Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

ВТЕЧА

Приготувавши постіль для бвани Кребса, Коване вийшла в сусідню кімнату і стомлено сіла на стілець. Ну й день сьогодні видався! З раннього ранку на ногах – і жодної хвилини спочинку… Спину ламало, ноги аж заніміли від утоми. Солодка дрімота поволі сповивала тіло дівчини, і голова важко опускалася все нижче й нижче. Так добре було б зараз кинутись у ліжко і заснути! Але треба ще йти до місіс Ніксон і прослухати перед сном дві чи три притчі євангелія, бо набожна господарка дому гаряче піклувалася про спасіння душі своєї чорношкірої служниці.

Коване вже хотіла встати і вийти, як раптом з кабінету бвани Майкла долинули слова, що примусили її завмерти на місці…

– Ти кажеш, що це міг бути Джомо Карумба?.. – промовив капітан Кребс. – Я не сумніваюсь, що то був саме він… Його треба негайно арештувати!.. Я зараз викличу загін поліції, поїдемо в Гавіру і там схопимо його!..

Коване здригнулась. Сон мов рукою зняло… В першу мить вона ледве не кинулась бігти з кімнати, щоб попередити Джомо. Але відразу ж оволоділа собою і причаїлася в темній кімнаті.

– Я згоден з тобою, Нельсон. – Тепер уже говорив бвана Майкл. – Карумба – небезпечний негр. Він може не тільки сам приєднатися до бунтівників, а ще й інших підбити… Краще його ізолювати. Я теж думаю, що зробити це треба тільки вночі, бо до ранку він, чого доброго, втече з Гавіри… Жаль, що ти погано себе почуваєш…

– Проклятий!.. – простогнав Кребс. – Так ударив… Мало передпліччя не переламав… Подай мені, будь ласка, трубку – я викличу Сміта з хлопцями!

Чути було, як Майкл присунув телефон і зняв трубку.

– Алло! Управління поліції? Говорить капітан Кребс… Це ви, Сміт? Термінова справа. Візьміть з собою півдесятка хлопців і негайно виїжджайте в Бруконвіл!.. Що? Так, я тут… Вказівки дістанеш на місці. Отже, чекаю в Бруконвілі!

Коване не знала, що робити. Вона боялася поворухнутися, щоб не виявити себе. Кожної миті сюди міг зайти бвана Майкл, і тоді… Дівчина аж очі зажмурила від страху. Адже бвана Майкл знає, що Джомо – її наречений.

Дальша розмова вже не цікавила її. Коване навшпиньках попрямувала до виходу. Двері протяжно заскрипіли. Від страху дівчина шмигнула в куток, за шафу, і причаїлася, просячи всевишнього Нгаї захистити її.

– Там ніби хтось ходить, – почувся голос Кребса.

Двері з кабінету відчинилися, клацнув вимикач, і на порозі став Майкл.

– Нікого нема! – промовив він, оглядаючи кімнату. – Може, вітер.

Майкл вийшов. Коване перечекала хвилину, потім обережно прочинила двері і тінню прослизнула в коридор. Вона вже була на подвір'ї, коли почула голос місіс Ніксон. Господиня кликала її. Коване зупинилася. Що робити? Не обзиватися? В темряві хазяйка все одно не помітить. Але вона почне шукати служницю. Ні, краще обізватися…

– Я тут, мем!

– Де ти там бродиш, ледащо? Я вже півгодини тебе шукаю! Йди мерщій сюди! – закричала з вікна місіс Ніксон.

Дівчина ввійшла в кімнату. Місіс Ніксон осудливо глянула на неї і сказала:

– Сідай і слухай! Сьогодні читатимемо євангеліє від Луки.

Коване несміло заперечила:

– А може, прочитаємо завтра, мем?

– Що-о? Слухай, невдячна, що я кажу!

Коване знала, що сперечатися марно, і сіла. Хазяйка почала читати. Серце дівчини розривалося від думки, що вона не встигне попередити Джомо, погляд блукав за вікном, а пальці машинально тарабанили по столу. Місіс Ніксон суворо глянула на покоївку. З її уст уже готові були зірватися злі слова докору, коли в кімнату ввійшов Майкл, і місіс Ніксон відпустила Коване.

– Дочитаємо завтра, – сказала вона.

