Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

ЗУСТРІЧ З НОСОРОГОМ

Життя Дженні в наступні дні було сповнене безперервного чекання. Їй здавалося, що ось відчиняться двері, в кімнату посміхаючись зайде Антоні і, ніби нічого й не було, розповість про чергову подорож у савани. Але поступово дівчина примирилася з дійсністю і почала чекати листа. Проте дні минали, а листа все не було.

Дженні не хотілося дзвонити Кребсу, щоб узнати про Антоні, але Майкл, який через капітана добре знав цю справу, розповідав, що Райта відправлено в концтабір, де нібито він працює лікарем.

Наприкінці місяця в Бруконвіл приїхав капітан Кребс. Він трохи схуд і виглядав молодшим. Місіс Ніксон, яка не приховувала своєї симпатії до нього, зраділа приїздові гостя і запросила його на обід. Кребс багато говорив, проте Дженні неохоче підтримувала розмову.

Перед від'їздом капітан, вибравши хвилину, звернувся до дівчини:

– Міс Дженні, ви щось маєте на серці проти мене?..

– Чому вам так здається? – запитала дівчина.

– А хіба ваша холодність не говорить про це?

– Я з усіма однакова…

– З усіма присутніми… – гіркота почулася в його голосі. – А я не можу бути з усіма однаковий! Моє серце не знає середини: в ньому або любов, або ненависть!..

– Ваше серце – страшне!

– Вам його нічого боятися! – схвильовано сказав капітан Кребс. – Воно належить вам!

Це вже було освідчення. Дженні нічого не відповіла. Що вона могла сказати? Що не любить його? Але це й так видно. Вона нерухомо сиділа на стільці, склавши холодні білі руки на колінах, і дивилася мимо нього в бездонну глибочінь блідо-рожевого передвечірнього неба. Кребс почекав хвилину і зрозумів, що треба прощатися. В думці він картав себе за те, що занадто поспішно вихопився з таким невдалим освідченням. Але Кребс був людиною, яка звикла в усьому обвинувачувати інших. «Дівчисько! – сердито думав він про Дженні. – Вередливе дівчисько! Могла б хоч якимсь жартом відповісти на мої слова! Ну, стривай же, я провчу тебе!»

Приїхавши додому, Кребс одразу кинувся до телефону.

– Алло, Бруконвіл?

– Це ти, Нельсон? – спитав Майкл. – Я пізнав тебе по голосу…

– Є новина, правда, не з приємних, особливо для міс Дженні.

– Що сталося? Не тягни, викладай швидше!

– Слухай. Сьогодні при спробі втекти з концтабору вбито Райта!..

– Не може бути! – вражено промовив Майкл.

– Я теж спочатку не повірив, коли мені сказали в управлінні…

– Оце так штука! Не знаю, як і сказати про це Дженні. Ну що ж, на добраніч!

Капітан злорадно подумав, як гостро, в саме серце, вразить ця вигадка ту холодну гордячку! Чорт з нею! Нехай поплаче! Йому теж нелегко! Врешті, якщо не пощастить насправді ліквідувати Райта, він завжди зможе викрутитись: скаже, що з концтабору повідомлення передали помилково, не перевіривши…

Містер Кребс був певен, що Дженні неодмінно подзвонить, і чекав її дзвінка, йому так хотілося почути її схвильований голос, плач, а можливо, й обвинувачення. Але телефон мовчав, і Кребс, досадливо поморщившись, ліг спати.

Наступного дня, згадавши про свою витівку, інспектор вирішив негайно їхати в Бруконвіл і або підтвердити, або спростувати вигадку. Віддавши розпорядження по управлінню, він помчав до Ніксонів.

Якийсь час містер Кребс навіть був схильний відразу сказати, що вчорашнє повідомлення – непорозуміння, помилка коменданта табору, але приїхавши і побачивши сухі, холодні очі міс Дженні, він закипів злістю і на питання Майкла, чи все це правда, відповів:

– На жаль, правда! В усякому разі, я не одержав сьогодні жодного слова, яке б спростовувало вчорашнє повідомлення коменданта табору…

Тепер містер Кребс регулярно, двічі на тиждень – у суботу й неділю – приїздив у Бруконвіл. Часто він лишався ночувати в Майкла. В них були якісь свої справи.

