Текст книги "Чорний екватор"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

КІНЕЦЬ НІАБОНГО

Загін Джомо Карумби повертався в гори May. Надвечір передові частини прибули в табір, який відразу ж сповнився веселим гамом. Жінки з радістю зустрічали воїнів. Не було серед них тільки Коване. Це здивувало Джомо, і він пішов розшукувати дівчину. Жінки готували вечерю – смажили кукурудзу, варили кофе. Джомо спитав, чи не бачили вони Коване. Одна з них відповіла, що Коване і Нтомбі, дружина Комебі, пішли до струмка прати білизну.

– Коли це було? – опитав Джомо.

– Ще сонце стояло на заході, коли я бачила їх, – відповіла жінка.

Отже, з того часу вже минуло не менше двох годин. Чому ж вони й досі не повернулися? В серце Джомо закралася тривога. Разом з Комебі та кількома бійцями він не гаючись спустився до струмка. Але там нікого не було.

– Коване! Нтомбі! – гукали чоловіки.

Нікого! Сутінки в долині поволі згущалися. На очах блякло й втрачало ніжні вечірні кольори глибоке небо. Похмуро стояли попід горою велетенські дерева, порослі кострубатим мохом. Здавалося, столітні діди зупинилися на відпочинок, і вечірній вітрець колише їх довгі бороди.

– Нтомбі! Коване!

Тиша.

Бійці розійшлися понад берегом.

– Агей! – почувся незабаром крик. – Тут білизна!

Спустившись униз за течією, партизан знайшов у воді сорочку, що зачепилася за камінь. Усі кинулися туди. На березі – ніяких слідів. Коли б жінок розірвали звірі, то на землі була б кров. Отже, лишалося одно: якісь невідомі люди вистежили жінок і зненацька напали на них.

У таборі Джомо зібрав усіх і оголосив про зникнення Нтомбі і Коване.

– Очевидно, їх схопили якісь люди. Але хто міг це зробити? Невже серед нас є зрадник чи вбивця?

Всі мовчали. Ніхто не знав, куди поділися жінки і де їх шукати. До Комебі горнулося трійко діток, а сам він стояв обважнілий і страшний у своєму горі й гніві. Діти злякано дивилися на батька і, здається, теж розуміли, яке нещастя спіткало їх.

Джомо вже збирався прочесати навколо ліс, коли до нього підійшов німий Карао – після визволення з табору колишній індуна Ніабонго попросив прийняти його в загін. Таке прохання спочатку здивувало Джомо. Але Карао розвіяв сумніви командира. «Ви бачите, що зробили зі мною мзунгу! Для них я – чорний собака, – писав він на клапті паперу, бо не міг говорити. – Чи ж можу я тепер служити брехливому шакалові Ніабонго, який продає наших людей?»

Карао знаками пояснив, що хоче писати. Джомо дав йому олівець і папір. Карао написав: «Це зробив Ніабонго».

– Чому ти так думаєш? І де він міг тут узятися? – спитав Джомо, здивований.

Карао довго писав, намагаючись усе пояснити. Так партизани довідалися, що Ніабонго з наказу капітана уже давно поселився з своїми індунами і синами в урочищі Падаючої води. Індуни живуть у шамбах на горі, а Ніабонго – в печері… Ніабонго часто посилає своїх людей у гори стежити, чи немає там повстанців, а потім повідомляє про це в поліцію.

– Гора Падаючої води! – вигукнув Джомо, поглянувши на Комебі. – Тепер мені все зрозуміло… Безперечно, Ніабонго нас вислідив…

Карао намалював план печери, що містилася в горі Падаючої води, і Джомо не гаючись рушив туди із загоном воїнів.