Дівчина ледве стрималась, щоб пташкою не вилетіти з будинку. Спокійно дійшла до воріт. Потім кинулася щосили бігти по курній дорозі. Добігши до лісу, звернула на стежку, якою завжди ходила в Гавіру. Дерева стояли на фоні темно-синього неба, мов примари, – великі і кострубаті. Гілки боляче стьобали по обличчю, чіплялися за одяг.

Раптом над головою пролунав крик дитини. То вівера, невелике, незле звірятко, налякане людиною, кинулося тікати в гущавину гілок.

Коли нарешті Коване добігла до Гавіри, там уже скрізь було темно. Тільки перед шамбою старого Ламу ще тліло кілька головешок. Коване обережно обминула старого, який, мов привид, сидів перед пригаслим багаттям і щось шамкотів беззубим ротом, і шаснула в хатину Джомо. Хвилину постояла, вагаючись: заходити на чоловічу половину жінкам заборонено. Потім рішуче відхилила мату, яка закривала вхід.

– Джомо! Джомо! – прошепотіла вона.

– Хто там? – здивувався хлопець. – Що трапилось?

– Тікай швидше! Вони незабаром приїдуть, щоб убити тебе!

– Хто, Коване? Хто приїде, щоб убити мене?

– Поліція, капітан Кребс і бвана Ніксон…

І дівчина коротко розповіла про підслухану розмову…

– Джомо, не гайся! – сказав старий Карумба, коли довідався, чого прийшла Коване. – Краще в лісі пожити серед злих духів і тіней наших предків, ніж потрапити в лабети до жорстоких мзунгу!.. Ось візьми… Це допоможе уникнути нещастя і обдурити ворогів.

Батько зняв з шиї амулет – шкіряну торбинку з висушеними кістками болотяної ящірки, – випробуваний засіб проти лихих очей та різних ворогів, і подав Джомо. Син не дуже вірив у всякі амулети – він чув від розумних людей у Найробі, що то дурниця, – але промовчав і повісив торбинку на шию: йшлося про життя і волю, тому краще про всяк випадок заручитися підтримкою предків, а не накликати на себе їх гнів.

Вийшовши з шамби, Джомо шепнув Коване:

– Поклич сюди Туку, але обережно, щоб вас ніхто не помітив!

Незабаром Коване повернулася з своїм шістнадцятирічним братом, по-дівочому тендітним юнаком.

– Що сталося, Джомо? – спитав Туку.

– Ходімо. Потім розповім.

Вони вийшли за огорожу крааля і попростували до лісу.

– Коване попередила, що поліція вночі приїде в Гавіру, щоб арештувати мене! – відповів Джомо.

Туку аж зупинився і тихо свиснув.

– Жаль, – сказав він. – Видно, я промахнувся!

– Ти про кого?

– Про інспектора поліції… Коли ми сьогодні поверталися з Бруконвіла, я в лісі відстав од вас, знайшов чималий камінь і почав чекати. Пам'ятаєш, ти розповідав, він тобі відтоптував пальці? Я ще тоді вирішив провчити його… Чекав недовго. Незабаром показалася машина. Коли вона порівнялася зі мною, я щосили кинув камінь у вікно, цілячи в обличчя того мзунгу.

– От, мабуть, саме через це я повинен сьогодні тікати з Гавіри. Інспектор, безперечно, вважає, що то моя робота!

Туку замовк, присоромлений, ішов, похнюпившись. Недарма кажуть: перш ніж збивати кокоси, подумай про свою голову…

Відійшовши з півмилі, вони зупинились, і Джомо сказав:

– Дякую тобі, Коване! Тепер ми в безпеці… А ти повертайся в Бруконвіл. Якщо узнаєш щось важливе, сповісти Туку, а він передасть мені… Ну, йди!

– Гляньте, машина! – схвильовано промовив Туку.

Справді, з бруконвілського лісу до Гавіри швидко мчав автомобіль. Біле сліпуче світло розтинало темряву, мов довгі сяючі панги. Це могла бути тільки поліція.

Втікачі присіли за кущами, а Коване зникла в темряві. Автомобіль зупинився біля Гавіри. Незабаром звідти долинули людські голоси.

– Це вони! – сказав Джомо. – Коване не помилилася… Ходімо, Туку!