З Дженні капітан говорив мало, але зустрічалися вони часто, і місіс Ніксон сподівалася, що Дженні, кінець кінцем, забуде про Антоні. Тепер вона не бачила причини, яка б могла стати на перешкоді її намірові видати дочку за знатного офіцера. Місіс Ніксон не знала, що дочка підозрювала капітана в навмисному, вбивстві Антоні. Але випадок і спритність Кребса допомогли похитати цю підозру дівчини.

Одного разу Дженні і Майкл, розмовляючи, сиділи в тіні сикоморів, коли до них підійшов Кребс.

Місіс Ніксон, яка з вікна бачила, що приїхав капітан, покликала сина:

– Майкл, пошта прибула. Тобі лист!..

Майкл схопився.

– Пробачте, я на хвилину, – і побіг.

Дженні і капітан лишилися вдвох. Такої нагоди містер Кребс чекав давно. Поборовши в собі неприємне почуття боязкості, він заговорив про те, що не на жарт мучило його.

– Міс Дженні, ви така холодна до мене… А я завжди бажав вам тільки добра!

– Не прикидайтесь! – різко повернулася до нього дівчина, капітан аж сторопів. – Хіба не ви вбили Антоні Райта? І ви без найменшого докору совісті приїжджаєте сюди, де живуть люди, які… так любили його!

Кребс підвівся, склав благально руки. Він зблід – і це було йому на користь.

– Міс Дженні, це безпідставне обвинувачення! Я зовсім не причетний до вбивства лікаря Райта! – він брехав, але брехав так палко, що мало сам не повірив у те, що казав. – Ви вважаєте, що я через ревність став на шляху Райта. Я справді ревнував, навіть тепер ревную вас до його пам'яті, але я швидше дав би відрубати собі праву руку, ніж дозволив би таким негідним способом домагатися вашої прихильності! Ні, міс Дженні, ви не знаєте Кребса! Він набагато кращий, ніж ви думаєте!

– Ви не можете довести, що непричетні до вбивства Антоні.

– Можу! Я знав: рано чи пізно така розмова відбудеться…

– І тому…

– І тому провів розслідування, результати якого повинні переконати вас, що я в цій справі абсолютно не винен! Винен, коли хочете, сам Райт! Він хоч і англієць, але в Кенії для нас, білих, – ворог! Мені здається, що містер Райт не лікар, а таємний агент комуністів і приїхав сюди для підривної роботи!

– Я не вірю, щоб Антоні замишляв проти нас щось лихе!

– Ви багато чого не підозрюєте, Дженні! – вигукнув капітан. – Знайте ж, що Антоні Райт був зв'язаний з бандами мау-мау! Це доведено і не підлягає сумніву.

– Неправда!

– Мені жаль, що ви не вірите, міс Дженні… Але я особисто допитував Джомо Карумбу, і він зізнався, що був зв'язаний з Райтом. А Карумба, як вам відомо, справжній мау-мау. Ви самі привезли його з лісу.

Дженні зблідла. Все це було дуже схоже на правду… Про дружбу Антоні з Джомо знали тільки вона й Коване… Невже Кребс каже правду? Невже Джомо сказав щось таке, що скомпрометувало Антоні?

Кребс розгадав думки дівчини… і посилив психологічну атаку.

– Цей Карумба неодноразово користався допомогою Райта і поступово різними облудними шляхами перетворив його на свого спільника. А ви напевно знаєте про симпатію лікаря до негрів. Отже, нема нічого дивного в тому, що він став на той згубний шлях, який, зрештою, й привів його до в'язниці, а потім і до смерті… Але, треба сказати, він загинув, як герой, у нерівній боротьбі з охороною табору, намагаючись силою звільнити себе та інших в'язнів… Це була мужня людина! І я віддаю належне Райту, – з пафосом закінчив Кребс, – хоч із зрозумілих причин і не відчував особливої симпатії до нього…

– Бідний Антоні, – прошепотіла Дженні крізь сльози.

