Текст книги "Ловці манекенів"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

17

Того дня трапилося ще кілька подій.

Передусім Тополюк навідався до Апостолова. Оскільки була ще тільки восьма, сподівався застати Аркадія вдома.

У дворі полюднішало. Мешканці поспішали на роботу, вели, несли і везли у візочках заспану малечу до дитсадків.

Відразу в під’їзді Євген почув музику. Чим вище підіймався, тим вона голоснішала. Знайома мелодія і голоси. Атож, ансамбль «Кісс» і несамовитий Пол Стенлі. Напевне, Аркадій увімкнув магнітофон на повну потужність. Ось і четвертий поверх, двері квартири № 57. Крізь них рвався хард-рок. Євген не заздрив сусідам Дпостолових.

Він натис на кнопку дзвінка. Дарма. Штовхнув двері – відчинились, і він переступив поріг. Квартира наче двигтіла від року, хоч затуляй вуха. Зазирнув на кухню – нікого. У вітальні ні батька, ні матері. Музика виривалася з кімнати Аркадія. А раптом?… Вистежив, коли батьки пішли на роботу, відімкнув, нишком забрався і, як Ігоря Біронського, тільки в рідній домівці… Тополюку зробилося зле. Він метнувся до кімнати.

Ох… Аркадій в самих трусах вправлявся з гантелями. Гримів магнітофон. Юнак застиг з піднятими руками, витріщившись на оперуповноваженого. Євген вимкнув магнітофон, і запала тиша. Сів на стілець.

– Де твої батьки?

– Вже на роботі, – Аркадій поволі опустив руки, його жилаве тіло лоснилося від поту.

– Ти сам живеш у під’їзді?

– Як це – сам?

– Тоді навіщо так голосно вмикаєш музику? А може, у когось ще сплять малі діти, хтось прийшов з нічної зміни, хтось лежить хворий, га? – запитав суворо. Апостолов мовчав. – Щоб це було востаннє, якщо не хочеш неприємностей. А тепер: куди ви вчора ходили з Біронським після допиту?

– Трохи потренувались.

– Коли повернулися додому?

– О дев’ятій вечора.

– І потім не зустрічалися?

– Ні.

– Ти не знайомий з Чикирдою Михайлом?

– Чикирда?… Навіть не чув.

– Шкода. Слухай уважно: з дому, як зсутеніє, ні кроку. Вдень – тільки з товаришами. Ти мене зрозумів? – Апостолов заперечно похитав головою. – Словом, стережись. Загинув Ігор.

Гантелі випали з його рук – грюкнули об підлогу…

Аркадію, блідому, остовпілому, з одвислою нижньою щелепою, Тополюк більше нічого не сказав. Сподівався, хлопець збагне, наскільки серйозне застереження. Залишив квартиру Апостолових. «Москвич» Бухова вже стояв біля першого під’їзду будинку № 24, де жили Біронські. На лаві сиділи жінки, товпилися чоловіки. Мабуть, довідалися про смерть Ігоря.

Євген туди не пішов – поспішав перевірити свідчення Аркадія. Отож у першу чергу зустрітися з тренером Кондруком, потім – в кафе «Дружба», до його батьків на завод, у школу. Весь час думав: які ж будуть наслідки експертизи? Що таїлося в тому коричневому зошиті й аркуші паперу, знайдених на місці події?

Апостолов не збрехав: справді тренувався з Біронським, повернувся додому о дев’ятій вечора і не залишав квартири. В кафе не заходили. В школі поводились як слід. Тополюк ще навідався в дубовий гай, попитав там людей, чи їм не впало у вічі щось підозріле, чи не бачили чужої людини. Про це ж питав мешканців у дворі. На жаль, нічого втішного. Вбивця Біронського як з’явився непомітно, так і зник.

Євген добряче намотався по місту. Кілька разів дзвонив Бухову – цікавився новинами. Слідчий теж очікував актів експертизи. Нарешті о 17.05 Денис кинув два слова: «Принесли, приходь», – і поклав трубку. Євген, не гаючи часу, подався на тролейбусну зупинку.

