Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

ВЕСІЛЛЯ В БРУКОНВІЛІ

Після пригоди на шляху думка Дженні про Кребса змінилася, його героїчний вчинок, без сумніву, заслуговував на повагу. Все зле, що він вчинив Антоні Райту, якось поблідло, відійшло на задній план. Та й згадувати про лікаря Дженні намагалась якомога рідше, вважаючи його перегорнутою в житті сторінкою, до якої не слід повертатись.

Видужував капітан поволі, і Дженні з братом часто провідували його. Іноді дівчина сама бувала в місті і заносила капітанові у військовий госпіталь печиво й фрукти, приготовлені місіс Ніксон. Такі відвідини були дуже приємні Кребсу. Йому пощастило зачепити в серці дівчини струни, які відгукувалися на порухи його душі. Кребс швидко зрозумів, що дівчині подобається все незвичайне, небуденне, і часто розповідав їй цікаві історії, героєм яких незмінно був сам. Розповіді його були не позбавлені фантазії, і Дженні слухала їх з цікавістю і навіть з захопленням.

Одного разу, коли Дженні поверталася з чергової поїздки в місто, її зупинив якийсь молодий негр. Придивившись, дівчина пізнала в ньому Туку – брата Коване. Це було через два місяці після того, як Джомо погодився ціною власної волі визволити Антоні Райта і не повернувся в загін. Привітавшись, хлопець запитав, де Джомо і що з ним. Дженні спочатку навіть розгубилася, бо ні разу протягом усього цього часу не поцікавилася долею Джомо. Потім відповіла, що він, мабуть, у концтаборі і що, на жаль, його жертва була марною, бо звільнити лікаря Райта не пощастило. Туку підозріливо подивився на неї, похитав головою і зник у придорожніх кущах. Дженні зрозуміла, що її підозрюють у нечесній грі. Щоб хоч якось виправдати себе перед власним сумлінням і перед товаришами Джомо, Дженні вирішила при нагоді попросити Кребса за сестру Туку – Коване… На її подив, Кребс одразу ж розпорядився привезти Коване в Екватор, щоб особисто оголосити їй про звільнення. Дженні, звичайно, не знала, що, вийшовши з госпіталю, Кребс суворо попередив Коване, щоб та нічого нікому не розповідала про катування, яким була піддана в тюрмі. «Якщо ти обмовишся хоч словом, – сказав він, – то Джомо відповість за твій язик! Зрозуміла? І не забудь подякувати міс Дженні! Це вона просила за тебе, замазуро!» Коване промовчала. Її вразила вістка про те, що Джомо в руках Кребса. В той же день вона прибула в Бруконвіл, щоб подякувати своїй визволительці. Дженні залишила її своєю покоївкою.

Кребс тепер став щоденним гостем у Бруконвілі. Місіс Ніксон раділа і нишком готувалася до весілля. Руку капітан носив ще на перев'язі і трохи хизувався цим. Йому було приємно бачити співчуття Дженні, коли, незграбно або різко повернувшись, він морщився і кривився від болю, якого насправді вже давно не відчував.

Незабаром стало відомо про майбутнє одруження капітана Кребса і Дженні. Весілля призначили на першу неділю вересня. Щаслива місіс Ніксон з радістю готувалася до свята.

У неділю в Бруконвілі чекали гостей. В домі все блищало, в повітрі стояв тонкий запах троянд. В залі приготували стіл на двадцять п'ять осіб.

З хвилини на хвилину чекали молодих з церкви і гостей. О дванадцятій годині на дорозі показалося кілька блискучих машин. Передню – з молодими – вів Майкл. Він зупинив її якраз перед головним входом у будинок, і слуга відчинив дверці. З другого поверху загримів вітальний марш. Машини гостей в'їжджали в двір.

Майкл запросив гостей на увиту зеленню веранду. Кребс зайшов з Дженні в кімнату.

Дженні стомлено сіла в крісло і зітхнула. Капітан поцілував їй руку.

– Дженні, ти така бліда сьогодні… – тихо сказав він.