* * *

Коване і Нтомбі спустилися до струмка, знайшли гладенькі камені у воді біля берега і заходилися прати сорочки. Вони вже закінчували роботу, як раптом Нтомбі скрикнула. Коване підвела голову і побачила, що жінку схопили два дужі чоловіки з розмальованими глиною обличчями. В ту ж мить Коване теж збили з ніг. Чиїсь міцні руки затиснули їй рота, на голову накинули цупкий вовняний карос, а ноги й руки міцно стягнули мотузкою. Ці ж дужі руки підняли і понесли її.

Коване спочатку не розуміла, що все це означає. Хто тут, у цих диких горах, для неї ворог? Куди її несуть? Якщо її мають убити, то чому не вбили відразу?

Несли її довго. Кілька разів носії змінювалися. Крізь карос вона чула голоси і тупіт ніг багатьох людей.

Нарешті, її поклали на землю. Чийсь владний голос звелів зняти покривало. Коли з голови впав шорсткий карос, Коване підвелася і оглянулась навколо. Вона була в печері. Перед вогнищем, на постелі з повсті і звіриних шкур, сидів Ніабонго і, попихкуючи коротенькою люлькою, пильно дивився на неї. Його маленькі чорні очі, в яких лиховісно спалахували відблиски вогню, були злі. Ніабонго мовчав. Осторонь, схиливши голови в шанобливому поклоні, стояли озброєні асегаями індуни. Біля ніг одного з них лежала зв'язана Нтомбі. Тепер Коване стало ясно, що їх викрали люди Ніабонго.

– Бвана, що все це означає? – запитала Коване.

Відповіді не було. Ніабонго навіть не підвів голови. В глибокій тиші печери лунко потріскував у багатті хмиз. Важко дихали стомлені довгою дорогою індуни.

Потім чаклун стрепенувся і щось сказав. Індуни схопили Нтомбі, приволокли до Ніабонго і кинули йому до ніг. Він вийняв маленький блискучий ніж. Жінка закричала і відсахнулась, але її притримали. Чаклун схопив Нтомбі за ліву руку і вправним помахом ножа розітнув вену в ліктьовій ямці. Бризнула кров. Жінка спочатку ніби заніміла з переляку, а потім закричала ще голосніше. Тоді жінці запнули повстю рот і підняли її над вогнем. Кров з руки полилася в полум'я, воно засичало, мов змія. Вгору клубками здіймалася сизувата пара. В печері запахло смаженим.

– Що ви робите? – вигукнула Коване. – Перестаньте! Вона ж помре!

– Мовчи, дівчино! – вперше промовив Ніабонго, оглянувшись. – Молись Всевишньому Нгаї, бо не встигнуть дотліти дрова в цьому багатті, як твоя кров також проллється на священний вогонь великого і мудрого племені кікуйю, до якого належиш і ти, недостойна! Ти не послухала голосу духів, які веліли тобі стати дружиною великого жерця, і вони вирішили покарати тебе!

Від цих жорстоких слів, від недоброго блиску очей Коване здригнулася. Чаклун помітив це і посміхнувся, вишкіривши великі криві зуби.

З-під кошлатої смердючої повсті, якою закутали голову нещасної Нтомбі, долітав приглушений стогін. Згодом він затих – Нтомбі зійшла кров'ю і втратила свідомість. Ніабонго плеснув у долоні, чотири індуни підняли напівмертву жінку над головами. Попереду став один з смолоскипом, і процесія попрямувала в глиб печери.

В далекому кутку індуни зупинились і кинули тіло непритомної жінки десь у темряву. Коване почула, як воно, чіпляючись за виступи стін, полетіло в чорну безодню. Через кілька секунд долинув глухий сплеск води. Невже і її чекає така доля?

Коване здригнулась і заплющила очі, а розплющивши їх, побачила близько перед собою товсте блискуче обличчя Ніабонго. Чаклун пильно дивився на неї. Коване скрикнула і відсахнулася. А він, засміявшись, промовив:

– Ти розгнівила нашого бога, дівчино! Він вимагає твоєї крові!

– Неправда! – крикнула Коване. – Відпустіть мене! Чуєте, відпустіть!