Тополюка охопило збудження, мовби перед вирішальним двобоєм. Передчував – не сьогодні-завтра справу закінчать. Хай досі не вийшли на Кривого, на вбивцю Біронського, але підсвідомо відчував – скоро, скоро… Лише бракувало якогось факту, свідчення, наче художнику останнього мазка для завершення картини.

Євген позирнув на вікно кабінету Бухова – відчинене, але Дениса у ньому не було. Звісно, отримавши акти експертизи, він переглядав їх, вивчав, співставляв із фактами, робив припущення і висновки, – не відірвешся від стола. Он під кулястим декоративним деревом і його «Москвич». Значить, до гуртожитку Євген не їхатиме трамваєм – Денис обов’язково підкине. Це вже у нього зробилося правилом: після викриття банди крадіїв автомобілів (вони кілька разів намагалися вбити Тополюка) Бухов, якщо засиджувались до темряви, підвозив оперуповноваженого додому.

Слідчий сидів за столом. Зустрів Євгена замисленим, сумним поглядом. Вентилятор на сейфі гнав пругке повітря, і на маківці Дениса ворушилося волосся. Перед Буховим лежала справа за № 354, коричневий зошит і обласна газета.

– Ти не стомився? – несподівано запитав Денис, здогадуючись, що Євген мало спав цієї ночі.

– Чи вперше? – стенув Тополюк плечима. – Апостолов сказав правду: о дев’ятій вечора він повернувся з тренування і вже не виходив з квартири.

– А Біронський вийшов о десятій прогулятися перед сном. Мати наказала взяти ключі, щоб не будив їх. д вранці приготувала сніданок і пішла на роботу, не заглянувши до його кімнати. Вважала – спить Ігорок. Батькові теж пізніше вставати, отож не тривожились, поки та жінка… Його вбили між двадцять другою і двадцять третьою годинами якимсь тупим предметом, схоже, молотком, – повідомив слідчий факти, які, звичайно, встановила експертиза.

– Значить, він одразу подався до схованки, – зробив висновок Євген.

– Виходить, відразу, і хтось знав про неї, чекав там на нього, – додав Денис. – На пляшках і меблях, на цьому зошиті відбитки пальців Ігоря, Шейченка і ще однієї особи. Біронського – свіжі. На тому аркуші – відбитки зовсім інші. Думаю, у схованці невідомі відбитки – Апостолова. Врешті, перевіримо. А на аркуші…

– Може, вбивці?

– Можливо, – Бухов посунув до Тополюка газету. – Почитай на останній сторінці.

Євген уважно подивився: програма телебачення на сьогодні й на завтра, які картини демонструються в кінотеатрах міста, чотири некрологи. Ага, другий: «Колектив міжміської телефонної станції висловлює співчуття телефоністці Шейченко В.М. з приводу тяжкої втрати – трагічної смерті її сина Віталія». І під ним: «Вчителі та учні середньої школи № 37 глибоко сумують з приводу трагічної смерті учня Віталія Шейченка і висловлюють співчуття рідним і близьким покійного». Проте, мабуть, не некрологи засмутили слідчого, який знав про загибель десятикласника раніше.

Бухов поклав долоню на коричневий зошит.

– А тут, Євгене… – сумовито почав Денис і запитав: – По-твоєму, що, га?

– Пісні, напевне, непристойні.

– Вирок.

І хоч мовив слідчий неголосно і розчаровано, а пролунало наче постріл.

– Вирок? Кому? За що?

– Ознайомся. Ти ще з таким, либонь, не зустрічався, – і неохоче прийняв долоню з зошита, мовби не хотів розкривати його секрету, але доводилось.

Тополюк перегорнув палітурку. На першій сторінці залисніли чорне велике R, пронизане червоною ламаною блискавкою. Під ним великими і гострими, ніби колючки, літерами – готичним письмом, написане слово «Рейдери». Все намальовано фломастерами ретельно і старанно. На наступній сторінці знову напис червоним чорнилом і готичним письмом:

«НАШЕ КРЕДО

1. Стати фізично сильними і позбутися почуттів страху, жалості й любові.

2. Всі засоби – варті мети, яку б ми не визначили собі.