Вона розуміла, що цілком вірити капітанові Кребсу не можна. Але цього разу він, здається, сказав правду!..

Кребс замовк. Справа була зроблена. В душі дівчини посіяні сумніви. На самоті Дженні почне аналізувати все те, що вона почула, побачила, пережила, і ще більш заплутається… А тимчасом рана загоїться, і Антоні стане далекою і вже не болісною згадкою… Час – найкращий лікар!.. Минуть місяці, а там… – і капітан усміхнувся своїм мріям.

Підійшов Майкл.

– Бачу, у вас тут приємна розмова, – сказав він. – Едді Крон запрошує нас у наступну неділю на обід. Ти будеш, Нельсон?

– Якщо Едді надіслав мені запрошення.

– Я не сумніваюсь у цьому…

Через тиждень у Едді Крона – сусіда Ніксонів – зібралася золота молодь – синки та дочки навколишніх плантаторів. Майкл і Дженні приїхали останніми. Дженні була бліда й сумна, і Кребс майже не відходив од неї. Це помітила Кетрін Майлс, відома своїм гострим язиком.

– Погляньте на капітана! – шепотіла вона подругам. – Він зовсім втратив голову!.. А Дженні! Ніколи б не подумала, що це дівчисько так уміє прикидатися холодною і байдужою!.. Вона знає, що робить… Він, здається, готовий на все заради неї!..

І хоч подруги знали, що устами негарної і злої Кетрін говорить заздрість, вони не могли не погодитися з нею. Капітан справді упадав коло Дженні і готовий був виконати будь-яке її бажання.

Надвечір Едді Крон запропонував прогулянку по шосе, що пролягало поблизу.

Кілька автомобілів виїхали з обнесеного високою металевою огорожею двору і через півгодини повернули на блискуче асфальтоване шосе, що вело до Найробі. Ліворуч від дороги подекуди траплялися оброблені поля, праворуч простяглася сіра рівнина, поросла рідкими кущами і поодинокими деревами. Це був буш, у якому на десятки кілометрів розкинувся Південний заповідник. Едді Крон та його товариші вирвалися вперед на своїх швидкохідних машинах, інші, в тому числі й Майкл, відстали далеко позаду.

Сонце заходило, і в розпеченій за день савані вже повівало прохолодою. Висока трава і зарості колючих чагарників надійно захищали мешканців савани від допитливого ока людини. Але траплялося, що іноді звірі самі виходили на дорогу.

Звичайно, можливість зустрітися з якимсь хижаком мало непокоїла веселу компанію. І коли за крутим поворотом Майкл рвучко загальмував, усі здивовано глянули на дорогу.

– Носорог! – злякано прошепотів хтось.

Справді, з придорожніх заростей вийшов носорог. Вийшов із агав на дорозі. Його маленькі чорні очі люто блиснули. Майкл на хвилину розгубився. Що робити – стріляти, їхати вперед чи повертати назад? Позаду вже зупинилися інші машини, і Майкл повернув кермо праворуч… Носорог, грізно нагнувши голову, рушив назустріч. Дженні скрикнула і прихилилася до брата. В ту мить форд здригнувся від удару і став. Звір пробив стальну обшивку машини, і ріг його застряв у задньому сидінні. Страшний рев оглушив переляканих брата й сестру. Автомобіль, наче живий, здригався і під натиском величезної сили поволі сунувся в кювет. Дженні спробувала відчинити дверці, але не змогла. В дівчини мороз пішов поза шкірою, коли вона подумала, що звір може вдруге напасти на них і своїм страшним рогом ударить в передні дверці, за якими сиділи вона і Майкл…

Містер Кребс, що під'їхав останнім, застиг від жаху, побачивши, як лютий звір розправляється з беззахисною машиною. Капітан стиснув тонкі губи і включив швидкість… Обминаючи зупинені машини, бюїк рвонувся вперед і раптом врізався прямо в носорога. Посипалося скло, почувся скрегіт металу. Звір заревів від болю і, зламавши ріг, зник у заростях, волочачи перебиту ногу. Бюїк перевернувся. Всі повискакували з машин і кинулися до капітана. В нього була переламана ключиця, на голові кров'янилася широка рана. Потерпілого обережно винесли з машини і поклали на асфальті.

