцями. Горби, якi на короткий час пiднялись до неба, знову опустились.

Чи сполучаються цi гори з континентом хоч де-небудь, чи стали островами?.. Якщо я справдi на островi, значить, без човна звiдси нiкуди не виберусь. Древесина тут важча за воду, так що про побудову плота годi й думати. А без харчiв я загину рано чи пiзно...

Не менш десяти днiв блукав я урвищами та ущелинами, схилами та гiрськими рiвнинами. Я раз у раз наштовхувався на тужавiючи потоки лави, iнодi такi потужнi, що краєвид змiнювався до невпiзнанностi i я втрачав будь-яку орiєнтацiю.

Нарештi я добрався до того яру, якого так довго шукав. Обидва сонця були вже за обрiєм. Над головою в мене мерехтiли зiрки.

Коли я наблизився до входу в ущелину, менi здалось, що в нiй щось горить. Про це свiдчили вiдблиски свiтла на протилежнiй стiнцi.

У мене перехопило подих: мiй човен!

Не роздумуючи, я побiг уперед, однак в ту ж мить зупинився.

Посеред яру палахкотiло багаття, навколо якого сидiли квартяни.

Вони, мабуть, почули мене, бо враз змахнули крилами i пiднялись у височiнь. I разом з човном...

Але я, на щастя, не мав уже в ньому потреби. Через кiлька днiв ви мене знайшли на березi моря.

Дякую вам...

Роздiл XXIV

Години

злiчено

Минув ще один рiк, рiк невтомної напруженої працi й боротьби.

Саме тодi, коли люди на Землi, затамувавши подих, стежили за першим телевiзiйним репортажем про життя на Квартi, з "Променя", який продовжував обертатись навколо планети, у безповiтряний простiр випливла група вчених, щоб приладнати останню броньову плиту до пошкодженої метеоритом оболонки корабля.

Глибоко пiд ними, така спокiйна на вигляд, висiла велетенська затуманена куля, а навколо неї сяяли мiльйони зiрок. Всi три сонця, увiнчанi зеленкуватими пощербленими коронами, освiтлювали блискучi стiнки "Променя" та сiрi скафандри вчених.

Монтажники працювали швидко й мовчки, – всi вже добре спрацювались, набули чималої практики.

– Ну, друзi, все! – неголосно промовив Навратiл, керiвник групи. Обидвi оболонки корабля в повному порядку.

Мiкрофон пiдхопив його слова, радiостанцiя в шоломi передала їх на всi боки.

– Ходiмо до кабiни управлiння. Може, прибули якi-небудь повiдомлення з Землi та з "Фотона" й "Електрона".

Вченi залишили безповiтряний простiр i запливли до "Променя".

– А навiщо нам, власне, чекати на повiдомлення Мадараша, коли на "Променi" є свiй астрогравiметр? Ми зовсiм забули про нього, i даремно!

Академiк попрямував до обсерваторiї, схилився над апаратом.

– Що за чортовиння? – промимрив вiн, проглянувши чималий вiдтинок стрiчки. – Адже в цих знаках нема нiякого смислу!.. Чи не збожеволiв часом i наш астрогравiметр, як це трапилось на "Фотонi", та "Електронi"?

Чан-су пiдняв кришку апарата, зазирнув усередину. Довго стояв нерухомо, тiльки очi його перебiгали з деталi на деталь. I раптом брови вченого нахмурились; вiн якось дивно засмiявся,– так, нiби його щось i потiшило, i вразило.

– От так штука! – Чан-су пiдбiг до вiдеофону. – Товаришу Навратiл, негайно йдiть до обсерваторiї.

Навратiл промчав через кiлька хвилин.

– Трапилось щось серйозне? – запитав вiн, насилу переводячи дух.

– Не лякайтесь, нiчого страшного, – заспокоїв Чан-су. – В нашому гравiметрi зiпсувався автоматичний скеровувач приймальної антени. До нашого сонця вона обернулась спиною, – їй бiльше до вподоби сузiр'я Змiєносця. А результат? Прочитайте самi!

– П'ять пострiлiв по гавах! – Навратiл марно силкувався розiбрати неяснi значки. – Ми або перехопили якiсь важливi порушення гравiтацiйного поля в сонячнiй системi Змiєносця, або...