Іти дедалі ставало важче. Ліс густішав. Цупкі ліани перегороджували шлях, і Джомо рубав їх гострою пангою. Ліс жив своїм таємничим життям: у траві, в густих заростях кущів, на верховіттях дерев чулося сюрчання, скрекотання, шелест… Іноді на деревах тріщали сучки – то втікали мавпи, сполохані несподіваними відвідувачами. Десь упало старе підгниле дерево, і в лісі глухо прокотилася луна.

Нарешті біля струмка втікачі зупинилися. Знайшли товсте дуплисте дерево. Джомо взяв палицю і кинув у дупло – чи не причаївся там якийсь хижак. Але в дуплі нікого не було.

– Отут я і заночую, – сказав Джомо, збираючи мох і листя, щоб зробити собі постіль. – Ти зможеш до мене прийти завтра вночі, принести одяг і трохи їжі?

– Добре, – відповів Туку.

– А тепер іди, тільки остерігайся лихих очей!

– Гаразд, Джомо, я остерігатимусь.

Він не сказав старшому товаришеві, що йому страшно самому повертатися лісом додому, і мовчки пірнув у непроглядну темряву. Тільки над ранок Туку, стомлений і мокрий від роси, підійшов до Гавіри. Вийшов з лісу і остовпів: назустріч прямував з асегаєм у руці Карао, індуна Ніабонго. Туку ладен був провалитися крізь землю. О добрий боже Нгаї, які пронизливі і хитрі очі з цього чоловіка! Карао пильно оглянув постать Туку і похмуро всміхнувся.

Мовчки обминувши індуну, Туку підніс до очей амулет, що захищає від чаклунства.

– О всевишній Нгаї, захисти мене і заступи від чарів злого Карао! – і хлопець благально склав руки перед невидимим, але всемогутнім і всюдисущим духом, покровителем кікуйю.

КОВАНЕ

Інспектор поліції Кребс хотів власними руками піймати Джомо Карумбу і тому, незважаючи на біль у руці, поїхав разом з Майклом і загоном поліції у Гавіру.

Поставивши машину так, що фари освітлювали весь крааль, він наказав полісменам знайти шамбу Джомо і схопити його. Полісмени ввійшли в селище.

– Де шамба Джомо Карумби? – запитав сержант Сміт у старика, що виглянув з халупи.

– Крайня ліворуч, – відповів той і сховався.

Сміт кинувся з двома полісменами до шамби, але за хвилину вибіг звідти.

– Утік! – вигукнув він.

– Обшукайте всі халупи! Негайно! Він десь тут, поблизу… – наказав Кребс.

Капітан сам керував обшуком негритянських жител. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, він заходив до халупи, будив тих, що спали, перевертав постільне лахміття і, пересвідчившись, що Карумби нема, йшов далі. Перелякані жінки гримали на дітей, виглядаючи вслід непроханому гостеві. Плакали діти, похмуро блискали білками очей чоловіки.

Нарешті капітан звелів припинити обшук. Машина з полісменами, яку вів Майкл, розвернулась і виїхала на дорогу, що вела до Бруконвіла.

– Ти думаєш, Майкл, що він сам догадався про наш приїзд? – запитав Кребс.

– Сумніваюсь.

– Так, його попередили. І зробив це хтось із Бруконвіла.

– Але хто? Хто міг підслухати нашу розмову? Хіба що покоївка?

– А чому б ні? Ти ж сам казав, що ваша покоївка – його наречена… Мені здається, я не помилився: тоді за дверима хтось був…

– Але ж я бачив її ввечері у матері…

– Увечері, а зараз уже ніч. За цей час вона могла добігти з Бруконвіла до Гавіри!

Майкл стиснув тонкі губи.

– Через п'ятнадцять хвилин ми будемо в Бруконвілі і дізнаємося, вона чи ні! Якщо це справа Коване, її не буде дома… Вона не встигне повернутися: з Гавіри до Бруконвіла майже п'ять миль.

В'їхавши в двір, Майкл зупинив машину і стрімголов кинувся до сарая, де містилася комірчина Коване. Двері були не замкнені. Майкл штовхнув їх ногою і заглянув усередину.

– Коване!

Тиша. Майкл засвітив ліхтарик. Ліжко Коване стояло акуратно заслане ковдрою – дівчина і не прилягала сьогодні.

– Ось воно що! – Майкл люто хряпнув дверима. – Так і є! Це була Коване! Підла!

Кребс виліз з кабіни.

– Вона повинна знати, де Джомо Карумба! Ми примусимо її сказати! Ти думаєш, вона незабаром повернеться?

– Не раніше як за годину!