– Я стомилася, Нельсон, – відповіла вона. – Це закрите вінчальне плаття зовсім замучило мене. Пришли до мене Коване.

Кребс вийшов у сусідню кімнату, покликав покоївку і став біля вікна. Мимоволі кинув погляд на будівлі Бруконвіла, за якими розкинулись безмежні плантації, і радісна посмішка майнула на його обличчі.

«Нарешті! – подумав він. – Бруконвіл буде мій! Місіс Ніксон – жінка хвороблива і не протягне довго. Дженні одержить половину маєтку… Майже двадцять тисяч акрів, з них – шість тисяч під кофе! Непогано! Це набагато перевершить весь прибуток від занедбаного батьківського маєтку, що дістався старшому братові!»

Капітан потер від задоволення руки. Через кілька хвилин він постукав до Дженні і, прочинивши двері, сказав:

– Ходімо, дорога, нас чекають!

Гості зустріли їх овацією. На просторій веранді було гамірно. Кожен намагався сказати молодим щось приємне. Проте в очах деяких подруг Дженні помітила погано приховану заздрість. І від цього на душі в неї стало легко і весело. Вона глянула на Нельсона Кребса – свого чоловіка – і зрозуміла подруг: капітан був не просто красивий, він був чудовий!

Тимчасом до маєтку під'їхала велика зелена машина і, не заїжджаючи в двір, зупинилася біля червоного цегляного амбара. З машини виліз солдат. Це був Джіммі Бен, який з острова потрапив у стройову частину. Він поволі наблизився до двору і здивовано зупинився.

– Гей, дівчино! – гукнув солдат на молоденьку негритянку в сірому вбранні. – Іди-но сюди!

Коване підбігла до воріт.

– Слухаю, бвана, – відповіла вона завченою фразою.

– Це Бруконвіл?

– Так.

– Я хотів би бачити міс Дженні Ніксон.

– Для чого вона вам?

Солдат ущипнув дівчину за щоку.

– Швидко постарієш, красуне…

– Міс Дженні зараз не може до вас вийти: у нас гості…

– Що ж це у вас – весілля чи похорон? Для весілля ти не дуже весела, а для похорону не дуже сумна.

– У нас весілля. Міс Дженні виходить заміж за інспектора поліції бвану Кребса.

Джіммі свиснув. «Отака жіноча натура, – думав він. – Не встиг наречений потрапити за колючий дріт, як вона вже завертіла хвостом!.. Що ж робити? Розповісти їй все-таки про лікаря чи ні?.. До біса! Негайно їхати геть звідси! Згадка про нещасного в'язня тут зовсім недоречна!»

А вголос сказав:

– Ех, дівчино, дівчино! Всі ви однакові! Десь і в мене в Ньюкаслі є любка… А чи є? Чи чекатиме вона мене ще два роки?.. Мабуть, вискочить за першого-ліпшого… Як ось ця!.. Отак, лікарю! Добре, що ти не знаєш!.. Та, мабуть, і не взнаєш!

– Ви про якого лікаря, бвана солдат? – занепокоєно спитала Коване.

– Я ж казав – швидко постарієш, коли багато знатимеш…

Джіммі попрямував до машини. Але Коване серцем відчула, що солдат мав на увазі лікаря Антоні.

– Зачекайте! – гукнула вона. – Ви згадали про лікаря… Невже це бвана Антоні? Але ж він давно загинув!

– Ти сказала – бвана Антоні? Хто цей бвана Антоні?

– Це лікар Антоні Райт. Що ви про нього знаєте, бвана? – у Коване на очах виступили сльози.

– Ти плачеш, дівчинко!.. Ну, припустімо, я дещо знаю про вашого бвану Антоні… А ти не того… часом не закохана в нього?.. Що ж, це було б не дивно – він і зараз непоганий хлопець!..

– То це неправда, що бвана Антоні вбитий? – скрикнула вона.

– Вбитий? Не думаю… Коли за ці три останні місяці, що минули з того часу, як я бачив його, нічого не змінилося.

