Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

АРЕШТ

Наступного дня вранці Антоні й Дженні прибули в Найробі – столицю Кенії.

Найробі, що мовою масаїв означає «холодний», розташоване на високому плато. Нежаркий, навіть прохолодний клімат привабив сюди багато європейців, які вигнали масаїв і кікуйю з їхніх земель і захопили цей благодатний край.

Кипучий європейський ритм життя цього великого міста вразив Антоні. По центральній вулиці Деламар-авеню майже безперервним потоком мчали автомобілі. У вітринах магазинів сяяли реклами, що могли б вільно конкурувати з лондонськими. Юрми людей, серед яких було багато військових, заповнювали центральні вулиці. Переважали англійці, але зустрічалися й індійці та араби – дрібні вуличні торговці. Негри без потреби не з'являлися в центрі міста: перший-ліпший білий міг до крові побити чорного тільки за те, що той не встиг уступити йому дорогу.

Зате ввечері, тут, як і в лондонському Сіті, ставало безлюдно: з ділового центра роз'їжджалися додому, в передмістя, сусідні містечка та плантаторські маєтки службовці, поверталися в свої тісні убогі житла робітники-негри.

Заїхавши на поштамт, Дженні послала матері телеграму, щоб та не хвилювалася і чекала її повернення тільки наступного дня надвечір. Потім Дженні й Антоні поїхали до губернаторського палацу.

Англійцям на прийом до губернатора потрапити неважко: білий колір шкіри й мова – непогана перепустка в колоніальній Африці.

Та все ж Антоні довелося з годину почекати у великій залі, прикрашеній картинами з воєнної історії Англії і портретом юної королеви, поки вийшов молодий прилизаний ад'ютант і запросив його до кабінету.

Губернатор мовчки вислухав лікаря. Його сірі стомлені очі уважно дивилися на Антоні, але розглядали щось там, позад нього. Та голос губернатора пролунав напрочуд дзвінко.

– Мені здається, ви помиляєтесь, містер Райт. Я не припускаю думки, щоб білі брали участь у замаху на ваше життя.

– Це не помилка, сер, – заперечив Антоні. – Підпалювала моє бунгало і стріляла в мене рука англійця! І цей англієць служить у поліції. Відверто кажучи, я твердо переконаний, що цього удару мені було завдано з відома і санкції інспектора окружного резервного поліцейського корпусу капітана Кребса! Я прошу розслідувати цю справу і покарати винних!

– Ну, це ви перебільшуєте, голубе! – сказав губернатор. – Я особисто знаю містера Кребса. Він порядна людина!

– Ваші запевнення не розвіяли мого підозріння, сер! Ще раз прошу втрутитися в цю справу, інакше я змушений буду поскаржитись у вищі інстанції в Лондоні!

– Гаразд, – погодився губернатор, – я призначу комісію, яка розбереться в усьому… Можете бути певні, містер Райт, що ми з'ясуємо істину і покараємо винних, хто б вони не були!.. Шеффер, проведіть містера Райта!

Аудієнція закінчилась. Антоні вклонився губернаторові і, супроводжуваний ад'ютантом, вийшов з кабінету. На серці в нього було спокійно: губернатор, здається, прихильно поставився до справи. Тепер справедливість напевне переможе.

Але ця впевненість дуже похитнулася б, коли б лікар знав, яка розмова по телефону відбулася після його виходу з резиденції губернатора між ад'ютантом Шеффером і капітаном Кребсом. Як тільки за відвідувачем зачинилися масивні двері, Шеффер швидко підійшов до телефону і підняв трубку. За хвилину він уже розповідав про візит Антоні.

– Так от, цьому Райту пощастило переконати шефа взятися за розслідування його справи. Я вірю, що розслідування нічого не дасть, але він погрожував передати справу в інстанції метрополії…

– Що ж ти порадиш робити? – спитав Кребс.

– Тобі видніше, – відповів ад'ютант. – Але найкраще, по-моєму, висунути проти нього контробвинувачення, не чекаючи прибуття комісії з Найробі… До речі, я, можливо, буду в цій комісії.

– Дякую, друже, – відповів капітан Кребс. – Мені все ясно…

Антоні, звичайно, не міг знати про цю розмову. Задоволений наслідками аудієнції, весело посміхаючись, він сів до Дженні в машину. Бони виїхали з Найробі негайно, щоб до вечора бути в Екваторі. Блискуча стрічка асфальту єдиної в Кенії асфальтованої дороги звивалася поміж горами і невпинно вела їх на північний захід.