– Тоді почекаємо. Я заховаюся тут, на подвір'ї, а ти йди в її кімнату.

Майкл зайшов у комірчину Коване і сів на стільці біля ліжка.

Десь опівночі тихо скрипнули двері. В темряві неясно вималювалась невисока постать. Це повернулася Коване. Вона постояла трохи біля дверей, прислухаючись, потім скинула черевики, ступила до ліжка, нагнулась, простягла руку – і закричала від несподіванки. В ту ж мить хтось міцно схопив її вище ліктя, а другою рукою затулив рота. Дівчина запручалася в залізних обіймах.

– Нельсон, іди сюди, пташка піймалась! – гукнув Майкл.

Інспектор поліції, ввійшовши, засвітив ліхтарик. Злякана Коване стояла перед ними. Вона важко дихала.

– Де Карумба? – хрипко спитав Кребс.

– Не знаю, – відповіла Коване.

– Так ми знаємо, – промовив Кребс. – І тобі нічого критися! Це не допоможе! Краще буде, коли ти сама все розповіси!

– Я нічого не знаю! – повторила уперто Коване.

– Е-е, бачу, з тобою треба інакше говорити, шельмо! Майкл, поклич хлопців… Я їду в місто! Тут незручно вести допит, а там я побалакаю з цією красунею, як захочу!

– Чекай, Нельсон, а як же мама? Що їй сказати? – запитав Майкл.

– Скажеш, що я арештував покоївку за зв'язки з мау-мау. Коли зізнається, я звільню її… А якщо ні – хай місіс Ніксон підшукає собі іншу.

– Гаразд.

Інспектор поліції виїхав з Бруконвіла. В машині, оточена полісменами, сиділа зморена, нещасна Коване. Очі її світилися в темряві сухим непокірним блиском. Вона знала, що її чекає. Але виказати Джомо, щоб цей знавіснілий капітан Кребс піддав його нелюдським катуванням – нізащо! Краще смерть!

Коване кинули в темне підземелля. Це була справжня кам'яна домовина – ні ліжка, ні стільчика. Стіни вогкі, покриті цвіллю. Жодного віконця, яке б пропускало хоч трохи свіжого повітря!.. Полісмени штурнули дівчину в куток і замкнули двері. Стало тихо, наче в могилі. Хоч яка схвильована і збуджена була Коване, але сон і втома перемогли: дівчина заснула, впавши на цементну підлогу.

Та спала вона недовго. Брязнув замок, сліпуче блиснуло вгорі, під стелею, електричне світло, і в камеру ввійшов з стільчиком у руках полісмен. Це був сержант Сміт. Він черевиком штовхнув дівчину і звелів підвестися.

– Годі спати!

Коване схопилась і стала в кутку, спершись на стіну.

– Йди сюди, на середину! – крикнув Сміт.

Його маленькі колючі очі гостро дивилися з-під кошлатих брів. Вирвана десь у бійці ніздря надавала його обличчю хижого виразу.

Коване прикипіла поглядом до його жилавих, довгих рук. В одній з них полісмен тримав цупкий батіг з шкіри бегемота. Одного удару ним було досить, щоб шкіра репнула, мов печений банан.

– Якщо зізнаєшся, де той проклятий розбійник Карумба, тебе відпустять – іди собі назад у Бруконвіл, – вів своє Сміт, граючись батогом. – Ну, скажеш?

– Я нічого не знаю, – тихо промовила Коване.

– Знаєш, бестіє! – вигукнув Сміт і вдарив її батогом.

Сміт стьобав дівчину батогом, бив ногами, але Коване тільки схлипувала. Пересвідчившись, що побоями він нічого не досягне, сержант поставив дівчину обличчям до стіни і наказав стояти так до ранку. Коване ледве трималася на ногах. Голова йшла обертом. Стало душно. Хотілося пити… Хоча б краплину води, щоб зволожити спухлий шорсткий язик! Нарешті, сили залишили її, і вона впала непритомна.

Вранці дівчину повели наверх. У просторій кімнаті вона побачила Кребса. Капітан був свіжовиголений, надушений. Рівний проділ білів у напомадженому волоссі.

– Сідай, Коване, – ласкаво сказав він. – Думаю, ти вже порозумнішала і тепер скажеш, де переховується Джомо! Ми йому нічого поганого не зробимо…

Коване довго дивилася на Кребса, а потім тихо відповіла:

– Не обманюйте мене, бвана… Я знаю: ви хочете вбити його! Я чула це сама, коли ви говорили в кабінеті у бвани Майкла. То невже ви думаєте, що я скажу, де він?