– Ви хочете сказати, що три місяці тому він був живий?

– Звичайно.

Коване схопила солдата за руку.

– Зачекайте! Прошу вас, зачекайте тут! Я повинна сказати своїй хазяйці!

– Ну, гаразд! – сказав Джіммі і додав: – Хоч, видно, твоя хазяйка несерйозна особа.

– Ви нічого не знаєте!. Прошу вас, побудьте тут!

– Ну, біжи!.. – Джіммі аж плюнув спересердя, йому раптом захотілося сказати зрадниці щось колюче, щоб весілля їй стало не радістю, а горем.

Коване перебігла подвір'я. На веранді лунали сміх і веселі голоси. Покоївка несміливо підійшла до Дженні.

– Міс Дженні, – прошепотіла вона, – вас хоче бачити якийсь солдат. Він приніс звістку про…

Коване не договорила. Дженні зблідла і похитнулася. З виразу обличчя й тону покоївки вона відразу все зрозуміла. Вибравши хвилину, Дженні зійшла з веранди і пішла за Коване.

Під червоним цегляним амбаром, у тіні, стояв Джіммі Бен. Він навіть кроку не зробив назустріч Дженні. Вона сама підійшла і переляканими очима глянула на нього.

– Ви… Ви маєте щось мені сказати? Я Дженні Ніксон.

– Я мав передати вам дещо від одного чоловіка, але не знаю, чи варто це зараз робити…

– Від кого?

Джіммі стало жаль дівчини. Вона ледве трималася на ногах, і всі їдкі слова, які він тільки-но приготував для неї, вилетіли в нього з голови.

– Та ви не хвилюйтесь, міс. Не знаю, як вам і сказати… Три місяці тому я познайомився в концтаборі з одним лікарем…

– Лікарем? – Дженні сперлася рукою на стіну амбара. – Антоні Райтом?

– Так! Він просив розповісти вам про нього… Антоні Райт перебуває зараз на одному з островів на озері Вікторія. Там суворий режим. Писати звідти він не може. І взагалі надії на повернення в нього немає…

Дівчина затулила лице руками і беззвучно заридала. Отже, її безсоромно обмануто!.. Нельсон знав, де Антоні і що з ним! Боже, що робити? Що робити?.. Вона перестала раптом плакати. В очах її блиснув вогонь гніву.

– Дякую вам, містер…

– Це не має значення, як мене звати… Лікар врятував мене від смерті, і я віддячив йому як міг.

Дженні потиснула солдатові руку.

– Передайте Антоні…

– Пробачте міс, – перебив її Джіммі, – але я не побачу містера Антоні… Мене списали з острова саме за те, що я міг чимось допомогти йому… Я бачу, ви дуже схвильовані. Якщо вам буде цікаво докладніше узнати про лікаря Антоні, то ви зможете побачити мене кожної неділі в барі «Страус» у Кисуму… Прощайте!

– До побачення! Я обов'язково розшукаю вас!

Дженні поволі пішла до ґанку, заглиблена в свої думки. Джіммі провів її довгим поглядом, у якому був і осуд і співчуття. Але, видно, осуд, кінець кінцем, переміг. Джіммі плюнув і пішов до воріт.

– Бвана, – кинулася Коване до нього, – бвана! Може, ви зустрічали в таборі негра на ім'я Джомо… Джомо Карумба?

– Дівчино, я там зустрічав їх сотні! – засміявся Джіммі. – А чи був серед них твій Джомо – хто знає!

– Він дружив з лікарем Антоні Райтом… Високий такий…

– Стривай! – вигукнув Джіммі. – З лікарем завжди був якийсь високий негр! Вони, здається, дружили… Може то справді твій Джомо!..

– Боже, то він! – прошепотіла Коване. – Дякую, бвана!

Джіммі нічого не сказав, тільки знизав плечима і сів у машину…

Тимчасом весілля тривало. Місіс Ніксон запросила всіх у зал. Капітан Кребс узяв Дженні під руку і перший пішов нагору. Він помітив, що Дженні чимось схвильована, але не надав цьому значення. «Сьогодні ми всі, мов самі не свої», подумав він.