– Зачекай, пташко! Не поспішай! – знову засміявся чаклун. – Хто потрапив до моїх рук, тому не так легко вирватися з них!

– Я це знаю, підступний шакале! – гордо сказала дівчина, зрозумівши, що пощади їй чекати марно. – І все ж є люди, які виривалися з твоїх рук! Ти видав Джомо Карумбу, продав його за десять фунтів, поганцю, а Джомо уже на волі і незабаром добереться й до тебе!

Ніабонго схопився і стиснув кулаки.

– Візьміть її! – крикнув він.

– Зупиніться! – повернулась Коване до індунів. – За мою кров ви заплатите життям! Карумба помститься за мене!

Індуни стояли в нерішучості. Вони добре знали Джомо Карумбу і боялися його.

– Що ж ви стали, мої сміливі індуни? Чи, може, злякалися: слабосилої дівчини? – знову крикнув чаклун. – Ведіть її сюди!

Індуни разом схопили Коване і притягли до Ніабонго, який, простягнувши руку, двома пальцями взяв її за обличчя. Коване здригнулася від огиди й страху. Але жрець єхидно усміхнувся і, відштовхнувши дівчину від себе, сказав:

– А-а, ти все-таки боїшся мене? Це добре! Я радий, що Джомо Карумба, нарешті, дістане удар в саме серце! Він знатиме, як зневажати свого жерця!.. Але ти не бійся! Я передумав і не пошлю тебе до твоїх предків! Ні, ти залишишся живою, станеш втіхою і розрадою моєї самотності! – і Ніабонго задоволено посміхнувся.

Тридцять озброєних воїнів швидко просувалися ледве помітною в темряві стежкою до гори Падаючої води.

Зійшов місяць. Химерні тіні від скель і дерев упали на стежку. Нічна прохолода, що котилася з гір, підбадьорювала стомлених людей, і незабаром вони досягли мети: здалеку долинув шум водопаду.

Біля підніжжя гори Падаючої води, у тіні дерев, Джомо дав знак зупинитися. Тут же виробили план дій. У печеру мали піти десятеро смільчаків. Інші лишалися внизу, але за першим сигналом теж повинні були кинутися на допомогу товаришам у печері.

Сміливці обережно наблизилися до водопаду. В нічній тиші монотонно шуміла вода. На плоскому камені, загорнувшись у вовняний карос, сидів вартовий. Він курив – потік повітря доносив запах диму. Коло нього стояв асегай.

Джомо й Комебі скинули черевики і зникли за скелею. Вартовий сидів унизу. Він не чув, як на скелі, у нього над головою, з'явилися дві постаті. На мить вони завмерли, потім униз простяглися дві довгі жилаві руки і, мов обценьками, схопили вартового за підборіддя, затиснувши йому рота. Джомо стрибнув униз, відкинув ногою асегай.

Вартовому скрутили мотузкою руки і заткнули ганчіркою рота.

В тиші ледве чутно пролунав свист. Дорога була вільна. Підійшов Антоні з людьми. Джомо подав знак – і кілька тіней, одна за одною, прослизнули попід деревами до водопаду, двоє лишилося в засаді біля скелі.

Джомо протиснувся між лавиною води та скелею і вузьким ходом поліз угору. За ним пробиралися Комебі, Антоні й інші.

Тісний хід круто піднімався вгору. По ньому колись котилися водяні потоки і відшліфували кам'яні стіни. Воїни просувалися все вище й вище.

Згори долетіли неясні голоси. Здається, хтось крикнув.

Джомо пішов швидше. Він вскочив у лійкоподібну печеру. Десь далеко світило тьмяне світло. В спітнілій руці Джомо затиснув пістолет. Лунко калатало серце. Тримаючись лівою рукою за стіну, він обережно ступав, боячись передчасно виявити себе. За ним, мов тіні, просувалися воїни.

Раптом пролунав голос Коване. Джомо кинувся за виступ скелі і опинився у великій підземній галереї, освітленій смолоскипами. В одну мить він побачив кілька темних постатей, а посередині Коване, до якої, простягнувши руки, підходив Ніабонго.

