Текст книги "Ловці манекенів"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

12

Євген незчувся, як заснув: напікшись на сонці, поволі поринув у благодатний спокій. Нічого не снилося. Прокинувся від прохолодних крапель, що падали йому на груди. Поруч стояв Бухов з кволою посмішкою, в синій сорочці й темно-сірих штанах. З його правої руки скрапувала вода. Євген глипнув на годинник– 18.50, звівся. Як одна мить пролетіло тридцять хвилин.

– Одягайся, дзвонила Лашко. Мати Віталія приїхала о 15.00, – сказав Денис і сів на стілець. – Людмила зробила їй укол – ввела камфору, димедрол… Ти сьогодні загорав?

– А що вона непритомніла? – запитав Дениса.

– Ні, але їй дуже погано. З Надійкою пляжився?

– З нею з нею… – буркнув Тополюк.

– А ми ніяк не вирвемося з Тетяною, – з жалем сказав слідчий.

Поки спускалися сходами, Євген мимохіть думав про наслідки їхнього відвідування матері Віталія. Що нового вони долучать до відомих фактів?

Біля під’їзду гуртожитку стояв «Москвич». Вони рушили на проспект Миру. З важким людським горем невдовзі доведеться їм зіткнутися, і намагалися не думати про нього. Пусте: обманювали самих себе, позаяк тривожне очікування зустрічі з матір’ю Віталія не щезало. Воно сиділо у них в душі, мов наляканий птах у гнізді, щомиті готове зринути стримуваним розпачливим співчуттям. Хай йому грець! Євген досі не міг змиритися з чужою бідою.

Поминули старий цвинтар, обгороджений невисоким парканом із сірих плит, де торік наркомани у фамільному склепі купця Гавури влаштували собі «малину». Тоді вони з Буховим добряче попрацювали і надвечір знайшли і затримали їх. За чотири роки, відколи перевели Євгена в обласний центр, у нього з’явилися тут особисті пам’ятні місця, пов’язані з розшуком і різними справами, небезпечними зустрічами і засідками.

Ось і критий ринок «Колос», платна автостоянка й перші будинки проспекту Миру. Бухов повернув «Москвич» у двір.

– Зараз почнеться… – зітхнув.

На сходах Євген мимохідь подивився на стіну, на місце, де намальоване таємниче R, пронизане ламаною блискавкою. Знака не було! Замість нього – сіра пляма штукатурки. Очевидно, хтось його зішкріб.

– Денисе, ти помітив?

– Що? – слідчий озирнувся спиняючись. Тополюк показав на сіру пляму. Бухов здивовано звів брови – Хм. Чия ж це робота? Прибиральниці? Бірона з Апостолом?

– Можливо, їхня. Наче замітають сліди. Чого вони злякалися? Нагінки за ламану блискавку?

– Сумніваюсь, – неголосно відповів Денис. – R і рейдери… Напевне за тим щось криється. Чи знищені знаки на їхніх партах, у решті під’їздів?

Дісталися майданчика п’ятого поверху. Тихо. Слідчий тільки підніс руку до дзвінка квартири № 45 – і відчинилися двері, мовби за ними стежили у вічко. В коридорі стояла медсестра Лашко, заплакана, зодягнута в чорні спідницю і блузку.

– Заходьте. Я вас бачила з балкона, – мовила тремтячим, уривчастим голосом.

Вони мовчки привіталися з нею.

– Як почувається Віра Михайлівна? – запитав слідчий.

– Тримається… на ліках. Я попередила її про ваш прихід.

– Спасибі, Людмило Гнатівно, – подякував їй Бухов.

– Ще хтось є у квартирі? – поцікавився Тополюк.

– Співробітниця Віри Михайлівни – Марія Тарасівна, – Лашко сумно дивилася на них, склавши руки на грудях. – Приходили вчителі, учні зі школи…

Вони ступили до вітальні несміливо, наче у чомусь завинили. Небіжчика не було, але Євген підсвідомо відчував його присутність. На дивані, на якому лежала біла прим’ята подушка, сиділо дві жінки. Євген відразу здогадався, хто з них Шейченко: по очах, переповнених відчаєм і невимовною тугою, по губах, зсудомлених скорботою, і мовби неживих руках, що покоїлись у пелені чорної сукні. Та й уся її постать ніби здрібніла, ніби мати прагла стати маленькою.

– Товариші з прокуратури й міліції, – відрекомендувала їх Лашко. – Я вам казала про них, Віро Михайлівно.