Дженні напружено обмірковувала становище. Спочатку вона хотіла вчинити Кребсу допит, кинути йому в обличчя найдошкульніші слова і оголосити, що весілля не буде, але відразу ж відкинула цю думку. Дівчина уявила, яким посміховищем стала б вона у всій окрузі, як лихословили б її заздрісниці-подруги, коли б раптом на весіллі зчинився скандал. Кребс посміхаючись нахилився до неї.

– Ти так хвилюєшся, мила. Не треба, – сказав він ніжно.

І Дженні зрозуміла, що нічого йому не скаже, та й не варто казати: повернення її до Антоні вже неможливе – всі шляхи до нього відрізані. Але виручити його – це її обов'язок.

Випадок допоміг їй виробити план дій.

Коли за столом зав'язалася розмова про весільну подорож, усі навперебій почали радити маршрути. Одні пропонували Уганду, інші – Коморські острови або Космоледо… Молодий сміявся і відкидав одну пропозицію за одною, пояснюючи це тим, що в нього лишилося тільки три тижні відпустки, до того ж далекі подорожі тепер небезпечні. Чого доброго попадеш до рук мау-мау. Тоді Дженні запропонувала Кисуму.

– Нема чудовішого місця у всій Кенії, ніж Кисуму! – підтримав її Едді Крон. – Там можна найняти прекрасну віллу біля озера Вікторія! А які жирні лососі водяться в озері!

Це було недалеко, а головне, така подорож коштувала б недорого.

– Ти не заперечуєш, люба? – звернувся Кребс до Дженні. – От і прекрасно. Тоді поїдемо в Кисуму.

Місіс Ніксон тішилася щастям дочки і сама була щаслива, бо її мрія – видати Дженні за знатну людину – здійснилася.

Через тиждень молоді виїхали у весільну подорож.

БАР «СТРАУС»

В неділю у веселому дачному містечку Кисуму на одній з прибережних затишних вуличок Дженні відшукала бар «Страус». У невеличкому залі за столиками сиділо, попиваючи холодне пиво, кілька відвідувачів – білих чиновників і солдатів. Невисокий, огрядний бармен, побачивши гарно одягнену відвідувачку, поспішив їй назустріч.

– До ваших послуг, місіс!

– Я хотіла б закусити… Якщо у вас є окрема кімната…

– Прошу, місіс! – уклонився бармен. – Чудова кімната, в якій вас ніхто не потурбує.

Він завів її в невеличку, скромно обставлену кімнатку для двох осіб. В ніші, задрапованій важкими портьєрами, Дженні помітила двері, які, мабуть, вели на подвір'я. Перехопивши її погляд, бармен розправив портьєри так, що вони зовсім закрили двері, і сказав:

– Якщо ви не захочете виходити через зал, то цей хід буде до ваших послуг… А крізь вікно ви зможете побачити всіх відвідувачів бару.

Дженні схвально хитнула головою і замовила какао та бісквітів. Вона сіла так, щоб у віконце було видно вхідні двері.

Час тягнувся нудотно довго. Дженні придивлялася до кожного відвідувача, але солдата, який приніс їй звістку про Антоні, не було. Вона боялася, що не досить добре запам'ятала його обличчя, і тому уважно приглядалась до кожного, хто хоч трохи нагадував його.

Тільки о четвертій годині до бару зайшло два солдати, один з яких, безперечно, був той, що приїжджав у Бруконвіл. Дженні відхилила двері і поманила пальцем бармена.

– Покличте сюди того високого солдата, блондина, то зайшов з товаришем!

Бармен кивнув головою.

За хвилину Джіммі був уже в кімнаті Дженні. Він одразу пізнав жінку.

– Добрий день, місіс!

– Сідайте! – Дженні щільніше причинила двері. – Ви мене пізнали?

– Звичайно, – буркнув Джіммі.