Видно було, що Навратiлу спало на думку якесь припущення, – таке неймовiрне, що вiн навiть боявся висловити його вголос.

– ...або... – пiдхопив Чан-су, – або ж це була нормальна передача мислячих створiнь, якi живуть у сузiр'ї Змiєносця. Чи, може, ви гадаєте, що тiльки ми, люди, такi генiальнi, що догадалися використати для зв'язку гравiтацiйне поле?

Вони мовчки перезирнулись один з одним: якщо припущення вiрне, то це значить, що людство Землi рано чи пiзно знайде спосiб порозумiтися з своїми братами в протилежнiй частинi Галактики.

– Он як воно буває на свiтi, друже... – тихо сказав Навратiл пiсля тривалої мовчанки. – Сигнали з планети Iкс штовхнули нас на дерзновенну подорож у далекi зорянi свiти. Ми досягли iншої сонячної системи, i знову лунає заклик...

– На жаль, на цей заклик ми з вами, мабуть, уже не вiдгукнемось... – з деяким сумом у голосi сказав Чан-су.

Може, вперше за багато рокiв обидва вченi згадали, що вони вже не молодi. Життя людини продовжено, але воно все-таки ще дуже й дуже коротке. А Всесвiт вiчний i нескiнченний...

– Може, спробуємо вiдповiсти? – Навратiл ще раз задумливо перебiг очима загадковi знаки на стрiчцi астрогравiметра.

– Шкода часу... – похитав головою Чан-су. – Наш гравiтацiйний передавач на Квартi надто малопотужний. Просто треба повiдомити Академiю. Передавач доведеться будувати на Землi, – вiн вимагатиме дуже багато енергiї для своєї роботи.

Члени експедицiї зустрiли повiдомлення про новi сигнали iз Всесвiту з великим захопленням. Найзагальнiшi, – насамперед, звичайно, iнженер Фратев, – уже почали мрiяти вголос про майбутню подорож до сузiр'я Змiєносця. Але то все були тiльки далекi мрiї, а на порядку дня стояли невiдкладнi завдання: закiнчити ремонт "Променя", приготувати ядерне пальне на дуже тривалу подорож до рiдної домiвки.

Цiною великих зусиль атомну електростанцiю мiжзоряного корабля вдалося вiдновити повнiстю; знищенi зiткненням з метеоритом та катастрофою в пiдземному житлi реактори замiнювались новими, виготовленими в майстернях на Накритому столi. Як повiдомляв Мадараш людей Землi та екiпажi рятувальних зорельотiв "Фотона" й "Електрона", "Промiнь" щонайпiзнiше через два мiсяцi уже мiг вирушити в подорож через Всесвiт.

I все було б добре, але сейсмографи та автоматичнi метеостанцiї почали з усiх кiнцiв Кварти доповiдати про неприємнi несподiванi явища на поверхнi планети: пiсля короткого перепочинку знову почали прокидатись вулкани. Метеостанцiя бiля Затоки Шекспiра показувала температуру повiтря сiмдесят градусiв Цельсiя, на озерi Жюля Берна – шiстдесят три градуси. В атмосферi значно пiдвищився процент вуглекислого газу; прозорiсть її зменшилась через велику кiлькiсть вулканiчного попелу.

Робочий майданчик на Накритому столi щоночi освiтлювався сильними прожекторами. Вченi працювали по вiсiмнадцять годин на добу. Треба було поспiшати,– тим бiльш, що й Алена Свозилова, яка термiново збирала колекцiю рослин та тварин для Всесвiтньої Академiї наук по всiй Квартi, доповiдала про значне посилення вулканiчної дiяльностi на сусiднiх континентах Геозiї та Неруданiї. Але вiдважнi мандрiвники не впадали в розпач. Як i ранiше, звучали жарти й смiх, а iнженер Фратев щовечора розповiдав вигаданi iсторiї з своїх численних мандрiвок по бiлому свiту. I нiхто й не пiдозрював, що години планети вже злiчено.

Одного з ясних теплих вечорiв, коли втомленi вченi зiбрались у клубi, щоб вiдпочити, раптом погасла електрика.

Нi, це було не вiд землетрусу: грунт пiд їхнiми ногами не коливався, не пролунало жодного звуку. I все-таки вченi стривожились.