Шейченко змученими очима поглянула на них, ворухнула сухими губами. Євген оглянув вітальню: сервант, трюмо, завішене чорною хустиною, зупинений настільний годинник, шафа, стіл і стільці, телевізор… Ліворуч, за сірими лляними портьєрами, вигаптуваними соковитими квітами, біліли двері до сусідньої кімнати. О, велике фото: батько, мати і посередині син – Віталик, у матросці, очі широко розплющені від подиву. Йому років сім – вісім.

– Віро Михайлівно, вибачте, але нам необхідно побалакати з вами, – прохально звернувся до Шейченко Бухов, теж безпомилково визначивши матір Віталія. – Така у нас робота.

– Я розумію, – ледь чутно сказала вона. – Ви сідайте.

Бухов явно не наважувався розпочати розмову. Усім було нелегко. Не скоро в цій хаті розвіється смуток, та і чи взагалі розвіється.

Поволі, слово за словом, обережно, не викликаючи у Шейченко ніякої підозри, Бухов і Тополюк розпитали її про друзів і товаришів сина, куди він ходив, з ким зустрічався, як вчився і поводився, чи не здибала вона кривого на ногу з ціпком хлопця, високого, чорнявого; скільки давала грошей Віталію, чи не було у нього недоброзичливців.

Згадуючи сина, Шейченко ніби забувала про його загибель і говорила мов про живого. її очі сухо блищали, і вона не зводила погляду з фотокартки.

– Віро Михайлівно, Віталій часом не отримував листів, телеграм, листівок? – запитав слідчий.

– Ні. І від кого? Може, коли я на роботі…

– А він не залишив записки?

– Записки? – Шейченко важко глянула на Дениса. – Якої? І навіщо йому писати? Кому?

– Ви подивіться, пошукайте, це дуже важливо.

– Я… я не заходила в його кімнату. Мені… мені там усе… – у неї засіпались губи. – Нехай вам Людмила… Людо, покажи.

Лашко неохоче звелася, ступила до дверей за сірими лляними портьєрами. Кімнату освітлювало призахідне сонце. Вона точнісінько така, як у Бірона і Апостола, і схожа обстановка: односпальне ліжко з дерев’яними бильцями, над ним килимок, поруч однотумбовий стіл з купою касет, поруч маленький столик з магнітофоном. На стіні книжкова полиця, де теж касети, пошарпані закордонні журнали, зверху – спортивні кубки, навколо вирізки джазових і рокових кумирів, золоті, срібні й бронзові медалі на стрічках за призові місця у змаганнях, під ліжком гантелі, на бильцях двох стільців штани, сорочки, легкі куртки…

На столі й на полиці серед журналів і касет не було ні листів, ні телеграм, ні листівок. Лашко вийняла одну шухляду. У ній підручники і зошити. Слідчий і капітан переглянули їх.

– Віталій грав на гітарі? – запитав Тополюк Людмилу.

– Погано: умів лише брати акорди ритму.

Людмила дістала другу шухляду. Теж підручники, зошити, самовчитель гри на гітарі. У третій, останній шухляді поламані касети, коричневі куделі порваної вузької плівки, деталі до магнітофона, клапті порізаних сторінок із журналів. Слідчий почав перебирати той мотлох і серед нього знайшов синій блокнот з алфавітом. На його першій сторінці буква R, пронизана ламаною блискавкою, далі – слова «Марго», «Варвар», «Мофа», «Їжак», «Крас», «Кулька», «Колба» і проти них номери телефонів, назви вулиць, номери будинків, квартир. Євген багатозначно перезирнувся з Денисом.

Тополюк виклав із шухляди на стіл увесь непотріб. Дно застелене старою газетою, й більше нічого вартого уваги. За виробленою звичкою Євген підняв ріжок газети подивитися, чи під нею чогось нема, і вражено закляк. Не лише він, а й слідчий і Лашко теж круглими очима втупились в шухляду! І було чого: під газетою лежали купюри вартістю сто і п’ятдесят карбованців! Оце знахідка!

– Господи, скільки грошей! – злякано прошепотіла Лашко. – Чиї вони? Невже Віталія?

Слідчий пішов у вітальню.

З’явилася Віра Михайлівна, за нею її співробітниця і Денис. Тужливий погляд телефоністки наткнувся на шухляду, й нараз мати вклякла на місці. У Марії Тарасівни витяглося лице…

– Чиї це гроші? – злякано запитала Шейченко сполотнілими губами, ну достоту як нещодавно Людмила. – Чого в шухляді?

