Текст книги "Ловці манекенів"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

9

З тренером Кондруком Тополюк зустрівся на стадіоні в парку культури і відпочинку. Він проводив заняття з молодшою групою дзюдоїстів. Василь Львович виявився невисоким, оцупкуватим сорокалітнім чоловіком з голеною – «під Котовського» – головою, одягнутий в синій спортивний костюм.

Вони сиділи на лавці. На очі тренера навернулися сльози. Він уже знав про загибель Шейченка – дзвонили зі школи. Був пригнічений смертю свого вихованця. Розповів, що прийшов Віталій у секцію дзюдо одинадцятилітнім хлопчиком, невдовзі після похорону батька. Вірніше, привела його мати, напевне, не хотіла залишати сина самого і без чоловічого нагляду.

Спочатку, десь з півроку, Віталій тримався серед ровесників відлюдькувато, завжди був сумний і наче зосереджений на якихось своїх невеселих думках. Мабуть, переживав утрату батька. Та поступово (все ж дитина!) біль притлумився, хлопчик немов ожив. Потоваришував з Біронським і Апостоловим – стали просто нерозлийвода. Сумлінно ставився до занять, міцнів фізично.

Звик до нього Кондрук, ніби до рідного сина. Відтоді багато дітей відсіялось, а Віталій, Ігор і Аркадій не кидали спорту – завзято й вперто тренувалися в секції. Спершу вибороли треті юнацькі розряди, потім – другі, а в дев’ятому класі всі троє отримали перші. Перспективні хлопчики. І вчилися добре, слухняні, не бешкетували, як іноді трапляється, аби показати свою силу і прийоми. Ні, цього не було. І не порушували режиму: не курили, не вживали спиртного. Правда, захоплювалися західною музикою, але хто тепер з молодих нею не захоплюється?

Євген уважно слухав тренера. А коли Василь Львович замовк, поцікавився, чи не помітив він останнім часом у трійці якихось змін. Попервах Кондрук знизав плечима, мовляв, про які зміни мова. Та за кілька хвилин по задумі невпевнено, з сумнівом повідомив (так йому здавалося) про появу в Шейченка… Василь Львович затнувся, підбираючи слово, і сказав: «Ніби внутрішньої зухвалості чи відчуття зверхності, власної прихованої значимості». Однак відвертих проявів не спостерігав, хіба що в його очах іноді помічав глузливість. Втім, зауважив тренер, це ж невеликий гріх для молодості.

Не бачив Кондрук ні в спортзалі, ні поблизу на вулиці ані високого чорнявого хлопця, кульгавого, з паличкою, ані коштовностей чи грошей у Віталія. Наприкінці, прощаючись, він затримав Євгенову долоню і, дивлячись твердо в очі, переконано мовив:

– Аж ніяк не вірю у нещасний випадок. Віталій не боявся висоти, був спритним, тренованим, ніколи у нього не паморочилась голова. Тільки не розумію: навіщо сидів на підвіконні?

Тополюк не відповів, щоб не закидали докорів Рим-мі Поляковій. Сподівався: Бірон і Апостол теж мовчатимуть.

10

Кафе «Дружба» містилося на проспекті Леніна. Воно далі від відділення міліції, тому Євген частіше обідав у «Світанку». Він передбачив вірно: після перерви в кафе всього кілька відвідувачів. Під стелею крутився великий вентилятор, однак прохолоди не давав – молов задушливе повітря з пахощами кухні.

Тополюк взяв зелений борщ, гуляш з макаронами і лимонний напій, сів біля вікна, запнутого рожевою гардиною. Обідаючи, розглядав кафе: зала продовгувата, заставлена коричневими столиками, на стіні напроти входу мозаїчне панно – юнак і дівчина взялися за руки, під ним музичний автомат, коло дверей буфет (з-за вітрини визирала голова буфетниці в білій намітці). Увечері тут, мабуть, затишно і весело. Шкода, він раніше сюди не заходив. Можливо, й побачив би тут трійцю. Втім, чи вони справді навідувались у «Дружбу»?

