Текст книги "Ловці манекенів"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Віктор Тимчук
Ловці манекенів

1

Він розглядав фотокартки. Видовище холодило душу… Щоб позбутися болісного почуття, Тополюк перевів погляд у вікно: надворі буяв сонячний травневий день, на гіллі каштанів свіжо зеленіло молоде листя, вибравшись з коричневих клейких бруньок, наче дивні равлики-павлики з мушлів. З гіркотою подумав: а той вже ніколи цього не побачить, не заговорить…

– Хто його, Денисе?… – згодом запитав Бухова, слідчого прокуратури, забувшись, що, мабуть, саме для того він і викликав його – оперуповноваженого карного розшуку, – щоб спільно знайти відповідь.

– Він упав, Євгене, – сказав Денис, перебираючи папери на столі і не зводячи голови.

– Звідки?

– З вікна четвертого поверху на бетонний дашок під’їзду.

– Нещасний випадок?

– Ніби, – слідчий підняв очі від паперів і стурбовано глипнув на Євгена. Йому, напевне, теж було недобре. – У його кишені знайшли оце, крім двох ключів од англійських замків.

Бухов поклав перед Тополюком жовту монету. Оперуповноважений оглянув її: вартість 15 карбованців, 1897 рік. Важкенька. Очевидно, золота.

– Імперіал, у ньому 11,61 грама золота, – пояснив Денис. – Взагалі золоті монети почали карбувати в Росії за імператриці Єлизавети Петрівни, дочки Петра І, в 1755 році номіналом 5 і 10 карбованців, за Миколи II з 1897 року по 1914-й-15 і 7,5 карбованця – пів-імперіала.

– Цікаво. Вперше бачу золоту монету.

– Імперіали дуже рідкісні. Дивно, як він потрапив до небіжчика? – Бухов спохмурнів, розгортаючи пакунок. У ньому – біла, замащена з правого боку сорочка. – Зверни увагу…

Слідчий показав на чорну, сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, смугу під лівим рукавом, майже під пахвою сорочки. «Мов хтось ковзнув по ній пальцями в сажі», – подумав Євген і запитливо зиркнув на Дениса.

– На тілі загиблого, напроти цього місця, свіжий синець.

– Може, коли падав, ударився і забруднив сорочку?

– Ні, лежав на правому боці, – заперечив Денис. – Він ще дихав, годину жив. На операційному столі опритомнів і прошепотів два рази «кривий». Сестра виразно чула.

– Це його прізвище?

– При ньому ніяких документів. Жильці будинку № 19 по проспекту Миру загиблого не знають. Років йому сімнадцять – дев’ятнадцять, нічим не хворів, добре фізично розвинутий, слідів алкоголю не виявлено, запломбований один кутній зуб угорі.

– Коли убився?

– Сьогодні о 14.30. Паспортний стіл дав довідку: такий Кривий у місті не проживав. Двоє Кривих, я цікавився, батько і син, на роботі – слюсарюють на машзаводі.

Тополюк мимоволі глянув на годинник– 16.45. Прикинув наявні факти: імперіал, чорна смуга невідомого походження, чужий для небіжчика будинок, сімнадцять – дев’ятнадцять років, слово «кривий». Кривий – не прізвище юнака. Кличка? Чия? Підозріло, звичайно, і схоже на нещасний випадок. Втім, розслідування покаже, що й до чого.

– Ти був на місці події?

– Ні, мені півтори години тому прокурор Носаківський передав справу, а я залучив тебе. З твоїм начальством погоджено, – ледь посміхнувся слідчий.

– Дякую, – Євген іронічно схилив голову, а загалом був задоволений, бо з Буховим вже провів кілька розслідувань, і вони встигли спрацюватись і потоваришувати. – Треба там потовктися, побалакати з людьми.

– Авжеж. – Денис заходився збирати зі стола папери, міркуючи вголос: – Хто він і чому опинився в чужому будинку? Навіщо вилазив на вікно? Не доберу…

– Часом не самогубство? Або викинули друзяки чи примусили стрибнути. А замастити сорочку і вдаритись міг до падіння. Лише той імперіал…

– Домислів, Євгене, хоч греблю гати, – сказав Бухов, кладучи теки у сейф.