– Вони були тут, – відповіла медсестра. – А хіба ви?…

– Тут? У Віталієвому столі? – недовірливо запитала.

– В столі, – підтвердив слідчий. – І ви не знаєте, звідки взялися? Хто їх сюди поклав?

– Я… я вперше бачу… – І знеможено сіла на ліжко. – Боже, ще якісь гроші… Віталик ніколи мені про них… Де він їх узяв?

– Коли ви купили йому магнітофон? – звернувся Тополюк до Шейченко.

– Не купляла, нема за що. Дав йому пограти Аркадій.

– Апостолов сам вам казав?

– І він, і Віталик.

Вони вже не питали її, чи бачила в сина коштовності. Обережно, щоб не знищити можливі відбитки пальців на купюрах, перелічили гроші. Рівно п’ять тисяч карбованців. Шейченко нетямущими очима дивилася на них, а Марія Тарасівна і Лашко підозріло поглядали на неї.

Написавши відповідні протоколи, вони вилучили гроші і синій блокнот з адресами і номерами телефонів.

У машині Бухов сказав:

– Хм, несподіваний поворот у справі. Завтра зустрінемось з учнями 10 «в» класу. З директоркою домовлено.

– Цікаво, що від них почуємо про Шейченка? Стривай треба заглянути у під’їзди…

Євген увійшов у під’їзд будинку № 24, де жив Біронський, глянув на стіну: на місці знака – сіра пляма штукатурки. У під’їзді будинку № 26, де жив Алостолов, те ж саме.

Він повернувся до машини. Денис запитально подивився на нього.

– Зішкрябали.

Євген підсвідомо чекав якоїсь лихої події.

13

О 17.00 вони вийшли зі школи. Майже дві години тривала розмова з учнями 10 «в» класу. Вчителів не запросили, щоб не було ніякої незручності, тиску і впливу. На жаль, нічого суттєвого учні не повідомили: говорили, наче змовились, те саме, що раніше розповіла директорка, класна керівниця і всі інші, хто спілкувався з Віталієм. До речі, ніхто з учнів не бачив кривого чорнявого хлопця з сірим ціпком. З їхніх слів поставав привабливий образ однокласника.

Мружачись від сліпучого сонця, слідчий сказав:

– Признатись, я чекав саме такого результату.

– Авжеж: про небіжчика – тільки гарне, – і Євген згадав приказку. – Зверху гарно і тихо, а всередині ворушиться лихо.

– Я сьогодні отримав заключення експертизи. Чорна смуга на Віталієвій сорочці від гуми, – повідомив Бухов. – А на деяких купюрах відбитки пальців Шейха і якогось невідомого.

Відбитки пальців Євгена не здивували. А от гума… Він пам’ятав: ні на бетонному дашку, ні в під’їзді гуми, об яку міг би замаститися Віталій, не було. І його сорочка, за показаннями Ігоря і Аркадія, була чистою. Звідки ж узялася гумова смуга? Невже забруднився по дорозі від рогу будинку і до під’їзду Полякової? Відпадало. Але ж іще напроти чорної смуги на його тілі садно. Гума…

– Там ніде нема гуми, – замислено сказав Тополюк.

– Нема, – підтвердив Денис. – Я думаю, чи варто нам збирати вчителів? В школі всі мов засліплені спортивними успіхами і гарною поведінкою трійці.

– В кожній школі є свої герої. І часто вчителі заплющують очі на їхні витівки, ставляться до них поблажливо.

Слідчий згідливо кивнув. Вони перетнули вулицю й опинилися поблизу кіоска «Союздруку».

– Давай посидимо, – запропонував Бухов. – Вдале місце для спостереження.

Слідчий мав на увазі Кривого, якого тут бачила мати Апостолова.

– Ти звернув увагу: на партах трійці стерті знаки, – сказав слідчий. – Часом не Морохова примусила?

– А хто примусив у під’їздах? І, мабуть, терли ацетоном, інакше фломастерне чорнило з парт не змити. Ні, чогось сполохалися Бірон і Апостол.

– Напевно, є чого. Ти не здогадався про значення слів у записнику Шейха? – і, не чекаючи відповіді, Денис продовжив: – Усі – прізвиська вчителів, їхні домашні адреси і телефони.

– Навіщо вони йому?

– Для вітань із святами і днями народження, – іронічно сказав Денис.

– Але ж прізвиська… – Євген стенув плечима, нічого не тямлячи.

