Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

ДЖОН БЛЕК «ПРОТИ» КАПІТАНА КРЕБСА

Другого дня Дженні під'їхала до аптеки. До дванадцятої лишалося ще кілька хвилин. Відкинувшись на м'яку спинку сидіння, дівчина поринула в глибоку задуму. Останнім часом вона не могла розібратися до ладу в своїх почуттях і переживаннях, викликаних пригодами з Антоні. Спочатку все це навіть подобалось їй, захоплювало, бо нагадувало пригоди героїв, вичитані в книжках, але останні три дні закрутили її, мов той вихор, трохи налякали і, головне, змусили замислитися над майбутнім. Одружитися з Антоні? Про це Дженні серйозно не думала. Її просто захоплювало в Антоні все незвичайне, не таке, як те, до чого вона звикла в своєму оточенні. Розум Антоні, його чесність, відвертість і, нарешті, простота – риса, зовсім не властива молодим людям, які оточували Дженні, коли вона навчалася в Англії, – вплинули на уяву дівчини. І в серце непомітно закралося глибоке почуття. Здавалося, Антоні назавжди ввійшов у її життя. От тільки чому це почуття останнім часом викликає в неї тривогу? Може, саме тому, що Антоні незвичайний, не такий, як інші?

Піймавши себе на цій думці, Дженні нахмурилась і відігнала її геть. Ні, вона кохає Антоні. Хіба не любов штовхнула її піти до того негра Карумби і просити його визволити Антоні? Дженні знала, що Антоні ніколи не схвалив би її вчинку і нізащо не прийняв би від Джомо такої жертви! Але нехай він потім лає її, зате буде на волі!.. Що ж до Джомо, то він однаково рано чи пізно потрапить до рук поліції, і його кинуть у концтабір!..

З цих роздумів її вивів голос Джомо.

– Дьямбо, міс Дженні!

– А-а, Джомо! Сідайте в машину! – і Дженні відчинила дверці. – Поїдемо?

– Поїдемо!

Машина зірвалася з місця. Джомо сидів, заглиблений в свої думки. Мовчала й Дженні. Тільки перед управлінням поліції, коли машина зупинилась і вони вийшли, дівчина тихо сказала:

– Джомо, Антоні нічого не знає! Все це придумала я. Не гнівайтесь на мене!

– Що ви, міс Дженні! Я дуже радий, що через кілька хвилин бвана Антоні буде на волі!

– Я заступлюся за вас перед містером Кребсом!

Джомо промовчав.

З облицьованого сірим каменем вестибюля їх одразу ж провели в кабінет Кребса. Капітан запросив Дженні сісти і глянув на Джомо, що нерішуче зупинився біля дверей. Інспектор не міг приховати свого подиву з того, що бачить цього негра в себе в кабінеті. Потім Джомо помітив, як у капітана піднялися брови і в очах спалахнув радісний вогник. І Джомо зрозумів: пощади від капітана йому не буде!

– Бвана, – сказав він, – ви знаєте, чого я тут… Сподіваюся, з цієї хвилини лікар Антоні Райт буде вільний.

– Це не твоя справа, – кинув презирливо Кребс. – Ми з тобою поговоримо пізніше!

– Дорогий віконте, – промовила Дженні, – заради мене обіцяйте, що ви по-людяному обійдетеся з Джомо Карумбою!

– Міс Дженні, для вас я ладен зробити все, – відповів Кребс. – Я обіцяю, що цей негр буде осуджений по справедливості. – І, викликавши полісмена, наказав: – Виведіть його!

Коли Джомо вивели, Дженні глянула на капітана.

– Тепер, думаю, ви звільните Антоні Райта? – спитала вона.

– Безперечно! – відповів капітан. – Зараз покличу містера Блека, і ми про все домовимось…

Кребс подзвонив по телефону, і через хвилину в кабінет зайшов Джон Блек. Він люб'язно привітався з Дженні і запитливо глянув на капітана.