Кребс стукнув кулаком по столу.

– Скажеш, падлюко!

Що було далі, дівчина не все ясно пам'ятала. Її били, потім одливали холодною водою і били знову. Але вона мовчала. Приходячи до тями, облизувала пересохлим язиком солону кров з розбитої губи і плакала – тихо, без сліз.

Кребс дивувався, звідки в цього створіння, що було, на його думку, чимось середнім між мавпою і білою людиною, така сила волі.

– Ти сподіваєшся, що врятуєш свого любчика? – сказав він. – Даремна надія! Ми все одно спіймаємо його і повісимо поряд з тобою.

В цей час у кабінет, відштовхнувши з дороги полісмена, квапливо ввійшов Майкл.

– Важливі новини, Нельсон! – гукнув він з порога замість привітання. – Ніабонго сказав мені, що його люди дізналися, де переховується Карумба!

Очі Кребса блиснули радістю.

– Ти взяв його з собою?

– Так, він у машині!

– Чудово! – капітан задоволено потер руки.

Викликавши Сміта, він наказав приготувати дві машини і взяти людей.

– Треба кінчати операцію в Гавірі!

– А що робити з цією чорномазою?

– Тепер вона нам непотрібна. Негайно відправте її в «Апландс»: на волі таку змію лишати небезпечно! Ходімо, Майкл!

Майкл тільки тепер побачив Коване. Дівчина дивилася на нього страшним, божевільним поглядом. Майклові аж ніяково стало від того погляду, він одвернувся і швидко вийшов.

Коване вивели на подвір'я, огороджене височенним муром. Тут було сонячно, тепло. Ніхто, здається, вже не цікавився її долею. Біля машин, готуючись до від'їзду, брязкали зброєю полісмени. Коване сіла на теплий сірий камінь. Відчинилися масивні чавунні ворота, машини виїхали – і в дворі зразу стало порожньо. Дівчина підібгала ноги і прихилилась до кам'яної стіни. «Яка ти нещаслива, бідна Коване! – думала вона. – Стільки вистраждала, і все даремно! Шакал Ніабонго вислідив Джомо. Незабаром його схопить Кребс і знущатиметься з нього, аж поки не замучить до смерті…»

Ці невеселі думки перервав лютий окрик полісмена. Похитуючись від безсилля, Коване підвелася. Її впхнули в будку автофургона, замкнули дверці – і машина рушила, їхали довго.

Нарешті машина зупинилася, стало тихо. Клацнув замок, дверцята розчинились, і гострий промінь світла боляче різонув Коване по очах.

– Вилазь!

Коване вилізла і оглянулась. Це був концтабір. Ряд низьких бараків. Вежі з кулеметами. Полісмени… Коване зрозуміла: вона в концтаборі.

НАПАД

Тієї ночі Дженні довго не могла заснути: її непокоїла думка про Антоні. Як він доїхав додому? Чи не напали на нього мау-мау, про яких тут так багато говорили? Тільки перед світом, зморена і розбита, вона, нарешті, заснула.

Розбудив її скрип дверей. Місіс Ніксон уже в котрий раз заглядала в спальню, але все жаліла будити. Дженні схопилася з ліжка. Крізь відчинене вікно в кімнату струмували густі потоки сонця. Після туманної похмурої Англії їй здавалося це чимось незвичайним. І відразу ж думка, що не давала спати всю ніч, ударила дівчину, мов електричний струм.

Дженні швидко спустилася вниз, у їдальню. Майкла не було – він ще вранці десь поїхав у своїх справах. Нашвидку поснідавши, Дженні підійшла до матері.

– Я поїду в Брайтон, мамочко. Не турбуйся про мене, – промовила вона з блідою, трохи винуватою посмішкою.

Місіс Ніксон хотіла заперечити, але, глянувши в стомлені очі дочки, промовчала, тільки похитала головою. Дженні одяглася, пригладила перед дзеркалом непокірні біляві кучері.