Лимонний напій запашний і кислуватий, з присмаком цитринової скоринки. Євген смакував ним, заздрісно поглядаючи на засмаглих дівчат у квітчастих ситцевих платтях, які з насолодою пили мінеральну воду. Очевидно, щойно з пляжу, бо волосся мокре. Коли ж і він позагоряє з Надією? Торік за ціле літо вдалося лише тричі посмажитися досхочу. А відпустка випала у жовтні. Поїхав до матері у Крайгород, викопав картоплю, заготовив на зиму дров. І цього року доведеться відпочивати восени. Хто ж їй допоможе?

Ну от, пообідав. Попрямував у буфет. Розморена духотою молода жінка з довгастим обличчям і яскраво нафарбованими губами сонними, невиразними очима дивилася на Тополюка. Євген привітався – буфетниця важко кивнула, назвав себе – і дрімота щезла з її лиця. Жінка встала, обсмикнула халат й осмисленим поглядом очікувально втупилася в капітана.

– Ваше прізвище, будь ласка? – запитав її.

– Макашина Поліна Никодимівна. А я вас знаю, – грайливо вигнула насурмлену брову.

– Звідки? Щось я не пригадую…

– Ви часто обідали у «Світанку», а я там до листопада працювала на касі. А раз були ввечері з гарною дівчиною.

Євген зніяковів. Вона бачила його з Надійкою. Вони тоді забігли повечеряти перед кіно.

– Вірно, – він здивувався такій пам’ятливості. А сам він не звернув уваги на неї: сидить касир, натискає на клавіші, дає решту… Нічого примітного. Подав їй три фотокартки. – Скажіть, будь ласка, чи відвідували кафе ці особи?

Буфетниця уважно переглянула знімки, ворушачи губами і бровами, ніби безгучно жваво розмовляла. Звела очі на капітана.

– Авжеж, наші суботники, – відповіла з усмішкою.

– Суботники?! Ваші?! – вражено витріщився на Макашину.

– Ой!… – і буфетниця затулила рота долонею, щоб не засміятися. – Ви ж подумали… Ми так називаємо щосуботніх завсідників.

Євген справді подумав: Шейха, Бірона і Апостола втягли до секти суботників. Однак Римма Полякова вказала на вірний слід – трійця відвідувала кафе.

– Із якого часу вони стали «суботниками»?

– З грудня, – Макашина ще раз переглянула фотокартки й повернула їх Тополюку. – Симпатичні хлопчики.

– Що вони тут робили?

– Як що? – здивувалася буфетниця. – Пили, танцювали.

– Пили?!

– Брали дві пляшки шампанського, цукерки, шоколад, ковбасу або буженину. Оце й усе.

– А хто платив?

– Отой, – кивнула на його піджак, куди він поклав знімки. – З примруженими очима.

Значить, розраховувався Шейх. Цікаво.

– О котрій годині вони з’являлись і коли залишали кафе?

– О восьмій вечора і йшли о десятій. Поводилися пристойно, не так, як деякі.

В суботу у них тренування о 17.00. Отже, після нього поспішали в кафе. І тут вони зарекомендували себе зразковими юнаками. Але пили вино – порушували спортивний режим, й ніхто про те не відав, навіть батьки не помітили, не почули запаху алкоголю. Далебі діти верталися додому, коли всі спали або чимось займалися. Принаймні не було підстав для тривоги: скрізь хлопців вважали вихованими, і вчилися вони добре.

– Коли ви їх бачили востаннє?

– Минулої суботи.

– До них ніхто не підсідав?

– Ніколи. Вони завжди кладуть на вільний стілець свої сумки.

Авжеж, бо з тренування. Куди ж подіти спортивні й борцівські костюми, рушники? Без сумок їм не обійтися.