Вони кілька хвилин дивилися на учнів: йшли юрбою до Шейченко, про щось між собою гомоніли. Он Славко Нечай поруч з Риммою. Євген подумав, що поява однокласників у квартирі тільки додасть відчаю і горя матері Віталія, бо ж всі товариші її сина живі, здорові… А напевно він і Бухов припустилися помилки, ведучи розмову відразу з цілим класом, де ще й сиділи друзі Шейха. Може, це декого стримувало.

– Доведеться, Євгене, зустрічатися з ними поодинці, – сказав слідчий.

– А як з учителями?

– Вчителі – люди дорослі, повинні самі виявити бажання.

– А чи не варто сказати їм про золотий імперіал і гроші, поділитися своїми домислами? Тоді зрозуміють серйозність справи, – зауважив Тополюк.

– Мені здається, рано… Не хочеться розголосу. Хай вже після похорону, – заперечив Бухов. – А чутки… Кожна подія обростає ними. Тепер на часі дати орієнтировку на Кривого. Деякі прикмети його маємо: високий, чорнявий, із сірим ціпком, кульгає на праву ногу. Відчуваю, не випадково він з’являвся на шляху Шейченка.

– Ти зробив, Денисе, висновок? Адже учні і вчителі не знають, з якого будинку випав Шейяенко.

– Авжеж, Бірон і Апостол не розповіли. Чогось бояться.

– Славко Нечай і Римма теж мовчать.

– Ну чому Римма – ясно, а Славкові, видно, дівчина подобається, і вона до нього прихильна. Сьогодні я дещо взнав про рідних Апостола, – Денис відкинувся на бильце лавки, підставив лице сонцю й примружився. – Його батько, Петро Савелійович, працює конструктором на машинобудівному заводі, кращий раціоналізатор міста, з ранку до вечора в цехах, засиджується в технічній бібліотеці, словом, генератор ідей, має кілька винаходів. Мати, Антоніна Павлівна, технолог, завантажена громадськими дорученнями: в жіночій раді підприємства, культорганізатор у своєму бюро, позаштатний інспектор торгівлі. Про Апостолових на заводі всі гарної думки.

– Зайняті люди, – іронічно зауважив Тополюк. – А син цілими днями без нагляду.

Перед ними спинилася молода жінка, зодягнута в сіру сукню. Попелясте волосся – коротко підстрижене й зачесане назад – відкривало високий чистий лоб. У руці жінка тримала брунатну пласку сумку на блискавці, схожу на портфель.

– Товаришу Бухов, – несподівано звернулася жінка до слідчого. – Я вам хочу…

Денис випростався й уважно подивився на неї.

– Я вас слухаю… – на мить затнувся. – Здається, Зоя Пилипівна… Красуцька, викладач хімії?

– Точно, – мляво всміхнулась Красуцька. – З вашого дозволу…

– Прошу… – слідчий посунувся, даючи їй місце.

Вчителька сіла на лаву, поклала на коліна сумку. Мовчала, наче збиралася на думці чи переборювала свою нерішучість.

– Я вчора дізналася про сьогоднішню зустріч з учнями, – несміливо почала. – Відтоді не маю спокою, вагаюся… Може, я помиляюсь і видамся вам смішною, несерйозною, хворобливо підозріливою… – вона замовкла і почервоніла.

– Ви не хвилюйтеся, Зоє Пилипівно, ми постараємося вас зрозуміти, – доброзичливо заспокоїв її слідчий. – У нашій роботі навіть дрібниця, на перший погляд, далека від справи, іноді суттєво допомагає слідству.

– Тоді я розповім… Ось уже рік, як читаю в десятих класах. Є різні учні: здібні, ледачкуваті, посередні, позбавлені обдарування. А є… Приміром, викликаю Шейченка, а він жодної формули, крім Н2О… – Красуцька гірко похитала головою. – Біронського – те ж саме. Апостолова – ні слова. Звісно, ставлю їм двійки. Викликаю через тиждень вдруге – знову нічого не знають. Я здивована, а вони зовсім не переживають, наче це звичайна річ. Переглянула журнал – з інших дисциплін у них оцінки добрі, крім української літератури й мови. Думаю собі, мабуть, не дається хлопчикам хімія, треба додатково попрацювати з ними. Запропонувала. Чекаю після уроків. Дарма: не прийшли, не залишилися.

– А як вони поводилися на ваших уроках? – запитав Бухов, і в його голосі Тополюк відчув стурбовані нотки.