3. Пам’ятати: життя – це постійна боротьба, і той у ній перемагає, хто хитрий, підступний і жорстокий.

4. Добре поводитися вдома і в школі, брати активну участь у шкільних заходах.

5. Товаришувати лише з тими, хто нам підходить по духу і стане в пригоді.

6. Нікому не прощати образ і не кидати рейдера в біді.

7. Будь-якою ціною завойовувати авторитет, повагу і визнання.

8. Йти до власного добробуту шляхом патріотизму і відданості.

9. Слово – для віслюків, діло – для себе.

10. Дружба і щирість – фата-моргана. Головне: ти – мені, я – тобі».

– Ну й ну… – Євген вражено покрутив головою. – Оце-то життєва позиція в сімнадцять років! А звучить наче з чужого голосу. І суперечностей багато в цьому «кредо».

– Помітив? – Денис примружився.

– Авжеж. Згадай-но наші розмови з їхніми батьками. У «кредо» є сентенції сімей трійці. Правда, тут вони висловлені відвертіше. – Тополюка гнітила та відвертість.

– Вірно, Євгене, і водночас діти ростуть не в лісі, – гірко зауважив Бухов. – їхнє «кредо» – тривожний симптом. Адже у нас не перевелися блат, перекручення, спекуляція, хабарництво, бюрократизм, кумівство, демагогія, різні відхилення. А сучасні діти не дурні. Ще додай щоденні «голоси» з того боку, які вони слухають, ваблені музикою, закордонні дрантя і кіно, а духовного, громадського імунітету з певної частини молоді проти цього – пшик. Його не дав формалізм у вихованні, а деякі батьки сушать мізки, аби жити не гірше, ніж сусіди. Ет, що я тобі пояснюю! Ти це теж добре знаєш.

Знай, безперечно, але слухати було прикро, ніби Євген особисто винен у недоліках і прорахунках. Він перегорнув сторінку. Посередині напис чорним фломастером – «Повідомлення рейдінформбюро», а під ним дрібнішими літерами – «Операції, тренувальні рейди за манекенами». Що за чортівня? Капітан здивовано глипнув на слідчого. Бухов уважно стежив за виразом його обличчя.

– Далі, далі читай, – нагадав йому Денис.

А далі йшли нотатки з датами. Євген читав і не вірив, але в руках зошит і власні очі бігали по синіх рядках літер… Ось кілька записів:

«12 вересня. Радгосп «Вперед». Розрізав Кульській Ларисці плаща за «дурня» (обізвала 5-го). Після обіду пішов дощ, і вона одягла його. Сміялися не всі. Я запропонував їй свій. Відмовилася, сучка, наче здогадувалась, чия робота. Натягла мішок і до вечора у ньому рвала яблука, схожа на біженку. ШЕЙХ.

17 вересня. Вкрав у Славка Нечая окуляри, і його поставили носити ящики. А коли батьки привезли йому нові, я підкинув старі і роздзвонив, що він навмисне їх сховав, щоб не лазити по яблунях, і зажадав розгляду його вчинку на зборах. Нечаю добряче перепало, запам’ятає, хто саме з «гнилим душком». БІРОН.

5 жовтня Ура! Ми вдома! Відбули каторгу! Привезли з радгоспу смердючі грамоти за ударну працю. І сьогодні після тренування був рейд за манекенами[4]

[Закрыть]. На вулиці Гонти один трапився. Спробував на ньому кидок убік з викручуванням ліктьового суглоба. Вдалося: манекен дуже кричав. АПОСТОЛ».

Тополюк з обуренням прочитав «повідомлення» Бірона про дзвінки до Красуцької, про написання Апостолом анонімок Броварній, про якісь скальпи та інші бридкі вчинки. Тепер він зрозумів, чого боялись Ігор і Аркадій: викриття їхніх «рейдів». Так вони позбувалися почуттів жалості, страху і любові. Не зошит, а справжні зізнання, власноруч написані. Розшукати потерпілих неважко. Ось тобі свідки і незаперечні докази. Справді вирок.

– А що за скальпи, Денисе? Вони гралися в індійців?

