Текст книги "Ловці манекенів"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Ігор густо почервонів й розгублено закліпав повіками. Далебі, Красуцька не помилилась у своїх висновках. Тополюк перезирнувся з Денисом. Відрадно, юнак не позбувся здатності пройматися соромом.

– Чого мовчиш? – запитав його слідчий.

– А… а ви докажіть! – несподівано зухвало випалив Ігор, і червона фарба зійшла з його обличчя. – Не тільки мені одному вона ставила двійки! Не мені одному!

Отакої! Євген разчаровано гмикнув. Звичайно, нелегко зізнатись у брудному вчинку. Сором – це не мужність. А з іншого боку – Біронський не страхополох: боягуз не займатиметься дзюдо. Що ж йому заважає зізнатися?

– Зараз не доведемо, – сказав Бухов. – Але припущення вірогідне. Жаль, на слизькій стежці ти стоїш, Ігоре. Не зрозумієш цього – кусатимеш лікті. Дивись, щоб не було пізно.

Слідчий подав Біронському протокол допиту. Ігор підписав, полегшено зітхнувши. До нього поверталися спокій і врівноваженість. Якась дивна зміна сталась у ньому: наче розпирала тамована радість. Тополюк провів Ігоря до дверей.

Апостолов сидів на стільці, впершись ліктями в коліна й поклавши стрижену голову в долоні. Зачувши рипіння дверей, Аркадій скинувся й запитливо, очікувально втупився стривоженими очима в товариша. Раптом погляд Апостолова мовби полагіднішав – притупилась стривоженість. Мабуть, Біронський крадькома підморгнув йому, мовляв, не дрейф, все гаразд, не такий страшний чорт, як його малюють.

– Заходь, Аркадію.

Показання Апостолова нічим не різнилися від свідчень Біронського. Майже, бо на запитання про Кривого (Євген запримітив) він ледь здригнувся, а коли слідчий показав йому анонімки й акт експертизи, зблід, і в нього зрадливо засіпались губи.

– Твоя робота?

– Ні-і…

– Неправда, – суворо заперечив Денис. – Твоя. Ми підемо до тебе додому й при свідках візьмемо з машинки зразок шрифту, і тоді…

– Не треба, прошу вас, – відчайдушно благав Аркадій. Несподівано сльози бризнули з його очей. – Я… більше не… не буду… Мене… намовив Шейх…

За годину він залишив кабінет, а Бухов і капітан кілька хвилин мовчали – ковтали гіркоту. Надто неприємно, коли підлість чинять зовсім молоді люди, яким лише розвидняється життя.

– Щось мене непокоїть, Євгене, – по довгій паузі заговорив слідчий. – Здається, Апостолов знає Кривого і за рейдерами ніби криється якась таємниця, якийсь глибший зміст, а не просте малювання.

– Можливо, – пристав Тополюк на думку Бухова. – З огляду на їхню поведінку…

І зненацька перед його внутрішнім зором виразно постала огрядна немолода жінка під квітчастою парасолькою з ціпком, з целофановою торбою. Особливо її ціпок. І Євгена нараз осяяло… Він схопився на рівні, реготнув і ляснув себе по чолу.

– Ти чого? – стурбовано зиркнув на нього слідчий, наче оперуповноважений звар’ював.

– Стривай, Денисе, стривай, – Євгенові перехопило подих. – Увесь час крутилося на умі… Адже ціпочки з гумовими чорними наконечниками. Гумовими, чорними. Ти зрозумів?

Бухов теж встав.

– Вважаєш, Кривий зіпхнув Шейха з підвіконня? – замислено запитав. – І на його сорочці залишився слід від наконечника?

– Саме так. Якщо штовхати людину дрючком, вона інстинктивно намагається вхопитися за нього руками. От Віталій і перестав триматись, і… – висловив здогад Тополюк.

– Я навіть уявив собі… Цілком ймовірно, – погодився Денис. – Але за що?