– Ви не помітили в кафе чи поблизу кульгавого хлопця з ціпком, високого, чорнявого?

– Ні. А ось той, з примруженими очима, іноді виходив надвір.

– І надовго?

– На кілька хвилин. Якось вибігла в коридор подзвонити додому, а він стоїть з чоловіком і лічить гроші.

– З яким чоловіком? – Євген напружився. – Чиї гроші?

– Мабуть, того хлопця. А чоловік мені незнайомий.

– Який він з себе? – силкувався приховати збентеження.

– Невисокий, кремезний, сивий, років сорока.

– Поліно Никодимівно, згадайте, коли це було?

– Десь на початку березня. Він ще тримав у руці світлого плаща.

– У вас гарна пам’ять, – похвалив її Тополюк.

– А непогана. Невже хлопчики щось накоїли? – поцікавилась, лукаво схиливши голову на плече. – У нас є кілька завсідників. Підозрілі типи: молоді й, видно, ніде не працюють, а гроші мають.

– Ми перевіримо. Ці троє – школярі, а ви їм шампанське… – докірливо мовив.

– Школярі?! На вигляд – дорослі хлопці! Учням не продають ні вина, ні цигарок. Хіба я не знаю? У самої двоє ростуть, – ображено насупилася буфетниця.

Євген вдав, що не помітив її образи, і запитав:

– А більше вам ніщо не впало в око? Може, щось незвичне?

– Незвичне… Вони приходили самі, – охоче розповідала буфетниця, напевне, знудилась без роботи або любила поговорити. – А танцювали з чужими дівчатами. І ви знаєте, хлопці не заперечували. Косували на них, а не чіпали. Аж чудно. У нас трапляється: зчинять бійку, наче півні.

Звісно, їх боялися – дзюдоїсти. Серед молоді інформація про спортсменів поширювалася швидко, особливо про штангістів, борців, боксерів. Вони користувалися неабияким впливом і авторитетом. Але чому Шейх запросив у кафе Римму, хоч доти й після трійця навідувалася сюди без дівчат? Напевне, справді йому подобалась однокласниця. Нічого дивного: вже починають дружити з шостого – сьомого класу. А він ні з ким. Тільки брошку – золотий вітрильник – Риммі…

– За який столик сідала трійця?

– За той, де ви сиділи, – кивнула в залу Макашина й додала: – Ви обідали на місці хлопця, що лічив гроші. Він завжди сідав обличчям до входу.

Обличчям до входу… Тополюк так сів з метою відразу побачити нового відвідувача. А Шейх?…

– Поліно Никодимівно, сивий заходив до зали?

– Я його тут не помічала.

Дивлячись на мозаїку, Євген перебирав у пам’яті відомості, отримані від буфетниці. Вона Кривого не бачила, натомість з’явився сивий. При ньому Шейх лічив гроші. Думав, чого не запитав у буфетниці… Відчував: факти, повідомлені Макашиною, вагомі. А що скаже слідчий прокуратури Бухов?

– Спасибі, Поліно Никодимівно.

Тополюк вчасно закінчив бесіду: до кафе завітав гурт пляжників – хлопці і дівчата, веселі, розпалені сонцем. Відразу подалися до буфету по холодні напої. А Надія, мабуть, знову сидить у кімнаті свого гуртожитку й читає якусь книжку. У неї часто псувався настрій від набридливого приставання хлопців на вулиці, в тролейбусі. Їх тягло до Надійки, наче магнітом. Соромно признаватись, але іноді Євген ревнував її.

У коридорі набрав номер телефону Бухова.

– Слухаю, – озвався Денис.

– Ти нікуди не йдеш? – запитав його.

– Чекаю тебе, Євгене, на таємну вечерю.

Таємна вечеря не мала ніякого відношення до славнозвісного розпису-картини Леонардо да Вінчі. Слідчий так називав щоденні підсумкові розмови про справи, які вів.

