Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

В ОБІЙМАХ УДАВА

Комебі впав мертвий, але вороги для певності дали по ньому ще одну чергу з автомата. Тоді з-за скелі вийшов офіцер. Це був капітан Кребс. Він наказав знести вбитих і поранених. Наслідки бою були невтішні: п'ять убитих, один загинув у водах озера, троє поранених. Майже половина вибула з строю. Всі розуміли, що перемога над двома неграми далася їм дорогою ціною. Але найбільша невдача полягала в тому, що було нанівець зведено їх план несподіваного удару в тил мау-мау. Ця ідея належала капітанові, і тепер він був приголомшений і розгублений.

Подавши першу допомогу пораненим, загін Кребса пішов на з'єднання з основними силами. Капітан з тривогою прислухався до стрілянини, яка щохвилини посилювалась, і квапив людей.

Та через деякий час пострілів не стало чути. Грізна тиша повисла в повітрі, чорною тривогою наповнила серце капітана, неприємним холодом розлилася по всьому тілу.

Біля південного краю озера, в порослому папороттю вузькому проході між високими чорними скелями, просто на них раптом вискочив Гаррі, син Ніабонго, і, побачивши капітана, крикнув:

– Бвана капітан, усе пропало! Наш загін оточено і розбито! Мені пощастило врятуватися, але за мною женеться сам Джомо Карумба! Швидше тікайте, бо він з своїми людьми ось-ось буде тут!

Переполошені полісмени і плантатори розгублено дивилися на свого командира. Зрозумівши, що зав'язувати в таких умовах бій з повстанцями безглуздо, Кребс наказав відступати. Він перший завернув за скелю і подерся схилом на гору, де чорнів густий ліс. Майкл Ніксон кинувся за ним. Паніка охопила людей і понесла: назад, у вузький кам'яний прохід. Збиваючи один одного, вони бігли, щоб якнайшвидше проскочити вперед. Перестрибуючи через камінь, один з них спіткнувся і впав. Пролунав глухий стогін, але ніхто не зупинився, щоб допомогти потерпілому. Всі видряпалися на гору і зникли в лісі. Волочачи ногу, потерпілий і собі шкандибав за ними, з острахом оглядаючись назад.

Тут його і наздогнав Джомо Карумба. Полісмен кинув зброю і підняв руки. Це був молодий хлопець – очевидно, син якогось плантатора. Губи його тремтіли. Він з жахом дивився на негрів.

– Ти з загону капітана Кребса? – запитав Джомо.

– Так, мі… містер…

– Де капітан?

– Там… На горі…

Джомо глянув на схил і побачив свіжі сліди багатьох ніг. Зрушене з місця каміння, прим'яте зілля і зламані на кущах гілки свідчили, що полісмен говорить правду.

– Відведіть його в табір! – наказав Джомо двом повстанцям. – Решта – за мною!

Тимчасом капітан Кребс, сподіваючись, що переслідувачі лишилися далеко позаду, трохи притишив ходу. Його наздогнав Майкл, і вони пішли поруч.

– Нельсон, – сказав Майкл. – Ми не врятуємось, якщо за нами бігтиме ціла отара! Поглянь – позаду лишається такий слід, наче промчала сотня сполоханих антилоп!

– То, може, розійдемось!

– Звичайно! Одному легше сховатися! Хай кожен пробирається сам чи по двоє! Тоді буде більше шансів уникнути зустрічі з тим розбійником!

Капітан Кребс наказав полісменам розсипатися в лісі і поодинці пробиратися до міста.

Лишившись удвох, Кребс і Майкл пірнули в гущавину. Ледве помітна лісова стежка незабаром вивела їх на простору галявину, порослу кущами.

Ідучи позаду Майкла, Кребс з подивом відмітив у думці, який високий і незграбний його родич. Голова Майкла майже зовсім ховалася під великою зеленою панамою, виднілася тільки тонка спітніла шия. Сіра сорочка, перехрещена ззаду портупеєю, обвисла на вузьких плечах, а непомірно довгі і тонкі ноги ніяк не гармонували з велетенськими черевиками на масивній підошві. «Хай йому чорт! – подумав Кребс. – Цей глист нічого не втрачає в злощасній кампанії проти мау-мау, якщо не втратить життя. Він повернеться в свій Бруконвіл, де його чекають тисячні прибутки, і знову буде всіма шанованим плантатором… А я можу позбутися посади інспектора поліції і стану тільки зятем Майкла Ніксона! Перспектива незавидна!..»

Від цих думок Кребс підупав духом і навіть сповільнив ходу. Тільки тепер повний розгром загону вималювався перед ним у всій трагічній реальності. Безславний кінець! Що скаже полковник Грінвуд і сам губернатор? Вся вина за поразку, безперечно, ляже на нього.