– Джон, – ігноруючи офіційний тон, по-приятельському звернувся до нього Кребс, – доведеться переглянути справу Антоні Райта. Обставини змінилися: негр, за допомогу якому покарано Райта, сьогодні добровільно здався нам, на умові, що ми випустимо лікаря на волю. Але справа не тільки в цьому! За Райта просить також міс Дженні Ніксон, якій я не хотів би відмовити.

– Мені дуже жаль, але…

– Ніякого «але», Джон! Це треба зробити за всяку ціну. Я дав слово!

– Я не можу цього зробити, сер! Райта засуджено у відповідності з нашими законами…

Дженні занепокоєно дивилася на обох. Що це? Невже її нахабно обмануто? Перебиваючи Джона Блека, вона звернулася до Кребса:

– Може, ви дозволите мені побачитися з лікарем Райтом?

– Це неможливо, міс, – швидко відповів Блек. – Я відправив Райта разом з групою в'язнів у концтабір.

Тут уже не витримав і капітан Кребс. Він з досади грюкнув кулаком по столу і вигукнув:

– Хай йому чорт, Джон! Ви невчасно поспішили! Можна ж було відправити його завтра, післязавтра, через тиждень!..

– Безперечно! – відповів спокійно Блек. – Але звідки ж я знав, що він буде потрібен тут?

Кребс потер лоба.

– Та-а-ак. Це я винен, що не попередив вас… А все-таки що ми можемо зробити для міс Ніксон? Я особисто прошу вас… Сідайте, подумаємо!

Кребс сів за стіл і вичікувально подивився на службовця в справах реабілітації.

– Бачите, міс, – звернувся містер Блек до Дженні, – над нами є закон, переступити через який не має права ніхто: ні я, ні капітан Кребс, ні навіть сам губернатор… Але, зважаючи на ваше прохання і прохання капітана Кребса, я згоден зробити виняток і переглянути справу Райта. Я можу зробити тільки одно – знизити строк покарання в межах статті до мінімуму, тобто до півтора року…

Дженні хотіла сказати, що це її зовсім не влаштовує, що Антоні Райт не заслужив такого покарання, що, нарешті, негр Джомо Карумба, через якого розпочалася ця справа, добровільно з'явився в поліцію і віддав себе в руки правосуддя, аби тільки зняти обвинувачення з лікаря. Та капітан випередив її і, поплескавши Блека по плечу, вигукнув:

– Чудово, Джон! Півтора року – це не шість!.. Але мені здається, що й це забагато, коли взяти до уваги, що головний злочинець Джомо Карумба в наших руках!

Джон Блек замислився. Удаючи, що він наважився на крайній захід, який коштуватиме йому, можливо, дорого, містер Блек махнув рукою і сказав:

– Ну, ось що! Я беру на себе велику відповідальність! І це тільки заради міс Дженні Ніксон!.. Я завтра ж пошлю в концтабір новий вирок, яким зменшу строк покарання Райта тільки до півроку. Але коли мине цей строк, Райта буде вислано за межі Кенії! Це моє остаточне рішення!.. До побачення, міс Ніксон! Дозвольте йти, капітане?

Кребс кивнув головою, і Джон Блек вийшов. Дженні підвелася з крісла і недбало кинула:

– І за це дякую, містер Кребс!

– Мені дуже жаль, що нам не пощастило зовсім звільнити лікаря, – вибачливо промовив капітан. – Я не сподівався, що так трапиться. Правда, ми досягли чималого… Дозвольте вас провести, міс Дженні?

– Ні, навіщо ж… Я сама… До побачення.

– До побачення! Вітайте місіс Ніксон і Майкла!

Дженні повільно вийшла з кабінету і зачинила за собою двері. Капітан постояв кілька хвилин, прислухаючись. Знадвору донісся гуркіт мотора – Дженні поїхала. Тоді Кребс викликав Блека.

– Ну, Джон, ти просто артист! – вигукнув він. – Так розіграти інтермедію! Ха-ха-ха! Але скажи, будь ласка, на лихо ти відправив цього Райта в концтабір?

– Я його не відправляв, – усміхнувся Блек. – Він ще тут! До речі, тепер можна відправити?