Надвечір вони прибули в Екватор і зупинилися перед будинком лікаря Ендербі, в якого тимчасово жив Райт. Ледве Антоні відійшов од машини, як раптом дорогу йому заступив сержант поліції.

– Здається, маю честь говорити з містером Райтом? – спитав він.

– Так.

– Наказано арештувати вас! Візьміть його!

Чотири полісмени одразу ж накинулися на лікаря і схопили за руки.

– Що це значить! – вигукнув Антоні.

Але сержант, не звертаючи уваги на його слова, наказав:

– У машину!

Антоні впхнули у темний душний фургон і замкнули. Через деякий час машина зупинилася, дверцята розчинились, і він опинився в дворі, з трьох боків якого височіли кам'яні мури, а з четвертого – сірий похмурий будинок. Під ногами теж було каміння, тільки над головою голубіло далеке небо. Біля масивних чавунних воріт стояв вартовий з карабіном.

Спочатку Антоні не міг зорієнтуватися, де він. Та незабаром усе з'ясувалося, його ввели в будинок, і лікар пізнав управління поліції. В широкому вестибюлі було прохолодно й безлюдно. Тільки за столиком, біля телефонного апарата, розв'язуючи шахову задачу, сидів молоденький полісмен.

У великому кабінеті на другому поверсі теж нікого не було. Антоні, який усе ще не міг отямитися, залишили самого сидіти на стільці перед полірованим коричневим столом.

Минуло хвилини дві-три.

В сусідній кімнаті пролунали кроки, і в кабінет увійшов Кребс.

– Добрий день, містер Райт! Радий вас бачити! – з іронією промовив капітан.

– А я не дуже, – похмуро відповів Антоні. – Що це все означає, містер Кребс? Я вимагаю негайно звільнити мене!

– Сідайте, поговоримо! – не звертаючи уваги на останні слова Антоні, сказав капітан. – На вас падає тяжка підозра в співчутті бандитам мау-мау. Адже ви самі, я думаю, не заперечуватимете, що двічі допомогли розбійникові Джомо Карумбі уникнути справедливої кари!

– Дурниця! – вигукнув приголомшений Антоні.

– Це ще невідомо! – злорадно промовив Кребс. Удавана неупередженість злетіла з його лиця, і воно почало наливатися кров'ю. – Невже ви думали, містер Райт, що можна безкарно їздити до губернатора і патякати там різні побрехеньки про мене?

– А-а, це вже інша мова! – сумно посміхнувся Антоні. – Нарешті ви скинули маску!

– Замовкніть! З вами не жартують, містер Райт!

– Я теж не жартую! – одрізав Антоні. – Я вимагаю звільнити мене!

– Вимагаю!.. Що за мова? Тут, голубе, не вимагають, а просять, плачуть, плазують на колінах! – зашипів Кребс.

– Я постараюсь позбавити вас задоволення бачити мене на колінах!

– Я цього й не хочу, – вже спокійніше відповів капітан. – Для мене досить, що ви в моїх руках!

Він натиснув кнопку. В кабінет увійшов високий молодик у сірому костюмі.

– Містер Блек, – звернувся до нього Кребс, – це містер Райт! Його доля тепер цілком залежить від вас. Нехай він не думає, що в нас немає правосуддя або що тут – особисті рахунки! Боронь боже!.. Містер Райт, встаньте! Перед вами службовець у справах реабілітації…

Службовець у справах реабілітації! Антоні уже знав, що під цією оманливою назвою в колонії подвизаються десятки пройдисвітів – слідчих, які одночасно виконують і обов'язки суддів. Ці люди не відзначаються ні знаннями юриспруденції, ні гуманними почуттями… Але стиль їхньої роботи був для Антоні невідомий. Тепер же йому довелося зустрітися з одним із таких «слідчих» віч-на-віч.

Джон Блек, службовець у справах реабілітації, одразу ж зайнявся своєю справою.

– Містер Райт, – почав він, – ви обвинувачуєтесь у зраді і в зв'язках із державними злочинцями… Ви допомагали бандитам мау-мау!

– Це безпідставне твердження! Я вимагаю негайно звільнити мене з-під арешту!

– Ого! – засміявся Джон Блек. – Не так швидко, голубчику! Ми зовсім не граємося з вами, можете бути певні! Для того, щоб не потрапляти до нас, не треба робити злочинів! А ви вчинили злочин – допомогли важливому злочинцеві Карумбі втекти від правосуддя! Бачите, до чого привів ваш гнилий гуманізм: чорношкірий злочинець на волі, а ви – тут… І невідомо, чим все це кінчиться!