За кілька хвилин вони сіли в зелений Денисів «Москвич» і поїхали на проспект Миру.

2

Будинок № 19, дев’ятиповерховий, облицьований білою плиткою, розташований на проспекті. Під ним молоді каштани ліниво ворушили листям. Повз нього снували машини і тролейбуси, на розі стояла жовта бочка з написом «квас». Біля неї невелика черга. Бухов повернув у двір, загальмував неподалік першого під’їзду, і вони вийшли з «Москвича».

Двір затишний – з трьох боків оточений будинками, під вікнами цвіли абрикоси, росли квіти, у декого й грядки з молодою цибулею, петрушкою і кропом. На дитячому майданчику гралися діти, чоловік у білій майці вибивав килима, звідкілясь линула музика і хрипливий спів Висоцького про папужку. Коло під’їздів на лавах сиділи пожильці – переважно немолоді жінки.

– Он звідтіля, – кивнув Денис на відчинене коридорне вікно на четвертому поверсі.

Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.

– З прокуратури і міліції? – здивувалась одна. – А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.

– Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, – ображено зауважила друга. – Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.

– Горе, яке горе для батьків, – скрушно мовила третя.

– І часто він сидів на підвіконні? – запитав Бухов. – Як його прізвище? Де живе?

– Не знаємо, не наш він.

– А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.

Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.

– Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…

– Яку Римму? – зацікавився Євген.

– Полякову, з п’ятого поверху.

– Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…– Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.

– Римма зараз вдома? – запитав Денис.

– Ми сьогодні не бачили її.

– А кривого тут не здибали? – згадав Євген мовлене слово небіжчиком.

– Кривого на ногу чи це прізвище? – слушно уточнила світлоока жінка.

– Може, кривий, може – прізвисько, – невпевнено сказав Бухов.

– Такого прізвиська не чула і кривого…

– Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, – мовила світлоока. – Еге, зустрічала.

– Коли?

– Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.

– І він справді кривий на ногу? – втрутився у розмову Тополюк.

– Кривий і з ціпочком.

– А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

– Ну, що там? – Бухов очікувально дивився на Тополюка.

– Нічого.

– Ходімо в під’їзд, – сказав Денис.

У списку мешканців – Поляков К.В., квартира 18. Ліфтом не скористалися. На салатовій стіні над сходами світилися написані рожевою крейдою літери: «Р! Я Т Л!», і під ними латинська літера R, пронизана ламаною блискавкою. Дивний знак, особливо блискавка: нагадувала лиховісну емблему військ СС. Євген перезирнувся з Денисом. Що воно означає? І хто захоплювався таким сумнівним малюванням?

– Розшифрував «Р! Я Т Л!»? – поцікавився Бухов.

– Це легко: «Риммо! Я тебе люблю!», – відповів Тополюк. – Мені не сподобався знак. Комусь бракує клепки в голові.

– А бракує…

Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею – зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі – на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.

– Зручно вилазити, – зауважив Денис.

– І триматися можна добре, – додав Євген.

Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої – на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.

– Ви до Полякових? – звернулася до них.

– Еге, хотіли поговорити з Риммою, – сказав Євген. – Це слідчий прокуратури Бухов, а я – оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.

– За того хлопця? – сумно запитала жінка.

– За нього.

– Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.

– А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.

– Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.

У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, – вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.

– Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? – поставив перше запитання Бухов.

– Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко – Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.

– Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, – погодився Тополюк.

– Звичайно, – кивнула господиня. – Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, – сумно мовила Ольга Кирилівна.

– І він часто тут з’являвся?

– Останні тижні майже щодня, і все після обіду.

– А як його називала Римма?

Ольга Кирилівна замислилась…

– Дивне ім’я, – спроквола проказала. – Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.

– Султан, імператор, король, мулла… – підказував Бухов.

– Ні, мов схоже… на шию.

«Шия, шия…» – повторював Євген подумки і нараз випалив:

– А не шейх?!

– О, шейх! – зраділо підхопила господиня. – Шейх!