– Я приїхала, щоб розпитати вас докладніше про містера Антоні Райта…

– Вас і досі цікавить його доля? Що ж…

І солдат розповів усе, що знав, про життя Антоні в концтаборі, про долю, яка чекає там в'язнів. Дженні замислилась.

– Мені здається, що можна вам довіритись… – промовила вона після паузи.

Джіммі промовчав.

– Скажіть, що б ви робили, коли б вашу наречену безневинно кинули у в'язницю?

– Я спробував би визволити її, – відповів Джіммі.

– Навіть ціною власного життя?

– Навіть ціною життя… Але при чому тут я?

– Так… Ви славний… Я… я теж хочу визволити з концтабору лікаря Антоні!..

– То вам зовсім не треба рискувати життям, – посміхнувся Джіммі. – Ваш чоловік заради вас може зробити це без такої жертви.

– Ні, ні! – заперечила молода жінка. – Мене жорстоко обманули: сказали, що Антоні загинув… А він… я повинна допомогти йому втекти…

Джіммі витріщив очі.

– Але ж це неможливо! Концтабір на острові, до нього не так легко дістатися! Цілу ніч навколо острова курсує військовий катер. Кілька прожекторів освітлюють прибережні води!.. Ні, острів зовсім неприступний! Треба бути або божевільним, або занадто сміливим, щоб зважитись на це.

– І все-таки я хочу спробувати. Якщо, звичайно, ви допоможете мені. Ви нічим не рискуватимете! А я вам добре заплачу!.. Заплачу стільки, скільки ви не зможете заробити тут за всю свою солдатську службу!.. Ну, згодні?

Джіммі мовчав. Він вагався. Хотілося допомогти людині, яка врятувала його від смерті, хотілося й грошей заробити. Але така авантюра могла закінчитися тим, що він сам опиниться на місці шановного лікаря Антоні!..

Дженні поклала свою тендітну білу руку на важкий бронзовий від загару кулак Джіммі.

– Я пропоную вам двісті фунтів! Ну, погоджуйтесь!.. Сміливіше! Коли Антоні висмоктував отруту з вашого тіла, він не думав про себе. І ніхто, не обіцяв йому за це ні грошей, ні волі!.. Невже ви не допоможете?

Джіммі опустив очі. Він був чесний хлопець, і йому було соромно відмовитись. До того ж такі гроші! Він зміг би кинути остогидлу солдатську службу і поїхати з Ньюкасл, де його чекає наречена!.

– А чим, власне, я повинен вам допомогти? – запитав він.

– Накреслите план острова й концтабору, підступи до нього. І попередите Антоні, щоб він чекав у визначеному місці.

– І це все?

– Це все.

Джіммі почухав потилицю. На його простуватому обличчі знову промайнули вагання й сумнів. Чи нічим він не рискує? Здається, ні! Але ж як попередити лікаря? Хіба що втягнути в цю справу Тома? Він там сидить під пальмою і смакує холодне пиво, змішане з бренді. Тільки він може це зробити. Шепне пару слів в'язневі – і жодна жива душа не узнає, хто й коли попередив лікаря… Але Джіммі не хотілося ділитися грішми з Томом!..

– От ніяк не придумаю, як попередити лікаря… Мене на острів не пускають. Єдиний вихід – втягти в цю справу когось з охоронників табору!.. Не знаю тільки, чи вдасться… Є тут у мене товариш – йому можна довіритись! Та боюся, що він не захоче рискувати…

Дженні бачила, що солдат хитрує.

– Я заплачу триста фунтів, – сказала Дженні. – Думаю, цього вистачить, щоб умовити вашого друга.

– Я зараз покличу Тома, – погодився Джіммі.

Зайшов Том, і Джіммі коротко передав йому свою розмову з Дженні.

– Ти з глузду з'їхав! – вигукнув Том. – Якщо хочеш втратити свою голову, то погоджуйся! Але я не згоден! Ти розумієш, на що йдеш? Ні, місіс, – обернувся він до Дженні. – Я розумію ваше бажання, лікар – близька вам людина. Але, будь ласка, не вплутуйте нас у цю небезпечну справу. Це мої останні слова!