– Безперечно, і натякни комендантові табору, що, хоч це й білий, а полегкостей йому не повинно бути. В «Чорний екватор» його, на острови!

– А куди того чорношкірого, що проявив таку великодушність?

– Карумбу? Ну, з цього я спочатку спущу шкуру, а потім, якщо він ще дихатиме, відправимо теж у «Чорний екватор» на закуску крокодилам! Можеш уже зараз написати йому вирок… Ну, років тринадцять, абощо… Я оце збирався до нього на побачення. Може, підемо разом?

– Звичайно!

– Ну, то ходімо! Візьмемо ще й сержанта Сміта, він мастак на різні вигадки, коли йдеться про те, щоб полякати чорношкірого!

Капітан Кребс поклав у кишеню пістолет, і вони, весело розмовляючи, вийшли з кабінету.

ПЕКЛО НА ОСТРОВІ

Лікаря Антоні Райта разом з десятком в'язнів-негрів кинули в поліцейську машину і відправили в Кисуму. Машина була закрита, і в ній стояла нестерпна задуха, їдкий пил, що здіймався від струсу на вибоїнах, змішувався з липким потом і брудними патьоками спливав по тілу. Голод і спрага подвоювали страждання.

В Кисуму прибули пізно ввечері. Як тільки в'язні вилізли з машини, їх оточили полісмени і хистким трапом перевели на катер, що стояв біля чорного причалу. Свіжий вітер приємно обвівав зморені тіла. Антоні на повні груди вдихав вологе повітря, що пахло рибою і водоростями, і намагався не думати про майбутнє. Навколо були такі мирні краєвиди, над безмежною далиною озера так яскраво мерехтіли голубуваті зорі, таким звичайним і милим був плескіт хвиль, що блискучі наручники і мовчазні полісмени з рушницями напоготів здавалися неприємним, диким сном.

Вийшовши з затоки Кавірондо, катер наблизився до одного з низьких болотистих островів і зупинився біля причалу, освітленого прожектором. В'язні зійшли на м'яку вологу землю, що, напевно, декому з них мала стати могилою. На невисокому підвищенні чорніло кілька дощаних бараків. В'язнів привели туди і замкнули в тісній, смердючій кімнаті. Вранці до них заглянув комендант – блідий маленький чоловічок. У нього був приступ малярії, і він в'яло махнув рукою.

– Оформіть їх, сержант!

Сержант, що супроводив коменданта, наказав в'язням роздягнутись і поставив кожному на лівому плечі клеймо червоною фарбою. Потім номер і прізвище в'язня сержант записав до товстої книги. Антоні став повноправним членом табору смертників, як він його назвав в думці.

Той самий сержант одвів їх у глиб острова. Там, на зеленому лужку, стояло десятків два негритянських халуп, їх привели до одної з них.

У халупі було брудно й вогко. На старих напівзотлілих матах в кутку лежало кілька чоловік, справжніх скелетів. Деякі попідводили голови. Як тільки трималися ці великі голови на тонюсіньких шиях!

Глянувши на них, Антоні відсахнувся.

– Не бійся, – байдуже сказав сержант, – не сьогодні-завтра вони віддадуть кінці, і вам буде просторніше… Це вже трупи.

Антоні сів на мату, але відразу ж схопився: навколо кишіли паразити. Він вискочив з халупи.

– Ні, я тут жити не зможу, – звернувся він до сержанта.

– Це вже ваша справа, – з філософським спокоєм відповів той. – Ночуйте проти неба. Ніхто вам не заборонить. Тут жити привільно, йди куди хочеш: не втечеш! До берега п'ять миль, а в воді – крокодили, які несуть вахту ретельніше, ніж вартові. Але хмари мошви все одно заженуть вас під покрівлю.

Сержант пішов.