Виїхавши на шосе, Дженні включила найвищу швидкість і через десять хвилин під'їхала до невеличкого дерев'яного бунгало, що самотньо стояло під горою в тіні високих гнучких пальм. Залишивши машину за ворітьми, вона зайшла на подвір'я, оглянулася. В глибині двору, біля сарая, двоє негрів – слуги лікаря – нанизували на дріт великі тютюнові листи. Дівчина хотіла запитати їх про Антоні, але в цю мить він сам вийшов на веранду, увиту плющем.

– Дженні, яка приємна несподіванка! – вигукнув Антоні й кинувся їй назустріч.

Дівчина полегшено зітхнула і ввійшла з Антоні в дім.

Велика кімната була колись кабінетом батька Антоні. У білих шафах, розставлених попід стінами, блищали нікелем інструменти, стояли баночки і слоїки з ліками, різкий запах карболки і ще якихось медикаментів вдарив у ніс і нагадав Дженні, що Антоні теж лікар. Досі вона якось не уявляла собі його в цій ролі.

Дізнавшись про причину приїзду Дженні, Антоні похмурнів.

– Коли я правильно розібрався в тутешній обстановці, – промовив він, – у нашому районі поки що особливої загрози з боку мау-мау немає, коли безглузді вчинки білих, таких, як віконт Кребс, не викличуть непередбачених ускладнень. Я завжди дотримувався тієї думки, що наші відносини з тубільним населенням треба будувати на основі взаємного довір'я і поваги. Мій батько прожив тут понад двадцять років, і негри поважали його, бо він не на словах, а на ділі допомагав їм, вважав їх за таких же людей, як і сам. Цього й досі не хочуть зрозуміти білі плантатори і наша адміністрація там, у Найробі…

– Але ж мау-мау нападають на білих і жорстоко розправляються з ними, – заперечила Дженні.

– Так, це правда, – погодився Антоні. – Тільки ж це відповідь на дії білих. Ми зневажаємо негрів, позбавляємо їх людських прав. А ми все-таки тут гості…

Дженні якось чудно глянула на Антоні, ніби силкуючись глибше зрозуміти те, що він сказав, але відразу ж радісна усмішка майнула на її обличчі.

– Не будемо про це говорити, любий. Сподіватимемось, що на західні схили Абердеру мау-мау не проникнуть… Я така рада, що нічні страхи були марними. Просто мене налякав напад на капітана Кребса.

– Він, мабуть, цього заслужив, – коротко відповів Антоні і відчинив двері в невеличку кімнату, яка правила лікареві за спальню і вітальню.

Досить убога обстановка кімнати вразила Дженні, але дівчина вдала, що не помітила цього, і сіла на диванчику біля вікна. Антоні сів навпроти і потягнувся до папіросниці, сплетеної з трави у вигляді корзини. Обоє були щасливі. Раптом тихий зойк вирвався з грудей Дженні. Лице її зблідло. Дівчина злякано дивилась у вікно.

– Що з тобою? – схопився Антоні.

– Дивись, мау-мау, – ледве вимовила Дженні і показала на порослу кущами скелю, що нависла над сараєм.

Антоні глянув туди і теж завмер: між кущами, виблискуючи голим спітнілим тілом, швидко спускався негр. Ось він на хвилину зник за сараєм, потім вибіг з-за рогу і кинувся до бунгало. Дженні скрикнула, але Антоні раптом усміхнувся.

– Та це ж Джомо!.. Але що з ним?

Він відчинив двері, і в кімнату влетів задиханий й закривавлений Джомо.

– Пити! – попросив він.

Лікар налив склянку води. Джомо випив і простягнув ліву руку, по якій стікали крапельки крові.

– Бвана Антоні, допоможіть мені. Заховайте мене!.. За мною погоня… Бвана Кребс обвинуватив мене в нападі на нього, хоч я ні в чому не винен, і зараз полює за мною… Вони вислідили мене, але я зумів збити їх з сліду… Вони трохи відстали, – думали, що я подався в гори, і кинулися туди…

Антоні більш нічого не розпитував. Швидко перев'язав неглибоку рану на передпліччі і приніс свій старий одяг.

– Мерщій одягайся! Звідки погоня?

– З боку Гавіри.

– Так, – замислився лікар. – Вони незабаром будуть тут. Я заховаю тебе, але сказати з певністю, що вони не перевернуть усе, не можу. Найкраще для тебе – негайно податися в савани…

Антоні замовк, нервово потираючи крутий обпалений тропічним сонцем лоб. Джомо нетерпляче переступав з ноги на ногу, – кожна згаяна хвилина могла йому дорого коштувати. Негр не знав, на що зважитися. Дженні підійшла до Джомо і торкнула його за рукав.

