Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

ТРАГЕДІЯ В РЕЗЕРВАТІ

Капітана Кребса терміново відкликали з відпустки. В поліцейському управлінні його вже чекало донесення про втечу з «Чорного екватора» двох в'язнів – Антоні Райта і Джомо Карумби. Кребс стиснув кулаки. Яка досада! Хай би краще втекло сто інших, тільки не ці двоє!.. Але слід знайдено – тепер головне не загубити його!..

Джон Блек досить докладно змалював йому події останніх днів. Та Кребс і сам зрозумів, яка напружена обстановка створилася в окрузі. Управління поліції нагадувало справжній бойовий штаб.

Пролунав телефонний дзвінок. Інспектор підняв трубку.

– Капітан Кребс? – почув він.

– Так.

– Говорить полковник Грінвуд.

– Слухаю, сер! – квапливо відповів Кребс.

– Я вами дуже незадоволений, капітане… Ви весь час доповідали, що у вашій окрузі спокійно. А насправді там уже давно діє чимала банда! Сьогодні мау-мау напали на дорожній патруль, забили кілька солдатів і офіцера… Е-е-е.

– Слухаю, сер!

– Не слухати, а діяти треба, хай йому чорт, дорогий мій! Діяти! А це означає – менше панькатися з неграми! Чим більше винищите їх – тим краще. Але робити все треба тихо, без зайвого шуму! Кенія повинна стати країною білої людини!.. Ви зрозуміли мене?

– Так точно, сер!

– От і добре! Тоді доручаю вам особисто провести операцію по знищенню банди мау-мау у вашому окрузі! Поставте на ноги поліцію, зберіть усіх білих – плантаторів, чиновників, торговців, здатних носити зброю, і негайно арештуйте всіх, хто виявив хоч найменший непослух властям! Прочешіть резервати і ізолюйте всіх непевних!.. До речі, я щойно одержав повідомлення, що рота лейтенанта Коллінза успішно переслідує мау-мау в передгір'ях May. Зв'яжіться з ним і дійте спільно! З повітря вас підтримають літаки… Бажаю успіху!

– Буде виконано, сер! Дякую!

Капітан поклав трубку і викликав Блека.

– Негайно зберіть усіх членів місцевої допоміжної поліції і попередьте їх, що сьогодні вночі ми виступаємо в похід проти мау-мау! Нехай підготуються.

Зробивши потрібні розпорядження, Кребс поїхав у Бруконвіл. На пагорку, перед маєтком, він на хвилину зупинив машину і жадібним поглядом окинув широкі плантації Ніксонів. Яке багатство! Невже воно так і не потрапить до його рук? На перешкоді – Майкл. Але ж яка-небудь випадковість, і Дженні може залишитися єдиною спадкоємницею Бруконвіла! Майкл поїде в похід. Доля сама вирішить, хто буде господарем маєтку!

З такими думками Кребс прибув у Бруконвіл. Майкл з радістю погодився взяти участь у каральній експедиції Кребса.

Через годину вони, озброєні до зубів, виїхали в місто.

Надвечір в управління поліції прибуло з півсотні білих – членів місцевої допоміжної поліції. Це все були плантатори і службовці. Кожен мав зброю, запас харчів і комплект білизни.

Вночі група Кребса на поліцейських машинах виїхала з міста. На світанку вона була вже в резерваті Гавіра.

Залишивши автомобілі під охороною вартових на дорозі, полісмени оточили резерват. В краалі панувала ще сонна тиша. Круглі, вкриті банановим листям хатини негрів стояли півколом на пагорку, утворюючи посередині просторий майдан.

Кілька автоматичних черг розірвали тишу.

Капітан Кребс перший відкрив вогонь, стріляючи над хатинами. Перелякані люди вибігали з шамб і, чуючи свист куль над головами, падали на землю.

Незабаром полісмени зібрали на майдані майже все населення резервату – чоловіків, жінок, дітей.

– Ну, хто давав клятву мау-мау? – запитав Кребс. – Кого Кеньятта [11]11
   _{Кеньятта– керівник Союзу африканців Кенії.}


[Закрыть]і його прихильник Джомо Карумба приводили до присяги?