– Пристойно, ще й осмикували Мазуницю, – Красуцька торкнулася пальцями блискавки на сумці. Спроквола продовжила: – А далі… Минуло три тижні. У мене маленька донька, живемо в одній кімнаті, залишаю її з мамою, завжди поспішаю додому. Пам’ятаю, двадцять третього жовтня прибігла, дала Віці поїсти і поклала спати. Щойно вона заснула, дзвонить телефон. Беру трубку – вже гудки. І прокинулась мала. Через кілька хвилин знову – дзінь… Беру – гудки. І так до дев’ятої вечора я, мама і чоловік хапали трубку. Дитина плаче – не спить, ми роздратовані, злі, хоч візьми і відріж телефон. Здогадалися, хтось бешкетує. Думаємо, може, вночі припинить. Де там: чотири рази будили Віку.

– Ви б звернулися на телефонну станцію, – порадив Тополюк, не розуміючи, до чого веде Зоя Пилипівна.

– Чоловік звертався. Сказали, щоб встановити, з якого номера дзвонять, треба дозвіл міліції чи прокурора, начальства зв’язку. Велика морока, – вона нервово застібала і розстібала блискавку. – Наступного дня у школі все переживала, що там вдома. Коли повернулась, мама каже: «Ніхто не дзвонив». А за годину… – і Красуцька з відчаєм махнула рукою.

Аналізуючи сказане Красуцькою, Євген зробив висновок: дзвонили їй з квартири, у якій, мабуть, до дев’ятої вечора нікого, крім бешкетника, не було. Вночі, коли всі спали, він прокидався і крадькома дзвонив…

– П’ять діб тривало знущання, – продовжувала вчителька. – Дитина вибилась зі сну, ми пересварились і з острахом дивилися на телефон. На шосту добу він замовк. Боже, нам аж не вірилось, наче знову на світ народилися. Тиждень відходили. Думали минулося. Але четвертого листопада знову почалося… Тоді чоловік питає мене: «Хто у тебе злісний двієчник?» Перелічила. П’ятеро. «Кого з них тиждень не було у школі?» Почала згадувати…

Зоя Пилипівна втупилась у свої босоніжки, закусила губу. Напевно, вгамовувала хвилювання.

– І кого ж?. – м’яко, співчутливо поцікавився Бухов.

– Шейченка, Біронського і Апостолова. Виїздили на кущові змагання до Хмельницького. Я глянула у довідник– телефон є у Біронського. Чоловік порадив: постав їм трійки. Поставила – дзвінки припинилися.

Євген перезирнувся з Денисом.

– Я… я не вірила, – Зоя Пилипівна відірвала погляд од босоніжок. – Викликала Апостолова – нічого не знав, поставила двійку, і того ж дня відновилися дзвінки. На наступному уроці Апостолов підняв руку. Здогадалася, що вивчив урок. Поставила четвірку, і дзвінки припинилися.

– Щось змінилося у поведінці хлопців? – запитав Тополюк.

– У поведінці ні, а от в поглядах… – Красуцька затнулася, шукаючи точного визначення. – Глумлива посмішка, зверхність, мовляв, ми свого доб’ємось і приручимо тебе, негіднице. Мені робилося страшно…

– І ви нікому не розповідали про це? – із жалем у голосі запитав слідчий.

– Розповіла директорці. Але Майя Борисівна розгнівалась… Мовляв, наша школа на гарному рахунку в міськвно і облвно, юнаки – гордість школи. І чи потрібна спортсменам хімія? А ми боремося за високі відсотки успішності, – і Красуцька махнула рукою.

– І ви ставите їм добрі оцінки? – поцікавився Тополюк, тамуючи нотки невдоволення.

– Іноді не ставлю, щоб хоч трохи заспокоїти свою совість. Мабуть, ви мене… – Красуцька не доказала, рвучко підвелася й пішла.

Вони мовчки дивилися їй услід. Постать вчительки то з’являлася, то зникала поміж перехожих. Несподівано Євген угледів серед натовпу невисоку повну жінку з квітчастою парасолькою. Жінка припадала на ліву ногу й спиралася на сірий ціпок. Євген пильно придивлявся до ціпка. Звичайна металева сіра трубка, брунатна ручка, чорний гумовий наконечник. Серійне виробництво. Їх продавали в аптеках.

Євген не відводив од ціпка погляду. Щось у ньому його зацікавило, одначе ніяк не міг добрати, що саме якийсь здогад усе крутився в мозку й заважав зосередитись на розповіді Красуцької.