– Стій! – крикнув Джомо.

Та голосу його ніхто не почув, бо одноразово пролунав гучний постріл. Ніабонго схопився за праву руку і дико заверещав: куля розтрощила йому кисть.

– Усім лишатись на місцях! Хто поворухнеться – дістане кулю! – гукнув Джомо і вибіг на середину печери.

Приголомшені несподіваним нападом, індуни і не думали чинити опору. Їх відразу ж узяли під варту. Біля Ніабонго став з пістолетом Антоні. Джомо розв'язав руки Коване, і дівчина припала до його плеча, здригаючись від ридань.

– Коване, а де Нтомбі? Хіба її не було з тобою? – з тривогою запитав Комебі.

Коване похитала головою.

– Її вже нема, Комебі… Ви спізнилися. За наказом Ніабонго твою дружину кинули в підземний колодязь…

Вона взяла смолоскип і поволі пішла в темний куток печери. Комебі, ще не вірячи, що трапилося непоправне лихо, йшов слідом. Вони зупинилися перед зяючою пащею безодні. Комебі нахилився над краєм і розпачливо крикнув:

– Нтомбі! Іди сюди, до мене! Це я – твій Комебі! Ти мене чуєш, Нтомбі?..

Та відгукнулась йому тільки луна. Комебі схопив камінець і кинув у колодязь – з глибини долинув глухий сплеск води.

– Проклятий! – дико закричав Комебі, кидаючись на Ніабонго.

Не встигли Джомо й Антоні сказати й слова, як він схопив чаклуна, високо підняв над головою і поніс до провалля.

– Іди ж і ти слідом, шакале! – Комебі з розмаху жбурнув убивцю в широкий отвір ями.

– А-а-а! – долетіло з безодні.

Якусь хвилину всі мовчали. Потім Джомо докірливо похитав головою.

– Даремно! – сказав він. – Ніабонго міг би нам багато чого розповісти! Без сумніву, він був зв'язаний з поліцією!

Але, бачачи, як засумував його друг, Джомо замовк. Він зрозумів, що й сам би так зробив, коли б дізнався про смерть Коване, і мовчки обняв товариша. Плечі Комебі здригалися, Джомо відчув, як гарячі сльози цього суворого, зовні черствого чоловіка бризнули йому на руки. Це були сльози не легкодухості, а безмірного людського горя…

Допитавши індунів, Джомо узнав, що Гаррі – син чаклуна, одержавши від батька якісь таємні накази, пішов до міста і досі не повернувся. Це стривожило Джомо. Син Ніабонго, безперечно, поніс відомості про партизанський загін, за яким люди жерця стежили всі ці дні. А коли так – не сьогодні-завтра треба чекати нападу ворога…

Виславши в передгір'я, до можливих шляхів підходу ворожих сил, дозорців, Джомо з рештою воїнів на світанку рушив до табору.

Незабаром загін вийшов на берег гірського озера. Сонце вже підбилося вгору і з високості заглядало в зеленувату прозору воду.

Тут повстанців зустрів схвильований дозорець, він повідомив, що, по східному березі озера в гори пробирається ворожий загін.

Джомо зрозумів, що уникнути бою неможливо, адже мзунгу знають, де розташувалися повстанці, і можуть напасти на табір раніш, ніж загін прибуде туди. Отже, лишалося сповістити Дедані, щоб виступав на допомогу, а самим розпочинати бій, скориставшись перевагою, яку давав несподіваний напад.

Джомо послав Комебі, Туку і Коване до табору, а сам з загоном швидко пішов назустріч ворогові.

БІЙ БІЛЯ ОЗЕРА

Комебі, Туку й Коване поспішали до табору понад озером, що простяглося з півночі на південь миль на три. Місцевість була незнайома. Дикі скелі та урвища, буйні зарості дерев і чагарників, звивиста лінія берега, до якого впритул підходили стрімкі скелі, – все це затримувало їх. За годину вони ледве пройшли половину шляху і досягли гірського перевалу, що панував над місцевістю.