Негри мовчали. Чоловіки з ненавистю дивилися на нападників. Верещали діти, і перелякані матері марно намагалися вгамувати їх.

– Хто з вас батько Джомо Карумби? – грізно запитав інспектор.

Старий Карумба підійшов до капітана.

– Я – батько Джомо, бвана.

– Де твій син?

– У концтаборі, бвана.

– Брешеш, негіднику! Він утік з концтабору, і ти його переховуєш!

Очі негра блиснули радістю: значить, син на волі! Його не вбили мзунгу! За таку звістку він готовий був подякувати капітанові, але той інакше розцінив хвилювання старого.

– Кажи, де Джомо! – крикнув він. – Інакше я накажу скарати тебе лютою смертю!

– Бвана, я старий чоловік, – промовив Карумба, – і не боюся смерті! Муки, якими ви лякаєте, не страшать мене – я доволі натерпівся їх за своє життя! Повірте мені, бвана, я не знаю, де мій син!.. Але якби й знав, то все одно не сказав би, хоч би мене різали на шматки.

– Не скажеш, старий шакале? – вигукнув Кребс. – Зараз ти заговориш іншою мовою!.. Гей, Сміт, розпали вогнище!

Сержант Сміт зірвав очеретяну покрівлю з найближчої хатини і запалив її. Коли червонуваті язички полум'я вихопилися з-під купи очерету, він підійшов до свого шефа і запитливо глянув на нього.

– Припечіть йому очеревину, хлопці! – наказав Кребс, кивнувши на старого Карумбу.

Сміт схопив старика за плече і турнув до вогню. На допомогу йому кинулися два молоді плантатори. Збивши негра з ніг, вони миттю схопили його за руки й ноги і підняли над вогнем. Довга сорочка на нещасному зразу схопилася полум'ям, засмерділо смаленим. Болісний крик пролунав у ранковій імлі… Але кати були невблаганні. Вони ще нижче опустили свою жертву і присмалювали їй живіт і груди.

Глухий рокіт пронісся по краалю. Всі – і чоловіки, і жінки, і діти – сповненими жаху очима дивилися, як горить на вогні старий дядько Карумба. Його дружина Нтомбінде упала непритомна на руки жінок. З гурту вийшов інший старик, Ламу, і кинувся на коліна перед Кребсом, благаючи його припинити катування, але марно. Тоді Ламу кинувся до вогнища, намагаючись захистити Карумбу.

Попихкуючи цигаркою, капітан кивнув полісменам,

– Ану, потримайте цього шкарбана, та міцніше!

Полісмени так здушили Ламу, що він аж захрипів.

У цю мить Кребс спокійно ткнув йому у вухо цигаркою. Старик закричав і відсахнувся, але з протилежного боку один з полісменів, заохочений шефом, штрикнув йому в друге вухо очеретиною, вихопленою з вогню… Несамовито пручаючись, старик копнув ногою капітана в живіт. Капітан відскочив і вихопив пістолет. Пролунав постріл – Ламу схопився руками за груди і впав.

А капітан, зрозумівши, що від старого Карумби нічого не доб'ється, заходився допитувати всіх підряд. Де Джомо Карумба? Чи не приходив він таємно в крааль? Чи не було з ним білого лікаря? Хто з негрів Гавіри давав клятву мау-мау?

На всі питання негри відповідали заперечно або зовсім мовчали.

Тоді Кребс наказав відокремити молодих чоловіків і прив'язати їх до дерев на узліссі. Частина полісменів кинулася виконувати цей наказ, інші під керівництвом самого інспектора почали допитувати жінок, сподіваючись швидше добитися від них відомостей про втікачів з концтабору. Жінок і дівчат роздягли і батогами, з гиком і непристойними жартами, погнали до річки.

– У воду, красуні! – крикнув Кребс. – Підніміть руки над головами і не смійте опускати! Будете киснути, доки не зізнаєтесь, де переховується Карумба і хто з ваших людей давав клятву винищувати білих!

Полісмени ходили по берегу і стежили, щоб ніхто з жінок не опустив рук. Коли жертва не витримувала напруження і схилялася в каламутну воду, довгий, гнучкий, мов змія, і цупкий батіг з шкіри носорога з свистом розтинав повітря і до крові впивався в плечі нещасної. Зойки і крики жінок змішувалися з лайкою та погрозами полісменів і вереском переляканих дітей.