Євген стенув плечима. Цього вони не знали. Лише припущення. Перед ними, як і досі, два першочергових завдання: знайти Кривого і встановити достовірну причину смерті Шейченка.

Задзвонив телефон, і слідчий зняв трубку.

– Бухов. Є. Перекажу, – поклав слухавку й до Євгена: – Черговий з відділу. Там тобі якийсь лист.

Тополюк глянув на годинник– 18.00. Від кого лист? Мати на роботу йому не писала.

– Ти не йдеш додому?

– Ще посиджу, помізкую, перегляну свідчення, – Денис кивнув на папери.

15

Допомога у розслідуванні часто приходить несподівано. І цього разу її подав зовсім незнайомий чоловік, написавши листа до відділу міліції. Ось його зміст, кілька речень на аркуші з учнівського зошита: «У нашому дворі недавно, в п’ятницю, загинув хлопець. Кажуть, нещасний випадок. Я бачив, як це сталося. Прийдіть до мене, і я все розповім. Моя адреса: проспект Миру, 21, кв. 117. Чикирда Михайло Данилович».

Коли Євген прочитав адресу, його охопило хвилювання. Адже Шейх випав з будинку № 19, а 21-й якраз напроти нього. Що бачив Чикирда? Чому сам не завітав до відділу? Свідчення матері Апостолова, Римми Полякової і її сусідки дали їм лише непевний слід Кривого. Вони створили робочу версію, яка досі не підтвердилась жодним прямим доказом.

Слідство тупцювало на одному місці з нагромадженою купою другорядних фактів. Одначе досвід підказував: розкриття справи не за горами.

Тополюк їхав на проспект Миру. Тролейбус переповнений – потрапив у час пік: люди верталися з роботи. Капітан міркував про недавні показання Біронського і Апостолова, мізкував над ними. Тому не прислухався до розмов пасажирів, а механічно фіксував зупинки – не прогавити б своєї.

Із Шейченком він не був знайомий. Отже, не знав характеру юнака і не міг уявити, як би повівся Віталій на допиті в прокуратурі. Євген згадав поведінку Арка-дія: його рюмсання на допиті. Він і вдома при матері раптом впав в істерику. І чого?… Євген прокрутив по-думки їхню розмову… Тоді мова зайшла за Кривого, і Апостолова згадала: бачила такого навпроти школи і в дубовому гаю.

От Ігор, Тополюк пам’ятав, спокійно сприйняв і вдома, і в Бухова запитання про невідомого з ціпком, заперечував свої телефонні дзвінки до Красуцької.

Мабуть, істерика Апостолова, сльози і швидке зізнання – все розраховано на те, щоб відвернути їхню увагу від чогось важливішого. А що важливіше за Кривого й анонімки? Смерть Шейченка? Золотий імперіал? Знак R, пронизаний ламаною блискавкою? Рейдери?… Тополюк губився у здогадах.

Тролейбус поминув магазини «Овочі і фрукти», «Тканини». Скоро його зупинка. Почав пробиратися до виходу…

На подвір’ї, як завжди надвечір, гамірно: підлітки гасали на велосипедах, діти гралися на своєму майданчику, на лавах сиділи бабусі, а за столом, оточеним уболівальниками, різалися в «козла».

Будинок № 21 дев’ятиповерховий, панельний, облицьований білою плиткою. Євген, підіймаючись сходами, поглядав на стіни, наче сподівався й тут побачити осоружне R. Подзвонив у двері квартири № 117.

– Відчинено, – повідомив молодий чоловічий голос.

У коридорі – нікого. Двері на кухню і в кімнати прочинені. Де ж господар? Було незручно зазирати, шукати його по квартирі, і Тополюк спинився коло вішалки, на якій висів чорний матроський бушлат.

– Заходьте сюди, – запросив той же голос з кімнати ліворуч.