– Джомо, я допоможу тобі… Якщо тільки це не ти вчинив замах на пана Кребса. Адже все складається проти тебе! Сутичка на вокзалі, а тепер цей випадок…

– Клянуся, – Джомо ударив себе рукою в груди, – клянусь духами своїх предків і священною горою Кенія, де живе могутній Нгаї, що я не вчиняв замаху на бвану Кребса!.. Джомо каже правду!

В його голосі прозвучала така щирість, а очі дивилися так правдиво, що Дженні повірила.

– Тоді ходімо! – сказала вона. – Я відвезу тебе звідси якнайдалі від переслідувачів!

Вона швидко пішла до дверей, перехопивши схвальний погляд Антоні. Джомо кинувся вслід за нею. Через півхвилини заревів мотор, і форд, зірвавшись з місця, помчав на північний схід, у протилежний від Гавіри бік…

Антоні довго стояв на порозі, стежачи, як над дорогою розсіюється червонуватий пил.

За банановим гайком почувся шум моторів. Антоні приклав дашком руку над очима і глянув у той бік. Сяючи на сонці нікелем, звідти мчали дві машини. Вони зупинилися біля воріт. З машини миттю вистрибнули полісмени. Потім вилізли капітан Кребс і Майкл Ніксон.

Вони рушили до Антоні, а всі інші розсипалися навколо. Заглядали в сарай, під навіс, двоє побігли на плантацію, а один навіть задер голову і почав вдивлятися у верховіття кучерявих пальм.

– Добрий день, містер Райт, – привітався інспектор поліції. – Ми шукаємо злочинця!

– Чим же я можу вам допомогти?

– Злочинець тікав до вашої ферми. Можливо, він заховався десь тут, у вас. Прошу пробачення, але ми змушені обшукати ферму й околиці.

– Будь ласка, я до ваших послуг, – відповів Антоні. – А втім, здається, мої послуги ні до чого: ваші люди, сер, уже й так обшукують ферму… Якщо маєте бажання, прошу в дім.

В цей час один з полісменів, вибравшись на скелю, голосно вигукнув:

– Кров! Тут кров! Він поранений!

Кребс і Ніксон поспішили туди. Антоні пішов за ними. Справді, там, де Джомо на якусь хвилину зупинився, на камені виднілися дві криваві плями.

– Він десь тут! – гукнув Кребс. – Годі стояти й чухатись, як ліниві лемури! Перевернути все – знайти чорношкірого собаку!

Капітан і Майкл майже бігом кинулися до будинку, інші нишпорили на подвір'ї і плантації.

В кабінеті Кребс побачив на столі бинти, вату, йод, а в мисці – кров. Очі капітана блиснули лиховісним вогнем.

– Містер Райт, – сухо сказав він, – ви тільки що когось перев'язували.

– Так, перев'язував, – спокійно відповів лікар.

– Хто це був?

– Це був один поранений негр… Джомо Карумба, сер.

Кребс аж підскочив, ніби наступив на колючку, і витріщився на Антоні.

– Хай йому чорт, ми ж саме цього розбійника й шукаємо! Чому ж ви зразу не сказали, що він був у вас?

– Тому, що ви мене не питали, сер, – глузливо відповів Антоні, – а ввірвалися в чужий дім, як у свій власний, і перевернули все догори дном. Крім того, ви сказали, що шукаєте якогось злочинця… Звідки ж я міг знати, що Карумба і є той злочинець?

– Досить, – нетерпляче крикнув Кребс, – Не говоріть так багато! Скажіть краще, де той Карумба!

– Оцього я не знаю, – посміхнувся лікар.

– Але ж ви його щойно перев'язували?

– Перев'язував.

– І куди ж він подівся?

– На жаль, він не залишив мені адреси, – з серцем відповів Антоні, якого вже почав бісити визивний тон інспектора поліції.

– Прокляття! – вигукнув той. – Ви знаєте, містер Райт, де Карумба! Безперечно, знаєте, але не хочете сказати! Глядіть, щоб вам не довелося шкодувати!

І Кребс вибіг з бунгало. Майкл, що весь час мовчав, холодно стис тонкі, безкровні губи і, похитуючись довгим худим тілом, вийшов за ним.