Більш як півгодини відбувалася ця екзекуція, але бажаних наслідків вона не дала. Мокрі, скатовані до крові жінки збилися в гурт і мовчали. Розлютований невдачею капітан залишив кількох полісменів, а сам кинувся до ліска, де, виконуючи його наказ, сержант Сміт з товаришами поприв'язував чоловіків до дерев і чекав нових розпоряджень. Негри мовчали, з ненавистю дивлячись на своїх катів.

Перші промені сонця, що сходило з-за далеких гір, бризнули на землю, позолотили високі стовбури дерев. З лісу линув веселий спів пташок і вереск мавп.

– Ну, що, не зізнаються? – запитав, підходячи, капітан.

– Мовчать, дияволи! – відповів Майкл.

– Ми зараз розв'яжемо їм язики! – і Кребс звернувся до негрів: – Даю вам на роздуми п'ять хвилин! Хто скаже, кого з ваших людей Кеньятта і його поплічники приводили до присяги на вірність мау-мау і де переховується Джомо Карумба, того відразу ж накажу відпустити, а хто не скаже… Гей, Сміт, що ми зробимо з тими, що не зізнаються?

– Вирвемо язики, сер! – не задумуючись відповів Сміт. – І хай тоді мовчать до самої смерті!

– Прекрасна ідея! – похвалив капітан. – Ви чуєте, розбійники? Даю вам п'ять хвилин! Ну, хто говоритиме перший?

Негри мовчали.

Капітан дивився на годинник. Поволі тяглися страшні хвилини.

– Починай, Сміт!

Сміт витяг невеличкий арабський кинджал і наблизився до першого. Негр злякано підвів голову.

– Зізнаєшся? – процідив сержант.

– Я нічого не знаю, бвана! – тихо відповів негр.

– А-а, ти нічого не знаєш! Тримайте його, хлопці!

Кілька плантаторів кинулися на допомогу Смітові.

Операція була виконана блискавично, і Сміт підійшов до наступної жертви. Це був середнього віку чоловік у добротній фланелевій сорочці, його перелякані шахраюваті очі забігали. Він хотів щось сказати, але, здавалося, йому відібрало мову. Нарешті, викрикнув:

– Бвана! Я скажу… Тобто я нічого не знаю! Але ви мене знаєте… Я – Карао!

– Що він меле, Майкл? – спитав Кребс.

– Він каже, що ти його знаєш… Звуть його Карао!

– Вперше чую, – презирливо скривив губи Кребс. – Кажи до ладу, хто ти і що знаєш про мау-мау!

– Я нічого не знаю про мау-мау, бвана! Але ж я – індуна Ніабонго! Ви пам'ятаєте, я допомагав вам. Я випадково потрапив сюди, прийшов провідати сестру… Я живу з Ніабонго біля гори Падаючої води, бвана! Відпустіть мене!

– Де Карумба? – підступив до нього капітан.

– Не знаю, бвана! Я гадав, що гієни вже й кістки його обгризли…

– Хто з них, – капітан кивнув головою на негрів, – давав клятву мау-мау?

– Я ж не живу в Гавірі, бвана! Не знаю, клянуся вам!

– Бреше! – сказав сержант Сміт. – Знає, але не зізнається!

Капітан махнув недбало рукою, і Сміт з помічниками накинулися на індуну Карао…

За півгодини з десяток чоловіків були піддані жахливій операції, а решту відшмагали батогами. Але ніхто з негрів не попросив пощади, не купив ціною наклепу чи зради собі помилування.

– Всіх в «Апландс»! – наказав розлютований Кребс. – Там розберемося!

Чоловіків і жінок, а за ними й дітей загнали в машини. Тихо стогнали поранені й побиті. Старий Карумба все ще не опритомнів, і його, мов поліно, кинули в кузов. Полісмени підпалили крааль. Ревла в загонах, шаленіючи від страху, худоба. І тільки старий Ламу спокійно лежав посеред майдану, широко розплющеними очима дивлячись в ранкове небо.

Поки доїхали до табору «Апландс», старий Карумба помер. Напівголий труп викинули перед табором, і в'язні під наглядом охоронників закопали його в лісі.