Антоні стиснув зуби. Дика лють розпирала йому груди. Тільки тепер він цілком зрозумів трагізм свого становища. Його менш вибагливі супутники, вже немолоді негри, лишилися в халупі. А він стояв посеред зеленого лужка і не знав, що робити. Понад берегами шуміли широкі плавні – очерет, папірус, папороть. Десь за їх зеленою стіною чувся плескіт хвиль. У голубому глибокому небі пливли легенькі білі хмарини – там було стільки простору, стільки волі. Антоні похилив голову і глухо застогнав. Краще б зразу смерть від кулі, ніж повільне угасання, повсякденне відчуття, що ти стаєш трупом, тліном, землею!

Потім оглянувся. Навколо зеленіла густа трава, літали різнобарвні метелики, пташки. І це здавалося таким незвичайним на цьому острові, що він аж усміхнувся. Хвилинна слабість минула, серце знову забилося розмірено й спокійно. Що ж, треба жити й тут! І вижити!..

Біля халупи стояло вряд кілька десятків лопат. Він узяв одну, оглянув майданчик недалеко від табору і розпочав роботу.

З конусоподібних сірих халуп повилазили на траву всі, хто ще міг рухатись, і дивилися на білого дивака.

Антоні різав дерен на плитки і складав з них, як із цегли, халупу. За дві години стіни висотою в півтора ярда [10]10
   _{Ярд– англійська міра довжини, що дорівнює 0,9144 метра.}


[Закрыть]були складені. Лишалося їх накрити – і пристановище для ночівлі буде готове. Але дерева для перекриття на острові не було, і Антоні вирішив використати папірус, очерет, траву та папороть.

З лопатою на плечі він пішов до берега. Просто в черевиках увійшов у воду і почав підсікати міцний зелений очерет і тригранний папірус із пишними султанами на верхівках. Шорстке листя різало руки й обличчя, але Антоні заглиблювався все далі в плавні – там шумів високий триметровий очерет. Ось блиснула чиста вода. Озеро! Антоні розгорнув зарості – і перед ним відкрилася неозора гладінь. Тільки на обрії вузенькою смужкою синів далекий берег.

Антоні задивився, задумався і трохи було не поплатився за свою необережність. Щось сильно стукнуло в держално лопати, яку він виставив уперед. Антоні мало не впав, але встиг відскочити на крок назад, і якраз вчасно: перед ним майнула зубата паща молодого крокодила. Антоні сторчма ударив його лопатою просто в пащу. Зашумувала вода, затріщав очерет. Крокодил, засліплений від болю, завертівся на прорубаній доріжці. Антоні вдарив ще раз, і крокодил зник у каламутних хвилях озера.

Антоні переніс нарубаний очерет до своєї будівлі і, відсікши верхівки, наклав з цупких стебел товсту стелю, яку потім прикрив шаром дерну.

Житло було готове. Лишалося сплести мати, але їх Антоні замінив оберемком сухого очерету й трави – вийшла непогана постіль. Звичайно, в такому житлі можна було тільки спати й сидіти в негоду, проте воно, безперечно, було краще, ніж занедбані, брудні табірні халупи.

Увечері, з'ївши мізерну вечерю – три качани кукурудзи і печений банан, Антоні заліз у свою печеру, завісив вхід матою з листя папороті і ліг.

Під шум плавнів Антоні заснув. Прокинувся він від звуків сурми і виліз із свого житла. Посеред майданчика стояв охоронник і сурмив у мідну сурму. З халуп виходили напівголі, худі в'язні, брали лопати і шикувалися по два. Антоні вже знав, що їх ганяють на роботу.

– Гей, ти, відлюднику, – гукнув до нього охоронник, – повертайся швидше!

Одержавши від в'язня-кухаря два банани, Антоні мовчки взяв лопату і став у колону. Їх вели через увесь острів, довгий і вузький.

Біля глибоких, заповнених водою канав колона зупинилась. Усі стали на свої місця. Охоронник поставив Антоні скраю, відміряв кроками довжину канави, і робота почалася…

Незабаром Антоні зрозумів, що адміністрація табору провадить меліоративні роботи на острові. Вже майже половина острова була покраяна канавами на рівні прямокутники.

Всяка підневільна праця тяжка. Але праця людей, голодних, приречених на загибель, спрямована тільки на те, щоб якнайбільше виснажити працюючих, – удвоє тяжча!