– Еге, своєрідні трофеї, – Бухов дістав з-під стола целофановий пакет з хутром. – Тут шапки їхніх «манекенів». Щоразу підбирали на «полі бою». І додумались!…

– Ти звернув увагу, на яких вулицях вони «тренувались»? – запитав Денис.

– Звернув: у різних кутках міста і жодного разу в своєму районі. – Євгенові було тоскно і гнітюче на душі. – Що скажуть директорка, вчителі, батьки, коли дізнаються?

– Спочатку не повірять, а потім вжахнуться й почнуть шукати винних. До речі, експертиза встановила: почерки в зошиті Шейченка, Біронського і Апостолова, – слідчому теж, мабуть, кепсько на душі, бо важка похмурість не сходила з його обличчя. Сховав пакет під стіл.

– Хто ж у трійці верховодив? Хто вигадав оте все? – мовив Євген, ні до кого не звертаючись, і звівся, підійшов до вікна.

Надворі ще й не бралося на вечір, хоча на годиннику 18.00. Яскраво світило сонце, у верховітті каштанів туркотіли свою вічну любовну пісню голуби. Барвисто по-літньому одягнуті перехожі поверталися з роботи, несли в авоськах пляшки з молоком і хліб, молоду цибулю і редьку, довгі парникові огірки, схожі на зелені яничарські ятагани. А лише два тижні тому після гуляння в кафе «Дружба» на вулиці Могильчака троє дзюдоїстів перестріли самотню людину… То був їхній останній «рейд»…

– Апостол усе звалить на Шейха або Бірона. Це точно, – спроквола сказав Денис. – Мертві не заперечать.

– Так, іншого виходу в нього нема, – і несподівано Євгенові спало на думку: – Слухай, Денисе, а часом серед потерпілих від прийомів…

Бухов уперше за час розмови скупо посміхнувся. Напевно, він теж дійшов такого висновку, тільки раніше, і тепер порадів кмітливості оперуповноваженого.

– Не поспішай. Про потерпілих потім, – перебив його Денис. – Ти забув про аркуш.

Достеменно забув. Бухов дістав його зі справи й подав Тополюку. Звичайний, з учнівського зошита. На ньому синьою пастою розгонисто написано:

«5-37-28, Ковальов, Будьонного, 17, кв. 4, аеропорт, 8.45.

2-91-44, Наконечний, Пирогова, 203, кв. 56, з/вокзал, 9.27.

5-18-60, Степаненко, Толстого, 10, кв. 38, аеропорт, 10.10.

4-06-55, Троскот, Південна, 25, кв. 13, Балабанівка.

3-77-83, Поляхівський, Щорса, 4, кв. 10, з/вокзал, 11.30.

4-26-29, Новосад, Леніна, 31, кв. 22, а/вокзал, 13.00.

2-81-07, Гриник, Бучми, 14, кв. 33, тубдиспансер».

– Ребус? – іронічно запитав слідчий. – Що він говорить?

– Номери телефонів, прізвища, адреси, наче місця роботи і години… – розмірковуючи, відповів Євген. – Однак години… мов графіки руху транспорту.

– Еге, мов графіки. А телефони – квартирні зазначених громадян і адреси точні. Я перевіряв до твого приходу. Зауваж, Балабанівка і тубдиспансер у приміській зоні.

– Комусь із них дзвонив?

– Першим двом. Ніхто не відповів.

– Дивний список, – Євген вдивлявся в аркуш, намагаючись розгадати його таємницю.

– Тепер дзвони ти. Може, ти щасливий. Починай з першого.

Тополюк присунув до себе апарат, набрав 5-37-28. Озвалася жінка. Привітався з нею і підморгнув Бухову.

– Скажіть, товариш Ковальов удома? – запитав її.

– Юрій Іванович поїхав на курорт.

– Коли поїхав?

– Сьогодні. А хто його питає? Що йому передати?

Євген поклав трубку. Хай жінка вибачає його нечемність. Наконечний поїхав до Києва у відрядження, Степаненко у Москву на семінар. Капітан ніяк не міг добрати, кому і для чого був потрібний такий список. Слідчий теж сушив голову. Залишилося чотири адреси.