Євген відхилив світло-волошкову портьєру й опинився у великій кімнаті. Спершу впали у вічі полиці на стіні. На них стояли, наче на виставці, різні моделі кораблів, суден, вітрильників. На нього мовби дихнуло морем, і долинув шурхіт хвиль.

– О, це ви! – радісно пролунало в кімнаті.

Тополюк відвів погляд од полиць і побачив біля вікна за столом русявого, з худорлявим обличчям, але кремезного хлопця в білій сорочці. Під шиєю синьо-білі смужки тільника. Ні, капітан не знав мешканця 117-ї квартири. А звідки він його знає? Звернув увагу на стіл: на ньому пластини алюмінію, пластикату, листової міді, дріт, паяльник, маленькі дрель і наковальня, ножиці, терпуги – справжня майстерня. До підвіконня, на якому лежав морський бінокль, прихилені милиці. У кутку етажерка, заповнена книгами й журналами «Судостроитель», «Юный техник», «Техника – молодежи».

– Добридень, – привітався Тополюк. – Я до Чикирди Михайла Даниловича.

– Я Чикирда Михайло, – назвався хлопець і приязно всміхнувся. – А ви з міліції?

– З міліції. Капітан Тополюк.

– Я вас упізнав.

– А ви не помиляєтесь? – Євген подивився на Чикирду.

– Я вас добре розгледів, коли ви обстежували бетонний дашок, – і Михайло кивнув у вікно.

Будинок № 21 розташований паралельно до № 19. Звідси, з 117-ї квартири, добре видно перший під’їзд, звідки випав Шейченко. Одначе відстань метрів сто. А коли вони з Буховим оглядали місце події, поблизу Чикирди не було.

– До речі, я вас…

– І не дивно, – знову посміхнувся хлопець, взяв бінокль і подав оперуповноваженому.

Ось воно що! А він не здогадався.

– Що ж ви збираєтесь нам розповісти? – Тополюку, звичайно, кортіло запитати, чому він скалічений, але незручно, нетактовно – ні сіло ні впало.

– Про нещасний випадок, – Чикирда взяв напівзроблену невелику модель бригантини – самий корпус без щогл, і почав обмацувати її довгими, чутливими пальцями, ніби незрячий. – Власне, товаришу капітан, сталося вбивство.

– Вбивство? – недовірливо перепитав Євген, відразу пригадуючи свою робочу версію. – І ви на власні очі?…

– Так, – впевнено відповів Чикирда. – Завдяки біноклю. Адже я цілими днями сиджу в кімнаті, майструю. Ну, тренуюся ходити, стою в лоджії, інколи дивлюсь у бінокль. Якось помітив хлопця на підвіконні.

– Коли вперше помітили, о котрій годині?

– В березні, після 14.00, – не задумуючись, уточнив хлопець: напевно, підготувався до запитань. – Потім часто сидів і завжди після 14.00. Я звик і чекав на нього. Подобався він мені, відчайдух. Сам колись… – Михайло затнувся, мимоволі скосив сині очі на милиці, зітхнув і продовжив: – Я вже знав: він красувався перед дівчиною в окулярах. Вона живе в тому ж під’їзді. Двоє друзів завжди проводжали його до рогу будинку, де жовта бочка з квасом, і він віддавав їм чорний «дипломат». Правда, не сподобалося мені, як одного разу кинув торбину на дашок, щоб налякати дівчину. Це дурний жарт. Випадково я звернув увагу на чорнявого хлопця з сірим ціпком – накульгував на праву ногу. Він тримався осторонь, ніби стежив за ними. Іноді сидів он у тій альтанці, – і Чикирда показав рукою у вікно.

Тополюк глянув на альтанку. Вона посередині двору, і з неї зручно стежити за рогом будинку № 19 і першим під’їздом. Виходило, Михайло бачив Кривого. Євген почав напружено слухати.