У Антоні були ще свіжі сили, і він легко кидав скиби масної мокрої землі, змішаної з черепашками та напівзотлілими стеблами болотяних рослин.

– Гей, друже, – звернувся до нього по-англійськи сусід, літній негр, – куди поспішаєш? Чи, може, хочеш вислужитись перед начальством?

Антоні посміхнувся і почав копати повільніше. Треба працювати тільки для ока наглядача, так, як працюють оці голодні, виснажені люди. А вислужуватись… Ні, на цей шлях він ніколи не стане!..

Сонце поволі описувало в небі коло і пряжило худі чорні спини в'язнів. Нестерпно хотілося їсти. Час тягнувся нудотно довго.

За місяць Антоні звик до такого життя, як звикають до невигойної болячки. Він обріс густою щетиною, під очима в нього лягли сині тіні, руки огрубіли й потріскались.

Якось увечері, повернувшись з роботи, він сидів біля своєї халупи і жував банан, коли хтось окликнув його:

– Бвана Антоні!

Це був Джомо Карумба. Антоні зрадів йому як рідному братові і стиснув в обіймах, але відразу ж випустив: Джомо глухо застогнав і розвів руки лікаря.

– Що з тобою, Джомо?

– Пусте! – поморщився негр. – Просто бвана Кребс виконав свою обіцянку і зробив з моєї спини біфштекс!.. Ось уже місяць я не можу лягти на спину…

Антоні повернув Джомо спиною до світла, і очі його запалали гнівом: спина негра являла собою криваве місиво, вкрите свіжим струпом.

– Як же ти потрапив до його рук?

Джомо все розповів лікареві.

– Я знав, – закінчив він, – що вас не звільнили… Про це відверто сказав інспектор, намагаючись завдати мені ще більшого болю. І це страшенно пригнічувало мене.

– Дивно, – похмуро промовив Антоні, – як ти міг піддатися на умовляння міс Дженні. Ти ж знаєш Кребса та його друзів і повинен був міркувати тверезо. Твій вчинок необдуманий.

– Бвана Антоні, – гордо сказав Джомо, – у мене чорна шкіра, але ясна і чиста душа. Я чесна людина. Ви постраждали через мене!.. Хіба я міг лишити вас у біді. План міс Дженні здався мені здійсненним… Хто ж знав, що Кребс може бути таким підлим навіть по відношенню до міс Дженні… Він же обіцяв їй звільнити вас, коли я добровільно з'явлюся в поліцію. А потім відверто радів, що ми обидва потрапили до його рук, і навмисне відправив мене в «Чорний екватор»… Але я радий, що зустрівся з вами.

Тепла хвиля вдячності прокотилася в грудях Антоні.

Вони ще довго говорили пошепки, розповідаючи один одному про життя протягом останнього місяця. Нарешті, Джомо сказав:

– Треба тікати звідси, бвана Антоні, і швидше, поки ми зовсім не охляли.

– Я вже думав про це, – відповів сумно лікар, – але нічого розумного не надумав. До берега майже п'ять миль, в озері повно крокодилів. Уночі навколо острова патрулює катер… Правда, сам табір на острові майже не охороняється, бо куди ж втечеш… Коли б у нас був човен!..

– Треба щось придумати, – замислено промовив Джомо.

Надходила ніч. У повітрі роїлась мошва, а Джомо був майже голий. Короткі штани й черевики – оце й усе, що було на ньому. Антоні скинув з себе сорочку і віддав товаришеві.

– Бери, це все-таки захистить твою знівечену спину! Сьогодні ми якось переночуємо разом, а завтра побудуємо і тобі халупу.

Уранці, до схід сонця, Антоні й Джомо заходилися будувати з дерну житло для Джомо.

Про дивних в'язнів, які не хочуть жити разом з іншими, дізнався комендант табору і прийшов подивитись на чудаків.

– Даремно стараєтесь, хлопці, – сказав він. – Богові однаково, звідки прилетить до нього людська душа – з негритянської халупи, з печери пустельника чи з палацу багатія!