14

Слідчий стояв біля вікна і не озирнувся, коли Тополюк ступив до кабінету. Денис любив, міркуючи, дивитись у вікно. На ньому біла сорочка і сірі штани, на бильці стільця висів піджак. Невисокий, худорлявий Бухов скидався на підлітка. Зустрівши його на вулиці, не подумаєш, що це досвідчений слідчий прокуратури, який розкрив не один злочин.

– Привіт, Євгене. А ти йдеш і навіть не зведеш голови, – сказав Денис.

Він бачив Тополюка у вікно, а той не відчув його погляду. Видно, дивився доброзичливо. Євген, сідаючи, відповів:

– Роботи – нема коли, за приказкою, й вгору глянути.

– Значить, ти не засік на похороні Кривого, – зробив висновок слідчий.

Його слова билися в шибку, й вона ледь бриніла – відлунювала, озивалась на голос.

– І не бачив Красуцької, – додав Тополюк.

Денис кивнув, мовби наперед знав, що її не буде.

– А до мене вранці приходила Броварна.

Євген замислився. Броварна… Ага, в записнику Шейха її домашня адреса і прізвисько…

– Або Варвар, вчителька української літератури. Так?

– Вона, Варвара Мокіївна, – підтвердив Денис, і в шибці Євген помітив його задоволений усміх. – Цікавий сповістила факт. Чекаю на акт експертизи. Обіцяли принести до 16.00. Одначе про акт пізніше.

Ох те «пізніше»! Євген стримав посмішку. Полюбляє Денис лише натякнути на новину, заінтригувати, а розповісти не поспішає, наче випробовує. Євген ніколи не ображався на таке, а зараз намагався вгадати, чого приходила Броварна. Певно, щось принесла, якщо Денис зажадав експертизи.

– І як поводились на похороні Бірон і Апостол? – слідчий відійшов од вікна й сів напроти капітана. Очі Бухова, попри сьогоднішній печальний день, збуджено сяяли. Від чого б то? Невже натрапив на слід Кривого?

– Несли труну, але не плакали. Апостол чомусь злякано озирався, ніби когось шукав у натовпі.

– А Полякова?

– Римма побивалася, наче за рідним братом.

– Жаліслива дівчина. Значить, Красуцької не було… – слідчий задумливо потарабанив пальцями по столу. – А Броварної?

– Я її не знаю.

– Невисока, молода, світла коса, викладена на потилиці, тонкі риси обличчя. Примітна особа і симпатична.

На похороні Євген не бачив жодної жінки з косою. Взагалі коса в наш час приємний виняток. Отже, впала б у вічі.

– Ні, не було.

Але чому Денис запитав за Броварну поряд з Красуцькою? Ніби між ними існував якийсь зв’язок. Стривай, а може?…

– Поки ти набирався суму на похороні, я тут добряче попрацював, – з жартівливим докором зауважив слідчий.

– Ти ж сам відрядив мене туди.

– Ну-ну, не дуйся, – Денис примирливо поплескав Тополюка по руці. – Так ось, стосовно відвідин Броварної. Вона з другого півріччя почала викладати в десятих класах українську літературу. Наша трійця, як і з хімії, анічогісінько у ній. Поставила двійки. І раптом (телефону у неї вдома нема) надходить її чоловікові анонімний лист, видрукуваний на машинці. Зміст: зустрічається з фізруком Хавричем, крутять любов та інше паскудство. Чоловік не вірить. Але за першим другий, третій лист… Ти уявляєш реакцію чоловіка? – і Бухов промовисто зиркнув на оперуповноваженого.

Євген відразу згадав про друкарську машинку в квартирі Апостолових. Якщо хлопці дзвонили Красуцькій, то, цілком вірогідно, вони й Броварному писали…

– Мовчиш… – кивнув Денис. – Мене теж вразила її розповідь про листи.

– Як же вона дізналася?

– Варвара Мокіївна майже напам’ять вивчила ті опуси. А якось на перерві почула від Апостолова «Геракл засушений». Переглянула анонімки – скрізь «Геракл засушений». Так дражнили щуплявого Хаврича. Просто, га? Відкриття приголомшило її.

– І вона теж перестала ставити двійки?

– Продовжує і отримує нагінки від Майї Борисівни.

– Вона їй розповіла?

– Не забігай наперед, – застережливо підняв руку Денис. – Анонімку отримала директорка. Викликала фізрука, Броварну, допитувалась. Нічого підозрілого. А коли отримала листа дружина Хаврича, зчинився скандал, і фізрук мусив звільнитися, єдиний мужчина-викладач у школі. Анонімки припинилися.