– Продовжуй, Євгене, і більше запитань, – порадив Денис. – А раптом щось проясниться.

Неохоче, ні на що не сподіваючись, Тополюк набрав номер 4-06-55. Відповів молодий жіночий голос.

– Попросіть товариша Троскота.

– Нема твого халамидника. Забрало манаття й подалося в свою Балабанівку. Ох і стішаться батьки! – недоброзичливо випалила жінка, аж капітан сторопів. – Товариш… Ледацюга і п’яниця воно, але й собі, як порядне, викликає таксі. Тьху! І більше не дзвони, бо ви одним миром мазані.

Євген засміявся й переказав розмову слідчому. Поляхівські відповіли чемно: виявилося, чоловік поїхав по турпутівці в Болгарію і теж замовляв таксі. Новосади не відповіли, а Гриник їздив на таксі в тубдиспансер на медогляд.

– Отож, Євгене, що у них спільне?

– Всі викликали таксі.

– О! – слідчий переможно підняв угору палець. – Таксі! Тобто кожний робив замовлення.

– Але з пошкодженою ногою шоферами не працюють. Принаймні на державному транспорті.

– Слушно. Втім, коло схованки міг бути водій або той, хто приймає замовлення на таксі,– пояснив Денис. Я оце весь час міркував над списком.

Слідчий мав рацію. Євген мовчки погодився з його припущенням. На завтра Тополюку випадало навести довідки про диспетчерів таксі. Чи дійсно хтось із них виявиться Кривим? А можливо, аркуш паперу випадково опинився біля вбитого Біронського? Гуляла людина в дубовому гаю і загубила, викинула…

18

Соромно зізнатись, але факт: Євген заснув десь о дев’ятій вечора. Сонце ще не сховалося за обрій, а висіло над містом малиновим колом.

Тополюку рідко щось снилось. Однак зараз чомусь приснилися Шейченко, Біронський і Апостолов. Вони тікали голим, як бубон, чорним полем, вбрані в білі штани і сорочки, а він ніяк не міг їх наздогнати – ноги зробилися ватяними, гукав, а голосу не було. І раптом юнаки наче під землю пішли. Коли Євген доплентався до того місця, побачив глибоку яму, а на дні три білі постаті. Навколо ні драбини, ні мотузки… Прокинувся з гнітючим почуттям безсилля.

О дев’ятій ранку вже був у таксопарку. Довгий жовтий будинок – наче велетенське довге, вифарбуване у жовтий колір таксі. Тополюк зайшов до контори, де коридором снували службовці. Євген розшукав кабінет начальника відділу кадрів. Торкнув двері, оббиті чорним дерматином. Замкнені.

Зазирнув у відділ кадрів. Дві жінки сиділи за столами. Одна з них, замовкнувши на півслові, запитально подивилася на Тополюка.

– Буде ваш начальник?

– Він у директора, підписує трудові книжки.

– А його прізвище?

– Вихованець Олександр Лаврентійович.

– Дякую, – Євген зачинив двері.

Кортіло зазирнути до центральної диспетчерської: а раптом там високий, чорнявий хлопець і поруч нього ціпочок… Капітанові здавалося, що він відразу впізнав би Кривого. Однак він зупинився біля вікна, чекаючи Вихованця. Поглядав на відвідувачів. У коридорі стояв рівний гул, наче на вокзалі. Повз вікно до воріт проїжджали таксі – верталися зі змін у парк.

Євген видобув аркуш з телефонами, прізвищами й адресами, пробіг по ньому очима – відновив у пам’яті почерк.

З приймальні вийшов невисокий чоловік років сорока п’яти в сірому костюмі, кругловидий, біляве волосся зачесане назад. Ступав твердо, впевнено, тримався прямо. Вгадувалась військова виправка. Чомусь часто у кадрах працюють офіцери запасу. В короткопалій руці чоловік тримав кілька сірих книжечок. Мабуть, звик до чіткості й точності в армії, тому відповідальна робота з документами йому до душі.

Вихованець, глипнувши на Тополюка, почав одмикати кабінет.