На подвір'ї концтабору «Апландс», перед будинком комендатури, мешканців Гавіри вишикували в один ряд. Капітан Кребс поволі йшов у супроводі коменданта табору і вказував пальцем на арештованих.

– Цьому три роки! А цьому два!.. А цим принцесам по року тюрми!

Позаду нього йшов полісмен і записував прізвища арештованих, яким капітан визначив строк покарання.

Коли передача арештованих була закінчена, Кребс зайшов у будинок комендатури і подзвонив полковникові Грінвуду.

– Радий доповісти, сер, – весело сказав він, – що сьогодні ми ліквідували групу мау-мау в резерваті Гавіра! Як тільки з'єднаємося з ротою лейтенанта Коллінза, яка, з вашої ласки, допомагатиме нам, я вклинюсь глибоко в гори May і знищу банду, що діє там!

– Бажаю успіху, капітане! – промовив полковник Грінвуд! – І не панькайтеся з ними!

– Дякую, сер! – відповів окрилений капітан.

Того ж дня його загін вирушив у гірський район May.

СУМНА ЗВІСТКА

До сходу сонця Джомо був уже на ногах. На далеких пагорбах бовваніли в імлі вартові. З гір тягло прохолодою.

– Вставай! Вставай-ай! – гукнув черговий.

Люди заворушилися. Із теплих кубел зволоженої росою трави вилазили заспані діти й жінки. Джомо обережно торкнув за плече Коване, що солодко спала у м'якому гніздечку, вкрита вовняним каросом. Вона вже встигла розповісти про свої пригоди, і серце Джомо сповнилося ще більшою ніжністю та любов'ю до дівчини, яка, рятуючи його, мало не загинула сама.

– Вставай, люба! – сказав він, подаючи Коване руку. – Ми мусимо іти далі, в гори, щоб не потрапити до рук поліції!

Похапцем поснідавши, загін вийшов з лісу і рушив далі, йшли один за одним, щоб менше зароситись у високій траві. На носилках, зроблених з дрючків і ліан, несли поранених.

Зійшло сонце, його промені сліпучим сяйвом упали па густо-зелені ялівцеві ліси.

Здалеку долинув гул літаків. У ту ж мить із-за гір на бриючому польоті вилетіли два винищувачі. Вони помітили людей і дали довгі черги з кулеметів. Хтось зойкнув, закричали діти, але голоси людей потонули в несамовитому гуркоті моторів.

– Розбігайся! – пролунала команда Джомо.

Та люди вже й самі кинулися врозтіч і залягли в траві.

Джомо схопив Коване за руку, і вони разом упали в глибокий рівчак, вимитий дощовими потоками. Над головами коротко свиснули кулі – то літаки зайшли вдруге.

Чотири рази заходили літаки, сіючи смерть у долині. Всюди чулися крики і стогін. Діти переляканими очима дивилися в небо. Але – ні, літаки більш не з'являлися… Настала тиша.

– Ти не поранена? – запитав Джомо, помітивши, як посіріли губи Коване.

– Ні, – прошепотіла вона. – Але це жахливо!

Вони вилізли з свого сховища. Звідусіль стікалися люди. Джомо вже наводив порядок у розладнаному строю. Підрахували втрати: шість чоловік було забито, четверо – поранено. Над загиблими стояли родичі й друзі, мовчки вдивлялися в спотворені смертю обличчя. Чоловіки зносили великі брили каміння, щоб ними прикрити забитих. Антоні кинувся допомагати пораненим.

Нашвидку поховавши загиблих, загін рушив далі, до лісу, туди, де був порятунок.

Йти стало важче. Доводилося видиратися на гори, порослі негустими, але колючими чагарниками. З-під ніг осипалися гострі камінці. Джомо підбадьорював інших, хоча й сам відчував смертельну втому. Запалі очі його блищали хворобливим блиском, на потрісканих губах виступала густа кров, яку він злизував шорстким, пересохлим язиком. З учорашнього дня ніхто не пив. Воду, яку несли з собою в бамбукових бутлях, берегли тільки для дітей і поранених.