– Що сталось? – Фратев пiдскочив до вiкна, вiдсунув занавiску. Надворi було темно й тихо. В промiжку мiж хмарами на мить з'явилась Проксима, облямована кiлькома райдужними колами.

З темряви виринула довга постать Северсона.

– Бiда, друзi! – закричав вiн ще здалеку. – Електростанцiя в Селищi Невидимих перестала давати струм. Мабуть, там щось трапилось... Де Аленка?

– Заспокойтесь, Северсон, Алена п'ять хвилин тому повiдомила, що вони вирiшили заночувати на одному з островiв у морi Життя... – Молодiнова ввiмкнула передавач i взяла в руки мiкрофон. – Алло, алло... Говорить Селище Завойовникiв Всесвiту... Викликаємо Свозилову... Викликаємо Свозилову...

– Я– Свозилова! – почувся здивований голос Алени. – У вас щось трапилось?

– Негайно летiть оглянути Селище Невидимих. У нас немає струму. Можливо, пошкоджено гравiтацiйну електростанцiю. Якщо там усе гаразд, то, повертаючись, огляньте промiжнi пiдстанцiї.

– Зрозумiло. Стартуємо!

Клуб занiмiв у напруженiй тишi. Вченi нервово походжали по клубу. Квартянське дитинча, улюбленець Северсона, пройнялось загальним настроєм; воно зiщулилося в куточку i тихенько повискувало, поглядаючи на всiх переляканими очицями.

– Чи не здається вам, що пiдлога нiбито коливається? – тихо запитав Северсон.

– Нерви... Розладнанi нерви... – роздратовано сказав Мадараш i пiдiйшов до розчиненого вiкна. – Х-ху, як жарко!.. Що це?! – раптом закричав вiн, хапаючись за голову.

Увесь горизонт враз спалахнув кривавим сяйвом, в кiлькох мiсцях з землi вихопились довжелезнi язики полум'я; затрiщало, задвигтiло, загримiло все довкола.

– Тiкайте! – розпачливо вигукнув Фратев. Вiн схопив за руку Молодiнову i потягнув до дверей.

Але тут на пiдлогу з гуркотом посипалась штукатурка; захитались стiни, задвигтiла пiд ногами земля.

– Через вiкно! – хрипiв Фратев. – Та швидше ж, хай вам блискавка!

– Я – Свозилова! – раптом почулося з приймача, що так i лишився стояти на столi. – Всю захiдну Геозiю охопив суцiльний вогонь. Селище Невидимих зникло з поверхнi Кварти. На його мiсцi буяє вулкан...

На Накритому столi з'явилась вихиляста багряна риска. Швидкою гадючкою вона поповзла до Селища Завойовникiв Всесвiту, поширювалась i яскравiшала. З надр землi повалив їдкий задушливий дим; повiльно посунула густа розжарена лава. В руслi рiки Надiї засичала пара.

– Швидше! Швидше! – кричала Молодiнова, задихаючись вiд диму. Негайно до вертольота!

...А на руїнах будинку приймач, який уцiлiв чудом, все ще доповiдав голосом Алени Свозилової:

– ...Коїться щось неймовiрне... Гори лiзуть на гори, все знищує вогонь... Кварта гине..,

Роздiл XXV

До побачення,

Кварто!

Голодний i обiрваний, добрався нарештi Мак-Гардi в гори до Райської долини. То був уже зовсiм не той iдилiчний край, яким вiн його покинув: вiд буйної рослинностi лишились тiльки обсмаленi пеньки; там, де колись виблискувало озеро, зяяло глибоке провалля, а над ним страхiтливо випинався в диму вулкан. Долина була завалена величезними шматками ще теплих вулканiчних бомб.

Мак-Гардi довго дивився на картину страшного спустошення.

"Трикляте життя... Чи не покiнчити з ним зразу?"

Вiн розiгнався до провалля, але в останню мить зупинився. Не було сили жити, а вмерти не вистачало мужностi. Пiдповз до краю ущелини, боязко зазирнув у глибину. На днi провалля блищали якiсь предмети.

– "Ластiвка"! – радiсно вигукнув Мак-Гардi.

Вiн пiдхопився i стрiмголов помчав пустельною долиною вниз до пралiсу, який бiля пiднiжжя гори частково уникнув знищення. Добiг до заростей i, як божевiльний, почав зривати з дерева найдовшi лiани i скручувати з них канат.