З протилежного боку озера до них долетіли звуки пострілів і крики людей. Очевидно, там точився бій. Отже, треба якнайшвидше добратися до табору і поспішати на допомогу загонові Джомо!

На одному із перевалів Комебі, що біг попереду, раптом зупинився і позадкував за скелю. Туку й Коване здивовано глянули на нього. Комебі мовчки показав униз. Там, понад самим берегом, назустріч їм простувало чоловік двадцять полісменів і солдатів. Вони, видно, поспішали та швидко наближалися.

Невже вороги помітили їх? Ні, цього не може бути! Безперечно, якась інша причина змусила цілий ворожий загін перебратися на засадний берег озера… Страшна догадка майнула в голові Комебі – в нього перехопило дух, а пальці міцно вп'ялися в гранітну скелю. Ця група, обійшовши озеро, мала вдарити повстанцям у тил, внести розлад і паніку в їх бойові ряди і вирішити цим наслідок бою…

– Треба затримати мзунгу хоч на годину-дві! – сказав Комебі своїм товаришам. – Інакше вони вдарять у тил загонові Джомо… Ти, Коване, біжи щодуху до табору. Нехай Дедані не гаючись іде на допомогу, а ми з Туку лишимося тут… Думаю, ми зуміємо затримати їх на деякий час.

Коване сумно глянула на воїнів, розуміючи, що, може, востаннє бачить їх, і зникла в ущелині. Туку заліг унизу, над озером. Він мав стріляти тільки тоді, коли б вороги намагалися обійти Комебі, який лишився на скелі.

Комебі виліз на вершину скелі і оглянувся. Тут була зручна позиція для оборони. Вузький прохід понад озером було видно весь як на долоні. З одного боку цього проходу здіймалися круті, майже прямовисні стіни гори, з другого лежали зеленкуваті води озера. Коли б вороги захотіли пройти тут, то неминуче мусили б або видиратися на стрімкі скелі, або під кулями плазувати понад берегом.

Тимчасом полісмени і солдати наближались. Уже видно було офіцера, що йшов попереду. Він безпечно закинув автомат за спину, не сподіваючись зустріти на цьому боці озера партизанський заслон.

Комебі прикотив на край скелі кілька великих кам'яних брил, з яких склав міцну стіну з вузькою амбразурою, і заліг там. План його був простий і сміливий: якнайближче підпустити ворогів і першим пострілом зняти офіцера, щоб обезголовити ворожий загін і внести в нього розлад.

Поволі тяглися хвилини. Комебі уже прикинув, на якій відстані почне стріляти, щоб напевне влучити.

Полісмени і солдати розтяглися понад берегом на чверть милі. Передніх уже ясно було видно, а задні були ще десь у прибережних заростях. На майданчику, утвореному обваленою колись скелею, офіцер зупинився і, видно, звелів зачекати тих, що відстали. Це трохи спутало план Комебі, бо коли загін рушив, офіцер опинився позаду. Тепер доводилося стріляти в передніх, і Комебі, не гаючись, тричі вистрілив. Два полісмени упали. Інші кинулися врозтіч.

Запанувала глибока тиша. Потім зненацька затріскотіли постріли, і кулі засвистіли в Комебі над головою. Коли перший шквал пострілів затих, Комебі обережно визирнув з-за каміння, прицілився і вистрілив. Ще один мзунгу прикипів до землі!.. В ту ж мить знову заспівали кулі. Вороги вже зрозуміли, що на скелі тільки один чоловік, і кинулися вперед. Вони бігли прямо на Туку. Комебі, нехтуючи небезпекою, висунувся з-за брили і відкрив по них вогонь. Краєм ока він бачив, як Туку влучними пострілами скосив двох ворогів.