Постріл, що зненацька пролунав праворуч, на горі, примусив капітана здригнутись і кинутися бігом уперед, до Майкла.

– Хто це? – тихо спитав Майкл, зупинившись.

– Не знаю, – відповів Кребс. – Але, очевидно, стріляють мау-мау… Наші не посміють цього зробити, поки на них не нападуть.

– А може, наші відстрілюються?

– Це не має значення! Як би там не було, мау-мау десь поблизу! Нам треба швидше тікати звідси!

Вони кинулися вперед. Незабаром Майкл знову випередив Кребса. Раптом він скрикнув і заточився у густій траві. В ту ж мить велетенський удав, що грівся на сонці, блискавично майнув у повітрі і обвився кільцем навколо нього. Дикий, божевільний крик вирвався з грудей Майкла. Карабін випав з його рук.

– Стріляй, Нельсон! – крикнув він.

Кребс миттю приклав до плеча карабін, прицілюючись, але відразу ж опустив його. Ось вона, доля! Вона приходить йому на допомогу в найкритичнішу хвилину, коли, здавалося, все загинуло!

Інспектор застиг на місці.

– Нельсон, стріляй, поки удав не обхопив мене другим кільцем! – з натугою прохрипів Майкл, судорожно відстібаючи правою рукою кобуру пістолета, а лівою здушуючи шию удава. – Стріляй, Нельсон!

Але Нельсон і не думав стріляти. «Хай йому чорт! – подумав він. – Один-два потиски плазуна – і я стану господарем Бруконвіла! Це ж так просто!» Пекельна посмішка майнула в нього на устах.

– Ти збожеволів, Майкл! – прошипів він. – Нас почують мау-мау.

– Прокляття на твою голову! – простогнав Майкл, зрозумівши значення тієї посмішки. – Так ось для чого ти втягнув мене в цю авантюру! Підступний пес!

Удав здушував його чимраз дужче. Майкл напружував усі сили, але йому так і не пощастило вирватися з страшних обіймів. У ту мить, коли рука нарешті відстебнула кобуру і витягла з неї пістолет, удав другим кільцем обхопив шию жертви і здавив з величезною силою. Це був кінець. Ніхто ще не виривався з подвійних обіймів шестиметрового плазуна!

Падаючи в траву і вже втрачаючи свідомість, Майкл двічі вистрілив. Смертельно поранений удав заборсався, забився в агонії, але в останню мить, звиваючись в передсмертних корчах, так здушив Майкла, що в того затріщали ребра.

Судорожно посіпуючись всім тілом, удав розслабив кільця і, здихаючи, могутнім хвостом трощив кущі і приминав навколо високу траву. Майкл був ще живий і довгими руками загрібав до себе повітря. Вони лежали поряд – Майкл і удав – обидва довгі і сірі.

Кребс злодійкувато оглянувся, перехрестився і вистрілив Майклові прямо в серце. Тепер можна було не сумніватися, що він не воскресне!

Зробивши свою чорну справу, Кребс хотів уже шурхнути в кущі, як раптом тріск зламаних гілок і крики багатьох людей примусили його оглянутись. З несподіванки він прикипів на мить до землі: з підгір'я прямо до нього бігла група негрів, попереду мчав Джомо Карумба.

– Здавайся, капітане! – долетів його голос.

Кребс кинувся стрімголов у кущі. Мерщій до лісу! Там, у темних хащах, можна заплутати слід і заховатися!..

Мов вихор, летів він по галявині, не відчуваючи, як колючі чагарники рвуть на ньому одяг і шкіру, боляче стьобають по обличчю. «Дурень! – картав він себе. – Чому не тікав раніше? Ясно ж було, що постріли Майкла приведуть сюди негрів!»

Тимчасом переслідувачі, наткнувшись на труп Майкла, на мить зупинилися. Джомо витер з обличчя піт і мовчки глянув на Антоні. Лікар нагнувся до потерпілого, щоб послухати пульс, але відразу ж і випростався.

– Мертвий! – промовив він. – І доконав його, очевидно, інший удав – Кребс… Гляньте – це рана від кулі! Просто в серце!

– Хоч вони й варті один одного, – кивнув Джомо головою в бік удава і Майкла, – але такої смерті я не бажаю найлютішому ворогові!.. Вперед, друзі!

Джомо кинувся за капітаном, згоряючи від бажання піймати ненависного ворога.

Кребсу явно не щастило. Вискочивши з чагарників, що затримували біг, він рвонувся через кам'янистий майданчик до лісу. Майданчик поволі піднімався вгору, але капітан зопалу не помічав цього. Страх подвоював його сили і гнав уперед. До лісу лишалося не більше ста кроків. Раптом крик відчаю вирвався з грудей втікача: майданчик стрімко обривався вниз. Тільки якихось двадцять ярдів відділяли його від протилежного боку урвища, але вони були непереборні!