Антоні почервонів від обурення. В грудях клекотіла лють, готова вибухнути якимсь диким вчинком. Одну мить він ледве втримався, щоб не вдарити свого мучителя. Але, оволодівши собою, спокійно відповів:

– Відомо, чим кінчиться: ви відповідатимете за таке безчинство і сваволя!

Але службовець у справах реабілітації був, на диво, спокійний. Слова лікаря не справили на нього ніякого враження, його холодне обличчя, на якому, мабуть, ніколи не з'являвся рум'янець, вкрилося жовтизною. Глибокі очі дивилися на підсудного байдуже, наче на мертву річ.

– Значить, ви ні в чому не хочете зізнатися? – спокійно спитав Блек.

– Я ні в чому не винен, – відповів Антоні, – і вимагаю звільнити мене. В противному разі я скаржитимусь губернаторові і генеральному прокуророві імперії.

Службовець у справах реабілітації, здавалося, не чув, що говорив Антоні.

– Отже, ви відмовляєтесь од зізнання? – ще раз спокійно запитав він.

– Відмовляюсь!

– Що ж… – Джон Блек повернувся до Кребса. – За законами воєнного часу, його треба стратити! Але, зважаючи на те, що підсудний усе-таки білий і, на жаль, англієць, ми, я думаю, засудимо його до шестирічної каторги в одному з таборів на островах Вікторії, ну, хоча б у «Чорному екваторі»…

– Я не заперечую, – відповів Кребс і натиснув кнопку.

Ввійшов полісмен.

– Виведіть арештованого!

Лікаря вивели. Інспектор поліції трохи занепокоєно глянув на Блека.

– Ми не переборщили, Джон?

– Не бійся, друже, – відповів службовець у справах реабілітації. – Все зроблено по закону! Співчуття бунтівникам карається найчастіше півторарічним ув'язненням, але тут справа ускладнюється тим, що підсудний допоміг утекти злочинцеві, який зараз може бути й серед мау-мау.

– На жаль, ми не знаємо, де він.

– Це не має значення! – відповів Джон Блек. – Покладись на мене, Нельсон! Усе буде гаразд! Тепер комісія повернеться ні з чим!

Джон Блек вийшов. Капітан Кребс підвівся, пройшовсь по кімнаті, трохи постояв біля вікна, потім знову сів до столу і заглибився в папери. Через деякий час задзвонив телефон. Капітан зняв трубку, і обличчя його враз витягнулося.

– Міс Дженні? Будь ласка! Прошу! Вас пропустять.

Викликавши чергового, капітан наказав провести міс Ніксон, що чекала внизу, до нього в кабінет.

Кребс догадувався, чого приїхала Дженні, і лагодився відповісти їй чемно, але твердо – хай ця примхлива дівчина зрозуміє, що це управління поліції, а не брукомвілський маєток, а він, Кребс, – інспектор поліції! «Напевно, сльози литиме», подумав капітан і поморщився, як від зубного болю – він страшенно не любив сліз.

Але капітан помилився. Дженні не плакала. Привітавшись, вона сіла навпроти інспектора поліції і тихо запитала:

– Віконте, це ви розпорядились арештувати Антоні Райта?

– Я, – коротко відповів Кребс.

– За що?

– Міс Дженні, це допит?

– Ну що ви! – заперечила Дженні. – Але мені хотілося б знати, в чому справа. Я твердо переконана, що його арешт – просто якесь непорозуміння.

– Ні, міс Дженні! Тут нема ніякого непорозуміння! Лікар Райт вчинив тяжкий злочин, і його засуджено до шести років каторжних робіт!

Дженні мовчала, вражена цією новиною. Очі її раптом втратили блиск, кутики уст опустилися, з щік поволі сходив рум'янець, а натомість з'являвся невиразний сірий колір.

– Це серйозно? – нарешті запитала вона тихо.

– Цілком серйозно, міс Дженні.

– В чому ж ви його обвинувачуєте?

– У допомозі мау-мау.

– Тобто в допомозі Джомо Карумбі?

– Так, лікар Райт допоміг тому мерзотникові втекти і уникнути арешту.

В очах дівчини спалахнули недобрі вогники. Нахилившись уперед, вона по-змовницьки сказала:

– Тоді, дорогий віконте, арештуйте і мене. Бо то я відвезла негра з Брайтона в савани.