– Того дня… – і Чикирда насупився, перестав обмацувати модель бригантини, його довгі пальці ледь затремтіли. Очевидно, йому було нелегко згадувати. – О другій годині я взяв бінокль. Хлопців на розі ще не було, зате в альтанці вже знаходився чорнявий з ціпочком. Невдовзі, хвилин за десять – п’ятнадцять, з’явилася трійця з «дипломатами». Стояли, балакали, сміялись і все поглядали на проспект – чекали дівчину в окулярах. Незабаром вона з’явилася з хлопцем, теж в окулярах. (Славко Нечай, відзначив Євген). Відчайдух побачив їх, віддав «дипломата» товаришу й подався до під’їзду. А тим часом дівчина залишила свого супутника. Порівнялася з друзяками відчайдуха – і ті щось їй сказали, а вона навіть не обізвалася до них. А той уже видряпався на підвіконня, сидів, хизувався, махав рукою…

– А чорнявий з ціпком? – запитав Тополюк.

– Чорнявий, тільки «дипломатник» виткнувся у вікні, відразу подибав до під’їзду. Ви знаєте, мені чомусь здалося… якесь недобре передчуття. Тут і дівчина в окулярах зайшла у під’їзд. Бачу, відчайдух злякано озирнувся в коридор. А там… Чорнявий на майданчику. Дивлюсь, Кривий щось сказав – заворушились губи, і штовхнув його палицею…

– А далі, Михайле?

– Друзі, коли він упав, дали дьору. Чорнявий за кілька хвилин спокійно вийшов з під’їзду, завернув за ріг будинку і зник.

– А ви?… Чому ж ви?!. – з осудом запитав Тополюк.

– Я ще погано ходжу, – знічено відповів Чикирда. – Доплентався до сусідів – нікого, мати на роботі. Коли б не ноги, я б його наздогнав.

Євген зніяковів. Вражений розповіддю, він зовсім забув про його каліцтво.

– Пробачте, Михайле. А що з вами сталося?

– Кесонка[3]

[Закрыть]. Я у морфлоті служив водолазом. Підіймали баржу з боєприпасами, яка затонула під час війни, та напарник… Одне слово, трапилося з ним нещастя, я кинувся виручати і… – Чикирда махнув рукою.

Хм, водолаз. Мужній хлопець. Тополюк з повагою і водночас із жалем подивився на нього.

– А що кажуть лікарі?

– З часом буду ходити нормально. Я спочатку взагалі не підводився і не розмовляв, – Михайло поклав бригантину і глянув на Євгена допитливими синіми очима, у них ні скорботи, ні розпачу.

Чикирда охоче виконав прохання Тополюка – власноруч написати свідчення. Почерк у нього твердий, рівний і чіткий.

Отак несподівано знайшовся дуже важливий свідок. Євген подякував Михайлові і попрощався з ним.

На годиннику – 20.05. Напевне, Бухов досі на роботі.

16

Цієї ночі Тополюка розбудив черговий по гуртожитку о 5.45.

Квапливо одягався і розмірковував, що трапилось. Капітан вибіг на ганок. Біля під’їзду стояв їхній «га-зик». За кермом сидів сержант Петро Черняк, заспаний, з рудою щетиною на щоках. Видно, не мав і хвильки поголитися. Євген плюхнувся на переднє сидіння, й відразу «газик» рушив.

– Що там? Де?

– В дубовому гаю на проспекті Миру знайшли мертвого хлопця, – відповів Петро і провів долонею по обличчю, ніби умивався, вибачливо додав: – Пізно ліг, готуюся до сесії.

(Він заочно навчався на юридичному факультеті Харківського університету).

Звістка розбурхала Євгена й прогнала рештки сну. В голові зароїлася безліч запитань…

– І який з себе хлопець?

– Я його не бачив, бо сидів у машині коло рації, – невдоволено відповів Петро. Сержантові завжди кортіло побувати на місці події, але нечасто випадала така нагода.

