Текст книги "Ловці манекенів"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

19

Ще здалеку, коли під’їжджав до привокзальної площі, Тополюк помітив диспетчерську – невеличку сіру будку. Вона тулилася на краю тротуару між двома невисокими тутовими деревцями. Поруч диспетчерської низкою вишикувались таксі. Водії стовбичили поміж машинами, теревенили. На площу безперервно прибували тролейбуси, автобуси, снували люди з валізами і клунками. Навколо гамірно і чадно від бензинових вихлопів.

Петро Черняк припаркувався біля приватних машин, навпроти центрального входу вокзалу. На фасаді електрогодинник показував за двадцять хвилин четверту. Євген виліз із «газика», перетнув площу і неквапливою ходою пішов уздовж ряду таксі. Порівнявся з диспетчерською, мимохідь кинув погляд на віконце й побачив за столиком чорнявого, пишночубого хлопця в білій сорочці. Той розмовляв по телефону й водночас щось записував на клаптику паперу. Впізнав. Заворотний Леонід.

Євген сів на лаву. З неї добре видно двері диспетчерської. Отож підозрюваний не зникне непоміченим. Минав час.

За десять хвилин четверта… Раптом таксисти повернулися до тротуару, заусміхались, декотрі попіднімали руки у вітанні – долинули вигуки «привіт!», «чао!». До кого вони?… А, он рудоволоса молодиця, струнка, в бордовій спідниці й тонкій оранжевій кофті, павою пливла повз жовті машини. Жінка грайливо насварилася на таксистів пальчиком, відчинила двері диспетчерської, увійшла всередину. Напевно, змінниця.

За п’ять хвилин 16.00. Одна хвилина, друга, третя… Вийшов Заворотний з ціпком. А він справді середнього зросту. Жінкам часто здаються ті чоловіки високими, які трохи вищі за них. Ліва нога у нього не згиналась. Кремезний, видно, при силі. Таксисти рушили до нього. Він щось їм зачитав з папірця і поклав його в кишеню сорочки. А потім… Хай йому чорт! Євген схопився з лави й побіг. Заворотний несподівано сів у таксі, і воно поїхало. Тополюк замахав рукою. Дарма, не спинилось. Ось цього не передбачив!

Поки капітан ошелешено дивився вслід «Волзі», поруч спинився їхній «газик».

– Товаришу капітан, сідайте! – вигукнув сержант, відчиняючи дверцята. – Ми їх наздоженемо!

Євген гепнувся на сидіння. Черняк, виходить, стежив за ним.

– Молодець, Петре, – Тополюка притисло до нього на крутому віражі. – У тебе є жезл?

– Є.

Євгенові не хотілося завчасно бити на сполох, аби затримати таксі. Тому не поспішав скористатися рацією. Подумав, що Заворотний, напевно, завжди їздить на роботу і з роботи на таксі. Диспетчерові ніхто з водіїв не відмовить.

Жовта «Волга» загальмувала перед тролейбусною зупинкою.

– Тепер я його дістану, – сказав сержант і, виїхавши на білу розподільну смугу, дав газу і за хвилину, виставивши руку із смугастим жезлом, став попереду «Волги» просто на «зебрі». Євген вискочив з машини й метнувся до таксі. Таксист і Заворотний здивовано витріщились на нього. Тополюк відчинив дверцята з боку підозрюваного.

– Ви Заворотний Леонід Сергійович?

– Я. А ви хто? – диспетчер очікувально дивився карими очима.

– Я з міліції. Мені треба з вами побалакати, – якомога спокійніше мовив оперуповноважений, намагаючись не наполохати його.

– О, Льоню, це, напевне, з приводу тих… – багатозначно сказав таксист, зблиснувши золотим зубом.

– Але справою займався наш дільничний, – невпевнено, ніби дивуючись, мовив Заворотний.

– А тепер я – капітан Тополюк. Ми повинні дещо вточнити.

Заворотний недовірливо, спідлоба подивився на оперуповноваженого і поволі, підтримуючи ногу рукою, ніяковіючи від своєї незграбності, вибрався з таксі. Тополюк відчинив задні дверцята «газика», диспетчер умостився. Вони рушили по Пушкінській.

– Ви куди їхали? – наче між іншим звернувся до нього Євген.

– Додому. Мене часто підвозять хлопці.

Жовта «Волга» давно зникла з виду. Їхній «газик» мчав уже по проспекту Леніна.

– Їх знайшли? – несподівано, з затамованим сумнівом запитав Заворотний.

– Знайшли, – Тополюк позирнув у дзеркало – Леонід дивився поперед себе безвиразними очима.

– Всіх? – його очі залишалися байдужими.

– Поки одного.