11

Тополюків годинник «Восход» показував 17.05. Євген підіймався сходами прокуратури. До вечора доволі часу, їхня розмова, сподівався, не затягнеться й він ще встигне з Надійкою піти в кіно. А завтра неділя, може, й вдасться позагоряти на пляжі. Звичайно, якщо нічого не трапиться. Гай-гай, скільки вже тих планів за роки служби неждано-негадано полетіло шкереберть?! Краще наперед не загадувати, щоб не розчаровуватися.

Бухов стояв біля відчиненого вікна, боком до дверей, заклавши руки за спину. Навіть не озирнувся, коли капітан ступив до кабінету. Напевно, бачив Євгена, як той заходив до прокуратури. На його столі груба тека, папери. На рудому сейфі працював вентилятор, але в кімнаті все одно задушливо. Це аж з настанням сутінків місто наповниться прохолодою – прилине з Бугу і навколишніх лісів.

– Маєш новини? – запитав Денис, погойдуючись з носків на каблуки і не озираючись.

– Є.

– Давай, викладай козирі.

– До козирів їм далеко, – скривився Євген. – Зібрав таку-сяку інформацію, виловив кілька фактів. На мій погляд, вже набралося матеріалу на робочу версію.

– О, це вже прогрес, Євгене. Вчора про версію ми й не думали, – трохи бадьоріше мовив Денис і повернувся до Тополюка. – А я перенакопичую відомості, й ніякого просвітку. Що там тренер, кафе «Дружба»?

Євген сів за приставний столик, поклав перед собою чистий аркуш паперу, дістав кулькову ручку. Бухов розташувався напроти, поклав руки на стільницю, наче учень, що приготувався слухати урок. Тополюк переказав свою розмову з тренером Кондруком і виклав свідчення буфетниці Макашиної. Слідчий жодного разу не перебив його – слухав уважно. Вентилятор гнав тепле пругке повітря, й на маківці Дениса весь час ворушилося, мов живе, волосся. Він не зводив з оперуповноваженого сірих пильних очей.

– Слухай, Євгене, а ти роздобув славні факти, – і задоволено відкинувся на бильце стільця. – Справді можна побудувати робочу версію. – Він звівся й заходив по кабінету, потім узяв зі стола аркуш паперу, подав Тополюку. – Прочитай свідчення Полякової Римми. Може, щось пропустила з того, що розповіла тобі.

Аркуш списаний чітким почерком, рядки рівні. Римма докладно переповіла на папері свою ранкову розповідь. А в кінці, після її підпису і дати, стояла приписка: «Я оце згадала: коли мала ступити на ганок під’їзду, раптом Віталій злякано озирнувся в коридор будинку». Слова «злякано озирнувся» двічі підкреслені червоним олівцем. Підкреслив їх, безперечно, Бухов. Ось чого Римма не повідомила капітану.

– Тільки переляк Віталія для мене новина, – сказав.

– Ага, «злякано озирнувся»! – Денис значуще підняв палець угору. – Вона згадала, коли вже взялася за ручку дверей. Суттєвий факт, якщо брати до уваги її зустріч з Кривим на сходах під’їзду та пов’язати його появу із загибеллю Шейха…

– Звичайно, припущення багатозначне. Тоді… Хм… – Євген похитав головою, бо вимальовувалась струнка робоча версія лише з двома іксами, і він не загаявся сказати про них Бухову. – Але, Денисе, яким чином Кривий скинув дзюдоїста і де Віталій дістав золоті імперіали?