«Газик» мчав безлюдним о цій порі проспектом Леніна.

Тополюк поринув у роздуми, проте ненадовго: за кільканадцять хвилин вони повернули на подвір’я, оточене трьома будинками. Євгенові будинки знайомі – тут жили Біронський, Апостолов і Шейченко. Стояв «уазик», в якому виїздила оперативна група на вбивства, і зелений «Москвич» Бухова. Черняк припаркувався коло них. На подвір’ї кілька чоловік робили ранкову гімнастику, а за трансформаторною будкою товклися мешканці з бідончиками – брали молоко.

– Де наші? – звернувся капітан до сержанта.

– Там, – Петро махнув рукою у напрямку гаю. – Ідіть цією стежкою. Вона виведе.

На стежці Тополюк зустрівся з літньою жінкою в синьому спортивному костюмі, йшла повільно, наче сновида, нічого не бачачи, – очі порожні, мов заморожені.

Невдовзі ліворуч показався розлогий і плаский горб, а з-за нього видно було голови людей. Свої: слідчий прокуратури Бухов, начальник відділення міліції полковник Польовий, прокурор Носаківський, кінолог Власен-ко, експерти… Тополюкового начальника відділення майора Ковбича не було – у відпустці. Значить, біля горба… Сліпучо й безгучно, ніби далекі вибухи, перебігали фотоспалахи, чулося сухе клацання апаратів.

Не розмовляли, чути було лиш короткі накази. Тополюк кивнув товаришам – привітався і спинився коло Бухова. Розшуковий пес Факел крутнув хвостом – упізнав його. Власенко витирав обличчя великою хустинкою. Отже… Не зволікай, Євгене, поглянь на труп…

Він лежав за два кроки від жовтої брили черепашнику, на правому боці, спиною до Євгена, з трохи підігнутими ногами в кедах, лівою рукою прикриваючи коротко стрижену русяву голову. Сині, майже нові джинси, сорочка з коричневими смугами. І одяг, і фігура здалися Євгенові знайомими. У нього поволі стискалося серце…

Бухов глянув на Тополюка й скрушно похитав головою.

– Факел взяв слід і довів Власенка до тролейбусної зупинки, – пошепки сказав Денис. – Надибала його оце недавно жінка: вийшла, як завжди, побігати підтюпцем і…

– Хто він?

– Не впізнаєш?

Євгену не хотілося впізнавати. Надто велика втрата. Він ще сподівався на чудо. Було тоскно, охоплювало гірке почуття безсилля. Експерти робили свою справу. А ген над верхівками дерев виднілися останні поверхи будинку № 24, де в двадцятій квартирі… Його перевернули горілиць. Біронський Ігор. На лівій скроні темний згусток крові. Хто ж його вбив і за що? І чому опинився в гаю коло горба? Заманили? Прийшов на зустріч? Вчора похорон – і знову смерть…

Тополюк пильно стежив за роботою експерта Голосова. Ось він нахилився і витяг з-під паска джинсів коричневого зошита, пінцетом вийняв з трави жовтий металевий диск. Золотий імперіал! Це вже щось означало! І в Шейченка, і в Біронського були монети, і обидва мертві. А якщо їх має також Апостолов?…

– Тут багато неглибоких круглих ямок, – мовив Голосов. – Свіжі.

Євген подивився собі під ноги: поруч з лівим черевиком – ямка. Присів, розглядаючи її, помацав пальцями. Справді свіжа, діаметром з металевий карбованець. Невже?!.

– Очевидно, слід палиці, – сказав Денис. – Часом не наш недосяжний і таємничий Кривий?

– Можливо, – Тополюк не був упевнений.

Кривий зіпхнув Шейченка з підвіконня, а тут зовсім інший «почерк» убивства. Перше – не позбавлене вигадки, друге – звичайне: удар по голові. Далебі, Ігор не сидів на підвіконні, як Віталій. Євген помітив: Голо-сов підняв якийсь папірець, обережно розгорнув – аркуш, помережений синіми літерами. Цікаво, який «врожай» зберуть експерти?