Мов загнаний шакал, Кребс зіщулився і з стогоном упав на землю. Виходу не було, – праворуч піднімалася стрімка скеля, ліворуч і попереду було глибоке урвище, позаду – переслідувачі…

Він приліг за каменем, готовий дорого продати своє життя. Як тільки з чагарників показався Джомо Карумба, Кребс відразу ж вистрілив у нього. Але згарячу схибив.

Джомо заліг з своїми людьми за чагарниками. На кілька хвилин запанувала тиша. Кребс причаївся і чекав слушної нагоди, щоб вистрілити вдруге і тепер уже напевне.

Джомо наказав двом бійцям обійти скелю і, якщо можна, піднятися на неї з протилежного боку. Разом з ними пішов і Антоні. Звідси, з чагарників, теж легко можна було влучити в Кребса, але Джомо хотів узяти його живцем.

Незабаром на скелі з'явилися повстанці.

– Містер Кребс, опиратися безглуздо! Кидайте зброю!

Ошелешений капітан підвів голову: на скелі стояв Антоні Райт і з ним два негри.

Капітан швидко підняв карабін і вистрілив, але Антоні встиг відхилитися. Куля дзвякнула об камінь і рикошетом пішла вбік.

Бачачи, що ворог не здається, Антоні прицілився і натиснув на спусковий крючок. Кребс здригнувся і випустив зброю: куля розтрощила йому кисть. Цією миттю скористалися повстанці, що засіли в чагарниках. Вони кинулися до ворога і схопили його.

– От і кінець, капітане! – тихо промовив Джомо.

Кребс стогнав від болю. Коли підійшов Антоні, він люто глянув на нього і запитав:

– Ви розстріляєте мене?

– Ми маємо право і повинні розстріляти вас за злочини, які ви вчинили, Кребс, – відповів лікар.

– Неправда, Райт! Я не чинив ніяких злочинів! Ви мстите мені за Дженні!

– За Дженні? – здивувався Антоні. – Ви помиляєтесь. Для мене більше не існує Дженні Ніксон. Ми всі, і я в тому числі, судитимемо вас не за Дженні, а за вбивства невинних людей, за катування і знущання! А Дженні… – це теж одна з ваших жертв, Кребс!

Капітан застогнав – чи то від болю, чи то від звіриного відчаю – і опустив голову. А навколо стояли ті, кого він не вважав за людей, кого хотів знищити, щоб на їх споконвічній землі утворити державу переможців – країну білих експлуататорів… Обличчя негрів були рішучі й суворі, немов викарбувані з міцного чорного африканського каменю. І, глянувши на них, Кребс зрозумів, що пощади для нього не буде…

ВІД'ЇЗД

На другий день після розгрому карального загону Кребса десятки винищувачів і бомбовозів атакували гірський район May. Сотні бомб було скинуто на мирні негритянські краалі, єдина провина яких полягала в тому, що вони необачно розташувалися в цьому глухому районі. Чорний дим вибухів, змішаний з пороховим гаром, слався над зеленими лісами і голими пустинними скелями. Перелякані люди кидали свої спалені оселі і тікали в гори, щоб у печерах і каньйонах, у хащах лісів і темних ущелинах знайти порятунок.

На табір повстанців спочатку налетіли винищувачі, їх вогнем було вбито кілька бійців. Тоді Джомо наказав усім сховатися в хащах і печерах.

Ледве встигли люди розбігтися, як кілька бомбовозів виринули з-за гори і скинули на табір десятки важких бомб. Когось зачепило осколком – в перервах між вибухами лунав пронизливий зойк пораненого.

Надвечір небо затягнуло хмарами. Пішов дощ. Цілу ніч бушувала гроза. Джомо радів: у негоду можна було не боятися нападу ворога. Непроїжджі дороги, савани й підгірські буші надійно захищали повстанців від каральних експедицій поліції та регулярних військ. А загонові з десятками поранених і хворих так потрібен був спочинок!

Потоки води ринули на землю, перетворивши її в суцільне багно, і зупинили готові до нападу ворожі з'єднання.

Минали дні. Під вмілими руками Антоні видужували поранені й хворі. Коване допомагала лікареві, сама вчилася обробляти й перев'язувати рани.

Одного разу, сидячи ввечері біля багаття у великому вогкому курені, Антоні обняв Джомо за плечі і сказав:

– Сьогодні останній поранений звівся на ноги, Джомо… Я виконав свій обов'язок!