– А де Римма працює? – запитав Бухов.

– Вчиться в десятому класі.

– У якій школі?

– Тридцять сьомій.

Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.

– І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?

– Це чоловіка, що припадає на ногу?

– Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.

– З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні – пив квас.

– О котрій годині?

– Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, – всміхнулася Ольга Кирилівна.

– А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?

– Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять – двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.

– Ви б його впізнали? – запитав Тополюк.

– Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.

– Часом не мешканець цих будинків?

– Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, – впевнено заперечила жінка.

– Римма зранку ходить до школи?

– Еге.

– А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

– Без нічого. – Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: – Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

– Завжди, – відповів Бухов.

– І навіщо? Адже людина сама винна – не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, – поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

– Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, – сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?

3

На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було – стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.

– В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? – сказав Денис.

– Може. А золота монета?

– Теж загадка.

– І мені здається, «кривий» не марення Шейха, – капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. – А де золото, там завжди чекай злочину.

– Звісно, – слідчий увімкнув запалювання і пожартував: – Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.

Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка – теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.

– Куди тепер, Денисе? – він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.

– У школу № 37.

У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище – Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.

– Гм, відмінниця, – зауважив Тополюк. – Напевне, отримає золоту медаль.

– Серйозна, – відзначив Бухов. – До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.

– Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, – Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.

Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.

За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.

– Є Майя Борисівна? – запитав у неї Бухов.

– Є, заходьте.

Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню, з короткою стрижкою – чорне волосся зачесане назад, з вольовим обличчям. Вона приязно всміхнулась, подаючи повну, короткопалу руку.

– О, у нас гість з прокуратури, – привітно заговорила вона.

– Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, – відрекомендував товариша Бухов.

– Дуже приємно. Майя Борисівна, – і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.

Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.

– Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? – стурбовано запитала. – Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.

– Хотілося б, звичайно, але… – слідчий розвів руками. – У нас всього кілька запитань.

– Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? – намагалася вгадати мету їхніх відвідин. – Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.

– Ні, Майє Борисівно, – вимушено посміхнувся Бухов. – Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?

– Прізвиська?! – здивувалася директорка. – Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.

– А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, – попросив Тополюк.

– Хм… – директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: – Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… – У неї не вистачило пальців на руках. – Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.

Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх – старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні – сусідці Римми Полякової.

– Виразні прізвиська, – не приховав свого задоволення Денис. – Навіть Шейх…

– А насправді – Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, – з гордістю сказала директорка.

– Яким же видом спорту він займається? – запитав Тополюк.

– Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, – повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.

– Хто його батьки?

– Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.

– А де батько?

– Помер чи покинув…

Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий – Шейченко Віталій.

– Глянути б на нього, – сказав Денис.

Майя Борисівна підозріло глипнула на них.

– Невже він щось скоїв? – в її голосі зазвучали недовірливі нотки.

– Наче нічого, – відповів Бухов. – У вас нема його фото?

Директорка якусь мить сиділа нерухомо, мовби поринула у роздуми. Вони не квапили її з відповіддю.

– Є, у мене є альбом, – схопилася, простягла руку до книжкової шафи, відчинила дверцята, взяла великий червоний альбом. – Тут шкільна спартакіада…

Тополюк і Бухов звелись і підійшли до неї, нахилилися над альбомом. На фотокартці міцної будови хлопець у майці, не чубатий, з кубком у руках. Він. Отже, за годину встановили прізвище загиблого. Залишилося дізнатися: звідки у нього золота монета, від чого чорна смуга на сорочці і, головне, чи справді стався нещасний випадок.

– Дозвольте взяти це фото? – директорка кивнула, і слідчий обережно вийняв його. – А де він живе?

– Недалеко звідси – за школою, біля дубового гаю, – пригнічено мовила Майя Борисівна. – Точної адреси у мене нема. Вона у класного керівника. Що ж він скоїв?

– Розбився.

– Як?! На чому?!

– Упав і…

– Дуже покалічився?

– На смерть.

– Боже… – зблідла директорка. – На смерть… На… на машині? велосипеді чи?…

– Випав з вікна, – Бухов не дивився на неї. – Нам би зустрітися з його класним керівником.