Нарешті досягли лісу. Десь у гущавині шуміла вода. Люди прискорили ходу. Шум наростав. Здавалося, вода плюскоче десь зовсім поблизу. Але ще довго довелося продиратися крізь хащі і підніматися вгору, доки вони досягли животворного джерела. Вийшовши з зеленої гущавини, загін опинився на широкій галявині, з одного боку якої височіла стрімка скеля. З тієї скелі падав, розбиваючись на камінні, струмінь холодної, прозорої води. Понад струмком, що біг від водопаду і ховався в гущавині лісу, стояли поодинокі дерева.

Лишивши на березі струмка зброю й спорядження, люди припали спраглими устами до води.

Всі були такі стомлені й змучені, що ніхто не помітив, як із-за скелі визирнув чоловік. Блискучими чорними очима він пильно оглянув прибулих, що відпочивали на березі струмка, їхню зброю і незабаром зник у зеленій гущавині.

Давши людям годину перепочинку, Джомо покликав на нараду Комебі, Туку, Дедані й Антоні. Він розгорнув карту і попросив лікаря точно визначити на ній їх місцеперебування. Антоні відшукав урочище Падаючої води, де вони зупинились, і розповів про те, як користуватися картою. Уважно прослухавши пояснення лікаря, Джомо відразу ж визначив, що за двадцять миль на північ знаходиться резерват Гавіра. Отже, вони опинилися майже в центрі гірського району May. Тут можна було сховатися від ворога. Але Джомо вирішив вести загін далі, на гірське плато, порізане глибокими ущелинами, поросле незайманим пралісом. Там він мав намір створити постійну базу, де можна було б лишати жінок, дітей і поранених.

Відпочивши і наповнивши водою весь посуд, який знайшовся в загоні, повстанці залишили це привітне місце і заглибилися в ліс.

Як тільки загін зник у гущавині, з-за скелі, оглядаючись і прислухаючись, вийшло троє людей. Це був Ніабонго з двома індунами. Він пошепки віддав їм наказ, і один індуна пішов слідом за повстанцями, а другий чимдуж помчав до міста…

Надвечір загін уже був на високому плато, що здіймалося над темною, порослою віковічним лісом долиною. Тут зупинилися на ночівлю.

Насувалася гроза. Важкі хмари затягли небо. Глухо стогнали чорні, порослі мохом гігантські дерева. Злива почалася відразу. Потоки води ринули на землю. Сліпучо-білі блискавиці розтинали небо, рвали його на шматки і, здавалося, з оглушливим гуркотом кидали вниз.

Гроза не вщухала всю ніч. Притулившись одне до одного, люди сиділи під виступом скелі і мовчки спостерігали розбурхану стихію. Матері кутали в ковдри і кароси напівголих дітей, ховали їх від поривчастого холодного вітру, що раз у раз залітав під скелю. Всі розуміли, як тяжко доведеться переживати дощовий період, провісником якого була ця гроза, і разом з тим раділи йому, бо він мав принести перепочинок від нападів мзунгу.

Ранок привітав повстанців сонцем, теплом, переливчастим щебетом птахів. Легкий сизуватий туман піднімався над долиною і танув у ясно-голубому небі. Чорноголові діти з радісними вигуками гайнули по широкій галявині.

Перш ніж отаборитися на цьому місці, Джомо розіслав у всі кінці розвідників, а сам вибрався на скелю, що височіла поблизу. Перед ним відкрився широкий і величний краєвид. Могутні хребти гір танули в синій далині, всюди чорнів таємничий, ніким не звіданий праліс. Тільки найвищі шпилі сіріли голим камінням.

Миль за п'ять, в широкій улоговині, синіло довгасте озеро. Джомо відразу відзначив, що його правим берегом легко пройти з савани на плато. Якщо ворог переслідуватиме їх, то нападу треба сподіватися саме звідси. З інших боків ця місцевість була майже неприступна.

Задоволений тим, що пощастило знайти таку чудову місцину для табору, Джомо спустився вниз і наказав будувати шамби. Жінки й діти пішли в ліс шукати їстівне коріння, пташині яйця, ягоди.

Надвечір почали прибувати розвідники. Один з тих, що ходив у розвідку до Гавіри, привів з собою змученого підлітка, якого підібрав у лісі. Тіло хлопця було подряпане колючками чагарників, ноги позбивані об каміння, на обличчі здулися чорні басамани від ударів батогом.