– Я до вас, Олександре Лаврентійовичу.

– На таксі вакансій нема, – сказав приємним баритоном.

– У мене інша спеціальність.

– Тоді заходь, – від кадровика ледь чутно пахло «Шипром».

Невеличкий кабінет, вікно загратоване, в кутку рудий сейф, на ньому графин з водою, стіл, телефон, три стільці під стіною, шафа і вішалка. Вихованець поклав у сейф трудові книжки, сів за стіл, кивнув Тополюку на стілець.

– То яка у тебе спеціальність? – І подивився на його руки.

– Я з карного розшуку, – відповів Євген без хизування й подав посвідчення, знаючи, що обов’язково попросить його показати.

– Гм, – ворухнув пшеничними бровами Вихованець, уважно прочитав посвідчення й повернув Тополюку. – Я вас слухаю, капітане.

– Мені треба переглянути особисті справи диспетчерів.

– Диспетчерів? Але ж вони не їздять…

– Саме їх, Олександре Лаврентійовичу.

– Гаразд. Зараз принесу.

Авжеж, він здивувався, бо на АТП «герої» майже всіх надзвичайних подій водії, і ними в першу чергу цікавляться працівники міліції. Одначе Вихованець тактовний: не запитав, у якій справі. Напевно, звик до відвідин Тополюкових колег. Таксисти народ неспокійний, транспорт – постійна небезпека… Ах, Євгене, не дури себе, міркуваннями не погамувати хвилювання, не відвернути уваги від головного. І настрій кепський, наче вже зазнав невдачі. А все через відголосся сну: в ямі три білі постаті…

Повернувся Вихованець зі стосиком білих папок. Поклав їх на стіл. Небагато.

– Прошу, капітане, – показав рукою на свій стілець за столом.

– Спасибі. Я ось тут, на підвіконні…

Євген переклав папки на підвіконня, присунув стілець.

На першій, що зверху, папці гарно виведено фіолетовим чорнилом: «Орєхова Валентина Олексіївна». Ну, може, пощастить. Розгорнув: особовий лист з фотокарткою, автобіографія… Ні, почерк не той. Наступна – «Гуменчук Антоніна Іллівна». Ні. «Щаслива Валерія Адамівна». Хм, Щаслива! Ні… Знову жінка. Все жінки… Євген переглянув більше половини справ – і безрезультатно. Він уже почав потроху нервувати.

Зітхнувши, взяв папку. «Заворотний Леонід Сергійович». Відкрив, і йому перехопило подих. Невже знайшов? Почерк розгонистий, літери «б», «ц» і «щ» з характерними подвійними хвостиками. Щоб остаточно переконатися, витяг з кишені записку, поклав поруч… Він! Безсумнівно! Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження, закінчив 10 класів, навчався в школі водіїв ДТСААФ, служив у армії, мав 2-й клас, працював на «швидкій», батько – шофер, мати – муляр, домашня адреса: вулиця Малиновського, 10.

Фотокартка: пишне волосся, трохи видовжене обличчя, широкі брови, уважний погляд ледь примружених очей, міцна шия, симпатична родимка на лівій щоці під оком, губи повні, тонкий прямий ніс. Кривий чи?… Тополюк глянув на Вихованця – працював над наказом: писав і закреслював, торкався лоба кінчиком білої кулькової ручки і знову писав.

– Олександре Лаврентійовичу, – Євген закрив папку, – до вас кілька запитань.

– Задавайте, – звів голову.

– Чому Заворотний працює диспетчером?

– А, Заворотний, – кадровик сумно похитав головою. – Він раніше був таксистом, і непоганим, та трапилося з ним нещастя: зламали якісь хулігани йому ногу і порвали сухожилля.

– І зараз ходить з ціпочком?

– Еге, з ціпочком.

– Коли це сталося?

– У січні цього року.

– Знайшли хуліганів?

– На жаль, капітане, ваші колеги теж працюють з проколами. Скалічили хлопця бандити. І якого хлопця! Без нього наш танцювальний ансамбль занепав. Чув, що й дівчина, з якою він мав одружитися, покинула його. Шкода Леоніда.