– Хвилиночку… – Майя Борисівна тремтячою рукою налила з графина води у склянку, поволі надпила, передихнула, заплющивши очі. – Яка втрата… окраса школи… Це ж треба… допомогти його матері, організувати похорон…

– Його мати ще нічого не знає.

– Горе, ой горе… – директорка встала. – Я зараз пришлю класного керівника – Морохову Аллу Остапівну.

Полишила кабінет. Бухов і Тополюк кілька хвилин помовчали, пригнічені переживанням Майї Борисівни. Як їм дасться зустріч з матір’ю Віталія?

– Ти звернув увагу, Денисе, на характеристику Шейха? – порушив мовчання оперуповноважений.

– Еге, порядний хлопець, – задумливо відповів слідчий. – Але де він узяв імперіал? І передсмертне «кривий»…

– Одначе факт: кривого бачили жінки.

До кабінету несміливо увійшла висока, струнка жінка років тридцяти, одягнута в синій трикотажний костюм і білу блузку, русоволоса. На видовженому обличчі застиг вираз розгубленості, сірі очі волого блищали.

– Я Морохова, класна керівниця, – тихо сказала.

– Сідайте, Алло Остапівно, – приязно запросив слідчий. Почекав, поки влаштувалася поряд з ними за приставним столом, і вибачливо продовжив: – З важкою звісткою ми завітали до вас, але така наша робота.

– Я розумію, – і Морохова прикусила губу, щоб не заплакати.

– З якого класу ви ведете 10 «в»?

– З восьмого.

– І Віталія?

– І його.

– Три роки… – Бухов замислився і спроквола запитав: – Що він за людина? Як вчився, характер? З ким товаришував? Як поводився?

– Людина… – класний керівник задивилась у вікно. – Він лише формувався як людина. Вчився добре, на уроках сидів тихо, не сперечався з вчителями, урівноважений, слухняний, не курив, брав участь у шкільних заходах – на вечорах, малював карикатури в нашому «Крокодилі», у колгоспі під час трудового десанту працював краще за деяких. Знаєте, Віталій навіть приборкував класного бешкетника Мазуницю: зиркне на нього – і той відразу переставав, як кажуть діти, «виступати». Його поважали в класі, юнаки наслідували Віталія – старалися перейняти його ходу, жести, вимову.

Пролунав дзвінок на перерву, і Морохова замовкла. За мить школа сповнилася приглушеними голосами і гулом, які долинали крізь оббиті дерматином двері. Вчителька прислухалася.

– Це ж скоро випускні екзамени, бал… Аж не віриться, що на ньому не буде… – і вона поспішно витягла з рукава хустинку, притулила до очей. – Вибачте, не можу… стриматись…

– Ми розуміємо, – співчутливо сказав Тополюк.

– То Шейченко був лідером у класі? – запитав Бухов.

– Ні, але його вплив… непомітний, ніби він соромився чи не хотів верховодити, – пояснила Морохова. – Признатись, я почувалася спокійною, коли Віталій в класі.

– А він часто пропускав уроки? – поцікавився Тополюк.

– Не часто, але траплялося: виїздив на змагання або на тренувальні збори.

– Хто його батьки?

– Мати – телефоністка на міжміській станції, а батька нема – помер. Віталій одинак, його мати завжди відвідує батьківські збори, допомагає ремонтувати школу, – розповідала класна керівниця сумним голосом. – Лагідна жінка… Як вона переживе?…

– З ким дружив Шейченко? – підключився до розпитування Бухов.

– Є Біронським Ігорем і Апостоловим Аркадієм. Нерозлучна трійця, всі займаються боротьбою дзюдо, але це не впливає на їхнє навчання, навпаки: Аркадій та Ігор теж вчаться добре і поводяться пристойно. Коли б так усі… – Морохова зітхнула. – Хлопчики одягаються однаково і стрижуться коротко – не запускають патли.

Їй нелегко давалася розмова. Звичайно, за три роки вона звикла до Віталія й тепер ніяк не уявляла собі, що вже завтра не побачить його за партою, не викличе його до дошки, не почує голосу… Чужі діти для вчителів з часом ставали рідними.