– Що ви, що ви, міс Дженні! – злякано вигукнув Кребс. – Я цього не хочу й слухати!

– Тоді звільніть лікаря Райта! Він не винен!

– Ні, він винен, – сказав твердо капітан. – Ви тільки-но самі підтвердили провину Райта, сказавши, що відвезли Карумбу з Брайтона в савани.

Дженні замислилась. Її поволі охоплював відчай. Невже нічим не можна допомогти Антоні? Невже й справді Кребс ненавидить його і намагається усунути з дороги? Може, вона тому причиною?

Ця раптова думка здалася Дженні смішною, але, глянувши зненацька на Кребса, вона піймала на собі його погляд і зрозуміла, що так воно, мабуть, і є. І як тільки вона не помічала цього раніше? Адже очі можуть іноді сказати більше, ніж слова!

У неї залишався ще один шанс вирвати Антоні з тюрми. Правда, він був дуже непевний, але все-таки давав хоч якусь надію.

– Отже, єдина провина лікаря Райта – це його допомога Карумбі? – запитала дівчина, після деякого вагання. – Я правильно зрозуміла?

– Так, міс Дженні!

– А якщо я доставлю Джомо Карумбу сюди, то ви… звільните Антоні Райта? – тихо промовила Дженні і пильно подивилася на Кребса.

Ця пропозиція була така несподівана і незвичайна, що в першу мить інспектор поліції аж оторопів. Потім на його обличчі з'явився вираз крайнього подиву.

– Міс Дженні, як це ви зробите? – вигукнув він.

– Це моя справа, – ухилилась від прямої відповіді дівчина. – А ваша – гарантувати волю Антоні Райту! Що ви мені на це скажете?

Кребс вагався. Схопити Карумбу – пропозиція дуже заманлива. Але випустити Райта, який може розкрити його злочин – нерозумно, неможливо! Лікаря треба потримати в концтаборі принаймні півроку, щоб скомпрометувати в очах властей і правосуддя. Що ж робити? Хіба дати слово, а потім порадитися з Блеком? Той щось придумає.

– Міс Дженні, я думаю, що ми зможемо звільнити лікаря Райта, коли ви передасте нам в руки злочинця Карумбу, – промовив урочисто капітан Кребс.

Дженні схопилася з місця і подала Кребсу руку.

– До побачення, віконте! Не забудьте про нашу домовленість!

Кребс провів Дженні до виходу, а потім повернувся в кабінет і довго стояв біля вікна, ошелешений тим, що почув.

ДЖОМО КАРУМБА ВИРІШИВ

Після зустрічі з лікарем Райтом і Дженні Ніксон Джомо Карумба втратив спокій. Адже тепер про місце розташування загону знали сторонні люди! Чи не краще відразу, не гаючи часу, перейти на інше місце, ну хоч би в гірську країну May? В тому, що Антоні Райт – чесна людина і довіритись йому можна, Джомо не сумнівався. Але Дженні! Він так мало знав її! Що коли вона розповість своєму братові про загін повстанців, який ховається в лісі, так близько від Бруконвіла? Це накликало б на їхню голову смертельну небезпеку, а нехтувати навіть найменшою загрозою несподіваного нападу поліції на загін він, як ватажок, не міг. Порадившись з товаришами, Джомо в той же день перевів загін за кілька миль на північ, де влаштували тимчасовий табір. Перш ніж вирушати в країну May, треба було провести глибоку розвідку і виявити реальні можливості безпечного переходу через савани. Найкраще це міг зробити Туку, але він був ще слабий. Тільки цілковитий спокій міг підвести його на ноги. Тому Джомо послав у розвідку двох кмітливих масаїв.

Вже на другий день Туку відчув себе значно краще. Він попросив їсти і з жадобою накинувся на маїсові млинці і згущене молоко. Джомо з любов'ю дивився на хлопця, і перед його очима мимоволі постав образ Коване. Туку так схожий на свою сестру! Смутні карі очі, трохи збентежена мила усмішка і приємний задушевний голос – все це так нагадало йому Коване, що Джомо, заплющивши на мить очі, відчув її присутність і ледве стримався, щоб не крикнути від болю, який важкою кам'яною брилою притис йому серце в грудях. «Де ти, моя Коване? Що зробили з тобою білі мау-мау з концтабору «Апландс»?» Глухий стогін вирвався у нього з грудей. Вражений Туку здивовано глянув на друга.