– Іване Петровичу, – звернувся Бухов до Голосова, – візьміть ямку на спектральний аналіз на предмет гуми.

– Хм, ви вважаєте?… – експерт звів голову й уважно зиркнув на слідчого.

Голосов здогадався, що мав на увазі Бухов, бо досліджував чорну смугу на сорочці Шейченка. Він перевірив кишені джинсів: кілька срібних монет і три ключі на брелоці.

Поміж дерев замиготіли дві білі постаті й синя сорочка– санітари з ношами і сержант Черняк. Поклали Біронського, накрили простирадлом. Молодець, Петро, прийшов з ними: показав дорогу і допоміг нести. Забрали, й наче тут ніхто не лежав і нічого не трапилося, тільки прим’ята трава… Присутні пожвавішали, почали голосніше розмовляти. І так завжди: смерть пригнічувала навіть людей, які не раз стикалися з нею.

Євгенові здалося, брила старого черепашнику ніби трохи зсунута вбік і нещільно притулена до схилу пагорба. Раніше вона справляла враження важкого, непорушного каменя. Євген ступив до черепашнику, прискіпливо обдивився його. Праворуч, вздовж по краю, – бліда смужка трави, мов паростки бараболі в льосі.

Постривай! Це ж її!… Він встромив пальці в глибоку виямку й потяг на себе брилу. Вона на диво легко піддалася, й під нею зачорнів продовгуватий отвір. Євгену хтось гаряче задихав у потилицю. Озирнувся – Бухов. Підійшли Носаківський, Польовий, експерти, кінолог Власенко.

– Ну, ти даєш, Євгене! – прошепотів захоплено Денис. – Всі товчемось, і ніхто… Як же ти здогадався?

– Я тут був у суботу, бачив брилу, а зараз здалось… – він зніяковів від загальної уваги.

– Треба обстежити, – сказав Носаківський. – Може, має відношення до справи.

– Дозвольте, я пошлю Факела, – запропонував Власенко. – Хай спершу він. Застрахуємося від несподіванок.

Факел, грудастий собака з чорною спиною і рудими підпалинами на боках, шмигонув в отвір. Всі прислухались… Минуло не більше хвилини, і собака поволі виліз назовні, крутнув хвостом, мовляв, все гаразд – нема чого боятися. Експерти з чемоданчиками і ліхтариками протислися в отвір.

– Бухов і Тополюк! – гукнув їх полковник Польовий.

Вони підійшли. Прокурор Носаківський співчутливо глянув на них.

– Вже друге вбивство, – сказав багатозначно, теж не вірячи у нещасний випадок із Шейченком. – Ми тут обговорили з полковником ситуацію. Чи не варто, Денисе Єгоровичу, створити бригаду? Мабуть, удвох важко провадити розслідування?

– Справді, знайти Кривого серед сотень тисяч жителів міста нам над силу, – погодився слідчий.

– А якщо він не місцевий? – зауважив Польовий, промовисто мружачи карі очі.

– Тоді б його затримали на якомусь вокзалі: автобусному, залізничному або в аеропорту чи на постах ДАІ, – відповів Тополюк. – Адже орієнтировки на нього мають всі наші працівники.

– Слушно, – погодився полковник.

Носаківський і Польовий знали про перипетії розслідування. Безумовно, їх стурбувало вбивство одного з товаришів Шейченка. Бухову і Тополюку нетерпеливилося чимшвидше натрапити на слід Кривого, зустрітися з ним віч-на-віч. Свідчення Римми Полякової і Михайла Чикирди викликали занепокоєння і тривогу. Євген остаточно переконався, і смерть Біронського довела – трійцю переслідували. За що?