Комендант подав рапорт про відставку і з дня на день чекав заміни, а тому був у благодушному настрої.

– Богові справді однаково, сер, а то б він не допустив, щоб його цивілізовані діти так знущалися з простих дітей природи.

Коменданта здивувала добірна англійська мова.

– Ви – англієць?

– Так, я англієць! – з викликом сказав Антоні.

Комендант спантеличено подивився на охоронників, що стояли позаду. Це перший випадок, коли в його табір потрапляє англієць. Як правило, крім прізвища, ім'я та характерних прикмет, ніяких відомостей про в'язнів не передавали. Та й навіщо ті відомості? У концтабір відправляли людей, небезпечних, на думку властей, для британської корони, і вони підлягали знищенню.

– Ви – комуніст? – спитав комендант.

– Комуніст? – здивувався Антоні. – Я такий же комуніст, як ви турецький паша. Але я чув, що комуністи визнають негрів за повноправних людей! От, бачите, я вже висловлюю комуністичні переконання, хоч справжніх комуністів і в очі не бачив!

– Ви дивна людина! – сказав комендант. – Тепер я розумію, чому вас відправили сюди! Ваше місце саме тут!

– Я гадав, що ви говорите зі мною як джентльмен…

– Не турбуйтеся, від нашої розмови ваше становище не зміниться на гірше, – з іронією відповів комендант.

Він пішов, а за ним посунула і охорона.

– Бвана Антоні, так говорити з ними небезпечно. Для чого розкривати свої думки? – сказав Джомо.

– Прорвало!.. Треба щось придумати, поки ще є сили… Інакше – загинемо!..

В той же день вони обміркували план утечі…

Можливість була єдина – перепливти озеро і добратися до суходолу. Саме настали безмісячні ночі. З очерету й папірусу вирішили зв'язати пліт, як це з давніх-давен робили приозерні жителі. На щастя, і очерету й папірусу в плавнях було багато.

Працювали вночі по черзі: один ішов у плавні, і лопатою підсікав очерет, а другий вартував. В'язні навпомацки вибирали в пітьмі найвищі і найтовщі стебла, зрубували їх і залишали на місці сохнути. Рубали вибірково, на широкій площі, щоб не помітили охоронники.

Темні ночі і тверда думка охорони про те, що з табору втекти неможливо, сприяли здійсненню їх сміливого задуму.

Через тиждень, коли назбиралася достатня кількість матеріалу і він висох, друзі знесли його докупи в гущавину заростів. Тільки тонка смуга очерету й папірусу відділяла їх од води. Там із легких і міцних стебел вони зв'язали довгі, рівні снопи, поклали їх поряд, з'єднали міцними перевеслами з трави, а впоперек прикріпили короткі снопи з папірусу. Вийшов довгий легкий пліт, який міг витримати далеке плавання.

Ніч була темна. Над островом шумів вітер. Накрапав дощ. Табір спав. Вартовий зробив обхід, заглянув у кожну халупу, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, і сховався у сторожову будку.

Джомо й Антоні зробили з трави опудала, поклали їх на свої постелі, а потім, мов тіні, шаснули в плавні. З собою захопили дві широкі лопати, що мали правити їм за весла, і легку, міцну мату, яку при потребі можна було використати як вітрило.

Продершись у непроглядній темряві крізь густі зарості до плоту, вони витягли його з схованки і спустили на воду. Пліт загойдався на хвилях. Джомо відіпхнувся лопатою від берега, і незабаром острів зник у темряві.

Тільки праворуч, на причалі, горів прожектор, час від часу обмацуючи променем каламутні хвилі. Але невеликий мис надійно прикривав утікачів, і промінь ковзав понад їх головами.

Теплі бризки хвиль обдавали втікачів з ніг до голови, але вони енергійно гребли лопатами. Подув вітер.

– Антоні, піднімай мату! – сказав Джомо, що сидів позаду і кермував.

Лікар підвівся і розгорнув у руках мату. Пліт одразу рвонуло і понесло вперед, у непроглядну темінь. Джомо скерував його так, що промінь прожектора лишився збоку і позаду.