– Що з тобою, Джомо?

Джомо провів рукою по обличчю і тихо відповів:

– Я думав про Коване… Невже ми так нічим і не допоможемо їй?

– Можна напасти на «Апландс». Це не так далеко.

– Це недалеко, – погодився Джомо, – але захопити його так само важко, як вилізти на Кіліманджаро! В концтаборі щонайменше півсотні добре озброєних охоронників!

– То, може, мені якось пробратися туди і все розвідати?

– Це нічого не дасть, поки ми не матимемо хоч сотню воїнів…

– О духи, ми їх ніколи не матимемо! – вигукнув Туку.

– Не впадай у відчай, – підбадьорив Джомо хлопця. – Ми налагодимо зв'язки з іншими загонами і спільно нападемо на концтабір! Але для цього потрібен час… Видужуй, Туку! А потім подумаємо і про визволення Коване.

Бачачи, як розхвилювався хлопець, Джомо зрозумів, що зробив помилку, почавши з ним розмову про Коване. Він заспокоїв Туку і вийшов з шамби.

На галявині воїни-масаї вивчали нову для них вогнепальну зброю. Керував навчанням Комебі.

З гордістю і радістю Джомо окинув поглядом своїх товаришів, що готувалися до рішучої боротьби, і відчув, як у серці зростає впевненість у тому, що їх шлях справедливий.

Хай собі що хоче думає бвана Антоні, а коли тебе позбавляють волі – за неї треба боротися. Із зброєю в руках боротися за те, щоб ніхто не смів відтоптувати тобі пальці, не називав тебе смердючим шакалом, не прирікав тебе і твоїх дітей на рабське життя, на повільну голодну смерть.

Воїни поважали і любили свого командира, вірили в його розум, силу і вміння. Особливо зріс авторитет командира після вдалого нападу на поїзд, коли була здобута зброя, без якої кожен відчував себе безсилим. Джомо Карумба зразу виріс в очах товаришів на цілу голову. Тепер він був не просто Джомо, а їх керівник, вождь! З ним вони готові були йти куди завгодно, навіть на смерть!..

Якось опівдні в табір прибіг схвильований Дедані і сповістив:

– Джомо, з нашого поста біля Червоних скель передали, що там затримали молоду англійку. Вона сказала, що хоче поговорити з тобою про щось дуже важливе… Який буде твій наказ?

Джомо захвилювався. Це могла бути тільки міс Дженні. Але чому вона тут? І чому сама? Може, вона щось хоче сповістити про Коване?

– Я зараз іду до Червоних скель, Дедані!

І лишивши загін на Комебі, Джомо вирушив у дорогу.

Через годину дозорець провів його до машини, де сиділа перелякана Дженні.

– Дьямбо, міс Дженні! Що сталося? – спитав Джомо, зустрівши засмучений погляд дівчини.

– Лікаря Антоні арештовано…

– Хто? За що? – кинувся вражений Джомо.

– Поліція, його арештували і засудили до шести років каторжних робіт… За те, що він врятував вас від арешту.

– Шість років! – вигукнув Джомо і стис кулаки. – Це все робота бвани інспектора! Я знав, що він мститиме лікареві за мене!

– Йому треба допомогти, Джомо, – сказала Дженні.

– Я теж про це думаю, міс Дженні, – відповів Джомо. – Якби знати, коли його перевозитимуть з Екватора в концтабір, то, може, пощастило б визволити…

– Це не вихід, Джомо, – м'яко сказала Дженні. – Хто знає, чи вдасться визволити лікаря. Крім того, під час нападу він може загинути, як і кожен, хто братиме участь у цій операції.

– Згоден, – кивнув головою Джомо.

– А втім, можливо все-таки вам пощастить його визволити. Що ж тоді? Ким буде бвана Антоні тут, у Кенії, чи навіть в Англії? Втікачем! Збіглим каторжником, якого на кожному кроці переслідуватимуть і зневажатимуть! Невже б ви погодилися так віддячити людині, яка двічі врятувала вас від смерті?

– Ні. Звичайно, ні! – заперечив Джомо. – Але що ж ви тоді пропонуєте?

Дженні пильно подивилась на негра, ніби вагалася: сказати чи ні, і, переконавшись, що співрозмовник підготовлений до всього, тихо промовила:

– Є тільки один вихід, Джомо. Ви повинні прийти в поліцію. Тоді капітан Кребс звільнить лікаря Райта! А я, з свого боку, обіцяю заступитися за вас перед інспектором.