– Е, не лізь поперед батька в пекло, – застеріг оперуповноваженого слідчий. – Я над цим зранку сушу мізки. Бачу, ти вже приготував папір. Спершу занотуємо всі факти і відомості, які у нас зараз є. Під копірку. Почнемо, Євгене…

Євген вивів великими літерами посеред аркуша:

Факти і відомості:

– на сорочці Шейченка чорна смуга невідомого походження (Біронський і Апостолов стверджують: його сорочка була чистою);

– знайдено в кишені золотий імперіал:

– Шейченко, опритомнівши, казав «кривий»;

– кривого хлопця з ціпком бачили: Ольга Кирилівна – сусідка Римми Полякової – біля бочки з квасом, світлоока жінка, мати Ігоря Апостолова, – коло школи і в дубовому гаю поблизу горба, Римма на сходах під’їзду в мить падіння Віталія;

– Апостолов і Біронський стояли біля будинку № 19 в той час, коли Шейченко сидів на підвіконні (за свідченням Полякової);

– знак – літера R, пронизана ламаною блискавкою, – на партах, в «дипломатах» і в під’їздах трійці, Полякової;

– переляк Віталія за мить до падіння;

– щосуботні відвідини кафе «Дружба» з грудня, за які платив Шейченко;

– лічив гроші в коридорі кафе у присутності якогось сивого чоловіка;

– коли мати працювала у вечірні зміни, Віталій пізно повертався додому (повідомила сусідка Лашко);

– магнітофон у Шейченка явно не Ігоря Апостолова;

– брошку – золотий вітрильник – поклав Риммі (дівчина переконана) Шейченко;

– добре вчаться і поводяться, допомагають матерям;

– чомусь Біронський і Апостолов не зізналися, що проводжали Віталія до Римминого будинку, й наче не знали про витівки з підвіконням;

– Шейченко називав друзів «рейдерами»;

– всі троє дзюдоїсти-розрядники.

– Здається, все, нічого не забули, – сказав Денис, спинився, взяв нотатки. – Ого скільки! Цілий аркуш! А ніби обмаль матеріалу.

Він перечитав, поклав папірець на стіл, сів.

– Давай свою робочу версію, – попросив.

– Шейченко торік восени десь роздобув золоті імперіали, знайшов кому продавати – сивий чоловік, – почав Євген ділитися своїми припущеннями. – Ось звідки у нього гроші на кафе, магнітофон і брошку. Проте скупник злякався, що Віталій викаже його або наведе міліцію, і вірішив прибрати юнака, може, придбавши останнього імперіала… От і підіслав Кривого, і той… Вірогідно? Збігається з твоєю версією?

– Цілком. Мені це теж спало на думку, – погодився слідчий.

– Однак не доберу, яким чином Кривий скинув Шейченка, – признався Тополюк. – Спортсмен, не боявся висоти… І від підвіконня до підлоги сантиметрів сто п’ятдесят – сто сімдесят.

– Слухай, Євгене, я докладно розпитав Римму, як сидів Шейченко, – Бухов несподівано скупо усміхнувся. – Сидів, мов на спортивному коні, лише ліва нога спущена в коридор, і лівою рукою тримався за стіну над головою. Підвіконня там широке. Скинути людину нелегко в такому положенні. Переконався: сьогодні сам сидів на підвіконні, правда, на другому поверсі.

– І тебе ніхто не бачив з вулиці?

– А я експериментував у кабінеті помічника з вікнами у двір.

Молодець Денис. А він не здогадався спробувати. Євген уявив Шейченка: ліва нога над батареєю опалення, ліва рука піднята над головою… Стривай, саме на лівому боці сорочки чорна смуга і на тому місці на тілі садно…

– Ти зараз Євгене, міркував над чорною смугою.

– Вгадав. А звідки вона взялася?

– Досі загадка, – розвів руками Бухов. – На шляху від рогу будинку до підвіконня ніде ніякої сажі, щоб забруднитись.

– Знаєш, Денисе, у мене іноді з являється дивне почуття: ніби ми займаємось не нещасним випадком, а прискіпливо шукаємо доказів убивства. Чого б це? – стенув плечима Євген. – Мовби шиємо справу білими нитками.