– Мабуть, трійця ще не встигла вигадати нової капості.

– Очевидно, – погодився слідчий. – Дзвінки, анонімки… Це вже система. Я пішов на завод і розшукав у бюро раціоналізації заявки і пропозиції Апостолова Петра Савелійовича – батька Аркадія. Вилучив їх. Разом із анонімками віддав на експертизу. То як тобі школярики? До чого додумались… – Бухов гидливо скривився.

– У кого ж вони навчилися?! – з серцем випалив Тополюк.

– У кого… Хіба мало у нас пишуть анонімок? – стенув слідчий плечима. – Майже в кожному колективі сидить анонімщик. Отже, вдома розмовляють про них, а діти мотають на вус.

– Мені здається, не лише Красуцькій і Броварній трійця робила підлості.

– Мабуть. Але чи решта вчителів признаються? І часом не через ці витівки хлопці нещирі з нами?

До кабінету хтось постукав. Євген глянув на годинник – 15.45. Напевне викликані Ігор і Аркадій. Поспішили.

– Заходьте, – голосно запросив слідчий.

Це були не десятикласники, а посильний з науково-технічної лабораторії. Подав Бухову сірий пакет. Денис витяг з нього папери, переглянув і задоволено гмукнув.

– Спасибі, – подякував посильному. Коли той вийшов, потер долоні. – Моє передбачення підтвердилось. На почитай.

Акт експертизи. Тополюк перебіг його очима й спинився на висновку. Так, анонімки і заявки на рацпропозиції друкувались на одній машинці. Доказ незаперечний. Тепер залишилося взяти зразок «почерку» машинки Апостолових і віддати на експертизу. Євген не сумнівався щодо її наслідків. Безперечно, не батько Аркадія друкував пасквілі на Броварну. Ось вони, п’ять брудних творінь. На кожному червоним олівцем підкреслені слова «Геракл засушений».

Бухов поклав у шухляду анонімки й акт експертизи. І тут знову постукали. На годиннику – 16.00. Двері відчинились – до кабінету зазирнув Ігор Біронський. Точними виявились учні.

– Можна? – запитав Ігор.

– Прошу, – слідчий звівся і Тополюк теж.

Вони несміло увійшли – високий, міцний Біронський і худорлявий, нижчий за нього Апостолов, обоє одягнуті в джинси і болгарські сорочки – білі з широкими коричневими смугами. Сторожко дивилися на слідчого і оперуповноваженого карного розшуку.

– Приземляйтеся, – Денис кивнув на стільці.

Поки юнаки влаштовувались, Бухов сів за стіл, а Тополюк став біля сейфа: звідти добре видно всіх. Хлопці похмуро втупились у стіл.

– Паспорти принесли? – звернувся до юнаків Бухов.

Мовчки простягли документи. Денис переглянув їх, подав Євгену. Ігор Біронський народився 13 березня 1973 року, Аркадій Апостолов – 17 травня. Отже, виповнилось по 17 літ. Аркадію – три дні тому. Капітан повернув їм паспорти.

– Ви нас викликали на допит? – поцікавився Біронський.

– На допит, – відповів Денис. – Ви не забули нашої попередньої розмови?

– Ні, – буркнув Апостолов.

– Добре. А тепер, Аркадію, почекай в коридорі.

Ігор залишився без товариша. На повному обличчі юнака майнула розгубленість, але за мить воно знову стало байдужим. Слідчий повідомив Біронському причину виклику, попередив про обов’язок розповісти, що йому відомо по справі, про карну відповідальність за відмову давати свідчення й за свідомо неправдиві показання.

– І за це судять? – здивувався Біронський. – На який же строк?

– Стаття 178: позбавлення волі від шести місяців до трьох років або виправні роботи до одного року; стаття 179: виправні роботи до трьох місяців, або штраф до двадцяти карбованців, чи громадський осуд, – детально роз’яснив Бухов. – Як бачиш, із законом не жартують.

– Я вам казав правду, – нахмурився Біронський.

– Угу, – слідчий видобув із сейфа целофановий пакет. – Значить, Віталієва сорочка, коли ви розсталися після уроків, була чиста?

– Так, – підтвердив Ігор.

Бухов витяг сорочку з пакета, розгорнув і показав чорну смугу.

– Звідки ж вона? Адже від рогу будинку № 19, де ви стояли, до першого під’їзду метрів сто.

– Ми там не стояли, – заперечив Біронський.