У Тополюка ледве не вихопилося: «Знайдемо хуліганів!», але стримався, хоч і здогадувався, від кого постраждав таксист. Не любив давати обіцянок, поки не зібрані прямі докази і незаперечні факти. Він попросив Вихованця дізнатися про роботу Заворотного 16-го і 20-го травня і на якій той сьогодні зміні. Кадровик взявся за телефон. А Євгенові вже не сиділося в кабінеті. Таємничий Кривий став реальною людиною.

– Слухайте, капітане: 16-го Леонід працював з 16.00 до 24.00, 20-го – з 8.00 до 16.00, сьогодні теж з восьмої ранку, – повідомив Вихованець.

– Він зараз тут, в центральній диспетчерській?

– Ні. У нас, крім центральної, є два пункти: на залізничному вокзалі й автостанції. Заворотний на вокзалі.

Тополюк подякував Олександру Лаврентійовичу і попросив нікому не казати про їхню розмову. Євгенові нетерпеливилося повідомити добру звістку Бухову, тому він зателефонував з найближчого автомата.

– Привіт, Денисе.

– А, ти, Євгене, – зраділо озвався слідчий. – Сиджу, мов на черені. Ну, що там?

– Є, як і думали, серед диспетчерів. Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження.

– Нарешті. Бачив його?

– Ні. Він зараз на зміні до 16.00. Тільки фото на анкеті. Подивись у коричневий зошит, чи не «тренувалися рейдери» в січні.

– Хвилиночку… – чув, Денис висунув шухляду, зашарудів папером – гортав. – Ага, ось: 5 січня на вулиці Малиновського. Почав Апостол, але не зборов хлопця, підключився Шейх – теж не здолали, поки не встряв Бірон.

– Значить, вони зламали йому ногу й порвали сухожилля.

– Н-да, троє проти одного… Я оце читаю на них характеристики. Зразкові учні, кожного хоч представляй до нагороди. Їхнє викриття для вчителів і батьків наче бомба. Яка ганьба!

– Двом уже байдуже, – гірко зауважив Тополюк. – Коли привезти тобі Заворотного?

– Після зміни. До того часу я підготуюся до зустрічі.

– До речі, Денисе, він 16-го працював з 16.00, а 20-го з восьмої ранку.

– Виходить, в години загибелі Шейха і Бірона не був на зміні, – відразу зметикував слідчий. – Все збігається, ніби хтось навмисно підтасовує факти.

– Це мене теж насторожує.

– Розберемось, Євгене. Через… шість годин ми або на коні білому, або під конем, – не дуже впевнено закінчив Бухов і квапливо, поки Тополюк не поклав трубки, додав: – Ледве не забув. Експертиза виявила у ямках біля схованки частки гуми. Вони ідентичні тим, що на сорочці Шейха. А в тайнику, в землі, частки срібла. Ти мене зрозумів?

– Про гуму – так. Але срібло… – капітан розчаровано зітхнув, бо думав – там ховали золоті імперіали.

Шість годин… За цей час Євген навідався в травматологічний пункт при 2-й міській лікарні і в реєстраційному журналі відшукав запис. Він підтвердив слова кадровика і «рейдінформбюро»: дійсно 5-го січня о 21.30 швидка медична допомога привезла гр. Заворотного Л.С., 26 років, таксиста, у важкому стані – з переломом лівої ноги в коліні й порваним сухожиллям стопи. Зі слів хворого травму заподіяли хулігани.

На коліно йому наклали гіпс й одразу відвезли у відділення, де хірург Янчук Б.В. зробив операцію – підшив сухожилля. Тополюк зустрівся з Янчуком, побалакав з ним, переглянув історію хвороби Заворотного.

Хірург його пам’ятав, бо пролежав таксист більше двох місяців. Виписався, але нога не згиналася. Медицина нічого не могла вдіяти. Надто важкий випадок.

Головний лікар сповістив райвідділ міліції про подію, і до Заворотного кілька разів приходив лейтенант, розпитував, записував… А що далі – хірург не знав: чи розшукали тих хуліганів, чи ні. Йому було шкода хлопця.