Вітер дужчав. Пішов дощ. Він лив нестримними потоками, вода в озері аж клекотіла. Густа пітьма поглинула все навколо, втікачі не бачили навіть один одного. Хвилі перекочувалися через пліт.

– Кидай мату, Антоні! – гукнув Джомо. – Перевір, чи ніде не розірвало пліт!

Антоні обмацав усі снопи й перевесла, позв'язував ті, що розв'язались.

Опівночі вони були вже напівдорозі до берега. Дощ стихав, але темрява стала ще густіша. Раптом утікачі почули вуркіт мотора, і майже одночасно блиснув промінь прожектора. Це був сторожовий катер.

– Лягай! – гукнув Антоні і сам припав до снопів.

Джомо ліг поряд. Промінь ковзнув понад ними і побіг далі. Антоні схопив мату і накрив нею себе й товариша. Пліт сидів у воді низько і майже ховався за хвилями.

Промінь прожектора і стукіт мотора наближалися. Втікачі принишкли: катер у темряві міг налетіти на пліт і рознести його вщент.

Мотор прогуркотів зовсім близько. З катера долетіли навіть слова вахтового. Висока хвиля накрила втікачів і мало не змила в озеро.

Катер віддалявся. Але сріблясто-жовтий промінь прожектора ще довго ковзав по хвилях, аж поки не зник за островом.

Антоні й Джомо знову взялися за лопати. Втоми як не було. Нерви були напружені до краю, серця лунко стукотіли. Всі помисли, вся сила м'язів були скеровані на одне – якнайшвидше досягти землі, і руки ще міцніше стискали лопати.

Почало світати. Хмари розійшлися, але вітер знову подужчав, і пліт ледве тримався на поверхні. Він, мов живий, вигинався на хвилях, і управляти ним стало важко, бо кінці снопів розтріпалися, сидіти на ньому можна було тільки посередині.

У передсвітанковій імлі засіріли невиразні обриси землі. Незабаром пліт наблизився до берега, вітер гнав його просто на слизькі прибережні скелі. Антоні напружено вдивлявся вперед. Чи пощастить їм живими й неушкодженими вибратися на те мокре слизьке каміння?.. Раптом він ліворуч помітив протоку. Схопивши лопату, лікар простромив її крізь снопи, глибоко під пліт. Це був непоганий руль, але пліт погано слухався його. Проте Антоні не втратив надії і з усієї сили наліг на держално. Джомо зрозумів маневр товариша і почав допомагати йому. Пліт поволі змінив курс і поплив у протоку, що вела в широку спокійну лагуну, вкриту попід берегами водоростями.

Вода в протоці клекотіла, хвилі розбивалися на тисячі бризок, пліт кидало, мов тріску.

Втікачі були напоготові: з води виступали підводні скелі. Пліт кілька разів обкрутився, зачепився боком за скелю і, нарешті, легко загойдався на зеленкуватій поверхні лагуни. Втікачі полегшено зітхнули і взялися гребти до берега.

Крізь розірвані хмари на сході зарожевіло небо. Легенькі брижі перекочувалися по широкій лагуні і розбивались об прибережні зарості.

До берега було вже зовсім близько, коли раптом знизу почувся поштовх. Пліт зупинився. Невже підводна скеля?.. Антоні опустив лопату. Вона вдарилася об каміння. Отже, вони сіли на мілину. Антоні ступив у воду і спробував зіпхнути пліт, але його зусилля були марні.

– Крокодили! – попередив Джомо.

Антоні оглянувся і миттю скочив на пліт. Від протилежного берега через лагуну повільно, ніби роздумуючи, пливли два крокодили. Втікачі гарячково обмірковували становище.

– Треба зштовхнути пліт! – гукнув Антоні. – Тільки швидко!

Обидва миттю стрибнули у воду. Ноги ковзали по нерівній кам'яній скелі, вкритій слизьким мулом. А пліт не піддавався. Він намок, став важкий, до того ж міцно засів на гострому шпилі підводної скелі.