– Бо тобі шкода Віталія, напівсироти, його матері, і раптом починають спливати різні підозрілі факти й непривабливі вчинки загиблого, – пояснив слідчий. – Звичайно, підтвердити, що стався нещасний випадок, неважко. Втім, навіть коли б не було чорної смуги і золотого імперіала, залишилося б запитання: чому Шейченко опинився в чужому будинку? І з’явилася б Римма Полякова, й потяглася б ниточка…

Тополюк не заперечив. Бухов точно визначив причину його сумнівів. Вони багато гарного чули про Віталія і його друзів. І несподівано під час розслідування за зовнішніми ознаками нещасного випадку проглянув злочин, а образ небіжчика, двох його однокласників тьмянішав… Гірко. їм лише по сімнадцять років. Євген задивився у розчинене вікно. У гіллі каштана, серед молодого листя, безжурно стрибали і цвірінькали горобці. Гадав, чи не поламається їхня робоча версія. Досвід підказував: змін і доповнень у наступні дні не бракуватиме.

– Тепер, Денисе, нам залишилося відповісти на кілька головних запитань. І тоді, можливо, справі кінець.

– На які саме? – слідчий потягся до стола й взяв з-під паперів золоту брошку-вітрильник, помилувався нею. – Ну-ну, я слухаю.

– Де взяв імперіал Шейх? Хто Кривий і Сивий? Останніх слід розшукати, – додав Євген.

– Стержневі питання і взаємопов’язані. Кривий, мабуть, місцевий: добре знає житловий масив, – вголос міркував Бухов. – А от Сивий… Насторожує, що він не з’являвся в залі кафе. Чому? Зайва обережність: не потрапляти на очі друзям Шейченка?

– Мабуть… – Тополюк поглядав на брошку, сяючу в пальцях Дениса. Справжній мистецький витвір: маленький, стрімкий люгер під трьома рейковими вітрилами.

– Вилучив у Римми?

– Вона боїться тримати її вдома, щоб не знайшли батьки. Коштовна річ.

Йому теж закортіло взяти брошку в руки.

– Дай погляну.

Легенька – грамів чотири золота. На зворотному боці защіпка. Євген придивився до вітрил.

– Де твоя лупа?

– А що там? – нахилився до нього слідчий.

Під лупою на кожному вітрилі оперуповноважений виразно побачив вирізблені чимось гострим три літери – В, І і Т. Денис й собі подивився.

– «ВІТ», – прочитав. – Хм, а я не помітив. Маєш гострий зір.

– Напевне, скорочено «Віталій», – сказав Тополюк.

– Другий, за імперіалом, речовий доказ, – зауважив Бухов. – Ще й з автографом.

– Ось ознайомся, – слідчий подав Тополюку грубу теку. – Пам’ятаєш, я казав, що прізвище Біронський мені наче знайоме?

– Казав.

На теці напис: «Про золоті зливки». Євген почав гортати сторінки. її суть: двоє молодиків з вищою освітою – інженер і хімік – скуповували позолочені корпуси годинників і виплавляли з них коштовний метал. Здавалося б, якісь міліграми… Однак, буваючи у відрядженнях в різних містах, вони придбали велику кількість корпусів і виплавили таким чином близько кілограма золота, продали його спекулянтам і махінаторам.

– Читай, де закладки, – порадив Євгенові Денис, щоб Тополюк не гаяв дарма часу.

«З протоколу допиту Кастрафіна В.А.

СЛІДЧИЙ. Скільки ви особисто скупили корпусів?

КАСТРАФІН. Я не лічив.

СЛІДЧИЙ. Чий це блокнот?

КАСТРАФІН. Мій.

СЛІДЧИЙ. Ось у ньому записи: Київ – 93, Львів – 105, Одеса – 201, Запоріжжя – 88. Продовжувати?

КАСТРАФІН. Не треба. Я скупив їх близько семисот штук. Записи робив для звіту.

СЛІДЧИЙ. У кого скуповували?