На дорозі полісмени трохи про щось порадились, потім розсипалися цепом у високих посівах дуро. [7]7
   _{Дуро– різновидність зернової культури.}


[Закрыть]Кребс і Ніксон розвернули свої машини в напрямі Бруконвіла і зникли в хмарі куряви.

Минуло кілька днів. Антоні Райт кожного вечора приїжджав у Бруконвіл, хоч Майкл щоразу намагався виявити до нього свою неприязнь. Кребс за весь час приїжджав тільки один раз, але про сутичку з лікарем не обмовився жодним словом. Та від Дженні Антоні знав, що інспектор поліції звинувачує його у співчутті мау-мау. Лікар мовчки посміхався, коли про це заходила мова.

Одного разу, повертаючись увечері додому, Антоні помітив позад себе якусь тінь, ніби гойднулася гілка на придорожньому кущі. Це було вже за сто чи двісті кроків від бунгало. Антоні пришпорив коня і на повному скаку влетів у двір. Страху він не відчував, але обережність ніколи не зайва: траплялися випадки, коли сюди заходили хижаки і нападали на поодиноких людей. Віддавши коня слузі, лікар зайшов у дім і засвітив світло.

Годинник монотонно відбивав години. Вже минуло далеко запівніч, коли Антоні, відклавши книгу, заснув. Прокинувся він од незвичайного сяйва. Лікар схопився і підбіг до вікна. В очі йому вдарила кривава заграва. Горів сарай, а може, й будинок. Не роздумуючи, Антоні прожогом метнувся до дверей і вискочив на веранду. В ту ж мить гострий полиск широкого ножа-панги примусив його відсахнутися і прикритись дверима. Панга вдарила в двері – і з них полетіли тріски. Відразу ж надворі завили, закричали кілька розлютованих диких голосів:

– Мау-мау! Мау-мау!

Антоні встиг замкнути двері і схопити пістолет. Не цілячись, він двічі вистрілив у двері. Знадвору долетів зойк і прокляття, виголошене чистісінькою англійською мовою. Це здивувало Антоні: з якого це часу кікуйю так добре лаються по-англійськи? Але роздумувати було ніколи. Він кинувся на протилежний бік будинку і припав до вікна: в мерехтливих відблисках пожежі по подвір'ю перебігали чорні постаті. Отже, він оточений!

На мить Антоні опустив руки, смертельна туга крижаним холодом стисла серце. Невже смерть?

Схопивши стілець, Антоні щосили вдарив по рамі. Брязнуло скло, затріщало дерево. Лікар узяв мішок з старими речами і шпурнув його за вікно. Лантух глухо гупнув і по схилу покотився в кущі.

– Сюди! Сюди! – пролунав крик. – Він тут!

Круг бунгало прогупотіло кілька пар ніг. Тоді Антоні розчинив з протилежного боку вікно і вистрибнув надвір. Хтось несподівано налетів на нього і вилаявся мовою кікуйю, очевидно вважаючи його за свого. Не давши ворогові отямитись, Антоні вистрілив впритул, і той упав під ноги. Дорога була вільна! Якихось півсотні кроків одділяло його від густого, високого дуро. Антоні вже майже добігав до плантації, коли позаду пролунав постріл, потім другий. Щось штовхнуло його в плече, і гаряча хвиля покотилася по спині. Але зопалу Антоні ще пробіг до плантації, чомусь звернув ліворуч, спіткнувся і впав у густу тінь. Прислухався. До нього знову долинула лайка англійською мовою і якийсь нерозбірливий наказ. Вороги, мабуть, прочісували дуро. Зібравши останні сили, Антоні переповз через дорогу і шаснув під колючі кущі молочаю-сухолистнику.

Знайшли його вранці. Майкл Ніксон і Дженні чули стрілянину і бачили заграву пожежі. Як тільки зійшло сонце, вони, сполошені, примчали до бунгало Райта. Від бунгало лишилась тільки купа головешок, біля сарая – обгорілі, спотворені трупи двох негрів, – чоловіка й жінки, – які служили в лікаря.

Антоні був непритомний, його перенесли в машину і повезли в місто.

Хірург міської лікарні Ендербі оглянув пораненого, похитав головою і спитав Дженні:

– Хто він вам?

Дженні на мить зніяковіла, а потім твердо відповіла:

– Близький друг.

– Гм… Сподіватимемося на краще, міс… Я зроблю все, що зможу.

І хірург звелів віднести Антоні в операційну.