Дженні підвелася. Вона була бліда. Діставши з сумочки невеликий золотий медальйон, подала його Тому.

– Думаю, ви не відмовитесь передати цю річ містерові Райту? Нічого не кажіть йому. Він сам усе зрозуміє!

– Ну, це можна, – відповів Том, подумавши. – Передам! – І він заховав медальйон у кишеню.

Дженні, лишивши на столі гроші барменові, вийшла. Том одразу ж накинувся на Джіммі з докорами, що той мало не вплутав їх обох у небезпечну авантюру… Джіммі спочатку мовчав, але потім не витримав і крикнув:

– Замовкнеш ти, нарешті? Сам знаю, що це небезпечна справа! Але ж я погоджувався не тільки ради грошей! Лікар врятував мене від смерті. Хіба я не зобов'язаний йому допомогти? До того ж він англієць.

– Ну, досить, – примирливо промовив Том. – Відмовилися, І гаразд! Ходімо замовимо краще пива!

Джіммі підвівся, але раптом ззаду на його плече лягла чиясь важка рука. Від несподіванки солдат здригнувся і сів.

«АСКАРІ» І СОЛДАТИ

Думка про те, що Джомо живий і разом з лікарем Антоні Райтом перебуває в концтаборі «Чорний екватор», не давала спокою Коване. Можливо, вона зможе чимось допомогти їм, якщо вчасно передасть цю звістку партизанам.

Серед весільної метушні піти непомітно з Бруконвіла було неважко. Зібравши свої пожитки, які вмістилися в невеличкий клуночок, Коване вибрала хвилину, коли в дворі нікого не було, і вийшла за ворота. Серце тривожно стукало в грудях.

В Гавіру вона прийшла надвечір. Знайшла Кунгу, брата Комебі. Хлопець прополював міжряддя бананів. Побачивши дівчину, він поклав сапу і пішов їй назустріч. Коване схопила його за руку і прошепотіла:

– Кунгу, я втекла з Бруконвіла… Мені треба негайно зустрітися з Комебі. Є важливі вісті про Джомо!

Кунгу мав тільки чотирнадцять років, але був розумним і рішучим хлопцем, йдучи в загін Джомо, Комебі сказав йому: «Кунгу, ти будеш моїми вухами й очима тут, у Гавірі!» І Кунгу ретельно виконував наказ брата. Тепер він одразу зрозумів, яким важливим є повідомлення Коване.

– Добре, – погодився хлопець – Я проведу тебе до Комебі! Йди ось цією стежкою в ліс і почекай мене в долині Трьох леопардів. Я зараз прибіжу туди!

З долини Трьох леопардів вони піднялися на гірський перевал. Кунгу попросив Коване почекати, а сам кудись зник. Незабаром він з'явився з дозорцем-масаєм і, передавши йому Коване, повернув назад, у Гавіру. Тільки вранці Коване з дозорцем прибули в повстанський табір і зустрілися з Комебі і Туку.

Вислухавши дівчину, Комебі вирішив будь-що визволити Джомо та лікаря і відразу ж почав готувати людей до нової операції. Крім Туку й Коване, командир загону розповів про свій задум ще й Дедані, який був родом з Кисуму і міг допомогти в майбутній операції. Ясного плану майбутніх дій у Комебі не було. Все мало залежати від багатьох обставин на місці. Але всі дотримувалися однієї думки: без допомоги, добровільної чи вимушеної, солдата, який привіз у Бруконвіл звістку про лікаря, вони нічого не зроблять. Отже, спочатку треба було їхати в Кисуму, підстерегти в барі «Страус» солдата, якого мала пізнати Коване, і захопити його. В одязі аскарі, з цілком надійними посвідченнями, партизани виїхали в Кисуму на машині, відбитій у полісменів.

Доїхавши без пригод до затоки Кавірондо, вони заховали машину в густих прибережних чагарниках, і Дедані пішов у розвідку. Повернувся він тільки наступного дня під вечір, стомлений, але веселий.