Бій тривав цілу годину. Тричі ворог кидався в атаку і тричі змушений був відступити. Виявивши ще одну вогневу точку, полісмени і солдати весь вогонь зосередили на ній. Туку був поранений. У нього кінчилися набої, але хлопець не здавався. Комебі бачив, як він прикладом розтрощив голову одному з полісменів, але раптом хитнувся і впав, пронизаний кулями…

У Комебі лишилося чотири патрони. «Один для себе», майнуло в голові, коли він перезаряджав рушницю. Та відразу ж відігнав цю думку – умерти можна й від кулі ворога! Головне зараз – якнайдорожче віддати своє життя! Коли закінчилися всі набої, Комебі помітив, що на скелю здирається з десяток ворогів. Вони зрозуміли, що їм уже нічого боятись, і лізли не ховаючись. Комебі бачив спітнілі люті обличчя і витріщені від напруги очі. Чіпляючись руками за виступи, вороги підступали усе ближче й ближче. Комебі кинув в одного непотрібну тепер рушницю, потім схопив великий камінь і заніс над головою, щоб шпурнути його вниз. Але щось тупо вдарило його в груди, свідомість потьмарилась, і все зникло у важкому, чорному мороці.

Загін Джомо Карумби йшов на зближення з ворогом. Скелясті відроги гір, що спускалися до озера, утруднювали просування вперед, але разом з тим давали можливість непомітно підкрастись і зненацька напасти на ворожий загін. Кілька дозорців ішли попереду, пильно вдивляючись у кожний кущ і камінь.

На узліссі Джомо наказав зупинитися: він боявся, щоб ворог, який мав от-от з'явитися, не помітив їх передчасно. Повстанці залягли між скелями і причаїлись.

Незабаром повернулися дозорці. Вони повідомили, що загін полісменів, солдатів і плантаторів, що налічує чоловік сто п'ятдесят, наближається. Чисельна перевага була на боці ворога, але Джомо вирішив усе-таки дати бій. Позиція і несподіваність нападу мали сприяти успіху і зрівняти їх сили.

Взявши з собою десяток найкращих стрільців, Джомо шаснув у кущі і поза скелями пішов назустріч ворожому загонові, маючи намір обійти його з тилу. Він пропустив ворогів собі в тил, потім приклав руки до рота і крикнув сполоханим бабуїном. Це був сигнал для тих, що лишилися на узліссі. В ту ж мить пролунали постріли, і кілька полісменів упали на землю. Інші кинулися назад, але тут їх зустрів влучним вогнем Джомо з товаришами. Вороги заметушилися, шукаючи порятунку, але не знаходили його і падали, скошені невблаганними кулями. Проте значній частині загону пощастило відступити під прикриття скель і чагарників.

Джомо наказав переслідувати приголомшеного ворога, щоб не дати йому змоги укріпитися в підгір'ї. Окрилені першою перемогою, повстанці навально мчали вперед.

Але вороги вже залягли попід узгір'ям і зустріли їх шквальним вогнем. Почалася перестрілка. Полісмени і солдати не шкодували набоїв. Повстанці, навпаки, змушені були берегти кожен патрон.

Джомо виждав, поки підійде Дедані. Ось в небо злетіла зелена ракета. Це – сигнал. Значить, Дедані близько, він уже біля озера. Джомо підвівся.

– Вперед, друзі! За нашу свободу! Вперед!

Гримнули постріли, повстанці зірвалися з своїх місць. Джомо опинився поруч з Антоні.

– Залишайся тут, лікарю! – крикнув він. – Підбирай поранених!

Антоні оглянувся, хотів заперечити, але попереду впало два повстанці, і він зрозумів, що Джомо має рацію.

Тимчасом повстанці вже мчали з криком вгору по кам'янистому схилу. Кулі з коротким посвистом пролітали над їх головами. Час від часу хтось із наступаючих з глухим стогоном падав на землю.