Заворотний заплющив очі. Таки насмілився поцікавивсь. Багато важило для нього «всіх?». Над чим зараз міркував і які робив висновки? Напевно, подумки зловтішався: ага, двох уже нема і ви ніколи їх не знайдете. І тим «всіх?» він мимоволі виказав себе. Диспетчер, очевидно, вважав: Тополюку мало що відомо. Він переконав себе в цьому і заспокоївся. На чому ж грунтувався його спокій?

«Газик» повернув на вулицю Володарського. Вже скоро… За кілька хвилин сержант загальмував біля прокуратури. Заворотний поглянув обабіч і запитливо втупився Тополюку в потилицю. Зрозумів, що вони приїхали не до міліції.

– Виходимо, – сказав Євген.

Коло дверей Заворотний загаявся – кинув погляд на вивіску.

– Прокуратура… А чого це сюди?

– Вашою справою займається слідчий прокуратури.

Диспетчер важко підіймався сходами: скалічена нога не дозволяла нормально крокувати, і капітан щоразу зупинявся, чекаючи, поки він, спираючись на палицю і рукою на поручень, підніметься на наступну сходинку. Євген чув його уривчасте дихання. Коли дісталися третього поверху, на чолі Заворотного рясніли краплі поту. Євген відвернувся. Ще кілька кроків…

Бухов підвівся їм назустріч. Заворотний привітався й озирнув кабінет, ніби когось шукаючи. Мабуть, сподівався на зустріч з Апостоловим. Денис чіпко, з інтересом оглядав прибулого.

– Сідайте, – показав на стілець. – Я – слідчий Бухов Денис Єгоровнч.

Заворотний сів. Тополюк – навпроти нього. Запанувала мовчанка, й відчувалася скутість, як між людьми, котрі щойно познайомились і придивлялися один до одного, шукаючи тему для розмови.

– Розкажіть, що з вами трапилося п’ятого січня, – попросив слідчий.

– Не хочеться згадувати… – Заворотний зиркнув на Бухова, потім на капітана. – Ми подивилися фільм в кінотеатрі «Росія», потім я провів Тамару і заспішив, додому, бо рано вставати на роботу. Зійшов з трамвая і пішов пішки. Йду. Бачу, під кленом три постаті. Подумав, свої хлопці. Я всіх знаю з нашої вулиці – виріс на ній. Ні, чужі, в синіх куртках, вовняних спортивних шапочках. Проминув їх, а найменший до мене: «Гей, кореш, дай закурити». Я зупинився, простягнув пачку сигарет, а він хап мене за руку і через бедро на землю. Лежу, думаю, що за чортівня. А він сміється… Ну, я служив у прикордонних військах, теж дечого навчився і, не підводячись, підсік його. Тільки звівся – налетів на мене другий, трохи вищий… Зчепилися. Потім підбіг третій… А на вулиці жодної душі…

Євген уявив, як вправлялися на Заворотному троє тренованих дзюдоїстів, що володіли різними прийомами боротьби, в тому числі больовими, і його пройняло співчуття до нього. Коли б не чинив опору, напевне, не зламали б ноги і не порвали сухожилля. А як би він сам повівся на місці диспетчера? Втік? Благав би пощади? Ні, бився б до останнього.

– Сумна історія, – Денис, видно, теж співчував диспетчеру. – І відтоді ви ніде їх не зустрічали?

Наївне, на перший погляд, запитання поставив слідчий, але психологічно вірне, розраховане на те, що підозрюваний, поринувши у спогади, втратить над собою контроль і пробалакається.

– Зустрічав… – чи то ствердив, чи то перепитав Заворотний і звів на Бухова очі. – Кого зустрічав? Їх?

– Еге.

– Ні-і… – заперечно покрутив головою. – Я б тоді заявив у міліцію.

– А де ви були шістнадцятого травня з другої до третьої години дня? – безвиразно поцікавився слідчий.

– Шістнадцятого… шістнадцятого… Сьогодні зранку… – Заворотний заворушив губами і почав загинати пальці, щось вираховуючи. По хвилі відповів: – Шістнадцятого був вдома – готувався до зміни. А що?

– Вдома… – розчаровано повторив Денис. – А позавчора з десятої до дванадцятої вечора?

– Теж вдома, – Заворотний дивився на них гарними карими очима, в яких світився непроникливий холод. Поляскав себе по знівеченій нозі. – Я тепер нікуди не ходжу ввечері: вона не дає.

Невже йому невтямки, навіщо запросили до прокуатури? Невже запитання слідчого не підказували єдине Правильне рішення – щиро зізнатися? Адже він не знав, скільки до зустрічі з ним, вже після Євгенового ранкового дзвінка з таксопарку, Бухов нагромадив фактів проти нього. І ніби поміркований хлопець. Втім, саме розважливі часто намагалися викрутитися, ввести в оману слідство. І Заворотний своїми відповідями відразу загнав сам себе в кут.