Обставини склалися на їх користь. Насамперед виявилось, що бармен був знайомий Дедані – працюючи в Кисуму, юнак привозив йому продукти від свого хазяїна. Довідавшись, що в бар потрібна служниця, Дедані попросив його взяти на це місце Коване, назвавши її своєю сестрою. Той погодився.

Отже, Коване буде в барі весь час і зможе легко розпізнати серед багатьох відвідувачів солдата… Крім того, Дедані знайшов добрий човен. Правда, за нього треба було дорого заплатити, але партизани не зважали на це.

Тепер усі надії покладалися на Коване. Дівчина мусила вистежити, а партизани схопити солдата без шуму. Вранці другого дня Коване вже була на роботі. У неділю на подвір'я бару «Страус» в'їхала машина з аскарі. Бармен виглянув з вікна, пізнав серед аскарі Дедані, привітно помахав йому рукою і зник.

Коване вже чекала своїх товаришів. Вона провела їх у напівтемний тісний коридорчик, з якого всередину бару вели тільки одні вузькі двері. Дівчина тихо прочинила їх, і партизани почули розмову Дженні з солдатами.

– Коване й Дедані, – прошепотів Комебі, – ідіть і затримайте якось бармена, якщо йому раптом заманеться прийти сюди.

Комебі й Туку стали за портьєрою з пістолетами в руках. Як тільки Дженні вийшла, Комебі тихо відхилив портьєру і схопив одного з солдатів за плече. На другого вже кинувся Туку.

– Спокійно, бвана! – грізно промовив Комебі. – Якийсь рух або крик, і вам доведеться розпрощатися з життям.

Ошелешені солдати, побачивши спрямовані на них дула пістолетів, попідводили вгору руки. Партизани швидко обшукали їх і забрали зброю.

– Ми чули вашу розмову з білою міс, – вів далі Комебі. – Вона не домовилася з вами, але ми, сподіваюся, домовимось! Чого б це вам і нам не коштувало! Ви розумієте мене? Ми хочемо визволити лікаря Райта, а з ним, можливо, і негра Джомо Карумбу. Вони обидва перебувають, як ви знаєте, в «Чорному екваторі»!

– Що ж вам треба від нас? – запитав Джіммі.

– Небагато, – відповів Комебі. – Одного з вас ми візьмемо з собою як заложника, а другий спокійно повернеться в «Чорний екватор» і попередить лікаря та його товариша, щоб вони були готові до втечі. До речі, медальйон, який вам дала міс, може згодитися – він переконає лікаря в тому, що це не провокація.

– А якщо я не погоджуся? – запитав Том. – Або розповім про все комендантові?

– Тоді ми завтра ж розстріляємо вашого товариша! – спокійно відповів негр. – Ну, а вас уже якось уполюємо іншим разом!

– Чорт! – вигукнув Том. – Придумано до ладу! Нічого не скажеш! Якщо вам з тих чи інших причин не пощастить визволити в'язнів, то Джіммі, виходить, загине?

– Виходить, так! А тому у ваших інтересах допомогти нам, щоб усе закінчилося щасливо!

– Але хто гарантує, що тоді ви не вб'єте Джіммі Бена?

– Бвана, ми теж люди! – гордо відповів Комебі. – Я даю слово, що у вашого друга жодна волосина не впаде з голови, якщо ви виконаєте наші умови!

Солдатам нічого іншого не лишилося, як погодитись.

За вимогою Комебі, вони накреслили план острова і табору, самі вибрали місце, де найзручніше причалити човном. В цьому нічого дивного не було. Солдати і особливо Джіммі були зацікавлені в щасливому закінченні цієї справи.

– Як же ви доберетесь до острова? – запитав Том.

– Ваш обов'язок – попередити лікаря! – відповів Комебі. – А все інше – то наша справа!

Домовившись про все, повстанці відпустили Тома, а Джіммі посадили в машину і самі сіли позад нього. Автомобіль виїхав на дорогу і помчав на південь.