Нарешті повстанці досягли позицій ворога. Зав'язався рукопашний бій. В цей час із-за гір ударив Дедані. Оточені з трьох боків, вороги одчайдушно відбивались і поволі відступали до берега. Аскарі кидали зброю і піднімали руки, але білі, з офіцером на чолі, засіли в прибережних скелях і чинили завзятий опір.

Зібравши сили, повстанці знову кинулися в атаку. Джомо з ходу наскочив на офіцера і прикладом ударив його в груди. Той випустив зброю і покотився під ноги. Така ж доля спіткала і багатьох інших. Бій закінчився цілковитим розгромом карального загону. Вороги здавалися, складали зброю. Раптом один з полісменів кинувся з скелі в озеро, пірнув і щосили поплив геть. Джомо підняв карабін, посилаючи кулю за кулею. Але полісмен змінював напрям, пірнав під воду і щасливо уникав куль. Він уже був далеко від берега, коли пролунав страшний крик.

– Стріляйте! Стріляйте! – репетував утікач, повертаючи назад.

Виставивши над водою випуклі очі, до плавця швидко наближався крокодил. Відстань між ним і на смерть переляканим полісменом помітно зменшувалася. Стомлений полісмен повільно плив до берега, благаючи стріляти в крокодила. Але ніхто з повстанців не поспішав піднімати рушниці, чекаючи, що скаже командир. А Джомо стояв і, ніби заворожений, дивився, як катастрофічно швидко скорочується відстань між мерзенним життям цієї людини і не менш мерзенною смертю. Нарешті, коли крокодил наблизився до своєї жертви кроків на двадцять-тридцять, Джомо вихопив гранату і кинув її у воду. Граната впала якраз перед пащею хижака. Вибух пролунав важко і глухо. Високий стовп води піднявся в повітря і розсипався рясним дощем. Хвиля підхопила плавця і підштовхнула до кам'янистого берега. Наляканий вибухом, крокодил пірнув під воду.

Полісмен обхопив знесиленими руками ніздрюватий камінь і виповз на берег. Сили, здається, залишили його. Джомо поволі зійшов униз. Побачивши його, полісмен підвівся на коліна і відсахнувся.

– Не стріляйте мене! Я не винен! То все Кребс! Я не винен! – забелькотав він.

Джомо пильно глянув на нього і пізнав сержанта Сміта.

Антоні, що поблизу перев'язував пораненого, підвів голову. Це ж той самий голос, який врізався йому в пам'ять тієї трагічної ночі в Брайтоні! Яка виразна вимова уродженця Уельсу! Перев'язавши пораненого, лікар збіг до берега.

– Так ось хто був тоді у Брайтоні!

У сержанта відібрало мову. Він заперечливо хитав головою, але його шкодливі очі ясно Говорили, що він добре знає лікаря і прекрасно розуміє, про що той каже. Раптом Сміт закричав:

– Я виконував наказ капітана Кребса, містер Райт. Це він придумав інсценувати напад мау-мау на ваше бунгало. Насправді ж то були переодягнуті аскарі…

– І ти ними командував, негіднику?

– Я змушений був, – пробелькотав сержант. – Я підневільна людина…

Антоні з огидою відвернувся. Маленькі чорні очі Сміта бігали, як у зацькованого звіра.

– Де Кребс? – запитав Джомо.

– Десь там, на тому боці! – махнув Сміт рукою. – Обіцяв, що вдарить вам у тил… Але тепер, мабуть, уже не вдарить… Навіщо даремно рискувати. Наші основні сили розбито!

Сміт, очевидно, щиро жалів, що капітанові пощастило уникнути полону або смерті, йому не хотілося самому відповідати за всі злочини, зроблені разом.

Вістка про те, що десь тут, поблизу, рискає з своїми поплічниками сам капітан Кребс, насторожила Джомо: отже, небезпека ще не минула. Кребс – серйозний противник.

Відібравши найвитриваліших і найсміливіших бійців, Джомо наказав решті разом з пораненими і полоненими повернутися в табір, а сам виступив назустріч загонові Кребса.