– Шкода, дуже шкода, – насупився Денис. – Хочу вас попередити: правдиві показання беруться до уваги судом. Ви мене зрозуміли?

– Суд? А при чому тут суд? І навіщо попереджаєте? Дивно: побили, скалічили, а ви!… – обурився Заворотний і глянув на Тополюка, наче шукав у нього захисту й підтримки.

– Не треба, прошу вас, – стомлено сказав слідчий і поклав долоню на справу, виразно постукавши по ній пальцями. – Ось в цій теці лежать свідчення ваших сусідів і таксиста Крушука, дівчини, яка зустріла вас на сходах будинку № 19 по проспекту Миру шістнадцятого травня о 14.30, магнітофонний запис розмови з вашими батьками, свідчення колишнього водолаза, водія тролейбуса, ви сіли в нього двадцятого травня о 23.15. Є ще деякі документи і акти експертизи. Зачитати вам? Провести опізнання? – спокійно, мовби тяжкохворого, умовляв Бухов. – Зізнайтеся, Заворотний. Повірте, це найкращий для вас вихід.

В міру викладання слідчим здобутих фактів і доказів обличчя підозрюваного полотніло. Його карі очі ніби посвітлішали. Він скидався на людину, з якої виточили кров. Євген звівся.

– Вам дати води? – нахилився до нього.

Диспетчер хотів щось сказати, але тільки клацнув зубами й заворушив сухим язиком, зсудомлено ковтнув слину і заперечно похитав головою.

– Я… знав… чекав… Але щоб отак… відразу… – згодом тихо мовив хрипкуватим голосом. – Вони ні за що зіпсували мені життя. З Тамарою розійшлися, розстроїлося наше весілля. Каліка… Зібрав гроші на машину, мріяв про кооперативну квартиру. А як я танцював! Був солістом ансамблю, виступали з концертами в Болгарії, Польщі… Тепер – нічого: ні коханої дівчини, ні улюбленої справи… Скнію в тій буді, як собака на прив’язі, й волочу ногу. За що? – дивився осклілими очима у вікно. – За що?

– І за це ви їх убили? – запитав Тополюк.

– За це. Я не міг ні їсти, ні спати, поки їх не знайшов. Мене постійно це мучило, колотило душу, дерло на клапті…

– А як ви їх знайшли?

– Як?… Тинявся містом, і якось спало на думку, що вони, мабуть, спортсмени. Почав ходити по спортзалах і одного разу набрів на дитячо-юнацьку спортивну школу. Зазирнув у вікно – борються хлопці. Серед них ніби й ті троє. Дочекався, коли вийшли. Вони. Поплентався за ними навзирці. Регочуть, зачіпають дівчат… Провів їх аж на проспект Миру, до будинків. А вранці – туди Школярі… Ви не бачили їхніх тренувань у глухих закапелках на перехожих. Ох, не бачили…

– Чому ж ви не заявили в міліцію? – запитав слідчий.

– А скільки б їм дали? Два – три роки? Дивись, амністія – і на волі. Ні, вони повинні були загинути. Шкода, встиг тільки двох… Як він кричав, коли падав! А той і не тріпнувся, – і зловтішність пролунала з його голосі.

– Припиніть, Заворотний, – болісно скривився Денис. Задзвонив телефон, і він здійняв трубку. – Слухаю. Спасибі, лейтенанте, перевіримо.

Бухов узяв клаптик паперу, щось написав і подав Тополюку. Євген прочитав: «Дзвонили з вокзального пункту міліції. Повідомили, що зовнішні прикмети диспетчера таксі ніби збігаються з орієнтировкою». Ну от, таки натрапили на слід Кривого. Проте вони з Денисом раніше.

Через півтори години після допиту в кімнаті Заворотного з дивана-ліжка експерти видобули срібне відерце старовинної роботи. В ньому колись охолоджували на льоду шампанське. Відерце до половини наповнене золотими імперіалами. «Плата за каліцтво», – спромігся на жарт обвинувачуваний. Він забрав їх у Біронського, коли той впав од смертельного удару. Там же в целофановій торбині лежав замашний молоток.

Біронський, мабуть, після допиту злякався, що слідчі знайдуть коричневий зошит, і вирішив його переховати, випадково натрапивши на схованку зі скарбом.

Ще вилучили газету з некрологом. Коло нього стояла масна цифра «І», написана червоним олівцем. Початок лічби Заворотним своїх жертв.

Пізно ввечері стомлені, вже з пригаслим збудженням Євген з Денисом міркували над завершенням розслідування.