Кребс тихо стогнав. Майкл зняв з себе сорочку і перев'язав йому рану. Потім капітана поклали в іншу машину і повезли до міста…

Другого дня Майкл і Дженні приїхали в лікарню провідати Кребса і висловити йому свою подяку. Капітан лежав у невеликій білій палаті, голова його була забинтована, а обличчя посіріло від втрати крові. Побачивши Дженні, Кребс кволо всміхнувся.

Дівчина сіла на стілець і тихо промовила:

– Дякуємо вам, Нельсон, ви смілива людина! Коли б не ви, то довелося б нам з Майклом лежати з поламаними кістками.

– О, не робіть з мене героя, міс Дженні, – відповів капітан. – Заради вас хоч хто рискуватиме життям! Я дуже радий, що з вами нічого не трапилося. Через якийсь місяць я вже приїду в милий моєму серцю Бруконвіл…

– Обов'язково, дорогий Нельсон! – вигукнув Майкл. – Ми завжди будемо раді твоєму приїзду. Мама передає тобі побажання якнайшвидше видужати. Вона теж буде рада бачити тебе в нашому домі!..

– Дякую, – прошепотів Кребс і заплющив очі.

Дженні глянула на його бліде обличчя, обрамлене білою марлевою пов'язкою, і підвелася. Майкл хитнув головою, і вони тихо вийшли з палати.

ЧОРНА МАМБА

Лежачи на банановому листі, Антоні спокійно жував цупкий, мов шкіра крокодила, корж, коли прибіг захеканий Джомо.

– Поліція! За нами погоня! Джолуо зрадив нас! – одним духом випалив він.

Антоні схопився. Джомо махнув йому рукою, і обидва пірнули в гущавину… Незабаром бананова плантація лишилася позаду. Втікачі вибігли на рівнину, порізану балками. Вдалині, миль за три-чотири, на узгір'ї, синів ліс. Антоні й Джомо побігли туди. Коли б до ночі добратися до лісу! На одному з пагорків Джомо зупинився, щоб оглянути все навколо, і остовпів: ціла група полісменів бігла їм навперейми…

Втікачі на мить розгубилися. Вони кинулися праворуч, але звідти пролунав постріл, і над головами просвистіла куля. Отже, там теж були переслідувачі… Позаду, з бананових заростей, до них мчала ще одна група.

– Прокляття! Ми оточені! – розпачливо вигукнув Антоні.

Як усе безглуздо вийшло! Досягти берега – і довіритись якомусь мерзотникові, що продав їх за двадцять фунтів.

Джомо кинувся на землю і беззвучно заплакав, його широкі плечі здригалися. Антоні мовчки стояв над ним. Обірваний, худий, зарослий густою щетиною, він, стиснувши кулаки, блискучими запаленими очима стежив за переслідувачами, що з усіх боків бігли до них. Утікачі не оборонялися. Антоні мовчки простягнув руки – клацнув замок стальних наручників.

Квапливо підійшов захеканий, блідий комендант. Позад нього, ховаючись, мов шкодливий кіт, причвалав негр-зрадник. Комендант мовчки підійшов до Антоні і пістолетом ударив його в лице. Антоні похитнувся, виплюнув солону кров. Комендант вдарив ще раз – у скроню. Антоні впав. Комендант розмахнувся, щоб ударити ще раз, але Джомо кинувся на Антоні і своїм тілом затулив його.

– Яке благородство! – насмішкувато вигукнув комендант і кованим черевиком ударив Джомо в обличчя. – Візьміть їх…

Через дві години втікачі знову були на острові. Їх кинули в карцер. Заскреготав залізний засув. Стало темно і тихо.