Джомо здригнувся. Обличчя його скам'яніло. Мовчанка затягнулася. «Невже це пастка, яку придумав інспектор Кребс та його друг Ніксон? – думав Джомо. – Може, бвана Антоні нічого не знає, і його ім'я – тільки принада, на яку я маю пійматися? А може, й справді він зараз у тюрмі і нарікає на себе за те що втрутився в чужу справу? В такому разі я був би невдячною гієною, якби відмовився допомогти йому!

Багато різних думок промайнуло в голові Джомо протягом цих кількох хвилин, але жодна з них не давала відповіді на поставлене питання.

– Звідки бвана інспектор знає, де я? – запитав він, нарешті. – Чи ви розповіли йому про це, міс Дженні?

– Ні, я не розповідала, і він не знає, де ви.

– Хіба не він послав вас до мене?

– Джомо, я бачу, ви не довіряєте мені… – тихо промовила дівчина. – Даремно. Я ні разу не зробила нічого такого, що давало б підставу не довіряти мені. Навпаки, я допомагала вам разом з Антоні, який тепер поплатився за це.

Голос і слова Дженні прозвучали так щиро, що Джомо повірив дівчині. Він приклав руки до грудей і гаряче сказав:

– Міс Дженні, повірте мені, бвана Антоні – людина, якій я зобов'язаний найбільше в світі. Я без вагання віддам за нього життя, коли буде потрібно!

– Отже, ви згодні? – радісно вигукнула Дженні.

– Я повинен поговорити з своїми товаришами. Завтра о дванадцятій годині дня чекайте мене в місті біля аптеки…

Повернувшись в табір, Джомо зібрав раду командирів. Комебі, Дедані, керівник масаїв Ном і Туку, що вже зарекомендував себе як чудовий розвідник, уважно слухали повідомлення про розмову з Дженні Ніксон і про намір Джомо будь-що визволити лікаря Антоні Райта.

В шамбі запанувала могильна тиша. Комебі так стис зуби, що під чорною блискучою шкірою щік твердими вузлами випнулися жовна. Туку мовчав, але в його рішучому погляді Джомо ясно прочитав категоричне «ні». Інші дивилися на свого ватажка з острахом і подивом: що сталося з ним, завжди таким розумним і поміркованим? Чи не вселилася часом в нього сонна хвороба, яка потьмарила його розум?

– Ну, чого ж ви мовчите? – запитав Джомо. – Комебі, що ти скажеш?

Комебі підняв важкий кулак і стукнув себе по коліну.

– Не буде цього! Ось що я скажу! – вигукнув він. – Невже ти повірив тій брехусі, яка за намовою свого брата заманює тебе в пастку?

– Це божевілля, Джомо! – втрутився Туку. – Невже ти забув, хто така ця Ніксон? Хіба не її брат приїжджав у Гавіру, щоб арештувати тебе? Інспектор поліції – їхній друг! Чому ж ти сам лізеш у хитро розставлені сіті? Я певен, що з Антоні Райтом нічого не сталося.

– А коли це правда? – заперечив Джомо. – Коли Антоні Райта справді арештовано і засуджено через мене до шести років каторги? Тоді як?..

Комебі засопів і засовався на місці, недовірливо блимаючи очима на Джомо, а Туку тільки безнадійно махнув рукою.

– Скажи, Туку, – вів далі Джомо, не дочекавшись відповіді, – хіба ти не пішов би ціною волі чи навіть власного життя виручити Коване?

– То зовсім інше! – буркнув Туку, не підводячи очей.

– Це те саме! Лікар Антоні для мене як брат!

– Він – білий… – вставив хтось невпевнено.

– Не всі білі однакові! – відповів Джомо. – Антоні Райт білий, але він простягнув руку допомоги мені, чорному! І за це тепер його переслідують ті білі, що є й нашими ворогами! То хіба ж я маю право лишити його в біді?.. Ну, Комебі, невже ти зробив би інакше?

– Роби, Джомо, як знаєш!.. Але, на мою думку, треба все-таки послати когось до бунгало лікаря, щоб перевірити слова цієї міс.

– Оце вже інша мова! – зрадів Джомо. – Отже, зараз пошлемо розвідника в Гавіру, і, коли все підтвердиться, завтра я вирушаю в Екватор! Думаю, мзунгу довго не доведеться тішитися думкою, що вони тримають мене в своїх руках…