– Тепер нам відомо, звідки у Шейченка п’ять тисяч карбованців, – сказав слідчий.

– Звісно, він комусь збував золоті монети.

Вони згадали кафе «Дружба», свідчення буфетниці Макашиної: бачили в коридорі Віталія із сивим чоловіком. Розробили план, як вийти на нього. Після того десь близько півночі їхній робочий день закінчився. Везучи Євгена до гуртожитку спорожнілими вулицями міста, Денис раптом ляснув себе долонею по лобі, тихо засміявшись.

– Обоє закрутились… – докірливо сказав він. – Я ж докопався до історії схрону в дубовому гаю. Виявляється, то залишки підвалу веселого будинку з червоним ліхтарем пані Віцінської. В революцію його спалили, зруйнували. В двадцяті роки тут діяла банда Кабанця: трусила непманів, грабувала шинкарів і лихварів, власників магазинів. Рядових бандитів переловили, а Кабанця з кількома прибічниками не знайшли. Отже, мож-на припустити, що вони відсиджувались у пані Віцінської, а скарб або їхній, або тієї пані.

У суботу, в день, коли трійця відвідувала кафе «Дружба», Тополюк і Бухов посадили Апостолова і двох його однокласників за столик, хлопців спинами до входу, Аркадія – обличчям. Самі слідчі й оперуповноваже-ні розташувалися за сусіднім столом. Сподівалися, що невідомий, зацікавлений в придбанні імперіалів, нічого не підозрюючи, завітає в кафе.

І водночас їх турбувала думка: чи передплачував і читав обласну газету покупець? Адже міг звернути увагу на некролог, насторожитись, і тоді… Однак іншої ниточки вони не мали.

Юнаки спочатку трималися скуто, але коли заграв автоматичний програвач, розслабилися і вже з задоволенням пили каву і соки, ласували тістечками, заздрісно позирали на танцюючих. Одне слово, поводились, наче не поховали двох своїх товаришів поспіль. До речі, Апостолову, напевно, не спадало на думку, що до слідства потрапив коричневий зошит, і вже розшукано сімох потерпілих, які впізнали свої шапки і трійцю на фотокартках.

Аркадій припинив, як Євген дізнався, відвідувати тренування і після вбивства Біронського нікуди не виходив з хати, лише в школу. Апостолов, мабуть, здогадувався, за що вбили Шейченка і Біронського, можливо, навіть знав, хто саме, але боявся зізнатися, бо тоді довелося б розповісти про «рейди».

Апостолов, коли Тополюк запропонував йому піти в кафе, злякано відмовлявся, поки Євген не сказав, що з ним будуть два однокласники і вони. Помітив, що коли рипіли двері, Аркадій або повертався, або скидав очі на нового відвідувача. Він мовби когось чекав.

Тополюк і Бухов розглядали присутніх, стиха розмовляли, пили каву. Так минула година. Юнаки вже почали нудьгувати, а слідчому і оперуповноваженому в душу поволі закрадалися сумніви стосовно доцільності задуму.

І коли надія майже розтанула, несподівано, наче з-під землі (як вони прогавили його прихід?!), з’явився біля Апостолова чоловік років сорока п’яти, приземкуватий, в коричневому костюмі, вилицюватий, сивий, з широкими рудими бакенбардами (а Макашина про них ні слова!). Нахилився до Аркадія, який відразу напружився, і запитав:

– А де Віталик?

– Він… захворів, страшна ангіна, наївся морозива.

– Шкода. Передай привіт. Скажи – від Зіновія.

Буфетниця Макашина їм кивнула: той. От і все. Євген глянув на годинник – 21.10. Десятикласників залишили в кафе. Тополюк і Бухов пішли за Зіновієм. Він привів їх у центр міста, в будинок навпроти універмагу, на третій поверх, квартира 18. Прізвище – Храбан З.Д. Вранці вже мали інформацію: Храбан Зіновій Демидович, 1940 року народження, лікар-стоматолог. Відразу виринув у пам’яті Євгена акт розтину Шейченка, де, між іншим, зазначено про запломбований зуб. Ось де вони познайомились! Бухов подзвонив у поліклініку – Храбан працював з 14.00. Вони поїхали з експертами до нього на обшук. Знайшли дві ощадні книжки, дев’ять тисяч карбованців, коштовності і в люстрі двадцять імперіалів. Банально, але часто зубних лікарів і техніків вабить золото.

Після судовопсихіатричної експертизи судили Заворотного, а потім Апостолова. Разом із вироком суд виніс окрему ухвалу про незадовільну виховну роботу в школі № 37. Педагоги, учні і батьки були шоковані.

А Євген ще довго згадував знак «рейдерів» – букву R, пронизану лиховісною ламаною блискавкою.