Скільки часу вони просиділи в карцері, ніхто з них не міг сказати: місяць, два чи три. Це була безконечна ніч. Жоден промінь світла не проникав у камеру. Потім раз у тиждень на півгодини їх почали виводити на прогулянку в двір.

Одного разу їх випустили і звеліли йти до табору. Від свіжого повітря паморочилося в голові. П'янили густі запахи трав, вологого вітру, що прилітав з озера.

Антоні й Джомо здивував широкий синій водний простір, що відкривався перед очима. Невже їх привезли на інший острів? Ні! Ті самі будинки комендатури і гостроверхі, конусоподібні халупи в'язнів. Тільки плавнів і сліду не було! Понад берегом жовтіла густа висока стерня… Це комендант наказав зрубати плавні, щоб надалі унеможливити втечу в'язнів.

Арештованих привели до нового коменданта Вільямса, який сидів у тіні на веранді. Це був кремезний офіцер. Піднявши сітку, що захищала обличчя від мошок, він зацікавлено глянув на прибулих.

– Он ви які, герої! Підійдіть ближче! – Комендант ткнув по черзі кожному в обличчя здоровенний, порослий чорним волоссям кулак. – Оце бачили? Я з вами не панькатимусь! Від мене пощади не чекайте! Тільки що – шкуру спущу!.. А тепер забирайтесь під три чорти!

Їх повели в табір. Там усе було як і раніш. Землянки їхні стояли порожні, тільки густо обросли травою. Антоні кинувся на цей зелений килим, ліг горілиць і глибоко зітхнув… Яка розкіш навколо, яке привілля! Свіже повітря, голубе високе небо, а в ньому в'ються білокрилі пташки, дзвенять піснями!.. Після темної ночі карцера і цей проклятий острів може здатися раєм!..

Того ж дня сталася подія, що схвилювала весь табір.

Була неділя, і в'язнів не погнали на роботу. Знесилені і хворі, вони повиповзали з смердючих халуп і бродили по вирубаних плавнях, збираючи устриць та черепах. Ті, кому пощастило знайти щось їстівне, розклавши з сухого очерету багаття, варили в алюмінійових мисках обід.

Біля одного багаття сиділи два брати – молоді, красиві хлопці. Вони піймали черепаху, і з їхньої миски смачно пахло ніжне розварене черепашаче м'ясо. Несподівано біля юнаків з'явився комендант, що в супроводі охоронників робив обхід. Він підійшов до братів і мовчки стежив, як один з них, нагнувшись над мискою, помішував юшку. Другий палицею підворушував вогонь. В'язні так захопилися своєю справою, що не помітили солдатів.

І раптом трапилося неймовірне: комендант наступив ногою негрові на шию і штовхнув його лицем прямо в миску… Пролунав жахливий крик.

– Будеш сидіти в присутності офіцера, – зло сказав комендант, відходячи.

Нещасний схопився на ноги, його обличчя вкрилося суцільним велетенським пухирем. Він кинувся бігти, але відразу ж упав на траву і кричав, звиваючись від нестерпного болю. З усіх боків бігли на крик в'язні.

Брат нещасного спочатку ніби остовпів і широко відкритими очима дивився то на коменданта, то на обвареного брата. А потім, страшно крикнувши, мов розлютований леопард, кинувся на коменданта. Він схопив офіцера за горло і повалив його. Двоє тіл зчепилися мертвою хваткою і качалися по землі… Нарешті охоронники відтягли негра. Комендант підвівся, вихопив пістолет і двічі вистрілив у нього.

– Пристрілити оте падло. Хай не репетує! – кинув він уже майже спокійно в бік обвареного.

Пролунало ще два постріли, і бідолаха замовк навіки.

В'язні мовчали, грізно дивлячись на коменданта. Вони все щільніше сходилися навколо нього та охоронників.

– Розійдись! – гукнув комендант.

Натовп мовчав. Блискали очі. Стискувалися важкі кулаки.