– Алло Остапівно, покажіть нам Біронського і Апостолова, – Тополюк присунув до неї альбом. – Знайдіть їх.

Вчителька погортала альбом.

– Ось Ігор, а це – Аркадій, – показала і звела брови. – А де?…

– Ми взяли карточку Віталія, – заспокоїв її Бухов.

– І ці візьмемо, – сказав Тополюк.

Біронський – буцматий, плечистий, круглочолий, як усі важковаговики. Апостолов щуплявий, але м’язистий. І в обох короткі зачіски, обидва зодягнуті в борцівські куртки.

– А хто їхні батьки? – поцікавився слідчий.

– Батько Біронського майстер-годинникар, мати – продавець. У Апостолова – обоє інженери.

– У вас є серед старшокласників Кривий?

– Такого прізвища нема.

– А щоб кульгав?

– Теж нема.

– Алло Остапівно, а трійця не кривдила своїх однокласників? Юнаки при силі, знання прийомів боротьби… – сказав Тополюк.

– Прийоми показували, якось навіть демонстрували на вечорі, – Морохова мить завагалася і продовжила: – Правда, на один шкільний вогник з’явилися не наші учні, почали бешкетувати. їх вивели Віталій, Ігор і Аркадій, але бійки не зчинили.

І не могли зчинити, подумав Євген, оскільки тим, напевне, була відома трійця, а з дзюдоїстами краще не заводитись.

– Сьогодні були Шейченко, Біронський і Апостолов у школі? – чомусь тихо запитав Бухов.

– На всіх уроках. Я викликала Віталія, поставила п’ятірку.

– Коли закінчилось у них навчання?

– О другій годині.

А в 14.30 він уже розбився.

– У Віталія був портфель?

– Чорний «дипломат».

«Де ж його підручники, зошити? На місці події «дипломата» не виявили. Може, підібрав хтось із мешканців будинку? Навряд, – міркував Євген, – вони б віддали, коли приїхала швидка медична допомога і міліція».

Вони перейшли до класу.

– За якою партою сидів Віталій? – запитав Євген.

– Он за тією, біля третього вікна, – кивнула Морохова, дістаючи з рукава хустинку, відвернулася.

Євген підійшов до парти, і йому впав у вічі невеликий знак, ретельно виведене на салатовій фарбі R – зеленим фломастером, навскоси пронизане червоною ламаною блискавкою. Достоту як на стіні у під’їзді Римми Полякової.

– А де сидять Біронський і Апостолов?

– Позаду.

Тополюк глянув – на парті два точнісінько таких знаки.

– Денисе Єгоровичу, – покликав слідчого.

Бухов рушив до нього. Євген мовчки очима показав йому на знаки. Денис здивовано звів брови.

– Алло Остапівно, подивіться сюди, – запросив учительку Бухов і, коли вона спинилася поруч, показав на літеру, питаючи: – Чия це робота? Що це означає? Коли з’явилося?

– Оце? – Морохова закліпала повіками. – Не знаю. І хто намалював… – розгублено відповіла. – Я не звертала уваги.

– Мабуть, не першокласники, – докірливо зауважив Тополюк.

– Але ж і не Шейченко і його друзі. Я впевнена: вони не псують шкільне майно, – гаряче заперечила.

– Майно… Знак вам нічого не нагадує? – запитав Бухов.

– Ніби на щось схожий… Та блискавка… – нерішуче мовила Морохова і раптом густо почервоніла. – Авжеж, елемент емблеми… Неподобство. Це ж як дізнається Майя Борисівна…

Невже знаки малювала трійця? Ні, вони серйозні учні. До речі, який смисл криється в тому R? Євгена неприємно вражала ламана блискавка. Чиєсь легковажне копіювання горезвісного символу. І всім байдуже, мов не бачать… Вони вийшли з класу. Бухов записав домашні адреси Шейченка, Апостолова і Біронського, імена їхніх батьків.

Жили друзі – Віталій, Ігор і Аркадій – у будинках №№ 22, 24 і 26 по проспекту Миру.