Глянувши на хлопця, Джомо мало не скрикнув. Це був Кунгу, наймолодший брат Комебі.

– Що сталося, Кунгу? – запитав він. – Як ти сюди потрапив?

Якось чудно глянувши, хлопець знеможено сів на землю, закрив обличчя руками і зненацька заридав. Усі стовпилися навколо. Комебі нахилився до брата, обняв його за худі плечі. І тоді хлопець, захлинаючись від хвилювання, розповів:

– Учора на Гавіру напали мзунгу… Мені пощастило втекти. А всіх повезли в «Апландс», у концтабір… Нашого батька Ламу командир мзунгу забив посеред крааля, а старого Ваїра Карумбу палили вогнем, випитували, де Джомо… Та з нього нічого не витягли, і тоді почали катувати всіх підряд…

Настала тиша. Всі дивилися на Джомо – що він скаже?

Джомо довго мовчав, стиснувши зуби, потім важко глянув на стомлених, схудлих людей.

– Ми не простимо цього мзунгу. Вони вигнали нас з нашої землі, а тепер хочуть зовсім знищити! І для цього білі кати вигадали концтабори, де морять голодом наших людей! Для цього вони висилають нас на острови, де вже загинули сотні і тисячі кікуйю, вакамба і масаїв! Чи довго ж будемо терпіти! Настав час помсти. Ми нападемо на «Апландс», визволимо наших братів і сестер, а вбивць покараємо лютою смертю. До зброї, кікуйю! До зброї, масаї!

Загін почав готуватися до походу. Джомо наказав воїнам перевірити зброю і визначив маршрут… З жінками й дітьми лишалися літні чоловіки. Джомо хотів зоставити й Антоні, але той категорично відмовився, виявивши непохитне бажання взяти участь у нападі на концтабір.

– У мене, Джомо, не менше підстав ненавидіти цей витвір цивілізованих канібалів, ніж у тебе, – сказав він.

Того ж вечора загін вирушив у похід.

Повстанці йшли безперервно всю ніч. Над ранок зупинились у вузькій глибокій долині за милю від концтабору. Тут Джомо розділив загін на дві групи, щоб ударити на табір з двох боків.

Домовившись з Комебі, який командував однією з груп, про дальші дії, Джомо дав знак виступати. Комебі відразу ж зник з своїми людьми в пітьмі.

Обережно, мов чорні тіні, бійці Джомо перейшли дорогу і наблизилися до табору.

ШТУРМ

Високі скелі та глибокі ущелини, що оточували табір, давали змогу зосередити бійців на відстані двохсот кроків від дротяної огорожі. Партизани завбачливо перерізали телефонну лінію в двох місцях. За милю від табору засада з десяти чоловік стерегла, щоб жодна машина ворога не прорвалась ні до табору ні з нього.

Джомо лежав на скелі. Крізь зелені кущі йому було видно весь табір. Вартові, нічого не підозріваючи, спокійно ходили біля огорожі з рушницями. Було ще дуже рано, але сотні в'язнів уже сновигали понад струмком – голод не давав їм спати. Небо поголубіло, зарожевіли легенькі довгасті хмарки. Але в ущелині стояли ще сутінки: вранці і ввечері сюди не досягали промені сонця.

Пора! Обидва загони мали розпочати атаку одночасно.

Джомо витягнув ракетницю і вистрілив, червона куля плавно злетіла вгору і опустилася за табором. Це був сигнал для загону Комебі. З протилежного боку табору почулися крики й постріли. Комебі пішов в атаку. Тоді Джомо поклав на камінь рушницю, прицілився і вистрілив, вартовий на сторожовій вежі біля кулемета клюнув головою і завмер. В ту ж мить затріскотіли постріли товаришів. Ще два вартових упали, скошені кулями.

– Вперед, друзі! – гукнув Джомо і, зсуваючи каміння та приминаючи кущі, поповз униз.

З ущелин, з-за скель і кам'яних брил висипали повстанці. Від їхніх сірих сорочок зарябів весь простір між горою і табором.