– Назад, дияволи! – і комендант кілька разів вистрілив не цілячись у натовп.

Два негри зойкнули і впали. Ззаду пролунало ще кілька пострілів – над головами просвистіли кулі. То стріляли полісмени, що бігли від комендатури. В'язнів розігнали прикладами, гумовими палицями. Трупи відтягли до берега і там лишили, щоб пізніше катером відвезти в озеро.

Джомо ледве стримувався. Антоні умовляв його не втручатися: досить було найменшого приводу, щоб комендант пристрілив негра. Джомо і сам розумів: бунт неозброєних людей міг призвести тільки до загибелі багатьох десятків в'язнів. І, затуливши обличчя руками, одійшов.

Перший вибух гніву незабаром минув, голодні, виснажені в'язні знову розповзлися по невеликому острову…

Потекли страшні одноманітні дні каторги. Усіх в'язнів – і здорових і хворих – щодня ганяли на виснажливі земляні роботи. Мізерний пайок зменшили ще наполовину…

– Це не курорт, – пояснював комендант табірній обслузі. – До біса філантропію! Ми покликані розчистити місце для європейської цивілізації!

Нагляд за в'язнями був посилений. Працювали тепер окремими командами по двадцять п'ять осіб під охороною наглядача.

Антоні й Джомо потрапили в одну групу. Вони мусили викопати за день десять кубометрів землі. Червонуватий ґрунт був липкий, мов глей, і важкий. Щоб виконати норму, треба було мати міцні м'язи і повний шлунок.

Одного разу вони, як завжди, мовчки копали свою частку. Збоку, кроків за десять, на купі сухого очерету сидів охоронник Джіммі Бен. З ним в'язні охоче йшли на роботу, бо він не кричав на них, як інші, а ввечері записував усім повну норму. Охоронникові було років двадцять, на його добродушному обличчі завжди сяяла посмішка.

Раптом Джіммі несамовито закричав, схопився і почав щось топтати ногами. Підвівши голову, Антоні помітив довгу чорну змію, що звивалася під ногами солдата. Антоні вистрибнув з канави і рубонув її лопатою. Холодне вертляве тіло розпалося на дві частини. Джіммі підняв руку – з кисті стікала крапельками кров.

– Це чорна мамба, болотяна змія! – промовив лікар.

Джіммі зблід. Він скинув панаму і витер з лоба холодний піт.

– Гей, Том, сюди! – гукнув солдат до свого напарника.

– Він вам не допоможе! Я лікар, якщо не заперечуєте, спробую дещо зробити. Тільки не гайте часу – кожна хвилина дорога! Укус чорної мамби дуже небезпечний!

Джіммі широко розплющеними від жаху очима дивився на Антоні і, здається, нічого не розумів.

– Дайте ніж! – схопив його за руку Антоні.

Охоронник квапливо дістав ніж, подав його Антоні.

Лікар вправно вирізав шматочок м'яса на місці укусу. Джіммі закусив губу.

– Що ви робите? – погрозливо крикнув Том, який саме підбіг.

Антоні не звернув на нього ніякої уваги. Він висмоктав з рани кров і виплюнув на траву, а потім носовиком перев'язав руку вище ліктя.

– Небезпека ще не минула! Негайно біжіть у комендатуру! – сказав він. – Я не певен, що отрута не потрапила в кров і не розійшлася по тілу. Вас треба зараз же відправити в лікарню… І не розв'язуйте руки, доки вам не введуть ліки.

– Тоді швидше! – крикнув Джіммі. – Ви теж зі мною!..

В комендатурі їх чекало розчарування: півгодини тому комендант поїхав на катері до міста і мав повернутися тільки надвечір. Джіммі від несподіванки захитався і сів: становище його ставало небезпечним. У таборі лікаря не було – адже в'язнів ніхто не лікував, а охорона користувалася послугами військового лікаря безпосередньо на березі або ж на острові, куди його при потребі привозили на катері…

Тимчасом збіглися охоронники. Всі висловлювали співчуття, давали поради, які, звичайно, не могли допомогти Джіммі.