– Значить, на черзі Апостолов, – роздумливо сказав Носаківський. – Або зводять з ними якісь рахунки, або прибирають як свідків, небажаних, звичайно.

– За розвитком подій – ніби так, – озвався Бухов.

– Треба попередити хлопчину, – порадив Польовий. – Нехай не потикається вечорами на вулицю.

– Зробимо, – пообіцяв Денис.

З отвору висунувся експерт Голосов, махнув рукою. Тополюк вільно, хоча й боком, увійшов усередину й обережно, боячись вдаритися головою, випростався. Очі призвичаїлись до напівтемряви. Під ногами підлога, вимощена червоними квадратними плитками, стіни і склеписта стеля викладені з червоної цегли. Вглибині, кроків за десять від входу, на стіні жовта тьмяна пляма світла і чорні, рухливі тіні постатей. Він упевнено рушив уперед і за кілька секунд вперся в тупик, вірніше – у завал із каміння і землі.

Ліворуч, звідки падало примарне світло, у грубій стіні зяяла велика дірка. Долинали голоси. Зігнувшись, Євген проліз у неї і опинився в доволі просторій, сухій кімнаті. Випростався, оглянув її: до стелі метрів зо два з половиною, стіни цегляні, підлога з чорних плит, у кутку круглий стіл з вигнутими ніжками, справжня софа, чотири крісла, комод. Дерево темне, старе і меблі наче з музею: різьблені ніжки – лев’ячі лапи, грона винограду й листя.

На стіні, напроти стола, прикріплено фару. Кімната густо обклеєна вирізками із журналів: різні групи ансамблів хард-року, спортсменів. На комоді свічник на три свічки у вигляді фігури німфи з піднятими руками, праворуч – гасова лампа, три пляшки з-під шампанського. Під столом акумулятор. Не відчувалося ні задухи, ні запаху плісняви, як у льосі чи підвалі.

– І що ви тут, Іване Петровичу, виявили цікавого? – запитав експерта Носаківський.

– Багато пальчиків і ось це, – він підняв за ріжок целофанову торбину, напхану хутром. – Чоловічі шапки. І ще… – Голосов обвів усіх хитрим поглядом. – Тайник. А де він, га?

– Ну-ну, Іване Петровичу, не примушуйте нас обстукувати стіни і повзати по підлозі, – посміхнувся Польовий.

– А ви коло нього стоїте, – сказав експерт і, ступивши до полковника, підняв дротиком у підлозі плитку.

Справді тайник: акуратно видовбана яма сантиметрів п’ятдесят завглибшки. Порожня, тільки на земляному дні відбиток кружальця.

Тополюк здогадувався, що вони виявили таємне пристанище Шейченка, Біронського і Апостолова. Але як ті натрапили на цю давню схованку? Що в тому коричневому зошиті, знайденому під паском у Біронського? Чи не за ним він приходив? І саме після похорону і допиту.

Невдовзі вони вибралися надвір. Євген примружився від сліпучого сонячного світла.

– Тут ніхто не вештався? – звернувся Польовий до Власенка, що сам залишався на варті.

– Ніхто.

Вони ретельно припасували брилу черепашнику до отвору.

– Іване Петровичу, коли дасте нам результати? – запитав експерта Бухов.

– До 18.00, проте не всі. У мене нема зразка почерку Шейченка.

– Дістанемо.

Стежкою рушили до машин. Попереду, між стовбурами дубів, замиготіла постать – біла майка, сині штани, скуйовджене волосся. Чоловік біг спотикаючись. Батько Біронського. Євген зціпив зуби. Хто йому сказав?

– Та жінка впізнала Ігоря, – пошепки мовив слідчий.

– Де він?!. Де?!. – закричав Біронський, дивлячись безтямними очима, і, знесилено вчепившись у стовбур, у відчаї запричитав: – Ні, неправда, неправда… Він живий, живий наш Ігорок…

Бухов залишився з ним.