КАСТРАФІН. У майстрів-годинникарів.

СЛІДЧИЙ. Як же ви їм пояснювали свою покупку?

КАСТРАФІН. Хочу, мовляв, обновити годинники дружині, собі, матері, батькові, тещі.

СЛІДЧИЙ. А в нашому місті у кого ви купляли?

КАСТРАФІН. У всіх майстернях.

СЛІДЧИЙ. Назвіть їх.

КАСТРАФІН. У побуткомбінатівських на площах Перемоги, Гагаріна і Леніна, на автобусному, залізничному і авіавокзалах, при готелях «Поділля», «Південний», «Жовтневий», магазині «Сувенір» і центральному універмазі».

Під другою закладкою у справі знаходився такий документ:

«Слідчому прокуратури тов. Сластіну С.Д.

В січні 1982 року до мене під час роботи звернувся незнайомий чоловік з проханням продати 15 позолочених корпусів для оновлення годинників членам своєї сім’ї і родичам. Нічого не підозрюючи поганого і протизаконного, я відпустив йому 15 позолочених корпусів. Більше той чоловік ніколи до мене не звертався з подібним проханням, і я ніде його не зустрічав.

Біронський С.А., майстер-годинникар

центрального універмагу.

27 березня 1983 року».

Біронський! Батько Ігоря! Чудасія. Гарна пам’ять у Бухова! Минуло ж два роки… Євгенову увагу привернув наступний аркуш:

«Протокол свідчення гр. Біронського С.А.»

СЛІДЧИЙ. Станіславе Андрійовичу, від вас Кастрафін отримав 15 позолочених корпусів.

БІРОНСЬКИЙ. Так, я про це написав.

СЛІДЧИЙ. А як ви їх оформили документально?

БІРОНСЬКИЙ. Розумієте… е-е… виписав квитанції.

СЛІДЧИЙ. На різних вигаданих осіб? Ну-ну, ви не соромтесь, кажіть. Адже ми все знаємо.

БІРОНСЬКИЙ. На різних і вигаданих.

СЛІДЧИЙ. І взяли гроші з Кастрафіна ще й за нібито виконану вами роботу по заміні корпусів?

БІРОНСЬКИЙ. Взяв. У мене ж план.

СЛІДЧИЙ. Однак ми не знайшли квитанцій. Де ж вони?

БІРОНСЬКИИ. Напевно, загубились. Я добре пам’ятаю, як виписував. Ні, це неможливо! Ви не думайте, я не привласнив гроші. Боже борони. Клянуся вам, ніколи й копійки…»

Тополюк згорнув справу.

– Зрозумів, Євгене? – промовисто запитав Денис.

– Ясно, як по дню. І чим відбувся Біронський?

– Переляком, позбавленням премії за місяць і обговоренням його вчинку на профспілкових зборах. Він виконував план, – іронічно закінчив Бухов.

– План власної кишені, – докинув Тополюк.

– Еге. Тепер про Біронську, – Денис постукав пальцями по столі. – Мати Ігоря за останні сім років поміняла п’ять місць роботи. В тих магазинах, звідки вона розраховувалась, завжди виявляли нестачу. Як ведеться, суму розкидали на всіх працівників, і Біронська вносила свою частку, а невдовзі подавала заяву…

– Цікава сімейка. Ти добряче сьогодні попрацював. А що за люди батьки Аркадія Апостолова?

– Про них у мене ніякої інформації. В суботу й неділю завод не працює. До речі, золоті імперіали досі не проходили в жодній справі. Дуже рідкісні, наче луїдори.

– Тим дивніше. Звідки він у Шейха?

Вони ще з півгодини обмірковували здобуті відомості й факти. Нещасний випадок уже обріс ними, ніби грудка снігу, пущена з гори. Куди заведе їх розслідування?

– Не забудь, завтра до матері Віталія, – нагадав наприкінці Бухов.