– Може, у вас є хоч аптечка? – запитав Антоні.

– Аптечка є, – відповів черговий по комендатурі, – тільки що там у ній…

– Давайте сюди, подивимось, що там є!

Аптечку принесли. Антоні відкрив її, швидко перебіг поглядом по етикетках. Ось! Він дістав маленькі ампулки з безбарвною рідиною. Хоч і не зовсім те, що треба, але все ж таки це порятунок! Джіммі глянув на нього з надією: невже?.. Антоні хитнув головою і запалив сухий спирт. Він закип'ятив у стерилізаторі шприц, набрав з ампули ліків і зробив укол; потім дав потерпілому дві гіркуваті пілюлі і зняв з руки джгут, що глибоко в'ївся в тіло.

– Тепер вам потрібен спокій, – сказав Антоні. – Було б дуже добре, якби ви заснули. Але перед цим випийте якомога більше води…

– Побудьте біля мене, – попросив Джіммі.

– Якщо мені дозволять.

Джіммі ліг, але заснути не міг. У нього піднялася температура, пересохло в роті, очі налилися кров'ю, на губах виступила піна.

Антоні не відходив од хворого. Він знову зробив йому укол і дав снотворного. Тільки після цього Джіммі заснув. Антоні тихо вийшов з кімнати і сів біля дверей…

Через три години хворий прокинувся. Він ще відчував слабість, біль у голові, нудоту, але небезпека вже минула. Джіммі було значно краще, і він потис руку Антоні.

– Дякую, лікарю! Я не на жарт перелякався. Не хочеться вмирати в двадцять років!

Охоронник підвівся, дістав якийсь одяг і трохи їжі…

– Беріть, це дрібниця в порівнянні з тим, що ви для мене зробили…

Антоні взяв пакунок і вийшов. На ґанку він зустрівся з комендантом. Той тільки-но прибув, але йому вже встигли розповісти про незвичайну подію.

Комендант подивився вслід в'язневі, потім зайшов до Джіммі Бена.

Той схопився з ліжка.

– Лежи, лежи!..

Комендант трохи помовчав, щось обмірковуючи, і згодом сказав:

– Ти ось що, Джіммі. Завтра збирайся на берег… Назовсім…

– Чому?

– Ти занадто зобов'язаний цьому лікареві. А таким охоронникам тут не місце.

Охоронники на острові жили спокійно, безтурботно, до того ж одержували подвійну платню. Тому такий наказ коменданта приголомшив Джіммі.

– Так, ти не винен. Але в тебе занадто добре серце. Ти підгодовуватимеш свого рятівника. Я вже бачив. А це не входить в наші обов'язки! Зрозумів?

– Зрозумів… Значить, завтра? У мене є прохання, сер… Дозвольте мені подякувати лікареві.

– Ех, ти, сентиментальний молокосос!.. – Але подякувати дозволив.

Наступного дня, рано-вранці, Джіммі Бен знайшов Антоні.

Побачивши охоронника, лікар пішов йому назустріч.

– Як ви себе почуваєте?

– Добре, лікарю… Я прийшов попрощатися з вами.

– Чому ж це?

Джіммі коротко розповів про наказ коменданта. А потім, озирнувшись, прошепотів:

– Лікарю, може ви маєте щось передати на волю? Я хотів би віддячити вам. Я зроблю для вас усе, що не суперечитиме солдатській честі.

Антоні уважно глянув на охоронника, і в очах його промайнули радісні вогники.

– Єдине, що я хотів би вас просити, Джіммі, це зайти до однієї особи… Скажіть їй, що бачили мене! І якщо вона побажає, розкажіть трохи про моє життя… Думаю, це не суперечитиме вашій присязі.

Антоні назвав адресу Дженні.

– Добре, лікарю, я виконаю ваше прохання.

Джіммі повторив кілька разів адресу, бо записувати боявся, міцно потиснув руку Антоні і пішов.

Але виконати свою обіцянку він зміг тільки через три місяці, коли закінчився період дощів і дороги стали проїжджими.