– Ну навіщо, Ігоре, ти брешеш? – не стримався Тополюк. – І ти, і Аркадій бачили падіння Шейченка. Бачили!

– Неправда! – сполотнів юнак. – Не…

Бухов застережливо підняв руку – Ігор затнувся.

– Римма Полякова? А Славко Нечай? Раджу тобі не крутити. В пам’ять свого товариша. Ми вже дещо знаємо, – на диво співчутливо зауважив Денис.

Біронський опустив очі.

– На Віталії справді сорочка була чистою, коли він пішов од нас на подра.

Іч, вже вигадали – подра. Авжеж, звучить: сидіти на подрах! Тополюк сховав сорочку в сейф.

– Гаразд. А чого ви не розповіли про його витівки?

– Які витівки? – скинувся Ігор.

– Сидіння на підвіконні.

Біронський розгублено водив пальцями по стільниці.

– Ми… ми боялися, сказали б – не втримали, не вплинули… А як ми могли?… Він упертий…

Ймовірно. Бухов і Тополюк теж дійшли такої думки. Слідчий висунув шухляду й поклав перед Ігорем імперіал. Хлопець витріщився на монету.

– Це золота?

– Еге, – підтвердив Денис. – У Віталія такі водились?

– Ні-і… – Біронський закрутив головою.

Бухов дістав із шухляди коробочку з вітрильником, показав свідкові. Ігор прицмокнув язиком:

– Гарна річ. У моєї мами точнісінько така.

– І цього не бачив у Віталія?

– У них взагалі ніяких коштовностей, навіть обручки у Віри Михайлівни… – з прихованою зверхністю сказав.

– А де ж він узяв гроші на магнітофон? – зненацька докинув слідчий.

– Я йому…

– Стоп! Ми ж домовились – тільки правду, – перебив оперуповноважений Біронського. – То де?

– Де? – Ігор стенув плечима. – Не знаю. Попросив мене, коли поцікавиться мати, сказати, що я дав покористуватись.

– І ти не питав Шейченка?

– Питав. Гаркнув на мене: «Не твоє собаче діло!»

Євген помітив, як Ігор крадькома витер об джинси спітнілі долоні, а його лоб всіяли дрібні краплини поту, які він не наважувався змахнути.

– Ви повертали гроші Віталію за гулянки в кафе «Дружба»?

Біронський роззявив рота від подиву, потім зазіпав, наче йому забракло повітря. Він мав жалюгідний вигляд. Мабуть, таким його ніхто не бачив з друзів і товаришів-однокласників.

– Вип’єш води? – нахилився до нього Тополюк.

– Не… не треба, – Ігор облизав губи. – Я і Аркадій не мали грошей платити. Завжди Віталій.

– А він де брав? Мати давала? – Бухов, як зрозумів Євген, не збирався повідомляти Бірону про знайдені п’ять тисяч карбованців у столі Шейченка.

– Мати йому стільки не давала, – повільно говорив Ігор. – Вони небагато живуть. А нам казав – виграв у лотерею. Якось хвалився, мовляв, закінчить школу – і обов’язково випаде йому «Москвич».

І «випав» би, подумав Євген, за п’ять тисяч з нижньої шухляди. Невже мати повірила б і в ту байку? Наївне хитрування. Слідчий виразно глянув на Тополюка, запрошуючи підключитися до допиту.

– Часто виходив Шейченко із зали в коридор кафе?

Біронський вражено звів брови. Не сподівався, що й це знали.

– Кожного разу.

– Чого?

– Дзвонив матері на роботу. Віра Михайлівна хвилювалась.

Правдоподібне пояснення. Можливо, й казав так Віталій товаришам, аби приховати справжню мету, а сам зустрічався в коридорі з сивим чоловіком. Без свідків. І випадково буфетниця Макашина натрапила на них.

– Часом ти не згадав Кривого – високого чорнявого хлопця з сірою ковінькою? Не бачив його?

– Ні, – Ігор наважився – змахнув рукавом з лоба рясні краплини поту.

– А навіщо ви постирали свої знаки у під’їздах і на партах?

– Еге, рейдери, – насмішкувато докинув Бухов.

– Які… рейдери? – у Біронського сполохано витяглося обличчя. – Я вперше чую.

– Ну-ну, не прикидайся. Що вони означають?

– То все Віталієва вигадка. Просто малював без всякого смислу, – гаряче заперечив Ігор.

– А що ти вигадав? – Тополюк сів напроти Біронського. Юнак уникав його погляду. – Не давати спокою дзвінками Зої Пилипівні за двійки?