– Отже, ти хочеш від нас піти, Антоні? – спитав Джомо, тепло дивлячись в очі друга.

– Так, мені треба їхати… Але я завжди буду з вами і в далекій туманній Англії розповім про вашу справедливу боротьбу. Тепер я вже не писатиму книжки про хвороби тропічного пояса, хоч мріяв написати її, бо знаю, що основний ворог африканців не хвороби, а кребси і ніксони! Ось про це я писатиму й говоритиму скрізь!.. Отож і в Англії я знайду спосіб допомогти вам у боротьбі за свободу!

– Любий друже! – промовив схвильовано Джомо. – Ми будемо тобі сто років вдячні, коли ти розповіси світові правду про страхіття, що діються на нашій землі, про те, як нас щодня і щогодини мордують і вбивають білі колонізатори!

– Обов'язково, Джомо, розповім!

З смутком у серці проводжав Джомо лікаря до залізничної станції. Невеликий загін, що йшов з ними через савани, повернувся назад, і друзі вдвох під покровом темної дощової ночі продовжували путь до залізниці.

Йшли мовчки, тримаючись на деякій відстані один від одного. Попереду – Джомо, позаду – Антоні. В непроглядній темряві ліворуч світились вогні на залізниці – по них орієнтувався Джомо.

На одному з горбів Джомо зупинився і показав на одинокий вогник праворуч.

– Там – Бруконвіл! Може, той вогник горить у вікні міс Дженні?.. Ти не хотів би перед від'їздом попрощатися з нею, Антоні?

Лікар теж зупинився. Довго мовчки дивився на мерехтливий вогник, що сиротливо горів у густій темряві ночі. Потім зітхнув і відповів:

– Не треба, Джомо. Якщо доля коли-небудь зведе нас, я щиро потисну їй руку як давньому другові… Ходімо швидше! О третій годині нам треба бути на станції!

І вони зникли в мороці глухої тропічної ночі.

ЕПІЛОГ

Минуло кілька років. Чимало змін принесли вони народам чорної Африки, які повстали на боротьбу проти колонізаторів. Деяким народам великого континенту пощастило вирватися з колоніального ярма. В Кенії могутній визвольний рух був жорстоко придушений, тисячі повстанців загинули в нерівних боях, десятки тисяч і досі знемагають у тюрмах і концтаборах. Але боротьба триває, знову наростає народний гнів, готовий вибухнути з новою силою.

Наприкінці 1958 року в столиці Гани Аккрі відбулася конференція народів Африки. На ній були представники всіх африканських країн. Була там і делегація від Кенії. Серед кенійських делегатів, що таємно виїхали з своєї країни, вирізнявся один велетенським зростом і могутньою силою. Він виглядав молодо, але в чорному кучерявому волоссі його пробивалася рання сивина, а між бровами залягла глибока зморшка. Це був Джомо Карумба.

На одному з засідань голова надав йому слово. Як тільки Карумба підвівся з місця і попростував до трибуни, в залі загриміли оплески: слава відважного борця за свободу Кенії перелетіла кордони, його ім'я стало відомим далеко за межами батьківщини.

Вийшовши на трибуну, Джомо окинув поглядом зал і підняв руку. Оплески затихли. В глибокій тиші урочисто пролунали його слова.

– Друзі! На наших очах розпадається заржавілий ланцюг колоніалізму, викуваний ненажерливими банкірами і плантаторами. Немає сумніву в тому, що ще при житті нашого покоління багатостраждальна Африка, нарешті, здобуде свободу і, як рівний рівному, подасть руку дружби всім народам світу!

Грім оплесків знову сколихнув зал. Делегати схопилися з своїх місць. Почулися вигуки: «Свободу Африці! Геть колоніалізм!» Даремно голова намагався заспокоїти збуджених людей – його дзвінок тонув у гаморі, що, як шум морського прибою, перекочувався з одного кінця залу в інший.

Тоді Джомо підняв обидві руки і заспівав. Могутній голос деякий час змагався з оплесками і неймовірним галасом, але поволі переміг їх своєю силою й красою. Зал на хвилину затих, прислухаючись, потім підхопив слова пісні, і вона, мов гімн, урочисто залунала під високим склепінням.

 
Скеля стоїть кам'яна —
чорна гранітна стіна…
Биймо!.. То ж прийде той час,
що розпадеться вона!..
 

Ще не стихли останні звуки пісні, як до трибуни, розштовхуючи делегатів, кинувся якийсь білий. Він схопив Джомо в обійми.

– Антоні! – вигукнув радісно Джомо. – Я знав, що знову зустрінуся з тобою, мій дорогий побратиме!

Вони взялися за руки – чорний і білий – і так стояли перед залом, що вибухнув новими оваціями.