В першу мить варта розгубилася, та ось із лівої вежі уривчасто, мов. захлинаючись, ударив кулемет. З будинку комендатури теж пролунали постріли. Повстанці припали до землі. Кожен шукав ямку, камінь, горбочок і залягав там.

Тільки тепер Джомо зрозумів, які довгі ці двісті метрів, що відділяли їх од табору! Він підвівся, пробіг пригинаючись кілька метрів уперед і впав за каменем. Поряд з ним ліг Антоні.

– Поки не знімемо кулемет, нічого й думати про успіх операції! – сказав лікар. – В тебе є гранати?

– Дві, – відповів Джомо.

– Давай їх сюди!

Джомо віддав гранати Антоні, і той швидко поплазував до вежі. Кулеметникові, що засів там, було добре видно всю місцевість, де залягли повстанці, і він міг розстрілювати їх на вибір. Час від часу кулемет плював вогнем, посилаючи смерть. Раптом глухо пролунало два вибухи, і кулемет замовк. То Антоні закидав вежу гранатами. Джомо схопився на ноги, радісно крикнув і кинувся вперед. За ним стрімголов помчали до табору всі інші. Тепер уже ніщо не могло стримати їхнього навального руху вперед!.. Пролунало ще кілька вибухів – і в повітря полетіли стовпи та обривки дроту. Шлях був відкритий!

Джомо одним з перших увірвався в табір. В'язні, відчуваючи підтримку, накинулися на полісменів і почали виривати в них з рук зброю. На допомогу їм підоспіли повстанці.

Але частина охоронників засіла в комендатурі і звідти обстрілювала наступаючих.

– Дедані, візьми гранати, підповзи і закидай ними будинок! – наказав Джомо. – Ми підтримаємо тебе вогнем!

Бійці залягли навколо комендатури. Від куль з дощаних стін будинку летіли жовті тріски. Дедані разом з чотирма бійцями поповзли вперед. Вони непомітно наблизилися до будинку кроків на тридцять і, раптово підвівшись, закидали його гранатами. В проломі стіни з'явилося біле простирало: охорона табору здавалась. Незабаром припинилася стрілянина і на інших вежах. Бій закінчився.

Над ущелиною запанувала тиша. До повстанців, сяючи радісними усмішками, підходили в'язні.

– Брати! – звернувся до них Джомо. – Тепер ви вільні! Хто хоче, хай іде до нас, у ряди борців за волю народів Кенії! Наші вороги сильні: вони зроблять усе, щоб знову загнати нас за колючий дріт! У Кенії – десятки концтаборів. Уся наша країна – це страшний концтабір! Усюди ллється кров наших братів і сестер… Кенія – сонячний і багатий край! Але сонце тут сяє не для нас! його заступили мзунгу – білі плантатори, і чорна ніч упала на наші серця і на душі наших предків! Чорно і сумно під екватором!.. Але ми своєю боротьбою, своєю кров'ю засвітимо на нашій землі сонце свободи! Ми розірвемо ланцюги рабства і неволі, як розірвали їх уже багато народів нашого континенту!

Сотні чорних рук із стисненими кулаками піднялися вгору. Ось вона – сила! Народ піднімається… Він уже бере в свої мускулясті руки справу визволення своєї батьківщини!

Але чому серед в'язнів не видно нікого з Гавіри? Джомо не встиг запитати. До нього протиснувся Комебі. Голова його була обв'язана білою шматиною, крізь яку просочувалася кров. Джомо кинувся до товариша.

– Ну, де наші? Ти розшукав?

– Нема твого батька, командире… Замучили, недолюдки! А на решту людей Гавіри страшно глянути – такі скатовані!

Джомо аж заскреготів зубами.

– О Нгаї! – простогнав він. – Ти знаєш, я ніколи не хотів крові, але мзунгу заслужили смертної кари!.. Комебі, хай скривджені люди самі судять своїх катів. – Джомо показав на полонених. – Ці звірі мають дістати по заслузі.

Десь за годину вони покидали розгромлений табір. Зброю, продукти і одяг, захоплені в таборі, роздали бійцям і в'язням, що вступили до загону. Майже всі чоловіки з Гавіри пішли з повстанцями. Табір спустів. Із-за гірських вершин сходило велике червонясте сонце.