З допомогою цього каната вiн спустився в ущелину. Тiльки-но ставши на ноги, помчав до блискучих предметiв... i закам'янiв перед ними.

"Ластiвка" була розбита вщент. Вiд реактора та ракетного двигуна лишились самi тiльки уламки.

Потiм його погляд упав на широку розколину в кам'янiй стiнi. Вона мiцно стискувала частину лiтака, яка нiби чудом яким лишилася непошкодженою. З допомогою вiрьовки Мак-Гардi вилiз нагору i зрадiв. В покрученiй частинi кабiни вiн виявив справжнiй скарб: розбитий ящик з консервами, скафандр, кiлька книг, гумовий човен та радiостанцiю. Мак-Гардi одразу ж ввiмкнув її, але апарат вперто мовчав.

– Нi, я тебе таки примушу говорити! – мiркував вiн уголос.– Але ранiше вiднесу тебе в безпечнiше i зручнiше мiсце!

Вiн виносив цiннi речi з провалля цiлий день. Страшенно стомлений, лiг на гумовий човен i одразу ж заснув.

Вночi його розбудив холод. Мак-Гардi роздивився навколо. Над кам'яним гребенем блимало багряне сяйво, що кидало примарне свiтло на пропливаючi хмари.

Мак-Гардi увiмкнув прожектор i вилiз на гребiнь гори.

Неозора рiвнина перед ним корчилась у полум'ї. На обрiї, приблизно в тих мiсцях, де було Селище Невидимих, пiднiмалась до неба велика опуклiсть. В її серединi грунт розiрвався, а на мiсцi вибуху спалахнув вогненний стовп. Гнаний жахом, Мак-Гардi побiг назад.

– Врятують мене... Врятують мене... Не дадуть менi тут загинути... вiн узяв радiостанцiю тремтячими руками i зазирнув усередину.

– Передавач зiпсований... – Голова його безсило впала на груди. – А приймач?.. – опам'ятався вiн за хвилину. Натиснув на вимикач i повiльно повернув важельок.

– Алло, алло, змiнiть курс, Алено!.. – почувся раптом голос Фратева. На рiку Надiю приставати не можна, її кипляча вода тiкає у широкi трiщини в землi. Чекайте нас у протоцi...

У Мак-Гардi виступив на чолi холодний пiт.

– Ми врятованi... Ми – на борту вертольота... Серйозних поранень немає нi в кого... Викликаємо "Промiнь"...

– Говорить Навратiл!.. Друзi, чекаємо вас на "Променi". Вже приготувались до вильоту... Хотенкова ми повiдомили, що корабель i без останнього реактора здатний до далекого польоту. На щастя, ми вчасно запаслися пальним... Малого Ксаверiя вiзьмiть з собою... Зараз ми одержали звiстку з "Електрона", що зустрiнемось з ними на планетi Iкс у сонячнiй системi Проксима Центавра.

Над головою Мак-Гардi лютувала буря. Кулястi блискавки креслили небо i вибухали. Серед шуму й гуркоту з радiоприймача зазвучав голос Молодiнової:

– ...Вертолiт ми навантажили на "Стрiлу"... Стартуємо... Прощай, нещасна Кварто! Живи добре та швидко опам'ятовуйся вiд гарячої лазнi! А вам, бiднi крилатi квартяни, бажаємо щастя в дальшому життi. Хай вашi крила врятують вас вiд катастрофи!.. До побачення, Кварто!

У Мак-Гардi похолонула кров у жилах. Вiн судорожно вчепився нiгтями в одутле обличчя.

– Вилiтають... Назавжди вилiтають... Лишусь я тут самотнiй, один серед пекла, за бiльйони кiлометрiв вiд рiдної Землi i вiд людей... Вiд щасливих людей... Вони навiть не знають, що залишають мене тут назавжди...

Вiн схопився i в розпачi почав кричати:

– Люди!.. Боже!.. Люди, не покидайте мене...

Його крик проковтнула буря.

1 Петржалка – район м. Братiслави в Чехословаччинi.

2 "Нова" – яскрава зоря, на яку перетворюється часом тьмяна зiрочка внаслiдок досi не вивчених процесiв, що вiдбуваються в надрах свiтила.

3 Ноктовiзор – прилад для бачення вночi.