Тим часом зійшло сонце. Малинові промені веселкою заграли над лагуною. Вітер, зупинений береговими заростями, ледве брижив воду і летів далі на пологий берег, де в голубуватій імлі кучерявилися темно-зелені плантації бананових дерев.

Антоні оглянувся: крокодили були вже близько.

– Джомо, бережись! – крикнув він і виліз на розтріпаний пліт.

Джомо загаявся на якусь мить і мало не поплатився життям: біля його ніг з'явилася огидна зубата паща. Антоні сторч кинув у неї лопату. Залізо дзвякнуло об страшні щелепи, і крокодил пірнув під воду. Це врятувало Джомо. Важко відсапуючись, він теж стрибнув на пліт.

У цю мить з берега почувся голос:

– Гей, там, на воді, тримайтесь!

Вони оглянулись і побачили, що від берега відчалила велика пірога, на якій стояв з веслом у руках негр у білій сорочці до колін. Негр гріб щосили. Пірога швидко наближалась. Але й крокодили посилили натиск. Вода навколо вирувала й пінилася. Гребенясті спини і вузькі гострозубі пащі знову виринули з води, а злі очі уважно стежили за кожним рухом людей. Антоні відірвав сніп очерету і кинув далеко в воду. Крокодили вмить потрощили його своїми гострими рідкими зубами. Це трохи одвернуло їх увагу від людей.

Тимчасом наблизилась пірога. Втікачі стрибнули в неї і, знесилені, попадали на дно. Вигляд у них був жалюгідний. Мокрі, обірвані, змучені, вони здавалися вихідцями з того світу.

Літній негр-рятівник злякано дивився на них. Антоні вловив його погляд, спрямований на ліве плече Джомо, де червоніло клеймо Ч. Е.

– Ми звідти! – хитнув Антоні головою в бік озера.

– Бачу, – відповів негр мовою племені джолуо. – Я стільки чув про той страшний острів! До нього не дозволяється і на милю підпливати. Сторожові катери завертають усіх…

– Допоможи нам – ми добре заплатимо! – сказав Антоні.

Негр недовірливо оглянув їх з ніг до голови: звідки ж у них можуть бути гроші? Але хитнув головою на знак згоди.

Пірога причалила до берега, і втікачі оглядаючись пішли за джолуо. Він провів їх долиною на плантацію бананів. Розкішні високі дерева зеленіли після дощу широким листям, великі плоди гнули стебла до землі. Молоді пагінці вперто пнулися вгору – господар не встигав їх зрубувати. Банани, що дають неграм їжу, чудове пиво, матеріал для покрівлі шамб, за сприятливих умов так розростаються, що не потребують ніякого іншого догляду, крім постійної і ретельної розчистки. Без неї плантація за рік перетворилася б у непролазні дикі хащі.

– Ось тут перебудете до вечора. Сюди ніхто не прийде. Я навідаюсь – принесу їсти.

Негр зник, а втікачі залізли в найгустіші зарості, впали на теплу сиру землю і миттю поснули. Вони не чули, як через півгодини до них прийшов джолуо і приніс печених бананів, кукурудзяних коржів та води в череп'яній тикві. Глянувши на людей, що міцно спали на землі, він поклав їжу на банановий листок і подався геть.

Першим прокинувся Антоні. Сонце вже хилилося на захід. Нестерпно хотілося їсти, і втікачі жадібно накинулися на їжу, запиваючи сухі коржі теплою водою.

Потім Джомо пішов на край плантації, щоб розвідати місцевість. Але не встиг він вийти із заростей, як почув людські голоси. Джомо розгорнув листя і остовпів: попід плантацією від краалю йшла група військових. Попереду поспішав маленький, верткий комендант концтабору, а поряд нього, розмахуючи руками, широко ступав босими ногами негр-джолуо, той самий, що вранці врятував їх від крокодилів.

– Смердючий шакал! Урятував, щоб продати табірній охороні за двадцять фунтів! Чоловіче, у тебе чорна не тільки шкіра, а й душа! Хай буде проклята пам'ять твоїх предків! – вилаявся Джомо і, стиснувши зуби, кинувся назад, у гущавину крислатих бананів.